Geum.ru

Створення Української Центральної Ради Наприкінці лютого 1917 р несподівано для багатьох сучасників, але цілком закон

Вид материалаЗакон

Содержание


Політична ситуація в УНР у квітні-червні 1919 р.
Кам'янецький період
Українська Народна Республіка в 1920 р.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Політична ситуація в УНР у квітні-червні 1919 р.

12 квітня уряд Б.Мартоса оголосив свою «програмову декларацію». В ній ішло­ся про те, що суверенному життю ук­раїнського народу заважають два вороги: «поль­ське панство» і «російське комуністичне більшо­вицьке військо». Новий уряд УНР закликав усі українські політичні й соціальні сили «не дати чу­жинцям вкінець знищити рідний край», стати на боротьбу за вільну й незалежну Україну. Кабінет Б.Мартоса, на відміну од попереднього уряду, урочисто заявив, що «не кликатиме собі на допо­могу чужої військової сили з будь-якої держави». Декларуючи орієнтацію на власні сили, він обіцяв звернути особливу увагу на забезпечення армії та сімей військовослужбовців, а також фактично здійснити проголошену в Києві 22 січня 1919 р. злуку західних і східних українських земель.

Намагаючись поєднати демократичну дер­жавну систему з радянською, уряд передбачав контроль за діяльністю владних структур із боку робітничо-селянських трудових рад. Селянам бу­ло обіцяно демократичну земельну реформу, робітникам — допомогу у відновленні роботи фа­брик і заводів, вільне функціонування профспілок.

Згадана декларація не містила жодного сло­ва про можливість ведення переговорів з ра­дянським урядом України. Адже на той час ен­тузіазм широких мас, котрі взимку 1919 р. пере­бували під впливом більшовицьких гасел, уже вщух. Захопивши владу в Україні, більшовики перейшли від популістських обіцянок до політики «воєнного комунізму», складовою частиною якої були продрозкладка, одержавлення землі, вико­ристання земельного фонду для створення рад­госпів, комун, інших форм колективних госпо­дарств, обмеження вільної торгівлі. Все це підня­ло село проти комуністичної влади. Уже в квітні вона оголосила поза законом отаманів Зеленого, Соколовського, Батрака. Селянські повстання, що охопили Україну, обнадіювали уряд Б.Марто­са. Якраз на союз із повстанцями й політичними течіями, котрі очолювали цей рух (українські ліві есери й соціал-демократи-незалежники), уряд робив ставку, проголошуючи курс на власні сили.

Але й цього разу декларації розминулися з реальністю. Українським політикам так і не вда­лося об'єднати національні сили в єдиний фронт. Та й самій Директорії бракувало єдності. П.Андрієвський та Є.Петрушевич нехтували новоствореним урядом Б.Мартоса. Між ними й С.Петлюрою та А.Макаренком виникли гострі суперечності. «Член Директорії П.Андрієвський просто не визнавав цього правительства, гурту­ючи коло себе в Галичині колишніх остапенківських міністрів і взагалі всіх невдоволених отаманів, колишніх вищих урядовців, а тепер безробітних буржуазних політичних діячів», — зазначав П. Христюк. Консервативні українські сили, як свого часу й демократичні, не хотіли визнати своєї поразки та прилучитися до національно-визвольної боротьби під гаслами, запропонованими урядом Б.Мартоса. Найприкметнішими з цього погляду були виступи ота­манів Оскілка й Болбочана.

