Створення Української Центральної Ради Наприкінці лютого 1917 р несподівано для багатьох сучасників, але цілком закон

Вид материала

Закон

Содержание Воєнно-більшовицька експансія в Україну Запровадження «воєнного комунізму» в Україні Розгортання селянського антикомуністичного Розклад Червоної армії, падіння радянської влади

Подобный материал:

• Створення Української Центральної Ради Наприкінці лютого 1917 р несподівано для багатьох, 1713.98kb.
• Створення Центральної Ради. I універсал Центральної Ради та його значення. V. Узагальннення, 648.19kb.
• Основні етапи становлення української державності, 83.75kb.
• Іванець А. В. Кримський вектор політики Української Центральної Ради, 278.3kb.
•    Історія українського народу містить в собі багато славних подій. До них належить, 113.67kb.
• Питання до іспиту з історії україни, 35.99kb.
• Універсал Центральної Ради. Карта. Атласи. М. Щербак. Герої Крут. Тип урок, 35.13kb.
• Лекція 1 Word. Створення документа. Мета. , 214kb.
• Унiверсалу Української Центральної Ради. Процес формування самостiйних органiв закон, 161.01kb.
• Унiверсалу Української Центральної Ради. Процес формування самостiйних органiв закон, 147.11kb.

Воєнно-більшовицька експансія в Україну

в кінці 1918-на початку 1919 рр.

Спроба більшовиків поширити радянську владу на територію України на початку 1918 р. виявилася невдалою. Центральна Рада витіснила їхні нечисленні збройні формування за межі України. Зрештою, річ навіть не в тім. Більшо­визм не мав надійного підґрунтя для свого розвит­ку в горизонтах українського суспільства. Зазнав­ши поразки в Україні, більшовики зобов'язалися перед країнами Четверного союзу визнати її як су­веренну державу, однак не хотіли змиритися з тим, що вона буде незалежною. Хоч їхня партійна докт­рина формально й проголошувала право гнобле­них націй на самовизначення, цьому суперечив російський менталітет, одним із головних посту­латів якого було збереження «єдиної і неділимої» Росії. Яскраво засвідчив це 1 -й з'їзд КП(б)У.

Розмови про створення окремої Компартії українські націонал-комуністи вели з кінця 1917 р., але реальних наслідків вони не мали. І лише в липні 1918 р. вдалося зібрати установчий з'їзд КП(б)У. Його 212 делегатів з вирішальними й дорадчими голосами представляли 4364-х членів партії. З'їзд відбувався в Москві, звичай­но ж, під повним контролем ЦК РКП(б), тому КП(б)У створювалася не як самостійна партія, а як обласна організація РКП(б). Промовиста де­таль: ця остання як правляча партія Росії, виз­навши суверенітет України, напівлегально стала формувати в своїх надрах структуру, якій відво­дилася роль української політичної партії, її ме­та була цілком однозначною: «боротися за ре­волюційне об'єднання України з Росією на заса­дах пролетарського централізму в межах Російської Соціалістичної Республіки». Прикметно, що 1-й з'їзд КП(б)У, відкинувши легальні методи боротьби, заборонив своїм первинним організаціям взаємодіяти з іншими політичними партіями України й узяв курс на збройне пов­стання, знову ж таки під гаслом «відновлення революційного возз'єднання України з Росією». Для цього ЦК КП(б)У на чолі з Г.Пятаковим створив Центральний військово-революційний комітет, який 5 серпня 1918 р. видав «наказ №1» про початок загального збройного пов­стання в Україні. Однак із цього нічого не вийш­ло. Розгорнувшись лише в окремих місцевостях Чернігівщини, повстання без особливих труд­нощів було придушене німецькими військами.

