Властю Верховного Архиєпископа, Глави Української Греко-Католицької Церкви, та згідно з рішенням Синоду Єпископів нашої Церкви від 1-5 липня 2001 р та канонами 140-145 кодекс
| Вид материала | Кодекс |
- Островський Валерій, 249.62kb.
- Про погодження релігійній громаді Української греко-католицької Церкви місця розташування, 12.36kb.
- Про утвердження патріаршого устрою Української Греко-Католицької Церкви, 260.55kb.
- А. П. Лебедев История Греко-восточной церкви под властью турок, 4834.32kb.
- Нові умови, з’явилися нові потреби відродження Української Церкви для формування релігійности, 583.3kb.
- План соціально політичні та історичні причини виникнення уніатства. Еволюція та становлення, 1361.93kb.
- Методичні рекомендації Схвалено наказом Міністерства освіти І науки України від, 2846.3kb.
- Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 р. N 10-рп закон, 1277.11kb.
- Доклад Архимандрита Иустина Поповича Св. Синоду Сербской Церкви в ответ на сделанный, 47.75kb.
- Русской Православной Церкви «О вопросах внутренней жизни и внешней деятельности Русской, 244.23kb.
Соціальні проблеми молоді
єрм. Йосиф Мілян,
Голова Патріаршої Комісії
у справах молоді
1. Вступ
Для будь-якої людини, що живе на Землі, від віків незрушною аксіомою залишається твердження про те, що людська особистість – вже сама по собі, як така, – є істотою суспільною. Святе Письмо виразно зазначає (див. перше оповідання про творіння людини), що чоловік є “приречений” Богом на постійне спілкування з іншим “образом і подобою Божою”. З нею він вступає в тісний есенціальний контакт. Ці відносини не є спорадично та вибірково ведені якимись власними вподобаннями чи обопільними симпатіями, а ніби за внутрішнім зовом усього свого єства (на образ Божий сотворив її, чоловіком і жінкою створив їх – Буття, 1,27). Цей суспільний вимір буття кожної людської особи надзвичайно яскраво прослідковується, як прототип того, що ми звикло окреслюємо словосполученням “родинне вогнище”. Це “найінтимніша сфера найтісніших та найглибших взаємовідносин між двома (базисно) особистостями”, ціллю якого є взаємна допомога та обопільна доповнюваність його складових. В листі до християн Ефесу (Еф. 5, завершальні стихи), божественний Апостол народів вияснює своїм духовним дітям цю правду, дивлячись на неї ніби через призму спасительного зв΄язку Христа зі Своєю Церквою. Оскільки Церева є, то кожен християнин як такий і будь-яка тверезо мисляча людина доброї волі не може залишатися осторонь справи вирішення цілого комплексу болючих проблем, що, мов Дамоклів меч, нависли над сучасним нам суспільством.
Тож дозвольте мені представити до вашої уваги три питання:
- організація парохіяльних молодіжних гуртків як практична допомога у пробудженні релігійної ідентичності юних людей;
- чистота передшлюбних взаємовідносин між хлопцем та дівчиною як запорука щасливого їх подружнього майбуття і пов΄язані з цим проблеми контрацепції та навмисного дітовбивства ще в утробі матері;
- роль чернечих чинів і згромаджень у справі подолання наслідків економічної та моральної кризи українського суспільства,
2. Допоможім молоді самоідентифікуватись
Хотів би звернути увагу шановного Собору на результати соціологічних опитувань серед молоді (оскільки це потенціал нашої Церкви), що його було проведено в 1999-2000 рр. Лабораторією соціальних досліджень Центру підтримки приватної ініціативи (у Львові). Темою досліджень було “Духовно-релігійні орієнтації української молоді: Захід, Центр, Південь-Схід”, опитування проводилося серед учнів вищих навчальних закладів та середніх спеціальних навчальних закладів Києва, Львова, Дніпропетровська й Одеси, а опрацьовано було всього понад 600 анкет. Так от, у відповідності до результатів даного соціологічного дослідження багато кому з нас, тут присутніх, доведеться, мабуть, поламати деякі наші стійкі стереотипи стосовно “традиційно глибокого внутрішнього світу” представників сучасної нам галицької молоді та “пасивного щодо релігії взагалі й особистої духовності зокрема” відношення молодих громадян нашої держави на Півдні та Сході України.
