Geum.ru

Островський Валерій

Вид материалаДокументы

Содержание


Ключові слова: З. Красівський, світогляд, націоналізм, персоналістика
Подобный материал:
Островський Валерій,

аспірант кафедри історії України Інституту історії і політології

Прикарпатського національного університету імені Василя Стефаника,

завідувач відділом суспільних дисциплін

лабораторії суспільно-філологічних дисциплін

Івано-Франківського обласного інституту

післядипломної педагогічної освіти,

Формування українського націоналістичного світогляду Зіновія Красівського


Стаття розглядає умови та етапи формування українського націоналістичного світогляду громадського діяча; представника українського опозиційного руху: дисидента, правозахисника, борця за легалізацію Української греко-католицької церкви; політв’язня; літератора Зіновія Красівського (1929–1991). Вперше залучені архівні матеріали реконструюють біографічні факти родоводу, дитинства і юності З. Красівського в контексті подій української історії ХІХ – середини ХХ століття

Ключові слова: З. Красівський, світогляд, націоналізм, персоналістика

В середовищі пересічних споживачів, а подекуди й представників академічної історіографії побутує думка про меншовартість наукових напрацювань у царині персоналістики. Мовляв, «справжній» статус науковця-історика вимагає необхідності дослідження історії політичних сил, національних рухів, соціально-економічних тенденцій та інших подібних «серйозних» тем. Натомість, персоналістика – це написання біографій за загальноприйнятими схемами чи зразками. Варто зауважити, що подібні переконання є упередженими й безпідставними. Адже всебічне об’єктивне вивчення життєпису будь-якої історичної особистості вимагає тієї ж праці та відповідальності, що й при дослідженні суспільно-політичних, соціально-економічних, релігійних або інших подій, явищ і процесів. З одного боку, реконструюючи життєвий шлях людини, яка діяла в минулому, історик опирається на універсальну для науки методологію, використовує її складові, бо як зазначає український науковець Наталя Яковенко: «Не існує, та й не може за означенням існувати якогось окремого „біографічного методу“» [29, с. 250]. З іншої сторони, пишучи біографію, зазвичай непересічної персоналії, науковець приречений особисто «співпрожити» усі нюанси долі свого «піддослідного». Разом з тим, він має абстрагуватися і «побачити людину через аналіз широких соціальних явищ – політики, економіки, психології, духовного світу» [29, с. 205]. Як наслідок, винагородою за копітку, професійно зроблену роботу стає уведення в науковий обіг історичної постаті, яка може представляти пантеон гордості нації. Хочеться вірити, що почесне місце в українському пантеоні посяде ім’я Зіновія Красівського.

Зіновій Михайлович Красівський – громадський діяч; представник українського опозиційного руху: дисидент, правозахисник, борець за легалізацію Української греко-католицької церкви; політв’язень. Він – співзасновник антирадянського Українського Національного Фронту (УНФ), член Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод, Української Гельсінської спілки, співзасновник Всеукраїнського політичного об’єднання «Державна самостійність України», очільник Крайового Проводу Організації українських націоналістів [19, с. 930; 24, с. 48; 30]. Окрім того, З. Красівський – автор збірок поезій «Месник», «Невольницькі плачі», поеми «Тріумф сатани», історичного роману «Байда», суспільно-політичних документів, пам’яток публіцистики та епістолярного жанру [24, с. 48; 30]. Як представник «третьої генерації славетної ОУН» [17, с. 67] усе життя залишався непохитним сповідником принципів українського націоналізму.

Зіновій Красівський народився у селі Витвиці теперішнього Долинського району Івано-Франківської області. Необхідно зауважити, що в різних джерелах простежується розбіжність щодо фіксування дати його народження. В документах МВС, КДБ та інших офіційних радянських органів цією датою вважалося «12 листопада 1930 року» [1; 2; 3]. Проте у всіх своїх біографіях З. Красівський називав днем народження «12 листопада 1929 року» [23, с. 351; 12, с. 120]. Перша дата, напевно, походила із записів Витвицької сільської ради, про що засвідчувала відповідна довідка [1, арк. 29], а справжньою – вважалася друга. Вона завжди публікувалася і публікується у матеріалах про З. Красівського, згадувалася і згадується в програмах заходів, проведених із нагоди вшанування його пам’яті. В такій розбіжності немає нічого дивного, оскільки в першій половині ХХ століття на Прикарпатті доволі часто спостерігалися випадки неправдивих записів дат уродин, до чого могли спонукати як процесуальні, так і політичні причини. Таким чином, є всі підстави довіряти спогадам Зіновія Красівського і вважати 12 листопада 1929 року достовірною датою його народження.

