Створення Української Центральної Ради Наприкінці лютого 1917 р несподівано для багатьох сучасників, але цілком закон

Вид материала

Закон

Содержание Жовтневі події 1917 р. в Києві. Проголошення Української Народної Республіки Українсько-більшовицька війна

Подобный материал:

• Створення Української Центральної Ради Наприкінці лютого 1917 р несподівано для багатьох, 1713.98kb.
• Створення Центральної Ради. I універсал Центральної Ради та його значення. V. Узагальннення, 648.19kb.
• Основні етапи становлення української державності, 83.75kb.
• Іванець А. В. Кримський вектор політики Української Центральної Ради, 278.3kb.
•    Історія українського народу містить в собі багато славних подій. До них належить, 113.67kb.
• Питання до іспиту з історії україни, 35.99kb.
• Універсал Центральної Ради. Карта. Атласи. М. Щербак. Герої Крут. Тип урок, 35.13kb.
• Лекція 1 Word. Створення документа. Мета. , 214kb.
• Унiверсалу Української Центральної Ради. Процес формування самостiйних органiв закон, 161.01kb.
• Унiверсалу Української Центральної Ради. Процес формування самостiйних органiв закон, 147.11kb.

Жовтневі події 1917 р. в Києві. Проголошення Української Народної Республіки

Телеграфні повідомлення про більшовиць­ку кий переворот у Петрограді почали надходити до Києва з другої половини дня 25 жовтня. Але заклики київських більшовиків на спільному засіданні виконкомів рад робітничих і солдатських депутатів підняти повстання й захо­пити владу не мали успіху.

Того самого дня на вечірньому засіданні Малої ради з участю представників різних політичних і громадських організацій було створено Крайовий комітет охорони революції в Україні, який підлягав Центральній Раді. Йому підпорядковувалися для охорони революції всі органи влади означеної те­риторії, а також усі сили революційної демократії. До комітету, поряд із представниками УЦР та ук­раїнських політичних партій, увійшли представники російської та єврейської демократії, зокрема біль­шовики Г.Пятаков, Й.Крейсберг, В.Затонський.

Події в Петрограді й пов'язані з ними місцеві проблеми перебували в центрі київського політичного життя. Українська більшість УЦР не висловила співчуття Тимчасовому урядові, але й не підтримала більшовиків, а відповідальність за те, що діялося в Петрограді, покладала як на уряд, так і на більшовиків.

Звичайно, цієї позиції не поділяли проурядові кола Києва, зокрема командування штабу КВО, вороже наставлене до українців. Воно за­судило створення Крайового комітету охорони революції. Присутність у цьому комітеті більшо­виків послужила формальною причиною для невизнання його чинності. Напруження в сто­сунках штабу з УЦР чимдалі зростало.

Щоб не роздмухувати конфлікт і максимально розширити свою платформу, тобто привернути на свій бік якнайбільше демократичних організацій, УЦР 27 жовтня ухвалила резолюцію про владу в країні, де наголошувалося на необхідності пере­ходу влади «до рук усієї революційної демо­кратії», а не до рад робітничих і солдатських де­путатів, які «становлять лише частину рево­люційної демократії». Висновок був такий: «Ук­раїнська ЦР висловлюється проти повстання в Петрограді й енергійно боротиметься з усякими спробами підтримати бунти в Україні». До Крайо­вого комітету додатково було включено двох представників козачого з'їзду, двох — міської ду­ми й представника військового округу.

Проте наслідки виявилися невтішними. Штаб округу, знехтувавши резолюцією, відмовився од співпраці з Крайовим комітетом, а більшовики заявили про свій вихід із Малої ради. В ніч на 28 жовтня Крайовий комітет охорони революції ух­валив рішення про саморозпуск і виніс це питан­ня на розгляд Малої ради, аргументувавши свою дивну за екстремальних умов акцію небажанням відповідати за ймовірний розвиток подій. Мала рада, обговоривши на своєму надзвичайному засіданні рішення Крайового комітету, почала шукати вихід зі становища, що склалося.

28 жовтня до Києва прибула з фронту підтрим­ка штабові КВО: козача дивізія та загони чехословаків. Командування округу вважало, що в нього достатньо сил, щоб перехопити ініціативу й завда­ти удару найрадикальніше налаштованим елемен­там — більшовикам. Оточивши о 18-й год. Марий­ський палац, частини штабу КВО заарештували утворений напередодні більшовицький ревком.

Контроль над становищем у місті було втра­чено, що призвело до збройних інцидентів на Печерську. Радянська література зображала їх як героїчний збройний виступ робітників і солдатів на підтримку радянської влади, перемогою якого «підступно скористалася Центральна Рада». На наш погляд, жовтневі події в Києві ще чекають спеціального неупередженого дослідження.

З того, як розгорталося «повстання», можна зробити висновок про його цілковиту непідготов­леність. Не було ні оперативного плану, ні чітко ви­значеної мети. Сутички, що мали локальний хара­ктер, точилися, в основному, на Печерську, навко­ло заводу «Арсенал». У неділю там налічувалося 200-250 бійців, частину яких становили робітники, а в понеділок — до 700 чоловік. Дивує як мізерна кількість військ, залучених штабом КВО проти «повстанців», так і їхня швидка капітуляція.

Події в Києві свідчили про загальну кризу влади, дезорієнтованість суспільства та його політичної верхівки. Провінція звикла жити за імперативами центру. Коли ж вони несподівано перестали надходити, вона розгубилася, й лише потім постала проблема вибору.

28 жовтня Генеральний секретаріат, який кілька днів залишався в тіні, перебрав функції ліквідованого Крайового комітету охорони революції 29 жовтня В.Винниченко інформував сьомі Дальні збори УЦР. ЩО Генеральний секретаріат унаслідок політичних подій у Роси вирішив узяти в свої руки справи військові, продовольчі та шля­хи сполучення. ЗО жовтня загальні збори УЦР за­слухали доповідь М.Грушевського про проект конституції України. Йшлося в ній про Українську республіку як складову частину федеративної Російської держави. Наступного дня загальні збори УЦР поширили впаду Генерального сек­ретаріату на Херсонську. Катеринославську, Харківську. Таврійську (без Криму), Холмську й частково Курську та Воронезьку губернії. Тоді ж розпочала свою роботу узгоджувальна комісій, якій доручалося розробити умови, необхідні для припинення воєнних дій у Києві. До її складу ввійшли всі більш-менш впливові політичні сили міста, зокрема й більшовики. На засіданні комісії було вирішено відновити мир у Києві, вивести з нього викликані штабом війська, розформувати офіцерські й добровольчі загони, а також реор­ганізувати та демократизувати штаб КВО. Рішення засідання повністю спростовує пошире­ну тезу про захоплення влади в Києві Централь­ною Радою. „Повнота впади щодо охорони міста, — зазначалося в цьому рішенні, — покладається на Українську Центральну Раду, яка діє разом з органами міського самоврядування і радами селянських та робітничих депутатів".

1 листопада Генеральний секретаріат при­значив на посаду командувача військ КВО підполковника Павленка. Того самого дня припинився страйк робітників Києва. Значна части­на червоногвардійців міста перейшла до загонів вільного козацтва. Хоча більшовицький ВРК існував і далі, він не претендував на владу. 1 ли­стопада Л.Пятаков надіслав Раді народних комісарів телеграму, в якій повідомлялося: „Дружними зусиллями більшовицьких і ук­раїнських солдатів та озброєних червоногвардійців штаб змушений здатися».

Можна сказати, що на той час в Україні не існувало політичних сил, впливовіших за Цент­ральну Раду. Але питання влади на місцях потре­бує ретельного й ґрунтовного дослідження, бо во­но, по-перше, замовчувалося радянською історіографією або грубо фальсифікувалося, по-друге, вирішувалося не скрізь однаково. Так, у Харкові з надходженням повідомлення про пов­стання в Петрограді виник військово-рево­люційний комітет, а рада робітничих І солдатських депутатів проголосувала за утворення об'єднано­го демократичного уряду країни. По кількох днях вона схвалила акт проголошення Центральною Радою Української Народної Республіки,

Однак у загальноукраїнському масштабі альтернативи УЦР не було. Київ поступово пере­творювався на важливий політичний центр. Нав­коло нього гуртувалися як українські політичні сили, так і організації російських та єврейських революційно-демократичних партій. Ця тен­денція виразно простежується у виступі М.Рафеса 26 жовтня на засіданні Київської міської думи. Лідер бундівців під впливом більшовицького пе­ревороту заявив: „Наше щастя, що ми живемо в Україні, де є Українська Центральна Рада, до го­лосу якої прислухається все населення".

Повалення Тимчасового уряду пришвидшило політичну дезінтеграцію Росії, спричинивши утво­рення на її теренах національних урядів і проголо­шення автономних державних утворень. У листо­паді Білоруська рада в «Грамоті до білоруського народу» засудила дії більшовиків у Петрограді й підтримала Комітет порятунку батьківщини й ре­волюції, створений у Ставці верховного головно­командувача. "Союз об'єднаних горців Кавказу» започаткував уряд Гірської республіки, а в грудні — Тимчасовий Гірсько-Дагестанський уряд. 29 листопада в Уфі татарські Національні збори за­снували Урало-Волзькі штати. В грудні загально-казахський з'їзд проголосив на території Казах­стану (тоді Киргизії) Алаську автономію та обрав партійно-урядовий центр «Алаш-орда». Надзви­чайний загальносибірський обласний з'їзд у Томську схвалив рішення про автономію Сибіру. Було створено також Кримськотатарський національний, Військовий Донський і Кубанський крайовий уряди.

7 листопада Центральна Рада ухвалила 3-й Універсал, який проголосив створення Ук­раїнської Народної Республіки у федеративному зв'язку з Російською державою. Як територія УНР ним визначалися «землі, заселені у більшості ук­раїнцями» - тобто ті, що на них кількома днями раніше було поширено юрисдикцію Генерального секретаріату. Крім того. Універсал декларував програму соціально-економічних і політичних ре­форм, націоналізацію землі, запровадження 8-годинного робочого дня, встановлення держав­ного контролю над виробництвом, розширення місцевого самоврядування, забезпечення свобо­ди слова, друку, віри, зібрань, союзів, страйків, недоторканність особи й житла.

Проголошення Української Народної Рес­публіки стало визначною історичною подією, яка знаменувала відродження української держав­ності в XX ст.

3-й Універсал варто визнати одним із найрадикальніших документів, які вийшли зі стін Центральної Ради. Він відкинув стару унітарну конструкцію державного устрою Росії; нова схе­ма стосунків уряду УЦР із федеративним цент­ром, запропонована Універсалом, докорінно відрізнялась од затвердженої "Тимчасовою інструкцією Генерального секретаріату». За 3-м Універсалом, Генеральний секретаріат пере­став бути проміжною ланкою у вертикалі вико­навчої влади й отримав статус повноправного українського уряду, а Центральна Рада взяла на себе всю повноту влади законодавчої.

Задекларувавши збереження федеративних зв'язків із Росією, автори 3-го Універсалу обійшли мовчанкою механізм стосунків із феде­ративним центром. В Універсалі констатується, що Центрального уряду немає й робиться за­клик включитися «до дружнього великого будівництва нових державних форм», прерога­тива вироблення яких має належати Ук­раїнським і Всеросійським установчим зборам. 3-й Універсал задовольнив революційні (національні й соціальні) очікування переважної більшості українського суспільства. Про це свідчить географія резолюцій, які надійшли до УЦР на підтримку Універсалу. Про високий політичний авторитет УЦР у листопаді 1917 р. говорить переконлива перемога її провідних політичних партій на виборах до Всеросійських установчих зборів на території України.


Українсько-більшовицька війна

Ліквідувавши Тимчасовий уряд у Петро­граді, більшовики не змогли до кінця ро­ку поширити свій вплив за межі Цент­ральної Росії, їм не завжди вдавалося швидко зосередити владу на місцях у руках рад, які, до всього ж, не були готовими виконувати функції державних органів, бо не мали ні відповідних структур, ні досвіду, Чимало з них та більшість регіональних урядів Росії прямо висловлювалися за сформування однорідного демократичної о уряду країни. Великі надії покладалися на Все­російські установчі збори, вибори до яких відбу­лися в листопаді-грудні 1917 р. Вони показали, що більшовиків підтримує неповних 25% ви­борців, тоді як партію есерів — понад 40%. В Ук­раїні за більшовиків голосувало заледве 10% виборців, а за українські партії — понад 75%.

Хоча політичне становище в країні, що зви­кла до централізованих форм управління, ски­далося на хаос, справа демократії, принаймні, самим демократам, не здавалася безнадійно програною. Однак Росії не вдалося стати на шлях демократії, для України ж він був сповне­ний грізних випробувань.

Захопивши владу в Петрограді, Ленін точно визначив, що для її збереження контроль над армією куди важливіший за результати виборів до Установчих зборів. Протягом 1917 р. більшо­вики чи не повністю розклали стару російську армію, вороже до них наставлену, одначе з нею та її генералітетом не можна було не рахуватися. Вона повсякчас загрожувала їхньому пере­буванню при владі. Це добре розумів Ленін.

9 листопада Раднарком видав наказ про заміну верховного головнокомандувача генерала Бухоніна, який відмовився коритися більшовикам, прапорщиком Криленком. Водночас полковим і дивізійним комітетам надавалося право вести переговори з противником про перемир'я на своїх ділянках оборони. „Братання” з ворогом швидко поширювалося вздовж лінії фронту. Ленінському ударові не бракувало точності. „З моменту надання такого права полкам і дивізіям, - писав М.Криленко, — наказу розправлятися з кожним, хто посміє чинити перепони переговорам, справу революції в армії було виграно, а справу контрреволюції безнадійно програно».

Повалення Тимчасового уряду, розклад ста­рої армії, вихід зі світової війни шляхом братан­ня з ворогом остаточно підірвали соціальні та економічні підвалини, на яких трималася країна; розпочалася ланцюгова руйнівна реакція у всіх сферах державного, політичного, економічного та соціального життя. Цю реакцію пришвидши­ла червоногвардійська атака на капітал. Бук­вально за кілька місяців Росія перетворилася на країну маргіналів, людей, позбавлених соціаль­ного статусу й відповідальності перед законом і моральними нормами. Якраз такими стали мільйони безробітних і демобілізованих. Після розгону більшовиками Установчих зборів суспільство втратило можливість мирним демо­кратичним шляхом впливати на владу. Кілька років основною формою політичного діалогу в країні була збройна боротьба. Недовойована світова війна обернулася на страхітливішу — громадянську.

Центральна Рада, як і більшість російської революційної демократії, засуджувала деструк­тивну руїнницьку політику більшовиків. У заяві Генерального секретаріату від 30 листопада їх було названо „безвідповідальними людьми, які розуміють революцію як долання всякого ор­ганізованого життя”. УЦР прагнула припинення війни правовими засобами. В 3-ому Універсалі наголошувалося на необхідності «примусити спільників і ворогів негайно розпочати мирні переговори”. Це свідчило: українці й більшовики по-різному бачать механізм завершення війни. За Універсалом, до офіційного підписання ”миру кожен громадянин Республіки України разом з громадянами всіх народів Російської Республіки повинен стояти твердо на своїх позиціях як на фронті, так і в тилу”. І ще дна суттєва деталь: Центральна Рада вважала, що повноважним суб’єктом ведення переговорів від Росії має виступати не Рада народних комісарів, а створений за згодою всіх соціалістичних політичних сил країни центральний уряд. 9 листопада Ге­неральний секретаріат ухвалив постанову про необхідність завершення війни й порядок підпи­сання мирного договору Ця постанова, як і 3-й Універсал, різко негативно відреагувала на за­клик Леніна до солдатів самочинно оголошува­ти перемир'я, бо це віддаляло початок організо­ваних переговорів і дезорганізовувало армію, що, своєю чергою, відкривало ворогові шлях у Росію й неминуче призвело б до окупації Ук­раїни німцями. Цього УЦР на той час не хотіла.

Центральна Рада й Генеральний секретаріат для стабілізації становища в країні й недопущен­ня анархії в армії закликали регіональні уряди створити однорідний соціалістичний уряд. 17 ли­стопада було ухвалено рішення взяти ініціативу формування такого уряду в свої руки, а 23 листопада Південно-Західний і Румунський фронти були об'єднані в один — Український.

Не всі з цих заходів виявилися ефективними. В намаганні створити федеральний уряд далі намірів і балачок справа не просунулася, що, звичайно, було на руку більшовикам, які вбачали у Центральній Раді свого основного суперника в боротьбі за владу. Вони спрямували проти неї цілу низку політичних і воєнних ударів. Розгорну­лася шалена пропагандистська кампанія, в пе­ребігу якої Центральну Раду змальовували як контрреволюційну, буржуазно-націоналістичну організацію, що веде таємні переговори з гене­ралом Каледіним. Це — по-перше. По-друге, вживалися заходи для підриву єдності Централь­ної Ради. Важливу роль у цьому мали відіграти ліві елементи у фракціях українських соціал-де­мократів та есерів. По-третє, через більшовицькі організації України проштовхувалась ідея пере­обрання Центральної Ради на Всеукраїнському з'їзді рад шляхом забезпечення на ньому не­обхідного більшовикам складу делегатів. І, по-четверте, чинився силовий тиск. 27 листопада в Могилеві при Ставці більшовики створили рево­люційний польовий штаб для боротьби з війська­ми Каледіна, Дугова й Центральної Ради. Їх ого­лосили контрреволюційними.

У відповідь на дії червоного Петрограда Ге­неральний секретаріат наказав розрізненим ук­раїнізованим частинам, що перебували за ме­жами України, перебазуватися в УНР, а 30 лис­топада обеззброїв і вислав з Києва по-більшовицькому наставлені частини міського гарнізо­ну. 23 листопада на Українському фронті було укладено перемир'я. Врешті, Центральна Рада дала згоду на проведення в Києві з'їзду пред­ставників робітництва, вояцтва та селянства Ук­раїни (Всеукраїнського з'їзду рад).

Не можна не завважити, що дії УЦР і Гене­рального секретаріату стосовно Петрограда мали оборонний характер. Більшовики випереджали лідерів УЦР на крок чи два в політичній грі, нав'язуючи їм зручні для себе умови. Так, звину­вативши українців в обеззброєнні пробільшовицьких частин у Києві, більшовики обеззброїли українізовані частини на Північному та Західному фронтах, блокували їх передислокацію в Україну. Криленко чинив усілякі перепони на шляху ство­рення Українського фронту. Яскравим виявом агресивності Петрограда щодо України став уль­тиматум РНК до УЦР від 4 грудня — класичний зразок революційної демагогії, яким створювався черговий прецедент для розпалювання конфлікту. У чому ж звинувачував цей документ Центральну Раду? Насамперед у тому, що вона „веде двозначну буржуазну політику” (?). Далі цей невиразний аргумент розшифровувався як неба­жання Ради скликати Всеукраїнський з'їзд рад. що, мовляв, заважало РНК визнати УЦР повно­важним представником трудящих мас України. Звинувачення було безпідставним, бо згаданий з'їзд мав відкритися 4 грудня в Києві, про що, зви­чайно, не могли не знати в Петрограді. Як бачи­мо, ультиматум нехтував об'єктивними обстави­нами. Натомість мовилося в ньому про „кроки” Ради, які унеможливили угоду, бо накази Гене­рального секретаріату про передислокацію ук­раїнізованих частин на територію України при­звели до дезорганізації фронту. Розмежування між фронтами, зазначалося в ультиматумі, могло бути проведене „лише шляхом організованої уго­ди урядів обох республік”. Що ж, більшовики, розваливши стару армію, намагалися звинувати­ти в цьому Центральну Раду. Після преамбули йшлося про те, що найбільше турбувало Смоль­ний: обеззброєння Радою пробільшовицьких час­тин і пропуск на Дон козачих підрозділів. Але як­що на початку ультиматуму РНК визнавав Ук­раїнську Народну Республіку й навіть її право повністю відділитися од Росії, то останні з його претензій були не чим іншим, як безцеремонним втручанням у внутрішні справи УНР. У завер­шальній частині цього документа повторювалися ті самі звинувачення й висувалася вимога взяти участь у боротьбі «з контрреволюційним кадетсь­ко-каледінським повстанням». У разі неприйнят­тя означених вимог протягом 48 годин РНК ого­лошував Центральну Раду „в стані відкритої війни проти Радянської влади в Росії і на Україні”.

Принизлива й неприйнятна для Центральної Ради форма ультиматуму, очевидно, була не­обхідною Раднаркомові для збройного втручання у внутрішні справи України. Це засвідчив у „Записках о гражданской войне” В.Антонов-Овсієнко: «Зіткнення з Радою уявлялось абсолютно невідво­ротним, і при мені тов.Криленко. за вказівкою Смольного, відправив у Київ (...) ультиматум».

4 грудня в Києві відкрився з'їзд представ­ників робітництва, вояцтва та селянства України (Всеукраїнський з'їзд рад), у роботі якого взяли участь понад 2,5 тис. делегатів. Більшовики, ви­явившись у значній меншості, від самого почат­ку з'їзду зрозуміли, що їм не вдасться не лише переобрати склад Центральної Ради, а й внести суттєвий розкол у національний рух. Ультиматум РНК делегати розцінили як замах на УНР: «Всеукраїнський з'їзд рад селянських, робітни­чих і солдатських депутатів стверджує, що цент­ралістичні заміри теперішнього московського (великоруського) правительства, доводячи до війни між Московщиною і Україною, загрожують до решти розірвати федеративні зв'язки, до яких прямує українська демократія». Висловивши повну підтримку Центральній Раді, з'їзд вирішив недоцільним переобирати її склад, то більше, що 9 січня 1918 р. мали відбутися Всеукраїнські ус­тановчі збори, яким УЦР повинна була передати владу. Більшовики-делегати не могли дати жодних пояснень проголошенню ультиматуму, що став для них цілковитою несподіванкою.

Українські більшовики опинилися в складній ситуації. 5 грудня вони та їхні прибічники (зага­лом 124 делегати) залишили залу Всеукраїн­ського з'їзду рад у Києві, мотивуючи це рішення неправочинністю з'їзду. Того самого дня Гене­ральний секретаріат дав офіційну відповідь Раднаркомові на його ультиматум, в якій, зок­рема, зазначалося, що «неможливо одночасно визнавати право на самовизначення «аж до відокремлення» і робити грубий замах на це право, накидаючи свої форми політичного ладу державі, яка самовизначилася». Рішуче відки­далися спроби Раднаркому втрутитись у дер­жавне й політичне життя УНР. «Претензії на­родних комісарів на керування українською де­мократією, — наголошувалось у відповіді, — тим менше можуть мати якесь виправдання, що ті форми політичного правління, які накидають Україні, дали на території самих Народних комісарів такі наслідки, що цілком не виклика­ють заздрості. Доки у Великоросії розвивається анархія, економічні, політичні та господарчі роз­рухи, доки там панує груба сваволя та нищення всіх свобод, які одвоювала в царизму революція — Генеральний секретаріат не визнає потрібним повторювати цю сумну спробу на території ук­раїнського народу». Як бачимо, це не було по­шуком компромісу з Петроградом.

Водночас Центральна Рада недооцінювала тієї загрози, що виходила від більшовиків. 13 грудня на загальних зборах УЦР В.Винниченко висловився так: «Ці комісари — люди відірвані від життя. Вони відвикли від практичного життя, пе­ребуваючи довгий час емігрантами за кордоном. Національних здобутків вони так само не вміють цінити, як той панич, що не працював тяжко, не вміє цінити кришки хліба. Від своєї програми ми ні на крок не відступимо. Можна сподіватись, що прийде ще і такий час, коли нам доведеться боронити здобутки революції від загальноросійської реакції, котра неодмінно почнеться, коли впаде правительство народних комісарів. Тоді в Росії знову може запанувати Микола Другий, і він не схоче терпіти у себе під боком вільного народу. Через те Генеральний секретаріат весь час го­тується до боротьби з цією небезпекою».

Насправді ж більшовики виявилися сприт­ними практиками, обізнаними з життям. До всього, вони остаточно відкинули моральні принципи в політиці. Мета виправдовувала будь-які засоби. Хоч їхній ультиматум визнавав право українського народу на самовизначення аж до повного відокремлення, це не завадило Раднаркомові послати в Україну свої війська. Перші ешелони під командуванням Ховріна й Сіверса прибули до Харкова 9 грудня. Місцевий ревком на чолі з більшовиком Артемом за­стерігав радянські частини «від будь-яких воро­жих дій проти харківських радівців». З ос­танніми, читаємо в Антонова-Овсієнка, «місцеві більшовики об'єднано працювали у «Ревштабі» й не вважали можливим стати у конфлікт з Цен­тральною Радою». Однак за наказом Сіверса в ніч на 10 грудня було обеззброєно українізова­ний бронедивізіон. 11 грудня до міста прибув командувач російських радянських військ В.Антонов-Овсієнко. Харків став їхнім форпостом. Там було встановлено жорсткий режим. Штаб загону Сіверса перетворився на судилище. В Антонова-Овсієнка є згадка про члена рево­люційного суду матроса Грушина, який «вважав. що кожен білоручка підлягає знищенню».

В цей час до Харкова приїхала група делегатів, яка залишила київський з'їзд рад. 11-12 грудня під охороною радянських військ нашвидкуруч було інсценізовано альтернативний з'їзд Рад. На ньому 200 делегатів представляли лише 89 рад (з понад 300 існуючих в Україні) та військово-революційних комітетів. Попри це, право чинність з'їзду, на відміну од київського, сумнівів не викликала. За сценарієм більшовиків, цей так званий «з'їзд» схвалив повстання в Петрограді й політику Рад наркому, проголосив установлення радянської влади в УНР та обрав Центральний виконавчий комітет рад України, який, своєю чер­гою, створив Народний секретаріат — радянський уряд України. ЦВК рад України і Народний секре­таріат були маріонетковими утвореннями черво­ного Петрограда й не мали особливого авторите­ту навіть серед більшовиків Харкова. Зате це бу­ла справжня знахідка для Раднаркому, яка дала йому змогу формально залишатися осторонь подій в Україні, представивши їх як внутрішній конфлікт між радами робітничих та солдатських депутатів і Центральною Радою. 17 грудня ЦВК рад України опублікував маніфест про повалення Центральної Ради й Генерального секретаріату, а наступного дня створив крайовий комітет бороть­би з контрреволюцією. Тим часом із Росії прибули нові радянські частини й під командуванням Єгорова, Сіверса та Сабліна повели наступ на Дон­бас і південь України.

Центральна Рада й Генеральний секретаріат уживали заходів для припинення агресії. 15 грудня було створено Особливий комітет оборо­ни України (М.Порш, С.Петлюра, В.Єщенко), а 18 грудня полковника Капкана призначено ко­мандувачем усіх українських військ для бороть­би з більшовиками. 26 грудня Генеральний сек­ретаріат схвалив постанову про створення армії УНР на засадах добровільності та оплати. Але й цього було замало. Не розпустивши харківського «уряду» й не заборонивши більшовицьку партію, що діяла цілком легально, відіграючи роль п'ятої колони, УЦР поставила себе й Ук­раїнську державу в надзвичайно складне стано­вище. 25 грудня Антонов-Овсієнко віддав наказ про загальний наступ радянських військ проти УНР. Першим зазнав більшовицького удару Ка­теринослав, де заздалегідь було підготовлено повстання робітників. Відтак настала черга Олександрівська (2 січня), потім Полтави (6 січня).

Для Центральної Ради такий поворот справ виявився цілком несподіваним. Не могли зміни­ти становища й відозви Генерального секре­таріату до громадян України та солдатів 2 січня, де йшлося про те, що «Центральна Рада не до­пустить, аби всякі попихачі імперіалістичної ве­ликоруської буржуазії зруйнували власть відродженої великої Народної Республіки Ук­раїнської». На засіданні Малої ради, що відбу­лося 6 січня у зв'язку з наступом більшовицьких військ, представник Одеси в своїй промові за­значив: «Большевизм росте, як пошесть» — і для успішної боротьби з ним запропонував ого­лосити самостійність України. Цю думку підтри­мали кілька промовців. Власне, з аналогічною пропозицією ще 20 грудня 1917 р. виступав на засіданні Генерального секретаріату М.Шаповал. а 26 грудня її знову висунув М.Ковалевський. Обміркувавши цю проблему, Мала рада 11 січня ухвалила 4-й Універсал, який проголошу­вав самостійність УНР.

Перш ніж зачитати текст 4-го Універсалу, М.Грушевський у короткому виступі в Малій раді наголосив на двох основних мотивах ухвалення такого рішення: «...дати нашому правительству змогу довести справу миру до кінця і захистити від усяких замахів нашу країну».

Історичне значення 4-го Універсалу загаль­новідоме. Проголосивши Україну незалежною су­веренною державою, він завершив процес склад­ного, суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, який, врешті, відкинув ідеї автономії та федералізму. Але знову ж таки не можна не побачити, що цей кульмінаційний момент в історії державотворення України не збігається з найвищим піднесенням ук­раїнського національного руху, більше того, він настав в один із кризових його періодів. Характе­ризуючи стан тогочасного українського суспільст­ва, М.Грушевський змушений був констатувати: «Більшовицька агітація не минула без сліду. У війську і в тилу розграбовували й розкрадали військове майно, решту кидали на погибель і розходилися самочинно додому, в додатку грабуючи та розбираючи часом і те, що стрічалося в дорозі. У села все більше напливало елемента анархічно­го, що поривав за собою частини селянства й те­роризував навіть найбільш відпорні. Грабування і нищення панських маєтків, фабрик і заводів прий­мало все більш масовий характер. Гинуло багат­ство краю, підтинались його продуктивні сипи».

14 січня спалахнули інспіровані більшовиками збройні виступи проти влади УЦР в Миколаєві та Одесі. Того самого дня в Києві було запроваджено стан облоги. 16 січня в столиці розпочався зброй­ний виступ окремих частин міського гарнізону й робітників заводу «Арсенал», спрямований проти УЦР. Та й у ній самій діяла група лівих українських есерів, яка намагалася підірвати її зсередини. Цих людей вдалося вчасно заарештувати. На такому тлі гідним пошани й пам'яті прийдешніх поколінь постав подвиг київських студентів і гімназистів, які 16 січня неподалік від станції Крути вступили у нерівний бій з переважаючими силами ворога й геройськи загинули за українську ідею.

22 січня війська УНР під командуванням С.Петлюри та Є.Коновальця придушили заколот у Києві, однак ця перемога не мала стратегічно­го значення. Наступ більшовицьких військ три­вав. 25 січня члени Малої ради й Ради народних міністрів (таку назву дістав Генеральний секре­таріат після проголошення 4-го Універсалу) за­лишили Київ. Спочатку вони перебралися до Житомира, а потім до Сарн. Тепер врятувати УЦР від остаточного більшовицького розгрому могла лише допомога країн Четверного союзу.