Створення Української Центральної Ради Наприкінці лютого 1917 р несподівано для багатьох сучасників, але цілком закон

Вид материала

Закон

Содержание Завданням нашої революційної армії і кожного повстанця, що всту­пив до неї Радянська влада в Україні в 1920 р. Останній двобій білих і червоних

Подобный материал:

• Створення Української Центральної Ради Наприкінці лютого 1917 р несподівано для багатьох, 1713.98kb.
• Створення Центральної Ради. I універсал Центральної Ради та його значення. V. Узагальннення, 648.19kb.
• Основні етапи становлення української державності, 83.75kb.
• Іванець А. В. Кримський вектор політики Української Центральної Ради, 278.3kb.
•    Історія українського народу містить в собі багато славних подій. До них належить, 113.67kb.
• Питання до іспиту з історії україни, 35.99kb.
• Універсал Центральної Ради. Карта. Атласи. М. Щербак. Герої Крут. Тип урок, 35.13kb.
• Лекція 1 Word. Створення документа. Мета. , 214kb.
• Унiверсалу Української Центральної Ради. Процес формування самостiйних органiв закон, 161.01kb.
• Унiверсалу Української Центральної Ради. Процес формування самостiйних органiв закон, 147.11kb.

Революційна повстанська армія України

в денікінському тилу

На початку осені 1919 р. більшість території України опинилася під владою генерала А.Денікіна. Його армія за фінансової, збройної та політичної підтримки країн Антанти розгорнула наступ на Москву. Ідеологічною підвалиною білого руху було гасло відновлення «єдиної і неділимої» Росії, майбутній державний устрій якої мали визначити Установчі збори. Сам Денікін у своїх численних публіцистичних і мему­арних працях не раз наголошував, що він ніколи не був монархістом; його політичне кредо поляга­ло в придушенні більшовизму й збереженні єдності Росії. Але об'єктивно ідеї єдності й не­подільності Росії були суголосними з ідеями мо­нархічної Росії чи, принаймні, не суперечили їм. Тому, хотіли того керівники білого руху чи ні, а їхні армії ставали серцевиною монархічних сил, і білогвардійський рух у суспільно-політичному контексті ототожнювався зі старою дорево­люційною Росією. Тож і знаходив він підтримку серед малочисельних вищих та середніх соціаль­них верств і вороже сприймався нижчими, які ста­новили більшість населення дореволюційної Росії. Робітники, ремісники й селяни пов'язували його з реставрацією старої соціально-економічної сис­теми. І хоч денікінська влада усунула політику «воєнного комунізму», декларувала відновлення вільної торгівлі й недоторканність приватної влас­ності, обіцяла провести аграрну реформу, вона не знайшла підтримки серед селянства України. До соціальних мотивів неприйняття білогвардійського режиму в Україні додався й національний. Нев­довзі в тилу Денікіна розгорнувся масовий пов­станський рух. Лише кілька отаманів, які завзято боролися проти більшовиків, пішли на службу до Денікіна. Решта загонів, зокрема й отамана Зе­леного (загинув у бою з денікінцями восени 1919), виступили проти білих.

Але найважливішу роль у розгромі денікінського тилу відіграли загони Н.Махна. Діяльність очолюваної ним повстанської армії в цей період була апофеозом махновщини.

5 серпня Махно видав наказ про створення Революційної повстанської армії України (мах­новців). У ньому зазначалося: « Завданням нашої революційної армії і кожного повстанця, що всту­пив до неї, є чесна боротьба за повне звільнення трудящих України від усякого поневолення, за повне розкріпачення їх праці [...]. Не може бути несправедливості в нашому середовищі. Не мо­же бути від нас кривда хоча б одному сину чи дочці трудового народу, за який ми боремось».

За своєю структурою повстанська армія скла­далася з 4 корпусів, кожен із яких поділявся на полки, батальйони, роти, сотні, взводи й напіввзводи. Вищим керівним органом армії була військово-революційна рада. Командарм Н.Мах­но підпорядковувався раді. Крім того, діяв штаб армії. В її лавах воювало 40 тис. піхотинців і 10 тис. кавалеристів. На озброєнні вона мала близь­ко 1 тис. кулеметів, поставлених на тачанки, й 20 гармат. Особовий склад пересувався на 12 тис. тачанок. Без громіздких тилових служб армія бу­ла надзвичайно мобільною. За добу повстанці до­лали до 100 верст.

