Geum.ru

Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчя юридичної освіти на Миколаївщині. Миколаїв 2008

Вид материалаДокументы

Содержание


Особливості статусу та проблеми реалізації повноважень уповноваженого верховної ради з прав людини
Специфика детерминации терроризма
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23
Література:

1. Оборотов Ю.Н. Современное государство: основы теории. Учебный курс. – Одесса: Астропринт, 1998. – 132 c.

2. Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов.3-е изд. – М.: Юриспруденция, 2000. – 528 c.

3. Шендрик М.П. Социалистическое общенародное государство: (Социально-философский очерк). – М.: Мысль, 1985. - 192 с.

4. Черноголовкин Н.В. Теория функций социалистического государства. – М.: Юрид.лит., 1970. – 215 с.

5. Варич О.Г. Функції сучасної держави: проблеми визначення та класифікації // Держава і право. Збірник наукових праць. Юридичні і політичні науки. Випуск 30. – К.: Ін-т держави та права ім.В.М.Корецького НАН України, 2005. – 816 с.

6. Морозова Л.А. Функции российского государства на современном этапе // Гос. и право. – 1993 - № 6. – С. 98.

7. Венгеров А.Б. Теория государства и права: Учебник для юридических вузов.3-е изд. – М.: Юриспруденция, 2000. – 528 с.

8. Артемина Е.В. Налоговая функция современного государства: Автореферат дисс…канд. юрид. наук. – Нижний Новгород, 2004. – 25 c.

9. Голуб С. Проблема адаптації податкового законодавства України до законодавства європейських країн. Вісник прокуратури, № 1(67) січень 2007 року - С.96.


Заволока В.А.

ОСОБЛИВОСТІ СТАТУСУ ТА ПРОБЛЕМИ РЕАЛІЗАЦІЇ ПОВНОВАЖЕНЬ УПОВНОВАЖЕНОГО ВЕРХОВНОЇ РАДИ З ПРАВ ЛЮДИНИ

Після набуття незалежності Україна ставши повноправними членом світової спільноти, в своїй Конституції проголосила людину вищою соціальною цінністю, визнавши верховенство природних прав людини і відмовившись від пріоритету інтересів держави, що насаджувався в радянський період, по відношенню до інтересів особи. В той же час існуючі механізми захисту прав і свобод громадян не в належній мірі задовольняли потребам захисту громадянина від свавілля чиновників, що викликало потребу у формуванні принципово нового інституту..

Зважаючи на цей факт, а також враховуючи рекомендації Комітету з прав людини ООН та Комітету Міністрів Ради Європи, які закликали керівництво органів державної влади створити незалежний орган в особі омбудсмана для нагляду за виконанням законів і реагування на скарги громадян в нашій правовій системі з’явився інститут Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

Першим юридичним кроком у становленні інституту омбудсмана в Україні було закріплення у ст. 101 Конституції України концепції діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини та у ст. 85 (пункт 17) надання Верховній Раді України права призначення та звільнення з посади омбудсмана. В подальшому 23 грудня 1997 р. був прийнятий Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» [2], який визначав обмбудсмана як посадову особу, яка здійснює парламентський контроль з а додержанням конституційних прав і свобод людини та громадянина та захист прав кожного на території України і в межах її юрисдикції на постійній основі (ст. 1).

Аналізуючи погляди вчених, що досліджують інститут омбудсмана [1; 5; 6; 7] та норми діючого законодавства можна виділити наступні загальні риси цього інституту, що складають єдину концепцію:

- інститут омбудсмана є важливим доповненням правозабезпечувального механізму, що діє в державі. Його введення є закономірним підсумком демократизації суспільства;

- головне завдання діяльності омбудсмана – охорона прав громадян, що конкретизує його позицію як елементу системи охорони правопорядку в широкому сенсі, що існує разом з парламентським, судовим, адміністративним і іншими формами контролю і нагляду;

- посада омбудсмана відноситься до вищих посад держави;

- найважливіша межа інституту омбудсмана – його незалежність. У більшості країн він обирається парламентом, звітуючи лише перед ним. Так Уповноважений готує на підставі п. 17 ст. 85 Конституції України щорічну доповідь про стан дотримання та захисту прав та свобод людини та громадянина в Україні, що містить результати комплексної оцінки стану дотримання та захисту прав та свобод людини та громадянина. Можуть готуватись спеціальні доклади з окремих питань дотримання прав та свобод людини та громадянина;

