Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчя юридичної освіти на Миколаївщині. Миколаїв 2008
| Вид материала | Документы |
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні, 11872.54kb.
- Ббк х2(4/8) М152 Рекомендовано до друку Міністерством освіти, 59.83kb.
- Міжнародне право, 10124.78kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 615.43kb.
- Макарчук В. С. „Історія держави І права зарубіжних країн”, 6113.44kb.
- Дослідження категорії інтересу як першопричини соціальних дій, подій, здійснень,, 240.98kb.
- Інженерії знань у правознавстві, 287.3kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 384.88kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 308.17kb.
1. Конституція України від 28.06.1996 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1996. – № 30. – Ст. 141.
2. Закон України “Про систему оподаткування” від 25.06.1991 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1991. – № 39. – Ст. 510.
3. Закон України “Про державну податкову службу в Україні” від 05.02.1998 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1998. – № 29. – Ст. 190.
4. Закон України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21.12.2000 р. // Відомості Верховної Ради України. – 2001. – № 10. – Ст. 44.
5. Закон України “Про податок на додану вартість” від 03.04.1997 р. // Відомості Верховної Ради України. – 1997. – № 21. – Ст. 156.
Волошина В.К.
ВІЛЬНА ОЦІНКА ДОКАЗІВ ЯК САМОСТІЙНИЙ ПРИНЦИП КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
Проблемам оцінки доказів юридична наука завжди приділяла пильну увагу. Принципові моменти вказаної тематики, зокрема питання, пов’язані з вільною оцінкою доказів, знайшли відображення в працях А.В. Агутіна, А.С. Александрова, В.Д. Арсеньєва, А.М. Баранова, Б.Т. Безлепкіна, В.П. Божьєва, Р.С. Бєлкіна, А.Р. Бєлкіна, Л.Є. Владимірова, В.Г. Глєбова, Н.А. Громова, А.А. Давлетова, Є.А. Долі, В.І. Зажицького, З.З. Зінатулліна, Л.М. Карнєєвой, Н.М. Кіпніса, Н.Н. Ковтуна, Л.Д. Кокорєва, А.Ф. Лубіна, П.А. Лупинської, П.Г. Марфіцина, Т.З. Москалькової, Н.Н. Полянського, М.П. Полякова, Н.Н. Розіна, В.М. Савіцкого, А.И. Трусова, В.Т. Томіна, Ф.Н. Фаткулліна, І.Я. Фойніцького, С.А. Шейфера, П.С. Елькінд, М.Л. Якуба та ін.
Діючий кримінально - процесуальний закон не виділяє вільну оцінку доказів як самостійний принцип. Проте положення ст. 67 КПК відображають зміст даного принципу. Проект кримінально-процесуального кодексу (№1233) закріплює принцип об’єктивної оцінки доказів, і розкриває його зміст у ст.150 в якій вказується, що в ході перевірки доказів суд, суддя, прокурор, слідчий, особа, яка проводить дізнання, керуючись законом, оцінюють докази за своїм внутрішнім переконанням, яке грунтується на всебічному, повному та об’єктивному дослідженні всіх обставин справи і законодавстві України. При цьому ніякі докази не мають наперед встановленої сили.
Слід відзначити, що питання оцінки доказів за внутрішнім переконанням є дискусійним і на сьогоднішній день. Ряд науковців вважають, що оцінка доказів за внутрішнім переконанням не може включатись до системи принципів кримінального процесу [1;45,с.39-41], інші розглядають оцінку доказів за внутрішнім переконанням як самостійний принцип кримінального процесу[2;54,332]. Проте, ми вважаємо, зміст який вони вкладають у цей принцип ширше, його найменування і не відрізняється від змісту принципу вільної оцінки доказів. Правильнішою є точка зору М.М.Михеєнко, відповідно до якої, оцінка доказів за внутрішнім переконанням є складовою частиною принципу вільної оцінки доказів у кримінальному процесі. [3, 124]
Принцип вільної оцінки доказів, який закріплює винятковість компетенції особи, яка здійснює провадження по справі, її прерогативу в області оцінки доказів, покликаний виступати гарантією незалежності суб’єкта доказування. При цьому незалежність є основоположною умовою для вироблення власного погляду при оцінці доказів у справі. А усвідомлення ступеня своєї незалежності – початковим положенням для діяльності по формуванню переконання.
