Властю Верховного Архиєпископа, Глави Української Греко-Католицької Церкви, та згідно з рішенням Синоду Єпископів нашої Церкви від 1-5 липня 2001 р та канонами 140-145 кодекс
| Вид материала | Кодекс |
- Островський Валерій, 249.62kb.
- Про погодження релігійній громаді Української греко-католицької Церкви місця розташування, 12.36kb.
- Про утвердження патріаршого устрою Української Греко-Католицької Церкви, 260.55kb.
- А. П. Лебедев История Греко-восточной церкви под властью турок, 4834.32kb.
- Нові умови, з’явилися нові потреби відродження Української Церкви для формування релігійности, 583.3kb.
- План соціально політичні та історичні причини виникнення уніатства. Еволюція та становлення, 1361.93kb.
- Методичні рекомендації Схвалено наказом Міністерства освіти І науки України від, 2846.3kb.
- Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 р. N 10-рп закон, 1277.11kb.
- Доклад Архимандрита Иустина Поповича Св. Синоду Сербской Церкви в ответ на сделанный, 47.75kb.
- Русской Православной Церкви «О вопросах внутренней жизни и внешней деятельности Русской, 244.23kb.
в промовах Івана Павла ІІ,
виголошених в Україні50
о. Андрій Романків,
докторант Папського Салезіянського
Університету, Рим
Тернопільсько-Зборівська Єпархія
Сфера соціального є складовою внутрішньої людської природи. Отож, жодна особа не може пасивно обминути її, співучасть у соціальному житті є таким чином природнім обов’язком кожної людини.51
А ми, християни, крім цього природного обов’язку через Божий дар тайни Хрещення та миропомазання ще й несемо відповідальність за оживлення, згідно євангельських принципів, “соціального буття людства”. Ми покликані зробити свій внесок у побудову правдивого цивілізованого суспільства.52
Тому не є випадковим численні акценти Святішого Отця Папи Івана Павла ІІ у зверненнях та промовах стосовно соціальної проблематики в Україні під час Його паломницького візиту на нашу Землю в червні 2001 р.
Так, під час візантійської літургії у Львові 27 червня 2001 р. Святіший Отець прямо звернувся до всіх християн України зі словами: “Закликаю усіх синів і дочок Церкви до постійного і старанного пошуку справжнього і глибокого пізнання Христа. Постійною турботою духовенства хай буде ґрунтовне євангельське й церковне виховання мирян. Нехай не забракне християнам духу самопожертви, ані нехай не послабне відвага християнської спільноти у захисті скривджених і переслідуваних, звертаючи велику увагу на відчитування знаків часу, щоб таким чином відповісти на суспільні та духовні заклики сьогодення.
У цьому контексті завіряю вас, що уважно слідкуватиму за ходом третьої сесії Синоду вашої Церкви, яка відбудеться у 2002 році і буде присвячена церковному розглядові соціальних проблем країни. Церква не може мовчати, коли йдеться по захист гідності людини й загальне добро”.53
“Важко пояснити епохальні зміни двох останніх тисячоліть виключно людським ходом подій, – продовжує Святіший Отець у вітальній промові в Бориспільському Аеропорті 23 червня 2001 р., – але яке пояснення ми не хотіли б їм дати, певно, що з цього досвіду випливає нова надія. Важливо не розчарувати сподівань які тепер пульсують у серцях стількох, а понад усе в молодих людей. І тому тепер у містах і селах України так терміново необхідно за загальним вкладом усіх, сприяти розквітові нового справжнього гуманізму...
Україна має виразне європейське покликання, яке підкреслюють також і християнські корені вашої культури. Висловлюю побажання, щоб ці корені могли зміцнити вашу національну єдність, запевнюючи здійснюваним тепер реформам життєдайні соки справжніх цінностей, із яких усі могли б користати”.54
Святіший Отець вказує нам гуманізм, як орієнтир для розвитку, але не будь-який “гуманізм”, а саме гуманізм з християнським корінням, де людина сприймається, як оригінальна неповторна особа, неперешкоджена у своєму горизонтальному та вертикальному покликаннях, через які прагне зреалізуватись.
