Створення Української Центральної Ради Наприкінці лютого 1917 р несподівано для багатьох сучасників, але цілком закон

Вид материала

Закон

Содержание На перехресті політичних перспектив Орієнтація на Антанту та її крах

Подобный материал:

• Створення Української Центральної Ради Наприкінці лютого 1917 р несподівано для багатьох, 1713.98kb.
• Створення Центральної Ради. I універсал Центральної Ради та його значення. V. Узагальннення, 648.19kb.
• Основні етапи становлення української державності, 83.75kb.
• Іванець А. В. Кримський вектор політики Української Центральної Ради, 278.3kb.
•    Історія українського народу містить в собі багато славних подій. До них належить, 113.67kb.
• Питання до іспиту з історії україни, 35.99kb.
• Універсал Центральної Ради. Карта. Атласи. М. Щербак. Герої Крут. Тип урок, 35.13kb.
• Лекція 1 Word. Створення документа. Мета. , 214kb.
• Унiверсалу Української Центральної Ради. Процес формування самостiйних органiв закон, 161.01kb.
• Унiверсалу Української Центральної Ради. Процес формування самостiйних органiв закон, 147.11kb.

На перехресті політичних перспектив

Зречення гетьманським урядом влади, вступ до Києва військ Директорії, парад пов­станських військ у столиці України — все це ставило останню крапку в історії гетьманського режиму й знаменувало відновлення Української Народної Республіки. У грудні 1918 р. Директорія переживала момент тріумфу, свого найвищого злету. Але перед кожною політичною силою, яка в боротьбі за владу здобуває перемогу, неодмінно стає запитання: що робити далі? Тривалість періоду її правління значною мірою залежить від внутрішніх і зовнішніх чинників, зокрема від того, наскільки правильно, суголосно з поточним моментом обрано форму державного ладу, закладено його соціально-економічні підвалини. Скрутно водиться тим політичним силам, котрі стають за кермо держави лише внаслідок заперечення програм попереднього режиму. Яскравий приклад цього — історія УНР доби Директорії.

21-24 грудня в Києві відбувся губернський селянський з'їзд. 700 делегатів висловили щиру подяку Директорії та обіцяли їй підтримку «в боротьбі за Українську Трудову республіку», але лише в разі негайного виконання нею низки завдань державного й соціально-економічного характеру. Як з'ясувалося, ні в Директорії, ні у вищих українських політичних колах не було одностайності в поглядах на перспективи державно-національного будівництва. Єдине, що згуртовувало навколо Директорії політичні партії, які входили до Українського національного союзу, й повстанські селянські загони — це ідея боротьби з гетьманським режимом. В інших питаннях по­зиції розбігалися, часом у діаметрально проти­лежних напрямах, тому необхідно було шукати компромісів, а це, своєю чергою, призводило до нескінченного з'ясування стосунків між різними політичними течіями й навіть окремими діячами.

Зазначена обставина далася взнаки вже під час державної наради у Вінниці 12-14 грудня, проведеної Директорією з представниками політичних партій та громадських організацій, що входили до УНС. Її учасники поділилися на два табори, один із яких обстоював парламен­тарну систему влади, а другий — радянську.

Попри очевидні суперечності, Директорія намагалася попервах зберегти єдність ук­раїнських політичних сил. 26 грудня вона при­значила уряд УНР (очолив його соціал-демо­крат В.Чехівський), до складу якого ввійшли представники всіх політичних партій, що об'єдналися в УНС. Того самого дня Директорія видала свою програмову декларацію, побудо­вану на засадах так званого «трудового» прин­ципу. На думку його творців, він всотав у себе кращі риси радянської й парламентської систем. Досить швидко життя показало, що це був паліативний вихід із ситуації.

Конструктивна частина декларації містила надто багато загальників, їй бракувало чітких, конкретних планів. Директорія оголошувала се­бе тимчасовим, хоч і верховним органом рево­люційного часу, який, отримавши владу від на­роду, народові й передасть її на Конгресі трудо­вого народу України, що «матиме верховні пра­ва і повновласть рішати всі питання соціального, економічного та політичного життя республіки». Влада в УНР, зазначалося в декларації, повинна належати лише «класам працюючим — робітництву і селянству». За основу буде взято класовий метод поділу суспільства, тобто «класи нетрудові, експлуататорські, які живляться і роз­кошують з праці класів трудових, класи, які ни­щили край, руйнували господарство й означили своє правління жорстокостями та реакцією, не мають права голосу в порядкуванні державою».

