Властю Верховного Архиєпископа, Глави Української Греко-Католицької Церкви, та згідно з рішенням Синоду Єпископів нашої Церкви від 1-5 липня 2001 р та канонами 140-145 кодекс
| Вид материала | Кодекс |
- Островський Валерій, 249.62kb.
- Про погодження релігійній громаді Української греко-католицької Церкви місця розташування, 12.36kb.
- Про утвердження патріаршого устрою Української Греко-Католицької Церкви, 260.55kb.
- А. П. Лебедев История Греко-восточной церкви под властью турок, 4834.32kb.
- Нові умови, з’явилися нові потреби відродження Української Церкви для формування релігійности, 583.3kb.
- План соціально політичні та історичні причини виникнення уніатства. Еволюція та становлення, 1361.93kb.
- Методичні рекомендації Схвалено наказом Міністерства освіти І науки України від, 2846.3kb.
- Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 р. N 10-рп закон, 1277.11kb.
- Доклад Архимандрита Иустина Поповича Св. Синоду Сербской Церкви в ответ на сделанный, 47.75kb.
- Русской Православной Церкви «О вопросах внутренней жизни и внешней деятельности Русской, 244.23kb.
Згромадження Сестер Служебниць
Непорочної Діви Марії
Ваше Блаженство, Високопреосвященні й Преосвященні Владики, Всечесні Отці, Преподобні Брати і Сестри, Достойні Гості, Шановні Учасники й Учасниці Собору Української Греко-Католицької Церкви!
У відкриті рани суспільства [...] Церква, випосажена в Христову науку Євангелія, вливає єлей мира, і [веде] людей дорогами, вказаними через Ісуса Христа.
Шептицький А., О Квестії
Соціяльній, Крехів, 21 травня 1904 р.
1. Вступ
Сьогодні суспільство переживає глибоку духовну кризу. Людина загублена і непевна свого існування. Святіший отець папа Іван Павло II у Апостольському листі “Світло Сходу” говорить: “Сьогодні ми відчуваємо себе невільниками сучасності: людина виглядає такою, ніби вона втратила почуття приналежності до історії – минулої і майбутньої”65.
Намагаючись знайти вихід, особа часто закривається в собі і цим ще більше себе ранить. Вся увага зосереджується на тілесному та психічному рівнях, виключаючи таїнство. Людина хоче ставити себе на місце Бога, відмовляється від спілкування з іншими, піддаючись спокусі, стати незалежною від будь-яких зв’язків. “Бажаючи возвеличити людину, культура модернізму всю свою увагу зосереджує на людському, коли центр з Бога переноситься на людську творчість і тим самим втрачається духовний зміст”66. Так стають актуальними слова апостола Павла, сказані до поган: “Вони змінили Божу правду на неправду і служили радше створінню, ніж Творцеві” (Рм. 1, 25).
Тільки завдяки Божій благодаті людина здатна зрозуміти свою сутність. Заглибившись у своє серце, неодмінно зустріне тут Іншого, Хто є Джерелом людського існування. Зустріне Того, кого кожна епоха чи цивілізація називала по-своєму, а однак це є той самий Бог, що промовляє до людини. Саме там, у своєму серці, яке є просвічене Божою благодаттю, людина здатна пізнати істину, яка міститься в любові. Осягнувши це знання, вона змінюється не лише сама, але може також допомогти іншій людині пізнати Бога і себе, а тим самим перемінити довколишній світ, бо “істина і найвища любов не замикає особу в собі, але відкриває її до іншої та Іншого вічним пасхальним порухом трансцендентності”67. Тому сьогодні як ніколи є потреба свідчення у світі глибоко духовного внутрішнього життя. І це є найперше завдання богопосвяченого життя – “робити видимими величні діла, які Бог звершує у хиткій людській природі покликаних осіб”68.
2. Вплив секуляризації та матеріалізму світу на чернечі спільноти
Незважаючи на те, що закони відокремлюють Церкву від держави, все ж таки можемо зауважити, що суспільство та Церква перебувають у тісному контакті, отож взаємно впливають один на одного. Чернеча спільнота також є залежною від суспільної, бо складається з тих самих людей, котрі відрізняються лише тим, що покликані до іншого стану, а разом з тим і до іншого способу життя. Звичайно, критичний стан духовного зубожіння суспільства неминуче торкає усі сфери життя. Поверховність у виконанні обряду вкрадається також і до життя Церкви. Секуляризація та матеріалізм світу є великою руйнівною силою і для чернечих спільнот, які по роках безбожництва починають підніматися з руїн та переживають часи становлення.