“ Нехай цінності Євангелія, які становлять частину вашої національної ідентичності, допоможуть вам будувати сучасне й толерантне, відкрите й солідарне суспільство, - продовжує їхня Святість, – у якому кожна людина зможе зробити свій специфічний вклад у загальне добро, одночасно отримуючи від нього відповідну підтримку, для того щоб у найкращий спосіб розвинути власні дарування”.55
“ Не дайте сильним губити людину”, – словами Володимира Мономаха, Святіший Отець і сьогодні звертається до нас і тим самим засуджує остаточно ті старі й нові ідеології та філософії життя, які не шанують природного порядку всесвіту та людської гідності, живої людини, створеної на образ і подобу Бога.56
“У XX столітті тоталітарні режими знищили цілі покоління, бо захитали три головні стовпи людської цивілізації:
1) признання божественної влади, з якої випливають невід’ємні моральні життєві напрями;57
2) пошана гідності людини, створеної на образ і подобу Бога,58
3) обов’язок користуватися владою, служачи кожному члену суспільства, без винятків, починаючи від найслабших і беззахисних.
Заперечення Бога не вчинило людину більш вільною, навпаки, це виставило її на різні форми невільництва, обмежуючи покликання політичної влади до рівня жорстокої і пригноблюючої сили.
Політичні діячі! Не забувайте цього серйозного уроку історії. Ваше завдання полягає у тому, щоб служити народу, забезпечувати всім мир і рівність у правах. Чиніть опір спокусі використати владу для особистих чи групових інтересів, приймайте завжди близько до серця долю убогих і всіма законними способами дійте так, щоб кожному був запевнений доступ до справжнього добробуту.
Діячі культури! За вашими плечима велика історія. Зокрема, маю на думці православного київського Архиєпископа Митрополита Петра Могилу, який у 1632 році заснував київську Академію. Вона залишається у пам’яті як маяк гуманістичної та християнської культури. Використовуючи критичний та творчий розум в усіх сферах знання, поєднуючи культурну спадщину минулого з надбаннями сучасності, належить вам сприяти справжньому людському поступові як виразові цивілізації любові. У цьому контексті висловлюю щире побажання, щоб навчання богословських наук змогло отримати належне призначення також з боку цивільної влади.
І, зокрема, вас, що займаєтеся науковими дослідженнями, нехай буде постійним попередженням жахлива суспільна економічна та екологічна Чорнобильська катастрофа! Технічні можливості мусять бути поєднані з незмінними етичними цінностями, щоб таким чином забезпечити пошану, яка належить людині та її невід’ємній гідності.
Промисловці та підприємці нової України! Майбутнє держави залежить також і від вас. Ваш зрілий внесок, що черпає натхнення з вартостей компетентності й чесності, буде корисним для нового підйому національної економіки, щоб у такий спосіб відновити довір’я у тих, які зваблені спокусою залишити країну аби шукати роботи у іншому місці. У своїй діяльності майте завжди на увазі загальне добро і справедливі права для всіх. Дивіться на особу, а не на прибуток як мету кожної економіки, щоб була пошанована людська гідність. Дійте завжди в легальності, яка є гарантією справедливості”.
Шановна Владо, Вельмишановні Пані і Панове! Людство ввійшло в третє тисячоліття, і на горизонті зарисовуються нові обрії. Відбувається процес глобалізації розвитку, позначений швидкими і радикальними перемінами. Кожен покликаний до того, щоб з відвагою і довір’ям внести свій вклад. Католицька Церква є поруч з кожною людиною доброї волі, щоб підтримати зусилля, спрямовані на служіння добру”.59
Тему переваги особи над прибутком, моралі над технікою, духовного над матеріальним Святіший Отець продовжив у проповіді на латинській літургії у Києві 24 червня 2001 р.
“У школі Христа, йдучи слідами Святого Івана Хрестителя, Святих Мучеників цієї Землі, також і Ви, дорогі Брати і Сестри, завжди відважно ставте на перше місце духовні цінності.
Дорогі Єпископи і Священики, Монахи і Монахині, що вірно супроводжували свій народ ціною різного роду особистих жертв і його підтримували в похмурі часи комуністичного терору, я Вам дякую за це і Вас закликаю: продовжуйте бути завзятими свідками Христа і добрими пастирями Його стада в улюбленій Україні.
Ти, дорога Молоде, будь сильною і вільною! Не дозволь щоб тебе захопили облудними видіннями маревом дешевого щастя. Іди ж Христовим шляхом: це правда, що Він вимогливий, але тільки завдяки Йому зможеш втішатися повнотою сенсу життя і душевним спокоєм.
