Бк 67. 9(4 Укр)304 Т35 Автор коментаря

Вид материала

Документы

Содержание Цивільний процесуальний Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгля­ду Стаття 3. Право на звернення до суду за захистом Стаття 4. Способи захисту, які застосовуються судом Стаття 5. Здійснення правосуддя на засадах поваги до честі 10. Хід судового засідання фіксується технічними засобами. По­рядок фіксування судового засідання технічними засобами встанов­лю 11. Офіційним записом судового засідання € лише технічний запис, зроблений судом. Судові документи складаються державною мовою. 1. Суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких У разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд з Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює с 1. Особа, яка бере участь у справі, мас право на правову допомогу, яка надається адвокатами або іншими фахівцями у галузі права Стаття 13. Забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень Стаття 14. Обов'язковість судових рішень 2. Невиконання судового рішення є підставою для відповідаль­ності, встановленої законом. Стаття 15. Компетенція судів щодо розгляду цивільних справ Законом може бути передбачено розгляд інших справ за прави­лами цивільного судочинства. Цивільні справи у судах апеляційної інстанції розглядаються колегією у складі трьох суддів, головуючий з числа яких визначаєть­с 1. Суддя не може брати участі в розгляді справи і підлягає відводу(самовідводу), якщо 2. До складу суду не можуть входити особи, які с членами сім'ї абоблизькими родичами між собою. ... Полное содержание

Подобный материал:

• "земельне право україни", 1354.1kb.
• Задания на карантин 7-а класс Укр., 6.86kb.
• Прізвище автора (укр та англ.), 229.82kb.
• Виконавець, 603.86kb.
• Київ Всеукраїнське громадське об’єднання «Інтелігенція України за соціалізм» 2010 Іван, 2979.36kb.
• Укр мов / Англ, 71.17kb.
• 2010 Методична система навчання технічних дисциплін генеральних конструкторів у післядипломній, 325.87kb.
• Коди топограф І чних термінів укр, 1121.16kb.
• Социология коммуникации: Учеб. М.: Междунар ун-т Бизнеса и Управления, 1997. 304, 21.67kb.
• Ковалева, Ирина Находки археологов возвращают Днепропетровск к норме // День(укр),, 96.29kb.

БК 67.9(4 УКР)304 Т35

Автор коментаря

B.I. Тертишніков,

член-кореспондент Академії правових наук України, професор

Тертишніков В. І. Т 35 Цивільний процесуальний кодекс України: Науково-прак­тичний коментар. - Харків: Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.М., 2007. - 576с. ISBN 966-8184-48-3

У десятому виданні науково-практичного коментаря на підставі наукового аналізу норм цивільного процесуального права, з урахуванням останніх його змін, Концепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, урядових постанов та ма­теріалів судової практики коментуються статті нового ЦПК України. В цій книзі роз'яснюються питання цивільної юрисдикції, порядку відкриття справи, її під­готовки і розгляду, а також апеляційного і касаційного переглядів судових рішень. Автор аналізує деякі ускладнення, які можуть виникнути у правозастосовників, пропонує варіанти вирішення цих проблем та можливі напрямки подолання пев­них неузгодженостей між окремими нормами нового ЦПК.

До коментарю додані деякі необхідні для судочинства закони, рішення Конс­титуційного Суду України та постанови Пленуму Верховного Суду України.

Коментар розрахований на працівників суду і правоохоронних органів, юрис­консультів, адвокатів, викладачів і студентів вищих юридичних закладів, а також на широке коло читачів.

Перше видання коментаря здійснене у 1996 році. Автор щиро вдячний своїм читачам, яким став у нагоді 55-тисячний тираж попередніх видань. Автор також завдячує професору Московської юридичної академії Олександру Тимофійовичу Боннєру за рецензію і доброзичливі зауваження, що допомогли йому в підготовці цієї книги.

ББК 67.9(4 УКР)304

ISBN 966-8184-48-3 © Тертишніков В.І., 2007

© Видавець СПД ФО Вапнярчук Н.М., оформлення, 2006

ЦИВІЛЬНИЙ ПРОЦЕСУАЛЬНИЙ КОДЕКС УКРАЇНИ

Із змінами і доповненнями, внесеними Законом України

від 23 червня 2005poKyN2709-IV, ОВУ, 2005р., N29, cm. 1694,

Кодексом адміністративного судочинства України

від 6 липня 2005 року

N2747-IV, ОВУ, 2005р, N32, cm. 1918,

Законами України

від 8 вересня 2005 року

N2875-IV, ОВУ, 2005 р, N38, cm. 2362,

від 15 березня 2006 року N3538-1V, ОВУ, 2006р, N14, cm. 961,

від 16 березня 2006 року

N3551-IV, ОВУ, 2006р., N14, cm. 963,

від 16 березня 2006 року N 35 70-IV

Розділ І. ЗАГАЛЬНІ ПОЛОЖЕННЯ

Глава 1. ОСНОВНІ ПОЛОЖЕННЯ

Стаття 1. Завдання цивільного судочинства

1. Завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

1. Дана стаття визначає завдання та мету цивільного судочинс­тва. До завдань судочинства вона відносить справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ. Справедливим і неупередженим розгляд справи буде там і тоді, де і коли цивільний суд розглядає і вирішує справу, додержуючись цивільної процесуальної форми, правильно застосовує відповідні

норми матеріального права, оцінює докази без стороннього впли­ву, постановляє законне та обгрунтоване судове рішення, коли суд­ді не є особисто, прямо чи побічно заінтересованими в результаті розгляду справи. Що стосується своєчасного розгляду і вирішення справи, то це завдання, як не дивно, трансформується далі в ЦПК (ст. 130) у швидке вирішення справи (більш детально див. комен­тарі до ст.ст. 130, 157 ЦПК).