Поразка примусила більшовиків змінити так­тику. За браком сил на території України вони з кінця літа 1918 р. почали формувати загони в «нейтральній зоні» — вузькій 10-кілометровій смузі вздовж північного кордону України з Росією, створеній за домовленістю між німецьким і радянським командуваннями. Тут не мали пра­ва оперувати війська жодної зі сторін. А проте російському радянському урядові тактично вигідно було саме в «нейтральній зоні» накопи­чувати війська для майбутнього наступу на Ук­раїну, бо формально за них він не відповідав. Хо­ча ці частини називалися 1-ю та 2-ю Ук­раїнськими повстанськими дивізіями, їх ор­ганізація, постачання й озброєння контролюва­лися російською стороною. Щоправда, загальна чисельність дивізій не перевищувала 6 тис. бійців. Для наступу на Україну цього було мало. Та й завдання таке перед ними не ставилося. Щоб уникнути прямої конфронтації з німцями, Ленін виконував умови Брестської мирної угоди. Зрештою, більшовики цілковито втратили ініціативу на території України. 17 жовтня в Москві відкрився 2-й з'їзд КП(б)У. «Партія, — за­значалося в його резолюції, — рішуче й катего­рично заперечує таку партизанську війну, особ­ливо є прикордонній смузі, бо вона може втягну­ти робітників України і Росії в передчасний за­гальний виступ або сприяти німецькому коман­дуванню в озлобленні й згуртуванні окупаційних військ проти Радянської Росії».

Отже, саме тоді, коли Україна готувалася до всенародного повстання, «захисники інтересів робітників і селян», припустившись чергового стратегічного прорахунку, виступили проти ньо­го. КП(б)У обмежила свої завдання вирішенням організаційних питань.

Більшовики зрозуміли свою помилку досить швидко. Пленум ЦК КП(б)У, що відбувся на­прикінці жовтня 1918 р. в Москві, підтримав раніше створений Центральний військово-революційний комітет на території України як орган повстання. Однак про широкий виступ без підтримки Москви не могло бути й мови. Тож Ра­да народних комісарів РСФРР 11 листопада зо­бов'язала Реввійськраду республіки протягом 10 днів підготувати війська для походу в Україну. Для інтервенції 17 листопада спільним рішенням ЦК РКП(б) й РНК РСФРР було створено керівний ор­ган під назвою «Реввійськрада групи військ Курського напрямку». До неї ввійшли В.Антонов-Овсієнко, Й.Сталін і В.Затонський. Сама ж група військ складалася з двох українських і кількох російських дивізій. Наприкінці грудня вона налічу­вала близько 22 тис. бійців.

28 листопада за вказівкою ЦК РКП(б) в Курську було створено Тимчасовий робітничо-селянський уряд України. Він розташувався в м.Суджа.

В. Ленін у конфіденційному листі до коман­дувача Червоної армії Й.Вацетіса так пояснював формування цього уряду. «... обставина має ту добру сторону, що позбавляє змоги шовіністів України, Литви, Латвії, Естляндії розглядати рух наших частин як окупацію й створює сприятливу атмосферу для подальшого просування наших військ. Без цієї обставини наші війська були б поставлені в окупованих областях у неможливе становище й населення не зустрічало б їх як визволителів».

Як бачимо, у вузькому колі наближених осіб Ленін визнавав факт окупації України російсь­кими військами. Водночас нарком закордонних справ РСФРР В.Чичерін на запитання голови уряду УНР В.Чехівського, на якій підставі Росія веде наступ на Україну, офіційно відповідав, що російських військ в Україні немає, а Директорія має справу з військами українського радянсь­кого уряду, який діє цілком незалежно від Росії. Взагалі, цей уряд нічим не виявив себе. Ось тільки видав наприкінці листопада маніфест про повалення влади гетьмана. Прибічники голови уряду Ю.Пятакова й члена уряду Артема (Ф.Сергеєва) довго не могли порозумітися між собою. Врешті, урядову кризу подолали в Москві, призначивши новим головою радянсь­кого уряду України Х.Раковського. Прибувши до Харкова, він підготував документ, який чітко віддзеркалював характер, завдання та вплив на війська Українського фронту українського ра­дянського уряду. Зацитуємо згаданий документ мовою оригіналу: «1. Временное рабоче-кре-стьянское правительство Украиньї создано по постановлению ЦК РКП, является его органом и проводит все распоряжения и приказыі ЦК РКП безусловно. 2. Временное рабоче-крестьянское правительство Украиньї. не будучи, по существу, самостоятельным. не создавапо и не собирается создавать своего независимого командования, назвав Реввоенсовет группы Курского направления «Реввоенсоветом Украинской советской армии» исключительно для того, чтобы можно было говорить о советской армии Украины, а не о наступлении российских войск, т.е. продолжать ту политику, которая начата была образованием Временного рабоче-крестьянского правительства Украины.

