Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчя юридичної освіти на Миколаївщині. Миколаїв 2008
| Вид материала | Документы |
- Миколаївського навчального центру Одеської національної юридичної академії та 15-річчю, 4594.24kb.
- Й суд миколаївської області управління юстиції в миколаївській області визначальні, 11872.54kb.
- Ббк х2(4/8) М152 Рекомендовано до друку Міністерством освіти, 59.83kb.
- Міжнародне право, 10124.78kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 615.43kb.
- Макарчук В. С. „Історія держави І права зарубіжних країн”, 6113.44kb.
- Дослідження категорії інтересу як першопричини соціальних дій, подій, здійснень,, 240.98kb.
- Інженерії знань у правознавстві, 287.3kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 384.88kb.
- Автореферат дисертації на здобуття наукового ступеня, 308.17kb.
1. Александров Д. О., Давидова О. В. та ін. Психологічне забезпечення оперативно-службової діяльності працівників міліції: Навчально-методичний посібник / За заг. ред. Я. Ю. Кондратьєва. – К.: Національна академія внутрішніх справ України, 2004. – Ч. 5. Психологія управлінської діяльності органів внутрішніх справ. – С. 124.
Ахмач А.М.
ПРАВОВЫЕ ОСОБЕННОСТИ РЕГУЛИРОВАНИЯ НАСЛЕДСТВЕННЫХ ОТНОШЕНИЙ СУПРУГОВ В СЕМЕЙНОМ И ГРАЖДАНСКОМ ЗАКОНОДАТЕЛЬСТВЕ
В связи с явно выраженной тенденцией семейного законодательства к расширению режима раздельной собственности супругов роль договорного регулирования имущественных отношений супругов приобретает все большее значение.
В данной статье автор рассматривает отдельную сферу регулирования имущественных отношений супругов – наследственный договор и завещание супругов. Раскрытие особенностей регулирования правового режима имущества супругов посредством заключения ими наследственного договора либо составления завещания супругов, проведение сравнительной характеристики правовых норм, устанавливающих правоотношения, предусмотренные наследственным договором и завещанием супругов, определение пробелов, имеющихся в правовых нормах, и перспектив законодательного решения выявленных проблем является целью научного исследования статьи.
Наследственный договор является новеллой ГК Украины, он выступает в роли существенного регулятора правоотношений супругов посредством заключения ими соответствующих договоров. Статья 1302 ГК дает определение наследственного договора как договора, по которому одна сторона (приобретатель) обязуется исполнять распоряжения второй стороны (отчуждателя) и в случае его смерти приобретает право собственности на имущество отчуждателя.
Отчуждателем в наследственном договоре могут быть супруги, один из супругов или иное лицо. Наследственный договор с участием супругов имеет ряд особенностей: предметом наследственного договора может быть не только имущество, принадлежащее супругам на праве общей совместной собственности, но также и имущество, являющееся личной собственностью кого-либо из супругов.
Наследственным договором с участием супругов могут регулироваться правоотношения с третьим лицом – приобретателем. В соответствии с частью 2 статьи 1306 ГК супруги имеют право установить в наследственном договоре, что в случае смерти одного из них наследство переходит к пережившему супругу, а в случае смерти второго супруга все имущество переходит к приобретателю по договору.
Проблема общей собственности супругов и возможности ее правового урегулирования являются объектом пристального внимания как отечественных, так и зарубежных ученых (М.Антокольская, И.Жилинкова, Е.Чефранова , А.Фоков, Ю.Заика, С.Фурса и др.) [1,2,3,4,5,6] . Как указывает Фоков А.П., исследования ученых в данной области привели их « к выводу о влиянии института права собственности вообще и общей собственности супругов, в частности, на развитие гражданско-правовых способов защиты, начиная с ее зарождения (Х1 в.) и заканчивая современностью (ХХ1 в.)» [4].
Украинское и российское законодательство аналогично решает вопрос правового режима общего совместного имущества супругов – право общей совместной собственности супругов может быть ограничено только в силу закона или договора.
В статье 63 Семейного кодекса Украины указано: «Жена и муж имеют равные права на владение, пользование и распоряжение имуществом, принадлежащим им на праве общей совместной собственности, если иное не установлено договоренностью между ними», а в пункте 1 статьи 256 ГК Российской Федерации записано: «имущество, нажитое супругами во время брака, является их совместной собственностью, если договором между ними не установлен иной режим имущества»[7].
