Управління освіти Департаменту гуманітарної та соціальної політики Львівської міської ради Інститут політичних технологій

Вид материала

Документы

Содержание Обґрунтування проведення змін в освітній політиці Філософія змін в освіті 3. Мета і основні завдання освітньої політики 4. Перешкоди на шляху реалізації Шляхи подолання

Подобный материал:

• Положення про відділ соціального захисту громадян, які постраждали внаслідок аварії, 113.49kb.
• Положення про відділ автоматизованої обробки інформації департаменту соціальної політики, 102.73kb.
• Положення про відділ бухгалтерського обліку та звітності департаменту соціальної політики, 158.34kb.
• Україна виконавчий комітет харківської міської ради харківської області управління, 225.15kb.
• Viі. Реєстрація пільговиків у базі Єдиного державного автоматизованого реєстру пільговиків, 9.03kb.
• Положення про управління фінансів та бюджету Луцької міської ради, 117.29kb.
• Україна харківська міська рада харківської області виконавчий комітет управління освіти, 383.36kb.
• Управління освіти горлівської міської ради горлівська гімназія «інтелект», 410.02kb.
• О управління освіти адміністрації Орджонікідзевського району Харківської міської ради,, 545.31kb.
• Додаток до рішення 5 сесії міської ради 6 скликання від 27 січня 2011 р. №66-п Положення, 64.35kb.

2. ОБҐРУНТУВАННЯ ПРОВЕДЕННЯ ЗМІН В ОСВІТНІЙ ПОЛІТИЦІ
   

Успіх економічних реформ залежить від політичної стабільності. Освічене, по­лі­тич­но компетентне населення важко ввести в оману; і, навпаки, неосвічені, політично па­сив­ні люди легше піддаються популістським гаслам та маніпуляціям. Це призводить до того, що до влади приходять корумповані сили, погіршується економічна ситуація.

Отже, реформи в освіті є передумовою економічних реформ, інструментом впро­вад­жен­­ня відповідальної послідовної політики в умовах демократії. Освіта має стати ключовим фак­­тором суспільного поступу, стратегічним, довготривалим, що забезпечує перехід країни від екстенсивного до інтенсивного розвитку.

У Державній національній програмі “Освіта” (Україна ХХІ століття) наголошено на виконанні такого стратегічного завдання з реформування освіти, як “виведення освіти в Ук­­ра­ї­ні на рівень освіти розвинутих країн світу через докорінне реформування її кон­цеп­ту­аль­­них, струк­турних, організаційних засад; подолання монопольного становища держави в ос­­віт­ній сфе­рі…” Серед принципів реалізації Програми слід виділити такі: “пріоритетність ос­­ві­ти,… де­мо­­кратизація освіти, що передбачає децентралізацію та реґіоналізацію уп­рав­лін­ня сис­темою ос­ві­ти…, перехід до державно-громадської системи управління освітою…, від­­кри­тість системи ос­віти, … інтеґрація у світові освітні структури,… багатоукладність та ва­­рі­атив­ність освіти…” тощо.

Отже, засади Державної національної програми “Освіта” цілком відповідають су­час­ним світовим тенденціям реформування освіти.

Однак Закон України “Про загальну середню освіту”, прийнятий у травні 1999 ро­ку, передбачає лише державне регулювання освіти і, по суті, не дає простору для змін. Про­грама “Освіта” виявилась не програмою дій, а переліком побажань. Незважаючи на по­зи­тивні ас­пек­ти, вона не містила ні чітких цілей політики, ні аналізу перешкод, не роз­г­ля­да­ла альтернативних варіантів політики тощо.

Світовий досвід свідчить, що реформа може йти “зверху”, від центрального уряду. Прик­лад: Японія. Корея, Польща. Ре­фор­ма може йти “знизу” і “зверху”. При успішному здій­сненні реформ на локальному рівні можна змінювати нормативні акти усієї країни, тому зміни доцільно починати на місцевому рівні.

Сьогодні проведення реформи на муніципальному рівні найефективніше, оскільки:

• місцеве самоврядування дає свободу у прийнятті рішень;
  
• легше отримати ресурси на проведення реформи (цих ресурсів потрібно значно менше, ніж на державному чи обласному рівні);
  
• міська громада згуртованіша, однорідна і компактна;
  
• легше оцінити зміни, тобто результати відповідних етапів реформи.
  

Мешканці Львова прагнуть, щоб Львів став духовним центром європейського само­виз­­начення українців. У різні часи місто входило до складу європейських монархій, але збе­рег­ло свою індивідуальність. Радянський період історії Львова був вдвічі коротшим по­рів­ня­­но зі східними реґіонами України. Львівська міська громада вже має досвід відродження дер­­жав­ності української національної та культурної спадщини в умовах західної цивілізації.