Перед слідчим, прокурором і судом, які здійснюють провадження у кримінальній справі, в нерозривному зв’язку із завданням забезпечити збирання всіх необхідних фактичних даних про істотні обставини справи, стоїть також завдання з’ясувати, чи зібрана ця інформація з дотриманням вимог процесуального закону; чи має вона відношення до предмету доказування; чи можуть служити зібрані по справі докази підставою для ухвалення процесуальних рішень (постанови про притягнення як обвинуваченого, затриманні, обшуку, виїмці і т.д.); чи достатньо доказів для достовірних виводів про обставини, які складають предмет доказування, і кінець кінцем, чи представляють вони достовірну й повну інформацію про досліджувану подію в цілому і окремих її елементах.
Під свободою оцінки доказів слід розуміти не сам акт вибору, а можливість такого вибору, де ключове значення має вольовий елемент, тобто свідома цілеспрямованість суб’єкта на виконання тих або інших дій, і як такий вольовий елемент свободи оцінки доказів виступає внутрішнє переконання. Внутрішнє переконання при оцінці доказів можна розглядати в декількох аспектах. Так, як психологічна категорія - воно характеризується певним поляганням свідомості – впевненістю в правильності ухваленого рішення у справі, а також вольовою готовністю діяти відповідно до свого переконання. Логічна ж природа внутрішнього переконання виявляється в тому, що воно є категоричним однозначним виводом з матеріалів справи, що не допускає ніяких сумнівів. Гносеологічний аспект - виражає відповідність (невідповідність) переконання в чому-небудь об’єктивнії дійсності. [4, 55]
Внутрішнє переконання це категорія, яка виражає суб’єктивне відношення до об’єктивної дійсності. Ряд авторів (Ю.Г. Корухов, О.Б. Зелинська) [5, 11] дотримується позиції, згідно якої внутрішнє переконання – категорія суб’єктивно-об’єктивна. З подібною постановкою питання, погодитися не можна, оскільки вважаємо, що внутрішнє переконання тому і іменується внутрішнім, оскільки властиво конкретному суб’єкту доказування, носить строго індивідуальний особовий характер і цілком може не співпадати з переконанням інших суб’єктів доказування. Саме у формуванні незалежного від чужої думки переконання і полягає свобода оцінки доказів. Проте особиста переконаність однієї людини в достовірності і достатності доказів, підтверджуючих або спростовуваючих винність того або іншого обвинуваченого (підсудного), не може бути мірилом об’єктивності. Слід зазначити, внутрішнє переконання повинне ґрунтуватися на всебічному, об’єктивному і повному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності. Таким чином, КПК закріплює вимогу про обґрунтованість внутрішнього переконання. Ця вимога відрізняє внутрішнє переконання від довільного розсуду або знання, здобутого інтуїтивно. Зовнішнім виразом обґрунтованості є мотивованість рішень.
Одного нормативного закріплення принципу вільної оцінки доказів явно недостатньо. Для його дієвого функціонування необхідна ефективна система процесуальних гарантій, які забезпечують дотримання даного принципу, можливість самостійної, особистої і неупередженої оцінки доказів учасниками кримінального процесу. Створення такої системи є неодмінною умовою для реальної можливості суб’єктам кримінально-процесуального доказування проводити оцінку доказів за своїм внутрішнім переконанням.
Так наприклад, кримінально - процесуальний закон визначає процесуальну самостійність слідчого, яка полягає в тому, що слідчий самостійно направляє хід розслідування, визначає його результати, ухвалює рішення у справі на підставі свого внутрішнього переконання, виносить рішення за власною ініціативою. Однак, механізм забезпечення процесуальної самостійності слідчого далеко не досконалий. На практиці слідчий повинен погоджувати свої дії не тільки з наглядаючим прокурором, але і з начальником слідчого підрозділу. Процесуальна самостійність слідчого, яку він має право відстоювати наданими йому законом засобами (ст. 114 КПК), не означає його незалежності від начальника слідчого підрозділу як в процесуальному, так і в адміністративно-правовому відношенні. Процесуальне керівництво розслідуванням, повинен здійснювати лише прокурор. Начальник слідчого підрозділу не повинен займатися дублюванням прокурорського нагляду, а виконувати виключно організаторські функції, не вторгаючись при цьому в область доказування по конкретним кримінальним справам.
