Бк 67. 9(4 Укр)304 Т35 Автор коментаря

Вид материала

Документы

Содержание Стаття 47. Особи, які є іншими учасниками цивільного процесу 2. Секретар судового засідання може уточнювати суть процесу­альної дії з метою її правильного відображення в журналі судовогозас 1. Судовий розпорядник 2. Вимоги судового розпорядника, пов'язані з виконаннямобов'язків, зазначених у частині першій цієї статті, є обов'язковимидля у 3. Скарги на дії чи бездіяльність судового розпорядника розгляда­ються судом у цьому самому процесі. 3. У разі неможливості прибуття за викликом суду свідокзобов'язаний завчасно повідомити про це суд. 1. Не підлягають допиту як свідки Стаття 52. Особи, які мають право відмовитися від давання показань Особа, яка відмовляється давати показання, зобов'язана пові­домити причини відмови. Стаття 53. Експерт Експерт невідкладно повинен повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи через відсутність у нього необхідних знань 8. Експерт не має права передоручати проведення експертизиіншій особі. 10. Експерт має право Стаття 54. Спеціаліст Стаття 64. Письмові докази

Подобный материал:

• "земельне право україни", 1354.1kb.
• Задания на карантин 7-а класс Укр., 6.86kb.
• Прізвище автора (укр та англ.), 229.82kb.
• Виконавець, 603.86kb.
• Київ Всеукраїнське громадське об’єднання «Інтелігенція України за соціалізм» 2010 Іван, 2979.36kb.
• Укр мов / Англ, 71.17kb.
• 2010 Методична система навчання технічних дисциплін генеральних конструкторів у післядипломній, 325.87kb.
• Коди топограф І чних термінів укр, 1121.16kb.
• Социология коммуникации: Учеб. М.: Междунар ун-т Бизнеса и Управления, 1997. 304, 21.67kb.
• Ковалева, Ирина Находки археологов возвращают Днепропетровск к норме // День(укр),, 96.29kb.

§ 2. Інші учасники цивільного процесу

Стаття 47. Особи, які є іншими учасниками цивільного процесу

1. Учасниками цивільного процесу, крім осіб, які беруть участь у справі, с секретар судового засідання, судовий розпорядник, свідок, експерт, перекладач, спеціаліст, особа, яка надає правову допомогу.

1. Коментована стаття визначає коло осіб, яких цей Кодекс від­носить до інших учасників цивільного процесу. На відміну від осіб, які беруть участь у справі, зазначені у статті учасники не визнають­ся такими, що мають юридичну заінтересованість у справі, тому їх логічно вважати особами, які сприяють здійсненню правосуддя. За процесуальними ролями інших учасників цивільного процесу не­обхідно поділяти на дві групи: 1) особи, які сприяють здійсненню правосуддя своїми юридичними діями (свідок, експерт, особа, яка надає правову допомогу); 2) особи, які «технічно» сприяють роз­гляду справи (секретар судового засідання, судовий розпорядник, перекладач та спеціаліст).

Стаття 48. Секретар судового засідання

1. Секретар судового засідання:

1. здійснює судові виклики і повідомлення;
   
2. перевіряє наявність та з'ясовує причини відсутності осіб, яких було викликано до суду, і доповідає про це головуючому;
   
3. забезпечує фіксування судового засідання технічними засоба­ми;
   
4. веде журнал судового засідання;
   
5. оформлює матеріали справи;
   
6. виконує інші доручення головуючого, що стосуються розгляду справи.
   

2. Секретар судового засідання може уточнювати суть процесу­
альної дії з метою її правильного відображення в журналі судового
засідання.

1. Коментована стаття регламентує функції секретаря судово­го засідання у процесі розгляду цивільної справи та по його за­кінченні. Секретар судового засідання у зв'язку з його функціями є досить важливим учасником процесу, оскільки від якості його роботи залежить не тільки успішний розгляд справи, але й успіш­ність переглядів рішення по справі. За допомогою журналу судо­вого засідання (поряд з мотивувальною частиною рішення), якщо він складений правильно, повно, можливо проаналізувати хід роз­гляду справи: які факти досліджувались судом, які докази були по­дані, які процесуальні дії вчинялись і т. ін. Тому секретар судового засідання і є такою процесуальною фігурою, відносно якої ЦПК передбачає можливість відводу за наявності певних підстав (див. коментар до ст. 22 цього Кодексу). Значення секретаря судового засідання збільшилось, оскільки за новим ЦПК він наділений до­датковими повноваженнями, наприклад, забезпечувати фіксування судового засідання технічними засобами.

Стаття 49. Судовий розпорядник

1. Судовий розпорядник:

1. забезпечує належний стан залу судового засідання і запрошує до нього учасників цивільного процесу;
   
2. з урахуванням кількості місць та забезпечення порядку під час судового засідання визначає можливу кількість осіб, що можуть бути присутні у залі судового засідання;
   

3) оголошує про вхід і вихід суду та пропонує всім присутнім
встати;

здатні через свої фізичні або психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання;

2. особи, які за законом зобов'язані зберігати в таємниці відомості, що були довірені їм у зв'язку з їхнім службовим чи професійним ста­новищем, - про такі відомості;
   
3. священнослужителі - про відомості, одержані ними на сповіді віруючих;
   
4. професійні судді, народні засідателі та присяжні - про обставини обговорення у нарадчій кімнаті питань, що виникли під час ухвален­ня рішення чи вироку.
   

2. Особи, які мають дипломатичний імунітет, не можуть бути допитані як свідки без їхньої згоди, а представники дипломатичних представництв - без згоди дипломатичного представника.