Командувач волинської групи армії УНР ота­ман В.Оскілко — молода людина з народних учи­телів — належав до партії соціалістів-са­мостійників і перебував під впливом П.Андрієвського. Спираючись на нього, соціалісти-самостійники й народні республіканці повели у військах групи агітацію проти нового уряду та С.Петлюри. Коли останній видав наказ про зміщення командувача, Оскілко, стягнувши до Рівного війська, 29 квітня 1919 р. підняв держав­ний заколот, заарештував членів уряду й оголо­сив себе головним отаманом армії УНР. Заколот не вдався, армія відмовилась коритися Оскілку, але виступ остаточно підірвав її сили. 5 травня уряд Б.Мартоса змушений був залишити Рівне й евакуюватися до Радивилова. Туди ж із Здолбунова переїхали члени Директорії С.Петлюра, Ф.Швець, А.Макаренко. 9 травня вони обрали С.Петлюру головою Директорії, а 13 на нараді з урядом П.Андрієвського було виведено з її скла­ду. Однак зазначені організаційно-політичні акції не сприяли загальному поліпшенню становища. Мабуть, саме тоді з'явилася відома приповідка «У вагоні Директорія, під вагоном — територія». 14 травня польська армія генерала Галлера, сфор­мована у Франції для боротьби з більшовиками, розгорнула наступ у північно-західній Волині проти військ УНР. До рук поляків потрапила ве­личезна кількість боєприпасів та амуніції, що зберігалися на складах у Луцьку. Втративши власну територію, Директорія й уряд УНР із за­лишками армії мусили шукати порятунку на те­риторії ЗОУНР, спочатку в Красному й Золочеві, а відтак — у Тернополі.

2 червня польські війська захопили й це місто, тож уряд УНР терміново перебрався на станцію Богданівка. В цю критичну мить він опи­нився між двома ворожими таборами: поляка­ми, що заволоділи Тернополем, і більшовиками, які контролювали Волочиськ. Передові загони цих таборів розділяла смуга завширшки 10-20 км, де знайшли притулок уряд і армія УНР. До цього слід додати, що навесні 1919 р., після призначення Директорією уряду Б.Мартоса, різко погіршилися стосунки між наддніпрянсь­кими й галицькими політиками.

9 червня в Проскурові отаман Болбочан спробував оволодіти Запорозьким корпусом і з його допомогою вчинити заколот проти Петлю­ри. Але й цього разу виступ правих провалився. Наступного дня Болбочана заарештували, а 28 червня розстріляли.

Попри несприятливі умови, в травні-червні командуванню вдалося реорганізувати армію УНР за регулярним принципом. 13 травня було ухвалено закон про державну військову інспекцію. Її очолив полковник В.Кедровський. Інспекція сприяла якісним змінам в армії. Вже на початку червня армія УНР перейшла в контрнаступ на радянські війська й досягла лінії Старокостянтинів-Проскурів-Кам'янець-Подільський. 6 червня уряд УНР повернувся на власну територію. На кілька місяців місцем його осідку став Кам'янець-Подільський. Розпочиналася нова сторінка в історії УНР.


Кам'янецький період

Із поверненням на свою територію уряд УНР активізувався, прагнучи будь-що втілити в життя декларовану в квітні орієнтацію на власні сили. У цьому зв'язку він надавав особливого значення повстанському рухові, який широко розгорнувся в тилу більшовиків. 9 червня в Чорному Острові завершилися переговори між урядом і представниками Всеукрревкому, який очолював повстанський рух у Правобережній Україні. Від імені Всеукрревкому переговори вели українські есери й соціал-демократи-неза-лежники Д.Одрина, Т.Черкаський, І.Часник, А.Пісоцький. Сторони дійшли згоди в тому, що залишається чинною рівненська декларація уряду, але на місцях формуються трудові ради не лише з контрольними, а й із адміністративними та господарськими функціями влади. Д.Одрина й Т.Черкаський увійшли до уряду Б.Мартоса.

20 червня військова делегація УНР на чолі з генералом Дельвігом підписала у Львові тимчасовий договір з представниками польської армії про припинення воєнних дій, встановлення між польською та українською арміями демаркаційної лінії. Це був помітний успіх уряду УНР, бо відпадала необхідність боротися на два фронти й створювалася можливість зосередити всі збройні сили на більшовицькому фронті.

Водночас потребувала розв'язання ціла низка важливих проблем. Урядові Б.Мартоса так і не вдалося подолати бар'єр, що роз'єднував де­мократичні й ліберальні українські політичні кола. 29 червня двадцять українських політиків, в основному представники партії соціалістів-федералістів, опублікували в пресі «Меморандум громадських діячів Поділля до Директорії УНР», в якому викривали помилки державної влади, вимагали реформувати Директорію в «тимчасо­ве одноособове президентство з певною тимча­совою конституцією», сформувати кабінет міністрів за професійною, а не партійною озна­кою, скасувати постанову про трудові ради й вирішити земельне питання шляхом викупу землі селянами. Однак вони заявили, що не ве­стимуть політичної боротьби проти уряду.