При першому ж ознайомленні з цією декла­рацією впадає в око наївність і короткозорість ук­раїнських політиків. Не досить, що їм бракувало досвіду — УНР під час свого становлення потра­пила у вкрай складне зовнішньополітичне стано­вище. З підписанням Брестської мирної угоди Ук­раїна пов'язала себе з Четверним союзом, тож країни Антанти уявляли її ворожим сателітом, різновидом більшовизму. Вигравши війну, вони дали зрозуміти гетьманським дипломатам, що без особливого ентузіазму сприймають Україну як самостійну державу. Антанта з підозрою зустріла відновлення УНР Директорією, бо дивилася на Ук­раїну лише як на південну Росію, керуючись прин­ципом відновлення небільшовицької «єдиної й неділимої» Росії. Свої подальші плани вона пов'язувала із всебічною допомогою армії Денікіна, яка перебувала на Дону. Наприкінці лис­топада одеські газети від імені держав Антанти опублікували декларацію, де мовилося про як­найшвидший прихід в Україну збройних сил союз­ників у залежній від обставин кількості, щоб підтримувати тут порядок. 2 грудня в Одесі з'явив­ся перший французький військовий корабель — «Мірабо», а 15 грудня розпочалася висадка 15-тисячного контингенту англо-французьких військ. 18 грудня білогвардійські загони за підтримки французьких військ вступили в бій з одеською ук­раїнською залогою й примусили її залишити місто.

13 січня 1919 р. до Одеси прибув штаб французької десантної дивізії на чолі з генера­лом д'Ансельмом. Він зажадав від українських військ залишити район навколо Одеси й відійти на лінію Тираспіль-Бірзула-Вознесенськ-Ми-колаїв-Херсон. Одночасно вийшов його наказ, в якому зазначалося, що «Франція й союзники прийшли в Росію, щоби дати змогу всім чинни­кам доброї волі й патріотизму відновити порядок у краю». Про існування України навіть не згаду­валося. В січні 1919 р. війська Антанти вступили до Миколаєва.

З інтервенцією військ Антанти на північних і північно-східних кордонах УНР з'явилися війська радянської Росії. Під приводом надання допомоги робітникам і селянам, що повстали проти гетьма­на, вони розгорнули наступ у двох напрямах: Ворожба-Суми-Харків і Гомель-Чернігів-Київ. Але й повалення влади гетьмана не зупинило подаль­шого просування більшовицьких військ. 24 грудня наркомат закордонних справ РСФРР повідомив у пресі, що у зв'язку з анулюванням РНК РСФРР Брестської мирної угоди від 3 березня радянська Росія більше не визнає Україну за суверенну дер­жаву й припиняє діяльність усіх її представниць­ких установ на своїй території. Однак оголосити про відкритий наступ військ на Україну більшови­ки не наважувалися.

Вони діяли через створений у Курську на­прикінці листопада 1918 р. маріонетковий Тим­часовий робітничо-селянський уряд України. На ноту протесту уряду УНР урядові РСФРР стосов­но вторгнення радянських військ на українську те­риторію РНК цинічно заявила, що «ніякого війсь­ка Російської Соціалістичної Федеративної Ра­дянської Республіки в Україні немає. Воєнна акція на українській території в цей момент проводиться поміж військом Директорії і військами Українського радянського уряду, який є цілком незалежним». Це була відверта брехня. Ук­раїнська Народна Республіка, ще не ставши на ноги, опинилася між двома вогнями.