Відповіді пересічного (наголошую, пересічного, – і цим “грішить” будь-яке соціологічне опитування) галичанина, молодого, високосвіченого, ерудованого та ніби-то допитливого до світу, в якому він живе, світу бурхливих змін та розвитку, який вимагає адекватної реакції на всі ці перетворення – як позитивні, так і негативні, є переважною шаблонними, негативно “традиційними”, відчуженими, позбавленими, так би мовити, власного “Я”, цілковито безучасними. І тут зовсім не йдеться про те, що хтось з опитуваних заявив щось на зразок: “Це моя приватна справа, я не зобов’язаний давати вам відповідь на питання, що стосуються світу моїх внутрішніх переживань”, а радше про несміливість виразно, підкреслено особисто поставитись до вирішення певних екзистенціально насичених запитань та конкретних реалій сьогодення в їх аплікації на систему віковічного взаємозв’язку людини та Бога.
Натомість відповіді учасників опитування на Сході та Півдні (частково – і в Центрі) України виявили хоча і не повіальне, однак стале і прогресивно зростаюче в часі зацікавлення місцевого юнацтва одвічними проблемами людського існування в суспільстві собі подібних особистостей, яким притаманні відчуття співіснування з чимось Вищим, Надприродним, Божественним, Богом-Особою (Особами). Їхня жива участь, їхня “доросла зрілість”, якщо бажаєте, їх вболівання бодай би за самого себе, за свою особисту участь в “поза-житті”, є направду, показовими та збудовуючими.
Ствердження цього факту вимагає від нас, не дивлчись на конкретне місце реалізації нашого служіння, як душпастирів, ченців та активних в церковному житті мирян УГКЦ, прикладення максимальних зусиль щодо пробудження особистої релігійної свідомості кожного віруючого або оглашенного нашої Церкви, а цього можна досягти лише шляхом голошення Христового Євангелія на основі власного досвіду життя у вірі та якнайбільшою інтеграцією представників “церковних структур”, людей від Церкви“ у всі сфери життя українського юнацтва. Щоби здійснити це, не слід спрощувати, зневажати чи “розмивати” ці структури, зовсім ні. Але священнослужитель, чернець чи мирянин, котрий виконує в Церкві якусь суспільну функцію (а мусимо стриміти, щоби таку функцію дійсно виконував кожен вірний нашої Церкви). Наприклад, через реальну участь в тому чи іншому братстві активного, не тільки молитовного спрямування, а щось на зразок “тимурівської команди” для молоді. Для старших же повинна бути надана можливість служити Церкві і конкретному ближньому в біді через різноманітні припарохіальні спільноти, – щось на зразок “показова християнська родина”). Скажімо, чи не міг би парох, котрий дійсно дбає про майбутнє Церкви, про молодь, бо і сам молодий (принаймні, духом), зорганізувати при парохії якийсь турнір чи змагання дворових футбольних команд? Чи не могла би прижитися ця ініціатива і в її міжпарохіальному вимірі? Я певен, проблеми з коштами на призовий фонд не буде, а спонсори знайдуться завжди, лиш треба бути парохові більш активнішим в полагодженні всіх цих проблем. Результат доведеться чекати недовго. Подібних ініціатив придумати можна багато. Але, на жаль, практичний досвід їх реалізації і надалі залишається лише чимось бажаним ще не здійсненим. А уявіть собі тільки, скільки нових людей змогло би, зацікавившись таким-от собі чисто світським заходом, вперше прийти до контакту зі священнослужителем, контакту живого, в обстановці не-сакральній, а у вирі сьогодення. Проста розмова, щира молитва “на початку кожного діла”, гаряча проповідь – ось Вам і прихід “новачка” в таємниче життя Церкви. Перша його молитва в храмі, нерішуча, непевна, але під дбайливим наглядом справжнього душпастиря – це і є прямий і безпосередній контекст звичайного втілення Божої благодаті навернення. Від цікавого – до корисного, так рухається в цьому світі всіляке пізнання, і Бог, який створив цей світ, як виглядяє, наразі не хоче у ньому нічого змінювати. Задумаймося над цим сьогодні, адже до цього ми мусимо раніше чи пізніше, все ж таки якось пристосуватися. Краще зробити це вже тепер, зараз.