У Львові склався достатній інтелектуальний потенціал, який потрібно використати для по­­до­­лання наслідків радянського комуністичного минулого, для європейської інтеґрації Ук­­ра­їни.

У Львові центристська прагматична Міська рада.

Львів має чимало досягнень в реформуванні, і це відзначають міжнародні експерти.

Згідно із соціологічними дослідженнями у м. Львові (28-30.09.99р.) у рамках системи со­­ці­аль­но-економічного моніторинґу міста 59 % населення вважає, що освіта потребує ре­фор­му­ван­ня, 54,4 % - що громадськість має долучатися до контролю за додержанням законодавства в сфе­рі освіти, 46,4 % - до контролю за реальним ходом змін у роботі освітніх закладів.

Пропонована освітня політика демонструє рішучість і волю Львівської міської Ради взя­­ти відповідальність за майбутнє муніципальної освіти, яка може стати основою со­ціаль­но-еко­но­міч­ного і духовного розвитку України, побудови громадянського суспільства.


Філософія змін в освіті

Суть змін освітньої політики полягає у реальній зміні старої, репродуктивної моделі ос­віти, у якій школа виступала консервантом суспільної системи, на нову, динамічну мо­дель, в якій школа, освіта стають здатними до саморозвитку і оновлення, такими, що сти­му­лю­ють суспільні зміни.

Тому головною є ідея розвитку, яка полягає у:

• у створенні належних умов для розвитку особистості;
  
• у формуванні і запуску механізмів розвитку і саморозвитку системи освіти;
  
• у перетворенні освіти в дієвий чинник розвитку суспільства.
  

Важливим у цьому є пробудження самостійності, суб’єктності кожного учасника ос­віт­нього процесу - дитини, учителя, управління, батьків. Тільки учасники освітнього про­це­су можуть якісно змінити його.

Засади реформування освіти викладені у Державній національній програмі “Освіта” (Україна XXI століття).

Зміна освітньої політики передбачає зміну двох парадигм:

• ідеологічної і філософської парадигми освіти - від тоталітарної до демократичної;
  
• педагогічної парадигми - від безособистісної до особистісно-орієнтованої, від уні­тар­ної - до плюралістичної, від адаптивної - до такої, яка розвивається, від знан­нє­вої - до діяльнісної.
  

В основу змін закладено базові принципи, частина яких визначає головні осі та ру­шій­ні сили виходу освіти на парадигму громадянського суспільства:

• демократизація освіти;
  
• варіативність;
  

• її національний характер;
  
• децентралізація освітньої системи;
  
• відкритість освіти.
  

Інші частина приципів закладає фундамент нової педагогічної парадигми, забезпечує, власне педагогічні умови повноцінної життєдіяльності освітньої системи:

• гуманізація освіти;
  
• диференціація;
  
• розвиваючий, діяльнісний характер освіти;
  
• неперервність.
  

У сучасній українській освіті відбуваються два основні різноспрямовані процеси. З од­ного боку, зниження рівня фінансування освіти, її матеріально-технічного, ресурсного за­без­печення, що веде до занепаду; з іншого боку: стихійний саморозвиток системи освіти, зро­стання її внутрішнього потенціалу, розширення сфери освітніх послуг, що запобігає цьо­му занепадові. Тому саморозвиток, самооновлення освіти - головна тенденція, особливо на пе­рехідному етапі зміни освітньої політики. Цей процес стимулюють вимоги ринку, зміни у жит­ті, нові освітні запити суспільства. Але ґрунтується він передусім на внутрішніх ре­сур­сах системи освіти: свободі, творчості, інноваційних рухах в освіті.

У процесі саморозвитку, оновленні системи освіти сьогодні найсильніші дві тенденції – ба­гатоманітність освіти та її децентралізація.

Отже, зміна освітньої політики покликана виконати три основні прориви:

• на нову ідеологічну парадигму громадянського суспільства;
  
• на нову гуманістичну педагогічну парадигму;
  
• на нову суспільну, соціальну парадигму освіти.
  

Це ознаменує перетворення освіти у сферу активного прикладання суспільних сил, в об’­єкт соціальної дії, творчості громади. Щоб школа справді стала чинником розвитку гро­ма­дянського суспільства, вона повинна стати випереджуючим інститутом цього суспільства, йо­го моделлю. Школа повинна бути осередком демократичної культури, первинної гро­ма­дян­ської практики і правового досвіду.


