Geum.ru

Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчя юридичної освіти на Миколаївщині. Миколаїв 2008

Вид материалаДокументы

Содержание


Деякі питання, що виникають у процесі розв’язання податкових конфліктів.
До питання про визначення предмета вексельного права україни
Старая норма
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23
Мельник Я.Р.

Раскалєй М.О.

ДЕЯКІ ПИТАННЯ, ЩО ВИНИКАЮТЬ У ПРОЦЕСІ РОЗВ’ЯЗАННЯ ПОДАТКОВИХ КОНФЛІКТІВ.

Кожна особа має на меті реалізацію власних інтересів, але оскільки вона існує у суспільстві, то і реалізовувати їх вона має також у відповідності з інтересами суспільства. На практиці ж публічні інтереси дуже рідко збігаються з особистими, більш того, вони зазвичай їм суперечать, ставлять перепони на шляху до реалізації особистих інтересів. Серед таких конфліктів, де публічні інтереси обмежують інтереси приватні можна виділити саме податкові конфлікти. Сфера виникнення податково-правового конфлікту – суспільні відносини, які формуються на певному етапі фінансової діяльності держави та її правових утворень. Але конфлікт не може виникнути сам по собі. Об’єктивна сторона такого конфлікту виражається у формі дії або бездіяльності, що обумовлене не бажанням дотримуватись прав та інтересів протилежного суб’єкта [1]. Для подолання конфлікту у податково-фінансовій сфері необхідно досягти податкового компромісу, як одного з дієвих механізмів вирішення конфліктної ситуації.

Проблемі вирішення таких конфліктів присвячено чимало праць. Зокрема В. Нечепуренко, В.Касьянов, І.Криницький, Л.Бринцева та багато інших − приділили увагу визначенню конфлікту у податково-фінансовій сфері, причинам його виникнення та процедурам подолання.[3,4,5]. Роботи таких вчених, як Ю. Козлов, М. Штатіна, В.Колпаков, О. Федорчук, А. Осадчий та інші – займалися дослідженням інститутів адміністративного оскарження, але питання уніфікації процедури вирішення податкових спорів на нашу думку потребує додаткової уваги.

Оскільки податковий конфлікт має юридичні властивості, податкове законодавство повинно передбачувати наявність юридичних процедур його вирішення. Протилежність майнових інтересів суб’єктів права, їх диференційоване відношення до публічної діяльності, їх видове різноманіття передбачає вироблення оптимальних правових засобів, призначених для усунення протиріч сторін. Загальною теорією права вироблено два способи вирішення такого роду конфліктів [2]. До них відноситься по-перше – вирішення конфлікту самими учасниками, та по-друге – вирішення конфлікту за допомогою втручання третьої сторони.

Але ж яким чином фізичні та юридичні особи можуть захистити свої законні інтереси у сфери публічно-правових відносин від порушень з боку органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб, інших суб’єктів при здійсненні ними владних управлінських функцій. Одним із способів вирішення конфлікту, а отже і захисту порушених прав є оскарження. Механізм вирішення податково-правового конфлікту має певні особливості, які відображають пріоритет владного правового впливу на фінансові відносини, їх публічний характер. Насамперед існує загальний порядок оскарження встановлений Кодексом адміністративного судочинства України. В той же час платникам податків додатково надано право оскаржувати незаконні рішення і дії податкових органів в адміністративному порядку, шляхом подання скарг до відповідного податкового органа, що знайшло своє відображення у ст.5 закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21.12.2000 р. № 2181 та Положенням про порядок подання та розгляду скарг платників податків органами державної податкової служби. Право на адміністративний захист реалізується шляхом подання адміністративної скарги до вищого у порядку підлеглості органу виконавчої влади (посадової особи). Отже, саме дослідження адміністративної процедури оскарження спрямоване на розроблення та оптимізацію системи органів або підрозділів, що мають бути спеціально уповноваженими для вирішення таких спорів (конфліктів), необхідності у створенні дієвого механізму захисту прав та законних інтересів осіб та вдосконалення та уніфікацію процедури вирішення адміністративно-правових спорів. У Концепції адміністративної реформи України наголошується на необхідності суттєво поліпшити законодавчого регулювання механізму позасудового захисту прав і свобод громадян, що порушуються органами виконавчої влади та їх посадовими особами.