2. Метою цивільного судочинства є захист порушених, невиз­наних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Цією статтею завдання захисту прав, свобод чи інтересів фізичної особи (люди­ни - ст. 24 ЦК України), на відміну від законодавства, що діяло раніше, висувається для судів на перше місце. Згідно зі ст. З Конс­титуції України людина, її життя і здоров'я, честь і гідність, недо­торканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Як зазначено у розділі IV Кон­цепції вдосконалення судівництва для утвердження справедливого суду в Україні відповідно до європейських стандартів, схваленої Указом Президента України від 10.05.06 №361 (далі - Концепція), цивільне судочинство слід розглядати як послугу держави щодо вирішення приватноправових спорів сторонам, які самостійно не можуть їх урегулювати.

Поняття «охорона права» є більш широким, ніж застосоване у цій статті поняття «захист права». Тому Пленум Верховного Суду України вказував судам, як на одне з їх завдань, на необхідність запобігання злочинам та іншим правопорушенням при розгляді кримінальних і цивільних справ та здійснення рішучих заходів щодо їх усунення (див. Постанову Пленуму № 5 від 22.08.80 зі змі­нами, внесеними постановами № 8 від 22.12.83, № 13 від 25.12.92, №3від 13.01.95 і № 12 від 03.12.97).

Стаття 2. Законодавство про цивільне судочинство

1. Цивільне судочинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України "Про міжнародне приват­не право".
   
2. Якщо міжнародним договором, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, передбачено інші правила, ніж встановлені ним Кодексом, застосовуються правила міжнародного договору.
   

3. Провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгля­ду і вирішення справи.
   
4. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права, належні учасникам цивільного процесу, чи обмежує їх вико­ристання, не має зворотної дії в часі.
   

(Із змінами, внесеними згідно із Законом України від 23.06.2005р. N2709-1V)

1. Коментована стаття у частині 1 зазначає, що цивільне судо­чинство здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу та Закону України «Про міжнародне приватне право», тобто здійснюється у цивільній процесуальній формі, визначеній ЦПК України (у тексті коментаря вживаються загальноприйняті скорочені позначення основних нормативних актів - ЦПК, ЦК, КК, ГПК та ін.). Разом з цим дана стаття застосовує і терміни «за­кон», «закони» стосовно регулювання процесуальних дій, тобто не виключається регулювання судочинства і іншими законами. Так, істотну роль у регулюванні судочинства відіграють ЦК України, СК України, нормативні акти трудового, господарського права та ін. Але, безумовно, найважливіше значення має Конституція Ук­раїни, яка визначає основи цивільного судочинства і право на су­довий захист.
   
2. В останні роки в науці цивільного процесуального права і правозастосовній практиці стали більш поширеними погляди про більшу юридичну чинність ЦПК у порівнянні з іншими законами, що містять процесуальні норми. При цьому вказують на дуже спір­ний, як видається, поділ законів на загальні і спеціальні, відповідно до якого ЦПК є спеціальним, а тому інші закони не застосовують до судочинства, якщо ЦПК не містить подібних правил.
   

Основний недолік цих поглядів, на нашу думку, полягає в тому, що вони культивують правовий нігілізм. Є правильне класичне твердження про те, що закон є закон, і є поділ норм права на загаль­ні та спеціальні. Норма права, в якому би законодавчому акті вона не знаходилася, обов'язкова для застосування у відносинах, які вона регулює. Саме останнє визначає її приналежність до галузі права. Тому норма права є процесуальною і тоді, коли вона знаходиться в ЦК, СК, Законі України «Про прокуратуру» та ін. Та й коментована стаття не протиставляє ЦПК іншим законам України.

3. Коментована стаття передбачає пріоритет міжнародних до­
говорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою

України, над нормами ЦПК, якщо в них передбачені інші правила щодо цивільного судочинства.

4. Провадження в цивільних справах у суді (судочинство) нази­вають цивільним процесом. Воно складається з процесуальних дій судді (суду) та інших учасників судочинства. За найближчою про­цесуальною метою ці дії поєднуються в стадії (наприклад, стадія відкриття провадження у справі, підготовки справи до судового розгляду, судового розгляду), а за кінцевою метою - у провадження (позовне, наказне, окреме, апеляційне, касаційне і ін.). Кожне про­вадження, як правило, складається з трьох зазначених вище стадій.
   
5. Ця стаття визначає дію цивільного процесуального закону в часі. Судочинство в Україні ведеться відповідно до цивільних про­цесуальних законів України. Чинність процесуального закону в часі полягає в тому, що суди України повинні керуватися законом, що діє під час розгляду справи, вчинення окремих процесуальних дій чи виконання рішення суду. Закон, який встановлює нові обов'язки, скасовує чи звужує права учасників справи, не має зворотної дії в часі. За колом осіб дія процесуальних норм поширюється на суд­дю (суд), що розглядає справу, і на всіх учасників процесуальної діяльності в цій справі: на громадян України, іноземців і осіб без громадянства, юридичних осіб. У деяких випадках чинність про­цесуального закону поширюється на осіб, органи і організації, що не беруть участі в справі. Так, судові рішення є обов'язковими до виконання на всій території України (ст.129 Конституції України), підприємства, установи, організації, кооперативні і громадські ор­ганізації повинні надавати необхідні суду докази або повідомляти суд про неможливість їх надання (ст. 137 ЦПК).
   

Стаття 3. Право на звернення до суду за захистом

1. Кожна особа мас право в порядку, встановленому цим Кодек­сом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.
   
2. У випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси.
   
3. Відмова від права на звернення до суду за захистом є недійсною.
   