Это переименование отнюдь не означало и не означает никакого изменения по существу, тем более, что личный состав оного Реввоенсовета определен не нами, а центральным учреждением РСФСР и негласно он является тем же самым Реввоенсоветом группы войск Курского направления, получившим только иную вывеску для Украины».

«Урядова криза» аж ніяк не перешкодила наступові радянських військ на Україну. Вони просувалися в двох напрямках: на південь через Харків-Донбас і на Київ. Головком Й.Вацетіс поставив перед командуванням фронту завдання: вийти на лінію Дніпра й закріпитися в найважливіших містах Подніпров'я — Києві, Черкасах, Кременчуці, Катеринославі, Олександрівську. До середини лютого 1919 р. це завдання було виконано.

Як уже зазначалося, армія УНР не могла протидіяти більшовицькій навалі. Чимало повстанських загонів, з яких вона складалася, перебували під впливом лівих українських партій, що виступали за радянську форму влади. Деякі з них, зокрема загони Махна, Григоріїва, Живолупа, Богунського, влилися до лав Червоної армії.

Частини Українського фронту билися не лише з армією УНР, а й із денікінцями та військами Антанти. Це також сприяло переходові на бік Червоної армії українських повстанських сил.

Розвиваючи успіх, Червона армія до травня 1919 р. взяла під свій контроль мало не всю територію України в межах колишньої Російської імперії. Частини Українського фронту зупинили просування білогвардійців у Донбасі. Особливо відзначилися загони Махна, які заволоділи Бердянськом і Маріуполем. А війська Григоріїва захопили Миколаїв, Херсон, Одесу. За ефективні бойові дії цей отаман був удостоєний ордена Червоного Прапора.

У травні становище на фронтах раптово змінилося не на користь Червоної армії. До цього призвели негаразди в її глибокому тилу.


Запровадження «воєнного комунізму» в Україні

6 січня 1919 р. декретом Тимчасового робітничо-селянського уряду України, який за кілька днів до того переїхав з РСФРР до Харкова, Україну було проголошено «Українською Соціалістичною Радянською Республікою» (УСРР). Цей уряд, цілковито за­лежний від Москви, навіть не намагався прова­дити самостійну державну політику. 25 січня в Харкові він декларував необхідність об'єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної фе­дерації. Робилося це про людське око, бо в Ук­раїні й так послідовно втілювалась у життя політика, що становила в РСФРР цілісну систе­му, прикметною ознакою якої була сувора цен­тралізація політичного та економічного життя країни (згодом вона дістала назву «воєнний комунізм»).

Хоч Україна офіційно мала статус «радянсь­кої республіки», вільне обрання рад на її тери­торії надовго відкладалося. Натомість створю­валися надзвичайні органи влади — ревкоми й комбіди, формування яких було прерогативою більшовицької партії. Центральна влада сама призначала людей у військово-революційні комітети. Широкі трудящі маси не могли контро­лювати їхньої діяльності.

Більшовики відразу ж дали зрозуміти, що не збираються ділитися владою із жодною з лівих українських партій, які визнали радянську фор­му влади й чимало зробили для її поширення в Україні. 3-й з'їзд КП(б)У, що відбувся в березні 1919 р., як і два попередні, висловився за не­доцільність укладення політичних угод з дрібно­буржуазними партіями.

В економічній сфері ставка робилася на одержавлення всіх галузей промисловості, на­самперед видобувної, металургійної, металооб­робної, машинобудівної, цукрової, а також транспорту. Націоналізація, що відбувалася під гаслами переходу від капіталістичного до соціалістичного способу виробництва, до решти розладнала підірваний світовою війною ринко­вий механізм, ліквідувала приватну ініціативу, звела до мінімуму товарно-грошові відносини. Перестали діяти економічні закони. Їх намага­лися замінити адміністративними чинниками, передовсім централізацією управління - шляхом створення мережі вертикальних структур, за­провадження різних мобілізацій та примусової праці.