- у основну функцію омбудсмана входить контроль за діяльністю виконавчих органів. Він може подавати подання до органів влади, щодо усунення виявлених порушень прав та свобод людини (ст. 15 Закону), конституційні подання щодо відповідності нормативних актів Конституції України та тлумачення конституції та законів України (ст.ст. 13, 15 Закону). А також подання Вищій Раді юстиції про зняття судді з посади чи порушенні дисциплінарного провадження по відношенню до судей Верховного Суду України та вищих спеціалізованих судів, що передбачено ст.ст. 30, 38 Закону України «Про Вищу раду юстиції України»;

- у ряді випадків омбудсман розглядає справу не тільки з погляду відповідності закону рішень і дій адміністративних структур, але і з погляду людяності, справедливості і доцільності їх дій;

- інститут омбудсмана володіє рідкісною якістю: з одного боку, здатністю модифікуватися виходячи з різних соціально-політичних умов держави, а з іншою – не зраджувати своїм основним принципам і змісту;

- контрольні заходи омбудсмана направлені перш за все на реалізацію прав громадян з виправлення порушень у функціонуванні державної адміністрації. Він добивається цього, використовуючи арсенал засобів, специфічних тільки для нього: методи переконання, критику, гласність;

- необхідною умовою діяльності уповноваженого з прав людини є його політична нейтральність. Омбудсмани повинні бути неупереджені, об’єктивні. Омбудсман не виступає за проведення якого-небудь політичного курсу, тієї або іншої політики в конкретній сфері, будь то сфера економічних, соціальних і культурних, інших проблем;

- діяльність уповноваженого по правах людини в будь-якій державі має широкий суспільний резонанс. Чиновники всіх рівнів бояться потрапити в доповідь омбудсмана. У цивілізованих країнах одна тільки згадка імені чиновника або організації, що порушили права людини, може коштувати чиновнику кар’єри, а організації – падінню його авторитету;

- у всіх державах омбудсмани виконують свої функції неформально, хоча вони входять в систему формального юридичного контролю. Для людини спосіб його роботи зрозуміліший і простіший, до того ж безкоштовний;

- омбудсман через засоби масової інформації розголошує виявлені порушення в роботі органів державного управління, тим самим використовуючи як їх важелів дії на відповідні органи з метою відновлення порушених прав громадян. У цьому виявляється інформаційно-виховна функція інституту омбудсмана;

- особа омбудсмана – одне з найважливіших питань, що визначають ефективне функціонування інституту уповноваженого з прав людини. Як показує аналіз досвіду інших країн, особисті якості, моральний і етичний стрижень в людині – є необхідними умовами його діяльності.

Водночас проведене дослідження діяльності інституту омбудсмана свідчить, що в цій службі виникають труднощі у впровадженні його в структуру поки що не завжди ефективно діючого правозахисного механізму.

На сьогодні висвітився ряд проблем щодо заходів забезпечення діяльності Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини.

В законодавстві України немає ніякої відповідальності за порушення повноважень омбудсмана і за невиконання його подання.

Неврегульованість статусу Уповноваженого у кримінальному та цивільному процесах та відсутність права внесення касаційного протесту на рішення суду у тих випадках, коли, за думкою Уповноваженого, мали місце порушення законодавства при розгляді тієї чи іншої справи [3].

Немає представників омбудсмана на місцях, що не дає інформованості про порушення прав та свобод людини «з перших рук» і обмежує можливість звернення до нього зі скаргами значної частини населення України. Це також створює навантаження на самого Уповноваженого і його секретаріат.

Не розроблена чітка взаємодія Уповноваженого з громадськими правозахисними організаціями.

Необхідно створення регіональних представництв інституту Уповноваженого з прав людини, а за відсутності таких покладення на державні органи влади й органи самоврядування обов’язку постійного співробітництва з загальнодержавним омбудсманом України.

Для більш ефективної праці за заявами, що надіслані до омбудсмана, необхідно збільшити штат служби Уповноваженого та створити електронній архів заяв.