Об’єктивність (безсторонність) оцінки доказів прокурором страждає, якщо він проводить окремі слідчі дії. Прокурор, який проводить розслідування у справі, не може об’єктивно і неупереджено виконувати в даному випадку функцію нагляду. Доцільно надати прокуророві право бути присутнім при проведенні всіх слідчих дій, але не проводити їх. В той же час не слід позбавляти прокурора можливості проводити розслідування в повному об’ємі. При цьому повинні виконуватися наступні правила: прокурор розслідує кримінальну справу в повному об’ємі; на нього повністю розповсюджується статус слідчого; нагляд за законністю при проведенні досудового слідства повинен здійснювати вищестоящий прокурор.
До процесуальних гарантій, які забезпечують об’єктивність при оцінці доказів за внутрішнім переконанням, можна віднести і положення кримінально-процесуального законодавства, які закріплюють обставини, виключаючи можливість участі в судочинстві слідчого і систему відводів. Також до забезпечення незалежності осіб, які здійснюють досудове розслідування у кримінальній справі відноситься і особливий порядок залучення їх до кримінальної, адміністративної, дисциплінарної відповідальності і пояснює це тим, що саме слідчі, значно більш, ніж інші причетні до провадження у кримінальній справі співробітники правоохоронних органів, віктимні відносно необґрунтованого притягання до кримінальної відповідальності, оскільки нерідко це – єдиний засіб позбавитися від умілого і «настирливого» слідчого.
Принцип вільної оцінки доказів є базовою процесуальною цінністю, одною з основних рис змагальної форми кримінального судочинства, що визначає її правове та соціальне призначення. Слід визнати позитивним формулювання цього принципу в проекті нового КПК (№1233). Необхідність виділення як самостійного принципу кримінального процесу вільної оцінки доказів підтверджується тим, що загальні положення оцінки доказів учасниками кримінального процесу діють на всіх стадіях кримінального судочинства, доказова діяльність є «серцевиною» кримінального процесу. Принцип вільної оцінки доказів виступає необхідною умовою цілеспрямованого ведення процесу розслідування, ухвалення законних і обґрунтованих рішень, тому головне його призначення – забезпечення незалежності суб’єкта доказування в процесі пошуку істини.
Література:
1. Советский уголовный процесс. Учебник под.ред.Карева Д.С.-М.,1975.-С.45; Добровольская Т.Н.Принципы советского уголовного процесса.-М.,1971.-С.39-41.
2. Резник Г.М. Внутреннее убеждение при оценке доказательств.-М.,1977.-С.54;Теория доказательств в советском уголовном процессе.-М.,1973.-С.332.
3. Михеєнко М.М.Проблеми розвитку кримінального процесу в Україні. Вибрані твори.-К.,1999.-С.124.
4. Орлов Ю.К. Внутреннее убеждение при оценке доказательств(правовые аспекты)// Вопросы борьбы с преступностью.- М.,-Вып.35.-1981.-С.55-61.
5. Реализация принципов нравственности (морали) в деятельности следователя. Автореф. дис. ... канд. юрид. наук / Зелинская О.Б. - М., 2001. - 25 c.
Гловюк І.В.
ЩОДО ПИТАННЯ ПРО ЗАСІБ ВИЗНАЧЕННЯ МЕЖ СУДОВОГО КОНТРОЛЮ У ДОСУДОВОМУ ПРОВАДЖЕННІ
Інститут оскарження процесуальних рішень, дій та бездіяльності органів дізнання, слідчого та прокурора є ефективним механізмом захисту прав людини, але в той же час може використовуватися і з метою затягування досудового провадження у кримінальній справі: наприклад, оскарження законної та обгрунтованої постанови про порушення кримінальної справи з метою перешкоджання провадженню невідкладних слідчих дій, отримання можливості знищити докази, “обробити” свідків тощо. Те ж стосується й оскарження до суду на досудових стадіях деяких інших процесуальних рішень та дій органу дізнання, слідчого, прокурора. Саме тому надзвичайну актуальність набуває питання про визначення меж судового контролю у досудовому провадженні, тобто які скарги на дії, бездіяльність, рішення владних суб’єктів кримінального процесу можуть бути розглянуті судом (суддею) у стадії досудового розслідування.