Уже в серпні-вересні денікінці відчули на собі силу цього військового з'єднання. Штаб ко­мандувача групи військ Новоросіі генерала Шилінга, на якого покладалось виконання дире­ктиви про наступ на захід і північний захід, інформував ставку Денікіна: «Отже, з групою Махна доводиться рахуватись як із серйозним противником, що не має тилу, відмінно споряд­жений, переважає нас чисельністю й зовсім не чутливий до наших обходів [...]. Перш ніж вико­нувати директиву, необхідно рішуче покінчити з групою Махна біля Новоукраїнки. Цього можна досягти введенням у бій не лише всіх наших сил, а й достатніх сил з боку 2-го корпусу».

Командувач військ білих у Правобережній Ук­раїні кинув проти махновців зведену дивізію генерала Я.Слащова, до якої входило кілька офіцерських полків. З нею взаємодіяли інші військові частини.

27 вересня 1919 р. поблизу с.Перегонівка відбувся вирішальний бій між денікінцями й махновцями. Останні саме підписали угоду про союз з армією УНР, від якої отримали боєпри­паси. З усіх поразок денікінців восени 1919 р в Правобережній Україні ця була найнищівнішою. Вони втратили близько 18 тис. бійців. Махновці розгромили Сімферопольський, 2-й Фео-досійський, Керч-Єникальський, 51-й Литовсь­кий та інші білогвардійські полки.

Перемога відкривала повстанцям шлях до рідних місць. Катеринославщину було оголоше­но базою махновської армії. Вони просувалася туди стрімко, долаючи в окремі дні по 60 та більше верст. «Наче в заворожене, сонне царст­во влетіли махновці, — писав один із їхніх ідео­логів П.Аршинов. — Ніхто ще не знав про прорив під Уманню, не мав уявлення про те, де вони. Влада не вживала жодних заходів, перебуваючи в тиловій сплячці». Тож махновці всюди напада­ли на ворога несподівано, як весняний грім.

Уже в ніч на 29 вересня центральна колона повстанської армії заволоділа Новоукраїнкою, а вдосвіта 5 жовтня, здобувши Олександрівськ, перейшла на лівий берег Дніпра. Залишивши в місті штаб армії, Махно наступного дня вирушив на схід. Надвечір його частини захопили станцію Оріхове, а 7 жовтня — Гуляйполе й станцію По­логи. По кількох днях у їхніх руках опинилися Царекостянтинівка, Гайчур, Кермейчик, Великий Янісоль, Чаплине, Гришине, Авдіівка та Юзівка.

Махновці активно діяли й на інших напря­мках. Азовський корпус під командуванням Вдовиченка здобув Великий Токмак, а 8 жовтня підійшов до Бердянська, це розташовувалися денікінські склади боєприпасів. Після 5-годинного бою повстанці заволоділи містом. 14 жовт­ня Вдовиченко захопив Маріуполь і взяв курс на Таганрог, де була ставка Денікіна.

4 жовтня Кримський корпус під командуван­ням Павловського захопив Нікополь. До сере­дини місяця він контролював майже всю Таврію. Махновці зайняли Каховку, Мелітополь, Генічесьн. Новоолексіївку, Олешки, протягом шести тижнів утримували Катеринослав.

Повстанська армія здійснила прорив на південь України саме в період напружених боїв під Орлом, де вирішувалася доля як білих, так і червоних. Як показали найближчі події, удар махновців по тилах виявився смертельно не­безпечним для денікінців. Командування білих змушене було відкликати з фронту найдійовіші частини для боротьби в тилу, де, по суті, виник другий фронт — внутрішній.

Повернувшись у рідні місця, повстанська армія дістала могутню підтримку з боку місцевого селянства. Її чисельність сягала 80-100 тис. бійців.