3. Потреба нового усвідомлення своєї суті та завдання в Церкві і суспільстві
Другий Ватиканський Собор закликає особливо Східні Церкви повернутися до першоджерел, щоб віднайти своє обличчя, бо ж “добре сформована і мотивована віднова чернечого життя могла б означати для них справжній духовний розквіт”69. Сьогодні “Церква потребує апостольського й духовного внеску, що його може дати оновлене, сповнене внутрішньої сили богопосвячене життя”70. Віднова чернецтва в історії завжди провадила до віднови Церкви а також і суспільства. Тому богопосвячені особи повинні наново усвідомити свою суть та завдання, щоб оновлені Духом Христового Євангелія вони зуміли відповісти на потреби світу та сповнити своє велике покликання в Церкві та суспільстві.
4. Покликання свідчити святістю свого життя
Через чернецтво Бог хоче прийти у цей світ і бути присутнім у ньому, щоб його лікувати. В цьому полягає післанництво Церкви, зокрема, богопосвячених осіб. Святіший отець Іван Павло II звертається до богопосвячених жінок і чоловіків із закликом: “Живіть у цілковитій посвяті Господеві, щоб у цьому світі промінь Божої краси завжди освітлював шлях людського існування”71. До нас, українців, він звернувся словами: “Своїм життям покажіть Україні Божественне обличчя Христа”72. Через наш спосіб життя маємо показувати ідеал, щоб через нашу посвяту бути живим знаком Бога і виразною, хоча нерідко і мовчазною, проповіддю Євангелія73. Потреба часу вимагає від богопосвячених осіб правдивого свідчення, саме того, до якого первісно було покликане чернецтво.
Вартість ченця і черниці в тому, щоб бути, насамперед, особою посвяченою Богові. Помиляємося, коли звертаємо більшу увагу на те що робимо, а не на те ким ми є. Тому перший місійний обов’язок богопосвячених осіб стосується безпосередньо їх самих, і вони виконують його тоді, коли відкриваються на діяння Христового Духа, який їх освячує. Святість особистого життя – це найкраще свідчення і найкраще служіння, на яке очікує людство. Старайся змінити себе і багато зміниш навколо себе або, як говорить традиція святих Отців: “Спасай себе, і тисячі навколо тебе спасуться”. Дбаючи про своє спасіння, ми станемо здатні допомогти не лише одиницям, а тисячам довколо нас. Шукаючи повсякчас Царства Небесного, осягнемо все інше, бо привести до нього зможемо тільки тоді, коли самі Його знайдемо. І також зрозуміємо, що ні своїми власними силами, ні розумом, ні здібностями чи обдаруваннями ми не здатні цього зробити, а сам Господь діятиме через нас.
5. Наслідування Христа та втілення євангельських вартостей у світі
Основною рисою кожної богопосвяченої особи є її намагання уподібнюватися до Ісуса. Тільки через таке наслідування Христа чернецтво сповнює свою місію у Церкві та суспільстві. Перебуваючи у глибокій єдності з Христом, який є єдиним прагненням і завданням богопосвяченої особи, чернецтво повертає світові його первісну красу. Через життя в чистоті, убожестві та послусі Ісус здійснює відкуплення і освячення людського роду. Спосіб життя за євангельськими радами, який приймають богопосвячені особи, “робить їх наче знаком і пророцтвом для спільноти братів і для світу”74. Таким життям вони продовжують діло Христа та показують світові справжні євангельські вартості, незаперечуючи однак людських цінностей, але преображаючи їх.
6. Чернечі спільноти – приклад життя жертовною любов’ю
Чернечі спільноти покликані стати оазами духовного відродження в час, коли любов багатьох охолола (див. Мт. 24,12). Для осіб, які в радикальний спосіб продовжують стиль життя Ісуса Христа, необхідно жити жертовною любов’ю, яка є активним і самовідданим служінням. “В серці Церкви – моєї Матері буду любов’ю”, - так сказала св. Тереня від Дитятка Ісус.
У сучасному світі любов часто розуміється у невластивому значенні: як емоція чи почуття задоволення, натомість християнське поняття любові невіддільно пов’язане з жертвою, бо “ніхто неспроможний любити більше, ніж тоді, коли він за своїх друзів життя віддає” (Ів. 15,13). Ця жертовна любов, за навчанням св. Василія Великого, завжди присутня у християнській спільноті, де кожен з готовістю спішить прийняти хрест іншого, немовби власний75. Вона виявляється, насамперед, у чернечій спільноті: у щоденному служінні та несенні тягарів один одного, постійному подвигу та змаганні до досконалості а також в церковній спільноті: у формах, що змінюються відповідно до часу й місця, починаючи від громадських діл милосердя і закінчуючи мандрівничим проповідуванням76.