До зовнішньополітичних труднощів додали­ся й внутрішні. Селянство, що становило більшість населення республіки, не зробило на­лежних висновків із подій 1917-1918 рр. щодо створення власної держави. В постановах різноманітних з'їздів воно підтримувало ідею ук­раїнської державності, коли ж виникала не­обхідність стати на її захист, виявляло цілковиту індиферентність. Анархічний менталітет ук­раїнського селянина, доброго землероба й політичного неука, брав гору над загально­національними інтересами. Ця риса далася взнаки восени 1918 - взимку 1919 р. Створив­ши на хвилі боротьби з режимом гетьмана кількасоттисячну армію УНР, селяни-повстанці з поваленням гетьманського режиму почали розбігатися по домівках. Армія УНР виявилася цілковито небоєздатною проти більшовицьких військ, легко піддавалася їхній агітації.

За умов, що склалися, Директорія й провідні політичні сили України мали вирішити, з ким їм бути: із західною демократією проти більшовиків чи з більшовиками проти Антанти. Самостійного шляху, вочевидь, не існувало. «Загальний стан війська, яке брало участь у протигетьманському повстанні, не давав ніяких підстав вірити в те, щоб Україна могла вдержатися власними силами без союзу з одною або другою із зовнішніх сил», — зазначав І.Мазепа — один із чільних діячів УНР. Парламентарна західна система з її демократиз­мом, передовими досягненнями в організації суспільства насамперед імпонувала українській інтелігенції, яка вбачала в ній бажану мету своєї політичної діяльності, але вона погано узгоджува­лася з політично нерозвиненою більшістю насе­лення, котра, навпаки, симпатизувала радянській формі влади. Однак ця влада внаслідок більшо­вицької диктатури, що лежала в її основі, запля­мувала себе кров'ю. Пошуки орієнтації розкололи українців на кілька таборів, і якщо в 1917 р. політичні уподобання цілком узгоджувалися з програмами окремих партій, то наприкінці 1918 р. й особливо на початку 1919 проблема орієнтації остаточно розколола провідні українські партії.

На початку січня 1919 р. в Києві зібрався ІУ-й з'їзд УСДРП. Центральним моментом робо­ти з'їзду стало обговорення доповіді А.Пісоцького про політичне становище в Україні. Доповідач наполягав на впровадженні влади рад і ор­ганізації народного господарства на соціалістичних засадах. Одним із його аргументів було те, що в Західній Європі розгортається світова ре­волюція. А.Пісоцького підтримували М.Ткаченко, М.Драґомирецький, Ю.Мазуренко, М.Авдієнко. Антирадянську позицію посідали катеринославці І.Мазепа, П.Феденко, І.Романченко, Т.Грабовий, Я.Капустян. Всі інші, за свідченням того ж таки І.Мазепи, «не мали ясного погляду на справу й хиталися між совітами і загальним виборчим правом». Так, голова уряду УНР В.Чехівський виступив за впровадження радянської системи влади, але без більшовицьких диктаторських методів. В.Винниченко, який ще у Вінниці палко підтримував цю систему, на з'їзді УСДРП відки­нув її. Голова уряду й голова Директорії по-різному бачили державотворчу перспективу, що було тривожним симптомом. Зрештою, гору взяла ідея скликання парламенту та обрання ор­ганів місцевого самоврядування шляхом здійс­нення загального виборчого права.

З'їзд УСДРП не вніс ясності в політичну орієнтацію суспільства, тому напередодні від­криття Трудового конгресу Директорія вирішила провести в Києві чергову державну нараду. Вона відкрилася 16 січня. Представники Січових стрільців О.Назарук та Ю.Чайківський виступили за встановлення в Україні військової диктатури під проводом С.Петлюри, Є.Коновальця та А.Мельника, але більшість учасників відкинула цю пропозицію. Загальне резюме наради знаходимо в І.Мазепи: "З членів Директорії різко проти більшовиків висловився Петлюра. Швець говорив невиразно. Винниченко, як завжди, імпровізував і не мав ясного погляду на справу. Загалом, серед промовців переважав протибільшовицький на­прям, але всі знали, що маси «нейтральні» або йдуть за більшовиками. Коли після всіх цих про­мов представники січових стрільців взяли свій внесок назад, нарада нічого іншого не могла при­думати, як те, що, мовляв, нехай залишається все, як було». До наведеного вище слід додати, що позицію Січових стрільців поділяла далеко не вся армія УНР. Дивізія отамана Зеленого стояла на радянських позиціях і в січні відмовилася вико­нувати накази вищого командування. За її при­кладом пішли військові підрозділи отамана Григоріїва. Назагал сваволя отаманів стала чи не найприкметнішою рисою армії УНР, яка катаст­рофічно втрачала боєздатність.

