Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчя юридичної освіти на Миколаївщині. Миколаїв 2008
| Вид материала | Документы |
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні, 11872.54kb.
- Ббк х2(4/8) М152 Рекомендовано до друку Міністерством освіти, 59.83kb.
- Міжнародне право, 10124.78kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 615.43kb.
- Макарчук В. С. „Історія держави І права зарубіжних країн”, 6113.44kb.
- Дослідження категорії інтересу як першопричини соціальних дій, подій, здійснень,, 240.98kb.
- Інженерії знань у правознавстві, 287.3kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 384.88kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 308.17kb.
1. Бахрах Д. Н. Действие норм права во времени: Теория, законодательство, судебная практика. – М.: Норма, 2004. – 224с.
2. Тилле А. А. Время, пространство, закон. – М.: Юрид. лит., 1965. – 204с.
3. Рабинович П. М. Основи загальної теорії права та держави. – Одеса: Юридична література , 2002. – 182с
4. Бержель Ж. -Л. Общая теория права. – М.:Nota bene, 2000. – 574с.
5. Бахрах Д. Н. Конституционные основы действия правовой нормы во времени // Журнал российского права. – 2003. - №5. – С. 40-53.
6. Решение конституционного суда Украины по делу об официальном толковании статьи 58 Конституции Украины, статей 6, 81 Уголовного кодекса Украины по конституционному представлению 46 народных депутатов Украины (дело об обратном действии уголовного закона) № 1-3/2000 от 19 апреля 2000 года.
7. Бобровник С. В. Колізійні норми в системі засобів правового регулювання // Правова держава. – 2001. - №12. – С. 69-76.
8. Цитовичъ П. П. Курсъ русскаго гражданскаго права. Томъ І. Ученіе объ источникахъ права. Выпускъ первый. – Одесса: Тип. Г. Ульриха, 1878.– 128с
Пожар В.Г.
ВІДМІННІ РИСИ ДОБРОВІЛЬНОГО ТА ЗАКОННОГО ПРЕДСТАВНИЦТВА У КРИМІНАЛЬНОМУ СУДОЧИНСТВІ
Як в теорії так і практиці кримінального процесу давно вже сталим є ділення кримінально-процесуального представництва на два види: законне і договірне. При цьому кожен різновид такого представництва не досить докладно регулюється кримінально-процесуальним законодавством. Тому виникає необхідність наукового дослідження цих двох різновидів представництв, а саме дослідження відмінностей між ними задля забезпечення більш чіткого їх розмежування та правильного застосування, бо вони мають різні підстави та передумови виникнення, різний об’єм повноважень представників тощо.
Загальновідомо, що усі види представництва загальною передумовою виникнення мають норму права, і в цьому значенні вони законні. Поза правовим регулюванням кримінально-процесуального представництва просто не може бути. Звідси, широко використовуваний термін "законне представництво" є певною мірою умовним. Тому що, закон не може бути підставою представництва недієздатних осіб. Він лише встановлює, за наявності яких юридичних фактів (народження дитини, усиновлення, призначення опікуном, піклувальником, патронатним вихователем тощо) виникають права й обов’язки відповідної особи як представника, аналогічно тому, як це відбувається під час представництва за договором. Юридичні факти, як відзначає С.С. Алексєєв, у ряді випадків прості і "непомітні", їх "буденність" і породжує ілюзію, начебто деякі правовідносини випливають безпосередньо із закону [1, 153]. У зв’язку з цим, обґрунтування терміна “законне представництво” вказівкою на те, що воно виникає безпосередньо із вказівки закону, не зовсім правильне.