Певні запитання виникають довкола вживання імені Зіновія Красівського. Навіть у педантичних протоколах його кримінальної справи щодо участі в УНФ написані імена «Зіновій» та «Зеновій» [1; 2; 3]. Хоча у більшості опублікованих текстів вказується ім’я «Зіновій», сам З. Красівський називав себе по-різному. В одному із своїх листів він писав: «Мене всі кличуть «Зеню». У нас із любого імені є кілька пестливих форм: Зенко, Зінько, Зеник, Зеньо. І я люблю здрібнілу форму…» [18, с. 22]. А в іншому: «Моє ім’я грецького походження. Означає воно «життя Зевса» чи щось у цьому роді…» [18, с. 33]. Оскільки, в українській мові загальноусталеною є форма «Зіновій» [4], то саме її необхідно вживати у наукових публікаціях.

Формування світогляду Зіновія Красівського відбувалося під впливом багатьох чинників. Серед внутрішніх – походження і родинне оточення, а серед зовнішніх – історичні умови його освіти і самоосвіти, виховання і самовиховання, розвитку і саморозвитку.

Селянська родина Красівських із покоління в покоління берегла й відроджувала українські традиції, мову, духовність і культуру. Вважається, що вони прийшли у Витвицю зі східних теренів України [10, с. 9] «десь у XVIII столітті, а може й раніш» [10, с. 80]. Через декотрий час отримали нобілітацію «і це прислужилося до того, що ніхто з предків не був закріпачений, що не вільно було його фізично карати чи якимось іншим способом принижувати» [10, с. 80]. Найімовірніше, Красівські належали до дрібної шляхти і відрізнялися від інших селян тільки тим, що були особисто вільними [15]. Такий статус не змінював їх української ідентичності, але визначав особливості буденності та її виявів.

Прародичі З. Красівського активно долучалися до процесу українського національного відродження. Зокрема, вони брали участь у подіях «весни народів», за що «позбавлені судом права одружуватися» [10, с. 80]. Дід З. Красівського, Павло Петрович Красівський, неодноразово обирався сільським війтом, адже перебував на цій посаді 20 років [25, с. 518]. Саме він та священик, о. Микола Дерлиця, зініціювали створення у Витвиці читальні «Просвіти», осередків товариств «Сокіл» і «Відродження», молочарської спілки, позичкової каси [25, с. 518]. Їх праця виявилася не марною. Якщо станом на 1901 рік у селі розташовувалися дві інституції українського спрямування: церква і школа [27, с. 19], то в 1914 році тут налічувалося до 10 подібних інституцій та об’єднань: церква; школа; читальня «Просвіти»; осередки товариств «Сокіл» та «Відродження», релігійних братств; господарсько-економічні установи [26, с. 57]. Із порівняння видно, що зусиллями місцевого самоврядування, очолюваного П. Красівським, у Витвиці витворювалося сприятливе середовище для патріотичного виховання її мешканців.

Про громадську діяльність батька З. Красівського, Михайла Павловича, відомо, в основному, зі спогадів його односельців та сина. Він народився 1891 року [1, арк. 29]. Завдяки середнім достаткам сім’ї розпочав навчання у гімназії міста Долини [25, с. 518]. Під час Першої світової війни перервав студії і, напевно, воював у лавах австрійської армії. Висновок про це можна зробити з автобіографії З. Красівського: «Батько мій пробув у Першу світову війну три роки в окопах, але войовничістю не відзначався, бо, як сам засвідчував, ніколи ні в кого ні разу не вистрілив. І сам навіть не був поранений» [10, с. 80]. Виходячи з такої пацифістської характеристики, дещо незрозумілою видається доля М. Красівського в період ЗУНРу. Він або перебував у польському полоні як багато пересічних селян, або потрапив у польський полон як солдат УГА. Такі припущення випливають зі спогадів витвичанина С. Селешка: «У 1921 році Михайло Красівський ‹…› повернув із польського полону до Витвиці з підірваним здоров’ям – три рази був поранений, не пішов дальше кінчати студії, оженився із свідомою дівчиною Юлією Мончинською» [25, с. 518]. Після цього, у міжвоєнний період, виконував обов’язки громадського писаря, а також – голови читальні «Просвіти» [25, с. 518]. Отож, дід і батько З. Красівського були організаторами або співучасниками українського національного та культурного життя у Витвиці, що не могло не вплинути на світоглядні орієнтири їх нащадків.

Батьківська домівка стала тим визначальним мікрокліматом, у котрому формувався український націоналістичний світогляд З. Красівського. Вже у зрілому віці, перебуваючи під слідством у справі УНФ, він зазначав: «Ще з дитинства я ріс в сім’ї, де велику увагу при вихованні батьки кожному із нас приділяли, щоб прищепити національно-патріотичні почуття, які згодом переросли в націоналістичні. ‹…› Крім того, всі суспільні організації: церква, школа, просвіта (тут і далі написання слідчого – О. В.) також намагались прищепити націоналістичні переконання. До цього і вся література, на якій я виховувався була націоналістичною за своїм змістом. Отже, ще з дитинства мене виховували як дома, так і в школі в націоналістичному дусі» [1, арк. 277–278]. Як пізніше писала дослідниця його творчості М. Якібчук-Боринська: «Саме із батьківської хати одержав Красівський благословення, яке спрямувало його стати на дорогу боротьби за людську гідність, за право належати до своєї нації, за можливість жити її ідеалами і служити їм» [28, кн. 11, с. 1375].

