Створення Української Центральної Ради Наприкінці лютого 1917 р несподівано для багатьох сучасників, але цілком закон

Вид материала

Закон

Содержание Якої ми хочемо автономії та федерації Перші кроки до здійснення національно-територіальної автономії. 1-й Універсал УЦР Українська Центральна Рада й Тимчасовий уряд Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові” Жовтневі події 1917 р. в Києві. Проголошення Української Народної Республіки Українсько-більшовицька війна Брестський мирний договір Перше становлення Українська Народна Республіка Становлення гетьманського режиму Політична ситуація в Україні в травні-жовтні 1918 р. Українська держава в зовнішньополітичному контексті Крах Гетьманщини На перехресті політичних перспектив Орієнтація на Антанту та її крах Політична ситуація в УНР у квітні-червні 1919 р. Кам'янецький період Українська Народна Республіка в 1920 р. Воєнно-більшовицька експансія в Україну Запровадження «воєнного комунізму» в Україні ... Полное содержание

Подобный материал:

• Створення Української Центральної Ради Наприкінці лютого 1917 р несподівано для багатьох, 1711.21kb.
• Створення Центральної Ради. I універсал Центральної Ради та його значення. V. Узагальннення, 648.19kb.
• Основні етапи становлення української державності, 83.75kb.
• Іванець А. В. Кримський вектор політики Української Центральної Ради, 278.3kb.
•    Історія українського народу містить в собі багато славних подій. До них належить, 113.67kb.
• Питання до іспиту з історії україни, 35.99kb.
• Універсал Центральної Ради. Карта. Атласи. М. Щербак. Герої Крут. Тип урок, 35.13kb.
• Лекція 1 Word. Створення документа. Мета. , 214kb.
• Унiверсалу Української Центральної Ради. Процес формування самостiйних органiв закон, 161.01kb.
• Унiверсалу Української Центральної Ради. Процес формування самостiйних органiв закон, 147.11kb.

УКРАЇНСЬКА РЕВОЛЮЦІЯ


Створення Української Центральної Ради


Наприкінці лютого 1917 р. несподівано для багатьох сучасників, але цілком закономірно відбулася фінальна сцена в історії імператорської (романовської) Росії. 24 лютого в Петрограді здійнялася хвиля масового страйкового руху, наступними днями до страй­карів приєдналися частини столичного гарнізо­ну, а Державна дума, діяльність якої тимчасово припинив цар, стала в опозицію до уряду. 27 лю­того самодержавство впало, влада зосередила­ся в руках Тимчасового комітету Державної ду­ми. 2 березня члени цього комітету прийняли від царя акт про зречення й сформували новий Тимчасовий уряд країни.

Революція перемогла. Активну участь у пет­роградських подіях взяли українці, що станови­ли значну частину особового складу гвардійсь­ких полків. Підтримавши вимоги страйкуючих робітників, вони стали на бік Державної думи. На початку березня в Петрограді утворився Тимчасовий український революційний комітет, який 2 березня опублікував відозву до українців Петрограда, закликавши їх спрямувати свою енергію „на завоювання власних національно-політичних прав», наповнити її «свідомістю власних національних інтересів». Загалом політична діяльність українців у Петрограді 1917 р. мала свою складну історію, до якої нам дове­деться раз у раз повертатися.

Відзначимо ще одну особливість Лютневої революції. В ті дні, коли в столиці імперії нурту­вали політичні пристрасті, решта території й на­селення країни перебували в стані політичної летаргії. Чи не найбільшою мірою це стосувало­ся України.

Перші телеграми про революційні події в Пе­трограді почали надходити в Україну 28 лютого.

Голова міської думи Ф.Бурчак просив Петро­град підтвердити достовірність отриманої інфор­мації. І лише вранці 3 березня київська преса повідомила своїх читачів про крах самодержавст­ва. Коли всі сумніви розвіялись, у Києві стали формуватися нові революційні органи влади. Най­авторитетнішим серед них була Рада об'єднаних громадських організацій, її виконком очолив відо­мий лікар, громадський діяч М.Страдомський. Подібні ради почали діяти в більшості українських міст. 3-5 березня на території України практично було ліквідовано органи царської адміністрації, владу перебрали призначені Тимчасовим урядом губернські й повітові комісари.

Перемога революції відкрила широкі можли­вості для легалізації діяльності політичних партій, створення різноманітних громадських організацій. Як і в Петрограді, в Україні в першій декаді берез­ня виникають ради робітничих і солдатських депу­татів. Але якщо в російській столиці рада робітни­чих депутатів становила серйозну політичну силу й мала реальний вплив на Тимчасовий уряд, то в Україні ці ради не відігравали провідної ролі й на владу не претендували, тому про існування тут двовладдя не доводиться говорити. Зазначимо, що ради робітничих і солдатських депутатів фінансувалися Тимчасовим урядом.

