Geum.ru

Створення Української Центральної Ради Наприкінці лютого 1917 р несподівано для багатьох сучасників, але цілком закон

Вид материалаЗакон

Содержание


Брестський мирний договір
Перше становлення
Українська Народна Республіка
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10

Брестський мирний договір:

підготовка й підписання

Осінь 1917 р. була четвертою в історії світової війни. Росія однією з перших серед воюючих сторін не витримала воєнних ви­пробувань: їхнім безпосереднім відлунням стали Лютнева революція та Жовтневий переворот. Ак­тивно використовуючи гасло негайного припинен­ня війни, більшовики прийшли до влади в Росії.

Боротьба за мир, розгорнута Леніним у кінці 1917 - на початку 1918 рр., була добре продума­ним засобом боротьби за владу в партії, державі й міжнародному революційному русі.

Радянська історіографія завжди подавала ленінську лінію на переговорах у Бресті як єдино правильну, що уможливила країні здобуття «мирного» перепочинку. У що ж вилився цей «перепочинок» для Росії? Рівень життя 1918 р. катастрофічно знизився навіть проти 1917, голод став жорстокою реальністю для міського насе­лення, зупинилося промислове виробництво, війна перетворилася із зовнішнього чинника на внутрішній. Втративши союзників на міжна­родній арені, Росія на довгі роки опинилася в са­моізоляції. Зате вистояла й навіть зміцнила свої позиції влада більшовицької партії та її вождя.

Якщо сепаратний мирний договір і дав ко­мусь перепочинок, то лише країнам Четверного союзу. Ліквідувавши в листопаді 1917 р. Східний фронт, Німеччина й Австро-Угорщина переки­нули свої війська на захід, де вперше отримали кількісну перевагу. Війна точилася ще майже рік, сіючи руйнування та смерть.

Брестський мирний договір вніс значні корек­тиви в розвиток міжнародного революційного ру­ху, переписавши сценарій передбачуваної світо­вої революції. За соціал-демократичними кано­нами, розробленими ще задовго до війни, світова революція мала розпочатися в Німеччині, бо ли­ше там могла здобути перемогу. На початку 1918 р. ця країна й, особливо, Австро-Угорщина стоя­ли на порозі великих соціальних струсів, і якраз на них розраховували ліві комуністи на чолі з М.Бухаріним, обстоюючи гасло світової революції та революційної війни. Ленін доклав чимало сип до нейтралізації лівих комуністів, знову продемонст­рувавши свою необмежену владу над верхівкою більшовицької партії. Внаслідок підписання Бре­стського миру питання про революцію у Німеччині було відкладено до осені. Отже, головним плац­дармом світової революції стала Росія, незмірно зріс авторитет Леніна. 1918 р. його постать набу­ла планетарного масштабу, відтіснивши на задній план вождів німецької соціал-демократії К.Лібкнехта та Р.Люксембург.

9 листопада, коли Ленін запропонував сол­датам самочинно на рівні полків і дивізій вести переговори про перемир'я, Українська Цент­ральна Рада, як уже зазначалося, оприлюднила 3-й Універсал, в якому не могло не знайти місця питання миру. В нотах, відозвах, постановах Ге­нерального секретаріату й УЦР засуджувалися дії більшовиків, які виходили за межі загальновизнаних норм міжнародного права, нехтуючи зобов’язаннями, взятими перед союзниками. Українські політики намагалися апелювати до суспільної свідомості громадян Росії та України, але це не вплинуло на Раду народних комісарів.

2 грудня в Брест-Литовському більшовицька делегація підписала з представниками командування німецького та австро-угорського Східного фронту договір про перемир’я, який передбачав підготовку й підписання найближчим часом мирного договору.

За обставин, що склалися, діячі УЦР почали усвідомлювати: вони не встигають за розвитком подій. Тож постала дилема: залишатися на ста­рих позиціях, остаточно втративши вплив на армію, чи змінити тактику.

Про свій намір стати на шлях самостійних міжнародних відносин Генеральний секретаріат оголосив у ноті до всіх воюючих і нейтральних країн у справі миру від 11 грудня. Попередньо нота обговорювалась і була схвалена Малою радою. В ній декларувалися принципи, на яких УНР вважала за необхідне вести мирні перего­вори. Зокрема, мир мав бути загальним, забез­печити всім народам право на самовизначення, не допускати ні анексій, ні контрибуцій. Посила­ючись на проголошення 3-м Універсалом Ук­раїнської Народної Республіки, Генеральний секретаріат обстоював своє право на міжна­родні зносини й застерігав, що влада РНК «не простягається на Українську Республіку», а та­кож, що мир «може мати силу для Української Республіки тільки тоді, копи його умови прийме і підпише правительство Української Народної Республіки». Заявляючи про свій намір узяти участь у Брестських мирних переговорах, Гене­ральний секретаріат наполягає на тому, щоб справу миру було остаточно завершено на міжнародній конференції всіх воюючих держав.