Така система прискорювала економічний занепад. У постанові ЦК РКП(б) про госпо­дарське будівництво в Україні (квітень 1919) за­значалося: «... видобуток вугілля майже повністю припинився, заводи не працюють, залізниці також напередодні зупинки — за бра­ком палива і через цілковиту відсутність грошо­вих засобів».

Промислові товари й речі широкого вжитку практично зникли з ринку. Гроші знецінювалися, розвивалися примітивні форми мінової торгівлі.

Місто як серцевина виробництва й збуту промислових товарів перестало приваблювати селян, тож завезення до нього продуктів, пере­довсім хліба, різко скоротилося. В Україні здав­на склався погляд на хліб як на товар. У Кате­ринославській губернії 50% зібраного врожаю зернових ішло на ринок, у Таврійській — близь­ко 60, а в Херсонській — майже 65%. Без про­дажу збіжжя селянське господарство просто не могло існувати.

Розрив економічних зв'язків між містом і се­лом ще більше загострив продовольчу пробле­му. В березні 1919 р. вона стала на порядку ден­ному 3-го з'їзду рад України. Більшовикам, які мали кількісну перевагу, вдалося протягти свою резолюцію, де йшлося про державну монополію на заготівлю хліба, тверді ціни, розгортання кла­сової боротьби на селі, диктатуру пролетаріату й організацію комбідів. 12 квітня 1919 р. радянсь­кий уряд України видав декрет про застосування продрозкладки, що означало перехід до бороть­би за хліб із його виробниками шляхом примусо­вих методів заготівлі. В села України прибували продовольчі загони з Росії, сформовані з робітників Москви, Петрограда, Шуї. До початку липня 1919 р. діяло 46 таких загонів загальною чисельністю 1,5 тис. бійців. Ринковий обмін між містом і селом зі звичної, буденної операції пе­ретворився на криваву битву за хліб, яку більшовики вважали складовою частиною кла­сової боротьби, необхідною для перемоги соціалістичної революції.

Від застосування продрозкладки хліба в містах майже не додалося. За даними наркома продовольства О.Шліхтера, було зібрано лише 8 млн. пудів зерна проти запланованих 140 млн. Значну частину цього врожаю становило збіжжя, вилучене з поміщицьких маєтків. Для одержання такої мізерної для українського хлібного ринку кількості зерна доводилося утри­мувати велетенський продовольчий апарат із десятків тисяч осіб. Вилучення хліба за тверди­ми цінами обходилося державі значно дорожче. В одному з документів, надісланих до ЦК КП(б)У, зазначалося, що при твердій ціні 18,4 крб. за пуд хліба держава витрачала на його придбання до 1 тис. крб.

Політика «воєнного комунізму» призвела також до значних змін у вирішенні аграрного питання. Свого часу ленінський декрет про зем­лю з його популістськими гаслами й обіцянками тотального перерозподілу поміщицької землі на користь найбідніших верств дав більшовикам могутні важелі впливу на селянство Росії й по­части України. Ці гасла більшовицька пропаган­да активно використовувала й під час походу Червоної армії в Україну. Однак з утвердженням радянської влади 3-й з'їзд КП(б)У проголосив зовсім іншу політику в сфері аграрних відносин, головним завданням якої був «перехід від одно­осібного господарства до товариського». Се­лянський двір доживав свій вік. Для побудови соціалізму створювалися радянські господарст­ва, комуни тощо. Нові закони, партійні резо­люції, інструкції, документи Наркомзему утвер­джували пріоритети колективного й державного землеробства.

З 15 млн. десятин поміщицької землі селя­нам в одноосібне користування перейшло за­ледве 5-6 млн. Чимало земель було зарезерво­вано для комун і артілей. Але українські селяни не бажали вступати в них, плекаючи надію ста­ти самостійними господарями.

Різкій критиці піддали політику «воєнного ко­мунізму» опозиційні партії. Відкидаючи принципи диктатури, вони виступали за радянську владу на інших, демократичних засадах, принаймні для експлуатованих трудящих. Представники цих партій намагалися довести більшовикам не­спроможність і шкідливість політики «воєнного комунізму» на 3-ому Всеукраїнському з'їзді рад, але з цього нічого не вийшло.