1. Конституційне право громадян на судовий захист закріплюєть­ся насамперед у ст. З ЦПК. Можливість особистого звернення в суд залежить від наявності у того, хто звертається, цивільної процесу-6

альної правоздатності і дієздатності. Однак важливо, щоб у того, хто звертається за судовим захистом, була не тільки правоздатність узагалі, а й правоздатність у конкретній справі, тому що комен­тована стаття вказує на право лише заінтересованої особи (такої, що звертається за захистом своїх прав) звернутися за судовим за­хистом. Юридичною заінтересованістю володіють тільки ті особи, що звертаються до суду, які є учасниками спірних матеріальних правовідносин, або кому законом надане право порушення справи в інтересах інших осіб (ст. З ЦПК). Як видається, твердження, що останні з перелічених не є заінтересованими, а лише наділені цим правом для захисту інтересів інших осіб, є спірним. ЦПК відно­сить цих учасників процесу до осіб, що беруть участь у справі, тобто наділяє їх юридичною заінтересованістю, проявом якої і є їх право порушити цивільну справу.

2. Наука цивільно-процесуального права протягом усієї історії
розвитку розробляє поняття процесуальної заінтересованості, тоб­то процесуального інтересу. Підсумком цього розвитку і стало за­кріплене ст. З ЦПК правило про те, що усяка особа вправі в поряд­ку, встановленому законом, звернутись до суду за захистом своїх порушеного, невизнаного або оспорюваного права, свобод чи інте­ресів. Наявність процесуальної заінтересованості, як передумова порушення позовної справи у суді, буде у сторони в тому випадку, якщо вона є стороною у спірному матеріальному правовідношенні і вважає, що її суб'єктивне право порушено, не визнане чи оспо­рюється. Зазначені поняття повинні тлумачитися з позицій цивіль­но-правової науки, оскільки вони є матеріально-правовими за своєю суттю (див.: гл. З розділу І ЦПК). У цивільно-процесуальній науці ці поняття використовуються деколи: частіше при розмежу­ванні видів судочинства.

Так, об'єктом захисту позовного провадження є порушене, не­визнане або оспорюване право, об'єктом захисту в окремому про­вадженні - охоронюваний законом інтерес, а предметом судової діяльності при захисті охоронюваного законом інтересу є встанов­лення визначених юридичних фактів та стану з метою подальшо­го здійснення заінтересованими особами своїх суб'єктивних прав. Захист порушених прав чи свобод осіб здійснюється, наприклад, в порядку, передбаченому розділом VII ЦПК.

3. Заінтересовані особи при зверненні до суду зобов'язані дотри­
муватися встановленого процесуальним правом порядку звернення
до суду за захистом порушеного, невизнаного чи оспорюваного пра­
ва, свобод чи інтересів (див. коментар до глави 2 розділу III ЦПК).

4. Істотною гарантією захисту права є положення статті про те, що відмова від права на звернення до суду є недійсною. Проце­суальний закон вважає, що не мають правових наслідків угоди чи умови договорів про відмову від можливості звернутися до суду із заявою про захист своїх прав. Він допускає відмову від судового захисту або в ході розгляду справи, або в тих випадках, якщо заін­тересовані особи вирішили звернутися чи зверталися за захистом права до інших юрисдикційних органів, наприклад, третейського суду (ст. ст. 130, 174, 175 ЦПК).
   
5. Право на звернення з позовом до суду є одним із найваж­ливіших елементів процесуальної правоздатності громадянина, а не його дієздатності, як вважають деякі юристи. Тому закон і не допускає не тільки обмеження навіть у судовому порядку, а й само­обмеження в цивільній процесуальній правоздатності.
   

Стаття 4. Способи захисту, які застосовуються судом

1. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та сус­пільні інтереси у спосіб, визначений законами України.

1. Коментована стаття сама по собі, всупереч назві, способи за­хисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, державних та суспільних інтересів не визначає, а відсилає до законів України. Способи захисту прав та інтересів стосовно різних форм захисту визначаються главою 3 розділу І ЦК України.
   
2. Головною формою захисту цивільних прав та інтересів є су­дова форма. Зазначена Концепція вважає судочинство найдійовішим інститутом забезпечення верховенства права (п. 1 розділу IV). Тому ЦК України і передбачає широке коло способів захисту права в суді. Перш за все способом захисту права є його визнання судом. У разі юридичного сумніву (фактичного може і не бути) у наяв­ності матеріального правовідношення суд за заявою осіб, при на­явності юридичних фактів гіпотези відповідної норми матеріаль­ного права, постановляє рішення про визнання права (наприклад, визнання батьківства судом - ст. 182 СК України). Однак визнан­ня може бути і негативним, якщо суд своїм рішенням визнає від­сутність правовідношення між особами (наприклад, задоволення судом позову про оспорювання батьківства - ст. 137 СК України).
   

Подібним до цього є і такий спосіб захисту права як визнання пра-вочину недійсним.

Наступним способом є припинення дії, яка порушує право, на­приклад, задоволення позову про усунення перешкод у користу­ванні своєю річчю. Судовим рішенням про присудження суд може застосувати також такі способи як відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов'язку в натурі, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди і т. ін.

Особливими способами захисту права є зміна і припинен­ня правовідношення. Ці способи застосовуються судом у разі пред'явлення перетворювальних позовів та винесення відповідних рішень по них. В юридичній літературі та в судовій практиці наяв­ність таких позовів та рішень іноді заперечують. Вважаю, що така позиція протирічить, перш за все, пунктам 6, 7 ст. 16 ЦК України. Крім того, й інші норми права їх передбачають. Так, якщо суд пос­тановляє рішення про розірвання шлюбу, він припиняє правовідно­шення між подружжям. Припиняючи право на частку у спільному майні за вимогою інших співвласників, суд постановляє рішення про змінення правовідношення співвласності, виключаючи особу із кола співвласників і присуджуючи йому певну суму за його час­тку (ст. 365 ЦК України). Більш того, хоча ст. 16 ЦК України і не передбачає прямо такого способу захисту, як встановлення ново­го правовідношення на підставі існуючого, на мій погляд, такий спосіб передбачений ст. 362 ЦК України.