1.Коментованастаттяокреслюєколоосіб,які не підлягають допиту як свідки. Виходячи із змісту статті, їх можна поділити на дві групи: 1) особи, які не можуть взагалі бути допитаними (абсолютна не­можливість бути свідками); 2) особи, які за певних обставин не можуть бути допитані як свідки.

2. Абсолютно неспроможні бути свідками, по-перше, недієздат­ні фізичні особи. Уявляється, що свідками у сенсі цієї статті мо­жуть бути повнолітні особи, які не визнані судом недієздатними, неповнолітні особи та особи, дієздатність яких обмежена (непов­на дієздатність), а також неповнолітні особи, які набули цивільної процесуальної дієздатності внаслідок реєстрації шлюбу, та особи, які набули повної цивільної дієздатності у порядку, встановленому ЦПК (див. коментар до ст.ст. 242 - 245 цього Кодексу). Це загальне правило, оскільки ст. 182 ЦПК допускає допит і малолітніх свідків. Уявляється, що у цивільному судочинстві це повинно бути вкрай рідким явищем. По-друге, не підлягають допиту як свідки особи, які перебувають на обліку чи на лікуванні у психіатричному ліку­вальному закладі і не здатні через свої психічні вади правильно сприймати обставини, що мають значення для справи, або давати показання. При вирішенні питання про неспроможність бути свід­ком потрібна допомога спеціалістів, тому що саме по собі перебу­вання у лікувальному закладі ще не є перепоною бути свідком.
   
3. Відносна неспроможність бути свідком виникає у трьох ви­падках. По-перше, підставою неспроможності можуть бути фізич­ні вади, які виключають можливість сприймати певні обставини. За інших обставин особа може бути свідком. По-друге, визначені у статті особи не можуть бути свідками за зазначеними у ній обста-68
   

винами (п.п. 2, 3, 4 коментованої статті). По-третє, не можуть бути без особистої згоди або без згоди певних осіб допитані як свідки відповідно особи, які мають дипломатичний імунітет, та представ­ники дипломатичних представництв.

Стаття 52. Особи, які мають право відмовитися від давання показань

1. Фізична особа має право відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів (чоловік, дружина, батько, мати, вітчим, мачуха, син, дочка, пасинок, падчерка, брат, сестра, дід, баба, внук, внучка, усиновлювач чи усиновлений, опікун чи піклувальник, особа, над якою встановлено опіку чи піклування, член сім'ї або близький родич цих осіб).
   
2. Особа, яка відмовляється давати показання, зобов'язана пові­домити причини відмови.
   

1. Коментована стаття згідно зі ст. 63 Конституції України вста­новлює право фізичної особи відмовитися давати показання щодо себе, членів сім'ї чи близьких родичів і визначає коло цих осіб та близьких родичів цих осіб. Згідно зі ст. 63 Конституції України за таку відмову особа не несе відповідальності, але, згідно з части­ною 2 коментованої статті, у випадку відмови давати показання особа зобов'язана повідомити суду причину своєї відмови.

Стаття 53. Експерт

1. Експертом є особа, якій доручено провести дослідження ма­теріальних об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини справи, і дати висновок з питань, які виникають під час розгляду справи і стосуються сфери її спеціальних знань.
   
2. Як експерт може залучатися особа, яка відповідає вимогам, встановленим Законом України "Про судову експертизу", і внесена до Державного реєстру атестованих судових експертів.
   
3. Експерт зобов'язаний з'явитися за викликом суду, провести повне дослідження і дати обгрунтований та об'єктивний письмовий висновок на задані йому питання, а у разі необхідності - роз'яснити його.
   
4. Під час проведення дослідження експерт повинен забезпечити збереження об'єкта експертизи. Якщо дослідження пов'язане з пов­ним або частковим знищенням об'єкта експертизи або зміною його
   

властивостей, експерт має одержати на це відповідний дозвіл суду, який оформляється ухвалою.

5. Експерт не має права за власною ініціативою збирати матеріа­ли для проведення експертизи; спілкуватися з особами, які беруть участь у справі, а також іншими учасниками цивільного процесу, за винятком дій, пов'язаних з проведенням експертизи; розголошувати відомості, що стали йому відомі у зв'язку з проведенням експертизи, або повідомляти будь-кому, крім суду, про результати експертизи.
   
6. Експерт невідкладно повинен повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи через відсутність у нього необхідних знань або без залучення інших експертів.
   
7. У разі виникнення сумніву щодо змісту та обсягу доручення експерт невідкладно заявляє суду клопотання щодо його уточнення або повідомляє суд про неможливість проведення ним експертизи за заданими питаннями.
   

8. Експерт не має права передоручати проведення експертизи
іншій особі.

9. У разі постановления ухвали суду про припинення проведення
експертизи, експерт зобов'язаний негайно подати матеріали справи
та інші документи, що використовувалися для проведення експер­
тизи.

10. Експерт має право:

1. знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмета дослідження;
   
2. заявляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і зразків;
   
3. викладати у висновку судової експертизи виявлені в ході її проведення факти, які мають значення для справи і з приводу яких йому не були задані питання;
   
4. бути присутнім під час вчинення процесуальних дій, що стосу­ються предмета і об'єктів дослідження;
   
5. задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свід­кам;
   
6. користуватися іншими правами, встановленими Законом Ук­раїни "Про судову експертизу".
   

11. Експерт має право на оплату виконаної роботи та на компен­сацію витрат, пов'язаних з проведенням експертизи і викликом до суду.
    
12. Експерт може відмовитися від давання висновку, якщо подані йому матеріали недостатні для виконання покладених на нього обов'язків. Заява про відмову повинна бути вмотивованою.
    