Внаслідок запровадження політики «во­єнного комунізму» й диктатури пролетаріату (фактично — диктатури більшовицької партії) різко змінилося внутрішньополітичне становище в Україні. Артем (Ф.Сергєєв). який після січневої «урядової кризи» залишив Харків, повернув­шись до міста на початку квітня, повідомляв у секретаріат ЦК РКП(б): «У робітничих кварталах ми втратили дуже багато з того впливу, що йо­го мали. Проти нас шириться настрій, з яким ду­же важко боротися. На найміцніших заводах, де не було, чи майже не було меншовиків, бо туди вони не могли з'явитися, тепер їх уважно слуха­ють і щиро їм аплодують». Ще радикальніше ре­агувало на «воєнний комунізм» українське селянство.


Розгортання селянського антикомуністичного

повстанського руху в Україні навесні 1919 р.

Невдоволення селянства політикою «воєнного комунізму» й диктатурою пролетаріату почало виявлятися ще наприкінці зими 1919 р. 21 лютого з Олександрії на ім’я голови радянського уряду України Х.Раковського надійшла телеграма з резолюцією делегатів повстанських загонів Херсонщини й представників селянства прифронтових волостей, де зазначалося, що вони визнають як єдину народну радянську владу, але «обрану вільно, без насильства з будь-якого боку». З'їзд вимагав рівного представництва для робітників і селян на майбутній 3-й Всеукраїнський з'їзд рад, запровадження закону про соціалізацію землі, протестував проти арештів з боку ВУЧК членів «нашої селянської партії українських лівих соціалістів-революціонерів».

Резолюція не була винятком. 28 березня газета «Комунист» (орган ЦК КП(б)У) писала: «На останніх з'їздах рад особливо яскраво виявилася сліпа ненависть заможного селянства до комун і комунізму». 10 квітня в Гуляйполі відбувся з’їзд представників 71 волості Олександрівського, Бердянського, Бахмутського, Павлоградського повітів і делегатів 3-ї Задніпровської бригади Н.Махна, на порядку денному якого стояли політичне, земельне й продовольче питання. Обговорюючи їх, делегати дійшли висновку, що партія «комуністів-більшовиків», захопивши державну владу, не гребує нічим, щоб її утримати й закріпити за собою. Як зазначалося в резолюції, 3-й Всеукраїнський з'їзд рад не став «справжнім і вільним виразником волі трудящих». Делеґати висловили протест проти методів, якими діяли комісари-більшовики й агенти ЧК, а також зажадали проведення соціалізації землі, заміни продовольчої політики та «реквізиційних загонів правильною системою товарообміну між містом і селом», повної свободи слова, друку, зборів для лівих політичних течій. Чітка й непримиренна позиція гуляй польського з'їзду загострила стосунки речників політики «воєнного комунізму» з Н.Махном та його повстанським рухом.

У відповідь на тиск тоталітарної системи розгорнувся антикомуністичний рух селян. У січні отаман Зелений (Д.Терпило) розірвав зв'язки з армією УНР і перейшов на радянську платформу, а в березні підняв антибільшовиць­ке повстання. 1 квітня 1919 р. уряд УСРР оголо­сив його поза законом. По кількох днях те саме він зробив стосовно отаманів Соколовського, Гончара (Батрака), Орловського. Кількість ан­тикомуністичних виступів чимдалі зростала. У квітні, за даними органів НКВС, їх було понад 90. Спочатку повстання розгорнулися в Київ­ській, Чернігівській і Полтавській губерніях, а відтак охопили всю територію УСРР. Як визна­вали самі більшовицькі керівники, 1919 р. ра­дянська влада в Україні не виходила за межі гу­бернських та повітових центрів.

Офіційна ідеологія називала повстанський антикомуністичний рух лише куркульською контрреволюцією. Слово «куркуль», яке не ма­ло чіткого соціального й економічного змісту, найчастіше використовували як політичний жу­пел у боротьбі з селянством. Квітневий (1919) пленум ЦК КП(б)У визначив як важливе зав­дання «нещадне придушення куркульської контрреволюції». Для цього в квітні було залу­чено 21 тис. бійців і командирів Червоної армії, створено спеціальний Внутрішній фронт. Фак­тично боротьба з повстанським рухом мало чим відрізнялася од фронтових дій регулярних час­тин. У ліквідації виступу Зеленого брали актив­ну участь піхота, кіннота, артилерія й навіть ко­раблі Дніпровської флотилії, які не раз обстрілювали з гармат повсталі села.