Сім’я, в якій народився Зіновій Красівський, належала до середньостатистичних українських сімей Прикарпаття міжвоєнного періоду ХХ ст. За свідченнями самого Зіновія, його «батьки були бідними селянами, мали в своєму користуванні 1,2 га землі на вісім чоловік…» [1, арк. 113]. Видана Витвицькою сільрадою довідка-характеристика на сім’ю М. Красівського від 15 серпня 1947 року містить дані про персональний перелік її членів. Серед них – мати Красівська Юлія Степанівна (1892 р. н.); брати Красівські: Евстафій (1921 р. н.), Ярослав (1924 р. н.) і Мирослав (1929 р. н.)1; сестра Марія (1940 р. н.) [1, арк. 29]. Багатодітність сім’ї зумовила те, що вже з малого віку З. Красівський залучався до посильної сільської праці: «з шести років пішов пасти худобу, а взимку вчився в школі» [1, арк. 113]. Виконувані обов’язки, нашаровані на українські народні традиції та обряди, залишили яскраві враження: «З дитинства пам’ятаю пастушину, переднівки ‹…› безліч казок, переказів про опришків, легенд. Пам’ятаю, де в якій скелі чорти сиділи, хто з господарів мав хованця, хто вмів молоко від корови відібрати, від укуса змії замовити, вугілля скинути» [12, с. 121]. Проте, романтика малечого світобачення тісно перепліталася з тогочасними історичними реаліями.

Міжвоєнне перебування Галичини у складі Польської держави ознаменувалося розгортанням польсько-українських суперечностей. Від початку свого встановлення варшавська влада проводила неухильну політику полонізації українського населення, кульмінаційним виявом котрої стала пацифікація 1930-х років. Агресивні дії поляків стимулювали український національний рух. На зміну культурно-просвітницьким формам опору приходять радикальні. Всі ці перипетії залишали свої відбитки в дитячій свідомості Зіновія Красівського. Потім, у дорослих літах, йому згадувалися діяльність «Просвіти» та її читальні, «аматорські вистави ‹…› урочисті Богослужіння ‹…› і церковні процесії» [12, с. 121]. З-поміж інших «визначною подією була церковна місія 1936 року. Люди ходили з процесіями, встановлювали пам’ятні хрести, а коли відпроваджували священиків з села, то була сутичка і багато зойків і галасу» [10, с. 80]. Особливо хлопцеві запали в пам’ять передвоєнні польські репресії проти національно свідомих односельчан-активістів: «Ми, підлітки, з-за перелазу бачили, як їх мордували, як непритомними волочили до річки» [10, с. 80]. З. Красівського вражав «їхній полум’яний патріотизм ‹…› як їх усіх від облави до облави повбивали» [12, с. 121]. Ці спогади в різних інтерпретаціях раз у раз виринають у всіх біографіях Зіновія Красівського.

Короткотривалий період першої радянізації не торкнувся батьківської сім’ї З. Красівського. На той час він завершує навчання у початковій школі рідного села. Серед інших гуманітарних дисциплін, котрі його завжди приваблювали, профілюючими предметами стають «прикладна історія» та «політика», уроки яких «він засвоює у належний спосіб» [17, с. 68]. «З. Красівський учиться любити Україну, ненавидіти її визискувачів у нещадній, сповненій смертельного риску боротьбі…» [17, с. 68].

Віховими подіями, що вплинули на остаточний вибір суспільно-політичної позиції Зіновія Красівського, виявилися ті, котрі відбувалися у роки Другої світової війни. «Біографія моя почалася аж в 1942 році, коли мене найстарший брат, Евстахій, студент Львівської політехніки, забрав до Львова і влаштував до гімназії»,  запише він у передмові до «Невольницьких плачів» [12, с. 121]. Гімназійні будні, проведені у пропольськи налаштованому місті, визначали характер юнацького світосприйняття. В умовах німецького «нового порядку» загострювалися ідеї «свободи, справедливости, законности» [12, с. 121]. Адже, як уважав З. Красівський, з усіх антиукраїнських режимів нацистський виявився найжорстокішим: «При польському окупаційному режимі українців тримали в чорному тілі, росіяни розмивали українську національну свідомість в демагогічних всепоглинаючих гаслах, німці же взялися за народ як за свою власність. На кожний період український народ знаходив якісь методи протидії, очевидно, проти фашистського нахрапу лишився єдиний засіб – підпілля, зброя» [12, с. 121]. Такий «засіб» у повній мірі використовувала Організація Українських Націоналістів, насамперед, її революційне крило: «Села жили і дихали ідеями національно-визвольної боротьби, а Організація Українських Націоналістів дала структуру, дисципліну, ідейні напрямні» [12, с. 122]. Основну мету організації – здобуття Української Самостійної Соборної Держави – формулювали рішення позачергового ІІІ Великого Збору ОУН(б) від 25 серпня 1943 р. [22]. Ці рішення лягли в програмові декларації Української Повстанської Армії [20]. Ідеологічні засади ОУН(б) та УПА стали незмінними світоорієнтирами З. Красівського, а найважливіша ціль його життєствердження і суспільно-політичної діяльності полягала в здобутті незалежності України.