Політику Директорії не підтримала Всеукраїн­ська рада селянських депутатів. 14-15 січня її ви­конавчий комітет провів у Києві нараду з пред­ставниками губернських рад, на якій зажадав від Директорії негайно передати владу виконкомам Всеукраїнських рад селянських і робітничих рад.

Відкриттю в Києві (23 січня) Трудового кон­гресу передувало проголошення злуки східних і західних українських земель у єдину соборну державу. Ця помітна й довгоочікувана в історії України подія не мала бажаних наслідків. Со­борність лише продекларували. На думку одно­го із учасників злуки М.Шаповала, вона була «більше теоретично-юридичною, ніж фактич­ною». Хоча Західноукраїнська Народна Рес­публіка перетворювалася на Західноукраїнську область УНР, на її території й далі функціонува­ла своя система влади. Ці дві влади, що діяли в українських землях, у найскрутніші моменти не могли порозумітися, поступившись соборницькими інтересами перед власними.

Із 593 депутатів, передбачених виборчим за­коном, на Трудовий конгрес прибуло понад 400, з них 36 репрезентували ЗУНР. Найбільшою фракцією була есерівська, селянська. Вона, як зазначав П. Христюк, «могла, при умові внутрішньої спаяності, ясності своїх позицій і рішучого переведення їх в життя, відіграти ріша­ючу роль в цім важкім моменті української рево­люції», але «розбавлена елементами з селянсь­кої фракції, розбилась, покололася на праве і ліве крила, які не могли знайти спільної плат­форми, і в результаті виступала й голосувала (відповідно до свого поділу) за різні резолюції».

Провідною й спрямовуючою силою Конгресу стала фракція УСДРП, за якою пішла більшість делегатів. 28 січня Трудовий конгрес висловився за демократичний лад в Україні, підготовку зако­ну про вибори всенародного парламенту. Було ухвалено «з огляду на небезпечний військовий час доручити власть і оборону краю Директорії УНР, яка, доповнена представником від Над­дністрянської України, до слідуючої сесії Трудо­вого конгресу має бути верховною властю і вида­вати закони, необхідні для оборони Республіки, причім ці закони передаються на затвердження найближчій сесії Трудового конгресу».

На рішення Трудового конгресу значною мірою вплинув наступ російських радянських військ на Київ, розгорнутий у січні 1919 р. Він зміцнив позиції прихильників союзу з Антантою та антибільшовицькі настрої в Директорії. 16 січня вона оголосила стан війни з радянською Росією. З іншого боку, відбувалася консолідація лівих, во­рожих Директорії прорадянських сил. Одразу ж після завершення роботи Конгресу в Києві відбу­лася конференція УПСР (центристська течія). На відміну од фракції есерів, які продемонстрували розбіжність у поглядах на Конгресі, учасники партійної конференції в підсумковій резолюції од­ностайно висловилися за перехід влади «до рук класових органів, себто рад селянських і робітни­чих депутатів». У тій-таки резолюції конференція наголосила, що УПСР «як партія не може брати на себе відповідальності за урядову політику».

Ще радикальнішу, власне, відверто ворожу до Директорії позицію посіли ліві українські есе­ри й соціал-демократи-незалежники, які поча­ли входити в контакти з більшовиками й готува­ти повстання проти Директорії.

Національна демократія, загалом сприймаючи й сповідуючи ідею суверенності Української дер­жави, була, як і в попередні періоди, поділена на окремі табори, що суперечили один одному в пи­таннях соціально-економічної орієнтації УНР. Одні бачили її демократичною правовою республікою на взірець західних держав, інші перебували під впливом соціалістичних ілюзій. Сам факт такого роз'єднання та вкрай несприятливе зовнішньо­політичне становище ставили під сумнів подальше існування УНР і засвідчили, що Українська рево­люція вступила в період загальної кризи.


