Geum.ru

Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчя юридичної освіти на Миколаївщині. Миколаїв 2008

Вид материалаДокументы

Содержание


Житлове законодавство україни: проблеми та перспективи
Визначальні тенденції сучасної кримінально-правової політики україни
Управлінська проблема конфлікту органів прокуратури
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   23

ЖИТЛОВЕ ЗАКОНОДАВСТВО УКРАЇНИ: ПРОБЛЕМИ ТА ПЕРСПЕКТИВИ


У контексті науки житлового права важливість і значущість має визначення поняття та перспективи розвитку житлового законодавства в сучасних умовах розвитку Української держави.

Житлове законодавство України – це комплексна система нормативно-правових актів, які містять правові норми, що регулюють відносини (житлові відносини) за участю фізичних, юридичних осіб, органів державної влади та місцевого самоврядування щодо виникнення, здійснення та припинення права володіння, користування та розпорядження житлом; реалізації прав користувачів житла; користування спільним майном власниками житла; забезпечення використання, утримання, збереження жилого фонду та його облік; надання житлово-комунальних послуг; внесення квартирної плати та плати за житлово-комунальні послуги; перепланування та переобладнання житлових приміщень; управління багатоквартирними будинками; захисту житлових прав та інтересів, тощо.

Житлове законодавство (далі – ЖЗ) є зовнішньою формою організації комплексної системи житлових нормативно-правових актів, воно містить норми різних галузей права, зокрема, конституційного, цивільного, адміністративного, земельного, господарського, сімейного та інших спеціальних галузей, об’єднання і кодифікація яких утворюють - житлове право України.

Засадами ЖЗ України, зокрема, є неприпустимість свавільного втручання у сферу особистого життя людини; неприпустимість позбавлення права власності на житло, крім випадків, встановлених Конституцією України та законом; забезпечення права на користування житлом; недоторканість житла; свобода договору; доступність для громадян умов найму житлових приміщень; свобода вибору місця проживання; цільове використання житла; судовий захист права та інтересу; справедливість, добросовісність та розумність, тощо.

Конституційний Суд України розтлумачив, що терміном "законодавство" охоплюються закони України, чинні міжнародні договори України, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, а також постанови Верховної Ради України, укази Президента України, декрети і постанови Кабінету Міністрів України, прийняті в межах їх повноважень та відповідно до Конституції України і законів України (справа про тлумачення терміну "законодавство") від 9 липня 1998 року N 12-рп/98).

Найважливішими нормативними актами є закони.

Конституція України як головне джерело національної правової системи є базою поточного законодавства, в тому числі і житлового. Це пояснюється тим, що закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй (ст. 8 Конституції). Важливе значення для формування житлового законодавства має розділ ІІ “Права, свободи та обов’язки людини і громадянина” (статті 24, 30, 41, 47 та ін.).

Стрижневим актом ЖЗ є Житловий кодекс України, який закріплює основні положення, що регулюють житлово-правові відносини, віддзеркалює певний внутрішній зв’язок між окремими інститутами житлового права. Кодекс прийнято 30 червня 1983 року, набув чинності з 1 січня 1984 року, проте він не розрахований на пряме застосування в умовах сьогодення, оскільки більша частина його норм була прийнята до прийняття Декларації про державний суверенітет, тобто до 1990 року.

Нині розробляється новий Житловий кодекс України, який має на меті врегулювати відносини щодо забезпечення реалізації права громадян на житло, управління житловим фондом, його утримання та збереження, відносини фізичних і юридичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування у житловій сфері на сучасному етапі розвитку України.

Необхідність прийняття нового Житлового кодексу України зумовлена, насамперед, зміною соціально-політичного устрою держави, переходом України до ринкової економіки та сучасних світових норм і стандартів, у тому числі в житловій галузі.

Положення чинного Житлового кодексу України деталізуються в інших актах житлового законодавства, серед яких основне місце посідають закони України. Зокрема, це такі закони України, як ЦК України, “Про житловий фонд соціального призначення”, “Про житлово-комунальні послуги”, “Про Загальнодержавну програму реформування і розвитку житлово-комунального господарства на 2004-2010 роки”, “Про реструктуризацію заборгованості з квартирної плати, плати за житлово-комунальні послуги, спожиті газ та електроенергію”, “Про комплексну реконструкцію кварталів (мікрорайонів) застарілого житлового фонду”, “Про приватизацію державного житлового фонду”, “Про проведення експерименту в житловому будівництві на базі холдингової компанії “Київміськбуд”, “Про іпотеку”, “Про фінансово-кредитні механізми і управління майном при будівництві житла та операціях з нерухомістю” та ін.