Із просуванням фронту бойових дій та військ Червоної армії по теренах Західної України усі брати Зіновія Красівського приєдналися до підпільного збройного опору УПА. Першим у підпілля пішов Євстахій Красівський. Із огляду матеріалів Болехівського РВ УМДБ Станіславської області відомо, що в 1944 р. він (під псевдо «Дуб») був станичним ОУН у Витвиці [1, арк. 27], а пізніше його (під псевдо «Крига») призначили повітовим провідником Галицького повіту [16, с. 545]. 12 лютого 1945 р. Є. Красівський загинув у бою з солдатами Червоної армії біля села Дорогова теперішнього Галицького району Івано-Франківської області [1, арк. 27; 12, с. 122]. З 1944 р. (під псевдо «Негус») виконував обов’язки повстанського зв’язкового Ярослав Красівський. У березні 1945 р. він затриманий радянськими військами і засуджений до двадцяти років перебування у виправно-трудових таборах (ВТТ) [1, арк. 27]. Наступним до повстанських рядів (під псевдо «Бігун») улився Мирослав Красівський. У березні або квітні 1945 р. його також затримали, але він, якимось чином, уникнув покарання, «легалізувався» і, навіть, працював учителем [12, с. 122; 10, с. 81; 13, с. 129]. Зіновій Красівський достроково закінчив 6-й клас Львівської гімназії і теж «втік на село» [12, с. 122]. Згадуючи ті події, він писав: «Я добре пам’ятаю з якою тривогою благословляли нас батьки, і батькові слова: „Тепер для нас ніякого порятунку нема“». І далі: «Мені було 15 років, і я не зовсім ясно уявляв собі трагізм нашого становища ‹…› і ночі, і ліси були для нас усіх неймовірними труднощами й абсолютною безвихіддю. ‹…› Зрештою, ми й не стріляли» [10, с. 81]. Як наслідок, перший досвід підпільної збройної боротьби З. Красівського виявився малоуспішним. Він потрапив «під вибух гранати» і, отримавши контузію, повернувся додому [10, с. 81].

Тим часом, другий прихід радянської влади ще більше загострив протиріччя між її політикою радянізації та українським націоналістичним рухом. Адже, як влучно зазначав З. Красівський: «З одної сторони, зі сторони озброєного підпілля, стояла задача вдержатися, вижити, діждатися зіткнення антагоністичних собі світових сил і сказати своє слово; радянська влада поставила перед собою задачу придушити національно-визвольну боротьбу, а заодне і національну свідомість українців» [12, с. 122]. Насамперед, з метою придушення українського національно-визвольного руху більшовицьке керівництво продовжувало активно використовувати довоєнний метод депортацій.

Перша депортація, котра торкнулася родини З. Красівського, мала відбутися упродовж 1–15 вересня 1944 р. Відповідно до рішення Станіславського обкому КП(б)У її планували здійснити під приводом «відселення населення із фронтової полоси» [6]. Однак, напевно, вона була організована із значною затримкою, бо, за словами З. Красівського, десь у травні 1945 р.: «заполонили на вивіз батька, маму, мене і 5-річну сестру Марію. Майно конфіскували» [12, с. 122]. Родині вдалося розбігтися, але «все пограбували, і ми стали нелегальними, безправними, бездомними і голодними» [10, с. 81]. Невдовзі родичі повернулися до залишеної хати, а З. Красівського, згідно із спогадами в декотрих його біографіях, уперше арештували: «Продержали кілька місяців і випустили за відсутністю слідчих матеріалів» [12, с. 122]. Достовірність епізоду нез’ясована, адже дані про той факт життєпису З. Красівського відсутні в архівних матеріалах кримінальної справи щодо УНФ. Тим не менше, перебування Зіновія вдома виявилося короткочасним, він знову втікає в підпілля, але й того разу ненадовго.