Ціла Церква розраховує на свідчення, яке дають світові багаті “радощами і Святим Духом” чернечі спільноти (див. Ді. 13,52). Прикладом взаємної любові, що його подають ці спільноти, Церква бажає показати світові, як самотність долається в них турботою один про одного, як спілкування зроджує в усіх почуття спільної відповідальності, прощення гоїть рани, прагнення кожного до сопричастя міцнішає77.
Чернеча спільнота завжди звертала увагу на вищість любові у відношенні до будь-якого закону78. Однак, поруч із усвідомленням вищості любові над будь-яким іншим законом, осягнення цієї любові Схід завжди бачив “тільки у поступовому очищенні пізнання злуки, де людина і Бог зустрінуться і пізнають у вічних обіймах ніколи не затерту, притаманну їхній природі любов”79. Усе навчання Отців наголошує, що основною турботою чернечого життя є очищення серця від пристрастей через віддалення від світу, постійна духовна боротьба та молитва, щоб таким чином повернутися до первісної благодаті, яку ми втратили через гріх80. Це не означає, що богопосвячена особа, ведучи такий спосіб життя, замикається перед потребами світу чи є байдужою до проблем і недуг суспільства, а радше навпаки, справжня любов, очищена молитвою і аскезою, завжди є відкритою, чуйною на потреби та готовою на служіння і жертву. Тільки така любов є ліком на суспільні недуги, і до такого післанництва любові запрошує сьогодні Господь своїх вибраних. Тому, за словами Вселенського Архієрея, нехай нашим найпершим завданням буде любити всіх і бути готовими послужити кожному зокрема81.
7. Діяльна й зціляюча любов богопосвячених осіб у суспільстві
Богопосвячені особи, які живуть в глибокій злуці з Богом та вірні своїй посвяті, здатні відчути та усвідомити виклики часу, силою Святого Духа зрозуміти їх глибинний богословський зміст та дати на них свою діяльну відповідь любові82. Огортаючи потреби суспільства своєю щирою молитвою, богопосвячені особи покликані ревно працювати та продовжувати місію Христа там, де їм визначено харизмою засновника83. Місія є головним завданням всіх спільнот богопосвяченого життя, не тільки активного апостольського, але й контемплятивного, бо ж полягає не так у зовнішніх ділах, як радше в особистому свідченні присутності Христа у світі84. Христос буде присутнім і діяльним настільки, наскільки богопосвячені особи будуть уподібнюватись до Нього85. Тому ченці й черниці покликані віддзеркалювати своїм життям образ Христа Господа, плекаючи у молитві глибоке сопричастя з Ним (див. Флп. 2,5-11), щоби все їхнє життя було сповнене апостольським духом, а їхня апостольська діяльність – спогляданням Бога86.
У сучасному суспільстві, позначеному духовною, моральною, а особливо економічною кризою, люди всіх вікових категорій з найрізноманітнішими недугами і потребами очікують на жертовну апостольську й місійну любов богопосвячених осіб. Це, насамперед, тисячі бідних, бездомних, опущених, розчарованих життям. Богопосвячена особа має найперше допомогти їм переживати ці труднощі в дусі Христового Євангелія, у світлі хреста, який неминуче провадить до Воскресіння.
На мою думку, пекучою проблемою сьогодення є зріст безробіття. У свій час митрополит Андрей (Шептицький) бачив вирішення цієї проблеми у заснуванні інституції, яка мала на меті збирати безробітних на почергову молитву та випрошувати в Бога поміч безробітним і вбогим87. “Якщо йде про безробітних, - пише Митрополит, - то нема страшнішого безробіття, як коли душа, чи з браку віри, чи з браку чеснот, чи з браку доброї волі, не може працювати над своїм вічним спасенням. А якщо йде про вбогих, то нема рівного убожества й рівної біди, як убожество й біда чоловіка, що позбавлений Божої благодаті та живе в тяжкім гріху. Щира молитва, - продовжує Слуга Божий, - може випросити цим найбіднішим із безробітних і найубогішим з убогих ласку християнського життя і навернення до Бога. На молитву безробітних прийдуть, може, й хворі, шукаючи помочі. А нема гірших недуг, як недуги душі, недуги пристрасті та гріхів. І недужі можуть випросити собі благодать виздоровлення. А ще більше випросять їм цю благодать ті, що щиро за безробітних, убогих, і недужих будуть молитися”88. А це є завданням богопосвячених осіб: молитися за потребуючих та заохочувати їх до молитви.