Загальноселянського характеру махновсь­кого руху, масштабу, якого він набув за лічені тижні, не могли заперечувати ні білогвардійці, ні більшовики, котрі залишилися в підпіллі. 15 ли­стопада газета «Звезда» (орган катерино­славського губкому КП(б)У) писала: «Лише цілком короткозорі люди можуть не бачити, що махновське просування в глиб областей, захоплених денікінською клікою, — це щось більше, ніж проста воєнна операція. Це ще й широкий народний рух, який захопив і повів за собою в своєму стихійному й нездоланному розвиткові неосяжні верстви трудових мас, який врешті ви­лився в сповнену величезних задатків революцію». Як це зізнання дисонувало з усім тим, що раніше й пізніше писала про махновський рух більшовицька преса!

На підконтрольних територіях махновці проповідували ідеї «вільного радянського ладу». Найповніше вони були представлені в «Проекті декларації Революційної повстанської армії України (махновців)». У «вільному радянському ладі» вони вбачали таку систему громадських організацій і рад, які були б репрезентативними органами влади трудящих, а не виконавчими підконтрольними структурами політичних партій, насамперед більшовицької. В самій основі «вільного радянського ладу» лежала ідея самоврядування. Так, вирішення земельного питання передавалося безпосередньо в руки виробників — селян. Продовольча проблема мала розв'язуватися на засадах взаємовигідного товарообміну між містом і селом. Така програма знахо­дила підтримку з боку селянства й робила махновщину широким соціальним рухом. Щоправда, втілити в життя «вільний радянський лад» махновцям не вдалося. Насамперед тому, що після розгрому денікінських тилів повстанській армії довелося вступити в тривалі кровопролитні бої з добірними денікінськими підрозділами.

За наказом А.Денікіна в районі Волновахи для І боротьби з повстанцями зосередились Тверська й Чеченська кавалерійські дивізії, а також Донська кавбригада. Крім цих військових з'єднань, проти махновців виступили 9 кінних козачих полків і 2 бригади пластунів. У середині жовтня білі спро­бували оточити махновців. Кільце виявилося велетенським — адже повстансько-денікінський фронт простягнувся на 1150 верст. Однак на по­чатку листопада повстанська армія перейшла на правий берег Дніпра й заволоділа територією П’ятихатки-Кривий Ріг-Апостолове-Нікополь, а відтак повела наступ у напрямку Єлизаветграда, Миколаєва та Херсона. В ніч на 9 листопада вона вдруге здобула Катеринослав.

Великою загрозою для повстанців була епідемія тифу. На початку грудня ця хвороба вра­зила 35 тис. бійців. Вони сковували пересування армії, примушуючи її вдаватися до не властивої повстанцям тактики — позиційної оборони. В жор­стоких грудневих боях із білогвардійцями пов­станська армія зазнала величезних втрат, але й далі чинила опір.

Тим часом на Північному фронті денікінська армія почала відступати. Махновці, сприяючи своїми діями в тилу білогвардійців успіхам Черво­ної армії, вважали себе її союзниками. На початку січня 1920 р. підрозділи Революційної повстанської та Червоної армій зустрілися біля Олександрівська. Махновці заявили про свій намір посісти одну з ділянок фронту для спільної боротьби з білими. Іншої думки дотримувалося командування Черво­ної армії. Ще на підході червоних до махновського району голова Реввійськради Л.Троцький підписав наказ № 180 із переліком заходів, спрямованих на ліквідацію махновщини. 9 січня Всеукрревком, верховний і надзвичайний орган радянської влади в Україні, оголосив Махна й махновців поза зако­ном. Головний аргумент полягав у тому, що Махно та його група начебто зрадили український народ, запродавшись польським панам. Тож усіх, хто підтримує й переховує зрадників українського на­роду, буде нещадно знищено, говорилося в поста­нові. Ще жорстокіше завдання ставив своїм підлеглим начальник Естонської дивізії Пальвадре: «Нещадно розправлятися з бандами Махна й на­селенням, яке їх покриває. В разі опору махновців у районі Гуляйполя [...] повестися з ними найжорстокішим чином, повністю знищуючи пункти опору й зрівнюючи їх із землею». Червоний командир мав на увазі села й хутори. До осені 1920 р. части­ни Червоної армії, змінюючи одна одну, намагали­ся методами «червоного терору» розгромити Мах­на. Але вони не могли похвалитися успіхами.

