Geum.ru

Створення Української Центральної Ради Наприкінці лютого 1917 р несподівано для багатьох сучасників, але цілком закон

Вид материалаЗакон
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   10
«Не тріумфальним походом на Москву можна визволити Росію, а створенням хоча б на клапті російської землі такого порядку й таких умов життя, які привертали б усі думи й сили народу, що стогне під червоним гнітом».

П.Врангель одразу ж відмовився од ідеології «єдиної і неділимої Росії», пообіцяв Донові й Ку­бані не порушувати автономних прав козацтва, зробив ряд кроків до пошуків контакту з урядом УНР. Наріжним каменем своєї платформи він вважав нормалізацію стосунків із селянством шляхом проведення радикальної аграрної ре­форми. Відповідно до закону про землю від 7 червня 1920 р. основна її частина передавалася виборним повітовим та волосним земельним радам, які мали виробити місцеві норми земле­володіння й поділити землю. Вона переходила в повну приватну власність за умови внесення до державного хлібного фонду 20% середньостатистичного річного врожаю протягом 25 років.

Аграрною реформою П.Врангель намагався прихилити до себе селянство й використати повстанський рух у боротьбі з більшовиками, а та­кож поповнити свою армію та забезпечити стабільність тилу.

Успішний наступ поляків підштовхнув його до війни з «червоною нечистю». 6 червня біла армія розпочала вихід з Криму й до 24 червня захопила Північну Таврію. Кінець липня й початок серпня минули в запеклих боях у районі Олександрівська — місто кілька разів переходило з рук у руки. В се­редині вересня біла армія, перегрупована й попов­нена частинами, які прибули з Кавказу, перейшла в наступ і 22 вересня захопила станцію Синельникове, а 28 — Маріуполь. За цей час вона виросла майже вдвічі, до неї приєдналося кілька повстансь­ких отаманів — Савченко, Яценко, Чалий, Прочан, Хмара, Голик. У тилу врангелівців не вибухали такі повстання, як раніше в тилу Денікіна. Але не став­ся й масовий прихід селян у білу армію. Певно, в них уже встигли сформуватися стереотипи сприй­няття білих. П.Врангель зумів похитнути їх, однак не спромігся зруйнувати. Взагалі, він був талано­витим полководцем і гнучким політичним діячем. Визнаючи це, його безпосередній супротивник, ко­мандувач Південного фронту Червоної армії М.Фрунзе 1921 р. писав: «Озираючись тепер на минулі дні славної боротьби й намагаючись дати їм історичну оцінку, несамохіть доходиш висновку, що в особі Врангеля та керованої ним армії наша батьківщина, без сумніву, мала надзвичайно не­безпечну силу. В усіх операціях піврічної борні Врангель як командувач у більшості випадків вия­вив і неабияку енергію, і розуміння обстановки. Що стосується підлеглих йому військ, то й про них слід дати безумовно позитивний відгук».

Можна припускати, що якби П.Врангель ко­мандував білими арміями 1919 р., а не наступ­ного, двобій між червоними та білими скінчився б інакше. В 1920 р., попри всі позитивні сторони П.Врангеля, боротьба його армії нагадувала бій міфічного Давида з Голіафом. У білих практич­но не було шансів, бо більшовики вже надійно опанували державну російську машину й зорієнтували на забезпечення своїх воєнних по­треб величезні природні й людські ресурси Росії, їхні труднощі полягали лише в неможливості швидко маневрувати силами. На початку ве­ресня вони почали перекидати на Південний фронт військові частини з Кавказу, Сибіру, Туркестану; вирішено було послати сюди й 1-у Кінну армію, знявши її з польського фронту.

М.Фрунзе планував оточити врангелівців у Північній Таврії, відрізати їх від кримських перешийків і розгромити в степу. Таке завдання ча­стинам фронту він поставив 19 жовтня. Перед наступом вони за чисельністю майже втричі переважали супротивника. До всього, наприкінці вересня було обговорено, а 16 жовтня підписа­но чергову воєнно-політичну угоду з повстансь­кою армією Н.Махна про спільні дії проти врангелівців. У тилу червоних військ запанував відносний спокій. Того ж таки 16 жовтня мах­новці вирушили на фронт; їхня армія, зберігаю­чи свій статус, в оперативних питаннях підпо­рядковувалася червоному командуванню. Перед нею стояло складне завдання: не пізніше 24 жовтня прорватися в тил ворога від Олександрівська й рейдувати на Оріхове та далі для захоплення кримських перешийків. Було це майже нереально. Однак 24 жовтня повстанці здобули Оріхове, а ЗО — Мелітополь. Рейдуючи тилами білих, вони подолали 250 верст, завдавши ворогові нищівних ударів, але й самі зазнали відчутних втрат.