Згідно наказу ДПА України від 07.04.2003р. №160 про затвердження стратегічного плану розвитку Державної податкової служби України на період до 2013 року, щодо реорганізації податкових органів, у цих органах створено спеціальні підрозділи для розгляду апеляцій (сектори, відділи, департамент). Але недостатній вплив на кінцевий результат розгляду окремої апеляції, затримання процесу адміністративного оскарження тощо – обумовлене проблемою наявності у податковій службі декількох рівнів для подання апеляцій.

На сьогодні в Україні діє трирівнева система адміністративного оскарження у податкових органах. Але така система має ряд недоліків. По-перше – це порушення принципу судочинства, за яким жодна особа не може бути суддею у своїй справі (йдеться про розгляд скарг на рішення тією посадовою особою, яка раніше і прийняла це оскаржуване рішення). По-друге, якщо оскаржуване рішення розглядає особа, яка раніше його прийняла, то не викликає сумнівів зацікавленість такої особи, у тому, щоб це рішення не було скасоване. Окрім того, необхідно звернути увагу, що оскарження рішень податкових органів крім основної своєї функції, − захисту від неправомірних дій та рішень, є гарантованим способом відтягнення строку сплати нарахованого податкового зобов’язання та штрафних санкцій, як показує досвід, майже на рік, що часто використовують недобросовісні платники податків. Отже, одним з основних недоліків трирівневої системи адміністративного оскарження є затягування процесу розгляду апеляції, адже чинним законодавством передбачене відстрочення сплати спірної суми податку до закінчення процедури адміністративного оскарження. В той самий час, досвід багатьох країн, де застосовується однорівнева система апелювання, вона теж, за об’єктивних обставин, не в змозі повною мірою вирішити покладені на неї завдання.

Безперечно, створення спеціалізованих підрозділів для вирішення податкових спорів є важливим кроком на шляху поліпшення механізму захисту прав та законних інтересів фізичних та юридичних осіб в адміністративному порядку. Але така система адміністративного оскарження в органах податкової служби потребує значного доопрацювання. Вдосконалення цього порядку має на меті не лише створення системи спеціально уповноважених підрозділів, а й уніфікацію процедури вирішення спорів податковими органами. Не викликає сумнівів, що відсутність такого роду конфліктів була б значно краще. Отже, оскільки податковий конфлікт, зазвичай, виникає тоді, коли учасники податкового правовідношення мають різні інтереси і знаходяться у стані протиборства відносно їх реалізації необхідним дієвим механізмом подолання конфліктів у галузі податкових правовідносин є усвідомлення особою взаємозв’язку приватного та публічного інтересів. Тобто необхідно поставити на меті вирішення питання добровільної взаємодії учасників податкових правовідносин, і лише потім, як виключення, порядок оскарження та вирішення конфліктів, які виникають з цього приводу.

Література:

1. Вдовівен В. Податково-правовий конфлікт // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – №6. – С. 87–90.

2. Абдулаев М.И., Комаров С.А. Проблемы теории государства и права. – СПб., 2003.

3. Касьянов В. В., Нечепуренко В. Н. Социология права. – Ростов н/Д., 2002.

4. Криницький І.Особливості податково-процесуальних правових норм // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – №6. – С.70–73.

5. Бринцева Л. Деякі питання вдосконалення системи адміністративного оскарження в органах податкової служби // Підприємництво, господарство і право. – 2006. – №4


Мустафаєва А. С.

ДО ПИТАННЯ ПРО ВИЗНАЧЕННЯ ПРЕДМЕТА ВЕКСЕЛЬНОГО ПРАВА УКРАЇНИ

Основні напрямки розвитку та удосконалення права пов’язані, серед іншого, із соціально-економічними перетвореннями, що відбуваються в державі. А власне розвиток права як явища неодмінно та одночасно позначається на тих глибинних змінах, які відбуваються щодо його змісту, та окресленні такої тенденції його розвитку, як тенденція розвитку системи права. Такі процеси мають прояв у рості значення самого правового регулювання, яке здатне розповсюджувати свій вплив на якісно нові суспільні відносини, які відокремлюються в рамках структурних елементів системи права та мають таку істотну характеристику, як комплексність. Розглядаючи комплексність як загальну рису, властиву для певної сукупності правових норм, зазначимо, що вона неодмінно обумовлена комплексним характером, у першу чергу, предмету правового регулювання нового структурного елементу системи права. Важливо констатувати, що такі процеси можуть відбуватися тільки в тих правових системах, які відрізняються певним рівнем розвитку. Не є виключенням з такої загальнотеоретичної формули розвитку системи права і поява, становлення та розвиток вексельного права України. Отже дослідження загального питання про вексельне право України обумовлює звертання до його предмету, деякі аспекти визначення якого позначені як проблема даного дослідження.