Скориставшись тим, що червоні сконцентру­вали увагу й наступальну енергію на боротьбі з Махном, залишки денікінської армії взимку 1920 р. зосередилися в Криму, зачаївшись за його пере­шийками. Остаточний розгром білогвардійців, який можна було успішно здійснити силами Чер­воної й Революційної повстанської армій, відкла­дався на майбутнє.


Радянська влада в Україні в 1920 р.

На початку 1920 р. радянську владу в Ук­раїні було відновлено. Щоб не повтори­лися помилки 1919 р., VІІІ-а конференція РКП(б), яка одностайно підтримала тезу Леніна («... нам потрібен блок із селянством України»), докладно обговорила принципи радянського будівництва й соціально-економічної політики. Рішення її поклали край безоглядній колек­тивізації сільського господарства. 5 лютого Все­укрревком ухвалив новий земельний закон, що проголошував зрівняльний поділ землі, доб­ровільність у створенні комун та артілей, обме­жував земельну площу радгоспів. Одначе, як невдовзі з'ясувалося, це був лише тактичний маневр у застосуванні тієї ж таки системи «воєнного комунізму» й диктатури пролетаріату. 1920 р. «воєнний комунізм» не тільки зберіг свої характерні ознаки, а й набув системної довер­шеності. Протягом того року Україна залишала­ся своєрідним плацдармом для випробування та вдосконалення комуністичної системи.

Українська державність в УСРР мала суто формальний характер. Всеукрревком, згадав­ши, що на території республіки з 1 червня 1919 р. є чинною угода про об'єднання військової, державної й господарської діяльності РСФРР та УСРР, 27 січня анулював усі декрети уряду УСРР, які стосувалися функціонування органів влади, військових, народногосподарських, про­довольчих, фінансових установ, і замінив їх російськими декретами.

Не поспішали в Україні з виборами до рад; перевага тут надавалася ревкомам — надзви­чайним органам, склад яких не обирався, а при­значався. Навіть наприкінці 1920 р. ревкоми пе­реважали в загальній структурі державних ор­ганів влади. IV—а конференція КП(б)У (березень 1920) пояснювала такий поворот справи тим, що в Україні «пролетаріат почасти ще перебу­ває під впливом соціал-зрадницьких партій, а на селі пролетарські маси й трудове селянство ще перебувають не тільки під фактичною, а й під моральною диктатурою куркуля».

При формуванні органів радянської влади абсолютна більшість у них забезпечувалася за членами КП(б)У, які в губернських виконкомах становили 91,1% загальної чисельності. Як і 1919 р., більшовики розмовляли зі своїми політичними опонентами мовою ультиматумів або через ВУЧК. Якщо в грудні того року вони погодилися включити до Всеукрревкому по одному пред­ставнику партій борбистів і боротьбистів, що ма­ли помітний вплив на маси, то вже в березні на­ступного домоглися саморозпуску партії бороть­бистів; лише окремих її представників прийняли до лав КП(б)У. Трохи пізніше аналогічним чином було ліквідовано партію борбистів. Жорсткіша політика застосовувалася до інших політичних партій. Так, на початку березня ВУЧК заарештувала весь склад Всеукраїнської конференц партії лівих есерів (інтернаціоналістів), а у вересні — всіх учасників її з'їзду. 20 керівників цієї партії кинули до концтабору, після чого вона перестала існувати. Не припинялися широкомасштабні репресії проти меншовиків. З 20 по 23 березня 192 р. в Києві тривав судовий процес над членам їхньої партії, звинуваченими в співпраці з денікінцями. Процес мав відверто політичний характер і був провісником політичних судових процесів 30-х рр.

Усунувши з політичної арени інші партії, КП(б)У перетворилася на одну з вагомих складових державного апарату. Рішення політбюро ЦК КП(б)У завжди передували ухвалам ВУЦВК й РНК УСРР. Звичайно ж, вони визначали зміст цих ухвал.