Таким чином, Зважаючи на досвід зарубіжних країн, варто удосконалити українське законодавство, яке регулює діяльність омбудсмана, зокрема Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» та ряд інших нормативних актів.

Зокрема пропонується надати Уповноваженому Верховної Ради з прав людини права законодавчої ініціативи з законопроектів щодо змін чинного законодавства або доповнення його в інтересах забезпечення прав людини і основоположних свобод. Тим більше що така думка не є новою в роботах дослідників цієї проблеми [1; 6; 7].

Надати Уповноваженому право призначати своїх представників в областях, містах Києві та Севастополі, Автономній Республіці Крим з числа осіб, які проживають в цій місцевості, мають досвід у правозахисній діяльності і користуються високим громадським авторитетом [7].

Вважаємо необхідним підсилити гарантії діяльності омбудсмана закріпивши обов’язок державних органів та їх посадових осіб розглянути в місячний термін рекомендації омбудсмана і надати письмову відповідь щодо прийнятих заходів для відновлення порушених прав або обґрунтувати причини невиконання його рекомендацій, а також передбачити адміністративну (а в разі необхідності - кримінальну) відповідальність посадових осіб за умисне або неодноразове (систематичне) ігнорування запитів омбудсмана щодо надання йому матеріалів, документів, інформації або пояснень і щодо виконання його рекомендацій.

Чітко регламентувати взаємовідносини Уповноваженого та правозахисних організацій України.

Внесення таких змін дозволить в повній мірі визначити місце Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини в системі органів державної влади і повною мірою реалізувати в Україні статус омбудсмана як найвищої незалежної публічної посадової особи, діяльність якого спрямована на утвердження і захист прав і основоположних свобод людини, а також на громадський контроль за реалізацією механізму їхнього гарантування державними органами і посадовими особами.

Література:

1. Башимов М. Институт омбудсмена в странах СНГ и Балтии //Российская юстиция. - 2007. - № 6. – С. 68-74.

2. Закон України «Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини» // Відомості Верховної Ради України. - 1998. - № 20.

3. Карпачова Н. І. Стан дотримання та захисту прав і свобод людини в Україні: Перша щорічна доповідь Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини. – Видання друге. – Харків: Консум, 2001. - 464 с.

4. Конституція України. – К., 2007.

5. Наулік Н. Проблеми впровадження інституту омбудсмана // Прокуратура, людина, держава. – 2004. - № 5. – С.102-109.

6. Тодика Ю., Марцеляк О. Конституційно-правовий статус Уповноважного Верховної Ради з прав людини (порівняльно-правовий аналіз) // Вісник Академії правових наук України. – 1998. - № 3. – С. 29-37.

7. Хаманева Н. Ю. Уполномоченный по правам человека – защитник прав граждан. – М., 1998. -80с.


Клеван Н.В.

СПЕЦИФИКА ДЕТЕРМИНАЦИИ ТЕРРОРИЗМА

Исследование терроризма как уголовно-правового явления требует включения в его диапазон всего спектра политических, социально-экономических, национально-культурных, психологических, экологических и исторических аспектов проблемы. Терроризм рассматривается и как отдельное преступление, и как разнообразные формы преступной деятельности, и как социально-правовое явление, в качестве террористических доктрин, террористических организаций, как инструмент, метод преодоления противоречий, решения конфликтов и тому подобное. Хотя очевидно, что объективно терроризм не содействует решению конфликтных ситуаций, а наоборот, усугубляет существующие противоречия, он является изощренной формой насилия или угрозы его применения.

По мнению многих специалистов, на распространение преступлений террористического характера влияют, прежде всего, те же криминогенные факторы, которые детерминируют и общеуголовную преступность: бедность, обострение социального неравенства, безработицу, наличие этноконфессионной напряженности, негативные последствия миграции, ослабление семейных и социальных связей и т.п.

Научный анализ современного терроризма позволяет сделать несколько выводов относительно его природы, механизмов и причин. Без знания этих проблем и путей их решения, хотя бы теоретического, борьба с терроризмом не может быть эффективной. При этом детерминанты терроризма должны быть исследованы так, чтобы в фокусе внимания были те факторы, которые порождают именно терроризм, а не какие-либо другие явления. Только в этом случае предупредительные усилия будут конкретными и предметными.