Операція Південного фронту в Північній Таврії завершилася 2-3 листопада перемогою червоних. Білі втратили 20 тис. бійців, 100 гармат, чимало боєприпасів, але не дали оточити себе. Залишки їхніх армій відійшли в Крим.

Перекопські укріплення, зведені за допомогою англійських і французьких військових фортифікаторів, вважалися неприступними. Ще за часів Запорозької Січі татари й турки насипали впоперек Перекопу вал завдовжки 8 верст. У 1920 р. його ширина в основі перевищувала 15 м, висота дорівнювала 8 м. Перед ним був рів 10 м завглибшки й понад ЗО м завширшки. Північний схил валу мав крутизну до 45°. Його захищали два ряди шанців і загороджень із колючого дроту. На вершині пролягала ще одна лінія укріплень: там виставили 70 гармат і 150 кулеметів. За укріпленнями Турецького валу в районі Юшуні розташувалася наступна лінія оборони.

5 листопада М.Фрунзе віддав наказ наступати на Крим. Нова операція мала розпочатися без попередньої підготовки. Весь тягар штурму лягав на плечі 6-ї армії, якій оперативно підпорядковувалися махновці. План Фрунзе був доволі простий: тимчасом як 51-а дивізія штурмуватиме «в лоб» перекопські укріплення, інші частини армії, форсувавши вбрід Сиваш, вийдуть через Литовський півострів у тил білих.

Фронтальний штурм укріплень Турецького валу розпочався вдень 8 листопада. Хоча червоні зазнавали колосальних людських втрат, Фрунзе наполягав на лобових атаках укріплень, а тим, хто зволікав, погрожував якнайсуворішими репресіями. Але вирішальні події розгорнулися на Литовському півострові, де, форсувавши Сиваш, діяли три червоні дивізії та повстанська махновська армія. Білі, для яких наступ через Сиваш став несподіванкою, мусили відступити з Литовського півострова, тож обо­рона Турецького валу втратила сенс. 10 й 11 листопада бої точилися на укріпленнях Юшуні, а 11 опір білих на Перекопі було остаточно приду­шено. Фрунзе звернувся по радіо до Врангеля з пропозицією здатися протягом 24 годин. «... Всім бійцям Кримської армії, — зазначав він, — гарантується життя та бажаючим вільний виїзд за кордон... Кожному, хто складе зброю, буде надано можливість спокутувати свою вину перед народом чесною працею». Врангель не відгукнувся на пропозицію.

13 листопада Фрунзе наказав військам Південного фронту до 20 листопада остаточно заволодіти всією територією півострова. Того самого дня 2-а Кінна армія й махновці захопили Сімферополь. Втративши перекопські укріплен­ня, білі практично припинили опір. Залишки їхньої армії терміново вантажилися на кораблі в кримських портах і виїжджали до Туреччини. 16 листопада Фрунзе телеграфував Леніну: «Сьо­годні наша кіннота зайняла Керч. Південний фронт ліквідовано».

Радянська історіографія зазвичай подавала цю телеграму як останню крапку в перебігу гро­мадянської війни. Насправді ж Кримська опе­рація мала інше — страхітливе завершення. Довідавшись про пропозицію, що її Фрунзе зро­бив Врангелю, Ленін розлютився: «...Вкрай зди­вований непомірною поступливістю умов... Як­що противник не прийме цих умов, то, по-моєму, не можна більше повторювати їх, треба розправитися нещадно». За велінням «вождя» після захоплення Криму там розгорнулася ши­рокомасштабна каральна операція. Всім ко­лишнім військовослужбовцям вранґелівської армії було наказано з'явитися для реєстрації. Тих, хто виконав цей наказ, запроторили до тю­рем і надзвичайок, а відтак розстріляли. Вра­ження про розстріли можна скласти зі зведення військово-цензурного відділення особливого відділу 4-ї армії, яке займалося перлюстрацією приватного листування. Наведемо кілька фраг­ментів листів, вилучених цензурою. «Під час вирішальних боїв за взяття Сиваша, а потім Криму наші функції трибуналу були найвідчайдушніші: пачками розстрілювали білогвардійців, судили своїх. І скільки жертв, страждань. Про це можна розповідати протягом довгих бесід», — писав слідчий ревтрибуналу 3-ї дивізії. «Тут ти­сячі й десятки тисяч людей розстрілюють, — повідомляв із Ялти 4 грудня 1920 р. невідомий відправник. — Досить для смертної кари слова «дворянин» (не кажучи — офіцер, солдат. Їх, конаючих, піднімають із лазаретів і виводять у ліси, де вбивають без розбору). Приїзд після 1918 р. — вже злочин, освіта — злочин. Все, все може бути підставою, щоб тебе вночі схопили й повели у надзвичайку. Вранці рідним видають частину одягу, який не підлягає реквізиції (час­тина залишається), лікарів, інженерів — усіх ко­сять. Порятуйте людей — це не суди, це не по­шуки контрреволюції, це знищення культурних сил країни». Навіть у березні 1921 р. із Сімфе­рополя повідомляли: «... дуже багато розстрілів, ми ходимо дивитися на розстріляних у яри, дея­ких собаки обгризли, а їх так і не прибирають».