При обґрунтуванні природи вексельного права як певного елементу системи права визначення його предмету є основоположним питанням, важливість з’ясування і визначення якого має свої витоки з загальної теорії права, коли мова йде про виділення певних критеріїв структурної побудови системи права. Сьогоденну ситуацію розвитку правової науки України, коли переосмислюються ті критерії, що беруться за основу для обґрунтування структурного ділення системи права на певні елементи, схильні розцінювати як позитивне явище, оскільки таким чином підкреслюється динамічний характер розвитку системи права. Але навіть у таких умовах не підвергається сумніву виділення предмета правового регулювання як об’єктивного критерію об’єднання правових норм у певну сукупність. У науковій літературі вважається, що первісна структура права поділяється на галузі по предмету та методу правового регулювання. Предметом правового регулювання є та різноманітність видів суспільних відносин, яка є об’єктивним критерієм поділу права на частини (галузі, підгалузі, інститути), та відображає змістовність її структури. Усталеним є підхід до визначення предмета правового регулювання як суспільних відносин, які об’єктивно можуть бути опосередковані за допомогою специфічних юридичних засобів, у певних соціально-економічних умовах потребують регламентації та мають вольовий характер [1, 292].

Зазначимо, що вибір законодавцем тих чи інших суспільних відносин як потребуючих правових засобів регулювання обґрунтовується актуальністю їхнього існування та розвитку в умовах життєдіяльності конкретної держави. Така актуальність досліджується та пояснюється саме на науковому рівні. Така ж ситуація має місце і відносно вексельного права України, на підтвердження чого наведемо аргумент про те, що сучасні господарський та цивільний обіги неможливо уявити без застосування векселю, який може розглядатися в різних аспектах, зокрема таких, як: фінансовий інструмент, що слугує для збільшення обігових коштів суб’єктів господарювання, як засіб кредитування, як форма взаєморозрахунків між суб’єктами господарювання. Зазначене покликане довести, що є належні підстави говорити про актуальність та значущість для сучасної правової науки України ставлення питання про розробку теоретичних основ вексельного права України.

У самому загальному вигляді предмет правового регулювання – сукупність якісно однорідних суспільних відносин, урегульованих правовими нормами (відповідає на запитання «що?»). Предмет правового регулювання вказує, на яку групу суспільних відносин спрямований вплив норм права. Предмет правового регулювання є умовне виділення певного відокремленого кола (сукупності) суспільних відносин, що мають єдину якість. Це дозволяє узагальнити норми права, які регулюють коло (сукупність) суспільних відносин, у таку нормативну спільність, як галузь права [2, 241]. Такий висновок цілком може бути застосований і щодо уособлення підгалузі права в рамках певної галузі, а отже – і до вексельного права.

Предметом правового регулювання вексельного права постають вексельні правовідносини. При з’ясуванні сутності та визначенні поняття останніх дуже важливим і таким, що потребує окремої уваги, становить питання про вексельне зобов’язання та його співвідношення з вексельним правовідношенням. Безперечно, вексельне зобов’язання входить до вексельного правовідношення, але останнє не вичерпується ним. До поняття вексельного правовідношення повинні бути включені будь-які відношення, що виникають щодо видачі, передачі, погашення (оплати) векселю та захисту прав законних держателів векселів, або, іншими словами, будь-які відносини, що опосередковують виникнення, здійснення, припинення вексельних зобов’язань.

Завдання науковця щодо визначення предмета правового регулювання вексельного права України дещо ускладнюється та набуває своїх особливостей, ураховуючи необхідність обов’язкового врахування невідривного зв’язку цивільного і вексельного права як цілого та частини, а також впливу основних принципів правового регулювання цивільного права на розвиток та становлення вексельного права. В аргументацію такої позиції можемо навести той факт, що зв’язок цивільного та вексельного права і, більше того, приналежність вексельного права до цивільного вченими сумніву не підвергались. Ускладнення, яким вище позначений один із аспектів на шляху визначення предмету вексельного права, має свій прояв у комплексності останнього, тобто здатності охоплювати своїм змістом різноманітні суспільні відносини, але все ж таки об’єднані навколо векселю. Особливістю позначений той стан розвитку вексельного права України, завдяки якому на сьогодні є підстави говорити про нього як комплексну підгалузь цивільного права. Це ще один аргумент, який: по-перше, руйнує погляд на систему права, відповідно до якого остання складається з норм, інститутів і галузей, а по-друге, надає підстави підтвердження існування комплексних елементів системи права.