Крім того, чернечим спільнотам слід подумати про діла милосердя, зокрема, про організування обідів для бідних, а де можливо – заснування їдалень для них, організування будинків для бездомних тощо.
Великим завданням для богопосвячених осіб є праця з хворими в лікарнях, домах опіки, де, знову ж таки, богопосвячена особа з любов’ю Христа лікує не тільки тілесні недуги, але молитвою, посвятою, добрим словом, співчутливим серцем а часто сприянням уділення Святих Тайн несе зцілення душі. До речі, ця праця мала велику актуальність в часи підпілля. Вона була і залишається великим засобом до спасіння людських душ.
Надзвичайно важливим завданням сьогодні є християнське виховання та катехизація різних вікових категорій: людей старшого, середнього віку а особливо молоді та дітей, адже вони – майбутнє нашої Церкви і суспільства. В цьому напрямку богопосвячені особи можуть подумати про організацію дитячих садочків, шкіл, пансіонів для дівчат чи малих семінарій для хлопців при монастирях; про організацію катехизації при парафіях. У школах різного типу й рівня, університетах, інших вищих навчальних закладах і в державних установах до виховної місії слід приступати з новим запалом89.
Особливо слід звернути увагу на тих, які в своєму житті не досвідчили батьківської та материнської опіки: дітей та підлітків – сиріт. Тут завданням богопосвячених осіб є показати їм “материнське й батьківське обличчя Церкви”, яка огортає любов’ю всіх і бажає кожного привести до спасіння. Найкраще реалізувати це післаництво шляхом організування сиротинців при монастирях та безпосередньої опіки над сиротами.
Болючі проблеми і недуги сьогодення особливо торкають молодь, яка стоїть на шляху вибору і найбільше потребує правильного дороговказу та належної християнської формації. Молодь буде нам довіряти в міру того, наскільки ми будемо для неї в любові справжніми Христовими свідками та носіями євангельських вартостей.
Важливо шукати нові методи праці з молоддю. Вміти поставити перед ними не лише правила і вимоги (“так християни можуть робити, а так – ні ...”), але до конкретних ситуацій пропонувати вихід, дорогу, перспективу і допомогу.
Для свого духовного зросту молода людина потребує духовного проводу та спільноти друзів. Цьому можуть посприяти богопосвячені особи шляхом згуртування молоді та створення можливості окремих зустрічей при парафіях чи монастирях для духовних вправ, молодіжних розваг та відпочинку. Особливо корисним було б створення реколекційних домів для проведення реколекцій як для молоді, так і для людей інших вікових категорій. Перед нами, як духовними провідниками, стоїть завдання не стільки очікувати, щоб молодь змінила свою поведінку, скільки згідно з Духом правди провадити молоду людину до правди про Бога і про неї саму90.
Можна подумати про організацію центрів “відвертості” для людей різних вікових категорій, особливо для підлітків і молоді. Важливо створити перспективи, щоб у таких центрах вони могли отримати професійну допомогу християнських психологів, знайти зацікавлення, сенс у житті, просто досвідчити, що їх люблять, незалежно від того чи вони християни, сповідувачі інших релігій, чи невіруючі. Слід подумати про організацію центрів професійної допомоги алкоголікам, наркоманам а також членам їхніх родин.
Здоровим є те суспільство, яке має здорові сім’ї, бо вони дарують йому нових громадян. Другий Ватиканський Cобор називає їх “домашньою Церквою”91. Тому в час, коли сім’ї переживають велику кризу, позначену непорозуміннями, розлученнями, абортами, богопосвячені особи покликані нести до них духовне зцілення шляхом допомоги молодому подружжю пізнати ту благодать, яка дарується у Святій Тайні Подружжя та показати вартість і гідність людського життя. Крім духовного проводу та молитви, богопосвячена особа може проводити ґрунтовнішу підготовку молодих пар до подружжя. Також важливо при парафіях пізніше підтримувати молоді родини та створювати можливості, щоб вони могли разом збиратися, ділитися досвідом і пережиттями, отримувати допомогу у вирішенні проблем.
Великим середником до поширення Євангелія у світі є засоби суспільної комунікації, які, на жаль, часто пропагують протилежні вартості. Тому перед богопосвяченими особами стоїть завдання залучатися і до цього виду апостоляту.