Одна з перших відмінних рис законного і договірного представництва полягає у підставах виникнення. В одних випадках представництво виникає незалежно від волі особи, яку представляють, в інших випадках воно встановлюється по волі того, кого представляють. Така класифікація підстав представництва повинна мати в своїй основі загальний поділ юридичних фактів на події та юридичні дії. Виходячи з відмінностей в підставах представництва, цілком резонно підрозділяти його на два види обов’язкове (законне) і добровільне. Обов’язкове представництво виникає внаслідок обставин, не залежних від волі особи, яку представляють, причому юридичні факти - підстави представництва - не регулюють відносин між тим, кого представляють і представником, бо вони регулюються законом. І навпаки, юридичний факт, який послужив підставою для виникнення відносин добровільного представництва, визначає поведінку представника шляхом надання вказівок, інструкцій з боку того, кого представляють, які можуть і не співпадати з повноваженням, які випливають з угоди.
Другу відмінність можна провести за суб’єктами представництва. Законні представники покликані законодавцем охороняти права і законні інтереси недієздатного чи частково дієздатного суб’єкта. Визнаною є думка, що представництво за законом обумовлюється відсутністю в особи, яку представляють, повної процесуальної дієздатності через неповноліття, фізичні чи психічні вади [2, 90; 3, 10]. Договірне ж представництво здійснюється і щодо цілком процесуально дієздатних осіб. Воно обумовлено бажанням особи реалізовувати свої процесуальні права за допомогою представника.
Добровільні представники отримують повноваження на представництво інтересів особи, яку вони представляють, від неї самої. Законні ж представники отримують ці повноваження не від самої особи, яку представляють , оскільки вона не володіє повною дієздатністю, а на підставі закону. Тобто, законні представники захищають інтереси осіб, яких вони представляють без спеціального уповноваження з їх боку.
Звідси випливає ще одна відмінність - обсяг прав представників. Обсяг прав законного представника не залежить від волі представлюваного, в той час як обсяг прав добровільного представника навпаки цілком залежить від неї. Саме обсяг повноважень представника встановлює межі його діяльності. Тому юридичне значення для особи, інтереси якої представляють, мають тільки такі дії представника, які здійснені на підставі даних йому повноважень. Дії, вчинені представником з перевищенням повноважень, слід вважати неправомірними і вони не повинні тягнути юридичних наслідків для особи, інтереси якої представляють. Межі здійснення процесуальних прав є неоднаковими для договірних представників і для законних представників. Представник, який виступає за угодою, вчиняє самостійно від свого імені тільки деякі процесуальні дії. Зокрема, він вправі за власною ініціативою заявляти клопотання, подавати скарги, докази, брати участь в дослідженні обставин вчиненого злочину в межах необхідних для захисту прав особи, інтереси якої він представляє. Однак представник не може здійснювати самостійно такі дії, які охороняються матеріальним законом або тягнуть для особи, інтереси якої представляють, матеріально-правові наслідки, а саме – повністю чи частково відмовитись від позову, змінити предмет позовних вимог тощо. Такі дії називаються розпорядчими, тому що вони безпосередньо і суттєво зачіпляють інтереси особи, яку захищають і заради захисту якої представник бере участь у кримінальній справі. Представник може здійснювати дії розпорядчого характеру тільки за умови, якщо таке особливе повноваження спеціально закріплене в угоді або в довіреності. У цивільному судочинстві встановлено порядок, за яким суд повинен бути проінформований про існуючи обмеження повноважень добровільного представника (ст. 44 ЦПК України). У кримінально-процесуальному законі подібної норми немає. Тому вважаємо що орган, який веде провадження у справі, повинен у кожному необхідному випадку самостійно перевіряти межі повноважень добровільних представників не чекаючи виконання вказаними особами цього обов’язку (за аналогією з цивільним процесуальним законом).
Однак, взявши за основу зміст норм ЦПК України, можна визначити процесуальні дії, які представник вправі здійснювати тільки з особистої згоди особи, інтереси якої він представляє. До них слід віднести заяву цивільного позивача про повну або часткову відмову від заявленої вимоги чи передачі повноважень іншій особі (передовір’я).