Однако брачный договор не решает всех жизненных проблем супругов, связанных с собственностью, несмотря на то, что и в Семейном кодексе Украины, и в СК Российской Федерации институту брачного договора посвящены отдельные главы ( в СК Украины это глава 10, в СК РФ – глава 8). В частности, оба кодекса имеют положение о том, что брачный договор не регулирует личные права и обязанности супругов (часть 3 статьи 93 СК Украины; пункт 3 статьи 42 СК РФ). Кроме того, СК Украины ограничивает правовой режим недвижимого имущества и имущества, подлежащего государственной регистрации, так как в соответствии с частью 5 статьи 93 СК Украины «по брачному договору не может передаваться в собственность одному из супругов недвижимое имущество и иное имущество, право на которое подлежит государственной регистрации».
В связи с невозможностью урегулировать в брачном договоре ряд жизненно важных правоотношений, возникающих между супругами, закономерен вопрос о том, может ли брачный договор включать элемент завещания. Следует согласиться с мнением Фокова А.П., который отрицает такой вариант брачного договора. Фоков А.П., аргументируя свою позицию, ссылается на Законодательство Российской Федерации, однако, учитывая общность многих правовых норм украинского и российского законодательства, данная правовая позиция вполне применима и в Украине.
В частности, Фоков А.П. ссылается на то, что «существует специальное законодательство, регулирующее наследственное право, которое подлежит применению при решении любых вопросов, связанных с наследованием, и в соответствии с которым гражданин вправе сделать завещательное распоряжение лишь в специальном документе – завещании.» [4]. Это положение отражено в части третьей раздела пятого (Наследственное право) ГК РФ, аналогичные правила установлены в книге шестой (Наследственное право) ГК Украины.
Украинские законодатели в ГК Украины решили проблему договорного урегулирования правоотношений собственности супругов с применением элементов завещания, включив в ГК новое положение – наследственный договор, которому посвящена глава 90 ГК. В этой главе отдельно оговорены особенности наследственного договора с участием супругов. Причем в отличие от брачного договора, в котором ограничивается правовой режим недвижимого имущества и имущества, подлежащего государственной регистрации, наследственный договор не предусматривает каких-либо ограничений, связанных с раздельной собственностью супругов. ГК Украины гарантирует реальное применение наследственного договора супругов, установив правовую норму, обеспечивающую исполнение наследственного договора – в соответствии со статьей 1307 ГК Украины нотариус, который удостоверил наследственный договор, накладывает запрет отчуждения на имущество, определенное в наследственном договоре, а завещание, составленное отчуждателем (в данном случае одним из супругов) относительно имущества, которое указано в наследственном договоре, является ничтожным.
Глава 90 ГК Украины, регулирующая наследственный договор, входит в состав книги шестой ГК «Наследственное право». Поэтому следует отдельно рассмотреть вопрос о соотношении завещания супругов и наследственного договора супругов, так как они регулируют имущественные отношения супругов и связаны с наследованием. Завещание супругов также как и наследственный договор является новеллой гражданского законодательства. До принятия нового ГК Украины украинское законодательство не предусматривало такую разновидность завещания.
Наследственный договор, по мнению автора, следует дополнить новым положением, поскольку имеют место пробелы в законодательстве, связанные с правами лиц, имеющих право на обязательную долю в наследстве. Так, глава 90 ГК Украины не регулирует вопрос о порядке восстановления прав лиц, имеющих право на обязательную долю в наследстве, в случае нарушения прав этих лиц при составлении наследственного договора. Указанный пробел отрицательно сказывается на правовом положении этих лиц, поскольку отсутствие четкой правовой позиции препятствует эффективной реализации данными лицами своих прав. Следует также обратить внимание на то обстоятельство, что лица, имеющие право на обязательную долю в наследстве, являются нетрудоспособными и потому их права нуждаются в особо четком правовом регулировании.
Проведенные исследования позволяют автору сделать вывод о целесообразности дополнения Гражданского кодекса Украины новым положением о том, что в случае заключения наследственного договора без учета прав лиц, имеющих право на обязательную долю в наследстве, указанные лица имеют право обратиться в суд для защиты своих интересов в соответствии с требованиями статьи 1241 Гражданского кодекса Украины.
Литература:
1. Антокольская М.В. Семейное право: Учеб. – Изд.2-е переработ. и доп.. – М., 2003. – 333 с.