Ви, дорогі Батьки, готуйте вашим дітям шлях Господній. Виховуйте їх з любов’ю і дайте їм переконливий приклад вірності принципам, яких навчаєте.
Також і Ви, що несете виховну і суспільну відповідальність, старайтеся завжди сприяти цілісному розвитку людської особи, розвиваючи в молоді глибоке відчуття справедливості й солідарності з найслабшими. Будьте всі і кожен зокрема світлом народів”.60
Сім’я є місцем першого виховничого середовища, в якому людина повинна отримати свої перші уроки і зробити свої перші кроки спільнотного життя на засадах взаємної любові.
“ Останніми роками, які характеризуються глибокими суспільними перемінами, також і в Україні, сім’я переживає сильну кризу, як про це засвідчують численні розлучення та поширена практика абортів. Нехай, отже, родина стане одним з ваших пастирських пріоритетів. Зокрема, подбайте про те, щоб виховати християнські родини з глибоким досвідом Бога й у повному усвідомлені задуму Творця, щодо подружжя, щоб, оновлюючи духовну основу свого співжиття, вони змогли внести вклад у покращення якості всього громадського суспільства.
З євангелізацією сім’ї пов’язане також і душпастирство молоді. Зразки гедоністичного та матеріалістичного життя, що їх представляють численні засоби масової інформації, криза цінностей, що вражає родини, ілюзія легкого життя, уникнення самопожертви, проблеми безробіття та непевності у завтрашньому дні часто породжують у молодих велику дезорієнтацію, вчиняючи їх податливими на примарні й безвартісні пропозиції життя або спонукаючи до форм утечі, що викликають занепокоєння. Тому треба докласти сил і засобів для їх людського і християнського виховання”.61
“Я з приємністю дізнався, що у перспективі успішної праці над вихованням молодих поколінь вашим наміром є заснувати Інститут Соціальних Наук, в якому було б доцільно поглиблено вивчати соціальне вчення Церкви. Ця ініціатива виглядає доцільно, як ніколи досі. Саме тому я її охоче підтримую і благословляю”.62
Звертаючись до численної молоді на Сихові у Львові 26 червня 2001 р., Папа Іван Павло ІІ символічно вручив українській молоді “компас”, який допоможе збудувати сьогоднішнє і майбутнє суспільство України у згоді з Божим Промислом. Цим “компасом” є Десять Божих Заповідей, які спрямовують особу в її вертикальному і горизонтальному покликанні у стосунках з Богом та з ближнім.
“Дорога молоде, ваш народ переживає важкий і складний перехід від тоталітарного режиму, що пригнічував його протягом стількох років, до, нарешті, вільного й демократичного суспільства. Свобода, однак, вимагає сильного, відповідального й зрілого сумління. Свобода вимоглива і, в певний спосіб, коштує більше, ніж неволя. Тому, обіймаючи вас, як батько, кажу вам: вибирайте вузьку дорогу, ту дорогу, яку Господь вказує вам через свої заповіді. Це слова правди й життя. Дорога, яка часто здається широкою й зручною, потім виявляється облудною та хибною. Не переходьте від неволі комуністичного режиму до неволі споживацтва, що є іншою формою матеріалізму, який, хоч і на словах, не відкидає Бога, однак, зaпеpeчyє Його фактами, виключаючи його з життя. Без Бога не зможете зробити нічого доброго. З Його допомогою, навпаки, ви зможете сміливо вийти назустріч усім викликам сьогодення. Зможете довести до кінця зобов’язуючі починання, іти проти течії, наприклад, щоб з довір’ям залишитись у своїй Батьківщині, не піддаючись мареву легкого щастя за кордоном. Тут потрібно вас, молодих, готових внести свій вклад для покращення суспільних, культурних, економічних і політичних умов життя країни. Тут потрібно талантів, якими ви багаті, потрібно для майбутнього вашої землі, що має таке славне минуле.