Повстанці не бажали ризикувати життям юнака і не прийняли З. Красівського до своїх лав. Натомість відправили його до Болехова закінчувати середню школу. Зрозуміло, що зміст радянської освіти мало цікавив патріотично зорієнтованого хлопця: «Було не до науки. Земля буквально спливала кров’ю» [10, с. 82]. Душу розривало невтілене прагнення до боротьби. Разом з тим, проживання окремо від домівки, необлаштованість побуту сприяли змужнінню характеру З. Красівського і водночас поглиблювали його розуміння сутності більшовизму.

Ще один епізод, який вплинув на ставлення З. Красівського до радянської влади, мав місце 10 лютого 1946 р. під час проведення виборів до Верховної Ради СРСР. В той день до Витвиці прибув уповноважений Болехівського райкому КП(б)У М. Славгородський [7]. Його місія полягала в забезпеченні потрібного більшовикам результату процедури волевиявлення. «Дії» уповноваженого, який «зайшов» до батьківської хати назавжди залишилися у пам’яті З. Красівського: «Він ухопив батька за груди і, матюкаючи його, товк головою до комина. Мати, волаючи порятунку, вискочила на подвір’я, але солдат кольбою (приклáдом – О. В.) вдарив її у спину, і вона знепритомніла. Заходилася криком сестричка, а я під дулом автомата стояв у куті й ціпенів від безсилля» [10, с. 82]. Безсумнівно, що такі методи утвердження політики радянізації викликали відповідну реакцію З. Красівського і підсилювали його націоналістичні почуття. Попри все, у 1946 р. він закінчує Болехівську середню школу і отримує «атестат зрілості» [12, с. 123].

Наступний фрагмент життєпису Зіновія Красівського, як і попередній з арештом, також залишається нез’ясованим. Згідно із автобіографіями він одразу ж після здобуття середньої освіти поступив до Львівського політехнічного інституту. У той же час був вдруге арештований, але за відсутністю доказів будь-якої провини – звільнений: «Мене здали батькові під розписку і заборонили виїжджати з села» [12, с. 123]. Знову ж таки, в архівних матеріалах кримінальної справи щодо УНФ не міститься ніяких документальних підтверджень про подібні, згадані З. Красівським, факти біографії.

Трагічною для родини Красівських виявилася осінь 1947 року. Їх знову депортують і на цей раз остаточно. 30 березня 1948 р. постановою особливої наради при МДБ СРСР Красівський Михайло Павлович, Красівська Юлія Степанівна і Красівська Марія вислані на спецпоселення в місто Караганду Казахської РСР, а їх майно конфісковане. Красівський Мирослав від виселення ухилився, але 4 жовтня 1952 р. також був етапований до місця спецпоселення своєї родини (згодом переїхав на постійне проживання до Москви) [1, арк. 28; арк. 116–117]. Пізніше, у 1958 р., після відбування терміну покарання, в Караганду переїхав Ярослав Красівський [1, арк. 116–117; 5, арк. 139–140]. Вдалося уникнути виселення лише Зіновію, який утік з ешелону, що ним перевозили депортованих [10, с. 82].

Після втечі З. Красівський перейшов на нелегальне становище. Очевидно, часто змінював місця перебування: мешкав то у Витвиці [10, с. 82], то в місті Винники Львівської області, то у Львові [1, арк. 30–31]. Убезпечуючи себе від переслідувань, він виготовив фіктивні печатки і штампи радянських установ (уміння виготовляти печатки і кліше буде використане пізніше, під час організації діяльності УНФ – О. В.), з допомогою котрих підробив для себе документи, зокрема паспорт на прізвище Войка Якова Самойловича [1, арк. 30–31]. Але проживання під чужим прізвищем не убезпечувало від переслідувань. Потрапивши в одну із облав, З. Красівський отримав чергове поранення [10, с. 83]. Йому вдалося вижити, та «в агонії боротьби вже не добачалося ні перспектив на перемогу, ні сенсу» [13, с. 130]. Попри такий песимізм націоналістичні переконання З. Красівського залишилися незмінними: «Донині трудно збагнути, як ми вистояли. ‹…› Вистояли у своєму патріотизмі, у своєму праведному націоналізмі. Аби не зрадити ідеї! Аби не заплямити чести учасника святої боротьби» [13, с. 131].

Півторарічне перебування З. Красівського на волі невдовзі закінчилося. 22 березня 1949 р., у день приїзду до Львова, він затриманий та арештований управлінням МДБ по Львівській області. Арештованому висунули звинувачення за статтями 78, ч. 3 і 68а, ч. 2 КК УРСР [1, арк. 30–31] і, за пізнішими його спогадами, помістили спочатку у слідчий ізолятор на вул. Дзержинського, а потім – у сумновідому Львівську слідчу в’язницю № 1 на вул. Лонцького. Через сорок років З. Красівський залишив враження про нелегкі умови перебування під слідством: «На подвір’ї тюрми ‹…› наніч заводили трактор і по кабінетах озвірілі війною та режимом слідчі чинили морд над жертвами. Моторошно ставало на душі, коли через рев мотора доносився розпачливий жіночий крик» [13, с. 131]. А далі продовжував: «З подивом дивлюся на себе, того шмаркача, який у шестимісячному слідстві, в руках досвідчених катів, не назвав ні одного прізвища, жодної явки, ні однієї хати» [13, с. 131–132]. Результати проведених «слідчих дій» не забарилися. 3 серпня 1949 р. постановою особливої наради при МДБ СРСР З. Красівського засудили до 5 років ВТТ [1, арк. 30–31] і відправили каратися в Каргопольлаг Архангельської області Російської РФСР.