Відповідно до ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України. Україна з іноземними державами уклала ряд двосторонніх міжнародних договорів у сфері житлового законодавства. Так, 17 липня 1995 р. було підписано Угоду між Урядом України і Урядом Республіки Білорусь про умови та порядок обміну житлових, 16 березня 2000 р. Угоду між Урядом Російської Федерації та Кабінетом Міністрів України про взаємне визнання прав та регулювання відносин власності Чорноморського флоту Російської Федерації на житловий фонд та об’єкти соціально-побутового призначення в місцях дислокації його військових формувань на території України тощо.

До житлового законодавства відносяться також акти Президента України за умови, що в них містяться положення, що регулюють житлові відносини, а також в разі, коли ці акти видані відповідно до компетенції, закріпленої за Президентом України, і в порядку, передбаченому Конституцією України. Зокрема, це такі укази: “Про Стратегію подолання бідності”, “Про заходи щодо забезпечення житлом службових осіб митних органів та осіб начальницького складу податкової міліції”, “Про заходи щодо забезпечення житлом військовослужбовців, звільнених у запас або відставку”, “Про першочергові заходи щодо реалізації державної молодіжної політики та підтримки молодіжних громадських організацій”, “Про Комплексну програму забезпечення житлом військовослужбовців та членів їх сімей”, “Про прискорення реформування житлово-комунального господарства”, “Про заходи щодо врегулювання цін/тарифів на житлово-комунальні послуги”, “Про заходи щодо будівництва доступного житла в Україні та поліпшення забезпечення громадян житлом”, та ін.

До житлового законодавства належать також акти Кабінету Міністрів України, які видані відповідно до ст. 117 Конституції України. Зокрема, це такі постанови, як: “Про спрощення порядку надання населенню субсидій для відшкодування витрат на оплату житлово-комунальних послуг, придбання скрапленого газу, твердого та рідкого пічного побутового палива”, “Про затвердження Порядку визначення вартості формування житлового фонду соціального призначення (крім соціальних гуртожитків) за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів”, “Про затвердження Порядку утворення спеціалізованого будинку для ветеранів війни та праці, громадян похилого віку та інвалідів і надання житлових приміщень у такому будинку та Типового положення про спеціалізований будинок для ветеранів війни та праці, громадян похилого віку та інвалідів”, “Про затвердження Порядку часткової компенсації відсоткової ставки кредитів комерційних банків молодим сім’ям та одиноким молодим громадянам на будівництво (реконструкцію) і придбання житла” та ін.

Інші органи державної влади (Фонд державного майна, Антимонопольний комітет України, міністерства тощо) чи місцевого самоврядування можуть також приймати нормативно-правові акти, що регулюють житлові відносини. Проте такі акти є актами житлового законодавства лише за умови, що вони прийняті відповідно до компетенції органу державної влади чи місцевого самоврядування, закріпленої за ними законами України, в порядку, передбаченому законодавством України, регулюють житлові відносини, а їхні положення не суперечать Конституції України та законам України, а також актам Кабінету Міністрів України. Зокрема, це: накази Міністерства будівництва, архітектури та житлово-комунального господарства України “Про затвердження Порядку відключення окремих житлових будинків від мереж централізованого опалення та постачання гарячої води при відмові споживачів від централізованого теплопостачання”, “Про затвердження Змін і доповнень до Правил визначення вартості робіт з ремонту устаткування та обладнання, які виконуються на об’єктах житлово-комунального господарства”, Наказ Міністерства праці та соціальної політики України “Про затвердження Порядку проведення в м. Києві експерименту з будівництва житла для осіб з обмеженими фізичними можливостями” та ін.

Житлові відносини регулюються однаково на всій території України. Цей принцип забезпечується тим, що нормативно-правові акти, які мають обмежену територіальну дію (акти АР Крим, акти органів місцевого самоврядування), повинні відповідати нормам Конституції України, законам України, указам Президента України, актам Кабінету Міністрів України, а також актам інших органів державної влади України. Тобто, норми, що містяться у всіх нормативно-правових актах, що спрямовані на регулювання житлових відносин, повинні забезпечувати на території України єдиний правовий режим цих відносин.