Майбутнє України великою мірою залежить від вас і від тієї відповідальності, яку ви зумієте взяти на себе. Бог не забариться, щоб благословити ваші зусилля, якщо спрямуєте своє життя на великодушне служіння родині й суспільству, ставлячи спільне добро вище від особистих інтересів. Україна потребує чоловіків і жінок, які б віддавали себе на служіння суспільству, маючи на меті сприяння правам і добробуту всіх, починаючи від найслабших і знедолених. Таїною є логіка Євангелія, але це також і логіка, завдяки якій зростає цивілізоване суспільство. Справжня цивілізація, в дійсності, не вимірюється тільки економічним поступом, але в основному людським, моральним і духовним розвитком народу”.63
Неважко прослідкувати в цілості виголошених промов Святішого Отця думку, яка пронизує кожне окреме звернення і яку Святіший Отець Іван Павло ІІ залишив нам для втілення в життя. Соціальний прогрес України залежить від нашої спільної взаємодії, кожен на своєму місці, усвідомлюючи свій дар, своє особливе покликання, вкладаючи відповідально свій внесок до спільного добра. Тільки так ми зможемо збудувати справжнє цивілізоване суспільство.
“Єдність та злагода! Ось таємниця миру та умова справжнього й стабільного соціального прогресу. Завдяки цій взаємодії намірів та дій Україна, батьківщина віри та діалогу, зможе побачити визнаною свою гідність у колі інших народів.
Мені приходять на думку слова вашого великого поета Тараса Шевченка: “В своїй хаті своя правда, і сила, і воля”. Українці, в родючу землю ваших традицій заглиблюється коріння вашого майбутнього! Разом зможете його будувати; разом зможете вийти назустріч викликам сучасності, натхнені тими спільними ідеалами, які становлять незгладну спадщину вашої минулої недавньої історії. Спільним є посланництво; нехай же спільними будуть і зусилля всього українського народу!”.64
Використана література
1. PALUMBIERI S., L’uomo e futuro. – Roma, 1994-1998. – Vol. I-III.
2. TOSO M., Utopia e realtà. – Roma, 1993.
3. Календар Світла 2002. – В-во ОО. Василіян: Торонто-Львів, 2002.
4. Святе Письмо.
5. Документи ІІ Ватиканського Собору.
6. Збірка документів Соціальної доктрини Церкви.
Словник термінів
Гуманізм
Гуманізм можливий тільки тоді, коли людина сприймається як особа у всебічності своїх вимірів, включаючи надприродній і відповідно визнається, як суб’єкт, фундамент і ціль всього соціального і економічного життя.
Суб’єкт: особа абсолютно не може бути інструментом згідно своєї духовної природи. Особа у суспільстві повинна мати можливість діяти свідомо і вільно, і це означає також відповідально.
Фундамент: суспільство має своє джерело у внутрішній соціальній природі людини.
Ціль: соціальне життя оправдовує своє існування тільки тоді, якщо створює умови для всебічного розвитку особи.
(Acta Apostolicae Sedis, від 1908 р., 401-441; Sollicitudo Rei Socialis, 41; Pacem in Terris, n. 3, 1963).
Загальне добро
Низка соціальних умов, які сприяють кожній особі, кожному члену суспільства самостійно досягнути раціональних об’єктивів або реалізувати цінності, по відношенню до яких вони вбачають причину їхньої співпраці у спільноті, щоб зреалізуватися в повноті своєї природи. (Mater et Magistra, 69; Pacem in Terris, 23; Gaudium et Spes, 26; Катехизм Католицької Церкви, 1906).
Демократична система суспільства
Демократична система є цінною для Церкви, тому що гарантує участь громади у політичних рішеннях і відповідно дає можливість вибирати і контролювати, змінюючи урядовців мирним шляхом.
(Centesimus annus, 46; Gaudium et Spes, 76).
Катехитичний довідник
як приклад конкретних вказівок християнам
о. д-р Стефан Батрух,
Перемишльсько-Варшавська Архиєпархія
1. Вступ
У катехитичному правильнику УГКЦеркви в четвертому розділі Першої частини пишется про природу, мету і завдання катехези. Читаємо там наступне: “Катехиза – це суто церковна діяльність, бо Церква покликана бути вчителькою віри. Церква передає живу віру – джерело нового життя. Діючи так, вона відкриває себе як мати дітей, народжених у Бозі дією Святого Духа. Церква вводить людей у свою велику родину.”
А в Кодексі Канонів Східніх Церков, зокрема у 617 каноні катехізацією називаєтся “впорядкований процес вивчення Христової науки, поєднаний із щоденним зближенням з Його Особою, завдяки чому формується справжній Христовий учень, віра якого стає чим раз більш зрілою.”