2. Жилинкова І.В. Майнові відносини членів сім’ї: ціль та засоби правового регулювання // Вісник Академії правових наук України. – 2000. – №2 (21). – с. 106-114
3. Чефранова Е.А. Имущественные отношения в российской семье: Практич. пособ. – М., 1997, – 168 с.
4. Фоков А.П. Особенности гражданско-правовой защиты общей собственности России и за рубежом: брачный договор // Юрист. – 2004. – №4,5 – 12-15. с.14-17.
5. Заіка Ю. Заповіт подружжя // Право України. – 2004. – №4. – с.91-93
6. Цивільне право України: Академічний курс: Підруч.: У двох томах / за заг. ред. Л.М, Шевченко. – Т.1 Загальна частина. – К.: Концерн “Видавничий Дім” Ін Юре, 2003. – 520 с.
7. Гражданский кодекс РФ. Часть ІІ, Раздел V (Наследственное право). Принят Государственной Думой 1 ноября 2001г. Одобрен Советом Федерации 14 ноября 2001г. Подписан Президентом РФ 26 ноября 2001г. №146-ФЗ (Собрание законодательства РФ.) 2001- 349 с.
Бавбєкова Е.А.
ДЕЯКІ ПРАВОВІ АСПЕКТИ ВЕДЕННЯ ДЕРЖАВНОГО ЗЕМЕЛЬНОГО КАДАСТРУ ЯК ЕЛЕМЕНТА УПРАВЛІННЯ ЗЕМЕЛЬНИМИ РЕСУРСАМИ
В умовах проведення земельної реформи в Україні одним із пріоритетів у регулюванні земельних відносин виступає правове забезпечення управління земельними ресурсами. Найважливішим інструментом інформаційного забезпечення управління є державний земельний кадастр як єдина державна система земельно-кадастрових робіт, яка встановлює процедуру визнання факту виникнення або припинення права власності і права користування земельними ділянками та містить сукупність відомостей і документів про місце розташування і правовий режим цих ділянок, їхню оцінку, класифікацію земель, кількісну та якісну характеристики, розподіл серед власників землі та землекористувачів. Іншими словами, це систематизоване зведення науково-обґрунтованих та достовірних відомостей про землі всіх категорій. Земельний кадастр мають і ведуть усі розвинуті країни світу. Важко уявляти процес управління землею без урахування кожної земельної ділянки, її меж, які до того ж, юридично не визначені і не підтверджені; розміру, місцерозташування, правового режиму, їх кадастрових номерів, функціонального призначення та інших параметрів.
Саме створенням сучасного державного земельного кадастру буде в значній мірі задоволена потреба в інформаційній системі, необхідної для здійснення ефективного управління в сфері використання та охорони земель. Інформація - основа управлінської діяльності. Управління земельними ресурсами нерозривно пов’язане з інформацією, без якої неможливо ефективно забезпечувати раціональне використання земельних ресурсів, реалізовувати основні завдання в процесі реалізації земельної політики. При цьому інформація виконує в управлінні три рівні завдань:
– є специфічною формою взаємозв’язку, взаємодії компонентів системи, а також системи з навколишнім середовищем;
– обслуговує всі рівні, функції управління, стадії управління - від підготовки і ухвалення рішення до підведення підсумків його виконання (дана інформаційна база – вихідна умова планування використання земельних ресурсів, державного контролю, розмежування земель державної та комунальної власності);
– є безпосередньою причиною, що визначає вибір системою того або іншого варіанту, поведінки, перехід системи до нового стану, що забезпечує її рух до певної мети.
Крім того, створення такої системи сприяє поліпшенню інвестиційного клімату, забезпечує прозорість операцій на ринку нерухомості, дозволяє використовувати дані земельного кадастру для цілей оподаткування нерухомого майна. У цьому і виявляється багатоцільовий характер земельного кадастру, що і передбачає необхідність системного походу до його створення.
Важливою передумовою запровадження в Україні сучасного земельного кадастру є розробка та прийняття законодавчого та нормативно-методичного забезпечення, яке базувалося б на єдиній концепції і повною мірою відповідало сучасним вимогам до кадастрово-реєстраційної діяльності та враховувало позитивний світовий досвід. На сьогодні правова база державного земельного кадастру складається із Земельного кодексу України (статті 193-204), указів Президента України, постанов Кабінету Міністрів України та наказів Держкомзему. Однак достатньо тривалий строк на розгляді Верховної Ради України знаходиться законопроект, спрямований на регулювання відносин, пов’язаних із процесом ведення державного земельного кадастру і проведенням земельно-кадастрової діяльності. На сьогодні на цей законопроект накладено вето Президента, виходячи з того, що концепція цього законодавчого акту нівелює ідею створення зазначеної кадастрово-реєстраційної системи, не відповідає інтересам держави і громадян, а його положення не узгоджуються з Конституцією України, Земельним кодексом України та законами України.