Обставини спонукали українців втягнутись у переговорний процес, ініційований більшовика­ми й представниками Четверного союзу. Зва­житися на подібний крок керівникам УНР було нелегко, їхні зовнішньополітичні симпатії зали­шалися на боці Антанти, до всього, російська громадська думка не раз звинувачувала й Грушевського, й Винниченка в австро- та герма­нофільстві, тож переговори могли викликати нову хвилю нападок. Про намір українців іти своїм шляхом, не спалюючи мостів у стосунках з країнами Антанти, свідчив виступ генерального секретаря міжнародних справ О.Шульгіна на восьмих загальних зборах УЦР, які відкрилися 12 грудня: «Більшовики хотять заключити сепа­ратний мир, ми ж на це не згодні, ми не допус­тимо, щоб німці та австрійці перекидали свої полки на англійців, французів та інших. Ми стоїмо за загальний мир». Ясна річ, це говори­лося з наміром бути почутими в Парижі та Лон­доні. Однак напівофіційні стосунки з Антантою так і не стали офіційними.

Розуміючи, що присутність у Бресті українців — це додатковий важіль впливу на переговор­ний процес, 13 грудня 1917 р. делегації Німеч­чини та її союзників висловили згоду на участь у мирних переговорах повноважних представників УНР. Після кількаденного бурхливого об­говорення восьмі загальні збори УЦР ухвалили послати до Брест-Литовського делегацію, склад якої визначили центральні комітети УПСР і УСДРП. Її головою було призначено В.Голубовича, членами — М.Левитського, М.Любинського, М.Полоза та О.Севрюка.

28 грудня 1917 р. (9 січня 1918 р. за н.ст.) у Брест-Литовському розпочалося перше пле­нарне засідання мирної конференції. В ній бра­ли участь близько 400 офіційних представників країн-учасниць. Хоч українській делегації, одній із наймалочисельніших, ще бракувало досвіду, вона виявляла неабияку активність, завзято за­хищаючи національні інтереси. Керівник австро-угорськоі делегації граф О.Чернін записав у своєму щоденнику: «Українці значно відрізня­ються од російських делегатів. Вони менш рево­люційні й незмірно більше цікавляться власним краєм, аніж загальним соціалізмом [...] Їхні зма­гання спрямовані на те, щоб стати якнайшвид­ше самостійними. Вони ще не зовсім ясно уяв­ляють, чи це має бути повна міжнародна са­мостійність, чи самостійність у рамках російської федеративної держави. Видно, що дуже інтелігентні українські делегати мають намір ви­користати нас як трамплін для наскоку на більшовиків. Вони йшли на те, щоби ми визнали їхню самостійність, а тоді виступлять із цим fait ассотрlі (довершеним фактом — авт.) перед більшовиками, які будуть приневолені прийняти їх як рівноправних при підписанні миру».

Як слушно завважив О.Чернін, першим на­гальним завданням делегації УНР було утвер­дити себе повноправною та окремою політич­ною стороною. 29 грудня це питання розглянула й позитивно вирішила конференція. Від імені держав Четверного союзу О.Чернін офіційно заявив: «Ми визнаємо українську делегацію са­мостійним і повноважним представництвом са­мостійної Української Народної Республіки». Аналогічну заяву зробив Л.Троцький, оголосив­ши, що «не бачить жодної перешкоди для участі української делегації в мирних переговорах». Остання, підкреслив нарком іноземних справ РРФСР, «виступає тут як самостійна делегація, і такою визнає її російська делегація».

Декларуючи власну позицію, українська де­легація спиралася на ноту Генерального секре­таріату від 11 грудня. Але однозначно негативне ставлення країн Антанти до переговорів пере­креслювало надію на загальний характер миру. Він мусив мати сепаратний характер. Тож і де­легацію, й Центральну Раду хвилювало питання, наскільки прийнятним буде цей мир для України.

Українці зажадали забезпечення тери­торіальної цілісності УНР, тобто «приєднання до України Холмщини та Підляшшя, й плебісциту в Східній Галичині, Північній Буковині та Закар­патській Україні».

Така позиція скидалася на територіальну претензію до Австро-Угорщини й викликала різке заперечення австрійської делегації. Врешті українці задовольнились обіцянками створення автономного коронного краю з українських зе­мель Галичини. Характеризуючи перебіг цих за­галом успішних для української сторони перего­ворів, член уряду, міністр УНР М.Ткаченко 22 січня на дев'ятих загальних зборах УЦР зазна­чив: «Умовами згоди досягнуто з нашого боку найбільшого, чого тільки можна було досягти. Українському народові забезпечено право національного самовизначення всюди, де він жи­ве в більшості, в тому числі в Холмщині та на Підляшші. З Галичиною справа вирішується на користь нашого народу, тобто панування ук­раїнського народу забезпечується в тій частині, яку він заселяє. Згідно з торговельною частиною мирного договору, ввіз товарів із-за кордону і вивіз їх з України є монополією Української дер­жави [...] Договір буде сприятливий для нас і убезпечує Україну від усяких зазіхань з боку се­редньоєвропейських держав».