Традиционно причины терроризма следует различать в зависимости от того, к какому виду принадлежат данные преступные действия. Анализ специальной литературы позволил предположить наличие следующих причин современного терроризма, имея в виду различные его типы.

– Нерешенность национальных, экономических, социальных, государственных, религиозных и иных проблем, имеющих для данной группы бытийное значение, а также стремление к перераспределению определенных жизненных ресурсов и природных богатств.

– Политическая борьба, опирающаяся на религиозное, национальное или националистическое движение и эксплуатирующая иррациональные, низменные побуждения самых отсталых слоев населения. Стремление той или иной группы или организации захватить государственную власть путем отделения (суверенизации) от остальной страны. Необходимо отметить превалирование процессов суверенизации над экономической целесообразностью, политическими, духовными и нравственными ценностями; выдвижение в этой связи максималистских требований, не основанных на реальности.

Профессор Антонян Ю.М. в качестве причин терроризма называет также несовпадение этнических и религиозных границ, возникновение в связи с этим территориальных и политических претензий одной нации к другой, одной конфессии – к другой, а также желание сделать свою страну мононациональной или монорелигиозной.

– Стремление группы (профессиональной, национальной или религиозной) к сохранению своей идентичности и сопротивление навязываемым другими культурами, властью или иными структурами либо организациями чуждого образа жизни, чужой культуры и системы ценностей, мировосприятия, миропонимания.

– Чрезмерная симбиотическая связь данной группы со своей землей, культурой, языком, символами, духовностью: любое покушение на эти ценности рождает страх тотальной катастрофы, а потому оправдываются любые средства ее предотвращения. В зависимости от воспитания это отношение стимулирует как патриотизм, так и крайний национализм в его террористических проявлениях. [1]

Особую прочность и инерцию национально-культурным традициям придает религия или заменяющая ее идеология, хотя к терроризму толкает не сама религия, а ее толкование, часто сугубо субъективное. Она превращает стандарты поведения в жестокие и обязательные стереотипы.

– Острая зависть, неприязнь и ненависть одних культур, стран или социальных и этнорелигиозных групп по отношению к другим культурам, странам или группам, которые богаче, сильнее, представители которых ведут более престижное и обеспеченное существование, могут навязывать и даже диктовать свои условия жизни и стандарты. Наличие стран или социальных групп, отличающихся от своих ближних и дальних соседей высоким уровнем материального благосостояния и культуры, а также, что еще важнее, в силу своей политической, экономической и военной мощи либо иных возможностей диктующих свою волю другим странам и социальным группам, может вызвать реакцию в виде террористической деятельности в отношении них.

Поэтому терроризм сегодня в его широком понимании и особенно международный – это не только и не столько столкновение религий, наций, цивилизаций, сколько антагонизм между бедностью нередко потенциально богатых регионов и богатством развитых стран. Но и здесь движущей силой выступает не столько сама бедность, сколько ощущение величайшей социальной несправедливости в мире. При этом завидующие богатству других не задумываются над тем, что богатство было достигнуто в результате упорного труда и более разумной организации жизни. [2, 324-325; 3, 96]

– Формирование теневого национального компонента при образовании национальной буржуазии и предпринимательства. В некоторых случаях они могут прибегать к терроризму для отстаивания, утверждения своих экономических интересов, на стадии дикой рыночной конкуренции. [1] Террогенным фактором можно считать разгул в государстве организованной преступности, представители которой нередко прибегают к экономическому терроризму или их услугами пользуются криминализированные коммерческие структуры

– Война и военные конфликты, в рамках которых террористические акты становятся частью военных действий, как, например, во время войны в Чечне в 1995-1996 годах. Партизанские движения, как отмечают многие террологи, достаточно часто прибегают к терроризму, то же обычно делают оккупационные армии для устранения населения завоеванных территорий.