Аналіз положень вказаного документу, дозволяє зробити деякі висновки. По-перше, якщо діюче земельне законодавство розглядає кадастр як єдину державну систему земельно-кадастрових робіт, у законопроекті земельний кадастр визначається як єдина державна система відомостей і документів, яка містить дані про земельні ділянки, їх правовий режим, а також дані про оцінку земель, їх кількісну та якісну характеристики, розподіл між власниками і користувачами, в тому числі орендарями земельних ділянок. Саме таке розуміння цього інструменту управління відображає його сутність (слово «cadastr» означає реєстр).
По-друге, встановлена трьохрівнева модель ведення державного земельного кадастру: на місцевому, регіональному та загальнодержавному рівнях. На місцевому рівні в державному земельному кадастрі містяться і зберігаються відомості та документи про землі, що знаходяться в межах району. При цьому база даних і кадастрові плани для району ведуться в розрізі села, селища, міста районного значення, міст обласного значення та міст Києва і Севастополя. На регіональному рівні в державному земельному кадастрі містяться і зберігаються відомості та документи про землі в межах території Автономної Республіки Крим, області, в розрізі районів, міст обласного значення. На загальнодержавному рівні в державному земельному кадастрі містяться і зберігаються відомості та документи про землі в межах території України (в розрізі Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва та Севастополя). Ведення державного земельного кадастру на місцевому, регіональному, загальнодержавному рівнях, а також земельно-кадастрової документації за межами населених пунктів, за винятком поземельної книги і книг реєстрації державних актів тощо, здійснюватиме центральний орган виконавчої влади з питань земельних ресурсів – Державний комітет України із земельних ресурсів.
По-третє, передбачено порядок користування відомостями державного земельного кадастру. Звертає увагу те, що встановлений і термін надання відомостей і документів державного земельного кадастру. Цей термін не може перевищувати 10 днів з дня надходження відповідного звернення. Стосовно порядку надання відомостей державного земельного кадастру відмічено, що він буде розроблений Кабінетом Міністрів України. На наш погляд, не має необхідності в прийнятті акта уряду. Цей порядок повинен бути врегульований саме в цьому законі. Доцільно визначити і підстави для відмови в передачі інформації. Зауважимо, що серед причин несвоєчасного здійснення деяких видів робіт, зокрема, при розмежуванні земель державної та комунальної власності, можна назвати і безпідставне ненадання необхідної інформації землевпорядним організаціям. У цілому дані державного земельного кадастру повинні бути публічними, тобто відкритими для громадськості в межах, передбачених законом.
По-четверте, положення закону вказують на те, що в Законі не визначено чітких механізмів формування та ведення земельно-кадастрової документації, утворення та функціонування єдиної автоматизованої системи державного земельного кадастру для всієї території України, забезпечення обов’язкового внесення відомостей про земельні ділянки до названої системи. Це може призвести до неврахування даних про окремі земельні ділянки в державному земельному кадастрі, що, в свою чергу, на практиці може призвести до негативних наслідків (наприклад, при здійсненні робіт із розмежування земель у селищі Партеніт землевпорядна організація зіткнулася із тим, що дані кадастру цілком не збігалися з дійсністю, відбулося накладення ділянок). Безумовно, така система не буде забезпечувати об’єктивність, достовірність і повноту відомостей про земельні ділянки та прав на них, що Законом задекларовано як один із основних принципів ведення державного земельного кадастру.
У цілому не заперечуючи невідкладну необхідність прийняття Закону «Про державний земельний кадастр», вважаємо за необхідне доопрацювати його положення щодо формування, надання кадастрової документації. В той же час потребує вирішення і низка інших питань, зокрема, проведення інвентаризації земель, визначення меж населених пунктів.
Білецька Г.М.
Кондратенко Н.Г.