Щодо законних представників, то з часу допуску їх до участі в справі вони можуть користуватися процесуальними правами без спеціального дозволу зі сторони особи, інтереси якої вони захищають. При цьому ініціатива заявлених тих чи інших вимог, пов’язаних із захистом особистих і майнових прав та інтересів підопічного також виходить від законного представника.
Йому не потрібно особливої згоди від особи, інтереси якої він захищає, щодо заявлення цивільного позову, чи зміну предмета, чи розміру позовних вимог тощо. Ці дії законний представник здійснює самостійно, від свого імені, і орган, який веде провадження у справі, зобов’язаний оцінити їх як юридично значущі правомірні дії, оскільки вони скеровані на забезпечення інтересів учасника процесу, який не володіє повною дієздатністю.
Прийнято вважати, що законній представник має всі права представлюваного, якщо той недієздатний [4, 121-122]. Тому процесуальні права законних представників є ширшими від процесуальних прав представників за договором, тому що вони не зв’язані волею тих осіб, інтереси яких представляють і охороняють. Крім того, законним представникам належать деякі права, які взагалі не притаманні представнику за договором, наприклад, бути присутнім під час допиту неповнолітнього обвинуваченого (ст. 438 КПК), свідка чи потерпілого (ст. 168 КПК).
При цьому законний представник, здійснюючи представництво, виражає свою волю, в той час як представник, що діє на підставі виданого йому повноваження, вчиняючи ті чи інші дії, виражає не свою волю, а волю особи, яку він представляє. Так, наприклад, опікун недієздатного не може виражати волю особи, яку він представляє, тому що остання не володіє волею, якій може бути надане правове значення взагалі. Він виражає свою волю, вона визначається і диктується покладеними на нього обов’язками щодо виховання дитини і захисту її прав [5, 184].
Як правило, законний представник не може відмовитись від виконання покладеного на нього обов’язку захищати права і законні інтереси представлюваного. Як зазначає А. Пергамент: «Повноваження законного представника недієздатного є не тільки його правом здійснювати представництво, але одночасно є його обов’язком» [5, 185]. В той час як добровільний представник має право відмовитись від виконання взятого на себе обов’язку у випадках передбачених законом або угодою. Окрім того, сама особа, щодо якої здійснюється добровільне представництво, може відмовитись взагалі від свого представника або замінити його на відмінно від особи, щодо якої здійснюється законне представництво.
Поділ кримінально-процесуального представництва на законне і добровільне та дослідження їх відмінних рис має також велике практичне значення, оскільки допомагає з’ясувати різні сторони, особливості цих видів представництва і сприяє його правильному використанню в практичній діяльності правозастосовних органів.
Література:
1. Алексеев С.С. Общая теория социалистического права. – Свердловск, 1964.
2. Адаменко В. Д. Субъекты защиты обвиняемого. – Красноярск, 1990.
3. Лазарева В. А. Охрана прав и законных интересов несовершеннолетних потерпевших в советском уголовном процессе. Автореф. дисс. ... канд. юрид. наук – М., 1980.
4. Божьев В. П. Представительство в уголовном процессе // Ученые записки ВНИИСЗ. – Вып. 15. – 1968.
5. Пергамент А. И. Опекун как гражданско-правовой представитель несовершеннолетнего // Ученые записки ВНИИСЗ. – Вып. 14. – 1968.
Шилін Д.В.
ПРЕЮДИЦІЯ ТА ВНУТРІШНЄ СУДДІВСЬКЕ ПЕРЕКОНАННЯ
У теорії кримінального процесу та на практиці сформувалося стійке розуміння поняття оцінки доказів як розумової, логічної діяльності, що приводить до таких правових ознак доказів, як допустимість, належність, достовірність та достатність кожного окремого доказу та їх сукупності для формулювання висновків, рішень у справі.