Напруженими залишалися стосунки з га­лицьким урядом. 9 червня Виділ Української національної ради проголосив Є.Петрушевича диктатором, що не могло не викликати негатив­ної реакції з боку демократично зорієнтованої Директорії. «Ми ніяк не могли оправдати такого кроку з боку відповідальних представників га­лицького громадянства, що провадило свою національно-визвольну боротьбу під гаслами народоправства, — писав І.Мазепа. — Тому ми вважали, що акт 9 червня — незаконний. Іншими словами, Директорія і уряд побачили в акті про­голошення диктатури державний переворот, то­му не признавали диктатури Петрушевича правною установою». Щоб продемонструвати своє негативне ставлення до проголошення диктатури Є.Петрушевича, Директорія 4 липня видала по­станову про створення в складі уряду УНР спеціального Міністерства в справах ЗОУНР, а Є.Петрушевича вивела зі складу Директорії.

Зі свого боку, Є.Петрушевич не визнав підпи­саного делегацією генерала Дельвіга договору про перемир'я з поляками, бо на початку червня Українська галицька армія успішно розпочала Чортківську операцію. Одно слово, в червні сто­сунки між Директорією й проводом ЗОУНР стали цілком холодними. А далі сталося те, що й мало статися, коли між товаришами зникає згода.

У середині червня командування Червоної армії, зміцнивши свої підрозділи в районі Про­скурова, зупинило армію УНР і перейшло в контрнаступ. На початку липня червоні під­розділи були за кілька десятків кілометрів від Кам'янця-Подільського. Шляхів до відступу не залишалося через невреґульованість відносин із Польщею та Румунією. Отже, втрата Кам'ян­ця-Подільського загрожувала УНР ліквідацією.

Не краще йшли справи й на правому березі Збруча. Успішно розпочата Чортківська операція зупинилася. 25 червня Рада десяти Паризької мирної конференції дозволила полякам продов­жити воєнні операції до лінії Збруча. 28 червня польська армія розпочала наступ, і УГА змушена була відступити. Ситуація підштовхувала й наддніпрянців, і галичан до об'єднання сил, але Є.Петрушевич та командування УГА зволікали, обмірковуючи можливість переходу на румунську територію. Лише відмова Румунії прийняти УГА змусила їх вступити в переговори з урядом УНР. Є.Петрушевич виставив три умови співпраці: де­мократична політика без ухилів у бік радянства, заміна уряду Б.Мартоса, скасування Міністерства в справах ЗОУНР. Зважаючи на критичний стан справ, Директорія погодилася з ним.

15 липня УГА перейшла Збруч, і дві армії об'єдналися для боротьби на більшовицькому фронті. УНР врятувалася від імовірної воєнної катастрофи, але в політичному плані об'єднання не принесло бажаної єдності.

Є.Петрушевич із державними службами ЗОУНР перебрався до Кам'янця-Подільського, який дав притулок обом українським державним центрам. Приїзд диктатора ЗОУНР активізував поступові українські політичні сили, які оголоси­ли про утворення Українського національно-державного союзу. На початку серпня союз по­дав голові Директорії С.Петлюрі програмну «за­писку», в якій різко критикував соціалістичний курс уряду Б.Мартоса. В Кам'янці-Подільському виникло своєрідне двовладдя. «По суті, це була боротьба різного розуміння тодішніх рево­люційних подій в Україні, а тому й різного підхо­ду до намічення чергових завдань українського проводу, — відзначав один із учасників цих подій. — Українські соціалісти виходили з оцінки революції як великої ваги соціально-історично­го процесу, тож, враховуючи революційні на­строї народних мас, намагалися відповідною політикою використати їх в інтересах ук­раїнської визвольної боротьби. Праві українські групи, навпаки, дивилися на революційні події здебільшого як на «наслідок діяльності» лівих партій, тому визначали свої чергові завдання так, начебто в Україні в той час ніякого рево­люційного руху не було».