3. Глава 3 розділу І ЦК України передбачає такі способи захисту права як самозахист цивільних прав (ст. 19) і захист права Прези­дентом України, органами державної влади або органами місцево­го самоврядування, нотаріусом (ст.ст. 17-18). Автори Концепції за­значають, що доступність до правосуддя не виключає можливості для особи вирішити свій спір у позасудовому порядку. Держава повинна сприяти розвитку таких недержавних інституцій, як тре­тейські суди, посередники (медіатри) тощо, які допомагають зала­годити спір, не доводячи його до суду (п. 1 розділу II).

Стаття 5. Здійснення правосуддя на засадах поваги до честі

і гідності, рівності перед законом і судом 1. Суд зобов'язаний поважати честь і гідність усіх учасників цивільного процесу і здійснювати правосуддя на засадах їх рівності перед законом і судом незалежно від раси, кольору шкіри, політичних,

релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального поход­ження, майнового стану, місця проживання, мовних та інших ознак.

1. Коментована стаття визначає засади такого міжгалузевого
принципу, як здійснення правосуддя на засадах поваги до честі і
гідності, рівності перед законом і судом.

2. Закріплений Конституцією України і галузевими законодавчи­ми актами принцип здійснення правосуддя тільки судом належить до числа міжгалузевих, тому що діє і у цивільному, і в криміналь­ному, і в господарському судочинстві. Відповідно до ст. 1 Закону України «Про судоустрій України» від 7 лютого 2002 р. судова вла­да реалізується шляхом здійснення правосуддя у формі цивільного, господарського, адміністративного, кримінального, а також кон­ституційного судочинства. Серед органів, що здійснюють захист суб'єктивних цивільних прав, суди посідають особливе місце, тому що вони вирішують більшість цивільних справ, і, оскільки закон установлює пріоритет судового захисту: а) суд здійснює контроль за виконанням рішень; б) акти різних органів у ряді випадків можна оскаржувати у суді; в) рішення різних органів виконуються приму­сово державним виконавцем за участю суду (розділ VI ЦПК).
   
3. Правосудця у цивільних справах здійснюється на засадах поваги до честі і гідності, рівності перед законом і судом усіх громадян незалежно від їх походження, соціального і майнового стану, а також зазначених у ст. 5 ЦПК інших обставин. Цей при­нцип цивільного процесуального права не тільки проголошується, а й реально забезпечується і положеннями закону, і всією судовою діяльністю. До таких гарантій належать державна мова судочинс­тва, рівноправність сторін у цивільному процесі і багато чого ін­шого. Відповідно до вказівки Пленуму Верховного Суду України забезпечення рівності громадян перед законом і судом є одним із найважливіших завдань судів (див. п. 1 постанови Пленуму № 7 від 30.05.97 р. «Про посилення судового захисту прав свобод лю­дини і громадянина» // Бюлетень законодавства і юридичної прак­тики України. - 1998. - № 8. - С 75).
   

Стаття 6. Гласність та відкритість судового розгляду

1. Розгляд справ у всіх судах проводиться усно і відкрито.
   
2. Ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи.
   

10

3. Закритий судовий розгляд допускається у разі, якщо відкритий розгляд може привести до розголошення державної або іншої таєм­ниці, яка охороняється законом, а також за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, з метою забезпечення таємниці усиновлення, запобігання розголошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя осіб, які беруть участь у справі, або відомостей, що принижують їх честь і гідність.
   
4. Особисті папери, листи, записи телефонних розмов, телеграми та інші види кореспонденції можуть бути оголошені у судовому засі­данні тільки за згодою осіб, визначених Цивільним кодексом Украї­ни. Це правило застосовується при дослідженні звуко- і відеозаписів такого самого характеру.
   
5. При розгляді справ у закритому судовому засіданні мають право бути присутні особи, які беруть участь у справі, а у разі необхідності - свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі.
   
6. Розгляд справи у закритому судовому засіданні проводиться з додержанням усіх правил цивільного судочинства.
   

7. Про розгляд справи в закритому судовому засіданні суд зобов'язаний постановити мотивовану ухвалу в нарадчій кімнаті, яка оголошується негайно.
   
8. Учасники цивільного процесу та інші особи, присутні на відкритому судовому засіданні, мають право робити письмові за­писи, а також використовувати портативні аудіотехнічні пристрої. Проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відео-, зву­козапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транс­лювання судового засідання по радіо і телебаченню допускаються на підставі ухвали суду за наявності згоди на це осіб, які беруть участь у справі.
   
9. Рішення суду проголошується прилюдно, крім випадків, коли розгляд проводився у закритому судовому засіданні. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, мають право на отримання в суді усної або письмової інформації про результати розгляду відповідної справи. Особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, ма­ють право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії з документів, долучених до справи, одержувати копії рішень і ухвал.
   

10. Хід судового засідання фіксується технічними засобами. По­
рядок фіксування судового засідання технічними засобами встанов­
люється цим Кодексом.

11


11. Офіційним записом судового засідання € лише технічний запис, зроблений судом.