17 липня Рада робітничо-селянської оборо­ни УСРР ухвалила постанову «Про придушення куркульських і білогвардійських заколотів на селі», де йшлося про надзвичайні методи бо­ротьби — кругову поруку, воєнну блокаду, захо­плення заложників, накладання контрибуцій, виселення сімей керівників повстань. Однак се­ло не лише не змирилося з політикою «воєнно­го комунізму», а й посилило опір. У перших двох декадах липня 1919 р. органи НКВС зареєстру­вали 207 антикомуністичних виступів на тери­торії УСРР. Чимало з них мали масовий харак­тер. Так, загони отамана Гончара у Василівському повіті налічували до 8 тис. пов­станців, а отамана Зеленого— близько 12 тис. У виступі, що відбувся в середині травня в Подільській губернії, брало участь до 20 тис. чоловік.

Уся селянська Україна повстала проти спроби реорганізувати її життя на комуністичний лад. Це було однією з головних причин падіння радянської влади в Україні влітку 1919 р.


Розклад Червоної армії, падіння радянської влади

Політика «воєнного комунізму», а відтак і повстанський рух надзвичайно швидко підірвали бойовий дух частин Ук­раїнського фронту. Ще навесні 1919 р. В.Антонов-Овсієнко угледів загрозу негативного впли­ву «воєнно-комуністичних» заходів на армію. 17 квітня він інформував Леніна: «Наша майже ви­нятково селянська армія розхитується політи­кою, яка змішує середняка з куркулем [...], яка провадить «продовольчу диктатуру» за підтрим­ки московських продармійців. за майже повного браку Радянської влади на місцях (у селах). На Правобережній Україні робота надзвичайок і продекспедиторів, що спираються на «інтер­національні» загони, відроджує націоналізм, піднімаючи на боротьбу з «окупантами» все на­селення без винятку. Земельна політика Мещерякова не враховує місцевих особливостей [...]. Українська армія, яку будували не лише ко­муністи, а й українські есери, ліві есери, анархісти, погано піддається дисципліні, не уни­кла партизанського, повстанського руху й аж ніяк не може в масі своїй вважатися цілком надійною нашою опорою. Наша земельна й національна політика в Україні докорінно підри­ває всі зусилля військових подолати ці впливи розкладу».

Командувач Укрфронту пропонував ради­кально змінити загальний політичний курс, аграрну політику, ввести до складу уряду УСРР представників політичних партій, пов'язаних із селянством, не забувати про національний такт і місцеві особливості. В.Антонов-Овсієнко мав цілковиту рацію, але в Москві не поспішали до нього прислухатися.

Тим часом невдоволення в армії зростало. 9 травня кавалер ордена Червоного Прапора Григоріїв видав універсал до українського наро­ду, фактично оголосивши виступ проти уряду Х.Раковського. Причиною цього стало обурення бійців дивізії, які, здобувши Одесу, повернулися додому на Єлизаветградщину для відпочинку й побачили, що продзагони пограбували їхні села.

Григоріїв закликав села й волості формува­ти повстанські загони, захоплювати повітові центри, а сам повів свої частини (15 тис. бійців) на Київ, Катеринослав, Полтаву. Досить легко вони здобули Катеринослав, Черкаси, Кремен­чук, Миколаїв, Херсон, не зустрічаючи значного опору тилових частин Червоної армії. Чимало з них перейшли на бік Григоріїва, цілком поділяю­чи гасло «Геть московську обжорку!»