Демократизація суспільства, що відбулася під впливом революційних змін, не могла не позначи­тися на українському русі. Його потенційна енергія, накопичена в народній гущі протягом десятиліть, ще шукала виходу, тоді як провідники інтелігенції не залишалися бездіяльними в калейдоскопі політичних змін початку березня 1917 р. Українці мали кілька своїх представників у Київській раді об'єднаних громадських організацій, а також у радіробітничих депутатів. Але цього було не досить для відродження національно-визвольного руху. З бе­резня в клубі «Родина» Товариства українських поступовців (ТУП) зібралося понад 100 представ­ників київських і деяких провінційних українських організацій. Якраз на цих зборах народилася ідея заснування Центральної Ради. Однак принципи її творення, завдання й програмні гасла викликали гостру полеміку, що не вщухала кілька днів. Стар­ше покоління української інтелігенції — С.Єфремов, Д.Дорошенко, А.НІковський, Л.Старицька-Черняхівська — вважало, що саме ТУП, до якого воно належало, має стати центром єднання ук­раїнських сил. Молодше покоління на чолі з Д.Ан­тоновичем, сповідуючи соціал-демократичні по­гляди, наполягало на утворенні принципово нового центру, де були б представлені всі українські ор­ганізації. За цим, власне, принципом 7 березня від­булися вибори керівного ядра Центральної Ради. Головою УЦР обрали М.Грушевського, який на той час ще не повернувся до Києва з Москви, де добу­вав своє заслання. Заступниками голови стали Ф.Крижановський — представник кооперативних організацій Київщини, Д.Дорошенко — від ТУПу й Д.Антонович — від українських соціал-демократів. Крім того, було обрано секретаря та скарбника Ра­ди. 7 березня, очевидно, й слід вважати датою створення Української Центральної Ради.

Спочатку Центральна Рада відігравала лише роль київської міської організації. Не змогла во­на одразу сформулювати й політичної платфор­ми своєї діяльності. 9 березня Центральна Рада закликала український народ домагатися від Тимчасового уряду «всіх прав, які тобі природно належать», обмеживши їх, проте, публічним ви­користанням української мови в державних, су­дових та освітніх установах. Не йшлось у відозві 9 березня ні про місце, ні про роль Центральної Ради в цих домаганнях. Можна стверджувати, що вона в перші тижні свого існування переживала процес організаційного та ідейного становлення.

В подібному стані перебував увесь ук­раїнський національно-визвольний рух. Надто сильного удару завдано було царизмом упро­довж попередніх десятиліть українським ор­ганізаціям, щоби вони спромоглися за лічені дні відновити свою діяльність. І все ж успіхи не за­барилися. Вони були тісно пов'язані з повернен­ням в Україну чільного політичного й громадсь­кого діяча, відомого історика М.Грушевського, про високий авторитет якого серед інтелігенції, а відтак і широкого загалу, свідчило хоча б те. що 1917 р. не було, либонь, випадку, коли б той чи інший з'їзд не засвідчив шанобливого став­лення до голови Центральної Ради. Цьому енергійному лідеру судилося відіграти важливу роль в історії України, надто в перший період розвитку революції.

На час його повернення Центральна Рада, як, зрештою, і весь український рух, була одним з лівофлангових у громадсько-політичному житті, поступаючись ініціативою російським політичним партіям і організаціям. Грушевський вирішив зламати цей статус-кво.

Важливим кроком у цьому напрямі стало про­ведення в Києві 19 березня української маніфес­тації. Стотисячна колона під національними си­ньо-жовтими прапорами заповнила центральні вулиці міста. Віче, що завершило маніфестацію, підтримало резолюції, підготовлені Центральною Радою, й насамперед про автономію України. Для чіткого визначення основних політичних гасел М.Грушевський наприкінці березня - в першій половині квітня 1917 р. виступив із низкою публікацій, починаючи з програмної статті«Вели­ка хвиля", де, полемізуючи з поміркованим кри­лом українського руху — членами ТУПу, — зая­вив, що «нічого більш помилкового не може бути тепер, як витягувати старі українські петиції і по­давати їх наново правительству як наші домаган­ня в данім моменті", й зажадав негайно перейти від культурно-ос є їхніх вимог до політичних.

Остаточно викристалізувати політичну про­граму Центральної Ради й завершити її органі­зацію мав Всеукраїнський національний конгрес. Про його скликання Рада оголосила наприкінці березня. Підготовки конгресу активізувала ук­раїнські політичні сили, які вирішили негайно про­вести свої партійні з'їзди. 25-26 березня це зро­било Товариство українських поступовців: воно не лише підтримало гасло автономії, а й змінило свою назву на „Союз автономістів-феде­ралістів". 4-6 квітня в Києві одночасно відбулися установчий з'їзд Української партії соціалістів-революціонерів і конференція Української соціал-демократичної робітничої партії". 6-7 квітня після багаторічної перерви відновила свою діяльність Українська радикально-демократична партія. Тими самими днями в Києві зібралися на з'їзд діячі українського села, які створили Українську селянську спілку.

Провідні українські політичні сили продемон­стрували одностайність програмної вимоги національно-територіальної автономії України, а також прихильність до ідей соціалізму. Консер­вативна політична течія в українському русі на той час була представлена поодинокими діячами, заклики яких потонули в хорі голосів радикалів і соціалістів. Усі ці з'їзди, безпосередньо пов'язані з підготовкою й проведенням Всеукраїнського національного конгресу, надавали йому ваги, політичної заангажованості та резонансу.

Конгрес відкрився 6 квітня в Києві в присут­ності 900 депутатів від різних українських політич­них, громадських, культурно-освітніх і професійних організацій. На ньому були представники Галичи­ни. Буковини, Холмщини, Кубані, Москви, Петро­града. Вся попередня українська історія не знала подібних форумів. Не якась там невеличка групка свідомої української інтелігенції зібралася на таємну сходку, щоб задекларувати національні гасла й привернути до них увагу народу, а сам він, пробуджений і розкріпачений революцією, приїхав до Києва викласти свої вимоги. Журналіст «Киевской мысли», вражений масовістю й ентузіазмом учасників конгресу, назвав його «українським патріотичним паломництвом". Спогади М.Грушевського, В.Винниченка, М.Ґалаґана, м. Ковалевського, С.Русової передають враження епо­хальності й національної єдності цього конгресу. Його робота зводилася, зрештою, до двох речей: обговорення різноманітних аспектів національно-територіальної автономії України та виборів нового складу Ради. Обидва завдання вдалося блискуче вирішити. Ще першого дня делегати одностайно оголосили, що „тільки широка національно-тери­торіальна автономія України забезпечить потреби нашого народу і всіх інших народностей, котрі жи­вуть на українській землі”. 8 квітня конгрес обрав новий склад Ради. Загалом було обрано 118 осіб, зокрема М.Ґрушевського — на голову УЦР та двох його заступників — В.Винниченка та С.Єфремова. Мандати членів Ради отримали добре знані в ук­раїнському русі діячі: Д.Дорошенко, В.Леонтович, Ф. Мату шевський, Махновський, В.Прокопович. С.Русова, Л.Старицька-Чєрняхівська. І.Стешенко, С.Шелухін. І.Шраг, Є.Чикаленко.

На конгресі висувалися вимоги розширити склад Ради й збільшити представництво окре­мих організацій. УЦР було надано право коопту­вати нових членів, яким вона користувалася, включивши спочатку до свого складу обрані на всеукраїнських з'їздах ради військових, се­лянських та робітничих депутатів, а потім вели­кий загін представників національних меншин (202 дійсні члени й 51 кандидат). Отже, в серпні 1917 р. мандатна комісія шостих загальних зборів УЦР зареєструвала 639 дійсних членів і 4 кандидати. На той час розрахунковий склад Ра­ди становив 798 мандатів.

Повний склад УЦР збирався лише на за­гальні збори (сесії чи пленум) Ради. Іноді ці збо­ри називалися Великою радою. Таких відбулося" 9. Між загальними зборами діяв спочатку Комітет Центральної Ради, а на початку липня його було реорганізовано в Малу раду, яка відігравала ключову роль у діяльності УЦР: формувала її політику, виступала із законодав­чими ініціативами. І Велика, й Мала ради фор­мувалися на фракційних (партійних) засадах. Найчисельнішою в Раді була фракція ук­раїнських есерів: українські соціал-демократи кількісно поступалися їй, але тривалий час (до січня 1918) відігравали в Раді провідну роль.


Якої ми хочемо автономії та федерації

Зробивши основною стратегічною метою Центральної Ради досягнення національно-територіальної автономії, М.Грушевський доклав чимало зусиль, щоб розкрити його глибин­ний внутрішній зміст. Для цього 1917 р. він опуб­лікував кілька брошур, як-от: «Вільна Україна", «Якої ми хочемо автономії та федерації», "Хто такі українці і чого вони хочуть", «Звідки пішло ук­раїнство і до чого воно йде». У брошурі "Якої ми хочемо автономії та федерації» йдеться про національно-територіальну автономію передовсім як про територіальне об'єднання всіх етнічних ук­раїнських земель. «Ся українська територія, — за­значав Грушевський, — має бути організована на основах широкого демократичного (нецензованого) громадського самоупорядкування, від самого споду («дрібної земської одиниці») аж до верху — до українського сейму. Вона має вершити у себе вдома всякі свої справи — економічні, культурні, політичні, содержувати своє військо, розпоряджа­тися своїми дорогами, своїми доходами, землями і всякими натуральними багатствами, мати своє за­конодавство, адміністрацію і суд». Отже, за Грушевським. автономна Україна повинна мати всі державні атрибути.

Грушевський добре розумів деспотичний, по­гибельний для суспільства характер «единой и неделимой" Росії, несумісність демократа з такою формою російської держави: „Ми стомлені й знеохочені страшним і прикрим централізмом ста­рого російського режиму і не хочемо, щоб він жив далі, хоч би й під республіканським червоним стя­гом. Ми хочемо, щоб місцеве життя своє могли бу­дувати місцеві люди і ним порядкувати без втру­чання центральної власті". У федерації він бачив об'єднання в одній союзній (федеративній) державі кількох національних (білоруси, литовці, латиші. ести, грузини та ІН.), а до функцій федеративної влади відносив "Справи війни і миру, міжнародні трактати, завідування воєнними силами рес­публіки, пильнування одностайної монет, міри, ваги, оплат митових, нагляд за поштами, тепеграфами, надавання певної одностайності карному й цивільному праву країв, стеження за додержу­ванням певних принципів охорони прав національ­них меншостей у краєвім законодавстві".

Отже, можна говорити, що Грушевський ро­зумів федералізм не як повне заперечення не­залежної" української державності, а як крок їй назустріч. У квітні 1917 р. йому здавалося мож­ливим і реальним налагодити національно-дер­жавне життя України.


Перші кроки до здійснення національно-територіальної автономії. 1-й Універсал УЦР


Національний конгрес, стимулюючи роз­гортання українського руху, надав йому організаційних форм, усталив стратегічні завдання. Резолюції конгресу набули широкого розголосу. Найбільшого політичного звучання вимоги національно-територіальної автономії дістали в резолюціях Першого Всеукраїнського військового з'їзду (5-8 травня 1917). На нього з'їхалося понад 700 делегатів, що представляли 900 тис. українців — військових армії й тилу.

Резолюції з'їзду були гострими й однозначни­ми: "...вимагати від Тимчасового правительства та Ради солдатських і робітничих депутатів негай­ного оголошення особливим актом національно-териюріальноі автономії України”. Цю вимогу по­силював цілий пакет резолюцій із закликами до УЦР чинити активний тиск на Тимчасовий уряд. З'їзд розгорнув кампанію боротьби за ук­раїнізацію військових частин, обрав Український військовий генеральний комітет. Його в повному складі (18 осіб) було кооптовано до складу УЦР. Все це сприяло зміцненню становища Ради.

До Всеукраїнського військового з'їзду УЦР виявляла нерішучість у стосунках з Тимчасовим урядом, Назвемо хоча б побіжно кілька основ­них причин такої поведінки. Якщо в березні 1917 р. російські політичні сили ставилися до Цент­ральної Ради, як і до всього українського руху, без особливої цікавості, то перед Національним конгресом і особливо після нього не пропускали нагоди вдатися до випаду проти них.”

Холодне ставлення уряду з його прагненням будь-що дистанціюватися від УЦР та ак­тивізація російського націоналізму в Україні, особливо чорносотенців, не створювали грунту для переговорного процесу Рада ж не наважу­валася на рішучий крок. "Перший Український військовий з'їзд, який зажадав, аби Центральна Рада негайно вжила рішучих заходів щодо здійснення даних їй Національним конгресом доручень, і обрав для допомоги майбутній делегації Центральної Ради до Петрограда свою спеціальну військову делегацію, поклав край ваганням і нерішучості Центральної Ради, — писав П.Христюк у „Замітках і матеріалах до історії української революції 1917-1920”.

16 травня до Петрограда прибула повноваж­на представницька делегація УЦР на чолі із за­ступниками голови Ради В.Винниченком та С.Єфрємовим. У портфелі делегації лежали на­каз від Центральної Ради й проекти декларацій Тимчасового уряду в справі автономії України, утворення Крайової ради та Крайового комісаріату. Проекти були підготовлені М.Грушевським на випадок, якщо уряд погодиться на пропозиції УЦР. Головна з них полягала в тому, щоб Тимчасовий уряд висловив своє позитивне ставлення до автономії України.

Не дійшовши порозуміння з Тимчасовим урядом і Петроградською радою робітничих де­путатів, українська делегація наприкінці травня повернулася до Києва. Однак ця поїздка багато що прояснила й створила умови для переходу в наступ. "Наша екскурсія до Петрограда, — зга­дував лідер партії українських есерів, член УЦР М.Ковалевський,— упевнила нас у тому, що де­мократичний режим Росії не матиме життя й нові революційні події можуть ціпком змінити і політичні умови, в яких перебувала українська справа. Баланс петроградських переговорів ви­явився цілком негативним. Треба було йти ре­волюційним шляхом, шляхом доконаних фактів. І цим шляхом Українська Центральна Рада після деяких вагань пішла».

Внаслідок невдалих переговорів у Петро­граді в Україні вибухнули політичні пристрасті. До всього ж, Керенський заборонив проведення Другого Всеукраїнського військового з'їзду. 28 травня відкрився Всеукраїнський селянський з'їзд, на який прибуло понад 2500 делегатів з вирішальним і дорадчим голосами. Зала Київ­ського купецького зібрання, де проходив з'їзд, була переповнена. Провідною інтонацією на засіданнях стали вимоги самочинного проголо­шення автономії. «Діти нам не простять, якщо ми не доб'ємося найменшого — національно-територіальної автономії. Коли не допомагають слова. то допоможуть шаблі. Настав для нас час узяти своє. Просити, кланятись ми не будемо, бо то — наше!» — так категорично закликав вирішити справу солдат Білик, селянин із Чер­кащини. Пролунали на з'їзді й голоси критики УЦР за її нерішучість, але в ухвалених резо­люціях домагання Ради щодо автономії України Дістали підтримку, а позиції уряду зазнали осуду. Невипадково «Киевская мысль» 6 червня змушена була визнати, що «минулого тижня хвиля українського народного руху здійнялася високо й «руто». На цій хвилі Четверті загальні збори Української Центральної Ради 3 червня вирішили звернутися до українського народу із закликом «організуватися і приступити до не­гайного закладання підвалин автономного ладу на Україні». Збори зобов'язали Центральну Ра­ду негайно підготувати універсал.