Оцінка доказів за внутрішнім переконанням насамперед означає формування власного погляду на фактичні обставини справи, необхідність особистої оцінки доказів органом, що провадить оцінку доказів. Оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає, що суддя (слідчий, прокурор, орган дізнання) тільки в тому випадку повинен визнати факт встановленим, коли він на основі зібраних доказів в цьому особисто переконався [7, 47; 5, 55]. Формування їхнього переконання відбувається в умовах, що виключають будь-яке стороннє втручання. Вплив на суддів, примушування їх до ухвалення певного рішення заборонено законом. Гарантією цього є норма ст. 126 Конституції України, згідно з якою: «Незалежність і недоторканність суддів гарантується Конституцією і законами України. Вплив на суддів у будь-який спосіб забороняється».
Застосування преюдицій є винятком із загального правила оцінки доказів за внутрішнім переконанням, оскільки означає використання в доказуванні фактичних даних, встановлених раніше іншим судом при розгляді іншої справи.
Доказове значення преюдиції засновано на довірі к акту правосуддя. Мається на увазі, що вирок, який вступив у законну силу, є законним, обґрунтованим, істинним і в силу цього немає необхідності знову досліджувати докази, покладені в основу вироку з дотриманням усіх процесуальних умов.
Проте, на практиці виникають ситуації, коли встановлені судом раніше обставини які покладені в основу вироку, суперечать переконанню суду по справі, що розглядається. Такі обставини не можуть мати значення заздалегідь встановлених доказів, оскільки практиці відомі випадки набуття законної сили незаконними і необґрунтованими вироками. Тому уявляється, що у разі, коли при розгляді кримінальних справ, пов’язаних з раніше вирішеною, з’являються дані, що свідчать про неправосудність раніше винесеного вироку, він не може бути покладений в основу висновків у новому судовому рішенні [9, 117].
Закон не містить ніяких вказівок, як діяти, коли при розгляді кримінальної справи, пов’язаної з раніше вирішеною, достовірно встановлюються фактичні дані, що свідчать про незаконність і необґрунтованість раніше винесеного рішення. У такому випадку виникає колізія між законною силою раніше винесеного рішення і внутрішнім переконанням суддів, що ґрунтується на оцінці доказів по новій справі.
Відзначаючи можливість колізії між преюдицією і внутрішнім переконанням, Г.М. Резник указує на три моменти колізії: а) суд дійде іншого висновку з питання про те, чи мала місце подія або дія, ніж суд, що вже розглянув це питання раніше в порядку кримінального чи цивільного судочинства; б) розбираючи кримінальну справу про свідомо неправдиві показання (дачу свідомо помилкового висновку), суд переконується, що ці показання чи висновок, власне кажучи, правильні; в) внутрішнє переконання суду по виділеній кримінальній справі вступає в суперечність з висновками, що містяться у вироку по основній справі [5, 57].
В юридичній літературі немає єдиної точки зору на те, як необхідно діяти суду при виникненні колізії між його внутрішнім переконанням і преюдиціальними фактами.
Одні процесуалісти пропонують: “Якщо у суду виникають сумніви в істинності преюдиціально встановлених фактів, він вправі їх заново досліджувати. Дійшовши до переконання, що ці факти були встановлені неправильно, суд зупиняє провадження у справі і входить із поданням про опротестування раніше винесеного вироку за нововиявленими обставинами” [5, 59].
Інші вчені виходять з того, що у формуванні своїх висновків суд не зв’язаний ніякими раніше винесеними рішеннями. М.С. Строгович, наприклад, вважає, що дана суперечність повинна бути вирішена на користь оцінки доказів за внутрішнім суддівським переконанням. Він заперечує обов’язковість для будь-якого суду фактів, встановлених вироком, що вступив в законну силу, чи рішенням суду по іншій справі. М.С. Строгович відзначає: «Встановлений цивільним рішенням факт вважається істинним доти, доки при розгляді кримінальної справи немає підстав у ньому сумніватися, доки в кримінальній справі немає суперечних даних і даних, що його спростовують. Якщо ж виникають підстави для сумніву, якщо в справі містяться докази, що спростовують встановлений цивільним рішенням факт, останній підлягає перевірці, дослідженню, доказуванню, і суд, що розглядає кримінальну справу, не може бути зв’язаний винесеним раніше цивільним рішенням» [6, 216].