Дев'яті загальні збори 220 голосами «за» («проти» — 1, «утрималося» — 16) надали Раді народних міністрів право підписати договір. Власне, це право за кілька днів до того було де­клароване 4-м Універсалом.

В уряді не виникло якихось принципових за­перечень щодо вироблених умов, бо в зв'язку з наступом більшовицьких військ становище в Ук­раїні загострилося. В Києві панувала гнітюча ат­мосфера. «Непевність у завтрашньому дні була такою великою, — згадував О.Севрюк, — що Центральна Рада делегувала нам право ра­тифікувати майбутній мирний договір на випадок, коли б вона сама не в стані була цього зробити».

Українська делегація повернулася до Бреста, де розпочався останній, найдраматичніший етап мирних переговорів. Росіяни привезли «в своєму обозі» представників харківського Народного се­кретаріату й намагалися подати ситуацію так, ніби влади Центральної Ради в Україні вже не існує, а повноправними представниками українців мо­жуть бути лише уповноважені радянського уряду. Інсинуації Троцького українська делегація відки­нула. Не знайшли вони розуміння і в представ­ників Четверного союзу. Однак для австрійської сторони це послужило нагодою домагатися знят­тя з обговорення галицької проблеми як своєї внутрішньої. «Тими днями, - згадував один із керівників німецької делегації генерал Гофман, - я дивувався з молодих українців, які цілком певно знали, що, крім евентуальної допомоги німців, вони нічого за собою не мають, і що їхній уряд є по­няттям фіктивним, а проте рішуче стояли в пере­говорах з графом Черніним при вимогах, які зголосили. і не відступали від них ані на крок». Авст­ро-Угорщині, що знемагала під тягарем воєнних, особливо продовольчих проблем, мир був необхідний так само, як і Україні, й Чернін відступив з умовою, що проблема Східної Галичини стане предметом окремої таємної угоди з Україною. Та­ку угоду про створення з українських земель Га­личини й Буковини окремого коронного краю в складі Австро-Угорщини було укладено 26 січня. А наступного дня (точніше, ночі) представники країн Четверного союзу й УНР підписали мирний договір, у преамбулі якого договірні сторони відзначили, що «вони хочуть сим вчинити перший крок до тривалого і для всіх сторін почесного світового миру, котрий має не тільки покласти кінець страхіттям війни, а й вести до привернення дружніх відносин між народами на полі політично­му, правному, господарському та умовому».

Відповідно до преамбули було укладено й основний текст договору. Він засвідчував завер­шення стану війни між договірними сторонами та їхнє бажання жити в мирі й дружбі. Не було в ньому жодних анексіоністичних та контри­буційних вимог, кордони між УНР і Австро-Угор­щиною збігалися з довоєнними російськими, а в межах передбачуваної Польщі їх мала остаточ­но визначити спільна комісія на підставі «етно­графічних відносин і з урахуванням бажань на­селення». Сторони відмовлялися од взаємних претензій на відшкодування збитків, заподіяних війною, домовилися про обмін військовополоне­ними й надлишками сільськогосподарських та промислових товарів, зобов'язалися відновити взаємні економічні відносини й установити пари­тетні курси національних валют (1 тис. німецьких державних марок у золоті прирівнювалися до 462 золотих карбованців УНР).

Підписання Брестського мирного договору свідчило про успіх молодої непрофесійної ук­раїнської дипломатії. Це був перший самостійний крок УНР на міжнародній арені. Але за тодішніх об­ставин в Україні він сам собою мало що вирішував. На той час УЦР і уряд УНР змушені були відступити до Житомира, їхнє важке становище могла поліпшити лише воєнна допомога країн Четверно­го союзу. Це питання ЗО січня обговорювала Рада народних міністрів за ініціативою М.Порша. Сумнів у доцільності такої допомоги висловив М.Ткаченко: «...мабуть, краще дати большевизму вмерти влас­ною смертю, почекати, доки народ знову не звер­неться до нас, а тим часом формувати нове війсь­ко». Однак голосував він за німецьку допомогу, як і 435 інших присутніх міністрів.

Того самого дня О.Севрюк, МЛевитський та М.Любинський підписали заклики до народів Ав­стро-Угорщини й Німеччини з проханням про до­помогу. Особлива надія покладалася на украінців-галичан: «Гадаємо, настав час, коли ці наші брати рам'я об рам'я з повертаючими війсь­ковополоненими підуть на бій проти спільного ворога нашого волелюбного українського народу і принесуть йому сили для будови нової, свіжої потуги. Це хочемо сказати у важку годину з надією, що наш голос буде вислуханий».Для німців і австрійців такий поворот подій не став несподіванкою, адже не з альтруїстичних міркувань підписували вони угоду з делегацією УНР. «І для нас Україна була необхідною як сила економічна, і. очевидно, ми не могли відступити її більшовикам. — писав генерал Е.Людендорф. — Треба було задушити більшовизм на Україні й запровадити там такі порядки, які могли б дати нам воєнні користі: збіжжя і сировину; для цього треба було просунутися в глиб країни". У спільній австро-українській заяві зазначалося: "Вислов­лене з української сторони прохання про військо­ву допомогу буде здійснено. Австро-угорські військові частини перемістяться на територію Ук­раїнської Республіки й повернуться назад, як тільки Центральна Рада того зажадає».