Ст. 331 Модельного КПК для держав-учасниць СНД критерієм оскарження рішення визначає порушення прав та законних інтересів учасників кримінального судочинства. Відповідно до ст. 125 КПК РФ, постанови дізнавача та слідчого про відмову у порушенні кримінальної справи, про закриття кримінальної справи, а також інші їх рішення і дії (бездіяльність), які можуть завдати шкоди конституційним правам та свободам учасників кримінального судочинства або утруднити доступ громадян до правосуддя, можуть бути оскаржені у районний суд за місцем провадження попереднього розслідування. Таким чином, КПК РФ передбачає можливість оскарження у досудовому провадженні не всіх рішень, дій (бездіяльності), а лише тих, які можуть завдати шкоди конституційним правам та свободам учасників кримінального судочинства або утруднити доступ громадян до правосуддя. При цьому, на відміну від Модельного КПК для держав-учасниць СНД, не обов’язковим є те, щоб шкода була завдана – достатньо можливості її завдання.
У літературі немає єдності з проблеми визначення кола дій, бездіяльності та рішень, скарги на які можуть бути розглянуті у порядку окремого провадження. Одними авторами визначаються конкретні дії, бездіяльність, рішення (Ф.Н. Багаутдінов, А.Н. Артамонов); іншими – певні критерії, за якими слід визначати можливість розгляду скарги в порядку окремого провадження (Л.К. Трунова, О.Г. Шило, В. Вознюк, А. Фоков); деякі вчені комбінують критерій із переліком рішень (І.Л. Петрухін, Є.Н. Никифоров).
При вирішенні питання про обмеження невідкладності судового контролю, слід визначити ті права, порушення яких дає право на невідкладний судовий контроль, а також ті правові засоби, які будуть використовуватися – критерій, дозвіл або заборона. На нашу думку, доцільно допустити невідкладний судовий контроль порушення тільки тих прав, які не охороняються при здійсненні інших функцій суду у досудовому провадженні, тобто тих прав, дозвіл на обмеження яких не дається судом (суддею) або тих прав, які не обмежуються при застосуванні судом (суддею) заходів процесуального примусу. Це такі права, як право на свободу та особисту недоторканість (при процесуальному затриманні особи, незвільненні її після закінчення строку затримання чи тримання під вартою), право на безпеку (при відмові у застосуванні або скасуванні заходів безпеки), право на захист (при відмові у допуску захисника, ненаданні або обмеженні зустрічей із захисником), право на доступ до правосуддя.
Визначивши права, необхідно визначити, який правовий засіб або які правові засоби доцільно використовувати при визначенні кола дій, рішень та бездіяльності, які підлягають оскарженню у порядку окремого провадження. Вирішення цієї проблеми неможливе без врахування того, що у кримінальному процесі можливе зловживання службовими повноваженнями, зловживання процесуальними правами, що не дає можливості створити таку модель, яка могла б працювати тільки при добросовісності як владних суб’єктів, так і учасників процесу.
І критерій як засіб визначення кола дій, рішень та бездіяльності, які підлягають оскарженню у порядку окремого провадження, і встановлення переліку рішень, дій та бездіяльності, що підлягають оскарженню, і встановлення переліку рішень, дій та бездіяльності, що не підлягають оскарженню мають свої переваги. Так, встановлення чіткого переліку рішень, дій та бездіяльності, що підлягають оскарженню, або рішень, дій та бездіяльності, що не підлягають оскарженню сприяє чіткості та однозначності нормативного регулювання та однаковості судової практики, відповідає принципу правової впевненості, який сформульований судовою доктриною Європейського Суду з прав людини. Однак у досудовому провадженні можлива велика кількість різних порушень прав фізичних та юридичних осіб, і закон не може передбачити усі можливі порушення. Тому з цих позицій привабливішим виглядає введення певного критерію невідкладного судового контролю, як зроблено, наприклад у КПК РФ. Однак наявність критерію для визначення того, які дії, бездіяльність, рішення можуть бути оскаржені в порядку окремого провадження, не завжди є ефективним, на що вже неодноразово зверталася увага у російській юридичній літературі [1,177; 2,21].