(Із доповненнями, внесеними згідно із Законом України від 16.03.2006р. N3570-IV)

1. Редакція коментованої статті викликає ряд ускладнень у її тлумаченні та застосуванні. Перш за все, про назву статті. Якщо буквально розуміти її назву, виходить, що ЦПК встанов­лює два принципи: гласність та відкритість. Але ж це зовсім не так тому, що у частині 1 зазначено, що розгляд справ у всіх су­дах проводиться усно і відкрито. Це більш вдало, оскільки від­критість, тобто розгляд справ у відкритому судовому засіданні і є головною ознакою принципу гласності. Але до чого тут ус­ність? Усність є самостійним принципом, який притаманний не тільки відкритому, але й закритому судовому засіданню, а тепер ще й попередньому. Автори Концепції в п.1 розділу IV вказують також на такі загальні принципи судочинства як гласність і від­критість (публічність). Гласність, по їх розумінню, ставить ви­могу забезпечити усім особам, які мають інтерес у результатах вирішення справи, можливість брати участь у судовому процесі, а відкритість(публічність) означає вільний доступ громадськості до судового розгляду і до рішень суду; такий доступ може бути обмежений законом і лише з легітимною метою (з легітимних підстав).

В інших джерелах гласність та публічність розуміють інакше. Так, у словниках гласність судочинства розуміють як принцип, що проявляється у відкритому судовому розгляді усіх справ(див.: СЕС. - М. - 1981. - С 315; БЕС. - APT. - 1999 - 2000), а пуб­лічність проявляється у тому, що порушення кримінальних справ, їх розгляд і вирішення здійснюється відповідним публічним (де­ржавним) органом, а цивільне судочинство спрямоване на охорону не лише прав і законних інтересів громадян, але і державних та суспільних інтересів(див.: там же с 1092). Через відкритість виз­начала гласність і ст. 10 ЦПК України 1963 p.. Таке ж визначен­ня гласності міститься і у т. 1 "Юридичної енциклопедії"" (К.- Вид. "Укр. енцикл." - 1998. - С 596).

2. Другою вимогою принципу гласності є обов'язок суду, який розглядає цивільну справу, забезпечити особам, які беруть участь у справі, право на інформацію про час і місце розгляду їх спра­ви. Важливою є також вимога цього принципу про надання права учасникам процесу та іншим особам, присутнім у відкритому су-12

довому засіданні, робити письмові записи, а також використовува­ти портативні аудіотехнічні пристрої.

3. Четвертою вимогою цього принципу є забезпечення особам,
які, беруть участь у справі, а також і таким, що не брали участь
у справі, якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи
обов'язки, права на отримання у суді усної або письмової інформа­
ції про результат розгляду справи. Доповнення до частини 9 комен­
тованої статті конкретизує право осіб, які не брали участі у справі,
якщо суд вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки, на
отримання в суді письмової або усної інформації про результати
розгляду відповідної справи: вони мають такі самі права, як і осо­
би, що брали участь у справі (див.: коментар до ст..27 ЦПК), тобто
мають право ознайомитись з матеріалами справи, робити з них ви­
тяги, знімати копії документів, долучених до справи, одержувати
копії рішень і ухвал.

4. Коментована стаття містить і деякі винятки з принципу
гласності. Закритий судовий розгляд допускається у разі, якщо:
а) відкритий розгляд справи може призвести до розголошення де­
ржавної або іншої таємниці, яка охороняється законом; б) з метою
забезпечення таємниці усиновлення; в) з метою запобігання розго­
лошенню відомостей про інтимні чи інші особисті сторони життя
осіб, які беруть участь у справі; г) з метою запобігання розголо­
шення відомостей, що принижують честь і гідність осіб, які бе­
руть участь у справі. У всіх випадках, крім першого, ініціаторами
закритого розгляду мають бути особи, які беруть участь у справі.
Другий виняток - особисті папери, листи, записи телефонних роз­
мов, телеграми та інші види кореспонденції можуть бути оголо­
шені у судовому засіданні тільки за згодою осіб, які направили
кореспонденцію, адресата використання кореспонденції, та інших
осіб, зазначених у ст. ст. 303,306, 307 та ін. ЦК України. Ці правила
діють і при дослідженні звуко- і відеозаписів.

Третій виняток зводиться до того, що проведення в залі судового засідання фото- і кінозйомки, відео -, звукозапису із застосуванням стаціонарної апаратури, а також транслювання судового засідання по радіо і телебаченню допускається на підставі ухвали суду та за згодою осіб, які беруть участь у справі. Четвертий виняток: якщо справа розглядалась у закритому судовому засіданні, то рішення повинно проголошуватись також у закритому засіданні. Це обме­ження, за винятком справ про усиновлення, не має сенсу, оскільки після набрання законної сили рішення будуть виконуватися, де за­побігання розголошенню їх уникнути практично неможливо.

13

5. Питання про закрите судове засідання вирішується ухвалою суду, яка постановляється у нарадчій кімнаті і оголошується не­гайно. При розгляді справи в закритому засіданні повинні дотри­муватись усі правила цивільного судочинства. В такому судовому засіданні мають право бути присутніми особи, які беруть участь у спразі, а в разі необхідності - також свідки, експерти, спеціалісти і перекладачі.

Стаття 7. Мова, якою здійснюється цивільне судочинство

1. Цивільне судочинство здійснюється державною мовою.
   
2. Особи, які беруть участь у справі і не володіють або недостат­ньо володіють державною мовою, у порядку, встановленому цим Кодексом, мають право робити заяви, давати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача, в по­рядку, встановленому цим Кодексом.
   
3. Судові документи складаються державною мовою.
   

1. Частина 1 коментованої статті, на відміну від законодавства, що діяло раніше, містить категоричне правило, що цивільне су­дочинство здійснюється тільки державною мовою. Правило про мову судочинства є одним із головних його принципів, оскільки він поширюється на суд та інших учасників справи, на всі стадії та провадження при розгляді і вирішенні справи.
   
2. Коментована стаття передбачає чотири напрямки дії цього принципу: а) судочинство ведеться державною мовою; б) судові документи складаються державною мовою; з) особам, які беруть участь у справі та не володіють або недостатньо володіють де­ржавною мовою, надано право робити заяви, давати пояснення, виступати у суді та заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють; г) зазначені особи мають право на допомогу перекладача за їх клопотанням.
   