Так, рятуючи Україну від одного лиха, Цент­ральна Рада поставила її перед новими випро­буваннями.


Перше становлення

радянської влади в Україні

Харкові 12 грудня 1917 р. Україну було проголошено республікою рад робітни­чих, солдатських і селянських депутатів. 17 грудня ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення Центральної Ради та Генерально­го секретаріату й створення радянського уряду України —- Народного секретаріату — в складі: Артем {Ф.Сергєєв), В.Ауссем, Є.Бош, С.Бакинський, В.Затонський, Р.Люксембург, М.Скрипник, Є.Терлецький, В.Шахрай, Г.Лапчинський. Попри піднесений тон маніфесту, становище уряду за­лишалося невизначеним.

Прізвища членів Народного секретаріату були цілком невідомими Україні. Навіть Харківський більшовицький комітет і Харківська рада робітни­чих депутатів не бажали визнавати цього уряду. Цікаві спогади залишила Є.Бош: "Брак активної підтримки з боку керівних харківських товаришів дуже ускладнював роботу Радянського уряду в Харкові. При іншому ставленні верхівки парторганізації Донецько-Криворізької області не було б перебоїв у роботі ЦВК. бо не довелося б одразу ж після повалення Центральної Ради переїздити до Києва, а згодом перекочовувати ЦВК й Народно­му секретаріатові з міста до міста».

Лише командувач російських радянських військ В.Антонов-Овсієнко налагодив зв'язок із ЦВК й допоміг Народному секретаріатові з приміщенням, яке реквізували в газети «Южный край". На базі цієї газети почав видаватися "Вестник Народного секретариата». Для чого робилося, ми вже говорили: створити ілюзію, ніби з Центральною Радою воює не Рада народ­них комісарів, а Народний секретаріат. До цього прийому більшовики вдаватимуться не раз.

Вже згадувалося, як Троцький намагався ви-корнета™ представників ЦВК й Народного секре­таріату на переговорах у Бресті, щоб не допустити підписання українською делегацією окремого до­говору. Однак з цього нічого не вийшло. Не домігся особливих успіхів Народний секретаріат і в сфері внутрішньої політики. Люди, які входили до нього, були революціонерами-руйнівника ми, не готовими до державотворчої діяльності. До всього, більшість із них не сповідувала ідеї української державності. Тож не дивина, що вже в січні 1918 р. Україна по­чала розпадатися на окремі частини. 17 січня в Одесі було проголошено в межах Херсонської та частково Бессарабської губерній Одеську ра­дянську республіку, а 30 січня (другого дня після переїзду Народного секретаріату до Києва) в Хар­кові — Донецько-Криворізьку радянську рес­публіку. Про самостійну діяльність радянського уряду України, тим паче про національне, при­наймні в межах радянської системи, державотво­рення не доводиться говорити. Тільки й того, що Народний секретаріат і ЦВК репродукували поста­нови РНК та провадили уніфікаційну політику. Бу­ло скасовано всі розпорядження Центральної Ра­ди, ліквідовано українську грошову систему, поши­рено на територію України постанови та декрети РНК. зокрема про землю, робітничий контроль, націоналізацію промислових підприємств. Промо­вистим є той факт, що саме декретом Раднаркому,) не Народного секретаріату було націоналізовано харківський завод Гельферік-Саде. І взагалі, про­мисловість України потрапила під п'яту Вищої ради народного господарства, створеної 2 грудня 1917 Р- в Петрограді.

Зміни політичних режимів призводили до по­дальшого сповзання України в прірву економічноі кризи. Внаслідок неефективного управління знизилася продуктивність сотень заводів і шахт, оголошених націоналізованими, зростало безробіття. Взимку 1918 р. зазнала цілковитого розгрому велика сільськогосподарська власність.

Перший період Радянської влади в Україні, пов’язаний із масовими масовими виявами червоного терору. В радянській Росії ця політика офіційно бул запроваджена восени 1918 р., вже після „апробації” її в Україні. В Грудні 1917 р. в Харкові владу рад загони В.Антонова-Овсієнка утверджували за допомогою розстрілів. Те саме діялося в Катеринославі й Полтаві. Лише в Києві радянські війська під командуванням М.Муравйова знищи­ли за різними оцінками від 2 до 5 тис. жителів.