Як бачимо, питання про визначення предмету вексельного права України є дуже важливим і, одночасно, таким, що відрізняється відсутністю єдиного підходу до його вирішення. Важливість відповіді на окреслене питання допоможе визначити місце вексельного права в системі права України та усуне такі негативні прояви, як підміна поняттям вексельного права розкриття змісту та деяких особливостей сучасного вексельного обігу України, що фактично є сферою практичного застосування відповідних нормативно-правових положень у сфері векселів.

Література:

1. Алексеев С. С. Общая теория права: В 2 т. Т. 1. – М.: Юрид. лит., 1981. – 360 с.

2. Скакун О. Ф. Теорія держави і права: Підручник / Пер. з рос. - Харків: Консум, 2001. – 656 с.


Оборотов И.Г.

Типология действия права во времени

Исходя из деления времени на прошлое, настоящее и будущее, видно, что нормативно-правовой акт может действовать в трёх направлениях, распространяясь на юридические ситуации прошлого, настоящего и будущего времени – в связи с этим выделяют три различных типа действия норм права во времени. Д.Н. Бахрах формулирует их так: «норма перспективного действия регулирует то, что будет; норма немедленного действия регулирует то, что есть и что будет; норма обратного действия регулирует то, что было, есть и будет» [1,154].

Практическая значимость этой проблемы обусловлена, во-первых, выявлением способности правовой нормы воздействовать на отношения, не современные наличию у неё юридической силы (предшествующие вступлению их в силу либо следующие за их официальной отменой), и, во-вторых, коллизией во времени между старыми и новыми правовыми нормами.

В общей теории права принято выделять обратное действие (обратную силу, ретроактивность), немедленное (прямое) действие и переживающее (ультраактивное) действие нормативно-правовых актов [2,40; 3,108-109]. Однако, как обоснованно замечает Д.Н. Бахрах, такое деление неточно, поскольку обратным и немедленным действием обладают новые законы, а ультраактивным – старые: этим нарушается логическая последовательность классификации. В его монографии приводится таблица соотношения способов действия во времени новой и старой норм, имеющая такой вид [1,158-159]:

Старая норма
Новая норма

Переживание (ультраактивность)

действия
Перспективное действие

Немедленное прекращение
Немедленное действие

Досрочное прекращение
Обратное (ретроактивное) действие


Близка к этому и позиция французского правоведа Ж.-Л. Бержеля, предлагающего три возможных решения проблемы действия нового закона:

1) новый закон в полной мере применяется к актам, фактам или ситуациям, возникшим во время действия старого закона, что равнозначно наделению первого обратной силой;

2) отвержение любой возможности применения нового закона к текущим ситуациям и к актам или фактам, которые возникли до его вступления в силу, что будет соответствовать абсолютному отсутствию обратной силы нового закона (то есть – перспективному его действию);

3) промежуточное решение, состоящее в том, чтобы подчинить действию прежнего закона уже имевшее место проявление актов, фактов или ситуаций, а действию нового закона – их будущие проявления, что соответствует немедленному (непосредственному) действию нового закона [4,216-217].

Главная особенность подходов Д Н. Бахраха и Ж.-Л. Бержеля заключается в том, что в предлагаемых ими классификациях действия норм права (закона) во времени, они не смешивают старые нормы права с новыми, что было бы серьёзной методологической ошибкой, противоречащей законам логики.

Переживание старого акта (нормы) означает, что нормативный акт, отмененный новым, в какой-то мере продолжает действовать и после утраты им юридической силы. С ультраактивностью нормы можно встретиться довольно часто – обычно старой нормой с более мягкой санкцией руководствуются при назначении уголовного, административного наказания за правонарушения, совершенные до вступления в силу нормы, увеличившей санкцию.

При ультраактивность старой нормы новая норма распространяется только на те факты, отношения, которые возникли после ее вступления в силу. Такой тип действия нормы предлагается назвать перспективным [5,48]. Переживание старой нормы связано с перспективным действием новой.

Переживание (ультраактивность) старой нормы, а значит, перспективное действие новой, подразумевается в ч.3 ст.5 ГК Украины: «Если гражданские отношения возникли ранее и регулировались актом законодательства, который утратил силу, новый акт гражданского законодательства применяется к правам и обязанностям, возникшим с момента приобретения им силы». Отсюда следует, что к отношениям, возникшим ранее вступления в силу нового законодательного акта, должен применяться старый нормативный акт.