Зі сказаного вище видно, що життя християнина мало б спиратися на спільноті з воскреслим Христом, яка виражається не тільки в наслідуванні Його думок і вчинків, але в першу чергу у “неустанному триванні при Ньому”. Уподібнення християнина до Христа у зовнішній спосіб через життя в чеснотах, а в сенсі внутрішньому – через особисте возз’єднання, що приводить до життя в Христі.
Тому християнин, який прямує до освячення, чинить це за допомогою Христа і в єдності з ним, відкидаючи все, що могло би стати на перешкоді. Метою християнського життя є наслідування Христа в міру Його Втілення і згідно з покликанням кожного. Духовна єдність із Христом, спричиняє те, що людина народжується до нового життя. Спосіб життя, мислення, відчуття і діяння Ісуса стає через причастя з Ним способом життя християнина. Свою відданість Богові він засвідчує поведінкою, згідною із заповідями. Твердо вірить, що вони є даром, наданим йому на благо. Всі життєві турботи переходять на другий план, а бажання сповнення Божої волі стає вищою потребою.
2. Зовнішні прояви внутрішнього сопричастя з Ісусом Христом
Воз’єднання з Христом, знаходить свій зовнішній вираз у стосунках з іншими людьми. Любов до ближнього є природним наслідком дійсного діяння Духа любові в серці людини. Не можна говорити про справжню любов до Бога без зовнішніх проявів у способі мислення, дій і вираження прагнень. Ті дві дійсності не можна розділити, адже вони тісно між собою пов’язані. Уміння любити і приймати ближніх такими, якими вони є – це зовнішній прояв внутрішнього перетворення і обожествлення чи воз’єднання з Христом. Тому заповіді любити Бога і ближнього творять нерозривну цілісність (Мт 22,34-40). Доброзичливість, повага, уміння пробачати, чутливість до потреб інших – це ознаки, характерні для життя людини, воз’єднаної з Христом, якою повинен бути християнин. Особливим проявом цієї духовної єдності є здатність відповідати на зло добром, на зневагу – вибаченням, що також є виразом зрілої християнської позиції.
Воз’єднання з Христом приводить до пробудження потенціалу добра, отриманого від Творця, і завдяки тому людина здобуває здатність пробачати завдану кривду. Вона далека від ненависті й бажання помсти за причинені їй страждання. Любов до Бога, якою людина невимушено сповнена, випромінюється назовні, даючи іншим уявлення про Бога, якому присвячено все її життя. Таким чином незримий Бог стає близьким. Взаємна любов уявнює присутність Бога в людських серцях. Тому Церква, будучи спільнотою християн, мала стати спільнотою любові. Не можна бути воз’єднаним із Богом і живити неприязнь до ближнього. Така позиція є запереченням вчення, що міститься у Святому Письмі. Слово Церква бере своє значення від гр. κυριακή, що стосуєтся тих, які належать до Господа, або від євр. qahal; гр. έκκλήσια, лат. ecclesia тобто тих, що творять совокупність, зборище, спільноту, Божий народ, який громадиться, щоб виконувати релігійні обряди. В Святому Письмі знаходимо багато порівнянь, які стосуються Церкви і вказують на те, чим Вона є і яке її завдання. В Новому Завіті знаходимо різні терміни, які окреслюють суть і роль Церкви. Старозавітні тексти виголошують, пов’язуючи людину з громадою та Богом, тому часто будуть появлятися окреслення Народ Божий, Народ Вибраний і Покликаний. В книгах Нового Завіту всі ті назви наберуть нового значення і змісту. Хоч слово έκκλήσια, яке стосуєтся для означення Народу, що є власністю Божою уживаєтся тут і там, то в Новому Завіті буде воно вже означати щось зовсім інше, буде це вже Новий Народ, про який пророкували Єремія (Єр. 31,33) та Єзекиїл (Єз. 37,27)”. Церква – це також нова святиня (2 Кор. 6; Еф. 2,21; 1 Пт. 2,5), тобто місце присутності та діяння Божого. Старий Завіт приготовляє і заповідає Церкву, Ісус Христос обявляє, основує та утверджує через вилиття Духа. Отже, назва Церква стосується до зібрання Божого люду в ім’я Христа, а не як випадкове збіговисько чи натовп. В Євангелії від Матея в двох місцях вжито слово έκκλησία в значенні “Божої будівлі” (Мт 16,17-19) та “Дружньої спільноти нагадування і молитви” (Мт 18,17). В Апостольських посланнях Церква називається: “Спільнотою освячених в Ісусі Христі” (1 Кор 1,2), “Спільнотою Божою” (1 Кор 10,32; 11,22), “Євхаристійною спільнотою(зборами благодарення)” (1 Кор 11,18), “Спільнотою миру (братньої любові)” (Рим 16,16), “Тіло Христове” (Єф 5,21-33), “Родина Божа” (1 Тим 3,5), “Спільнотою місійною” (Ді 15,3), “Спільнотою навернення” (Ді 15,22-23), “Спільнота заклопотана про хворих” (Як 5,14), “Спільнотою правди”(3 Йо).