Відсутність єдиного правового регулювання житлових відносин в Україні значно ускладнює здійснення державою послідовної житлової політики, породжує невизначеність в реалізації громадянами своїх житлових прав.

Житлова політика України повинна бути сформована по-новому і орієнтована на потреби людини та їхні можливості. ЖЗ повинно відповідати принципам природного права і змінюватися у випадку невідповідності їм.

Аристотель зазначав, що “мистецтво законодавця полягає у вмілому й адекватному відображенні в законах своєрідності державного ладу та існуючої системи відносин” [1, 50].

Література:

1. Демиденко Г.Г. Історія вчень про право і державу: Підручник для студентів юридичних вищих навчальних закладів. – Харків: Консум, 2004.


Козаченко Олександр

ВИЗНАЧАЛЬНІ ТЕНДЕНЦІЇ СУЧАСНОЇ КРИМІНАЛЬНО-ПРАВОВОЇ ПОЛІТИКИ УКРАЇНИ

Стан аномії, який притаманний сучасній правовій системі України, є логічним детермінантом змін як соціально-політичного, так і правового характеру. Визначення змісту і структури сучасного українського права, перегляд інструментального значення права і пошук нових форм його застосування, що повністю відповідають меті розбудови правової держави, можливе виключно на підставі нових підходів, обумовлених метою правового регулювання.

Вказане в повному обсязі відноситься і до кримінального права, тільки з тією обмовкою, що стан аномії у кримінальному праві не визнається, оскільки була прийнята і набрала чинності нова редакція Кримінального кодексу України. Про латентний характер необхідності реформування кримінального права свідчить значна кількість змін до кодексу, який був прийнятий трохи більше шести років тому і на кожний рік приходиться більше десятка законодавчих новел. Однак внесення змін може розглядатися виключно як намагання вирішувати проблеми правозастосування, корегуючи правові встановлення без усвідомлення необхідності принципових змін визначальних засад кримінального права.

Представляється, що реформування кримінального законодавства повинно здійснюватися з урахуванням нової кримінально-правової політики, яка призвана визначити стратегічні цілі застосування такого законодавства.

Сьогодні загальновизнаним є таке розуміння кримінально-правової політики, при якому під нею (кримінально-правової політикою) розуміють такий зміст діяльності державних та недержавних (громадських) органів і організацій, який підпорядковується сформованим основним завданням, принципам, напрямкам і цілям кримінально-правової дії по подоланню злочинності, і виражається в нормах кримінального права, практиці їх застосування, актах тлумачення кримінально-правових норм та актах застосування права.

Виходячи з наведеного визначення кримінально-правової політики, можуть бути виділенні наступні її рівні.

Доктринальний рівень передбачає існування державно-політичної доктрини кримінально-правової політики. Як і будь-яка інша політика, кримінально-правова передбачає наявність стратегічного політичного бачення розвитку антизлочинної діяльності. Необхідно зазначити, що до сьогодні в Україні відсутній чітко визначений стратегічний напрямок кримінально-правової політики, оскільки досі ведуться виключно теоретичні дискусії відносно самого поняття кримінально-правової політики та її необхідності на сучасному етапі розвитку кримінального права. Програмний рівень тісно пов’язаний із доктринальним і передбачає наявність чітких як стратегічних, так і тактичних планів у галузі доктринальної розробки та регулювання правозастосувальної діяльності в сфері кримінально-правової політики. Законодавчий рівень пов’язаний із діяльністю щодо розроблення та прийняття кримінально-правових актів та директивних підзаконних документів, що визначають застосування кримінально-правових норм та інститутів. Науковий рівень охоплює розробку концепції кримінально-правової боротьби із злочинністю, яка здійснюється в діяльності науково-дослідних установ та окремих вчених, які розробляють цю проблематику. Правозастосувальний рівень пов’язаний із сферою застосування кримінально-правових норм та інститутів правоохоронними та судовими органами. Саме цей рівень перебуває на поверхні кримінально-правової політики і тому є предметом особливої зацікавленості з боку громадськості.

Враховуючи те, що дана публікація орієнтована саме на наукове дослідження змісту сучасної кримінально-правової політики, вбачається за необхідне зупинитися тільки на аналізі саме цього рівня правової політики.

Науковий рівень кримінально-правової політики вимагає пошуку відповідей на такі запитання, які ставляться перед кримінальним правом: визначеність основних принципів кримінально-правового впливу на злочинність, а ці принципи, будучи віддзеркаленням керівних засад політики у сфері боротьби зі злочинністю для кримінального права, мають відповідні власні особливості; встановлення кола суспільно-небезпечних діянь, що визнаються злочинними (криміналізація) і виключення тих або інших діянь із числа злочинів (декриміналізація); встановлення характеру відповідальності за вчинення суспільно-небезпечного діяння (пеналізація) і умов звільнення від кримінальної відповідальності, зменшення покарання нижче тієї межі, яка визначена відносно конкретного злочину (депеналізація); визначення альтернативних покаранню заходів кримінально-правового характеру, а також заходів, які застосовуються разом із покаранням; тлумачення законодавства в галузі боротьби зі злочинністю з метою з’ясування й роз’яснення його точного змісту; критерії оцінки результату діяльності правоохоронних органів щодо застосування норм і інститутів кримінального права, виявлення їх ефективності; визначення шляхів підвищення ефективності впливу кримінально-правових заходів на правосвідомість населення, з одного боку, сама кримінально-правова заборона покликана відповідно впливати на правосвідомість громадян. Кримінальне право виконує поставлені перед ним завдання тоді, коли, оголошуючи те або інше суспільно-небезпечне діяння злочином, виховує громадян у дусі поваги до діючого законодавства та тих цінностей, які цим законодавством охороняються і тим самим попереджує можливість вчинення злочину. В обох випадках роль правосвідомості в рішенні кримінально-правових завдань очевидна.

Пошук відповідей на вказані запитання повинен здійснюватися виключно на засадах гуманізації кримінального права, який вимагає декриміналізації діянь, що мають квазікримінальний характер і тому за їх вчинення можуть застосовуватися інші, по відношенню до кримінальної відповідальності, види юридичної відповідальності, які реалізуються в межах відновлювальної юстиції.

Перспектива формування повноцінної відновлювальної юстиції традиційно пов’язується з нормативно-закріпленими підставами її застосування, які формулюються в нормах матеріального права, та певного порядку діяльності учасників відновлювального провадження, які мають процесуальну належність. Не зосереджуючись на, безумовно, важливому аспекті процесуального оформлення порядку здійснення та результатів відновлювального процесу захисту прав особи, якій злочином заподіяні матеріальні, фізичні та моральні нестатки, представляється необхідним звернутися до питання розширення форм відповідної діяльності з позиції норм кримінального права. Представляється, що найбільш перспективним правовим засобом, застосування якого створить умови для переорієнтації з публічних підвалин кримінального права на можливість застосування диспозитивності, є інститут медіації, який отримує значне поширення в постсоціалістичних державах, що свідчить про його універсальність та значний правозастосувальний потенціал. Суттєвою ознакою медіації, яка в різних державах набуває окремих особливостей на підставі характерних ознак відповідної правової системи, є те, що конфліктуючі сторони – порушник кримінальної заборони і потерпіла сторона, за дозволом уповноваженого державного органу, який веде кримінальний процес або здійснює нагляд за додержанням законності, вирішують правовий спір на підставі звернення до посередника. В разі позитивного вирішення умов та порядку примирення, особа, яка вчинила суспільно небезпечне діяння звільняється від кримінальної відповідальності за умов, що виконала ті обов’язки, які були обумовлені потерпілої стороною в якості „вибачення” за вчинений злочин.

Перспективність медіації в Україні обґрунтовується, в першу чергу, існуванням в кримінальному законодавстві таких підстав звільнення від кримінальної відповідальності як примирення обвинуваченого з потерпілим, дійове каяття як у формі загальної підстави так і спеціального звільнення від відповідальності у разі вчинення окремого виду злочину; визначеність принципу диспозитивності, який розглядає в якості рушійної сили кримінального процесу змагання сторін не залежно від тяжкості вчиненого злочину. Поширення підстав звільнення від кримінальної відповідальності на стадію порушення кримінальної справи і визначеність медіаторів, стане підґрунтям формування інституту медіації, як найбільш дієвої правової конструкції, спрямованої на досягнення цілей по відновленню прав потерпілої сторони.

На підставі викладеного можна зробити ряд висновків, а саме: без формування нової кримінально-правової політики, яка базується на засадах гуманізації кримінального права, подолати стан аномії не представляється можливим. Стратегія формування кримінального права нового змісту повинна будуватися на визнанні необхідності відмови від кримінальної відповідальності за квазікримінальні діяння та визнанні необхідності широкого застосування кримінально-правових заходів, які мають альтернативний, по відношенню до кримінальної відповідальності, характер, звісно за умови відсутності ознак рецидиву.


Озерський Ігор

УПРАВЛІНСЬКА ПРОБЛЕМА КОНФЛІКТУ ОРГАНІВ ПРОКУРАТУРИ

Вважаємо, у прокурорсько-слідчій діяльності конфліктом є реальна суперечність між прокурорсько-слідчими працівниками та представниками інших правоохоронних органів, а також з особами, які мають протилежні інтереси та протидіють установленню істини. Це особливий вид взаємин, що виникають між прокурорським працівником та іншими суб’єктами правоохоронної діяльності, органів державної влади в результаті їх безпосередньої взаємодії.

Серед основних розбіжностей, які призводять до конфлікту, можуть бути:

– розбіжності між рівнем управління та потребами у ньому;

– розбіжності між можливостями виконавців та вимогами до них з боку керівника;

– відмінності у психології груп та особистостей, які перебувають у постійному контакті;

– розбіжності між особистістю та її соціальною роллю (недоліки особистості).

Відомо, що попередити конфлікти можливо, лише знаючи про наявність основних груп причин їх виникнення. Отож конфліктні ситуації у діяльності органів прокуратури викликають причини:

1) що пов’язані з організацією службової діяльності підрозділу;

2) невміння керівництва розподілити працівників у відповідності до їхньої кваліфікації та психологічних особливостей; адміністрування тощо;

3) міжособистісного непорозуміння внутрішньо підлеглої структури (протиріччя між досвідченими працівниками та новачками, успішними співробітниками та невдахами, наявність некомунікабельних співробітників тощо);

4) пов’язані з вирішенням питань щодо повернення кримінальної справи на додаткове розслідування слідчому підрозділу ОВС;

5) пов’язані з вирішенням питань щодо повернення справи на додаткове розслідування суддею;

6) що виникли при обвинувальній промові під час судових дебатів, відмови та зміні обвинувачення;

7) під час прийому громадян, ув’язнених.

Серед службових причин конфліктів слід виділити ті, що пов’язані з:

1) розподілом матеріальних та матеріально-технічних ресурсів як на міжструктурному рівні, так і на рівні окремих підлеглих;

2) взаємопов’язаністю завдань, коли виконання підлеглим або групою підлеглих поставленого завдання залежить від іншого підлеглого чи групи підлеглих, і конфлікт виникає через різнобічність поглядів;

3) протилежністю тенденцій у функціонуванні підлеглої структури, коли стикаються службові чи посадові обов’язки окремих підлеглих;

4) нечіткими або не до кінця розробленими функціональними обов’язками прокурорських працівників та керівника, коли стикаються уявлення окремих підлеглих та керівника щодо механізмів виконання певного завдання;

5) перебільшенням вказівок виконавцю від керівників різних рівнів, коли вони перевищують можливості виконавця, чи навіть суперечать одне одному;

6) занадто великим розширенням штату підлеглої структури, коли вона виходить з-під контролю та керівник уже не в змозі охопити її своєю увагою, що призводить до хаосу та протиріч;

7) відмінностями у поглядах та уявленнях про шляхи досягнення навіть спільних завдань як по «горизонталі», так і по «вертикалі»;

8) наявністю незадовільних комунікативних мереж, коли конфлікт виникає з причин неточної чи неповної передачі інформації як на «горизонтальному», так і на «вертикальному» рівнях (особливо це стосується вказівок вищої ланки нижчій ланці прокуратури в усній формі (наприклад, по телефону), коли виконавцю встановлюється обмежений строк.

Натомість при ефективному управлінні конфліктом керівниками прокуратур його наслідки можуть мати позитивний результат. Є декілька варіантів врегулювання конфлікту.

1. Проблема вирішується шляхом, який задовольняє обидві сторони, в результаті чого сторони відчувають свою причетність до вирішення важливої для них проблеми.

2. Сумісно та добровільно прийняте рішення швидше та краще реалізується.

3. Сторони набувають досвід співробітництва при вирішенні суперечливих питань та можуть його використовувати у майбутньому.

Для запобігання службовим конфліктам під час організації взаємодії та постановки завдань керівнику органів прокуратури необхідно:

1) враховувати нормативну обумовленість впливу, умови взаємодії, індивідуально-психологічні особливості виконавців, свій емоційний стан та стан підлеглого, рівень розвитку групи;

2) прогнозувати відповідну реакцію у відповідь з боку виконавців;

3) стимулювати у підлеглих позитивне ставлення до дій керівника;

4) пам’ятати про кінцеву мету впливу та управління;

5) формувати та підтримувати здоровий соціально-психологічний клімат у підлеглій структурі, який залежить від наявності таких чинників:

– рівня організації колективної діяльності;

– розвитку взаємодопомоги та доброзичливості;

– ступеня толерантності;

– гнучкості та справедливості оцінки підлеглих керівником;

– ступеня особистісної незалежності за умови високого професійного рівня підлеглого, та розвитку його розумової самостійності;

– психологічної сумісності колективу;

– особистісних та професійних якостей керівника [1]. Окрім загальних правил подолання та запобігання конфліктам у підлеглому колективі слід урахувати й певні індивідуальні особливості окремих підлеглих, які внаслідок негативних рис схильні до породження конфліктів. Тому керівник повинен знати певні установки, які необхідно закріпити при взаємодії з такими «конфліктними» підлеглими.

1. Не слід сприймати конкретно стосовно себе слова та поведінку іншої особи, адже для задоволення своїх внутрішніх проблем «конфліктні» особи поводяться аналогічним чином з усіма.

2. З’ясуйте, чи не зарахували ви цю особу до категорії «конфліктних» лише тому, що вона вам нагадує когось, із ким у минулому ви мали труднощі у взаєминах.

3. Застосовуйте методи саморегуляції для контролю за своїми емоціями.

4. Намагайтесь використовувати такі прийоми спілкування, які б дали можливість емоційної розрядки іншої особи в другорядному напрямку.

5. Зверніться за допомогою до психолога.

Відомо, що на початку виконання службових обов’язків на новому місці виникають протиріччя з попереднім керівництвом та його оточенням, які досі обіймали свої вигідні посади, мали владу та плани на майбутнє. І звичайно, що вони чинитимуть опір, відкрито чи завуальовано, заради якнайшвидшого повернення свого статусу. Тому, для того щоб протистояти подібним протидіям, необхідно організувати певні заходи щодо нейтралізації дезорганізуючих чинників. Так, передусім необхідно викоренити все негативне, що пов’язане у цій структурі з попереднім керівництвом, змінити імідж, відсторонити відкритих та таємних прихильників від посад, що вони обіймають або взагалі забезпечити їх переведення до інших підрозділів.

Необхідно ще пам’ятати про такий психологічний нюанс, як звичка рядового персоналу підкорятися керівникові, зумовлений службовою субординацією. Тому у разі повного відсторонення попереднього керівництва персонал не зможе легко піти на протистояння чи непокору, а якщо побачать в особі нового керівника сувору та рішучу особистість, вони не зможуть ні домовитися про протест, ні спробувати організовано протистояти.

Труднощі приходу на керівну посаду в новій структурі полягають ще й у тому, що необхідно вводити нові порядки на заміну старим, без чого неможливо організувати ефективне управління. І на цьому шляху нового керівника підстерігає вороже ставлення з боку прихильників старого укладу та інертність з боку тих, кому вигідні нові. Зазначена інертність пояснюється, з одного боку, страхом перед можливим поверненням старих порядків, а з іншого – відсутністю віри в остаточність нового керівництва, доки воно не запевнить у своїй життєздатності, успішно пропрацювавши певний термін. Отож чим швидше новий керівник рішуче викоренить усе старе та збудує нове, тим більше прихильників отримає і зменшить кількість супротивників.

Керівник обов’язково повинен піклуватися про сприятливий доброзичливий клімат у довіреному колективі. Він має сприяти ініціативним та обдарованим підлеглим, виявляючи довіру та шанобливе ставлення як у вигляді матеріального, так і морального заохочення. Щоб підлеглий та його оточення пишалися своїми нагородами, статусом та приналежністю до конкретного підрозділу структури прокуратури взагалі, а також до відділу, яким управляє саме цей керівник, необхідно створити умови для нормального функціонування персоналу та ефективного виконання професійних обов’язків. Раціонально хоча б декілька разів на рік організовувати невеличкі свята для підлеглих (наприклад, відзначати професійні свята), і хоча б раз на рік – свято для працівників та їх сімей, можливо, навіть у неофіційній обстановці. Адже для загальної справи дуже корисно, коли професійно-службові стосунки підлеглих гармонійно доповнюються сімейно-особистісними неслужбовими взаєминами між колегами та членами їхніх родин.