Обратная сила – это ревизионная сила нормы. Такая норма «предполагает пересмотр (ревизию) уже урегулированных в соответствии с ранее действовавшим законодательством прав и обязанностей». Норма обратного действия обязывает пересмотреть правоприменительные акты о размере выплат, привлечении к уголовной ответственности, признании права собственности и т. д.

Опираясь на уже имеющиеся исследования, предлагается следующее понимание типов действия новой нормы во времени:

а) перспективное – на факты, возникшие после вступления ее в силу и порождающие новые правоотношения;

б) немедленное – на факты прошлого и ранее возникшие правоотношения, изменяющие права и обязанности их участников с даты вступления ее в силу;

в) обратное – на правоотношения, которые возникли до ее вступления в силу: с какой-то более ранней даты или даже с момента их возникновения. Норма обратного действия частично или полностью пересматривает ранее возникшие правоотношения. В украинской правовой системе сделана попытка дать легальное истолкование сути обратного действия законов и иных нормативно-правовых актов во времени, исходя из положений ст. 58 Конституции Украины: она усматривается в том, что их предписания распространяются на правоотношения, возникшие до вступления их в силу, при условии, если они отменяют или смягчают ответственность лица [6].

Прекращение действия старой нормы можно обозначить так:

а) переживает себя, если продолжает регулировать отношения, которые возникли на ее основе и после даты вступления в силу новой, то есть после ее формальной отмены;

б) немедленно прекращает действие на все отношения, которые ранее регулировала, с даты утраты ею силы;

в) досрочное окончание срока действия прекращает влияние на отношения, которые раньше регулировались ею, а впоследствии были пересмотрены и стали регулироваться новой нормой, имеющей обратную силу.

Любопытно отметить, что не только применительно к нормативно-правовым актам можно говорить о разных типах действия во времени. Так, в соответствии со ст. 631 Гражданского кодекса Украины гражданско-правовой договор вступает в силу с момента его заключения, однако по договорённости сторон условия договора могут применяться также и к отношениям, возникшим между сторонами до его заключения. Вместе с тем, окончание срока договора не освобождает стороны от ответственности за его нарушения, имевшие место в период действия договора. Это свидетельствует о следующих способностях договора: 1) оказывать регулятивное воздействие на отношения, имевшие место до его заключения (обратная сила), 2) иметь возможность применяться к отношениям, возникшим в период своего действия уже после утраты договором юридической силы (ультраактивное действие).

В связи с тем, что между старыми и новыми нормами, как правило, возникают коллизии, особое место среди иных норм права занимают коллизионные темпоральные нормы.

В теории права существует обоснованное мнение о том, что все правовые нормы можно разделить на две группы: первичные (субстанциональные) и обеспечивающие. Темпоральные нормы относятся к обеспечивающим нормам и представляют собой правила поведения, описывающие порядок вступления норм права в действие, прекращение их действия, порядок выбора подлежащих применению норм. Темпоральные нормы, определяющие порядок действия других правовых норм и являются коллизионными [1,11; 1,24], то есть специализирующимися на разрешении разногласий между разновре́менно действующими субстанциональными нормами права.

Существование темпоральных коллизионных норм обусловливается необходимостью издания нормотворческим органом дополнительных правовых предписаний, которые по-разному регламентируют одно и то же обстоятельство, а также случаями, когда правотворческий орган, принимая норму, не отменяет предыдущую[7,75].

Общие принципы действия нормативно-правовых актов и правовых норм во времени должны быть обеспечены органичным единством следующих положений: 1) способа действия новых (старых) норм права во времени; 2) содержания новых (старых) норм права; 3) целей принятия новых норм, их влияния на существующие правовые статусы субъектов права, правовые процедуры [1,25; 1,179].

Говоря об обратном действии (обратной силе) новой правовой нормы и переживающем действии (ультраактивности) старой нормы следует заметить, что употребление здесь понятий «действие» и «сила» – лишь дань сложившейся в правоведении традиции. Действие или юридическая сила правовой нормы имеет начальную и конечную границы: вступление в действие (в силу) и утрата силы (отмена); следовательно, как в своё время отметил ещё П П. Цитович, «закон действует лишь на факты, совершающиеся современно его существованию, и поэтому только для них он свой закон. Между тем, применение закона не имеет для себя подобных границ» [8,88]. Отсюда становится очевидным, что в более точном терминологическом смысле ретроактивность и ультраактивность – это не типы действия норм права во времени, а способы применения правовых норм. Однако, учитывая устоявшуюся практику использования выражений «обратное действие (сила)» и «переживающее действие», следует признать возможность употребления их в качестве фразеологизмов.