1920 р. процвітали «воєнно-комуністичні» методи господарювання. В Україні втретє розгорнулася націоналізація. До рук держави перейшло 11 тис. промислових підприємств, щоправда, їй вдалося більш-менш забезпечити роботою лише 4 тис. з них. Значно зменшився валовий національний продукт, катастрофічно знизилася продуктивність праці. Згортаючи товарно-грошові відносини, державні органи широко вдавалися до позаекономічних методів. У січні 1920 р. було створено Українську трудову армію. 30 тис. бійців УТА забезпечували робочою силою окремі підприємства, не раз слугуючи знаряддям примусу. В господарській практиці набули поширення мілітаризація праці, трудові повинності.

Засилля адміністративних методів, сувора централізація, нехтування економічними законами, диктат комуністичної ідеології, труднощі воєнного часу — все це призвело до повного розвалу економіки. Голодне й холодне місто ледь животіло.

Робітничий клас дедалі частіше виявляв невдоволення діями радянської влади. Олександрівський повітовий комітет КП(б)У 1 травня повідомляв у ЦК КП(б)У: «Важкий економічний стан, гостра продовольча криза створюють сприятливий грунт для агітації наших політичні противників. Робітничий клас, змушений унаслідок економічної розрухи поповнювати лави дрібних спекулянтів, сприйняв психологію, ворожу нашому комуністичному будівництву... »

В тяжкому становищі опинилося село. Як і попереднього року, в Україні застосовувалася продрозкладка. Хліб примусово вилучали із селянських господарств, а 1920 р. — ще й м'ясо, яйця, окремі види овочів. Й.Сталін, який очолював Українську трудову армію, вважав, що в Україні є 600 млн. пудів хлібних лишків (фантастична на той час кількість) і при «певному напруженні ці шістсот мільйонів можна було б взяти». Продрозкладка офіційно планувалася на рівні 140 млн. пудів. Щоб відібрати їх у селян, створили велетенську армію. Лише штаб губернських, повітових і районних особливих продовольчих комітетів налічував 60 тис. осіб. А ще діяли члени продовольчих загонів, трудармія, війська внутрішньої служби.

Як і попереднього року, продовольча політика виходила далеко за межі простої заготівлі хліба, ставши одним із головних компонентів класової боротьби. 18 травня губвиконкоми отримали урядову директиву, в якій наголошувалося, що всі продпрацівники повинні засвоїти як незаперечну істину таке: продовольче питання в Україні є насамперед питанням політичним, питанням боротьби й подолання куркульства. Знову не було розроблено чітких критеріїв визна­ння «куркульства». До «куркулів» зараховували всіх, хто не погоджувався з діями влади.

Перемогу над «куркульством» мали принести поділ села на ворогуючі табори завдяки комітетам незаможних селян (КНС) і застосування репресій до заможнішої частини селянства. В губерніях і повітах створювалися спеціальні «трійки», у волостях — «четвірки». Вони керували продроботою, боротьбою з «куркульством» і мали, по суті, необмежену владу на місцях.

Найгостріше відчули на собі репресії колишні повстанці-махновці, селяни півдня України, що брали масову участь у боротьбі проти Денікіна в лавах Революційної повстанської армії України (махновців). Каральна політика 1920 р. набула величезного розмаху, кожна спроба протидіяти державним органам чи їхнім представникам оцінювалась як контрреволюція. Протягом року в Україні було створено органи примусових робіт, обладнано 18 концентраційних таборів, через які пройшло 25-30 тис. осіб.