Цей виступ примусив більшовиків дещо змінити тактику. В травні вони дозволили вида­вати газети деяких партій. До складу уряду ввійшли представники українських есерів (бо­ротьбистів), а до складу ЦВК рад України — представники лівих есерів (борбистів). Частину земель Укрголовцукру було передано в зрів­няльний розподіл, ліквідовувалися повітові над­звичайні комісії, де траплялося найбільше зло­вживань. Однак жоден державний чи партійний більшовицький документ не поставив під сумнів саму політику «воєнного комунізму». Зміни в її курсі мали суто косметичний характер. Головним засобом боротьби проти бунтівників залишалася сила зброї. З її допомогою наприкінці травня, оголивши в окремих місцях фронт, таки вдалося придушити виступ Григоріїва. Повстанців було розпорошено по Єлизаветградщині, а сам ота­ман переховувався поблизу свого рідного с.Верблюжки. Загальне керівництво каральною операцією покладалося на К.Ворошилова. На­прикінці травня він доповів у Москву, що завдан­ня виконано лише наполовину. «В критичний мо­мент, — зазначалось у рапорті, — не було жодної повноцінної, стійкої частини для виступу проти Григоріїва. Багато полків перейшло на його бік, інші оголосили [себе] нейтральними, деякі, вико­нуючи бойовий наказ, розпочали з розгрому надзвичайок, з єврейських погромів і т.ін.».

16 травня в Україну прибув голова Реввійськради республіки Л.Троцький і розгорнув шалену боротьбу з партизанщиною в Червоній армії. 19 травня він провів об'єднане засідання членів ЦК РКП(б) й ЦК КП(б)У. Тоді ж було ухва­лено розформувати Український фронт, а його армії підпорядкувати командуванню Південного та Західного фронтів. Наступного дня газета «Коммунист» опублікувала статтю Л.Троцького «Українські уроки» із закликами викорінювати партизанщину методом «розпеченого заліза».

Всіх тих командирів, котрі не поділяли або ставили під сумнів більшовицькі доктрини, вва­жали авантюристами. Таким оголосили анархіста Н.Махна — талановитого повстанського ватажка. який очолював 3-ю Задніпровську бригаду й от­римав наказ у травні переформувати її в дивізію. Його погано озброєні частини самостійно стри­мували прорив білогвардійців у Приазов'ї. Попри це, Рада робітничо-селянської оборони УСРР під тиском Л.Троцького 25 травня ухвалила рішення «ліквідувати Махна в найкоротший час».

Зробити це командування червоних не мало змоги. А ображений, зачеплений за живе ком­бриг сам відмовився од командних посад у Чер­воній армії й запропонував своїм загонам зробити вибір — перейти в розпорядження Південного фронту чи «розбитися на самостійні загони й працювати в інтересах народу».

Все це остаточно підірвало боєздатність Червоної армії. Вона почала відступати в Донбасі, зросли рецидиви партизанщини. Наприкінці травня заступник голови Вищої військової інспекції повідомляв, що серед частин Українського фронту пакує невдоволення, поширюються заклики «Бий жидів!», «Геть комуну!», «Геть надзвичайки!». Вища військова інспекція зазначала, що «багато частин фронту, зокрема 1-й і 2-й полки (Богунський і Таращанський), політично ненадійні. Для врятування загального становища необхідно вжити крайніх заходів; треба одягнути й узути червоноармійців і, принаймні, змінити в полках командний склад, усунувши з ненадійних частин їхніх ватажків».

Спроба Л.Троцького адміністративно-ко­мандними й репресивними заходами поліпшити становище не мала успіху. Призначений коман­дувачем 14-ї армії К.Ворошилов 13 червня пи­сав Х.Раковському. що «армії, як організму, не­ма. Штаби й різні установи — це в кращому разі натовп нероб, а в гіршому — п'яниці й саботажники; в органах постачання немає ні озброєння, ні обмундирування; частини до смішного неве­ликі, розклалися, босі, з опухлими й скривавле­ними ногами, обірвані».

Під тиском денікінців червоні залишили Лівобережну Україну. 25 червня білі ввійшли до Харкова, а 28 — до Катеринослава.

З липня в Царицині Денікін видав «Мос­ковську директиву» збройним силам півдня Росії, в основу якої було покладено план ор­ганізації головного удару на Курському й Воро­незькому напрямках для захоплення Москви.

Тим часом активізувала свої дії об'єднана армія УНР. Її частини потіснили червоних із за­ходу на схід і північ. Наприкінці серпня радянські урядові установи змушені були терміново зали­шити Київ. Радянська влада в Україні, втратив­ши військову підтримку, політичний авторитет і соціальну опору в місті й селі, впала вдруге.