Радянський уряд працював у Києві три тижні. 22 лютого ЦВК рад України створив Надзвичай­ний комітет оборони революції від західних імперіалістів. Наступного дня Народний секре­таріат закликав робітників і селян дати відсіч пол­чищам іноземних імперіалістів і бандам буржуаз­них націоналістів. У відозві йшлося про інтер­венцію проти країни рад та спроби залити кров'ю російську революцію. Що ж до українських національно-державних гасел, то про них забули.

Ясна річ, радянська влада не спромоглася організувати народну оборону України від німецького наступу. Під прапори п'ятьох рево­люційних армій більшовики нашкребли заледве 25 тис. бійців, перед якими стояло завдання не стільки воювати з ворогом, скільки забезпечу­вати вивіз з України матеріальних цінностей'.

Описуючи наступ військ УНР на Київ у березні 1918 р., В.Петрів навів таке спостереження в своїх «Споминах»: "Якось дико було дивитися на села, якими ми проходили. Попри ці села та через них проходять ріжні сили, ріжні озброєні відділи, які один з другим змагаються; із заходу суне залізна хмара німецького війська, а село живе своїм жит­тям, ніби довкруги нічого не діється".

27 лютого Народний секретаріат сквапно пе­ребрався з Києва до Полтави, а звідти 9 березня — до Катеринослава. Тут на одному з його засідань заходами Є.Нєроновича було ухвалено припинити воєнні дії та вступити в переговори з Центральною Радою. Однак наступного дня це рішення скасува­ли. 17-19 березня в Катеринославі відбувся ІІ-й Всеукраїнський з'їзд рад, а 21 числа новообраний ЦВК рад України переїхав до Таганрога, що став останнім місцем його перебування на українській землі. 18 квітня на сесїі комітету Народний секре­таріат перетворили на Бюро для керівництва пов­станською боротьбою в тилу окупантів, так звану «дев'ятку». Схвалений сесією маніфест до робіт­ників і селян із закликом боротися проти окупантів і буржуазно-націоналістичної контрреволюції по­ставив останню крапку в історії першого станов­лення радянської впади в Україні.


Українська Народна Республіка:

від Брестського мирного договору до гетьманського перевороту

8 лютого німецькі війська вступили на тери­торію України, 14 лютого їх підтримали частини австро-угорської армії. Назагал в угрупованні було 450 тис. солдатів і офіцерів. Вони поступово просувалися на схід і південь України, не зустрічаючи значного опору з боку радянських військ. В авангардах німецьких підрозділів ішли малочисельні українські війсь­кові частини. До кінця квітня 1918 р. вся тери­торія України опинилася під контролем німецької та австро-угорської армій.

На початку березня до Києва повернулася спершу Рада народних міністрів, а відтак і Цент­ральна Рада. Зустрічали їх у столиці досить стри­мано. Населення, переживши страхіття більшо­вицької окупації, розстріли й погроми, вчинені військами Муравйова. не знало, чого чекати від німців і австрійців. За роки світової війни суспільство звиклося з тим, що німці й австрійці — вороги. Небажання продовжувати війну не брало­ся до уваги, тож усю відповідальність за прихід чужинців покладали на УЦР.

Ще 10 лютого Рада народних міністрів у відозві до населення вперше спробувала пояс­нити, що завдання іноземних військ — покласти край грабуванню України більшовиками. Для „допомоги українським козакам, котрі зараз б'ються з ватагами великоросів-красногвардійців та солдатів, — зазначалось у відозві, — йдуть дивізія українських полонених, ук­раїнські січові стрільці з Галичини та німецькі війська". "Ці війська, — наголошувалося далі. — дружні нам, битимуться з ворогами Української Народної Республіки під прапором Польового штабу нашої держави”. І взагалі, вони «не мають ніяких ворожих нам намірів». На початку берез­ня ця тема не раз стояла на порядку денному. Як видно з протоколів засідань Ради народних міністрів, український уряд не знав справжніх намірів німецьких та австрійських союзників". На засіданні 9 березня члени уряду намагалися з'ясувати в О.Севрюка, до яких, власне, рубежів наступатиме німецьке військо, його чисельність і мету. Але в публічних виступах прихід німців в Україну змальовувався як безкорислива допо­мога дружньої держави. Характерним із цього погляду був виступ перед УЦР голови Ради на­родних міністрів В Голубовича. який стосов нонімецьких військ заявив, що з їхнього боку це „цілком дружня допомога й він щойно не зовсім точно висловився, буцімто вони найняті. Ця до­помога, по суті, безвідплатна і, власне кажучи, надається тільки тому, що ми такої допомоги просили... Я думаю, ті самі умови, умови друж­ньої допомоги німецького уряду нашому, мусять остатись і надалі". Аналогічні думки висловлю­вали М.Грушевський та інші діячі УЦР.