За таких обставин єдиний український провід міг утворитися або шляхом державного перево­роту (жодна зі сторін на це не наважувалась), або завдяки поступкам і компромісам. С.Петлюра по­чав схилятися до необхідності зміни політичного курсу й поповнення уряду поступовими елемен­тами. 12 серпня було оголошено нову урядову де­кларацію, де йшлося про те, що уряд УНР пови­нен опертися на весь народ, залучити до держав­ної праці всі верстви суспільства, а також про створення в недалекому майбутньому реформо­ваних органів місцевого управління на основі все­народного, таємного, рівного й пропорційного ви­борчого права, про проведення виборів до парла­менту, який матиме права Установчих зборів. От­же, оголошувався поворот в орієнтації уряду УНР від радянства до парламентарної демократії.

Після цієї декларації Б.Мартос, стосунки якого з Директорією зіпсувалися, пішов у відставку. 27 серпня сформувався новий склад Кабінету міністрів. Його очолив І.Мазепа. До уряду ввійшов соціаліст-федераліст І.Огієнко. Крім того, цій партії було запропоновано портфелі міністрів за­кордонних справ і освіти. Однак есефи не спро­моглися знайти для заміщення цих посад відповідних кандидатів. Реорганізація уряду мало що змінила в стосунках Директорії з опозицією.

Згадані вище розбіжності позначились і на об'єднанні збройних сил. Загальна кількість бійців обох армій сягала 80 тис., з них 45 тис. припадало на УГА. Для оперативного керівниц­тва об'єднаними силами 11 серпня було створе­но Штаб головного отамана. Його очолив гене­рал М.Юнаків.

Після об'єднання армій розгорнувся успішний наступ на більшовиків. У липні Черво­на армія, яка одночасно вела бої з генералом Денікіним, залишила Проскурів, Нову Ушицю, Вапнярку. На початку серпня українські частини захопили Жмеринку й Вінницю.

Після створення Штабу головного отамана вирішено було розпочати спільний похід ук­раїнських армій проти більшовиків. При визна­ченні напряму стратегічного удару думки розділилися. Командування армії УНР вважало своєю головною метою похід на Київ, а коман­дування УГА пропонувало захопити Одесу, щоб установити контакти з Антантою, й лише тоді розгорнути наступ на Київ. Обидві сторони дійшли компромісу: вирішили одночасно насту­пати й на Київ, і на Одесу. На останню повели наступ підрозділи армії УНР, а на Київ — змішані частини під загальним керівництвом представника УГА генерала А.Кравса. 30 серп­ня його група захопила Київ. Кількома годинами пізніше з лівого берега до міста ввійшли біло­гвардійські денікінські частини. На вимогу їхнього командувача генерала Бредова Кравс вивів українські війська з Києва на лінію Ігнатівка-Васильків-Германівка.

Похід українських армій на Київ завершився, по суті, капітуляцією перед білогвардійцями. Сам факт здачі Києва виходив далеко за межі окре­мої невдалої воєнної операції, бо викликав но­вий неспокій серед українського громадянства, деморалізуюче вплинув на війська. В основі йо­го лежали не хибні дії генерала Кравса, а знову ж таки різні підходи в ставленні до армії Денікіна.

Той, наступаючи на більшовиків, показав себе запеклим українофобом, стратегічне гасло якого полягало у відновленні «єдиної і неділи­мої» Росії. Згодом в «Очерках русской смутьі» він відверто писав: «...йти разом із Петлюрою, котрий намагався відокремити Україну й Новоросію від Росії, означало б порвати з ідеєю єдиної, неділимої Росії, що глибоко вкорінилася у свідомість вождів та армії, й тим викликати в її лавах небезпечне сум'яття. Добровольчим військам я дав вказівки: самостійної України не визнаю. Петлюрівці можуть бути або нейтральними, тоді вони повинні негайно скласти зброю й розійтися по домівках, або приєднатися до нас, визнавши наші гасла. Якщо петлюрівці не виконають цих умов, то їх слід вважати такими самими ворогами, що й більшовики. Водночас я вказував на необхідність приязного ставлення до галичан, щоби звільнити їх з-під впливу Петлюри. А якщо цього не вдасться досягти, то вважати їх ворожою стороною».

Відповідно й з українського боку сформувалося двояке ставлення до денікінців. Наддніпрянці бачили в них запеклих ворогів і навіть не виключали можливості спільної боротьби з більшовиками проти Денікіна. Галичани ж, а надто провід, вбачили в Денікіні ще одну, хай навіть ілюзорну, можливість порозумітися з Антантою. Ці обидва підходи згодом було реалізовано. 24 вересня Директорія спеціальною декларацією, під якою стояв підпис і диктатора ЗОУНР Є.Петрушевича, оголосила війну денікінцям і закликала всіх українців, «кому дорога демократична єдина соборна Українська Республіка», до рішучого останнього бою з ворогом. За кілька днів до цього, 20 вересня, у Жмеринці між командуванням армії УНР і штабом Революційної повстанської армії України (махновців) було підписано угоду про спільну боротьбу з денікінцями.

26 вересня в Правобережній Україні розгорнулися запеклі бої між армією УНР та білогвардійцями, якими командував генерал Я.Слащов. 25 жовтня українські підрозділи почали втрачати боєздатність через поширення епідемії тифу й брак зброї та амуніції.

Осінні воєнні дії виявили не лише недостатню підготовку армії, а й загальну слабкість українського державного апарату. За свідченням П.Феденка, брак підготовлених кадрів як у війську, так і в державному апараті став величезною перешкодою в боротьбі за незалежність країни. Драматизм ситуації поглиблювався старою хворобою — розбратом. 4 листопада у Жмеринці відбулася військова нарада з участю членів Директорії, вищого командування й уряду, на якій з'ясувалося, що командування УГА прагне союзу з Денікіним. 6 листопада на станції Зятківці за вказівкою командувача УГА генерала М.Тарновського було підписано перемир'я між збройними силами півдня Росії й Ук­раїнською галицькою армією. Наказом диктато­ра ЗОУНР ця сепаратна й таємна угода скасо­вувалась, а генерал Тарновський став перед судом. Але угода зробила свою чорну справу — УГА, перебуваючи в тяжкому стані, втратила боєздатність.

12 листопада диктатор ЗОУНР Є.Петрушевич скликав у Кам'янці-Подільському нараду представників галицьких політичних і громадсь­ких організацій, Директорії та уряду УНР, на якій заявив, що створення самостійної України не­реальне й треба піти на угоду з Денікіним. 16 листопада він і уряд ЗОУНР залишили Україну, взявши курс на Відень. В Одесі новопризначений командувач УГА генерал Микитка підписав нову угоду з денікінцями, за якою Галицька армія переходила в повне розпорядження го­ловнокомандувача збройних сил півдня Росії.

16 листопада Кам'янець-Подільський захо­пили польські війська. С.Петлюра, на якого по­кладалося «верховне командування справами Республіки», виїхав до Проскурова, а члени Ди­ректорії А.Макаренко та Ф.Швець вирушили за кордон. 2 грудня на нараді в Чорториї С.Петлюра з членами уряду вирішив перейти до партизансь­ких форм боротьби. Наступного дня уряд звер­нувся до населення України з відповідною відоз­вою. Ще через кілька днів С.Петлюра, призна­чивши командувачем армії генерала М.Омеляновича-Павленка, виїхав до Варшави. 6 грудня на нараді членів уряду з командуванням у Новій Чорториї було остаточно вирішено здійснити армією партизанський рейд по тилах Денікіна.


Українська Народна Республіка в 1920 р.

Листопадова катастрофа 1919 р. завдала українським політичним силам нищівно­го психологічного удару. Чимало про­відних державних діячів виїхали за кордон, і ли­ше частина членів уряду на чолі з І.Мазепою за­лишилася в Україні.