На нашу думку, при врахуванні того, що доцільно допустити невідкладний судовий контроль порушення тільки тих прав, які не охороняються при здійсненні інших функцій суду у досудовому провадженні, тобто тих прав, дозвіл на обмеження яких не дається судом (суддею) або тих прав, які не обмежуються при застосуванні судом (суддею) заходів процесуального примусу, і концептуальному визначенні тих прав, скарги на порушення яких мають підлягати невідкладному судовому контролю, можливе визначення закритого переліку тих дій, бездіяльності та рішень, які підлягають невідкладному судовому контролю. При цьому концептуальне визначення тих прав, скарги на порушення яких мають підлягати невідкладному судовому контролю може бути здійснено тільки на підставі певних критеріїв, які закріплені у судовій практиці та запропоновані у доктрині. Конституційним Судом України встановлено критерії допустимості невідкладного судового контролю, а саме: 1) наслідки, які виходять за межі кримінально-процесуальних відносин; 2) завдання такої шкоди конституційним правам і свободам внаслідок несвоєчасного судового контролю, що поновити їх буде нездійсненним [3]. Конституційний Суд РФ у Ухвалі від 23 лютого 1999 року визначив такі критерії невідкладного судового контролю: зачіпляються не тільки власне кримінально-процесуальні відносини; породжуються наслідки, які виходять за їх межі; суттєво обмежуються конституційні права та свободи особистості; відкладення судової перевірки може завдати шкоди, відновлення якого у подальшому буде нездійсненним [4].
У доктрині кримінального процесу пропонуються критерії невідкладності судового контролю. Загальним у пропозиціях вчених є те, що дії (бездіяльність), рішення, які підлягають невідкладному судовому контролю, повинні порушувати конституційні права та свободи (Л.К. Трунова, В. Вознюк, А. Фоков, І.Л. Петрухін, Э.Н. Никифоров, О. Шило). Крім того, до критеріїв невідкладного судового контролю відносять: неможливість або утрудненість ефективного поновлення таких прав у подальшому (В. Вознюк, О. Шило); процесуальні дії та рішення торкаються прав та свобод людини поза сферою кримінально-процесуальних відносин (Л.К. Трунова); відсутність прямого зв’язку між перевіркою законності та обгрунтованості процесуальних рішень або дій та тими питаннями, які повинен вирішувати суд при постановленні вироку (Л.К. Трунова, В. Вознюк).
При вирішенні питання про законодавче встановлення закритого переліку дій (бездіяльності), рішень, які підлягають невідкладному судовому контролю, слід враховувати такі умови. Доцільно допустити невідкладний судовий контроль порушення тільки тих прав, які не охороняються при здійсненні інших функцій суду у досудовому провадженні, тобто тих прав, дозвіл на обмеження яких не дається судом (суддею) або тих прав, які не обмежуються при застосуванні судом (суддею) заходів процесуального примусу. При цьому шкода, яка завдається цим правам, має бути така, що їх ефективне поновлення на подальших стадіях кримінального процесу буде неможливим або надзвичайно утрудненим. Перевірка законності та обгрунтованості дій (бездіяльності), рішень суб’єктів, які ведуть кримінальний процес, не повинна мати прямого зв’язку із тими питаннями, які вирішуються при розгляді справи по суті та постановленні акту правосуддя.
Література:
1. Судебная власть / Под ред. И.Л. Петрухина М.: Проспект, 2003.
2. Никифоров Е.Н. Пределы судебного обжалования решений и действий (бездействия) дознавателя, следователя и прокурора в ходе досудебного производства // Российский судья. – 2005. - №5.
3. У справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 120, частини шостої статті 234, частини третьої статті 236 Кримінально-процесуального кодексу України (справа про розгляд судом окремих постанов слідчого і прокурора): Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2005 року // Вісник Конституційного Суду України. – 2003. - №1. – с. 24-30
4. По делу о проверке конституционности положений статьи 133, части первой статьи 218 и статьи 220 Уголовно-процессуального кодекса РСФСР в связи с жалобами граждан В.К. Борисова, Б.А. Кехмана, В.И. Монастырецкого, Д.И. Фуфлыгина и Общества с ограниченной ответственностью «Моноком»: Постановление Конституционного Суда Российской Федерации от 23 марта 1999 года // Возможности защиты в рамках нового УПК России. М.: ЛексЭст, 2004.
Жадько Вікторія
ЗМІСТ І СТРУКТУРА ПОДАТКОВОЇ ФУНКЦІЇ СУЧАСНОЇ ДЕРЖАВИ
Науково-технічний, інтелектуальний розвиток цивілізації в ХХ-ХІ сторіччях призвели до зміни образу сучасної держави. Сучасна держава стає засобом суспільного компромісу, формою подолання соціальних протиріч, управлінською організацією, яка самостійно впливає на хід суспільного розвитку [1, 15]. Змінюються функції держави, важливого значення набуває діяльність держави у забезпеченні оптимального розвитку соціальних інститутів. Еволюція функцій держави відбувається як під впливом змістовних та формальних характеристик держави, так і під впливом оточуючого середовища, що динамічно розвивається [2, 141-145].
Аксіоматичним у державознавстві є і те, що у кожній новій історичній епосі держава виконує певний «набір» функцій, викликаних актуальними потребами та завданнями, що постають перед нею на відповідному «щаблі» розвитку. У юридичній науці найпоширенішою є класифікація функцій держави в залежності від основних сфер суспільного життя, в яких здійснюється її діяльність. М.П.Шендрик виділяє економічну, соціальну, ідеологічну та зовнішньополітичні функції [3, 153]. М.В. Черноголовкін наголошує на економічних, ідеологічних, політичних функціях [4, 123]. О.Г.Варич вказує на існування економічної, політичної, соціальної, ідеологічної та екологічної функції сучасної держави [5, 77-84]. Л.А. Морозова виділяє у якості самостійних функцій, притаманних сучасній державі: забезпечення народовладдя; оподаткування та стягнення податків; інтеграція у сучасну економіку [6, 98]. З точки зору В.М. Хропанюка, до функцій сучасної держави відносяться: економічна, соціальна, фінансового контролю, охорони правопорядку, природоохоронна (екологічна). Дуже цікавою, змістовною та актуальною є класифікація, запропонована А.Б.Венгеровим. Він виділяє наступні функції сучасної держави: економічна; захист мігрантів, попередження міжнаціональних конфліктів; примирення зіткнення фінансово-промислових груп; забезпечення та контроль отримання податків; забезпечення соціального захисту громадян; підтримка охорони здоров’я; екологічна; державна підтримка освіти, науки та культури; забезпечення науково-технічного прогресу; охорона прав та свобод людини і громадянина; забезпечення законності і правопорядку [7, 145].
Отже, серед функцій, притаманних сучасній державі, значна частина науковців у тому чи іншому варіанті виділяє податкову функцію. Проте, питання про самостійність податкової функції залишається дискусійним в юридичній літературі, хоча стягнення податків є найдавнішою функцією держави. На мою думку, податкову функцію потрібно відносити до ряду самостійних функцій сучасної держави, зокрема України. Це пов’язане з тим, що податки є головним засобом системи управління cуспільством, універсальним регулятором в економічній, соціальній сферах життєдіяльності.
Оподаткування пройшло довгий шлях розвитку. В різних країнах, в різні часи правителі намагалися знайти нові джерела надходження податків до скарбниці: податок на туалети в Стародавньому Римі, ліктьовий збір у Візантії, податок на носіння бороди, на пічну трубу в Росії та ін. Податкова діяльність стає атрибутом кожної держави.
Історичний аналіз дає підстави вирізнити у процесі становлення податкової функції держави три основних етапи:
1) рудиментний етап ( від лат. rudimentalis - зародковий) податкової функції держави. Це етап розвитку суспільства від стародавнього світу до початку середніх віків, коли держава не мала фінансового апарату, здатного визначити, скільки та які податки необхідно збирати, визначалась лише загальна сума коштів, яку потрібно було отримати в скарбницю держави, процес збору податків покладався на місто чи громаду;
2) етап становлення податкової функції. В 16 – 19 ст.ст. держава організовує мережу державних установ, на які покладаються функції щодо поповнення скарбниці: встановлюються квоти оподаткування, процес збору податків стає підконтрольним та централізованим;
3) етап здійснення (реалізації) податкової функції сучасною державою. Держава бере в свої руки усі функції встановлення та стягнення податків; діє система спеціально створених органів; податкове законодавство є розгалуженим; в багатьох країнах переважає тенденція до кодифікації податкових норм; створюється спеціальні органи для боротьби з правопорушеннями та злочинами в сфері оподаткування та попередження порушень податкового законодавства.