2 жовтня 1949 р. Зіновій Красівський прибув у Каргопольлаг МВС СРСР [1, арк. 23]. В архівних матеріалах кримінальної справи щодо УНФ зазначений термін відбування З. Красівським покарання: 4 роки і 3 місяці [3, арк. 162]. Про тамтешні умови його табірного буття відомо дуже мало. За даними львівського науковця Юрія Зайцева, він працював на лісоповалі [14, с. 5]. Унаслідок побутової необлаштованості та важкої роботи переніс дистрофію і пелагру [3, арк. 162]. Про свої табірні враження З. Красівський написав вірш «Каргопольлаг» [12, с. 23] та залишив спогади в післямові до «Невольницьких плачів»: «Я довго був там, де сонце сховалося за обрій і більше не сходило. І серед тієї глухої ночі з нами робили все, на що тільки здатне Зло в людині» [13, с. 132].

У 1953 році відбувся черговий поворот страдницького шляху Зіновія Красівського. У зв’язку з актом про амністію його звільнили із ВТТ і доправили в Караганду до родини [1, арк. 115]. З 31 липня 1953 р. по 28 квітня 1958 р. З. Красівський працював вибійником Карагандинської шахти № 38 тресту «Ленінвугілля» [1, арк. 25]. На роботі чотири рази потрапляв під завали, де отримав травму хребта, а також зазнав інших серйозних травм. В 1956 р. добився призначення інвалідності 2-ї групи з відповідним пенсійним забезпеченням. Незважаючи на визнання непрацездатним, продовжував працювати [3, арк. 162–163]. Мешкаючи в Караганді, швидше за все, не припиняв антирадянської діяльності, свідченням чого є факт про проведення обшуку його домівки у 1958 р. [3, арк. 163], а сам З. Красівський пізніше згадував про свій тогорічний арешт [13, с. 132]. З усього видно, що і в ВТТ, і на виселенні, З. Красівський не відрікся націоналістичних переконань, не зрусифікувався у радянському інтернаціональному середовищі.

Ще одним вагомим чинником, котрий вплинув на формування світогляду Зіновія Красівського, став його період навчання у Львівському державному університеті. Вступні іспити З. Красівський складав у 1956 р. До сьогодні залишається незрозумілим, яким чином він потрапив до Львова із місця виселення. Згідно із архівними матеріалами це відбулося в період відпустки [1, арк. 115]. Однак, в тих матеріалах відсутні відомості про отримання З. Красівським дозволу на виїзд чи інших, необхідних у таких випадках, документів. Адже на заочне навчання в університет приймали тільки з довідками про працю учителем, журналістом, бібліотечним працівником чи книгарем [5, с. 112]. Легальним шляхом отримати такої довідки З. Красівський не міг. Можливо, він, як і раніше, підробив усі потрібні штампи і печатки, бо представив приймальній комісії «липову» виписку про роботу учителем «в шахтоуправлінні Караганди на курсах з підготовки шахтарів за певними спеціальностями» [5, с. 111]. Вступна кампанія для абітурієнта-переселенця виявилася нелегкою, проте результативною. Перебування в російськомовному оточенні вплинуло на оцінку за написання твору з української мови і літератури [5, с. 111]. Зате на іспиті з історії СРСР виявив відмінні знання: «сипле фактами, датами, назвами» [5, с. 111]. Як наслідок, за підсумками семи екзаменів, З. Красівський все-таки став студентом заочного відділу філологічного факультету (студентський квиток від 4 січня 1957 р. № 560184) [21].