Робота над ним тривала тиждень. 10 травня на засіданні Комітету Центральної Ради в оста­точному читанні було ухвалено й того самого дня на Другому Всеукраїнському військовому з'їзді оприлюднено документ, який дістав назву «1-й Універсал Української Центральної Ради». 2,5 тис. делегатів з'їзду, які, попри заборону уря­ду, приїхали до Києва й ще напередодні покля­лися, що "не вернуться до своїх частин без ав­тономії матері-України", в урочистій тиші пере­повненої зали напружено слухали кожне слово декларованого В.Винниченком тексту; «...Хай буде Україна вільною. Не одділяючись від усієї Росії, не розриваючи з державою російською, хай народ український на своїй землі має право сам порядкувати своїм життям. Хай порядок і лад на Вкраїні дають вибрані вселюдним, рівним, прямим і тайним голосуванням Всенародні Ук­раїнські Збори (Сейм). [...} і через те ми. Ук­раїнська Центральна Рада, видаємо цей Універ­сал до всього нашого народу й оповіщаємо: од­нині будемо творити наше життя”.

Українці зустріли проголошення Універсалу з радістю й захопленням. На адресу УЦР надхо­дили сотні вітальних телеграм від найрізно­манітніших організацій, деякі з них складали присягу на вірність Раді. Проголошення Універ­салу викликало в Україні друге за силою після повалення царизму піднесення революційного ентузіазму мас. Енергія, з якою вибухнув ук­раїнський рух, змусила російську революційну демократію в Україні переглянути свої позиції й визнати, що відкриту боротьбу з УЦР безпреце­дентно програно. Безумовно, революційний за формою та змістом акт проголошення Універ­салу не сприяв загальному зміцненню політич­ної ситуації в Росії, ставши, як твердять нині де­які російські історики, причиною дестабілізації. Але річ у тім, що був він наслідком небажання Тимчасового уряду принципово розв'язати про­блему державного устрою Росії після повалення самодержавства й зволікання з цим до розгля­ду питання на Всеросійських установчих зборах, що, по суті, означало прагнення російського політичного й державного істеблішменту збе­регти Росію централізованою, єдиною й неділи­мою. Універсал Центральної Ради став про­вісником неминучої децентралізації Росії в разі її перетворення на країну демократичну.

Українська Центральна Рада й Тимчасовий уряд:

від протистояння до компромісу


Бажаючи довести, що декларовані Універсалом слова «однині будемо творити наше життя» не пустопорожні, Комітет Цен­тральної Ради 15 червня створив Генеральний секретаріат — виконавчий орган Ради. Першими Генеральними секретарями було обрано В.Винниченка (голова), Х.Барановського, С.Єфремова, Б.Мартоса, С.Петлюру, В.Садовського. М.Стасюка, І.Стешенка.

Проголошення Універсалу, створення Гене­рального секретаріату й активна підтримка цих актів широкими верствами народу та армії спра­вили відповідне враження й на Тимчасовий уряд, і на російську демократію. Це змусило уряд шу­кати виходу зі становища, що склалося не на йо­го користь. 29 червня до Києва прибули три міністри Тимчасового уряду — О.Керенський, М.Терещенко та І.Церетелі. Останній, ключова постать урядової делегації, тут-таки відверто за­явив, що головна тема переговорів — налагод­ження взаємин із Центральною Радою. Уряд був готовий піти на серйозні поступки, але зберігши своє реноме. Як заявила делегація, він не запе­речуватиме проти автономії України, одначе просить утриматися від декларування цього принципу й залишити остаточне санкціонування автономії Всеросійським установчим зборам. І.Церетепі не приховував нагальної необхідності для Тимчасового уряду відновити єдність з ук­раїнцями, щоби довести країні, а можливо, й усь­ому світові, що «все тут робиться зі згоди цент­ральної влади і для Установчих зборів". Цент­ральній Раді пропонувалося укласти угоду з підписанням двома сторонами спеціальних дек­ларацій, які б свідчили про одностайність дій, а також порозумітися з представниками неук­раїнської революційної демократії в Україні й на­дати їй місця в Раді, що сприяло 6 перетворенню її з суто національного органу на територіально-національний. Уряд наполягав на відкритому осуді Радою методів захоплення влади

Зі свого боку, делегація обіцяла, що уряд, ух­валюючи закони стосовно України, узгоджувати­ме їх з УЦР. Вона висловилася за створення кра­йового органу влади, фінансування його з дер­жавного бюджету, запровадження при Тимчасо­вому уряді посади комісара з українських справ. Не викликала категоричного несприйняття, як це було раніше, ідея українізації військових частин.

Такий підхід створював грунт для порозу­міння та конструктивного діалогу, хоча це й ви­магало від УЦР певного компромісу й відступу.

2 липня з Петрограда до Києва надійшла те­леграма з текстом урядової декларації, де мо­вилося про визнання Генерального секретаріату як вищого розпорядчого органу України, а та­кож про те, що уряд прихильно поставиться до опрацювання Українською Радою проекту національно-політичного статусу України в тому розумінні, в якому сама Рада вважатиме це су­голосним з інтересами краю». У відповідь Цент­ральна Рада проголосила 2-й Універсал, Там, зокрема, зазначалося: «із задоволенням прий­маємо заклик правитепьства до єдності». Далі йшлося про поповнення УЦР представниками національних меншин і перетворення її на єди­ний найвищий орган революційної демократії України. Рада обіцяла твердо йти «шляхом зміцнення нового ладу, утвореного рево­люцією», підготувати "Проекти законів про ав­тономний устрій України для внесення їх на за­твердження Установчим зборам».

Українська громадськість сприйняла 2-й Універсал як ще один крок до омріяної авто­номії, хоч у ньому УЦР вимушена була відмови­тись од спроб «самочинного здійснювання ав­тономії України». Переговори з урядом Б.Винниченко назвав перемогою українства, якій «бу­ло надано правової сили в юридичних актах державного характеру». "Порозуміння Ук­раїнської Центральної Ради з Російським цент­ральним урядом, — писав М.Грушевський, — відкрило собою нову сторінку в житті України”.


„ Тимчасова інструкція Генеральному секретаріатові”


Після досягнення угоди з Тимчасовим урядом УЦР, ретельно дотримуючись узятих на себе зобов'язань, почала втілювати здобуті права.

Насамперед вона порозумілася з неук­раїнською революційною демократією. Це вияви­лося справою неважкою, бо ще до приїзду міністрів Тимчасового уряду до Києва було зроб­лено зустрічні кроки. 11 липня представники національних меншин уперше взяли участь у ро­боті Малої ради. М.Грушевський привітав їх як товаришів-співробітників і висловив сподівання, що спільна праця українців з росіянами, поляками та євреями «виведе Україну на шлях розквіту і пов­ної згоди”. Того дня різних привітань було чима­ло Складалося враження, що неукраїнська сто­рона, змінивши своє ставлення до українського руху, визнала його провідну роль. Навіть меншовик Таск, котрий напередодні Національного конгресу погрожував розігнати Раду багнетами, зая­вив: «Революція створила друге чудо. Треба бути сліпим, аби не бачити того могутнього національ­ного руху, що охопив всю Україну. Разом з тим зникла й та недовіра у меншостей, яка була на початку революції, і я вітаю цей день щиро як день нашого порозуміння». Однак подальші події по­казали, що бажане не стало дійсним.

Під час поповнення Ради представниками неукраїнської демократії виникла потреба ви­значення чисельності українського й неук­раїнського представництва. Після бурхливих де­батів було вирішено, що останні становитимуть 30% загальної кількості членів УЦР. До складу Малої ради ввійшли 18 представників неук­раїнських політичних і громадських об'єднань.

У зв'язку зі зростанням обсягу роботи розши­рювався й вищий виконавчий орган —Генераль­ний секретаріат. До раніше створених додавалися нові, як-от: секретарства шляхів, торгівлі й проми­словості, пошт і телеграфів, державного контро­лю. Повний склад Генерального секретаріату був сформований Малою радою 15 липня в такому складі: голова — В.Винниченко, і Генеральні секре­тарі — Б.Мартос, Х.Барановський, В.Садовський, І.Стешенко, М.Стасюк. С.Петлюра, В.Голубович, О.Шульгин, О.Зарубін, М.Рафес. Представником Генерального секретаріату при Тимчасовому уряді було запропоновано П.Стебницького. Того самого 15 липня В.Винниченко в супроводі Х.Барановського та М.Рафеса вирушив до Петрограда для затвердження складу Генерального секре­таріату Тимчасовим урядом, як того вимагала до­сягнута в Києві угода. У портфелі української делегації лежав підготовлений Центральною Радою Статут вищого управління України, який в оста­точному варіанті було названо Статутом Гене­рального секретаріату. В його преамбулі зазнача­лося, що Центральна Рада є органом рево­люційної демократ всіх народів України, її мета — остаточне запровадження автономії України, підготовка Всеукраїнських і Всеросійських уста­новчих зборів. Далі в більшості (з 21) статей окреслювалися права та обов'язки Генерального секретаріату. За Грушевським, Центральна Рада надавала особливого значення Статутові як пер­шому актові своєї законодавчої діяльності, «дуже уважно і пильно стараючись знайти той спільний грунт, який би об'єднав демократію України в спільних змаганнях забезпечення інтересів краю і його людності, їх свобідного і успішного розвитку без нарушення відносин до демократії російської».Одностайне схвалення Статуту Малою радою в присутності делегатів національних меншин свідчило, що досягнуто результату, якого прагну­ла Рада й про який говорив М. Грушевський. Про­ти підготовки такого документа не заперечував І.Церетелі на переговорах у Києві, а в декларації від 3 липня, згадаймо, наголошувалося, що "при­хильно уряд поставиться до опрацювання Ук­раїнською Радою проекту національно-політичного статусу України в тому розумінні, в тому са­ма Рада вважатиме це суголосним з інтересами краю». Тож УЦР не забарилася винести Статут на суд петроградського істеблішменту.