Ці місця із новозавітніх текстів вказують на любов як головну цінність, в основі якої є відносини християн з Богом та міжлюдські стосунки в Церкві. Відчуваєтся в них родинний характер взаємин між поодинокими членами. Розвиток життя в любові не здійснюється автоматично – це процес, який складається з людських зусиль та діянь Божої ласки.
3. Положення християн у сучасному світі
Відродження УГКЦ відбулося в особливому історичному періоді ідеологічних, політичних та економічних переображень, які довершуються на наших очах. Занепала ідеологія, що створювала враження непохитної і обіцяла ілюзію кращого майбутнього. Виявилося, що пропаганда, яка заперечувала існування Бога, веде в тупик. Довколишнім світом потрясають різноманітні кризи: тероризм, організовані форми злочинності, корупція, війни, безробіття, життя за межою бідності, суспільні непокої. Серед такого положення неодноразово серед вірних виникають питання: як жити? Що робити, щоб зберегти свою християнську тотожність? На яких засадах його будувати, щоб було воно, справді, автентичним? Яке зайняти становище в трудних справах суспільних? Це є дуже важкі питання, котрі сьогодні ставить перед собою багато вірних, і Церква обовязана дати їм поміч у віднайденні відповіді. Часто доводится вірним УГКЦ стояти на схрещенні доріг і не знати, котру вибрати, куди піти. Довколишній світ рекламує різноманітні пропозицій, легкі розв’язки. Багато вірних переживають неспокій, непевність про завтрішній день, безпорадність. Зрозуміло, що християни мали б будувати своє життя на міцних, здорових основах, котрі допоможуть їм переносити життєві випробування. У важких хвилинах виявляєтся ким справді є для християн Христос, Його Євангеліє, Його приклад, Його заповіді. Чи Він є в силі втихомирити їхній страх і неспокій перед майбутнім і побороти все немічне і грішне й дати в дарі непохитну надію, яка допоможе перенести найважчі життєві випробування. Сьогоднішній час заставляє християн ставати новими мужніми людьми, а для цього потрібно відкрити двері серця Христові, щоб глибини їхнього людського єства відновила, очистила і сцілила сила Всевишнього. Відкрити свої сумніви, свої труднощі, терпіння, тривоги на його спасительне діяння.
Сучасна людина часто стикається з обманом, ілюзіями, півправдами, різноманітними кольоровими принадами, від яких приходить розчарування. Чи теж брехливими філософіями егоїзму, сумнівними ідеалами заможнього життя, в якому до вершини успіху доходять найбрутальніші, а решта змушена заглушувати свою фрустрацію невдачі втечею в алькоголізм, наркоманію і неприборканий еротизм. Однак, досвіт багатьох показує, що рекламований комфорт не в силі наситити прагнення любові, акцептації і розуміння. Але чи вірять християни, що саме Христос спроможний заспокоїти їхній внутрішній голод, що Він справді “їжа правдива”, “хліб живий, що з неба зійшов, і коли хтось цей хліб їстиме, житиме повіки” (Йо 6,51). Модерний стиль життя пропонує людині, в тому числі й християнам, скоре збагачення за рахунок знехтування євангельськими заповідями. Деякі, здобувши, цю ціль замість щастя знаходять смуток, порожнечу в серці, а деколи й розпуку. Чи християни вміють із своїм неспокоєм, неміччю і гріховністю наблизитись до Христа? Чи Він є для них, справді, словом правди, і в якого є “слова життя вічного” (Йо 6,68)? Чи готові Його слухати і бути послушними Його науці та заповідям, маючи переконання, що це є справжня програма вдалого і щасливого життя? Чи в Ісусі Христі знаходять відповідь на хвилюючі питання людського серця і чи переконані в тому, що для Нього кожна людина є вартісною сама по собі?