Орієнтація на Антанту та її крах

Наступ більшовицьких військ примусив Ди­ректорію відразу ж після завершення ро­боти Трудового конгресу залишити Київ. 2 лютого центром її осідку стала Вінниця. Того са­мого дня Директорія провела чергову державну нараду, на якій обговорила умови, запропоновані французьким командуванням для порозуміння з Антантою. Французи пропонували реорганізувати Директорію та уряд, вивести з них Винниченка, Петлюру й Чехівського, створити 300-тисячну армію для боротьби з більшовиками й підпоряд­кувати її союзному командуванню. Однією з умов була тимчасова передача залізниці та фінансів України під контроль Франції, а також звернення до останньої з проханням прийняти Україну під французький протекторат. Питання про державну незалежність України мала вирішити Паризька мирна конференція.

Ці вимоги викликали обурення в учасників державної наради, але справи на антибільшо­вицькому фронті були такими кепськими, що вони доручили Директорії, не приймаючи за­пропонованих умов, продовжити пошук шляхів до порозуміння з французами. 5 лютого коман­дуванню антантівського військового десанту в Одесі було передано декларацію представників України, Білорусії, Кубані й Дону з викладом поглядів на форму державного устрою названих держав і шляхи подолання більшовизму й анархії. Так само висловлювалося переконання, що «питання державного ладу цих чотирьох одиниць може дістати скоре й відповідне рішен­ня тільки шляхом окремого здійснення прин­ципів державності та порядку в кожній із них».

Наступного дня на переговорах у Бірзулі між французькою й українською сторонами керівник української делегації С.Остапенко від імені Ди­ректорії домагався визнання Антантою суве­ренітету України, допомоги в боротьбі з більшо­виками й допущення делегації УНР до участі в роботі Паризької мирної конференції. Начальник штабу французьких військ полковник Фрайденберг повторив раніше сформульовані вимоги, особливо наголосивши на необхідності усунення з посад Винниченка та Петлюри. Сторони не дійшли згоди, й українська делегація поверну­лася до Вінниці.

Обставини, що склалися, вимагали невід­кладних заходів. «Що більш в Україну вдиралися більшовики, то більш росла орієнтація на Антан­ту», — писав М.Шаповал. За його словами, ще на початку лютого було вирішено, що уряд В.Чехівського піде у відставку. 9 числа ЦК УСДРП відкликав з уряду й Директорії своїх представ­ників, мотивуючи це «новими міжнародними мо­ментами в українській державній справі». З огля­ду на таке рішення, В.Винниченко оголосив про свій вихід із Директорії й невдовзі виїхав за кор­дон. С.Петлюра повівся інакше. У надісланому 11 лютого до ЦК УСДРП листі він повідомив про тимчасове припинення свого членства в партії й подальше виконання державних обов'язків: «Я не вважаю для себе можливим ухилитися од вико­нання своїх обов'язків, яко сина свого народу, пе­ред батьківщиною і буду, доки це можливо, стоя­ти й працювати при державній праці».

Рішення про відкликання своїх представ­ників прийняв ЦК УПСР, у зв'язку з чим ще один член Директорії — Ф.Швець — оголосив про вихід із партії.

Ці кроки мали продемонструвати Антанті по­ступки Директорії. Водночас було припинено безуспішні переговори в Москві з РНК РСФРР української делегації на чолі з С.Мазуренком, які розпочалися ще в середині січня. 10 та 12 люто­го повноважний представник УНР на мирній конференції в Парижі Г.Сидоренко звернувся до її учасників із нотами, в яких говорилося про війну РСФРР проти УНР та імперіалістичну політику більшовиків, і зажадав визнання дер­жавами Антанти й США незалежності УНР як «єдиного засобу привернення негайного трива­лого спокою і порядку в Східній Європі», оскільки уряд УНР протидіє більшовицькій експансії.

13 лютого Директорія призначила новий склад Ради народних міністрів. Її очолив на той час позапартійний С.Остапенко. До складу уряду и представники трьох партій — соціалістів-федералістів, соціалістів-самостійників і народних республіканців, які орієнтувалися на демократичні засади й держави Антанти.