Податкова функція сучасної держави, зокрема України, виступає самостійної основною функцією, тому що податок все більше використовується як потужний метод системи управління, універсальний регулятор, який спрацьовує не тільки в економічній сфері, а й в соціальній і зовнішньополітичній.
Предметом податкової функції є відносини у сфері взаємодії осіб та компетентних державних органів стосовно адміністрування, нарахування та сплати податків.
Податкова функція має своєю головною метою мобілізацію грошових коштів у розпорядження держави для формування матеріально-фінансової бази, яка здатна задовольнити потреби держави у грошових коштах, необхідних для вирішення завдань, що стоять перед державою. Визначення Конституцією України нашої держави як соціальної, є фіксацією мети, до досягнення якої повинні прагнути українська держава та суспільство, причому це – “мега-мета” і вона не деталізує конкретні напрями та шляхи її досягнення.
Завданням податкової функції, як основної самостійної функції є утримання державного апарату, забезпечення стабільного економічного розвитку, вирішення загальносоціальних проблем, успішне функціонування держави у міжнародній сфері [8, 22].
Податкова функція характеризується застосуванням переважно імперативного методу, хоча, на мою думку, заохочувальний метод є також доцільним та достатньо ефективним для регулювання державою податкових відносин. Проте, слід виділити і метод компромісу, притаманний, зокрема український державі. Наприклад, Законом України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” від 21.12.2000 р. було вперше введено поняття “податковий компроміс” – домовленість між платником податків і податковим органом з питань, які платник вирішує у порядку процедури адміністративного оскарження [9, 96].
Податкова функція сучасної держави, зокрема України, уявляє собою основний комплексний напрям діяльності держави у сфері податкових відносин, який здійснюється з метою формування та розвитку повноцінної ринкової економіки, яка здатна в той же час забезпечити шляхом раціонального перерозподілу прибутків різних верств населення достатній рівень життя громадян та побудову соціальної держави. В умовах сучасної парадигми розвитку держави та економіки зміст податкової функції сучасної держави повинен зводитись не тільки до примусового збору державою податків та загальнообов’язкових платежів, але і до взаємодії суб’єктів податкових відносин, співпраці, надання підтримки платникам податків з боку держави.
В сучасній державі сутність податкової функції зводиться до наступного.
1. Забезпечення правової бази і суспільної атмосфери, за якої виконуватись належним чином податкові норми, з метою забезпечення ефективного функціонування ринку.
2. Стимулювання економічного росту шляхом впливу завдяки податковим пільгам, ставкам податків на збалансований та стабільний розвиток різних секторів економіки. Так, українська держава за час своєї розбудови неодноразово надавала і продовжує надавати підтримку розвитку окремих «відстаючих» галузей народного господарства: сільськогосподарської, легкої і т.д. Наприклад, відповідно до Закону України «Про спеціальну економічну зону «Миколаїв» підприємствам суднобудівної промисловості – суб’єктам СЕЗ «Миколаїв» була надана відстрочка на 5 років щодо сплати заборгованості перед Державним бюджетом України та державними цільовими фондами.
3. Перерозподіл прибутків та багатств для пом’якшення соціальної справедливості.
В рамках податкової функції держави можливо виділити складові частини – окремі, самостійні напрями. Їх можна назвати «підфункціями» або «субфункціями», а саме: регулююча субфункція та контрольна субфункція. За допомогою регулюючої субфункції податкової функції держава забезпечує на законодавчому рівні фінансування державного бюджету і розподіляє доходи між різними верствами суспільства. Контрольна ж субфункція податкової функції держави сприяє кількісному та якісному відображенню ходу розподільчого процесу, дозволяє контролювати повноту та своєчасність податкових надходжень є бюджет і в кінцевому підсумку визначати необхідність реформування податкової системи.
Отже, податкова функція є одним із найважливіших напрямів діяльності держави. В сучасному світі вона стала однією з пріоритетних, бо це основний комплексний напрям впливу держави на суспільні відносини у сфері оподаткування та стягнення податків, який здійснюється у певних формах та за допомогою певних методів, метою якого є мобілізація грошових коштів у розпорядження держави для вирішення нею суспільно необхідних завдань.