ОКРЕМІ ПИТАННЯ ВИРІШЕННЯ ПОДАТКОВИХ СПОРІВ: СУЧАСНИЙ АНАЛІЗ ТА ШЛЯХИ ПОКРАЩЕННЯ
Як відомо, на сьогодні існує проблема суперечливості та неоднозначності податкового законодавства і як результат – наявність високого ступеня конфліктних ситуацій, що виникають між органами державної податкової служби та платниками податків і потребують вирішення в судовому порядку.
Відповідно до статті 67 Конституції України кожен зобов’язаний сплачувати податки і збори в порядку і розмірах, встановлених чинним законодавством [1]. Згідно зі ст. 11 Закону України “Про систему оподаткування” відповідальність за правильність обчислення, своєчасність сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) і додержання законів про оподаткування несуть платники податків і зборів (обов’язкових платежів), відповідно до чинного законодавства України [2]. Виходячи зі змісту положень Закону України “Про державну податкову службу в Україні” [3], державні податкові інспекції в районах, містах без районного поділу, районах у містах, міжрайонні та об’єднані державні податкові інспекції є органами виконавчої влади, які здійснюють контроль за своєчасністю, достовірністю, повнотою нарахування та сплати податків та зборів (обов’язкових платежів) і можуть застосовувати до платників податків фінансові (штрафні) санкції, стягувати до бюджетів та державних цільових фондів суми недоїмки, пені у випадках, порядку та розмірах, встановлених законами України, тобто є контролюючими органами та органами стягнення, що узгоджується з приписами пп. 2.1.4 та 2.3.1 ст. 2 Закону України “Про порядок погашення зобов’язань платників податків перед бюджетами та державними цільовими фондами” [4].
У сучасних умовах одним із можливих способів вирішення конфліктів, що виникають між платниками податків та податковими органами, є їх судовий розгляд. Так, статистичні матеріали та судова практика свідчать про значний рівень програних судових справ за участю органів ДПС України у спорах із платниками податків. Наприклад, протягом серпня 2006 року:
- суди першої інстанції ухвалили на користь платників податків 67 рішень, а на користь податкових органів – 59;
- суди апеляційної інстанції ухвалили на користь платників податків 42 рішення, а на користь податкових органів – 34;
- Вищий адміністративний суд України ухвалив на користь платників податків 21 рішення, а на користь податкових органів – 3.
З цього приводу, потрібно зазначити, що на думку науковців та практичних працівників, серед основних причин, які призводять до програшу судових справ органами ДПС України, є:
– неузгодженість роз’яснень ДПА України з одного й того самого проблемного питання, внаслідок чого суд, вирішуючи спір, приймає рішення на користь платників;
– різна позиція судів щодо оформлення податкових накладних як підстави для зменшення податкового кредиту;
– недоведеність ОДПС умислу, суперечного інтересам держави і суспільства, під час розгляду справ про визнання угод недійсними.
Проте, незважаючи на те, що теоретично більшість причин програшу судових справ органами ДПС України відомі, практично ситуація залишається без змін. Значною проблемою при розгляді судами зазначених категорії справ залишається колізійність законодавства та неоднакове застосування норм Закону України “Про податок на додану вартість”, у зв’язку з чим суди приймають рішення як на користь органів ДПС, так і на користь платників податків [5]. Зокрема, судова практика містить приклади різного застосування пункту 7.7 статті 7 зазначеного вище Закону. Проблеми виникають при визначенні підстав для виникнення у платника податку права на бюджетне відшкодування. Так, в одних випадках суд враховує лише відповідність даних податкової декларації вимогам законодавства, в інших випадках – вважає, що право платника податку на відшкодування виникає лише при фактичному надходженні цього податку до бюджету.
Спостерігається тенденція до збільшення кількості справ, пов’язаних із визнанням недійсними податкових повідомлень-рішень, які були вирішені не на користь ОДПС, що свідчить про погіршення взаємодії структурних підрозділів органів ДПС із юридичною службою стосовно підготовки та супроводження справ даної категорії (зокрема, неврахування судової практики під час здійснення контрольно-перевірочної роботи, складання неякісних актів перевірок суб’єктів господарювання тощо).
Отже, незважаючи на те, що теоретично більшість причин програшу судових справ органами ДПС України відомі, практично ситуація залишається без змін. Для оперативного вирішення суперечок між податковими органами і платниками податків у проект Податкового кодексу були внесені положення про податкові суди, які розглядатимуть виключно податкові справи, так як галузь податкового законодавства вимагає глибоких знань та досвіду.