Стаття 8. Законодавство, відповідно до якого суд вирішує справи

1. Суд вирішує справи відповідно до Конституції України, законів України та міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України.

2. Суд застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті від­повідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України.
   
3. У разі виникнення у суду сумніву під час розгляду справи щодо відповідності закону чи іншого правового акта Конституції України, вирішення питання про конституційність якого належить до юрис­дикції Конституційного Суду України, суд звертається до Верховного Суду України для вирішення питання стосовно внесення до Консти­туційного Суду України подання щодо конституційності закону чи іншого правового акта.
   
4. У разі невідповідності правового акта закону України або між­народному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує акт законодавства, який мас вищу юридичну силу.
   
5. У разі невідповідності закону України міжнародному договору, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, суд застосовує міжнародний договір.
   

6. Норми права інших держав суд застосовує у разі, коли це
встановлено законом України чи міжнародним договором, згода на
обов'язковість якого надана Верховною Радою України.

7. Якщо спірні відносини не врегульовані законом, суд застосовує закон, що регулює подібні за змістом відносини (аналогія закону), а за відсутності такого - суд виходить із загальних засад законодавства (аналогія права).
   
8. Забороняється відмова у розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини.
   

1. Коментована стаття встановлює правила відносно систе­ми нормативних актів, якими суд повинен керуватися при роз­гляді та вирішенні цивільних справ. Ця система складається з: 1) Конституції України, відповідно до якої суд повинен вирішу­вати справи; 2) законів України (див. коментар до ст. 2 ЦПК); 3) інших нормативно-правових актів, прийнятих відповідним органом у відповідному порядку; 4) міжнародних договорів, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України; 5) норм права інших держав у випадках, встановлених законами України чи міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України. Окремою підставою вирішення цивільних справ судом може бути аналогія закону та аналогія права.

2. У випадках, коли при вирішенні конкретної справи суд не знаходить норми права, що регулює дані спірні відносини, комен­тована стаття допускає аналогію закону і аналогію права. Безу­мовно те, що в цьому разі йдеться про застосування за аналогією норм матеріального права: цивільного, сімейного і т. ін. Питання про допустимість аналогії норм цивільного процесуального права є дуже спірним. Автор коментаря вважає можливим у виняткових випадках застосування за аналогією і норм цивільного процесу­ального права.

3. Застосування закону за аналогією означає, що суд, за від­сутності норми права, що регулює спірне відношення, розглядає і вирішує цивільну справу на підставі норми права, що регулює подібне відношення.
   
4. Застосування права за аналогією можливе тоді, коли немає норми права, що регулює і дане спірне відношення, і подібні від­носини. У цьому разі суд вирішує цивільну справу, виходячи із за­гальних засад і змісту законодавства України.
   
5. Аналогія закону і аналогія права є одним із способів запов­нення прогалин у праві. Вони не є ідеальними способами, але до внесення доповнень у законодавство все-таки дозволяють здійс­нювати захист права у деяких випадках.
   

6. Дана стаття встановлює також певну ієрархію законів та ін­
ших нормативних актів у разі їх конкуренції, віддаючи перевагу
нормам міжнародного права та Конституції України. У разі сум­
ніву щодо відповідності застосовуваного при вирішенні справи за­
кону Конституції України суд за клопотанням учасників процесу
чи зі своєї ініціативи зупиняє провадження в справі і звертається з
вмотивованою ухвалою (постановою) до Верховного Суду Украї­
ни, який згідно зі ст. 150 Конституції України має право порушити
перед Конституційним Судом України питання про відповідність
Конституції України законів та інших нормативно-правових актів.
Таке рішення може бути прийнято судом будь-якої інстанції і на
будь-якій стадії процесу. Суд безпосередньо застосовує Конститу­
цію, якщо: зі змісту її норм не випливає необхідність додаткової
регламентації її положень законом; закон, що діяв до введення в
дію Конституції чи прийнятий після цього, суперечить їй; пра­
вовідносини, розглянуті судом, законом України не врегульовані, а
нормативно-правовий акт, прийнятий Верховною Радою чи Радою
міністрів Автономної Республіки Крим, суперечить Конституції
України; укази Президента України, які внаслідок їх нормативно-
правового характеру підлягають застосуванню судами при вирі-

шенні конкретних справ, суперечать Конституції України (див. п. 2 постанови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 1 листопа­да 1996 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя»).

7. Якщо суд, який вирішує справу, впевнений, що нормативно - правовий акт не відповідає закону України або міжнародному до­говору, то він застосовує закон України чи міжнародний договір, згода на обов'язковість якого надана Верховною Радою України, як акти законодавства вищої юридичної сили. У порівнянні зако­ну України з такими договорами останні мають вищу юридичну силу.
   
8. Умови застосування норм права інших держав викладені у частині 6 статті 8 ЦПК. Стаття 8 Закону України № 2709-IV від 23 червня 2005 року «Про міжнародне приватне право» визначає правила встановлення змісту норм права іноземної держави. По-перше, зміст норм права іноземної держави встановлюється згідно з їх офіційним тлумаченням, практикою застосування і доктриною у відповідній державі. По-друге, з метою встановлення змісту нор­ми, суд може звернутися до Мінюсту України чи інших компетен­тних органів або залучити експертів. По-третє, ті особи, які беруть участь у справі, мають право подавати документи, що підтверджу­ють зміст норм права іноземної держави, й іншим чином сприяти судові у встановленні змісту цих норм. По-четверте, якщо зміст норм права іноземної держави у розумні строки не встановлено, незважаючи на вжиті перелічені дії суду, застосовується право Ук­раїни.
   