Жорстока «воєнно-комуністична» політика розорила село, майже нічого не давши простому населенню міст. Більше того, вона сприяла швидкому зростанню державно-партійного апарату. який займався економічним перерозподілом. що супроводжувався постійними зловживаннями, задоволенням особистих і корпоративних інтересів, викривленням моральних принципів. В Україну зграями посунули функціонери з голодної Росії. Відірвані од населення, незнайомі його з психологією та ментальністю, вони поводилися, мов опричники. Один із них, відряджений із Москви в Одеську губернію, писав: «... Можна із впевненістю сказати, що досить лише тільки раз добре провчити й прочистити найчорніші волості, і весь повіт буде шовковий. Ми матимемо повну змогу працювати надалі без перешкод [...]. Я особисто вживатиму всіх заходів, щоб 14-а армія цю операцію провела добре, є слушний привід — повстання в сусідньому повіті [...]. В нас нема ніякої потреби міняти свою політику. І в робітничому питанні, і в продовольчому, і в галузі військової справи, і в боротьбі зі спекуляцією — рішуче в усьому абсолютно необхідно почати «загвинчувати» Україну чимраз міцніше й міцніше, щоб з неї побіг, нарешті, живильний сік не лише до Харкова, а й до Москви». «Живильні соки» у вигляді ешелонів з хлібом, яких регуляр­но вимагала від Харкова Москва, супроводжува­лися ріками селянської крові. Але більшовицькі лідери не брали це до уваги.

Тож не дивина, що в селах України зростало глухе невдоволення. З кінця весни 1920 р. воно знову переросло в масовий повстанський рух. Відвідавши Катеринославську губернію, нарком внутрішніх справ УСРР В.Антонов-Саратовський привіз до Харкова невтішну статистику: із 226 во­лостей губернії цілком радянські настрої перева­жали лише в трьох. Член Політбюро ЦК КП(б)У Я.Яковлєв (Епштейн) на одній із нарад у липні 1920 р. зазначав, що в Україні діє 200-250 се­лянських повстанських загонів (тобто по 2-3 заго­ни на повіт). Щоправда, він називав їх «бандами».

Повстанський рух набув загрозливих для ра­дянської влади масштабів. Невипадково за рішенням політбюро ЦК РКП(б) 5 травня 1920 р. до Харкова прибув Ф.Дзержинський. Як началь­ник тилу Південно-Західного фронту він мав зав­дання знешкодити цей рух. Чисельність бійців, використаних для боротьби з повсталим селянст­вом, за визначенням Дзержинського, не поступа­лася армії: 18 піхотних бригад (107 батальйонів), 1 кавдивізія (5 полків) і 6 батарей (24 гармати). Відповідно, це свідчило й про сили повстанців.

Їх найдійовішу частину становила відновлена наприкінці весни Революційна повстанська армія України (махновці). 28 травня на загальних збо­рах командного складу було обрано Раду рево­люційних повстанців України (махновців), яку очолив командарм Н.Махно. Влітку 1920 р. мах­новці здійснили три рейди по Лівобережній Ук­раїні, подолавши 1400 верст. Боротися з ними було непросто, оскільки на їхній бік, до всього, переходили червоноармійці. Як свідчив началь­ник штабу повстанської армії В.Білаш, улітку з усієї маси махновців 4590 чоловік становили ко­лишні червоноармійці. У вересні 1920 р. чи­сельність повстанської армії сягнула 20 тис. бійців. Її керівник мав великий авторитет серед селян. «Той факт, що Махно ще існує, той факт, що він, попри всі наші зусилля, й досі не знище­ний, а розпочинає рейд, який охоплює чотири гу­бернії (Катеринославську, Донецьку, Харківську, Полтавську), пояснюється не стільки геніальністю Махна, скільки підтримкою села. Він розгулює серед нього зі своєю бандою», — інформували чекісти радянське й партійне керівництво.

Конфлікт із селянством, брак надійного соці­ального опертя в селі знову зробили проблема­тичним існування радянської влади в Україні. Більшовикам вдалося відбити об'єднаний наступ польської й української армій, але вони надовго застряли на території Польщі. Внутрішнім і зов­нішньополітичним становищем скористалися білі.


Останній двобій білих і червоних

на території України

Денікінська армія врятувалася від остаточного розгрому червоних, зачаївшись за кримськими перешийками. 4 квітня 1920 р. П.Врангель заступив А.Денікіна на посту головнокомандувача збройних сил півдня Росії. Він не лише реорганізував білу армію та повер­нув їй боєздатність, а й заходився міняти політичний курс свого попередника. Про новий похід на Москву вже не могло бути мови, проте генерал рішуче відкинув спроби західних ди­пломатів схилити його до переговорів з більшо­виками. Свою стратегію він так визначив в од­ному з інтерв'ю: