Geum.ru

Створення Української Центральної Ради Наприкінці лютого 1917 р несподівано для багатьох сучасників, але цілком закон

Вид материалаЗакон

Содержание


Становлення гетьманського режиму
Політична ситуація в Україні в травні-жовтні 1918 р.
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Становлення гетьманського режиму

Державний переворот 29 квітня 1918 р. в Києві відбувся безкровно. Поодинокими його жертвами стали кілька офіцерів із гетьманських дружин, які загинули в ко­роткочасній перестрілці з січовими стрільцями біля стін Центральної Ради. Стрільці були єдиною час­тиною, що намагалася захищати УЦР. Але й вони після зустрічі їхнього командира Є.Коновальця з П.Скоропадським припинили опір. У ніч на 30 квітня під контроль гетьманців перейшли всі най­важливіші урядові інституції. На той час у Києві бу­ло поширено підписану гетьманом «Грамоту до всього українського народу, в якій розкривалася ідеологічна платформа тих, хто прийшов до влади.

Сам П.Скоропадський так визначив своє політич­не кредо: "Створити здібний до державної праці сильний уряд; відбудувати армію і адміністратив­ний апарат, яких у той час фактично не існувало, і за їх поміччю відбудувати порядок, опертий на праві; провести необхідні політичні й соціальні ре­форми. Політичну реформу я уявляю собі так: ні диктатура вищого класу, ні диктатура проле­таріату, а рівномірна участь усіх класів суспільства в політичному житті краю. Соціальні реформи я хотів проводити в напрямі збільшення числа са­мостійних господарств коштом зменшення обши­ру найбільших маєтків».

Аналогічні ідеї були серцевиною гетьманської «Грамоти». В ній мовилося про неспроможність попереднього уряду здійснювати державне будівництво, про бажання трудових мас за об­ставин, що загрожували національною катастро­фою, мати державну владу, здатну «забезпечити населенню спокій, закон і можливість творчої праці». У зв'язку з цим Центральна Рада й усі зе­мельні комітети розпускалися, звільнялися з ро­боти міністри УНР та їхні заступники. Україна пе­рейменовувалася в «Українську державу», її державно-політичний устрій найближчим часом мав вирішити український Сейм. А доти вся вер­ховна влада в країні, як законодавча, так і вико­навча, мала належати гетьманові. Прерогативи його влади були розписані в «Законі про тимча­совий державний устрій України», оприлюднено­му того ж таки 29 квітня. Гетьман призначав ота­мана (голову) Ради міністрів, затверджував і ска­совував склад уряду, виступав найвищою поса­довою особою в зовнішньополітичних справах, верховним воєначальником, мав право оголошу­вати амністію, а також воєнний чи особливий стан. Усе це свідчило, що в Україні на зміну де­мократичній парламентській формі державного управління приходить авторитарний режим.

Гетьманський переворот був спробою консер­вативних політичних сил загасити полум'я рево­люції, покласти край радикальним соціальним на­строям, силою державної влади та поміркованих реформ спрямувати суспільне життя в річище правових норм, забезпечити право приватної власності, обстояти інтереси всіх соціальних верств. У гетьманській «Грамоті» декларувалися завдання, що стояли перед новою владою: "Пра­ва приватної власності як фундамент культури й цивілізації відбудовуються повною мірою [...] Відбудовується повна свобода в розробленні куп­чих з купівлі-продажу землі. Поряд з цим буде вжито заходів щодо вивласнення земель за їхньою дійсною вартістю від великих власників для наділення земельними ділянками малоземельних хліборобів. Рівночасно будуть твердо забезпечені права робітничого класу. Особлива увага зверта­тиметься на поліпшення правового становища та умов праці залізничників [...] На економічнім і фінансовім полі відбудовується повна свобода торгівлі й відкривається широкий простір приват­ного підприємництва та ініціативи».

Хоча перехід влади до рук гетьмана відбувся досить спокійно, труднощі, що виникли в най­ближчий до перевороту час, ускладнили подаль­ше становлення гетьманського режиму. Ще напе­редодні, 29 квітня, виявилися суттєві розбіжності між хліборобами-власниками й хліборобами-демократами. Останні формально не брали участі в перевороті, а 30 квітня збори представників партії хліборобів-демократів надіслали П.Скоропадському заяву, в якій виклали своє бачення завдань української державної влади. Не заперечуючи проти створення міцної державної влади, вони зазначали, що «влада ця мусить бути щиро на­родною, демократичною, щиро українською» і що вона «не дасть запанувати в державі ні ук­раїнській голоті, ні великим багатіям». Хлібороби-демократи вимагали скликання повноправної, обраної всім народом Державної ради що­найпізніше через півроку із забезпеченням широ­ких виборчих прав селянству й проведення такої земельної реформи, за якою «великі маєтки на законній підставі були б подроблені у власність між хліборобами», а купувати землю дозволялося б лише українським селянам. Виставлялися й ви­моги стосовно формування уряду. До нього мали входити тільки ті, хто «показав свою вірність українській національно-державній ідеї». Більше того, в ньому не могло бути «людей, які тягнуть до Росії або до Польщі». Партія хліборобів-демо­кратів не брала участі і в формуванні нового уря­ду. Здавалося, роль урядової партії відіграватиме УПСФ, адже її представники в березні-квітні 1918 р. послідовно критикували курс Центральної Ра­ди, а за два дні до державного перевороту оголо­сили, що залишають уряд УНР. Однак соціалісти-федералісти були шоковані переворотом. 29 квітня вони відхилили пропозицію призначеного головою Ради міністрів М.Устимовича заповнити своїми представниками сім міністерських місць, а наступного дня не захотіли порозумітися з при­значеним на посаду голови Ради міністрів М.Василенком. 3 травня соціалісти-федералісти звер­нулися до начальника штабу німецьких військ ге­нерала Ґренера зі спеціальною заявою, в якій за­значалося, що українське громадянство, стоячи на грунті української державності й демократич­них традицій, відчуло себе «глибоко враженим русофільським, монархістським переворотом». А що гетьмана визнало німецьке командування, соціалісти-федералісти вважали за можливе зі свого боку, визнати його як тимчасового президента України та взяти участь в уряді, але із застереженням, що в основу державного устрою України буде покладено не гетьманський «Закон про тимчасовий державний устрій України», а схвалену Центральною Радою 29 квітня Конституцію УНР. Переговори з Гренером не привели до порозуміння.

На з'їзді УПСФ, який відбувся 10-13 травня, партія зробила ще одну спробу розставити крапки над «і» в стосунках із новою владою. В одній зі з’їздівських резолюцій гетьманський уряд було названо «недемократичним і в багатьох випадках реакційним і протидержавним»; партія оголосила, що «стає в рішучу опозицію до нього й забороняє своїм членам вступати до його складу». Відверто ворожу позицію до гетьмана посіли українські соціал-демократи й есери. 8-10 травня в Києві з ініціативи Селянської спілки, що перебувала під ідейним керівництвом українських есерів, нелегально відбувся український селянський з’їзд, який висловився проти нової влади купки «землевласників і капіталістів, ворожих до Української Народної Республіки та всіх здобутків революції», й закликав селянство до створення бойових партизанських загонів і "підготовки виступу проти гетьманського режиму «Встаньмо ж усі на боротьбу з контрреволюцією! Умремо, а землі й волі не віддамо!». На підтримку гетьмана публічно висловилися кадети, які 8-11 травня провели в Києві крайовий з’їзд партії, та Протофіс – об'єднання промисловців, торговців і фінансистів України. Хоча з’їзд Протофісу оголосив про своє позитивне ставлення до української державності, зрозуміло, що його симпатії до нового режиму базувалися на гетьманських рішеннях про відновлення приватної власності на землю, сприяння свободі торгівлі та підприємницькій ініціативі. Можна сказати, що в Протофісі гетьман знайшов не стільки ідейну, скільки прагматично зацікавлену підтримку.

Гнучкий прагматизм, зовсім не властивий цій партії в 1917 р., продемонстрували кадети. Відкривши з'їзд, Григорович-Барський наголосив, що «найвищі інтереси краю примушують пристосуватись до нових форм державного життя». Що це означало, видно з резолюції з’їзду про «проблему влади», де говорилося: «З’їзд лишаючись вірним ідеалам партії та її програмі (як відомо, це було гасло єдиної та неділимої Росії — авт.), перед загрозою поневолення і загибелі краю від анархії та руїни визнає необхідною участь партії в державній роботі».

Кадети становили ядро гетьманського уря­ду, на середину травня остаточно сформовано­го Ф. Лизогубом, великим землевласником, го­ловою Полтавського губернського земства, ок­тябристом. 12 із 16 членів уряду із походження були українцями, але всі вони (за винятком Д.Дорошенка) виховувалися на російській політичній культурі, яка не шанувала жодної національної (неросійської) ідеї, зокрема й ук­раїнської. Консервативні діячі, що ввійшли до складу уряду, змушені були примиритися з існу­ванням Української держави, стати на службу до неї лише внаслідок тимчасових, кон'юнктур­них, на їхню думку, обставин. Українська ідея не мала для них самоцінності.

Водночас у спектрі українських політичних структур практично не виявилося послідовних і кількісно більш-менш помітних консервативних чинників.

Усе це не могло не позначитися на долі гетьманського режиму. Сподівання П.Скоро­падського, що йому вдасться побудувати дер­жавну владу на засадах рівномірної участі всіх суспільних класів у політичному житті, виявили­ся марними. Українське суспільство, деформо­ване й політично, й соціально за сотні років існу­вання в імперській системі, просто було нездат­ним до суголосних форм політичного життя. Йо­го роздирали суперечності. Саме вони пере­шкодили об'єднати суспільство на підставі де­мократичної платформи. Ці суперечності й по­готів далися взнаки при спробі використати як об'єднуючі консервативні цінності. Можна гово­рити, що реальних суто українських модернових консервативних цінностей практично не існува­ло. Втративши наприкінці XVIII ст. останні атри­бути державності, українське суспільство понад сто років усі свої сили спрямовувало на національно-визвольну боротьбу, на ґрунті якої формувалася революційно-демократична полі­тична традиція, тоді як консервативна встеля­лася шаром етнографізму й архаїчності.

Невипадково П.Скоропадському та його прибічникам у пошуках національного відпо­відника твердої авторитарної влади довелося вдатися до пошуків у сивій давнині. Форма геть­манату, запозичена з часів козацької держави й станового суспільства, 1918 р. могла бути лише декоративним обрамленням держави, але аж ніяк не реальною державотворчою традицією.

Гетьманський режим від часу його створен­ня мав відносно вузьку соціальну базу, пред­ставники якої угледіли в Українській державі ймовірний порятунок від катаклізмів революції, встановлення порядку та звичних норм життя.

Українська демократія, котра на заключно­му етапі діяльності Центральної Ради, здавало­ся, зовсім втратила здатність до колективних дій. в опозиції гетьманові знайшла безпреце­дентну підставу для об'єднання. З переходом до опозиції вона звільнилася від невластивої їй конструктивної діяльності, дістала змогу крити­кувати, вести боротьбу, електризувати маси. В другій половині 1918 р. вона пережила справжній політичний ренесанс.

Те, що українська революційна демократія в Українській державі визнала лише за національну бутафорію, в представників загальноросійської демократи викликало тотально вороже ставлення. В Українській державі, як і в її попередниці УНР, вони вбачали чергову спробу України вчинити за­мах на «єдину та неділиму» Росію. Політика ук­раїнофобії в 1918 р. значно посилилася проти по­переднього року, бо багато російських демократів, а також і відвертих монархістів, рятуючись від більшовицьких переслідувань, осіли в Україні, яку намагалися перетворити на своєрідний П'ємонт боротьби з більшовизмом за відновлення Росії.

1918 р. в Україні легально й нелегально діяли десятки російських шовіністичних і монархічних організацій. Українофобські настрої поширювалися у містах серед середніх верств, державних службовців та військових. Їх відверто висловив Булгаков у романі «Дни Турбиных». Ці слабо приховані настрої впадали в око стороннім спостерігачам. Козачий генерал Черячукін, відвідавши Україну як представник Дону, відзначав: «Російські партії, починаючи від крайніх правих і кінчаючи лівими, до хворобливості лякаючись відокремлення України від Росії з незрозумілою впертістю, хоч ціною продажу України більшовикам, з гаслом: чим гірше, тим краще й аби тільки не існувала самостійна Україна — вели наступ на гетьмана». Отже, консервативна ідея спрацювала як детонатор при поваленні Центральної Ради, але для консолідації суспільства виявилася ще менш придатною, ніж ідея демократична. Як відомо, задуми та їх втілення в життя розділяє велика дистанція. «Тріщина» між державою й суспільством була конструктивною вадою гетьманату. Дилема полягала в тому, чи вдасться гетьманові ліквідувати цю тріщину, чи вона, стрімко розширюючись, перетвориться на прірву, що поглине Українську державу.

За таких умов імовірний напрям розвитку подій залежав від позиції окупаційних військ: чи "рають вони роль стабілізуючого фактора, чи спричинять нові революційні струси. Не гетьман виступив ініціатором запрошення іноземних військ в Україну. Йому, бойовому російському генералові, тяжко було змиритися з присутністю вчорашнього ворога на рідній землі, але він добре розумів реальне співвідношення сил. Взаємини Центральної Ради з окупаційними військами також послужили уроком.

2 травня П.Скоропадський уперше як голова держави відвідав штаб німецьких військ у Києві. В інформації цього штабу до Берліна зазначалося, що гетьман вів мову про політичне й економічне становище України та визнав, що відновити нормальний рівень господарського життя можна лише за умови повної орієнтації на Німеччину. Штаб констатував: «У дану мить Скоропадський перебуває цілком і повністю під впливом головного ко­дування».

Певний час німці та австрійці демонстрували свою непричетність до перевороту й будували офіційні стосунки з гетьманом за принципом de facto, посилаючись на те, що питання юридичного визнання вирішуватиметься у Відні та Берліні.

У травні 1918 р. події в Україні кілька разів ставали предметом обговорення німецького парламенту. Депутати соціал-демократи крити­кували політику німецької влади в Україні, та зрештою 2 червня Німеччина й Австро-Угор­щина офіційно визнали владу гетьмана. Це виз­нання, за яким стояла майже півмільйонна оку­паційна армія, відкривало перед режимом певні перспективи. Але відразу ж поставало питання, чи зможе Українська держава розрахуватися за таку «допомогу».


Політична ситуація в Україні в травні-жовтні 1918 р.

Уряд Ф.Лизогуба 10 травня 1918 р. опуб­лікував декларацію, в якій своїм голов­ним завданням визнав «зміцнити на Ук­раїні державний лад і в умовах повного спокою та справжньої волі довести країну до хвилі скли­кання народного представництва, котре висло­вить справжню, ніяким напором з ніякого боку не пофальшовану волю українського народу щодо будучого державного ладу України».

Для досягнення обраної мети уряд зробив ставку на створення дійового державно-адміністративного апарату й превентивні удари по революційно-демократичних інституціях і верствах суспільства.

Як уже зазначалося, першими указами геть­мана було скасовано чинність законів Централь­ної Ради й Тимчасового уряду, ліквідовувалися посади губернських і повітових комісарів, на­томість призначалися губернські й повітові ста­рости. Сталася неформальна зміна титульного трафарету. До влади на місцях прийшли консер­вативні сили: землевласники, старі земські діячі, військові. «В особі нової адміністрації з'явилися люди, що належали до верстви, яка зазнала під час революції чимало несправедливостей і кривд», — свідчив Д.Дорошенко. Отже, владу здобули покривджені революцією, й це сприйма­лося на місцях як довгоочікувана можливість по­квитатися зі своїми кривдниками. Але чи можна було в такий спосіб забезпечити спокій у краї?

Розпочався масований наступ на рево­люційну демократію. Вже згадувалося про неле­гальні, тобто заборонені владою з'їзди УПСР, УСДРП та селянський з'їзд. У травні було зупи­нено випуск низки революційно-демократичних видань, зокрема газет «Боротьба», «Народна воля», «Мысль народа», «Земля и воля», а ті, що виходили й далі, підлягали цензурі, яка, за С.Єфремовим, була жорсткішою за царську. Обмежувалися політичні свободи. В Харкові робітникам не дали відсвяткувати 1 Травня. По­силилися переслідування робітників за страйки. Для цього активно використовувались окупаційні війська. В Українській державі залишався чин­ним наказ фельдмаршала Айхгорна про німецькі військово-польові суди. На початку травня в зверненні до робітників штаб Айхгорна поперед­жав, що німецькі війська не терпітимуть безладу та страйків, а за необхідності «здійснять свою волю застосуванням насильства».

Указами Міністерства праці Української дер­жави значно обмежувалися функції профспілок, їм заборонялося втручатись у дії адміністрації, що стосувалися питань найму та звільнення робітників, фінансування, економічної діяльності. Влітку 1918 р. на підприємствах помітно зросла тривалість робочого дня. Підприємці відмовля­лися виконувати умови трудових угод, знижува­ли й нерегулярно видавали платню. Багато фа­брик, заводів, шахт зупинилися, внаслідок чого роботу втратили не менш як 400 тис. робітників.

Хвиля арештів і репресій, що прокотилася по революційній демократії, зачепила міські думи, повітові та губернські земства. Це змусило го­лову Всеукраїнського союзу земств С.Петлюру звернутися з протестом спочатку до П.Скоро­падського, а трохи згодом до німецького посла в Україні Мумма. «У зв'язку з державним перево­ротом скрізь на Україні почалися арешти й за­микання в тюрми без суду та слідства різного стану громадян України, — інформував посла С.Петлюра. —До мене як до голови Всеукраїн­ського союзу земств звертаються і окремі осо­би, і цілі делегації з повідомленнями, що в однім місці заарештовано земських гласних, а в другім — членів земської управи, причім у деяких ви­падках, як-от у Липівці на Київщині, навіть запечатано помешкання цієї інституції. Я звертав уже увагу п. гетьмана Скоропадського на ці не­допустимі й небажані для спокою краю арешти, вказуючи йому на велику небезпеку від тих арештів. Маючи на увазі, що часто подібні арешти виконуються німецькими військами, я вважаю необхідним і вашу, Екселенціє, увагу звернути на ці прикрі й дуже небажані явища».

Найбільшої гостроти ситуація набула на селі. Ще за Центральної Ради поміщики, особ­ливо на Правобережжі, зверталися до німецьких та австрійських військ по допомогу для з'ясу­вання стосунків із селянами. Наказ фельдмар­шала Айхгорна від 6 квітня про засів полів захи­щав права великих землевласників. Після дер­жавного перевороту й ліквідації земельних комітетів розпочався масовий рух поміщиків за відшкодування завданих їхнім господарствам за час революції збитків. Цей рух вилився у форми каральних експедицій проти селянства. Поміщики або самі створювали власні загони, або зверталися по допомогу до окупаційних військ. Д.Дорошенко в своїй історії гетьманської держави прагнув довести, що уряд не був при­четним до каральних акцій на селі, намагався й таки спромігся їх розігнати, але «вони встигли наробити багато шкоди й викликати озлоблення проти нової влади, на карб якої ставились усі злочинства тих відділів». Але якою мірою це по­яснення непричетності відповідало дійсності?

В урядовій декларації 10 травня наголошува­лося, що уряд «не спиниться ні перед якими жер­твами, щоб створити на Україні здорове, забезпе­чене землею селянство». Для цього передбачало­ся закупити державою приватновласницькі маєтки «без шкоди для інтересів хліборобської культури» і «за необтяжуючі ціни» передати хліборобам.

Однак із розробленням проекту земельної реформи уряд не поспішав, а тим часом 18 трав­ня міністр внутрішніх справ (він же й голова Ради міністрів) Ф. Лизогуб видав циркуляр, яким зо­бов'язав губернських старост широко оповістити населення про негайне повернення власникам усього відібраного в них рухомого майна.

Захищав права власників і затверджений гетьманом 27 травня закон про право на врожай 1918 р., який визнавав повне право власників землі на озимі посіви 1917 р., а за ярові посіви ті, хто захопив землі, повинні були сплатити власникам витрати, здійснені під час обробітку землі після жнив 1917 р., а також оренду за цю землю в розмірах третини середньорічної орендної плати за 1913-1917 рр.

Отже, уряд не визнав того статус-кво в зе­мельних відносинах, який стихійно склався на­весні 1918 р. Оголосивши відновлення приватної власності, він створив правові підстави для по­вернення землі й майна поміщикам. В. Липинський (згодом — ідеолог гетьманщини) вважав, що це був стратегічний прорахунок влади. Справді, про класовий мир, заспокоєння суспільства при такому підході до вирішення справи не могло бу­ти й мови.

З червня ЦК УПСР, який на той час перебу­вав у руках лівих есерів, оголосив у декларації, що його мета — новий вибух революції, дезор­ганізація уряду, створення партизанських загонів для захисту ідей соціалізації землі. Того ж таки дня в Звенигородському й Таращанському повітах Київщини ліві есери (М. Шинкар, Ю. Тютюнник) підняли повстання. В ньому взяли участь 30 тис. селян. У середині червня селянські збройні виступи прокотилися північчю Чернігівщини. Велике повстання влітку охопило Лубенський, Старокостянтинівський та Кременецький повіти Волинської губернії.

Ще 22 травня командувач німецьких військ в Україні фельдмаршал Айхгорн видав наказ, в якому зобов'язував своїх підлеглих рішуче ви­давати збройною силою будь-які ворожі гетьманському урядові дії, зокрема «застосувати найжорстокіші заходи для придушення зародку повстанського руху». Наказ командувача війська виконували з німецькою пунктуальністю. Аналогічно діяли й австрійці.

Повстанський рух набув великого розмаху. Хоча німці та австрійці й не припинили каральних дій, вони зрозуміли, що при збереженні подібних тенденцій ніколи не отримають з України бажаної кількості хліба й муситимуть знову вести боротьбу на два фронти.

Це, своєю чергою, змусило їх вимагати від гетьмана активних пошуків компромісу із селянством. Зробити це, на думку німців, можна було шляхом пришвидшення земельної реформи й залучення до уряду представників української демократії. 29 червня в розмові з Ф. Лизогубом німецький посол в Україні барон Мумм дав зрозуміти, що німці зацікавлені в запрошенні до уряду представників українських політичних партій, насамперед соціалістів-федералістів. І.Нагаєвський на підставі вивчення дипломатичних повідомлень із Києва до Відня у 1918 р. дійшов висновку, що «австрійці при кожній нагоді заохочували гетьмана притягнути до співпраці українські політичні партії».

За дорученням гетьмана Д.Дорошенко, який мав тісні зв'язки з українською демократією, повів переговори про участь українських політичних сил в уряді. Тривалий час ці переговори залишалися безплідними, бо гетьман і українські партії ніяк не могли віднайти платформи для порозуміння. Гетьмана приваблювала національно-державна частина програми українських партій, але насторожував їхній соціальний радикалізм і соціалістична ідеологія. Українські партії як виразники демократичних тенденцій суспільства загалом не потребували гетьмана й змушені були з ним рахуватися лише як із політичною реальністю.

Український національний союз, що на початку серпня постав на місці Українського національно-державного союзу, проголосив своєю метою утворення суверенної демократичної Української держави парламентського типу, а тактичною лінією — створення єдиного національно-демократичного фронту. УНС по­годився визнати гетьмана головою держави, але вимагав сформування при своїй участі но­вого уряду та обрання на Всеукраїнському кон­гресі Державної ради з функціями вищої зако­нодавчої влади. Гетьман вагався. Побоювання гетьмана щодо радикальності настроїв пред­ставників українських кіл були небезпідставни­ми, але звідси він зробив хибний висновок про неможливість у такий спосіб заспокоїти Україну, поліпшити її міжнародне становище. Демокра­тична платформа була значно ширшою за кон­сервативну. Очевидно, цей незаперечний факт зуміли довести П.Скоропадському німецькі уря­довці під час його відвідин Німеччини у вересні 1918 р. На переговорах із кайзером Вільгельмом II гетьман зобов'язався повністю українізу­вати уряд, а також погодився на проведення ви­борів до сейму, з тим щоб скликати його ще 1918 р. Кайзер, зі свого боку, обіцяв Україні як суверенній державі особисту підтримку й допо­могу Німеччини у формуванні української армії.

Повернувшись до Києва, П.Скоропадський 5 жовтня зустрівся з керівниками УНС. Інформуючи про цю зустріч громадськість, Українське теле­графне агентство повідомило, що «для більшого зближення між п. гетьманом та українським гро­мадянством знайдено добрий грунт і що таке зближення в недалекім часі здійсниться».

Головною перешкодою на шляху зближення виявився гетьманський уряд, значну частину якого становили члени кадетської партії, що й далі обстоювали старі позиції.

В.Винниченко від імені Українського націо­нального союзу заходився нищівно критикувати уряд. У середині жовтня він підготував «Заяву про внутрішнє й міжнародне становище України», де заперечувалося право уряду Ф.Лизогуба на пов­ноправне й законне представництво Української держави на тій підставі, що цей уряд «чужий наро­дові національно й ворожий йому політично та соціально». Тричі УНС оголошував, що тільки «ко­аліційно-демократичний національний Кабінет міністрів має право тимчасово, до нормального сформування народної влади, стояти на чолі дер­жавної влади». Першим завданням нового уряду В.Винниченко визначав негайне проведення аграрної реформи на основі знищення великого землеволодіння та надання землі селянству, вибо­ри вищого законодавчого органу держави, забез­печення всіх демократичних свобод.

Неважко зрозуміти, що подібна програма, за якою чітко проглядалося бажання здійснити соціально-політичні радикальні зміни, не могла не викликати опору уряду. До всього, в жовтні почала швидко змінюватися міжнародна політична кон'юнктура: поразка Центральних країн у світовій війні вже не викликала сумніву. За таких обставин дев'ять членів уряду (переважно кадети) 17 жовтня на засіданні Кабінету міністрів зробили заяву про те, що Україна не повинна замикатись у власних національно-державних інтересах, за­лишатися байдужою до боротьби з більшовика­ми, вона повинна взяти на себе ініціативу цієї бо­ротьби, чим забезпечить собі свободу вільного розвитку в державнім союзі з Росією. Це був один із найзаповітніших кадетських планів: перетвори­ти Україну на плацдарм чергового збирання «єдиної й неділимої» небільшовицької Росії. 20 жовтня Головний комітет кадетської партії в Ук­раїні, гаряче підтримавши заяву міністрів-кадетів, оголосив, що заява ця з'ясовує принципи, які чле­ни партії провадили в уряді. Головний комітет уважав подальшу участь своїх членів в уряді не­припустимою. Позицію дев'яти міністрів-кадетів підтримала Рада Протофісу, що висловилася за найтісніше зближення України й Росії. Голова Протофісу кн. Голіцин намагався застерегти геть­мана від коаліції з українськими політичними партіями, бо це, на його думку, загрожувало соціалістичними експериментами.

Попри досить великий тиск консервативних сил, вони зазнали поразки. Старий склад уряду було відправлено до демісії. 22 жовтня П.Скоро­падський у грамоті до громадян України оголосив, що найважливішими державними проблемами є аграрна реформа й комплекс заходів, спрямова­них на розвиток промисловості. Вирішення їх, на думку гетьмана, стало б «незрушимою підвали­ною майбутнього розквіту самостійної Української держави». 24 жовтня Ф. Лизогуб сформував но­вий склад уряду, до якого як представники УНС увійшли О.Лотоцький, П.Стебницький, А.Вязлов. В.Леонтович та М.Славинський.

Здавалося, перед Україною відкривається шлях до реальної консолідації суспільних сил, пошуків миру та спокою, здійснення ефективних реформ. Насправді виявилося, що це ще одна з багатьох ілюзій, швидкоплинна пауза перед но­вою грозою.