Стаття 9. Виключена.

(згідно а Законом України від 23.06.2005р. N 2709-1 У)

Стаття 10. Змагальність сторін

1. Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.
   
2. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, мають рівні права щодо подання доказів, їх дослідження та доведення перед судом їх переконливості.
   
3. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона по­силається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.
   

17

4. Суд сприяє всебічному і повному з'ясуванню обставин справи: роз'яснює особам, які беруть участь у справі, їх права та обов'язки, попереджує про наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій і сприяє здійсненню їхніх прав у випадках, встановлених цим Кодексом.

1. Коментована стаття закріплює обов'язок суду створюва­ти всі необхідні умови для встановлення об'єктивної істини по кожній цивільній справі, для всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи, прав і обов'язків зацікавлених осіб. Основою цього служать обставини, якими сторони обґрунтовують свої вимоги і заперечення, та докази, що наводяться на підтверд­ження цих обставин. Тому ця стаття і передбачає розгляд і вирі­шення цивільних справ у судах на засадах змагальності.

2. В юридичній літературі все більшого поширення набувають спірні, як видається, погляди про те, що раніше суд був зобов'язаний з'ясовувати дійсні обставини справи, але зараз цей обов'язок за­коном не передбачений, а тому і принцип об'єктивної істини не притаманний цивільному процесуальному праву. Ці твердження є дуже спірними, по-перше, тому, що багато статей ЦПК (наприклад, ст.ст. 213, 132, 137) передбачають саме обов'язок суду встановити об'єктивну істину у справі. По-друге, закон передбачає для суду, який не встановив об'єктивну істину в справі, несприятливі про­цесуальні наслідки у вигляді скасування необгрунтованого і неза­конного рішення (ст. 309 ЦПК). Тому видається переконливою дум­ка О.Т. Боннера (див. «Установление обстоятельств гражданского дела». - М. - 2000. - С. 83-85) та інших процесуалістів, які відстою­ють принцип об'єктивної істини, що включає істинність як уста­новлених обставин справи, так і правової оцінки об'єктивно вста­новлених обставин справи, а також їх правильну соціально-правову оцінку. Інша річ, що суду не завжди необхідно встановлювати всі факти у справі, а достатньо лише тих, що зазначені в гіпотезі ма­теріальної норми права, яка регулює спірні правовідносини. У ць­ому разі судова істина буде неповною, але все одно повинна бути об'єктивною. Іще у XII сторіччі Румі Джалалиддін зазначав:"я пови­нуюсь истине одной, лиш ей султану всех султанов", а П.Я.Чаадаев віддав належне істині наступним твердженням: „Прекрасная вещь любовь к отечеству, но есть еще нечто более прекрасное - это лю­бовь к истине" (тут і далі у роботі використані посилання на авторів по книгам Павла Таранова «Мудрость трех тысячелетий» та «Фи­лософия сорока пяти поколений». - Изд-во АТС. - М, 1998» 18

До того ж, Пленум Верховного Суду України постійно вимагав від судів викорінити випадки порушення норм процесуального за­конодавства і, насамперед, норм про всебічне, повне і об'єктивне з'ясування дійсних обставин справи (див. п. 9 постанови № 1 від 12.02.93 р. «Про підсумки роботи судів за 1992 р. і завдання судів, що випливають з постанови Верховної Ради України від 26 січня 1993 р. «Про стан виконання законів і постанов Верховної Ради України з питань правопорядку і заходи посилення боротьби зі злочинністю» зі змінами від 03.12.97 p.).

3. Частина 4 коментованої статті закріплює й інший важливий обов'язок суду (судді) роз'яснювати особам, що беруть участь у справі, їх права і обов'язки, попереджати їх про наслідки здійснен­ня чи нездійснення процесуальних дій. Видається, що такий самий обов'язок покладено на суд і відносно осіб, які сприяють здійснен­ню правосуддя: експертів, свідків, перекладачів і т. ін.
   
4. І третій обов'язок суду (судді) - сприяти особам, що беруть участь у справі, та іншим учасникам процесу в здійсненні їх прав щодо обгрунтування обставин, витребування і надання в судове за­сідання необхідних доказів і т. под.
   
5. Назва даної статті викликає заперечення. Змагальність є од­ним із головних принципів цивільного судочинства. Формальною стороною його є те, що справи розглядаються шляхом спору сторін (і не тільки їх, а й інших осіб, які беруть участь у справі), конку­ренції їх фактів та доказів. Тому якщо довести визначення змагаль­ності цивільного судочинства з урахуванням викладеного та змісту коментованої статті, то потрібно зазначити, що принцип змагаль­ності цивільного судочинства зводиться до виявлення у змагаль­ній формі ініціативи та активності осіб, які беруть участь у справі, і суду при здійсненні прав та виконанні обов'язків у визначенні кола обставин, які мають значення для вирішення справи, а також по збиранню, дослідженню та оцінці доказів, які підтверджують чи спростовують зазначені обставини. Принцип змагальності за­безпечує повноту дослідження обставин справи, яка розглядається судом.
   

Стаття 11. Диспозитивність цивільного судочинства 1. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі.

19

2. Особа яка бере участь у справі, розпоряджається своїми права­ми щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи (за винятком тих осіб, які не мають цивільної процесуальної дієздатності), в інтересах яких заявлено вимоги.
   
3. Суд залучає відповідний орган чи особу, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, якщо дії закон­ного представника суперечать інтересам особи, яку він представляє.
   