70

13. За завідомо неправдивий висновок або за відмову без поважних причин від виконання покладених на нього обов'язків експерт несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов'язків - відповідальність, встановлену законом.

1. Коментована стаття визначає, хто є експертом у цивільно­
му судочинстві: це особа, якій доручено проведення дослідження
об'єктів, явищ і процесів, що містять інформацію про обставини
справи.

Результатом цього дослідження є формулювання висновку ек­сперта як спеціаліста у певній сфері знань. Згідно зі ст. 10 Закону України «Про судову експертизу» судовими експертами можуть бути особи, які мають необхідні знання для надання висновку з до­сліджуваних питань. Фахівці державних спеціалізованих установ і відомчих служб, що проводять судові експертизи, повинні мати вищу освіту, пройти відповідну підготовку та атестацію як судо­ві експерти певної спеціальності. Частина 2 коментованої статті встановлює і таку умову: експертом може бути особа, внесена до державного реєстру атестованих судових експертів, хоча ст. 9 за­значеного Закону не така категорична і зазначає, що проведення експертиз повинно доручатися переважно фахівцям, внесеним до Реєстру судових експертів.

2. Коментована стаття визначає коло обов'язків експерта у цивільному судочинстві, головним з яких є його обов'язок з'явитися за викликом суду, провести повне дослідження, надати обгрунто­ваний та об'єктивний письмовий висновок і у разі необхідності роз'яснити його. До обов'язків експерта згідно з коментованою статтею та статтею 12 Закону України «Про судову експертизу» відносяться також забезпечення збереження об'єкта експертизи; обов'язок не збирати за власною ініціативою матеріали; не спіл­куватися з учасниками процесу, за винятком дій, пов'язаних з про­веденням експертизи; не розголошувати відомості та результати експертизи; невідкладно повідомити суд про неможливість прове­дення ним експертизи; не передоручати проведення експертизи ін­шій особі; заявити самовідвід за наявності передбачених законом підстав.
   
3. Зазначені у попередньому пункті закони визначають і коло прав експерта. Він має право: заявити суду клопотання щодо уточ­нення змісту та обсягу доручення; повідомити суд про неможливість проведення ним експертизи за заданими питаннями; знайомитися з матеріалами справи, що стосуються предмету дослідження; заяв-
   

71

ляти клопотання про подання йому додаткових матеріалів і зраз­ків; викладати у висновку виявлені факти, з приводу яких йому не були задані питання; бути присутнім під час вчинення процесуаль­них дій, що стосуються предмета і об'єктів дослідження; задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам; одержува­ти винагороду за проведення експертизи, якщо її проведення не є службовим завданням, та компенсацію понесених ним витрат.

Стаття 54. Спеціаліст

1. Спеціалістом може бути особа, яка володіє спеціальними знан­нями та навичками застосування технічних засобів і може надавати консультації під час вчинення процесуальних дій з питань, що потре­бують відповідних спеціальних знань і навичок.
   
2. Спеціаліст може бути залучений до участі у цивільному процесі за ухвалою суду для надання безпосередньої технічної допомоги (фотографування, складання схем, планів, креслень, відбору зразків для проведення експертизи тощо) під час вчинення процесуальних дій. Допомога спеціаліста технічного характеру під час вчинення процесуальних дій не замінює висновку експерта.
   
3. Спеціаліст зобов'язаний з'явитися за викликом суду, відпові­дати на задані судом питання, давати усні консультації та письмові роз'яснення, звертати увагу суду на характерні обставини чи особли­вості доказів, у разі потреби надавати суду технічну допомогу.
   
4. Допомога спеціаліста не може стосуватися правових питань.
   
5. Спеціаліст має право знати мету свого виклику до суду, від­мовитися від участі у цивільному процесі, якщо він не володіє від­повідними знаннями та навичками, з дозволу суду задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам, звертати увагу суду на характерні обставини чи особливості доказів, на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.
   

1. Коментована стаття передбачає таку процесуальну фігуру, як спеціаліст, та визначає його правове положення у цивільному судо­чинстві. Спеціалістом є особа, яка володіє спеціальними знаннями та навичками застосування технічних засобів і може надавати кон­сультації суду з зазначених питань. До участі в процесі він залу­чається ухвалою суду для надання допомоги технічного характеру (фотографування, складання схем, відбору зразків для експертизи та ін.). Його допомога не замінює висновку експерта і не може сто­суватися правових питань. 72

2. Спеціаліст зобов'язаний: з'явитися за викликом суду, від­повідати на питання суду, давати усні консультації та письмові роз'яснення, надавати технічну допомогу та ін. Спеціаліст має право: знати мету виклику до суду; відмовитися від участі у про­цесі, якщо він не володіє відповідними знаннями та навичка­ми; з дозволу суду задавати питання особам, які беруть участь у справі, та свідкам; на оплату виконаної роботи та на компенсацію відповідних витрат. Розмір оплати послуг спеціаліста відповідно Додатку до постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня 2006р. №590 обчислюється за кожну годину пропорційно до се­редньої заробітної плати особи, розрахованої відповідно до п.2 Порядку обчислення заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 8 лютого 1995р. №100. Загальний розмір виплати не може перевищувати суми, розрахованої за від­повідний час виходячи із трикратного розміру мінімальної заробіт­ної плати.

Стаття 55. Перекладач

1. Перекладачем може бути особа, яка вільно володіє мовою, якою здійснюється цивільне судочинство, та іншою мовою, знання якої необхідне для усного чи письмового перекладу з однієї мови на іншу, а також особа, яка володіє технікою спілкування з глухими, німими чи глухонімими.
   