Уже перші роки навчання заклали міцну основу для освітнього зростання, духовного і культурного розвитку й виховання Зіновія Красівського. Серед студентів-однокурсників створювалися мікрогрупи за уподобаннями. У складі мікрогрупи колишніх «зеків більшовицьких концтаборів» згуртувалися З. Красівський, Є. Дацюк, М. Мелень, П. Ковальчук, Г. Храпач та І. Дячишин [5, с. 112–113] (ця шістка через десятиліття фігуруватиме у справі УНФ – О. В.). За спогадами Є. Дацюка, у перервах між заняттями студенти доволі часто обмінювалися думками на політичні чи мистецькі теми. Зазвичай, їх дискусії завершувалися спонуканнями, власне, від Зіновія Красівського: «„Чи довго будемо мовчати? Будемо такі бездіяльні? Треба ж щось і нам робити! Адже не видно перспектив!“ І далі в тому плані докоряв доброзичливо нам усім. Відчувалося, виношує якийсь план опору тодішній дійсності» [5, с. 113]. Крім того, З. Красівський неупинно розвивав свій кругозір. Проїжджаючи з Караганди до Львова через Москву чи Київ, «кожен раз щось там у книгарнях прикуповує з книжок. У Львові теж йому не сидиться: заходить у кожну книгарню, через посередників ‹…› скуповує рідкісні видання, навіть вдається йому придбати багато примірників «Записок НТШ», довоєнні видання творів Олександра Олеся, Богдана Лепкого, Євгена Маланюка та інших авторів, заборонених офіційною владою для поширення, вилучених з існуючих бібліотек» [5, с. 113]. Бібліоманія була не тільки духовною потребою, але й професійною необхідністю З. Красівського. У подальшому він планував укладання бібліографічного довідника з історії української культури від часів Київської Русі. А ще у студентського товариства існувала традиція: «після кожного успішно складеного екзамену чи заліку відвідувати львівські театри: оперний, драматичний – імені М. Заньковецької чи Юного глядача, а в часі літа – вистави театрів, що приїздили до Львова на гастролі» [5, с. 113]. Зрештою, в показаннях свідків у справі УНФ, працівників Львівського університету, згадувалося, що З. Красівський – розумна і розвинена людина, «яка дуже добре знала українську сучасну літературу, українську історію» [2, арк. 136]. Незважаючи на успішне навчання, націоналістичне минуле та вчинки все-таки наздогнали З. Красівського.

Після другого курсу З. Красівського відрахували з університету. Керівництво вишу свої дії пояснювало тим, що він не працював за майбутнім фахом (не був ні вчителем, ні журналістом чи бібліотекарем). Насправді, про виключення «подбали» оперативники із Караганди, адже «…надто «активним» був Зеновій Красівський серед спецпереселенців того краю. А тому диплом про закінчення совєцького вузу йому не належиться» [5, с. 113–114]. Ані звернення [2, арк. 49–50] і поїздки до українського та загальносоюзного міністерств освіти, ані студентські клопотання (120 підписів) перед ректором університету Є. Лазаренком не допомагали повернути З. Красівського до числа однокурсників. Як згадував Є. Дацюк: «Прийшлось шукати інший шлях протоптувати стежину через такий поширений при більшовиках «блат», бо він «вищий наркома». І він-таки допоміг!» [5, с. 114]. Попри усі нюанси «підкилимових» домовленостей З. Красівський особисто виконав роботу, котра мала посприяти його поновленню: на прохання декана філологічного факультету О. Мороза уклав бібліографічний покажчик до його методичного посібника «Іван Франко. Семінар для студентів філологічного факультету». Завдання виявилося трудомістким. «Не знати тепер нам, скільки часу треба було потратити для опрацювання різноманітних журналів, альманахів чи окремих брошур, щоб укласти такого бібліографічного покажчика, але Зеновій Красівський постарався. Знався на тій справі добре, перегорнув давні видання не тільки українською, а й польською, німецькою мовами»,  писав пізніше Є. Дацюк [5, с. 114]. Витрачені зусилля принесли позитивний результат – З. Красівського поновили в університеті.

Будні подальшого навчання збіглися із трагічними та радісними хвилинами в особистому житті Зіновія Красівського. У 1959 р. він повернувся на Україну до міста Болехів теперішньої Івано-Франківської області. На жаль, в той же рік помер його батько. В 1960 р. З. Красівський одружився з молодшою сестрою дружини свого студентського товариша М. Меленя, Стефанією Михайлівною Юрович (1941 р. н.). Невдовзі, в тому ж році, у молодого подружжя народився син Мирослав (другий син, Ярослав, народився в 1964 р.) [1, арк. 115]. Здавалося б, для З. Красівського розпочався відлік днів сімейного затишку та благополуччя. Проте його бунтівна сутність все одно не переставала нагадувати про себе.

Упродовж двох наступних років після одруження сім’я З. Красівського мешкала у винайнятій квартирі в Стрию, хоч дозволу на проживання у місті не отримала. Ба більше, «представники влади – дільничні міліціонери – вже кількаразово вручали письмові попередження, аби Зеновій Красівський покинув місто Стрий, бо не мав права там проживати. На ті попередження Зеновій відповідав: „Тільки етапом, під конвоєм, можу це зробити! Я – вдома, тобто на рідній землі!“» [5, с. 115]. І дійсно, як покажуть пізніші події, рідна земля, дім і сім’я стануть пріоритетними серед цінностей у структурі світогляду З. Красівського.