1. Коментована стаття закріплює головні ознаки основного при­нципу цивільного судочинства - принципу диспозитивності, який визначає механізм виникнення, розвитку і закінчення цивільної справи. Відповідно до ст. 55 Конституції України кожному га­рантується право судового захисту його прав, свобод і інтересів. Можливість здійснення кожною особою права на судовий захист залежить, перш за все, від самої заінтересованої особи (ст. З ЦПК). Можливість вільно розпоряджатися своїми матеріальними і проце­суальними правами фактично і є принципом диспозитивності, ос­кільки частина 2 коментованої статті зазначає, що особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми правами щодо предмету спору на власний розсуд. Однак справа інколи може бути поруше­на не тільки заінтересованою особою, але і певними органами та особами, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси ( ст. З цього Ко­дексу). Це не слід вважати обмеженням диспозитивності, оскільки ЦПК передбачає для заінтересованої особи можливість впливати на рух справи.

2. Згідно принципу диспозитивності сторони та інші особи, які беруть участь у справі (наприклад, треті особи, які заявляють само­стійні вимоги на предмет спору), у будь-якому виді провадження і на будь-якій стадії проваджень мають можливість розпоряджатися своїми процесуальними правами, серед яких особливо важливими є такі їх права, що впливають на рух та закінчення справи (відмо­ва позивача від позову, визнання відповідачем позову, закінчення справи мировою угодою).
   
3. Принцип диспозитивності визначає також виникнення, роз­виток і припинення апеляційного, касаційного та інших видів про­вадження у цивільному судочинстві. Як і при розгляді справи у суді першої інстанції, сторони можуть розпоряджатися своїми пра­вами по впливу на рух справи в апеляційному (ст.ст. 300, 306 ЦПК, та ін.), касаційному (ст. 330, 334 ЦПК) та виконавчому (ст. 372 ЦПК) провадженнях.
   

20

Стаття 12. Право на правову допомогу

1. Особа, яка бере участь у справі, мас право на правову допомогу, яка надається адвокатами або іншими фахівцями у галузі права в порядку, встановленому законом.

1. Стаття 59 Конституції України передбачає право кожного на правову допомогу. Для забезпечення права на захист від обвинува­чення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах діє адвокатура. Коментована стаття тому і встановлює, що особа, яка бере участь у справі, має право на правову допомогу. Що стосується осіб, які надають таку допомо­гу, стаття додає до адвокатів „інших фахівців у галузі права". Про форми правової допомоги див. коментар до ст. 56 цього Кодексу.

Стаття 13. Забезпечення апеляційного і касаційного оскарження судових рішень

1. Особи, які беруть участь у справі, а також особи, які не беруть участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права та обов'язки, мають право на апеляційне та касаційне оскарження судових рішень у випадках та порядку, встановлених цим Кодексом.

1. Однією з основних засад судочинства згідно зі статтею 129 Конституції України є забезпечення апеляційного та касаційного оскарження рішення суду. Коментована стаття ЦПК тому встанов­лює, що право на таке оскарження мають особи, які беруть участь у справі. Більш того, вона надає таке право й особам, які не беруть участі у справі, якщо суд при розгляді цивільної справи вирішив питання про їх права, свободи чи обов'язки. Коментована стаття також зазначає, що таке оскарження здійснюється у випадках та порядку, встановлених ЦПК (див. коментар до глав 1, 2 розділу V цього Кодексу).

Стаття 14. Обов'язковість судових рішень

1. Судові рішення, що набрали законної сили, обов'язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, під­приємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та грома­дян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою України, - і за її межами.

21

2. Невиконання судового рішення є підставою для відповідаль­
ності, встановленої законом.

3. Обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали
участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судо­
вим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтереси.

1. Стаття 124 Конституції України встановлює, що судові рі­
шення ухвалюються судами іменем України і є обов'язковими до
виконання на всій території України. Конституційне положення ко­
ментована стаття розтлумачує як по суб'єктах, так і по території,
на яку розповсюджується обов'язковість судових рішень.

2. Суб'єктами, на яких поширюється обов'язковість судових рі­
шень, коментована стаття вважає всі органи державної влади і ор­
гани місцевого самоврядування, підприємства, установи, органі­
зації, посадових чи службових осіб та громадян. Остання вказівка
статті є, мабуть, дещо звуженою. Згідно з частиною 2 ст. 410 цього
Кодексу іноземні особи, тобто іноземці, особи без громадянства,
іноземні юридичні особи, іноземні держави (їх органи та посадові
особи) та міжнародні організації мають процесуальні права та
обов'язки нарівні з фізичними і юридичними особами України (за
загальним правилом).

Щостосуєтьсятериторії,наякурозповсюджується обов'язковість судових рішень, то, крім території України, коментована стаття передбачає, що у випадках, встановлених міжнародними догово­рами, згода на обов'язковість яких надана Верховною Радою Ук­раїни, рішення українських судів можуть бути обов'язковими і за межами України.

3. Рішення суду відповідно до процесуального законодавс­тва є обов'язковим уже з моменту його винесення і проголо­шення. Але з моменту набрання ним законної сили воно стає загальнообов'язковим, тобто обов'язковим не тільки для суду, не тільки для інших учасників цивільної справи, а й для всіх органів, підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян, і підлягає виконанню на всій території України. Так, наприклад, рішення суду про встановлення батьківства є обов'язковим для органів державної реєстрації актів цивільного стану, рішення суду про задоволення позову про стягнення аліментів і відповід­ний йому виконавчий лист обов'язкові для організації, де працює боржник.

4. Рішення, ухвала чи постанова суду (судді), що набрали законної сили, є перешкодою для звернення до суду лише тоді, 22

коли ними вирішено спір між тими самими сторонами, про той самий предмет і на тих самих підставах. Тому частина 3 комен­тованої статті цього Кодексу і передбачає правило, згідно з яким обов'язковість судового рішення не позбавляє осіб, які не брали участі у справі, можливості звернутися до суду, якщо ухваленим судовим рішенням порушуються їхні права, свободи чи інтере­си.