Тим часом у столиці 2 липня на квартирі прем'єр-міністра кн. Львова відбулося засідання Тимчасового уряду, присвячене підсумкам пере­говорів у Києві. Проект декларації уряду, оголо­шений Керенським. Церетелі й Терещенком, та їхнє попередження, що за домовленістю з Цент­ральною Радою його необхідно прийняти без будь-яких змін, викликали протест міністрі в-ка­детів Шингарьова, Мануйлова. Некрасова, Шаховського, Переверзєва, Степанова. Попри це, уряд більшістю голосів ухвалив декларацію. Після цього міністри-кадети дружно подали у відставку, що призвело до чергової урядової кризи.

Ситуація загострилася через спробу біль­шовиків 3-5 липня підняти повстання в Петро­граді й захопити владу. 8 липня Тимчасовий уряд визнав за необхідне надати пост прем'єр-міністра О.Керенському.

Якраз із цим складом уряду, де вже не було І.Церетелі — головного ініціатора й прихильника досягнутої в Києві домовленості, довелося мати справу делегації Генерального секретаріату. її наче навмисне послали до Петрограда як хлопчика для биття». Згадуючи про стосунки з урядом, голова І Генерального секретаріату зго­дом писав, що вони для українців були образли­вими й огидними. Делегація ледве стримувала­ся, щоб не перервати переговорів і не поверну­тися до Києва, Урядова комісія категорично відкинула Статут Генерального секретаріату як такий, що вийшов за межі досягнутих у Києві домовленостей, і замінила його 4 серпня на "Тимчасову інструкцію Генеральному секретаріатові», котра, по суті, перекреслювала по­передні домовленості, ставлячи все з ніг на го­лову. Центральна Рада згадувалася в цій інструкції пише побіжно, наче й не було перего­ворів із нею в Києві. Генеральний секретаріат перетворювався на місцевий орган Тимчасово­го уряду, тобто ординарний адміністративний апарат, який майже не відрізнявся од губернсь­кого комісаріату. Про ознаки Генерального секретаріату як вищого виконавчого органу авто­номної України в інструкції не було й слова.

Його правочинність поширювалася лише на 5 із 9 українських губерній. Київську. Волинську, Подільську, Полтавську й частково Чернігівську, значно звужувалася компетенція. Він втрачав секретарства військових, продовольчих, судових справ, шляхів сполучення, пошт і телеграфів, позбавлявся прерогативи призначення на дер­жавні посади. Уряд залишав за собою право в окремих випадках звертатися до органів влади України, оминаючи Генеральний секретаріат. «Інструкція була не чим іншим, як цинічним, без­соромним і провокаційним зламанням угоди 16 липня й одвертим бажанням видерти з рук ук­раїнства всі його революційні здобутки, — підби­вав підсумок своєї петроградської місії В.Винни­ченко. — І, зрозуміло, делегація в жодному пункті своєї згоди не дала”.

Тиск Тимчасового уряду на делегацію Гене­рального секретаріату не обмежувався кулуарни­ми й кабінетними дискусіями з юристами-фахівцями та затвердженням урядової "Інструк­ції». 26 липня в Києві донські козаки й кірасирсь­кий полк учинили збройну провокацію проти ук­раїнського полку ім. Б.Хмельницького, внаслідок якої 20 богданівців було вбито, а ще більше пора­нено. Наприкінці липня є російській пресі почали з'являтися інсинуації про таємні зносини УЦР з правлячими колами Австро-Угорщини та Німеч­чини. Немов по команді, активізувалася діяльність чорносотенних російських шовіністичних ор­ганізацій, які, протестуючи проти "Примусової ук­раїнізації», намагалися довести, що політика УЦР є ворожою Росії та суперечить бажанням більшості місцевого населення, а українська мова — штучна, тож її запровадження гальмуватиме розвиток освіти й науки. Звичайно, все це, а на­самперед урядова позиція, викликало серед ук­раїнців рішучий опір, 6 серпня "Робітнича газета" в передовій статті "Дрібне шахрайство у великій справі" так охарактеризувала рішення уряду: „Коли правительство мусило сплатити свого век­селя, з'ясувалося, що Тимчасовий уряд — не є правительство, гідне великої держави, а є дрібний крупи, який своїми шахрайства ми хоче залагоди­ти великі політичні проблеми".

У серпні на адресу УЦР надійшли сотні теле­грам із рішеннями й резолюціями зборів і мітингів, які засуджували дії Тимчасового уряду та його "Інструкцію”. Наведемо одну з таких ре­золюцій, опубліковану в „Робітничій газеті" за 12 серпня 1917 р.: „Об'єднане засідання представ­ників організацій Олександрівська на Катеринославщині, партії соціалістів-революціонерів, соціал-демократів, залізничних товариств, січі „Хортиця” й товариства «Просвіта” обмірку­вавши інструкцію Временного правительства Генеральному секретаріатові, гостро засуджує політику буржуазних членів правительства в ук­раїнській справі, протестує проти звуження ком­петенції Генерального секретаріату шляхом не­справедливого обмеження автономії України й рішуче заявляє, що всіма силами підтримувати­ме Раду в її боротьбі за втілення в життя консти­туції України, розробленої Центральною Радою". «Інструкція» знайшла підтримку лише серед представників партії кадетів. Решта учасників шостих загальних зборів УЦР. засудивши по­зицію уряду” шукала виходу зі становища, що склалося. На той час існували дві тенденції, два різні погляди на розвиток революційної ситуації в Україні та в Росії.