2. Перекладач допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі.
   
3. Перекладач має право задавати питання з метою уточнення перекладу, відмовитися від участі у цивільному процесі, якщо він не володіє достатніми знаннями мови, необхідними для перекладу, а також на оплату виконаної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних з викликом до суду.
   
4. Перекладач зобов'язаний з'являтися за викликом суду, здійс­нювати повний і правильний переклад, посвідчувати правильність перекладу своїм підписом в процесуальних документах, що вруча­ються сторонам у перекладі на їх рідну мову або мову, якою вони володіють.
   
5. За завідомо неправильний переклад або за відмову без поваж­них причин від виконання покладених на нього обов'язків пере­кладач несе кримінальну відповідальність, а за невиконання інших обов'язків - відповідальність, встановлену законом.
   

73

1. Коментована стаття визначає правове становище переклада­ча у цивільному судочинстві. Перекладачем може бути особа, яка вільно володіє державною мовою (ст. 7 цього Кодексу визначає мову судочинства таким чином) та іншою мовою, знання якої не­обхідне для перекладу з однієї мови на іншу. Перекладачами також можуть бути за обставинами справи особи, які володіють техні­кою спілкування з глухими, німими чи глухонімими. Перекладач допускається ухвалою суду з ініціативи будь-якої особи, яка бере участь у справі.
   
2. До прав перекладача належить право задавати питання з ме­тою уточнення перекладу, відмовитися від участі у процесі, якщо він не володіє достатньо мовами для перекладу, на оплату вико­наної роботи та на компенсацію витрат, пов'язаних із виконанням обов'язків перекладача. Розмір оплати послуг перекладача обчис­люється відповідно п.4 Додатку до постанови Кабінету Міністрів України від 27 квітня2006р. №590 таким же чином як і спеціаліста (див. коментар до ст.54 цього Кодексу).
   

3. Коментована стаття покладає на перекладача певне коло
обов'язків, головними з яких є обов'язок з'явитися за викликом
суду, здійснювати повний і правильний переклад, посвідчувати
правильність перекладу своїм підписом у документах суду, що
вручаються сторонам.

Стаття 56. Особа, яка надає правову допомогу

1. Правову допомогу може надавати особа, яка с фахівцем у галузі права і за законом має право на надання правової допомоги.
   
2. Особа, зазначена в частині першій цієї статті, має право: знайо­митися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії до­лучених до справи документів, бути присутнім у судовому засіданні. Особа, яка має право на надання правової допомоги, допускається ухвалою суду за заявою особи, яка бере участь у справі.
   

1. Коментована стаття визначає правове становище особи, яка надає правову допомогу. Форми правової допомоги у цивільному судочинстві, як уявляється, досить різноманітні. У судовій прак­тиці, перш за все, правову допомогу особам, які беруть участь у справі, надають адвокати та інші особи, які беруть участь у справі як представники сторін та третіх осіб. Безумовно, істотну правову допомогу надають органи та особи, яким законом надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, і серед них особ­ливо - Уповноважений Верховної Ради України з прав людини, 74

прокурор та органи державної влади, органи місцевого самовряду­вання (див. коментар до ст.ст. 45 - 46 цього Кодексу). Якщо сторона чи третя особа має у справі представником адвоката, сумнівно, що вона буде залучати ще й особу, яка надає правову допомогу. Але ст.ст. 12 та 56 ЦПК допускають і таку ситуацію.

2. Частина 2 коментованої статті визначає, що особа, яка надає правову допомогу, долучається до справи ухвалою суду за заявою відповідної особи, яка бере участь у справі, і має бажання ко­ристуватися допомогою правового помічника. Останній має право знайомитися з матеріалами справи, робити з них витяги, знімати копії приєднаних до неї документів, бути присутнім у судовому за­сіданні. Бажано б, аби ЦПК передбачив можливість та форму спіл­кування при розгляді справи особи, яка надає правову допомогу, з судом, особою, якій вона надає правову допомогу, з особами, які беруть участь у справі, а також з іншими учасниками цивільного процесу, наприклад, із свідками та експертом.

Глава 5. ДОКАЗИ

Стаття 57. Докази

1. Доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встанов­
лює наявність або відсутність обставин, що обґрунтовують вимоги
і заперечення сторін, та інших обставин, які мають значення для
вирішення справи.

2. Ці дані встановлюються на підставі пояснень сторін, третіх
осіб, їхніх представників, допитаних як свідків, показань свідків,
письмових доказів, речових доказів, зокрема звуко- і відеозаписів,
висновків експертів.

1. Частина перша цієї статті дає нормативне визначення доказів. Відповідно до нього доказами є: а) не факти, не обставини, а фак­тичні дані, тобто відомості про факти; б) будь-які фактичні дані, тобто жодні докази не мають заздалегідь встановленої сили для суду; в) дані, одержані у процесуальній формі, тобто з зазначених у законі джерел і передбаченими у законі способами; г) такі фак­тичні дані, що вказують на наявність чи відсутність фактів підста­ви позову і фактів, що обґрунтовують заперечення проти позову, а також інші обставини, що мають значення для правильного ви-

75

рішення справи, тобто такі дані, що належать до цієї справи, до шуканого факту.