Дві провідні соціалістичні українські партії (УСДРП і УПСР) добровільно відмовились од влади. Здавалося, в такий спосіб вдасться усунути перешкоди на шляху порозуміння з Антантою. Але невдовзі з'ясувалося, що це був не кращий вихід із становища. Праводемократичний уряд Остапенка, зробивши ставку на по­розуміння з Антантою, не став шукати підтримки в народних масах. Він так і не видав жодного програмного документа з роз'ясненням своєї політики. В умовах розвитку революції, коли зміна настроїв широких верств населення важила більше, ніж танки Антанти, це було грубою помилкою. Уряд опинився в цілковитій ізоляції. « Саме в цю добу загальна анархія і хаос на українському фронті досягли найвищого щабля, - свідчив І.Мазепа. — За уряду Остапенка не було ні влади, ні контролю. Тому грубі мільйони, що видавалися на різні нові формування, пропали марно. Зловживанню отаманів не було кінця: вони брали гроші, але при першій нагоді кидали фронт, зникали хто куди хотів, здебільшого в Галичину, і цим вносили ще більшу дезорганізацію як на фронті, так і в запіллі (тилу — авт.)».

Під впливом більшовицької популістської агітації, спрямованої, зокрема, на ліквідацію приватної власності на землю та її тотальний зрівняльний поділ, в Україні швидко поширювалися прорадянські настрої. Вони охопили й армію УНР. Навіть Січові стрільці, які послідовно й твердо стояли на антибільшовицьких позиціях, перейшли на радянську платформу, оголосивши в декларації від 13 березня, що вони із «запалом підпиратимуть радянську владу на місцях, котра заводить лад і порядок».

21 березня у Вапнярці командування Південно-Західного фронту, відрізаного (внаслідок захоплення радянськими військами Жмеринки) від решти армій УНР, створило революційний комітет (отамани Волох, Загородський, Колодій), який також заявив про свій перехід на радянську платформу. 22 березня в Кам'янці-Подільському під головуванням В.Чехівського з представників УСДРП та УПСР (центристська течія) утворився Комітет охорони республіки. Він так сформулював свою програму: 1) охорона порядку та спокою; 2) домовленість із Директорією про негайне припинення переговорів з французьким командуванням в Одесі й розгортання переговорів із радянським урядом України на основі визнання радянськими урядами України й Росії са­мостійності та незалежності України, виведення російських військ з її території та формування нового українського уряду. Хоч цей комітет 28 березня самоліквідувався, він завдав серйозно­го удару проантантівським позиціям Директорії та уряду С.Остапенка.

Зусилля уряду УНР здавалися цілком без­перспективними ще й тому, що йому ніяк не вдавалося зрушити з мертвої точки переговори з французами.

Генерал д'Ансельм був зацікавлений у залу­ченні українських військ до боротьби проти більшовиків, але не квапився допомагати їм зброєю. Він і далі наполягав на усуненні з посад Петлюри й Андрієвського, не підтримував також ідеї визнання Антантою незалежності України. Все це загальмувало переговори. У березні з'ясу­валося, що в Антанти немає сил для розгортання широкомасштабних воєнних дій в Україні й Росії. Внаслідок більшовицької пропаганди її війська розкладалися. В березні вони під тиском Червоної армії, яка складалася переважно з повстанських частин отамана Григоріїва, мусили залишити Херсон і Миколаїв, а на початку квітня — Одесу. Стало цілком очевидно, що орієнтація на Антанту була стратегічною помилкою. 9 квітня в Рівному члени Директорії С.Петлюра й А.Макаренко санкціонували створення нового (знову ж таки соціалістичного) уряду УНР на чолі з Б.Мартосом. До нього ввійшли А. Лівицький, М.Ковалевський, І.Мазепа, Г.Сиротенко. Хоча Директорія фор­мально не припиняла переговорів з Антантою, призначення нового уряду свідчило про крах про-антантівської орієнтації, яка не забезпечила УНР зовнішньополітичної підтримки й навіть призвела до значних соціальних ускладнень, ізолювавши провід УНР від народних мас, дала змогу більшо­викам захопити владу над більшою частиною Ук­раїни. Реорганізація уряду стала відчайдушною спробою вибратися з політичної пастки, що в неї потрапила Директорія.