А чи Церква дійсно робить все, щоб Христос царював у життю її вірних? Щоб Він виливав Свою Божественну Любов, котра учинить їх вразливими на тих, які опинились в розпачі, які стали жертвою політично-економічних перемін і терплять з приводу безробіття, крайної нужди, опущення або несуть важкий хрест недуги. Скільки християн різного стану сьогодні переконані в цьому, що правдиве і повне життя можна знайти в Тому, який для нашого спасіння народився, навчав а опісля помер і воскрес, що Він дійсно дає радість і силу життя, без огляду на зовнішні обмеження, що “у ньому маємо відкуплення його кровю, відпущення гріхів, згідно з багатством його благодаті, що її вилляв на нас щедро...” (Еф 1,7-8). Скільки катехизованих сьогодні вповні свідомі цього, що Ісус Христос приходить до них як їхній спаситель, щоб лікувати від страху перед майбутнім. Для кого з вірних в наших парафіях особисте пізнання Ісуса Христа, це неповторні хвилини, до яких повертають з радістю і котрі є заохотою до пошуків і кращого пізнання його в молитві.
Теперішнє покоління шукає християн автентичних і в мить розпізнає різні прояви фальшу та лицемірства. Тому важливою прикметою вірних мала б бути мужніть, котра допоможе їм взяти в свої руки відповідальність за свої вчинки, за другу особу, за сім`ю, за почате життя з ентузіазмом і динамікою. Сьогодні Церкві потрібно творчої енергії, автентичності, свіжості віри, нових талантів. Потрібно вірних і духовних, які б були активними і свідомими учасниками місії Церкви у світі і щедро б включалися в її відродження і обнову, щоб через них ті, що осторонь, могли відкрити в Церкві середовище для духовного розвитку, для сопричастя з Богом і ближніми, щоб їх не відштовхували недоліки церковних структур чи немочі священнослужителів. Сьогодні Церкві потрібно молодих апостолів, які зуміють проповідувати Христа у вірогідний спосіб серед тих, які стоять перед багатьма загрозами, які готові свідчити своїм автентичним життям євангельський мир серед тих, які спрагнені правди і щастя. Щоб свідчити нащодень своїм життям Євангельську науку, потрібно великої відваги, а деколи навіть мучеництва.
Наші предки впродовж віків давали незлічені докази живої віри в Христа, особливо під час переслідувань і важких випробувань в історії. Дякуємо за їхнє свідоцтво перемоги, яке є Нашою спадщиною. Скільки-то разів віра українського народу була піддана жахливим випробуванням, скільки разів пробували його підкорювати ідеологічно і політично та все ж таки не вдалося. Потрібно черпати те, що найкраще з прикладу минулих поколінь, щоб збудувати відносини, сповнені пошани до гідності кожної людини. І в такий спосіб дати свідоцтво живої віри в сенс життя, яким є певність існування Бога, супроти філософії атеїзму. Потрібно іти слідами тих, які бажали творити добро і шукали цього, що єднає, а не розділює.
4. Довідник духовного розвитку християнина
Першою і головною прикметою християнського життя є обов’язок творити середовища любові на різних рівнях: особистому, подружньому, родинному, церковному, суспільному. Ця внутрішня готовість мала б бути підтверджена зовнішнім заангажуванням. Виникає це з євангельського правила, що дерево пізнається по плодах. Добрі намірення не можуть вести до злих наслідків. Коли християнин декларує, що він хоче будувати спільноту любові, а в зовнішній поведінці цього не видно, то значить, що маємо до діла із свідомим або несвідомим обманом. Особисті мотивації мали б бути підтверджені зовнішніми проявами. З любовю повязані конкретні діла, а не пусті декларації. Перший етап – це бажання жити любов’ю, а другий – це готовість переносити всі труднощі, пов’язані із творенням спільноти любові.
