Міністерство України у справах сім’ї, молоді та спорту Державний інститут розвитку сім’ї та молоді національний звіт

Вид материалаДокументы

Содержание


VII. ОСВІТА, ДОЗВІЛЛЯ, КУЛЬТУРНА ДІЯЛЬНІСТЬ (статті 28, 29 і 31)
Таблиця 16 Кількість дітей та молоді в навчальних закладах різних типів, тис. осіб
Подобный материал:
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   27

VII. ОСВІТА, ДОЗВІЛЛЯ, КУЛЬТУРНА ДІЯЛЬНІСТЬ
(статті 28, 29 і 31)




(a) Освіта, у тому числі професійне навчання та професійні орієнтації

(стаття 28)


В Україні повна загальна середня освіта є обов’язковою і безкоштовною. Держава також забезпечує право на вибір навчального закладу і навчання рідною мовою чи на вивчення рідної мови у державних і комунальних навчальних закладах.

Місцеві органи виконавчої влади та органи місцевого самоврядування організовують облік дітей дошкільного та шкільного віку для виконання вимог щодо навчання дітей у загальноосвітніх навчальних закладах.

Забезпечення право на освіту для дітей-інвалідів (див.п. b Р.V).

Діти, які засуджені до позбавлення волі і знаходяться у виховних колоніях навчаються у загальноосвітніх школах, які діють у всіх 11 виховних колоніях. У загальноосвітніх школах при виховних колоніях створюються класи вирівнювання для дітей, які довгий час не відвідували школи. Діти, які перебувають у виховних колоніях мають право вступу до вищих навчальних закладів.

Держава забезпечує пільгові умови для вступу до державних та комунальних професійно-технічних, вищих навчальних закладів дітям-інвалідам, дітям-сиротам, дітям, позбавленим батьківського піклування, та іншим категоріям дітей, які потребують соціального захисту, за умови наявності у них достатнього рівня підготовки. Учні державних професійно-технічних навчальних закладів, студенти вищих навчальних закладів I-IV рівнів акредитації з числа дітей-сиріт, дітей, позбавлених батьківського піклування, перебувають на повному утриманні держави.

Як вже зазначалося, в Україні функціонує 15,1 тис. дошкільних навчальних закладів різних типів і форм власності, з них у містах – 6,6 тис., у сільській місцевості – 8,5 тис. (див. табл.16). Слід зазначити, що із загальної кількості дошкільних навчальних закладів 84,2% з українською мовою виховання, 7,4% – з російською, решта – іншими мовами.

Таблиця 16

Кількість дітей та молоді в навчальних закладах різних типів, тис. осіб

(за даними Державного комітету статистики України)


Тип навчального закладу

2002

2003

2004

2005

2006

Дошкільні навчальні заклади

973

977

996

1032

1081

Загальноосвітні

навчальні заклади

6135,3

5835,9

5527,6

5207,2

4935,4

Позашкільні навчальні заклади

1185,5

1202,4

1203,5

1193,4

1202,1

Професійно-технічні навчальні заклади

477,9

469,9

464,2

453,3

429

Вищі навчальні заклади
















І-ІІ рівнів акредитації

583

593

548

505

468

ІІІ-ІV рівнів акредитації

1687

1844

2027

2204

2319


В Україні протягом 2002-2006 рр. відбувалося подальше скорочення чисельності мережі загальноосвітніх навчальних закладів, особливо в сільській місцевості та скорочення контингенту учнів у них. Так, у 2002 році до 1 класу загальноосвітньої школи було прийнято 497,3 тис. учнів, у 2006 році – 387,5 тис. учнів, що обумовлено несприятливою демографічною ситуацією в країні. В цілому на початок 2007 року в Україні у 20,4 тис. шкіл навчалися 4 935,4 млн. дітей шкільного віку, працюють 512,3 тис. педагогів.

Окрім цього, у школах країни продовжує зменшуватися середня наповнюваність класів. Так, упродовж останніх п’яти років вона зменшилася з 22,2 до 19,6 учнів; у сільській місцевості з 16,6 до 14,2 осіб. Зазначене спричинило зменшення на 20% середньої наповнюваності денних загальноосвітніх навчальних закладів країни. З метою недопущення закриття навчальних закладів з малою наповнюваністю і, відповідним, збереженням доступності учнів до отримання освіти вирішується питання щодо нормативно-правового закріплення зниження мінімальної наповнюваності класів у сільській школі. Міністерством освіти і науки України ініційовано розроблення моделі принципово нового типу навчального закладу I-ступеня “школа-родина” – загальноосвітнього навчального закладу з малою наповнюваністю учнів, що створюється в сільській місцевості для надання якісних освітніх послуг учням молодшого шкільного віку, які перебувають на території зі складною демографічною ситуацією.

З метою законодавчого врегулювання питання, пов’язаного з функціонуванням зазначеного навчального закладу, до проекту Закону України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України з питань освіти (щодо створення належних умов для навчання дітей)” внесено відповідні зміни, якими “школу-родину” включено до переліку типів загальноосвітніх навчальних закладів.

Продовжує розгалужуватися мережа навчально-виховних комплексів "дошкільний навчальний заклад – загальноосвітній навчальний заклад”. За п’ять останніх років їх кількість зросла майже на 400 одиниць, а кількість учнів у них – на 32,1 тис.

Цей процес набув значного поширення в сільській місцевості, де приріст мережі навчально-виховних комплексів "дошкільний навчальний заклад – загальноосвітній навчальний заклад” складає 40 % , а охоплення дітей зросло на 27,5 %.