Радянська історіографія зображала все це як умисне намагання Центральної Ради ввести в оману народні маси, бо, мовляв, УЦР і уряд УНР прагнули перейти на службу до окупантів. Ду­мається, такий погляд аж ніяк не відповідав дійсності. Як свідчить подальший розвиток подій, драматичність ситуації полягала в тому, що Цен­тральна Рада вводила в оману насамперед себе. її позицію можна назвати недалекоглядною й наївною, але, за документами, провідні діячі УНР справді-таки вважали себе господарями стано­вища й розцінювали німецьку військову при­сутність як суто технічну акцію, з допомогою якої вдалося позбутися більшовиків і яка не матиме якогось помітного впливу, принаймні, на внутрішню політику УНР. Невипадково в день повернення УЦР до столиці України було опри­люднено розпорядження Міністерства внутрішніх справ губернським і повітовим комісарам „не­гайно оповістити весь трудящий люд України, що Рада народних міністрів твердо й непорушно стоїть на сторожі всіх політичних, соціальних і національних здобутків Великої Революції". Че­рез два дні УЦР звернулася до громадян України з черговою відозвою, де, зокрема, йшлося про незмінність політики, проголошеної 3-м і 4-м Універсалами, а також про те, що до неї «німці не мішаються і ніякої зміни в тім не мають роби­ти /... не мають заміру в чім-небудь перемінити наші закони і порядки, обмежити самостійність і суверенність нашої Республіки".

Обмірковуючи причини поразки Централь­ної Ради у війні з більшовиками, В.Винниченко писав у «Відродженні нації", що УЦР ставила національно-державну ідею значно вище за соціальну, й це відштовхнуло од неї народні ма­си. «Єдина поміч, — читаємо там само, — єди­ний рахунок був не йти всупереч настроям мас, згодитись на їхнє бажання зміни влади та її соціальної політики, тим зберегти цю владу в національно-українських руках і не внести в маси конфлікту між національною і соціальною ідею”. Можна з певністю сказати, що перший голова Генерального секретаріату просто не розумів самої природи державної влади, покли­каної насамперед організовувати й спрямовувати стихійний рух мас. Саме в нехтуванні цим чинником і полягала слабкість українського державного апарату, у серії газетних статей, виданих згодом брошурою "На порозі нової України», В.Винниченко стояв на тому, що Українська держава — не кінцева мета, а лише засіб: "Боронячи ук­раїнську державність, будуємо міцну твердиню, до котрої не буде приступу поліцейсько-бюро­кратичній реакції. Укріплюючи авторитет нашої соціалістичної Центральної Ради та її соціаліс­тичного міністерства, хочемо зробити нашу Ук­раїну кріпостю соціалізму. Будуємо республіку не для буржуазії, а для трудящих мас України, і від цього не відступимо!» Це було аж ніяк не пропа­гандистське штукарство. Матеріали, пов'язані з останнім періодом діяльності Центральної Ради, свідчать, що й голова УЦР, і чільні діячі фракцій УПСР та УСДРП розуміли державні інтереси УНР як кровну справу народних мас, і насампе­ред незаможного селянства. 20 березня на за­сіданні Малої ради М.Грушевський завершив урочисту промову з нагоди першої річниці УЦР такими словами: «У своїй діяльності Центральна Рада завжди мала єдиний критерій, єдиний ком­пас—інтереси трудящих мас».

Ця позиція найчіткіше віддзеркалилась у вирішенні аграрного питання. Гострі дебати то­чилися навколо нього в Центральній Раді ще на­прикінці 1917 р., а В січні 1918 вони вилились у доволі радикальний земельний закон, в основу якого було покладено принцип соціалізації землі. Він не сприяв стабілізації політичного становища в Україні, бо, з одного боку, підживлював ілюзії біднішої частини селянства, розбурхуючи рево­люційні пристрасті, а з другого — настроював проти української впади як великих землевлас­ників поміщиків, так і заможних селян, котрі традиційно, ще з козацьких часів, володіли землею на правах власності. Зрештою, невдоволені були й німці: внаслідок аграрних перетворень забезпечення Німеччини та Австро-Угорщини Українським хлібом ставало проблематичним.

Декларувавши своє невтручання в українські справи, командування німецьких і австро-угорських військ пильно придивлялося до українського уряду, намагаючись схилити його до акцій, спрямованих на зміцнення державної влади. Тодішній міністр земельних справ і харчування в уряді УНР М.Ковалевський пізніше "про дві розмови стосовно земельної реформи з німецьким послом в Україні Муммом та його Радником Мельхіором, які переконували його в необхідності збереження приватної власності на землю та в недоцільності проведення аграрної реформи конфіскаційним методом. На їхню думку, селяни повинні були отримати зем­лю шляхом викупу, внаслідок чого Українська держава мапа б як політичний, так і економічний зиск, стабілізувала б свою фінансову систему й уникла б політичної опозиції з боку землевлас­ників. Ці розмови викликали в М.Ковалевського пише подив і роздратування «цинізмом німець­ких фінансових дорадників».