2. Докази у цивільній справі класифікуються за такими підставами:
а)заджерелом їх одержання вониможутьбутиособистими(джере-

лом їх є люди - відомості, одержані від сторін, свідків і т.д.), речовими (джерелом є речі - письмові і речові докази) і змішаними (джерелом є, наприклад, письмові докази і усні пояснення - висновок експерта);

б) за способом утворення вони поділяються на первісні (відомості
про факти, одержані з першоджерела - з оригіналу документа, від
свідка-очевидця і т. ін.) і похідні - відомості, отримані з джерела, що
відтворює інший засіб доказування (копія документа, наприклад);

в) стосовно шуканого факту вони можуть бути прямими (вказують
на наявність чи відсутність шуканого факту) і непрямими (такими,
що дозволяють зробити можливий висновок про шуканий факт);

г) за способом повідомлення відомостей про факти докази поділя­
ються на усні, письмові і речові.

3. Частина друга коментованої статті хоча і не дає поняття, але
вказує на засоби доказування, тобто ті джерела, з яких суд одержує
фактичні дані, докази. Ця частина містить вичерпний перелік за­
собів доказування: пояснення сторін і третіх осіб, їхніх представ­
ників, допитаних як свідків, показання свідків, письмові докази,
речові докази, зокрема звуко- і відеозаписи, висновок експерта.
Однак у судовій практиці не випадково велике значення надається,
наприклад, висновку органів опіки і піклування. Тому перелік за­
собів доказування треба було б доповнити вказівкою на пояснення
прокурора, пояснення і висновок органів державної влади і органів
місцевого самоврядування, оскільки пред'явленню позову проку­
рором, пред'явленню позову органами державної влади і органами
місцевого самоврядування, дачі ними висновку передує вивчення
обставин справи, і названі учасники процесу повідомляють суду
певні відомості про обставини, що можуть сприяти повному і пра­
вильному розгляду і вирішенню цивільної справи.

Стаття 58. Належність доказів

1. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.
   
2. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень.
   
3. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.
   

76

1. Коментована стаття закріплює правило про належність до­казів із метою не допустити відволікання уваги суду на дослід­ження доказів, що не мають значення для справи, тобто предмету доказування за її обставинами. Ця стаття встановлює процесуаль­ний фільтр, за допомогою якого, на підставі внутрішнього пере­конання, суд відкидає докази, що не стосуються справи. Значен­ня цього правила полягає у тому, що суд може припинити спроби недобросовісних учасників процесу затягнути процес, відвернути увагу суду та інших учасників процесу від суті справи. Так, харак­теристика відповідача у справі про стягнення аліментів до справи не належить, але ця ж характеристика у справі про позбавлення його батьківських прав може бути приєднана до справи. Питан­ня про належність доказів вирішується головним чином суддею при прийнятті заяви і підготовці цивільної справи до судового розгляду.
   
2. Правило цієї статті є загальним, воно конкретизується спе­ціальними правилами інших статей цього Кодексу. Так, ст. 136 ЦПК передбачає обов'язковість обгрунтування клопотання про виклик свідка вказівками на те, які обставини по даній справі може підтвердити цей свідок. Зазначена особа може бути викликана у суд тільки за умови, що її повідомлення належатимуть до обставин саме цієї справи.
   

Стаття 59. Допустимість доказів

1. Суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом.
   
2. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені пев­ними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.
   

1. Як уявляється автору, коментована стаття має деякі недолі­ки у своїй назві. Назва статті, по-перше, суперечить частині 2, в якій міститься головний зміст принципу допустимості. Не може регулюватися даною статтею питання про допустимість доказів, оскільки частина 1 ст. 57 цього Кодексу зазначає, що доказами є будь-які фактичні дані. Тим більше, що у частині 2 коментованої статті мова йде про засоби доказування. Тому назву статті потрібно викласти так: «Допустимість засобів доказування».
   
2. Правило про допустимість засобів доказування має істотне значення, насамперед, для цивільного обороту, тому що належ-
   

77

не оформлення угод упорядковує допроцесуальні відносини суб'єктів цивільного права, виключає зайві спори про право. Разом з тим це правило є значущим і для цивільного судочинс­тва, тому що спрощує завдання суду при вирішенні окремих спорів.

3. Правила про допустимість засобів доказування закріплені у статтях 57 і 59 цього Кодексу. Вони містять дві вимоги до засобів доказування. По-перше, засоби доказування з будь-якої цивіль­ної справи мають бути перелічені у ч. 2 ст. 57 ЦПК, тому що вона містить їх вичерпний перелік. По-друге, обставини справи, що за законом повинні підтверджуватися зазначеними у законі засо­бами доказування, не можуть підтверджуватися ніякими іншими засобами доказування. Так, наприклад, відповідно до цивільного законодавства України у тих випадках, коли договори мають ук­ладатися у простій чи кваліфікованій письмовій формі, підтверд­ження або заперечування їх шляхом показань свідків не повинно допускатися. У цих випадках на підтвердження договору мають надаватися документи про його оформлення (див., наприклад, ст. 1047 ЦК України). Однак це правило деякою мірою супере­чить принципу об'єктивної істини. Тому в судовій практиці при відсутності допустимого засобу доказування суди досліджують й інші засоби доказування по розглянутій справі. У наведено­му прикладі факт невиконання договору може підтверджуватися будь-якими засобами доказування, передбаченими ст. 57 цього Кодексу, у тому числі й показаннями свідків (див. п. 8 поста­нови № 9 Пленуму Верховного Суду України від 21.12.90 «Про практику застосування судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» // Цивільний кодекс. Цивільний процесуальний кодекс України. Ухвали Пле­нуму Верховного Суду України в цивільних справах. - К. - 1999. - С 349).
   