Радикально налаштовані учасники шостих за­гальних зборів УЦР, насамперед представники націонал-революціонері в і частина українських есерів, вважаючи, що революція "Стоїть напере­додні свого поглиблення», наполягали на розриві стосунків з Тимчасовим урядом і самочинному впровадженні «Статуту Генерального секре­таріату». Для цього були навіть формальні підста­ви. УЦР могла розцінювати рішення уряду як роз­рив київських угод, бо в «Інструкції» взагалі не зга­дувалося про автономію України, навіть про те, що це питання розглядатимуть Всеросійські установчі збори. Отже, 2-й Універсал втрачав усякий ком­промісний сенс і його денонсація УЦР загострила б політичну ситуацію. Рада, принаймні, мала змогу повернути собі авторитет революційного лідера, яким свідомо поступилася задля державотворчої діяльності, хай і не повновартісного. але конкретного закладання підвалин автономної України.

Неважко уявити наслідки відкритої кон­фронтації з урядом. Мабуть, Центральна Рада зазнала б такої самої долі, як і розігнаний мінськими військами сейм Фінляндії. Хтозна, чи це поставило б крапку в історії українського руху 1917 р., чи, навпаки, надало б нового У його подальшому розвиткові. В українських сил через їхню слабку організованість було мало шансів стати переможцями в боротьбі, яка розгорнулася б за таким сценарієм. Розуміючи це, більшість у Центральній Раді обрала іншу тактику. Вона полягала в тому, щоб засудити рішення Тимчасового уряду як недемократичне й навіть імперіалістичне, одначе не припиняти співпраці з ним. Загальні збори ухвалили Резолюцію, запропоновану фракцією українських соціал-демократів, яка констатувала порушення Тимчасовим урядом угоди від 3 липня, але обходила мовчанкою питання про прийняття чи неприйняття «Інструкції». Було по­дано урядові на затвердження 9 (із 14) секре­тарів Ради, як того вимагала «Інструкція».

Чи не найширше прокоментував ситуацію, пов'язану з рішенням шостих загальних зборів. П.Христюк: „До рішучої боротьби з російською буржуазією і Временним правитепьством, що перебувало під її впливом, не були належно підготовлені в той час українські народні маси. Центральна Рада і Генеральний секретаріат пе­ред цим всіх старань докладали до поширення між селянством, робітництвом і солдатами 2-го Універсалу Центральної Ради й декларації Врєменного правительства — ідеї примирення з правительством і необхідності вкласти рево­люційний український рух у звужені національні й соціальні рамки. Отже, не можна було так різко й раптово міняти свою попередню позицію».

Погоджуючись із деякими наведеними П.Христюком аргументами на користь ухваленого рі­шення, зазначимо, однак, що УЦР, давши втягти себе в коло політичних компромісів угодою від З липня, так і не змогла виборсатись із цього кола. Державна влада, якої прагнула Україна протягом кількох століть, здавалася близькою та доступ­ною, тож українські діячі, політики-аматори, повірили, що отримають її з рук росіян в обмін на невеликі поступки. Повірили й у те, що. зробивши 1-м Універсалом імпульсивний рух уперед, до автономії, вони налякали Тимчасовий уряд рішучістю, якої від них не чекали. Але ця рішучість, породжена скоріше зовнішніми чинни­ками, аніж внутрішньою готовністю до практично­го державного життя, виявилася несподіванкою й для самої Центральної Ради. Опинившись у не­звичному становищі переможців, розгублені провідники Ради вдалися до рефлексії — отих болісних роздумів, притаманних іноді творчій інтелігенції та згубних для політиків.

Виявом згаданої рефлексії був епізод двотиж­невої «міністерської кризи в серпні 1917 р., коли Центральна Рада ніяк не могла визначитись із складом Генерального секретаріату. Його форму­вали то В.Винниченко, то Д.Дорошенко, й лише 21 серпня Мала рада ухвалила запропонований В.Винниченком список Генерального секретаріату, а 1 вересня Тимчасовий уряд затвердив його.

"Інструкція» формально взяла гору над «Статутом". Щоправда, конструктивної співпраці між Тимчасовим урядом і Генеральним секретаріатом (за винятком спільної боротьби із заколотом гене­рала Корнілова), по суті, не було. Офіційний Пет­роград зволікав із наданням відповідних повнова­жень Генеральному секретаріатові, а в жовтнів наслідок заяви УЦР про проведення Українських установчих зборів між ними спалахнув новий конфлікт. Цей акт уряд розцінив як намір УЦР підірвати державну владу. В.Винниченка виклика­ли до Петрограда для пояснень, пригрозивши розпустити Раду. 22 жовтня він виїхав із Києва, однак давати пояснення урядові не довелося. Жовтневе повстання в Петрограді відкрило нову сторінку в історії революції.