Наряду с названными причинами действию террористов способствуют условия в виде 1) слабости государственной власти, ее учреждений и институтов, особенно в годы социальных катаклизмов и распадов, перестройки экономических и социальных отношений, когда общество находится в состоянии аномии; 2) ущербная деятельность или бездеятельность спецслужб, не способных вовремя выявить и предотвратить террористические акты, что создает им ореол неуязвимости; 3) существование тайных (полутайных) обществ и организаций, в частности религиозных, сектантских, революционных, сепаратистских и т.д.; 4) одобряющее, поддерживающее отношение к террористам их социального окружения, населения в целом, отдельных групп, одобрение и поддержка террористических действий, взгляд на терроризм как на войну малых народов, которые иным способом не могут добиться справедливости, а поэтому его полное оправдание.

Отдельные люди, группы, слои, а иногда и целые народы, сочувствующие декларируемым целям лидеров терроризма, а чаще всего обманутые ими, мотивационно озабочены реальными противоречиями и несправедливостями их жизни и деятельности. Они составляют для террористов ту самую социальную базу, на которую последние опираются и поддержкой которых спекулируют.

Таким образом, в развитие идей о причинах терроризма и способствующих ему условиях представляется целесообразным рассмотреть следующие положения.

Регионы, «зараженные» терроризмом, по-своему переживали социально-экономические, культурные и политические процессы. Особенности этих переживаний, прежде всего, связаны с архаическими формами социальной организации. В одних регионах можно наблюдать апелляцию борющихся сторон к событиям многовековой давности и религиозному фундаментализму (Северная Ирландия, Палестина, Баскония, Чечня). В других районах движущей силой терроризма становится борьба за «справедливость» между бедными и богатыми. Эта борьба часто носит сугубо криминальный характер, направлена на передел собственности и сфер влияния или приобретает политическую окраску в тех случаях, когда объектом терроризма становятся представители власти.

Все эти обстоятельства свидетельствуют о явном отчуждении, особой природе «зараженных» регионов и вызывают в целях профилактики терроризма необходимость поиска исторических корней происходящего, исследования специфических общественных структур, предопределяющих возникновение терроризма. Взгляд на механизм запуска актов террора как на борьбу по преимуществу националистическую (этнорелигиозную), преследующую этнические цели, себя не всегда и не во всем оправдывает.

Политическое противоборство, мобилизуя этническое и религиозное сознание, часто преследует при этом цели, весьма далекие от декларируемых. Нередко причиной терроризма выступает мощное стремление национальной или этнической группы к сохранению своей самоидентичности. Разумеется, использование терроризма для сохранения своей самобытности должно осуждаться, но само стремление к ее сохранению следует всячески приветствовать.

Разделяя мнение Е. Наден, считаем необходимым указать, что серьезной проблемой является все более настойчивые и масштабные попытки ряда стран при разрешении своих как стратегических, так и тактических политических и иных целей использовать потенциал террористических организаций и методы их действий.

Двойные стандарты относительно террористов, заигрывание с ними, все более настойчивые попытки некоторых стран использовать экстремистов для достижения стратегических, политических и иных целей обеспечивают не только существование терроризма, а и его развитие, процветание. Какими бы многочисленными и непримиримыми не были различные террористические и экстремистские группировки и движения, сами собой без политического, финансового, материального, дипломатического и иных видов внешней поддержки они не могут эффективно функционировать. В этом заключается наибольшая опасность терроризма, его угроза международному сотрудничеству. [4, 94]

Поскольку носителями непосредственных причин преступного поведения являются конкретные люди, то кроме перечисленных террогенных факторов причиной совершения террористических преступлений следует рассматривать также психологические особенности личности террориста.

Литература:

1. Антонян Ю.М. Проблемы природы и причин современного терроризма. Социальные и психологические проблемы борьбы с международным терроризмом. // Ред. В.Н. Кудрявцев. – М.: Наука. – 2002. С.10-21

2. Криминология / под ред. академика В.Н.Кудрявцева и доктора юридических наук профессора В.Е.Эминова. – М.: «Юристъ», 2006. – 734с

3. Лунеев В.В. Тенденции терроризма и уголовно-правовой борьбы с ним. Социальные и психологические проблемы борьбы с международным терроризмом / ред. В.Н. Кдрявцев. - М.: Наука, 2002. - С. 93-105

4. Наден О. Оцінка тенденцій розвитку та взаємозв’язку тероризму та найманства. Запобіжні заходи протидії цим явищам в Україні // Підприємство, господарство і право. – 2006. - №10. – С. 91-95