3. МЕТА І ОСНОВНІ ЗАВДАННЯ ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ


Мета

Створення сучасної муніципальної системи освіти, яка:

• забезпечить реалізацію Державної національної програми “Освіта” (Україна ХХІ століття) у місті Львові;
  
• сприятиме реалізації потенціалу людини і наданню можливостей громадянам свободи життєвого вибору;
  
• здатна до постійного оновлення;
  
• забезпечить наступність поколінь, збереження, поширення і розвиток національної культури;
  
• забезпечить перетворення освіти в дієвий чинник розвитку суспільства, перехід до громадянського суспільства;
  
• відповідатиме світовим стандартам, національним інтересам та інтересам громадян міста Львова;
  
• сприятиме створенню інноваційного простору та перетворенню освіти в один із основних чинників розвитку міста.
  

Основні завдання

Щодо політики

• Визначити інтереси громадян стосовно муніципальної освіти.
  
• Залучити носіїв цих інтересів до участі в створенні муніципальної освітньої по­лі­ти­ки.
  
• Розробити пропозиції для зміни державної освітньої політики.
  

Щодо системи освіти

• Сформувати цілісну систему виховання і навчання національно свідомого гро­ма­дя­ни­на України.
  
• Розробити нові освітні програми, які відповідатимуть пріоритетам міста Львова.
  
• Розробити механізм впровадження ефективних дидактичних систем.
  
• Виробити нові підходи до організації вільного часу молоді та забезпечення со­ці­аль­ної адаптації молоді.
  
• Реформувати систему освіти для дітей з особливими потребами.
  
• Розробити ефективну систему діагностики та оцінювання для мотивації впровадження змін.
  
• Розробити систему державно-громадського управління муніципальною освітою та впровадження сучасного менеджменту.
  
• Створити систему інституцій, які забезпечать функціонування сучасної му­ні­ци­паль­ної системи освіти.
  

• Визначити належне нормативно-правове забезпечення функціонування му­ні­ци­паль­ної системи освіти.
  
• Розробити нові принципи фінансування освіти.
  
• Розробити систему підготовки кадрів для функціонування сучасної муніципальної системи освіти.
  
• Через ЗМІ формувати громадську думку про стан і розвиток освіти у м. Львові.
  

4. ПЕРЕШКОДИ НА ШЛЯХУ РЕАЛІЗАЦІЇ

ОСВІТНЬОЇ ПОЛІТИКИ, СПОСОБИ ЇХ ПОДОЛАННЯ

Перешкоди	Шляхи подолання
1. Надмірна централізація. - невизначеність функцій управління ос­ві­тою; - відсутність досвіду та знань аналізу по­лі­тики, управління на центральному та міс­­це­вому рівні.	1. Децентралізація: - відкритість і прозорість у прийнятті уп­рав­лін­сь­ких рішень та у розподілі бю­д­жет­них кош­тів; - розмежування функцій і повноважень між лан­ками управління; - навчання, залучення незалежних екс­пер­тів, ста­жування.
Нерозуміння владою значення ос­віт­ніх ре­форм: - відсутність належної підтримки у про­ве­ден­ні освітніх реформ з боку держави і гро­мад­сь­­кості.	Переконання: - робота з ЗМІ, залучення до конкретних справ.
3. Недосконалість системи фі­нан­су­ван­ня та брак коштів. Відсутність механізмів за­лучення коштів з приватних джерел.	Перехід на нормативне фінансування: - пошук варіативних джерел фінан­су­ван­ня, впро­вадження сучасного менеджменту
4. Недосконале і застаріле нормативно-пра­во­­ве забезпечення.	Дерегуляція: - ініціювання внесення змін до нор­ма­тив­но-пра­вових актів.
5. Зміст освіти не відповідає вимогам де­мо­­кра­тич­ного суспільства.	5. Оновлення змісту відповідно до сучас­них умов.
6.Відсутність традицій активної участі гро­­ма­ди і освітян у процесі ініціювання змін: - авторитаризм, низький рівень гро­мад­сь­кої свідомості, інерційність мислення, не­го­­тов­ність до змін; - відсутність еліти, лідерів, здатних взяти від­повідальність за освітню політику і рефор­ми.	6. Демократизація: - нові підходи до підготовки і пере­під­го­тов­ки кадрів; - вивчення, аналіз і формування гро­мад­сь­кої дум­ки; - діалог з НГО.
7. Традиційна система оцінювання та від­сут­ність інструментарію управління рів­нем і якіс­тю освіти.	7. Створення і запровадження аль­тер­на­тив­них сис­тем оцінювання.
8. Обмежений доступ до інформації.	8. Створення інформаційної мережі.
9. Відсутність системи у впровадженні інно­ва­цій­них технологій.	9. Створення інноваційного простору.
10. Низький інституційний розвиток.	10. Створення нових і підсилення чинних ін­с­титуцій.