4. Пленум Верховного Суду України неодноразово звертав увагу судів на необхідність додержання правил про належність доказів і допустимість засобів доказування. Так, у п. 8 постанови Пленуму № 9 від 21 грудня 1990 р. «Про практику застосуван­ня судами процесуального законодавства при розгляді цивільних справ по першій інстанції» зазначено, що при збиранні доказів необхідно неухильно виконувати вимоги ст. 28 ЦПК про належ­ність доказів і ст. 29 цього Кодексу про допустимість засобів до­казування.
   

7S

Стаття 60. Обов'язки доказування і подання доказів

1. Кожна сторона зобов'язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених статтею 61 цього Кодексу.
   
2. Докази подаються сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі.
   
3. Доказуванню підлягають обставини, які мають значення для ухвалення рішення у справі і щодо яких у сторін та інших осіб, які беруть участь у справі, виникає спір.
   
4. Доказування не може грунтуватися на припущеннях.
   

1 .Значення коментованої статті полягає у тому, що вона вста­новлює два важливі правила: про предмет доказування по цивіль­ній справі і про розподіл обов'язків по доказуванню.

2.Предмет доказування - це те, що треба доводити по кожній цивільній справі, тобто ті обставини, що свідчать про дійсні права і обов'язки сторін у справі. Згідно з коментованою статтею пред­мет доказування складається з двох груп фактів - фактів підстави позову і фактів, якими відповідач обґрунтовує заперечення проти позову. При дослідженні фактів, що складають предмет доказу­вання, суд повинен досліджувати у ряді випадків і доказові фак­ти (наприклад, у справах про встановлення батьківства), тому що вони у сукупності свідчать про наявність чи відсутність шуканого юридичного факту (факту батьківства у даному випадку). Доказові факти, отже, посідають проміжне місце у механізмі доказування між доказами і юридичними фактами (про предмет доказування див. також коментар до ст. 61 цього Кодексу).

3. Ця стаття розподіляє тягар доказування між позивачем і від­повідачем у такий спосіб: позивач зобов'язаний доводити обстави­ни, якими він обґрунтовує позов, а відповідач - обставини, якими він обґрунтовує заперечення проти вимог, що пред'явлені до ньо­го. Тягар доказування третьої особи, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору, адекватний тягарю доказування позивача. Від­повідно до коментованої статті, докази у справі подаються й інши­ми особами, що беруть участь у справі, перш за все прокурором і органами та особами, зазначеними в ст. 45 ЦПК, і особливо у тих випадках, коли вони заявляють позов на захист інтересів інших осіб. Обов'язки щодо сприяння особам, які беруть учать у справі, по доказуванню покладаються і на суд (суддю), який, по-перше, має уточнити відповідно до гіпотези матеріальної норми права, що регулює дане спірне відношення, коло фактів, які підлягають

79

доказуванню; по-друге, запропонувати сторонам у разі потреби послатися на додаткові факти і подати додаткові докази; по-третє, посприяти у збиранні додаткових доказів.

4. Деякі судді і теоретики права переоцінюють роль правил ст. 10 ЦПК і коментованої статті. Це тільки перші кроки по впро­вадженню у цивільний процес «чистої змагальності». Дійсно, дана стаття покладає обов'язок подавати докази на позивача, відповіда­ча, третіх осіб. Якщо раніше роль суду полягала в обов'язку зажа­дати додаткових доказів, то тепер обов'язок полягає у тому, щоб суд сприяв сторонам у витребуванні доказів. Відмінності є, однак зміни у ЦПК не скасували обов'язку суду вживати передбачених законом заходів для всебічного, повного і об'єктивного з'ясування обставин справи. Більш того, ст. ст. 132, 137 цього Кодексу, нап­риклад, прямо ставлять за обов'язок судді вимагати доказів. На обов'язок суду вимагати доказів вказує і Пленум Верховного Суду України у постанові № 9 від 1 листопада 1 °96 р. «Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя». Та й за обґрунто­ваність рішення «відповідає» суд, а не сторони.

Стаття 61. Підстави звільнення від доказування

1. Обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню.
   
2. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.
   
3. Обставини, встановлені судовим рішенням у цивільній, госпо­дарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді інших справ, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини.
   
4. Вирок у кримінальній справі, що набрав законної сили, або постанова суду у справі про адміністративне правопорушення обов'язкові для суду, що розглядає справу про цивільно-правові на­слідки дій особи, стосовно якої ухвалено вирок або постанову суду, з питань, чи мали місце ці дії та чи вчинені вони цією особою.
   

1. Підставою звільнення від обов'язку доводити ті чи інші об­ставини є визнання цих обставин іншою стороною (див. коментар до ст. 62 цього Кодексу). Ці факти прийнято іменувати визнани­ми.
   
2. Відповідно до частини другої коментованої статті обставини, визнані судом загальновідомим, при розгляді цивільної справи не 80
   

доводяться. Ці обставини можуть мати різний ступінь загальнові-домості: світовий (Чорнобильська катастрофа), регіональний (час початку навігації у певному районі) і т. ін.

3. Частина третя даної статті до обставин, що не підлягають доказуванню, відносить преюдиційні факти, тобто такі, які вста­новлені рішенням суду, що набрало законної сили. Вони не доказу­ються по іншій цивільній справі, якщо у даній справі беруть участь ті ж самі особи. На відміну від вироку, рішення суду, винесене по іншій справі, є обов'язковим для суду, що розглядає цивільну спра­ву, по всіх обставинах. Таке значення мають рішення як загальних, так і господарських та адміністративних судів.
   