Так само М.С. Строгович вирішує питання про обов’язковість фактів, встановлених вироком, що вступив в законну силу, і які мають значення для справи, що перебуває на розгляді: «Суд зовсім не виходить із встановлення першим вироком фактів як істинних, але зобов’язаний дослідити всі обставини справи, що стосуються обвинуваченого, і задовольняється стосовно деяких фактів їх засвідченням раніше винесеним вироком у тих випадках, коли ці факти безперечні, підтверджуються розглянутими у справі доказами» [6, 219].
Ще одна група процесуалістів вважає, що факти, встановлені вироком, який вступив в законну силу, чи рішенням суду, не входять до предмета доказування при розгляді інших справ і повинні прийматися як уже доказані, істинні положення. Ці вчені вважають, що до скасування судового рішення (вироку), що має преюдиціальне значення, суд, який розглядає справу, пов’язану з раніше вирішеною, не вправі виносити вирок (рішення) за внутрішнім переконанням, тобто вирішують колізію на користь преюдицій [8, 80; 4, 124].
З.З Зинатуллін підтримує цю точку зору і вказує на те, що:” Суд може використовувати матеріали, відображені у вироку (ухвалі, постанові) по іншій справі, але не вправі робити по них висновки, що суперечать цьому вироку” [2, 74].
Р. Іскандеров досліджуючи дану проблему доходить висновку, що коли з’являються докази, що спростовують раніше встановлені факти і висновки, суд вправі дати їм нову оцінку відповідно до тієї сукупності доказів, що є в його розпорядженні, і винести вирок за своїм внутрішнім переконанням. Р. Іскандеров вважає, що в цьому випадку суд разом з вироком повинний винести мотивоване подання на адресу правомочної посадової особи про необхідність опротестування попереднього вироку [3, 23].
На нашу думку найбільш правильною є точка зору, яка не дозволяє використовувати преюдицію у разі протиріччя з внутрішнім суддівським переконанням.
Таким чином виходячи з вище зазначеного можна сказати, що беззастережне дотримання єдиної точки зору щодо співвідношення преюдиції та внутрішнього суддівського переконання веде до порушення принципу незалежності суддів і підкорення їх тільки закону й оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів. Вирішення питання на користь преюдиції приводить до винесення вироку всупереч внутрішньому переконанню суддів, а на користь оцінки доказів за внутрішнім переконанням суддів - до винесення суперечних один одному вироків (рішень) стосовно тих самих фактів.
Існування суперечних рішень судових органів нанесе велику шкоду авторитету цих органів, викликає недовіру до їхніх рішень. Тому, необхідно вказати шляхи вирішення цієї проблеми.
З цього приводу є слушною думка Ю.М. Грошевого, який намагається знайти рішення, що не обмежувало б внутрішнього переконання і зберігало значення преюдиції. Говорячи про правові наслідки преюдиції, Ю.М. Грошевой переконливо обґрунтовує точку зору, що в подібній ситуації суд повинен виносити вирок за своїм переконанням, але оскільки ним відкинута преюдиція, то цей вирок набуває законної сили після перевірки вищим судом обох вироків, тому що «...мова йде про незв’язаність суддів у встановленні фактичних обставин вчиненого злочину і формуванні власного їхнього знання з усіх питань, що підлягають вирішенню у вироку» [1, 117].
Цю точку зору підтримує І.Л. Петрухін і пише: „суд, який розглядає кримінальну справу, зв’язану з раніше вирішеною кримінальною чи цивільною справою, повинен мати можливість винести вирок за своїм внутрішнім переконанням, навіть якщо це і суперечить вироку (рішенню) суду, що вступив у законну силу. Однак вирок, яким відкинута преюдиція, не набуває законної сили доти, доки вищий суд не перевірить обидва вироки, і не вирішить питання, який з них правильний” [7, 360].