Здійснюються заходи щодо поліпшення умов навчання учнів шкіл. Протягом 2006-2007 навчального року безкоштовним харчуванням було охоплено 97% учнів початкових класів. 9 з 10 учнів, що потребують підвезення до місця навчання (в т.ч. і діти з функціональними обмеженнями) забезпечуються ним, відповідно до програми „Шкільний автобус”, яка реалізується з 2003 року.

В цілому в Україні функціонує 20,4 тис. загальноосвітніх навчальних закладів, у яких навчається 4,93 млн. учнів. Загальною середньою освітою охоплено 99,9% дітей шкільного віку.

В той же час в Україні існує, хоч і незначна, кількість дітей, які не відвідують загальноосвітні навчальні заклади. Так, у вересні 2006 року в результаті проведення Всеукраїнського рейду „Урок” було виявлено 7 050 дітей, які не приступили до занять (у 2005 році було виявлено 8 085 таких дітей). Із загальної кількості виявлених вдалося повернути до навчання 5590 дітей (у 2005 р. - 4493). На кінець грудня 2006 року не вдалося повернути до занять 1460 дітей, які не приступили до занять, (в грудні 2005 року - 5168 дітей все ще не розпочали шкільне навчання). З них 17 % - діти молодшого, 33 % - середнього та 50 % старшого шкільного віку Серед причин невідвідування дітьми навчальних закладів: матеріально-фінансова скрута родини (11%), безвідповідальне батьківство (40%), самовільне залишення дітьми навчальних закладів через конфлікти з однолітками та вчителями (16%), відрахування дітей з навчальних закладів (0,7%), інші причини (33%). Крім того, завдяки співпраці місцевих органів управління освіти, служб у справах дітей, кримінальної міліції у справах дітей упродовж 2006 року повернено до навчання у вечірніх школах близько 3000 дітей, які не навчалися тривалий час або не навчалися взагалі. Навчання організовано за екстернатною, заочною формах та на консультпунктах.

Слід також констатувати, що на якість освіти негативно впливають повільні темпи комп’ютеризації загальноосвітніх шкіл. У 2006 році 20% учнів навчалися у школах, де немає сучасної комп’ютерної техніки. Низький рівень забезпечення комп’ютерною технікою загальноосвітніх навчальних закладів пов’язаний, насамперед, з недостатнім фінансовим забезпеченням освітніх закладів країни, хоча видатки Державного бюджету України на освіту щорічно зростають і найбільша їх сума спрямовується на загальну середню освіту (див. Дод.ІІ, табл.19).

Відповідно до ст. 53 Конституції і Закону України "Про освіту" громадяни мають право безоплатно здобути вищу освіту в державних і комунальних навчальних закладах на конкурсній основі. Держава фінансує навчання значної частини студентів шляхом розміщення державного замовлення в державних (комунальних) вищих навчальних закладах. Основним критерієм при прийомі на навчання визначені знання вступника (на базі загальноосвітньої школи) та його спроможність навчатися (успішно виконувати програму і навчальний план відповідного освітньо-кваліфікаційного рівня за обраною спеціальністю). Саме для виявлення рівня знань вступників, приймальні комісії проводять конкурсні вступні випробування. Вступники, які не набрали на вступних випробуваннях необхідної кількості балів для зарахування на місця державного замовлення, мають право навчатись за кошти фізичних і юридичних осіб (за умови платоспроможності), зокрема у вищих навчальних закладах, заснованих на недержавній формі власності.

У сфері вищої освіти держава забезпечує пільгові умови для вступу до державних та комунальних професійно-технічних, вищих навчальних закладів дітям-інвалідам, дітям-сиротам, дітям, позбавленим батьківського піклування, молоді з функціональними обмеженнями (яким не протипоказане навчання за обраною професією (спеціальністю) та спеціалізацією).

Мережа професійно-технічних навчальних закладів у 2006 році нараховувала 1021 одиниць (з них - 930 професійно-технічних навчальних закладів Міністерства освіти та науки України), у яких навчалося 473,8 тис. учнів і слухачів, з них понад 18 тис. учнів з числа дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування та понад 4 тис. учнів з обмеженими можливостями. У професійно-технічних навчальних закладах навчають 102 учня у розрахунку на 10 тис. населення. Це майже в 5 разів менше, ніж у вищих навчальних закладах. Робітничі професії здобувають більш ніж за 500 спеціальностями.

У професійно-технічній освіті ефективно впроваджується Міжнародна академічна програма підготовки педагогів Intel® «Teach To the Future» («Навчання для майбутнього»), за якою навчаються педагогічні працівники ефективному використанню інформаційно-комунікаційних технологій у навчально-виробничому процесі.

Постійно проводиться робота з оновлення змісту, форм і методів навчання у закладах професійно-технічної освіти. Активно впроваджуються інноваційні технології навчання та виробництва.

Незважаючи на розгалужену мережу вищих та професійно-технічних навчальних закладів, в Україні існує значний розрив між національною системою освіти та потребами ринку праці, обумовлений низьким попитом національної економіки на висококваліфікованих фахівців, існуванням переважно неадекватної винагороди за висококваліфіковану працю та відсутністю цілеспрямованої та системної політики держави у сфері професійної орієнтації. Існуюча ситуація призводить до того, що вибір професії визначаються не реальними потребами ринку праці чи особистими схильностями молодих людей, а орієнтацією на рейтинг професій, сформований скоріше суспільною думкою.