Тим-то голова Ради народних міністрів В.Голубович, оприлюднюючи 24 березня 1918 р. уря­дову декларацію, знову наголосив, що земельна справа вирішуватиметься «на основі Універсалів і законів, виданих свого часу Центральною Ра­дою” та за допомогою земельних комітетів.

Чого ж досягла Центральна Рада подібною політикою? Незаможне селянство, розгромивши поміщицькі маєтки, було налякане приходом німців, які могли стати на захист прав землевлас­ників. Як свідчив В.Петрів, «чим незаможнішою була група, тим більше виявляла невдоволення з приходу німців, тим більше боялась змін політич­но-економічних». Нам не вдалося виявити яки­хось певних даних про акції незаможного селян­ства, спрямованих на активну політичну підтрим­ку УНР у 1918 р. Село неначе потонуло в анархії перерозподілу. 19 березня на засіданні Малої ра­ди голова комісії у справах виборів до Ук­раїнських установчих зборів Мороз навів низку невтішних прикладів. Так, у Хабному вибори не відбулися, бо того дня селяни грабували горілчані склади, в іншому селі вони продавали панське сіно. Повертаючись на початку березня 1918 р. з Генічеська до Києва, М.Ковалевський звернув увагу на те, як хитро поводилися селяни: не вия­вляючи своїх переконань, здебільшого дотриму­валися відомої приповідки "моя хата скраю».

Відомий поодинокий факт публічного вияву невдоволення політикою УЦР заможними селянами-власниками. 25 березня в Лубнах з ініціативи УДХП відбувся з'їзд хліборобів. Назвавши аграрну політику УЦР незадовільною, руйнівною та вису­нувши вимогу відновити приватну власність на зе­млю, встановити гарантований мінімум її для гос­подарства й надати решту землі в оренду малозе­мельним, з’їзд зажадав поповнити УЦР представ­никами хліборобів-демократів. 26 березня до Києва прибули 200 учасників з'їзду для консуль­тацій з керівництвом Ради. Зустріч не привела до порозуміння, але залишила помітний слід у політичному житті столиці. З приходом німців змінилася поведінка великих землевласників та підприємців. На засіданні Малої ради 24 березня голова Ради народних міністрів В.Голубович повідомляв, що «промислові піднімають голови і всіма силами борються з робітниками, бажаючи скинути всі здобутки революції». До опозиційних проявів у суспільно-політичному житті треба віднести організацію генералом П.Скоропадським Української народної громади.

Зрештою, генеральна лінія Центральної Ра­ди зустріла опір і в самих стінах Педагогічного музею. Критика з боку неукраїнських фракцій була традиційною з 1917 р„ але в березні до них долучилася фракція соціалістів-самостійників, яка вимагала формувати Кабінет міністрів не за партійним, а за діловим принципом. Негативно оцінювала діяльність уряду й фракція УПСФ. її представник Кушнір, опонуючи на засіданні Ма­лої" ради 20 березня М.Грушевському, зазначив, що УЦР платить данину максималізму не тільки в національній, а й у соціальній сфері своєї діяльності. Стрижнем його виступу стала теза про необхідність єднання всіх національно-суспільних чинників: «В Україні виростає нова сила — капіталізм, який несе поступ і розвій. Ми мусимо визнати, що ніяка країна не може роз­виватися без торгу й промисловості, без буржу­азії. Час уже зрозуміти, що відштовхнути буржу­азію від керування життям України неможливо. І Українська Центральна Рада, цей наш парла­мент, мусить бути так реорганізована, щоб у ній брали участь усі міста, земства, буржуазія, се­лянство, робітництво, соціалістичні партії — всі повинні спільно керувати життям».

Проте можна досить категорично твердити, що проявів широкого, масового незадоволення політикою УЦР весною 1918 р. не спостерігалося, але навіть якби вони були, то не могли становити серйозну політичну загрозу владі УЦР, доля якої на той час цілковито залежала від позиції німецького та австро-угорського командування. Воно досить швидко зрозуміло кволість Цент­ральної Ради й дійшло висновку про безперспе­ктивність співпраці з нею. Наприкінці березня з Києва до Відня повідомляли: «Досі ми обмежува­лися військовою окупацією і тим, що проганяли більшовицькі війська, а управління краєм прин­ципово залишали за Радою та її органами. Як же виглядає це управління? Чи теперішній режим — не торкаючись питання про його добру волю — є в стані постачати нам потрібні продукти або утво­рити такі умови, які дали б змогу нам добувати ці продукти шляхом закупівлі? Щоб Рада через свої власні органи могла забезпечити доставлення й транспортування продуктів — річ зовсім немож­лива за браком організації, яка добре працювала б і це не швидко переміниться, бо Рада не має в своєму розпорядженні ні грошей, ні справного виконавчого апарату (військо, жандармерія, суд, поліція), і ми не зможемо зарадити це не покличемо сюди нових сил і взагалі за межі суто військової окупації". Аналогічно висловлювались і німці: «Надія на те, що уряд, який складається лише з лівих опортуністів, зуміє організувати міцну владу, досить сумнівна.