4. Частина 4 статті встановлює ще одну групу фактів, що не підлягають доказуванню у суді. При розгляді справи про цивільно-правові наслідки дій особи, відносно якої є вирок суду або поста­нова суду у справі про адміністративне правопорушення, що на­брали законної сили, дві обставини цього вироку або постанови обов'язкові для суду: чи мали місце ці дії і чи вчинені вони даною особою. Ці обставини належать до преюдиційних, тобто виріше­них, тому на них досить лише посилатися в обгрунтування своїх вимог. Сторона, що обґрунтовує свої вимоги цими обставинами, звільняється від обов'язку їх доводити. Зазначені обставини мають преюдиційне значення незалежно від того, чи містяться вони у об­винувальному, чи у виправдувальному вироку, тому що винесення виправдувального вироку свідчить про відсутність у діях особи складу злочину, але ці дії можуть мати протиправний характер з погляду цивільного права. Преюдиційне значення вироку та пос­танови для суду, що розглядає цивільну справу, суворо обмежене зазначеними даною статтею двома групами фактів і не підлягає розширювальному розумінню і застосуванню.
   

5. Коментована стаття не врегулювала питання про те, що не підлягають доказуванню презюмовані факти, тобто такі, які від­повідно до закону припускаються встановленими. Але оскіль­ки таке припущення встановлено ЦК і може бути спростоване у загальному порядку іншими учасниками даної справи, то від обов'язку доводити ці обставини звільняється лише одна сторона - та, на користь якої зроблене це законодавче припущення. Так, наприклад, від обов'язку доводити вину заподіювача моральної шкоди звільнені громадяни і організації, яким заподіяна ця шко­да діяннями іншої особи, а дана особа звільняється від відшко­дування шкоди, якщо доведе, що шкода заподіяна не з її вини

(ст. 1167 ЦК).

81

6. З урахуванням викладеного у цьому коментарі і коментарі до ст. 60 ЦПК предмет доказування по цивільній справі можна пред­ставити у вигляді такого рівняння:

Предмет доказування = (факти підстави позову + факти підста­ви заперечень проти позову) - (загальновідомі факти + преюдицій-ні факти + презюмовані факти для однієї сторони + визнані факти для однієї сторони).

Стаття 62. Пояснення сторін, третіх осіб та їхніх представників

1. Сторони, треті особи та їхні представники за їх згодою можуть бути допитані як свідки про відомі їм обставини, що мають значення для справи.

1. Пояснення сторін і третіх осіб - це повідомлення¹ суду відомих їм відомостей про факти, що мають значення для справи. Цей засіб доказування особливо цінний для суду, тому що сторони і треті особи краще інших учасників знають обставини справи, оскільки вони є учасниками допроцесуальних відносин. Однак при оцінці їх пояснень суд повинен враховувати, що вони особисто зацікавлені у справі (позивач, відповідач, третя особа, що заявляє самостійні вимоги на предмет спору) чи у результаті справи (треті особи, що не заявляють самостійних вимог на предмет спору).

Незважаючи на таке значення пояснень сторін, третіх осіб та їхніх представників у цивільному судочинстві, новий ЦПК поляр­но змінив відношення до них. Як уже зазначалось, частина 2 ст. 57 цього Кодексу визнає як засіб доказування пояснення даних учасників судочинства тільки тоді, коли вони допитані як свідки. Коментована стаття також присвячена їх поясненням, якщо вони допитані як свідки. Як уявляється, у зв'язку з цим виникає декілька проблем.

По-перше, результатом допиту взагалі і допиту свідків зокрема, є показання, а не пояснення. По-друге, «тотальний» допит, як уяв­ляється, протирічить засадам цивільного судочинства, перш за все, диспозитивності та змагальності. КАС України, що регулює порядок захисту прав, свобод та інтересів не у сфері цивільно-правових, а у сфері публічно-правових відносин, визнає за поясненнями сторін, третіх осіб та їх представників силу засобів доказування. По-третє, згідно з частиною 1 ст. 61 ЦПК, однією з підстав звільнення від дока­зування є визнання сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. 82

Яким же чином оцінювати суду визнання сторін, третіх осіб та їх представників, якщо воно отримано судом у ході допиту цих осіб? По-четверте, далеко не всі сторони, треті особи та їх представники побажають, щоб їх допитували як свідків. У зв'язку з викладеним, вважаємо за необхідне зміну деяких норм цього Кодексу (перш за все ст. 57 і коментованої") у тому напрямку, щоб визнати за пояснен­нями сторін та ін. сили та значення засобів доказування.

2. Різновидом пояснень сторін є визнання. Визнання сторони -це повідомлення суду тих відомостей про факти справи, які повин­на доводити інша сторона. Воно має бути зовні вираженим, тобто визнанням не буде умовчання, незаперечення будь-яких обставин. Суб'єктами визнання можуть бути як позивач, так і відповідач, тобто визнання, як засіб доказування треба відрізняти від визнан­ня позову, тобто розпорядчої дії, суб'єктом якого може бути тільки відповідач.
   
3. Визнання сторони не є для суду обов'язковим, тобто воно під­лягає перевірці й оцінці, як і будь-який інший засіб доказування. Визнання, за обсягом, буває повним (визнаються всі факти - факти підстави позову може визнавати відповідач, а факти, що обґрунто­вують заперечення проти позову, може визнавати позивач) або час­тковим; за змістом - простим (беззастережним) і кваліфікованим (із застереженнями); за місцем здійснення - судовим (у судовому засіданні) і позасудовим. Судове визнання звільняє іншу сторону від обов'язку доводити визнані факти, а позасудове є процесуаль­ним доказовим фактом: сторона, на користь якої воно зроблено, повинна довести факт визнання.
   