6 грудня 5-тисячна армія УНР у складі кінно­ти й посадженої на вози піхоти виступила в похід денікінськими тилами, який згодом дістав назву «Зимовий похід». Прорвавши фронт противника між Козятином і Калинівкою, вона швидким маршем вирушила на південний схід. За тиж­день опинилася в районі Липівця, а 24 грудня за­хопила Вінницю, де зустрілася з окремими час­тинами УГА. Тут же було підписано угоду про об'єднання українських армій, але командувач УГА генерал Микитка відкинув угоду, й вона за­лишилася нереалізованою. 31 грудня армія УНР увійшла в Умань. Протягом першої половини 1920 р., коли владу в Україні знову перебрали більшовики, армія УНР у надзвичайно суворих умовах рейдувала Правобережною Україною, зазнаючи труднощів через брак зброї та амуніції. Уже сам цей похід мав величезне значення, бо стимулював український рух, надавав підтримку повстанським селянським загонам, які, чимдалі зміцнюючись, протидіяли більшовицькій політиці «воєнного комунізму». П.Феденко назвав Зимо­вий похід «ферментом нації», що сприяв про­довженню національно-визвольних змагань, підтримував у масах віру й бажання вибороти незалежну Україну. Учасник цих подій, тодішній голова уряду УНР І.Мазепа зазначав, що за п'ять місяців походу «армія ні разу не схилила національного прапора. Зберегла себе мораль­но й фізично. Населення годувало і зодягало армію, постачало їй все потрібне і всіма спосо­бами допомагало, бо бачило в ній свою армію, яка боролася за інтереси народні». Зимовий похід завершився 6 травня 1920 р. Тим часом суттєво змінилася політична ситуація.

У Наддніпрянській Україні після розгрому Денікіна було відновлено радянську владу, але більшовицький режим залишався ізольованим на міжнародній арені. Західну Україну окупували польські війська, хоч вона вважалася підконт­рольною Паризькій мирній конференції, яка ма­ла остаточно визначити її долю. Наддніпрянські політики також опинилися в політичній ізоляції. Знову постала проблема вибору.

У грудні 1919 р. в окупованому поляками Кам'янці-Подільському було засновано Ук­раїнську національну раду. Її очолив есер М.Корчинський. Рада, що стала в опозицію до Директорії, виступала за ліквідацію останньої, а також за реорганізацію уряду, вважаючи їх ви­нуватцями катастрофи. В той час різні політичні групи намагалися перекласти відповідальність за невдачі одна на одну. 29 січня 1920 р. в тому ж таки Кам'янці-Подільському відбулася нарада ЦК УСДРП, яка не ввійшла до Національної ра­ди, залишаючись урядовою партією. В ній брав участь голова уряду УНР І.Мазепа. Обговорю­валися поточні питання. В резолюції мовилося про необхідність збереження Кабінету міністрів до скликання передпарламенту із законодавчи­ми функціями, а також про відновлення держав­ного центру УНР, регулярної армії, визначення компетенції Директорії шляхом ухвалення спеціального закону, категорично заборонялося запрошувати на територію України іноземні війська. Уряд УНР на засіданні 14 лютого ухва­лив «Тимчасовий закон про державний устрій і порядок законодавства УНР», заклавши підва­лини скликання передпарламенту. Після цього він припинив свою діяльність, а його голова І.Мазепа виїхав до армії Зимового походу.

11 березня 1920 р. у Варшаві відновилися українсько-польські переговори, які розпочали­ся наприкінці 1919 р. Ще тоді, за вкрай неспри­ятливих умов, українська дипломатична місія запропонувала польському урядові переговори на основі визнання кордону між обома держа­вами по р.Збруч і далі через північно-західну Волинь. Зазначалося, що в Україні громадяни польської національності матимуть ті самі пра­ва, що й українці, котрі проживають у Польщі, а становище поляків-землевласників в УНР до скликання парламенту регулюватиметься спе­ціальною постановою. Українська місія під тис­ком польської сторони вочевидь перевищила свої повноваження. Коли в березні 1920 р. пе­реговори відновилися, представники польського уряду посіли жорстку позицію, давши зрозуміти, що в разі неприйняття їхніх умов вони підуть на договір із радянською Україною.