Не отримуючи з боку українські обіцяної в Бресті підтримки щодо постачання центральних держав хлібом і сировиною (це було одним із найголовніших завдань є військ), їхнє командування почало втручатись у внутрішні справи УНР.

6 квітня вийшов досить прагматичний наказ головнокомандувача німецьких війсь Айхгорна про повний засів земель Селяни не мали права брати більше поміщицької землі, ніж могли засіяти, їм за перешкоджати в засіві поміщика спільного обробітку землі поміщика порівну ділили між собою врожай.

Після гострих дебатів Мала рад резолюцію, в якій зазначалося, ще війська покликано українським урядом для допомоги в справі наведення порядку в У межах і напрямах, які визначить уряд Народної Республіки, і ніяке самовільне втручання германського й австро-угорського командування в соціально-політичне та життя України неприпустиме...»

Але Центральна Рада, зробивши ставку на найнезаможніші верстви села, не знайшла в них соціального опертя й при цьому підтримку окупаційних військ. Не спромігшись установити дієвий контроль за житям УЦР потонула у вирішенні маси, може й важливих, але дрібних питань, у політичних дискусіях та численних інтерпеляціях. Вона втратила риси вищого законодавчого органу країни, обернувшись на своєрідний політичний клуб із доволі обмеженим ним колом учасників. Кількість присутніх у березні-квітні членів Малої ради не перевищувало 40 осіб. Властиво, відбувалася її самоізоляція.

Останнього не могли не помітити держави. Міністр закордонних справ Угорщини О.Чернін 3 квітня писав до Києва послу Форгачу: «...Я не мав би нічого 6 нинішній, як відомо за чутками, цілком ізольований уряд було замінено іншим».

А проте тристороння комісія ще не підготувала господарського договору між УНР та Німеччиною й Австро-Угорщиною, що гальмувало зміну уряду. Такий договір було підписано лише 23 квітня, Україна зобов'язалася поставити Центральним країнам 60 млн. пудів зерна, 400 млн. штук яєць, значну кількість картоплі, овочів, сировини. Підписавши цей договір, Центральна Рада винесла собі вирок. Наступного дня на нараді в начальника штабу німецьких військ у Києві генерала Гренера з участю „німецького й австрійського послів та військових аташе доля Центральної Ради була практично вирішена. Тоді ж 24 квітня Ґренер зустрівся з делегацією Української народної громади.

Німці хотіли мати в Україні тверду владу, цього ж прагнув і П.Скоропадський. Сторони поро­зумілися, й 26 квітня імператор Вільгельм II дав згоду на заміну українського уряду. Фельдмар­шал Айхгорн зробив усе можливе, щоб перево­рот не викликав значних ускладнень. Його нака­зом в Україні було запроваджено німецькі війсь­ково-польові суди, обеззброєно синьожупанну дивізію, заарештовано в самій Центральній Раді кількох членів уряду УНР. Психологічний тиск унеможливлював опір УЦР. Більшість її членів розуміла, що вона приречена. Гру було програно. День 29 квітня став останнім у діяльності Центральної Ради, яка без бою здала владу в руки П.Скоропадського, проголошеного на з'їзді земельних власників гетьманом України.

Відзначимо, що Центральна Рада віддала впаду, не поступившись своїми принципами й не втративши політичної гідності. Останнього дня свого існування вона ухвалила Конституцію УНР. Україна проголошувалася суверенною, демократичною, парламентською державою, з поділом влади на законодавчу, виконавчу й су­дову. Конституція гарантувала широкі грома­дянські свободи й особливі права національним меншинам. Однак українське суспільство було ще не готове до сприйняття абстрактних демо­кратичних принципів, які Конституція ставила над реаліями життя.

З поваленням Центральної Ради закінчився перший етап української революції, позначений внесенням і стрімким розвитком національно-визвольного руху, загостренням національних і соціальних проблем, спробою України відновити свою державність і вирватися з лабет Російської імперії.

Доба Центральної Ради продемонструвала сильні й слабкі сторони Української революції. До перших слід зарахувати, за вдалим визна­нням В.Винниченка, відродження нації, її швидку, хоч і недостатню політизацію, проголошення Української Народної Республіки. До других — брак необхідного політичного й державного досвіду в керманичів Центральної Ради, їхню народницьку ідеологію, розуміння суверенної держави як засобу, а не самодостатньої мети, більшою мірою ця вада була притаманна широким українським масам, яким бракувало розвиненої національної та політичної свідо­мості, розуміння необхідності творення власної держави. Ідея державності не посіла гідного місця в українській анархічній ментальності.

Перший етап Української революції, вичер­павши себе, поступився наступному. Маятник політичних пристрастей, сягнувши в 1917 р. крайньої лівої межі, в кінці квітня 1918 злетів праворуч.