4. На визнані факти не поширюється правило про допустимість засобів доказування, за винятком випадків, коли факт має підтвер­джуватися винятково нотаріально посвідченим документом (нап­риклад, факт купівлі-продажу житлового будинку).
   

Стаття 63. Показання свідка

1. Показання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. Не є доказом показання свідка, який не може назвати джерела своєї обізнаності щодо певної обставини.

1. Показання свідка - це один із найважливіших засобів доказу­вання у цивільному процесі. Згідно з коментованою статтею, по­казання свідка - це повідомлення про відомі йому обставини, які мають значення для справи. У сенсі ст. 57 цього Кодексу необхідно

83

розрізняти показання свідка як докази, і показання свідка як засоби доказування. Але коментована стаття їх змішує. Показання свідків як докази, - це фактичні дані, відомості про факти, про які свідок повідомляє суд. Але показання свідка як джерело, з якого суд отри­мує ці фактичні дані - це засіб доказування. Тому у другому речен­ні коментованої статті мова повинна йти про засіб доказування.

2. Як правило, свідки повідомляють суд про обставини, які сприймались ними особисто. Але суд допускає інколи такі пові­домлення і тоді, коли свідки знають про обставини справи від ін­ших осіб. В будь-якому разі, як зазначено у коментованій статті, свідок повинен знати і назвати джерело своєї обізнаності. Не мати­муть сили засобу доказування показання свідка, якщо він не може назвати джерела своєї обізнаності щодо обставин справи.

Стаття 64. Письмові докази

1. Письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.
   
2. Письмові докази, як правило, подаються в оригіналі. Якщо подано копію письмового доказу, суд за клопотанням осіб, які беруть участь у справі, мас право вимагати подання оригіналу.
   

1. Письмовими доказами є предмети реального світу, на яких знаками, літерами виражені певні дані, що містять відомості про обставини розглядуваної справи. Це можуть бути документи, листування особистого або службового характеру, бирки, жетони і т. ін. Дані про факти, отже, можуть викладатися літерами, цифра­ми, стенографічними та іншими знаками. Особливе значення цих доказів для цивільної справи полягає у тому, що вони досить по­ширені у повсякденному житті, відрізняються високим ступенем істинності і тривалістю. Принцип безпосередності вимагає додава­ти до справи, як правило, оригінали письмових доказів.

2. Письмові докази прийнято розділяти; за змістом - на розпо­рядчі (наприклад, наказ про звільнення) та інформаційні (напри­клад, листування); за формою - у простій письмовій формі (розпис­ка про борг) і кваліфікованій (нотаріально посвідчений договір); за джерелами - оригінали і копії.
   
3. Письмові докази подаються до суду особами, що беруть, участь у справі, або витребуються судом. Вимоги суду про подачу письмових доказів є обов'язковими для громадян і організацій
   

84

Стаття 65. Речові докази

1. Речовими доказами є предмети матеріального світу, що містять інформацію про обставини, які мають значення для справи.
   
2. Речовими доказами є також магнітні, електронні та інші носії інформації, що містять аудіовізуальну інформацію про обставини, що мають значення для справи.
   

1. Відповідно до змісту коментованої статті речовими доказа­ми у цивільній справі є предмети, що своїм зовнішнім виглядом, властивостями, існуванням або місцем знаходження служать для суду джерелом відомостей про обставини справи. Цим вони відріз­няються від письмових доказів, що цікавлять суд своїм змістом. Тому той самий предмет матеріального світу може бути речовим або письмовим доказом. Так, якщо суд цікавить зміст товаротранс­портної накладної, розписки про борг і т. ін., то вони є письмовими доказами, а якщо цікавить сам факт їх існування, підчищення і т. ін., то вони є речовими доказами.
   
2. На відміну від письмових доказів, речові докази є суворо ін­дивідуальними, незамінними.
   
3. Частина 2 коментованої статті до речових доказів імперативно відносить також магнітні, електронні та інші носії інформації, які містять інформацію про обставини, що мають значення для справи. Уявляється, що це не зовсім безспірно. Має значення не джерело ін­формації, а в який спосіб суд отримує з нього інформацію: із змісту чи із зовнішніх ознак (див. п. 1 коментаря до цієї статті).
   

Стаття 66. Висновок експерта

1. Висновок експерта - докладний опис проведених експертом досліджень, зроблені у результаті них висновки та обґрунтовані від­повіді на питання, задані судом.

1. При розгляді і вирішенні цивільних справ суду іноді потріб­на допомога різних фахівців. Тому досить поширеним є такий за­сіб доказування, як висновок експерта, який є докладним описом проведених досліджень, зроблених висновків і обґрунтованих відповідей на питання суду. Висновок експерта не повинен місти­ти рекомендацій з приводу характеру рішення суду, застосування права і т. ін. Висновок буде оптимальним, якщо він складається з трьох частин: вступної, описової (дослідницької) та заключної (висновки).

85

У вступній частині висновку вказується: назва експертизи, якою вона є (додаткова, повторна чи ін.); орган чи особа, які призначали експертизу; дані про експерта; дата надходження матеріалів питан­ня експерту; найменування матеріалів; обставини справи, поперед­ження про відповідальність експерта і ін. Досліджувальна частина містить опис процесу дослідження та його результати, експертну оцінку результатів дослідження. У заключній частині викладають­ся висновки дослідження по суті поставлених питань.

2. Оскільки висновок експерта є одним із засобів доказування, він не є обов'язковим для суду і фактичні дані у ньому оцінюються судом за загальними правилами нарівні з іншими доказами (див. коментар до статті 57 цього Кодексу). Незгода суду з висновком ек­сперта повинна мотивуватися судом у судовому рішенні або ухвалі про закінчення справи.