3. Шукаймо зразкові родини
Ні для кого не є секретом той факт, що спільне життя української родини (в тому числі і греко-католицької принаймні номінально) є під загрозою і переживає період поважної та тяглої в часі кризи. Причин тому багато, і вони є дуже різними за своєю природою і походженням: падіння моральних устоїв та підвалин спільного співжиття подругів (як теоретичне – за рахунок неправильного виховання, так і практичне – як наслідок повальної політики тоталітаризму), негативний вплив Західної культури (а радше, безкультур΄я в сфері статевих та чисто емоційних взаємовідносин між чоловіком та жінкою), загострення економічної кризи (феномен так званої “примусової трудової еміграції” і т.д.) тощо.
Як наслідок, Україна – історично загальновідома у світі добропорядністю та майже прикладовим спокоєм родинних взаємовідносин – є прикладом “успішного проведення неоголошеної цілому людству війни”. Так омріювана нами впродовж багатьох років свобода переросла з часом в акцію масового знищення щорічно, – у відповідності до даних офіційної, я підкреслюю, офіційної статистики, більш як мільйона цілковито невинних життів!
Україна не пасе задніх і в горезвісному списку країн, в яких інститут державного і, на превеликий жаль, церковного подружжя є зреалізований далеко не найкращим чином і поважно потерпає від практики частих “світських” розлучень (статистика, конкретні дані на 2001-2002 рр. з районних ЗАГСів Львова) та численних церковних уневажнень св. Тайни Подружжя (дані з Митрополичого Трибуналу за 2001-2002 рр.). Недостатнє статеве виховання в колі сім΄ї, негативний приклад родинного співжиття, брак специфічної християнської освіти, невистачальна співпраця священиків з медиками та численні фактори суб’єктивного та об’єктивного плану, які спричинюють до утворення величезої прогалини в свідомості як підростаючого покоління, так і літніх вже людей стосовно відповідальності перед Богом і суспільством в безпосередньому з’язку з темою чистоти статевих взаємовідносин між чоловіком і жінкою в шлюбі та поза ним і до проблематики масового використання контрацептивів. І це ще далеко не повний перелік всіх негативів, що ними просякло життя української родини, котра ще якихось сотню років тому виглядала цілковито інакше і поставала й вимальовувалася у більш привабливому, а в порівнянні до реалій сьогодення, майже ідеальному світлі.
Здається, що Церква (як Вселенська взагалі, так і наша Помісна ЇЇ частина), є цілком свідомі цієї загрози. Яскравим свідченням подібного розуміння є ціла низка, в яких раз за разом, і то з наростаючою силою, стверджується незмінність основоположних принципів християнського віровчення щодо даної проблематики в різкому контрасті з цілковито секуляризованою дійсністю нашого сьогочасного буття.