8. Формація богопосвячених осіб та гармонійна співпраця
Для плідного звершення цих та інших апостольських завдань богопосвячена особа потребує як духовної, богословської, літургічної так і професійної підготовки та формації, бо, намагаючись спасти когось, не будучи до того відповідно приготовленими, можемо непомітно занапастити власні душі. Тому Церква і кожна чернеча спільнота повинна звернути особливу увагу на вишкіл і формацію богопосвячених осіб. При тому слід пам’ятати, що “чернечі спільноти повинні прагнути до якомога тіснішої співпраці в галузі формування своїх членів у цілісній щирій та радісній любові до Ісуса Христа, якого слід глибоко розуміти, наслідувати і слухати”92.
У спільному досвіді богопосвяченого життя корисним було б проведення зустрічей різних Монастирів, Чинів та Згромаджень. Це чудовий спосіб, щоб спільно молитися, обговорювати питання, що виникають в духовному житті на практиці, поділитися досвідом (як духовного життя, так і різних методів діяльності, праці тощо), щоб спільно зростати у Виноградній Лозі, Господі нашім Ісусі Христі, що всіх нас покликав на дорогу життя в Ньому.
Важливою є як співпраця та солідарність між чернечими спільнотами, так і співпраця зі священиками та мирянами в єдності та любовному послусі церковному авторитетові, співпраця та діалог Вищих Настоятелів з єпископатом Церкви, щоб цілою Церквою “єдиним серцем і устами” звіщати Євангеліє Христа, в гармонії та любові ширити Його Царство та бути світилами і виконавцями Його заповіту, “щоб усі були одно” (Ів. 17,21).
9. Висновки
Це все є завданням до звершення, яке стоїть перед нами, богопосвяченими особами. На жаль, через гріх і егоїзм, приватний та суспільний, ми ще не дійшли до цього. Багато з нас не оправдовують надії Церкви і людей а часом стають навіть згіршенням. За ці недомагання як черниця прошу вибачення перед Богом, Церквою і людьми. Вірю, що при нашій добрій волі і ревному змаганні Господь нас доведе до здійснення цих ідеалів, які поставлені перед нами сьогодні.
Отож, відповіддю богопосвячених осіб на виклики сучасного суспільства, яке очікує зцілення є:
- цілковита самопосвята Господеві і тим самим, проповідування і свідчення у суспільстві своїм власним життям (особистим та спільним) євангельських вартостей;
- молитва богопосвячених осіб, яка огортає ціле людство і всі потреби та недуги суспільства;
- і врешті, їхня діяльна, жертовна і зціляюча любов, яка чутлива на знаки часу та відкрита на служіння згідно з потребами та духом харизми засновника у взаємній гармонійній співпраці та любовному сопричасті з цілою Вселенською Церквою.
Використана література
1. Іван Павло II, Апостольське післясинодальне повчання Богопосвячене життя – Vita Consecrata (25 березня 1996) – 168 с.
2. Іван Павло II, Апостольський лист Світло Сходу – Orientale Lumen (2 травня 1995) – 63 с.
3. Всел. Собор Ватиканський II, Догматична конституція про Церкву Світло народів – Lumen Gentium //Документи Другого Ватиканського Собору: Конституції, Декрети, Декларації. – Львів, 1996. – С. 75-170.
4. Конгрегація у справах Інститутів богопосвяченого життя та товариств апостольського життя, Міжінституційна співпраця у сфері формування: Директива. – Львів, 2000. – 58 с.
5. Іван Павло II, Слово під час зустрічі з українськими прочанами, Рим, 19 листопада 2001 р. //Християнський голос. – Мюнхен, 2001. – Ч. 24. – С. 1-2.
6. Іван Павло II, Проповідь під час Святої Літургії, Львів, 26 червня 2001 р. //Київська Церква. – Київ-Львів, 2001. – Ч. 4. – С. 26-28.
7. Василій Великий, Аскетичні твори //Пер. з грец. Шептицького А. – Львів, 1929. – 490 с.
8. Ляхович Д., Єдність Українського Греко-Католицького Єпископату //Єдині в ім’я Святої Тройці. – Крехів, 1997. – Р. 3. – С. 1-8.
9. Рупнік М., Духовне життя. – Рим, 1995. – 118 с.
10. Шептицький А., Пастирське послання до духовенства О Квестії Соціяльній, Крехів, 21 травня 1904 р. //Церква і суспільне питання: Документи і матеріали. – Т. II, кн. 1. – Львів, 1998. – С. 137-177.
11. Шептицький А., Звернення до духовенства Поможім безробітним, Підлюте, 28 серпня 1934 р. //Церква і суспільне питання: Документи і матеріали. – Т. II, кн. 1. – Львів, 1998. – С. 482-486.
12. Stinissen W., Terapia duchowa: o duchowym przewodnictwie i duszpasterstwie. – Poznań, 1999. – 88 с.