Таким чином дана точка зору дозволяє вказати на те, що преюдиція в кримінальному процесі не несе характеру предвстановлених доказів, а правила використання преюдцій не можуть перебувати в протиріччі із принципом оцінки доказів за внутрішнім суддівським переконанням.
Література:
1. Грошевой Ю. М. Сущность судебных решений в советском уголовном процессе.- Харьков: Вища школа, 1979.
2. Зинатуллин З. З. Уголовно - процессуальное доказывание.- Ижевск: Изд - во Удмуртского гос. ун - та, 1993.
3. Искандеров Р. О преюдициальном значении приговора // Советская юстиция. -1990.- № 2.
4. Каминская В. И. Учение о правовых презумпциях в уголовном процессе. - М.- Л.: АН СССР, 1948.
5. Резник Г.М. Внутреннее убеждение при оценке доказательств. М., 1977.
6. Строгович М. С. Учение о материальной истине в уголовном процессе.- М.: АН СССР, 1947.
7. Теория доказательств в советском уголовном процессе / Под ред. Н. В. Жогина.- М.: Юрид. лит., 1973.
8. Фаткуллин Ф.Н. Общие проблемы процессуального доказывания. Казань, 1975.
9. Юсубова У.М. Преюдиции в советском уголовном процессе. Дисс… канд. юрид. наук. – М. 1979.
Борбич І.М.
АКТУАЛЬНІ ПИТАННЯ РЕФОРМУВАННЯ ПОВНОВАЖЕНЬ УЧАСНИКІВ БЮДЖЕТНОГО ПРОЦЕСУ НА МІСЦЕВОМУ РІВНІ
Незалежність держави у галузі бюджету - це свідчення її самостійності. Не може бути суверенної держави, яка не має коштів на першочергові потреби, що концентруються в бюджеті, і не може ними розпоряджатися. Правовий статус держави, органів її законодавчої і виконавчої влади, органів місцевого самоврядування обов’язково включає право на власну фінансову базу у вигляді бюджету.
Фінансові проблеми місцевої влади набули великої гостроти. Хронічна нестача грошей, фінансових ресурсів у органів місцевого самоврядування та нестабільність їхніх доходних джерел стали проблемою справ до загальнодержавної ваги.
Бюджетні повноваження України як суверенної держави і органів місцевого самоврядування визначаються перш за все нормами Конституції України, яка встановлює повноваження Верховної Ради України, Президента України та Кабінету Міністрів України у галузі бюджетної діяльності. [1]
Актуальним підняте питання є тому, що повноваження органів місцевого самоврядування, державних адміністрацій відповідного рівня на місцях потребують змін для спрощення їх функцій та можливості влади бути ближчими до громади, служити її інтересам.
На основі конституційних норм бюджетні повноваження розподіляються між представницькими і виконавчими органами різних рівнів.
Конституція України закріплює за Верховною Радою право затвердження законів, якими вводяться податки, інші доходи на формування доходної частини державного і місцевих бюджетів.
Розподіл бюджетних повноважень між Верховною Радою України і Кабінетом Міністрів України, між представницькими і виконавчими органами місцевого самоврядування одного рівня проводиться залежно від розподілу компетенція між різними гілками влади нормами Конституції України, Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» та бюджетним законодавством, указаним у статті 4 Бюджетного кодексу України.[1]
Розмежування бюджетних прав за вертикаллю (представницьких і виконавчих органів держави і органів місцевого самоврядування) засновується на нормах Конституції України, які розподіляють повноваження між законодавчими і виконавчими органами державної влади і органами місцевого самоврядування та їх виконавчими органами.
Конституція України в статті 140 встановила, що місцеве самоврядування є правом територіальної громади самостійно вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.