Одначе, і надалі невирішеною залишається проблема практичної їх реалізації в конкретних суспільних умовах. На мою думку, так трапляється тому, що ми занадто мало вимагаємо від наших владних державних структур, від тих, кому делегували нашу законодавчу владу, залишаючись, як це не соромно констатувати, лише “статистами, що заносять молитву до Бога”, в кращому випадку, і це – в той час, коли слід енергійно і рішуче діяти. Чи ж не пора вже нам самим (через власні, церковні ЗМІ) показати широкому загалові, всьому українству, а то й усьому світові, направду стомленому від засилля деморалізуючих негативів, приклад хоча би християнського життя подругів в родині (які вони, ці “прості” святі християни з дітьми, на роботі, в храмі тощо)! Адже подібні родини є таким рідкісним явищем на тлі нашого суспільства! Тож чому би нам, вірним греко-католикам, не виступити з подібною ініціативою на державному рівні, ініціативою, котра оглядала би права “нормальної більшості” (в статевому, культурному тощо плані)! Чому би не подбати про наше “свідчення перед світом”. Чому би нам, а зокрема особам. богопосвяченого життя (про це мова йтиме далі), замість того, аби обмежувати себе вряди-годи формальною “катехизою” в школах, де нас не завжди сприймають, не вкласти грошей та зусиль для того, щоби прийти в ті ж таки загальноосвітні або спеціальні навчально-виховні чи медичні заклади в якості компетентних та визнаних державою й широким загалом громадськості викладачами та лікарями!?
Повертаючись до проблеми церковного уневажнення шлюбу, з гіркотою стверджую, що величезна кількість подружніх пар оправдовує фіаско своїх родинних взаємовідносин оправдує цілковито суб’єктивними причинами, типу “нерозуміння істотних обов΄язків шлюбу” тощо. А це свідчить ні про що інше, як про величезні та вопіющі прогріхи з боку священнослужителів при проведенні душпастирської роботи. Чи не міг би компетентна влада церковна якимось чином підготувати формуляр із роз΄ясненням всіх перешкод, котрий би закінчувався словами: “Нас, … та …, що приступаємо до св. Тайни Подружжя, було про це проінформовано, навчено, ми зрозуміли, усвідомили, тож скріплюємо це наше твердження нашими власноручними підписами…”??? Скільки уневажнень (читай: Божої благодаті) можна було би уникнути таким чином, скільки згіршення світові можна було би уникнути!!!
4. Ченці повинні діяти інакше
Стосовно ролі чернечих чинів і згромаджень в справі подолання наслідків економічної та моральної кризи українського суспільства буду коротким. Чи не пора би нам в якийсь спосіб спробувати, подібно до наших братів і сестер бодай на тому ж такиЗаході,що став таким близьким до еас в останні роки, “прорвати” ту завісу, котра відмежовувала нас від решти суспільства, і здійснити спасенну заповідь Христа в служінні своєму ближньому через повну посвяту свого життя справі “заліковування ран” нашої української спільноти. Досі наша діяльність була якоюсь вже аж занадто “академічною”, ми ніби є в лікарнях, в школах, деінде, – де нас чекають. Але ми досі не змогли ще зреалізувати повністю своїх паралельних та конкурентноспроможних з державою та приватними підприємцями лікарень, шкіл, сиротинців, ба й навіть тепличних господарств (а чому би й ні?). Сумніваюся, що це надто пошкодило би молитовному духові нашого чернецтва, котре в своїй більшості, вже від моменту існування (маю на увазі багато наших чинів та згромаджень) було і залишається зорієнтованим на паралельні західні відповідники, котрі, властиво, зуміли зреалізувати обрану собі ними ж ту чи іншу харизму суспільного служіння на всі 100 відсотків.
5. Закінчення
Є ще багато інших проблем, котрі я просто не наважуюся наразі порушити перед Вами. Наголошую ще раз, питання зараз стоїть не у виясненні своїх позицій щодо тих чи інших явищ і подій суспільного життя, не в теоретичному ствердженні всім і без того відомих принципів християнської моралі, а в дійсно конструктивній і конкретній праці з метою подолання бодай би одного з негативів нашої соціальної дійсності. Тільки це дасть нам певність, тільки це пробудить нас від того “пасиву”, в якому ми ще перебуваємо, тільки це сколихне і потягне за собою масии людей, які допомагатимуть нам спасти себе, реалізуючи і їхнє спасіння.
Соціальні перспективи