Це означає, бути готовим щоденно умирати для свого егоцентризму, щоб могти ділитися добром з другими. Без ласки Божої, без сили Духа Святого без Його перебування в серці людини, це неможливе. Тут показується наступний аспект духовного життя, яким є віра. Не в значенні самого знання про Бога чи побожності, але в значені особистого довір’я, уповання, усвідомлення, що Ісус Христос є Спасителем, що Він, справді, Господь всемогутній. Чим людина сильніше вміє звірюватись на Бога, тим більше в зовнішньому вимірі буде готова переносити клопоти. Критерієм дозрілої віри є конкретні плоди, діла. Жива віра формує нову людину з новим серцем. Прикладом може послужити подія, коли хтось висловлює про другу особу критичну думку. І на підставі цього, якою є реакція на зауваження, чи християнин вміє її прийняти, бо це є реальне для нього терпіння, хоч невелике, але правдиве. Таким чином можна пізнати рівень духовного розвитку. Коли не вміє його прийняти, коли весь обурюється, це показує, що ще не має достатньо сили, аби прийняти цей біль на себе. Значить, він ще внутрішньо не сформований, не готовий будувати спільноти любові, бо одним із необхідних елементів для її творення є напоминання один одного. Кожна спільнота любові чи то подружня, чи родинна, чи чернеча, чи церковна не може спиратися на лицемірстві та нещирості. Тому, коли християнин не вміє приймати уваги, це вказує на його низький рівень довіри до Бога, тобто яким є насправді особистий з Ним звязок. Жива віра родиться з проповідування, яке є свідченням реальності Христового Воскресіння. Віра не народжується з навчання, що є лише переказуванням знань про Бога, через проповідування свідоцтва про це, що Христос живий, що Святий Дух діє, що Боже Царство вже прийшло, що Божа любов є безмежною, що кожна особа є улюбленою дитиною Божою. На основі такого проповідування в слухачів мало б зродитись прагнення відкрити себе на діяння божественної благодаті, щоб визнати Ісуса Христа як Господа і Спасителя, щоб прийняти в дарунок животворящого Святого Духа. Щойно після цього досвіду може появитися навчання катехитичне, тобто пояснення духовного життя, передання знань про історію спасіння. Не приносить очікуваних наслідків катехизація без основ, так як не має смислу будувати дах до хати без фундаментів, на яких він мав би спиратися. Сьогодні дуже потрібне живе проповідування, яке породжуватиме в слухачів довір’я до Бога як люблячого Небесного Батька. На початок необхідно розбудити живу віру, а щойно після цього може відбуватися навчання катехитичне. Відворотна почерговість може вести в тупик, буде вкладатися багато зусилль, а результатів не буде. У формованні дозрілих християн потрібні три ступені: духовне пробудження, оживлення віри та катехизація. Черговими критеріями духовного розвитку християнина є всі інші дари та плоди діяння Духа Святого в серці, які проявляются в зовнішньому способі мислення та діяння. Св. Павло в листі до Галатів (Гл. 5,22-23) перераховує девять ознак, які вказують на діяння Духа Святого в житті людини а саме: любов, радість, мир, довготерпеливість, лагідність, доброта, вірність, тихість, здержливість це на їхній основі можна розпізнати рівень життя духовного християнина.
Потрібно теж памятати, що благочинна діяльність поодиноких вірних і цілої Церкви є дуже важливим аспектом місії у світі. Можна надіятись, що з кожним роком харитативна діяльність буде чим раз ширшою і ще більш динамічною, особливо на рівні парафіяльному, однак не стане це реальним без участі мирян. Треба зауважити, що після ІІ Світової Війни всі благодійні установи УГКЦ були ліквідовані.
5. Закінчення
Відчутною є зараз велика потреба довідника, що вказував би конкретно, як практично реалізовувати євангельське вчення серед щоденних справ, з якими стикаєтся кожний християнин, як поєднувати щоденні родинні і професійні обов’язки з життям духовним. В якому були б вказані критерії, що засвідчують про духовний розвиток мирян та кандидатів до духовного стану. Все це залежатиме від того, чи буде створена відповідна євангелізаційна програма. Важливо, щоб ця програма була прийнята та апробована у якнайширшому колі. Потрібно також, щоб була заява від душпастирів про готовість втілювати її у життя. А найголовніше, чи будуть Владики або делеговані ними особи перевіряти, як на практиці ця програма реалізується і чи будуть якісь консеквенції супроти тих, які не застосовуватимуть її. Без цього навіть найкраща програма душпастирська залишиться тільки на папері. Перед УГКЦ постає перспектива динамічного, планованого діяння згідно з концепцією випрацьованого довідника, в якому будуть окреслені цілі, напрямки, критерії християнської зрілості, почерговість духовного розвитку або хаотичне мляве животіння, що вестиме до поступового духовного виснаження та розчарування.
Що можуть робити богопосвячені особи
для зцілення суспільних недуг
с. Марта Козак,
Провінційна настоятелька