Бюджетні повноваження органів місцевого самоврядування складаються з установлення порядку проходження місцевих бюджетів (складання і розгляд проектів місцевих бюджетів, затвердження цих бюджетів і рішень про місцеві бюджети та їх виконання, здійснення контролю за їх виконанням і затвердження звітів про виконання місцевих бюджетів). Згідно із статтею 75 Кодексу особливості складання розрахунків до проектів бюджетів на наступний період Раді міністрів АР Крим, місцевим державним адміністраціям та виконавчим органам відповідних рад доводить Міністерство фінансів України.[2]
Оскільки в Україні існує єдина бюджетна система і бюджетні відносини регулюються єдиним бюджетним законодавством (ст. 4 Кодексу), органи місцевого самоврядування, самостійно вирішуючи питання місцевого значення в галузі бюджетної діяльності, мають повноваження, які можна об’єднати у три групи: 1) щодо Державного бюджету України; 2) щодо власного бюджету; 3) щодо бюджету нижчого рівня.[2]
Органам місцевого самоврядування можуть надаватися законом окремі повноваження органів виконавчої влади. Держава фінансує здійснення цих повноважень у повному обсязі за рахунок коштів Державного бюджету України або шляхом віднесення до місцевого бюджету у встановленому законом порядку окремих загальнодержавних податків, передає органам місцевого самоврядування відповідні об’єкти державної власності.
Органи місцевого самоврядування з питань здійснення ними повноважень органів виконавчої влади підконтрольні відповідним органам виконавчої влади.
За радянської доби регіональні і місцеві органи влади були позбавлені реальних важелів упровадження самостійного бюджетного планування, а їхня відповідальність за фінансовий стан на місцях була формальною. Процес «узгодження» бюджетів різних рівнів був насправді затвердженням владою вищого рівня доходів і видатків тих чи інших адміністративних одиниць, що завершувався «зведенням» їх у єдиний бюджет. При цьому встановлювалися індивідуальні для кожного регіону нормативи поділу тих чи інших податків між бюджетами різних рівнів, необхідні для фінансування місцевих видатків.
Згідно з Законом „Про місцеве самоврядування” ст. 61 органи місцевого самоврядування в селах, селищах, містах, районах у містах (у разі їх створення) самостійно розробляють, затверджують і виконують відповідні місцеві бюджети згідно з цим Законом та законом про бюджетну систему.
Самостійність місцевих бюджетів гарантується власними та закріплений за ними нестабільній основі законом загальнодержавними доходами, а також правом самостійно визначати напрями використання коштів місцевих бюджетів відповідно до закону.
Втручання державних органів у процес складання, затвердження і виконання місцевих бюджетів не допускається; за винятком випадків, передбачених Законом України „Про місцеве самоврядування” та іншими законами.
Якщо дивитися на нормативно-правові взаємовідносини між учасниками бюджетного процесу, що складаються на будь-якій із його стадій, то виникає певна „колізійність дій” тих осіб, які б здавалось, повинні діяти разом. Цей факт існує по двом причинам: по-перше, голови рад обираються, а голови державних адміністрацій (представники виконавчої влади) назначаються, а на базовому „сільському” рівні – виконавчу владу здійснює сільський голова, який обирається населенням конкретної територіальної громади; по-друге, вони представляють різні інтереси і захищають їх за допомогою інституту делегованих повноважень. Отже, як ми бачимо, існує складна система, яка перемішує в собі окремі вертикалі виконавчої та законодавчої гілок влади на місцях, а там де повноважень не вистачає, існує таке поняття як „делегування”. Така структура характеризувалася хаотичністю та неузгодженістю поділу завдань і компетенцій, відсутністю можливостей впливу громадян на політику властей та відсутністю громадського контролю, високим рівнем централізації бюджетної системи, утримуванням за рахунок бюджету усієї розгалуженої структури громадського сектору, та розгалуженою структурою урядової адміністрації.
Тому необхідно чітко розділити повноваження законодавчої і виконавчої гілок влади на місцях, при цьому за аналогією з загальнодержавним рівнем, особливу увагу необхідно звернути на статус сільського голови, на якого покладається основні важливі функції, які на рівні області виконують декілька органів.