Рівночасно з цією каральною операцією червоне командування вело таємні приготуван­ня до знищення махновської армії. 23 листопа­да М.Фрунзе доповідав Леніну: «В ніч з 25 на 26 повинна розпочатися ліквідація залишків парти­занщини [...]. Щоб виключити підозри, началь­никові тилу 4-ї армії наказано вжити ряд не­обхідних заходів». План М.Фрунзе полягав у то­му, щоб під виглядом передислокації окремих частин оточити махновські угруповання в Криму та Гуляйполі, а відтак знищити їх. Приводом для розгортання воєнних дій проти союзника черво­не командування оголосило порушення махнов­цями воєнно-політичної угоди й звинуватило Махна в небажанні перекинути свою армію на Кавказ. У наказі М.Фрунзе військам зазначало­ся: «З махновщиною треба покінчити за три за­ходи. Всім частинам діяти сміливо, рішуче та без жалю. В найкоротший строк усі бандитські ва­таги повинні бути знищені, а вся зброя з рук куркулів вилучена». 25 листопада червоні час­тини зайняли вихідні позиції.

Попри зусилля Фрунзе, операція виявилася погано підготовленою, а головне — червоноармійці не виказували бажання боротися з учо­рашніми союзниками. Більше того, окремі чер­воні частини переходили на бік махновців. Тож останнім удалося вийти з оточення. Боротьба точилася до осені 1921 р. (28 серпня Н.Махно з невеликим загоном перейшов кордон України та був інтернований на території Румунії). Вона супроводжувалася жорсткими репресивними діями. Так, у політзведенні польового штабу 4-ї армії за 24 грудня 1920 р. повідомлялося: «В справі ліквідації махновщини працюють ревтри­бунал, комдездив, відповідальні політпрацівники, якими проведено репресії. В Попівці розстріляно — 130, в Андріївці — 470 осіб, спалено 6 хат, у Кінських Роздорах розстріляно 45 чоловік. У бою знищено 196 бандитів».

Каральна політика не давала бажаних наслідків. У поєднанні з іншими елементами «воєнного комунізму» вона призводила до зро­стання та поширення повстанського антико­муністичного руху й за межі України. Це змуше­ний був відкрито визнати штаб РСЧА в доповіді від 29 березня 1921 р.: «Вдивляючись в історію бандитсько-повстанського руху, необхідно відзначити, що з постійного його осередку — України — цей рух протягом зими 1920/21 рр. перекинувся в Тамбовсько-Воронезький район, захопив центральну частину Західного Сибіру, яка прилягає до Уралу, й останнім часом поши­рюється в центрі Поволжя. З'явилися дрібні бан­ди і в районі Західного фронту».

На початку 1921 р. повстанський рух став ос­новною формою громадянської війни. Селянство вперто чинило опір диктатурі пролетаріату та її економічній системі — «воєнному комунізмові». Воно було останньою силою, яка продовжувала боротьбу з більшовизмом. Проблеми селянства полягали в його розпорошеності, в бракові на по­чатку 1921 р. політичних сил, здатних згуртувати село. Чи не тому на території України діяли сотні дрібних повстанських загонів, які вели боротьбу лише в межах свого повіту?

З другого боку, й комуністична влада не ма­ла шансів вийти переможницею в боротьбі з се­лянською стихією. Покласти край громадянській війні міг лише політичний компроміс між ворогу­ючими сторонами. Визнання цього знаходимо в резолюції 1-ї Всеукраїнської наради КП(б)У (травень 1921): «Перед пролетарською партією І стояла двоякого роду можливість: або [...] піти на відкриту громадянську війну з масою селян­ства [...] або, пішовши на економічні поступки селянству, зміцнити шляхом угоди з ним, соціальну основу Радянської влади».

Більшовики, безкомпромісні протягом трьох років громадянської війни, обрали шлях поступок. 1921 р. В.Ленін докорінно переосмислив і змінив своє ставлення до «воєнного комунізму». Опинившись перед необхідністю зробити вибір між комуністичною ідеєю та реальною державною владою, він вибрав останню, проголосивши новий економічний курс. Запровадження непу поклало край громадянській війні й на довгі десятиліття ут­вердило радянську владу в Україні, закамуфлю­вавши її в національні форми державності.