28 квітня 1920 р. після тривалих переговорів у Варшаві було укладено договір між УНР і Польщею, за яким остання визнавала «Дирек­торію незалежної Української Народної Рес­публіки на чолі з головним отаманом С.Петлю­рою як верховну владу УНР». Польський уряд зобов'язувався не укладати ніяких угод з третіми країнами, вороже наставленими до України. Польща визнавала за УНР право на територію на схід від польського кордону 1772 р. Отже, Ук­раїні довелося заплатити за свою незалежність ціною величезних територіальних поступок. До Польщі відходили Східна Галичина, Холмщина, Підляшшя, частково Полісся й сім повітів Волині.

Договір мав таємний характер, але в загаль­них рисах про нього дізналися в Україні. Він вик­ликав величезне обурення, особливо в Галичині, боротьбу якої за незалежну Українську державу було перекреслено. Для уряду УНР Варшавський договір став дуже прикрою несподіванкою. В травні 1920 р. І.Мазепа відмовився формувати новий уряд. Те саме зробив есеф В.Прокопович.

Варшавський договір містив, крім політичної конвенції, ще й військову, за якою 25 квітня 1920 р. об'єднані збройні сили Польщі й УНР перейш­ли в наступ на Червону армію. Спершу в бойо­вих діях брали участь дві українські дивізії. 27 квітня одна з них під командуванням О.Удови­ченка захопила Могилів. На початку травня до об’єднаних сил долучилася армія Зимового походу й почала воювати на правому фланзі 6-ї польської армії. 6 травня польсько-українські війська заволоділи Києвом. На фронті точилися позиційні бої, бо поляки, діставшись кордонів 1772 р., не хотіли продовжувати наступ. Сама ж українська армія не мала для цього достатніх сил. За станом на 1 червня 1920 р. вона налічувала 9100 старшин і козаків. Союзники-поляки перешкоджали її подальшому розгортанню.

На початку червня радянське командування перегрупувало й зміцнило свої сили, передислокувавши з Кавказу 1-у Кінну армію С.Будьонного.

13 червня, після прориву будьонівцями фронту 1-ї польської армії, армія УНР розпочала відступ. 13 липня вона відійшла за Збруч, протягом двох тижнів вела оборонні бої на лінії цієї річки. 26 липня тодішній командувач генерал М.Омелянович-Павленко віддав наказ про відступ за Серет, а 18 серпня армія УНР подалася за Дністер.

У вересні розгорнувся новий польсько-український наступ. Форсувавши в середині місяця Дністер, армія УНР розгромила частини 14-ї радянської армії й оволоділа територією між Дністром і Збручем. 19 вересня українські й польські війська захопили Тернопіль, а 27 — Проскурів.

12 жовтня в Ризі між польською й радянською сторонами було досягнуто домовленості про перемир'я. Завершивши вигідно для себе війну з радянською Росією (не без допомоги український військ), польський уряд, усупереч Варшавському договорові, залишив армію УНР напризволяще. В листопаді вона посідала фронт від Яруги над Дністром, по р.Мурафі й далі через Бар до Волковинців. У пошуках спільників для подальшої боротьби з більшовиками представники уряду УНР 5 листопада підписали військову конвенцію з Російським політичним комітетом на чолі з Б.Савінковим, який визнав державну незалежність УНР. 21 числа армія УНР після оборонних боїв відступила за Збруч, де була інтернована польськими військами. Ще 14 листопада уряд УНР на чолі з А.Лівицьким залишив Кам'янець-Подільський, назавжди розпрощавшись із рідною землею. Він осів у галицькому місті Тарнов. 18 березня 1921 р. в Ризі було підписано мирний договір між Польщею й радянською Росією. Польща в обмін на територіальні поступки, аналогічні тим, які мали місце у Варшавській угоді, визнала радянську Україну й зобов'язалася заборонити перебування на своїй території всіх антибільшовицьких організацій, включно з урядом УНР.

Ризький мирний договір поклав край добі УНР, боротьба за яку тривала 4 роки. Це був період відродження й консолідації української нації, фор­мування й становлення національно-державних інституцій та політичних партій, укорінення національної свідомості в усі верстви суспільства. Хоч українська демократична державність не ут­вердилась, вона заявила про себе на повний го­лос. Тож більшовики, засновуючи державу нового типу на теренах колишньої Російської імперії, не змогли нехтувати українським питанням і змушені були в Україні встановлювати свою владу у формі національної державності.