У 1962 р. З. Красівський закінчив навчання у Львівському університеті. Він успішно склав випускні іспити і рішенням Державної екзаменаційної комісії від 18 червня 1962 р. отримав кваліфікацію «філолога, вчителя української мови та літератури» [8]. Та навіть у передвипускній метушні проявилися націоналістичні переконання випускника. Скажімо, коли робили знімки для фотоальбому, то, за порадою З. Красівського, вся група найближчих однокурсників була «зодягнена у вишитих сорочках» [5, с. 115]. При отриманні диплома він дав настанови своїм товаришам щодо втілення отриманих ними знань на потреби української нації і кожному нагадав: «Не втішайтесь досягнутим, а подбайте, щоб ми, накінець, вилізли з того багна» [5, с. 115]. «Але чи задумувались ми тоді над важливістю тих побратимських настанов? Нам тільки тоді прояснилось, коли нас один за одним стали викликати на допити в справі УНФ», – написав уже за часів незалежності України Є. Дацюк [5, с. 115]. У підсумку, рік закінчення Зіновієм Красівським Львівського державного університету імені Івана Франка можна вважати завершальним етапом формування його світогляду. Адже невдовзі розпочався наступний період життєпису З. Красівського – період боротьби за відновлення української державності та утвердження її самостійності.

Опубліковані документи, твори публіцистики, літератури, листи З. Красівського демонструють потужний інтелектуальний потенціал та всебічність розвитку його особистості. Він завжди виявляв глибокі знання з античної і слов’янської міфології, теології, філософії, всесвітньої й української історії, політології, економіки, зарубіжної й української літератури, інших гуманітарних наук чи галузей культури. З. Красівський захоплювався фотографією і, за певних обставин, міг би залишити своє ім’я в історії українського фотомистецтва. Попри володіння польською, німецькою й російською вивчав англійську мову, «мав неабияке замилування до малярства, графіки … сам різьбив по дереву» [9; 11; 12; 18]. Таким чином, закладені на генетичному рівні традиції родинного виховання; отримані у дитячі та юнацькі роки знання і життєвий досвід; створені польським, німецьким та радянським окупаційними режимами історичні умови розвитку; виплекані на ідеології українського націоналізму переконання виступили найважливішими чинниками у процесі формування українського націоналістичного світогляду Зіновія Красівського.

Представники різних поколінь вітчизняного національно-визвольного руху, однодумці у поглядах та діях неодноразово відзначали стійкість і незмінність націоналістичних орієнтирів З. Красівського. «З юнацьких років Зеновій Красівський належав до Організації Українських Націоналістів, не лише поділяв, але й активно пропагував ідеологію українського національного визволення, ані на мить не сумнівався у праві українців на власну державу і на застосування збройної сили у боротьбі з найжорстокішими визискувачами українського народу – кремлівськими окупантами…»,  писав через десятиріччя після його смерті Я. Мостепан [17, с. 73]. Голова Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих Є. Пронюк, підкреслюючи непохитність переконань З. Красівського, висловлювався: «Незважаючи на поразку змагань ОУН-УПА, він залишався ідейно вірним до кінця. То був послідовний, незважаючи ні на що, непохитний борець» [28, кн. 11, с. 1237]. А голова Конгресу Українських Націоналістів С. Стецько ніби підсумовувала: «Це великий патріот. Людина з великої Літери. ‹…› За ідею міг умерти. Ніколи не зраджував принципів націоналіста…» [28, кн. 11, с. 1238]. В 1989 р. у Моршині Зіновій Красівський, як молитву, виголосив: «Я плакав хіба в «Невольницьких плачах»! Я боявся хіба що розминутися з честю! Я ніколи нікому не свідчив! Я за всі терміни не написав своїм катам ні однієї заяви! Я завжди і по сьогодні був гордий з того, що я український націоналіст! І так мені, Боже, допоможи! Амінь!» [13, с. 136]. Упродовж усього свого життєвого шляху Зіновій Красівський дотримувався непорушності тверджень цього кредо, відчував, думав і діяв за заповідями українського націоналіста.


Джерела і література
  1. Архів управління Служби безпеки України в Івано-Франківській області (Далі – АУСБУ ІФО). – Спр. 7536П. – Т. 3.
  2. АУСБУ ІФО. – Спр. 7536П. – Т. 5. – Арк. 135–137.
  3. АУСБУ ІФО. – Спр. 7536П. – Т. 12. – Арк. 161–165.
  4. Великий зведений орфографічний словник сучасної української лексики / Уклад. і голов. ред. В. Т. Бусел. – К.: Ірпінь: ВТФ «Перун», 2003. – С. 805.
  5. Дацюк Є. В аудиторіях і рекреаціях франкового університету. Оповідка про студентські роки Зіновія Красівського у часи його навчання на філологічному факультеті Львівського національного університету імени Івана Франка / Євген Дацюк // Воля і Батьківщина. – 2004. – Ч. 1. – С. 110–116.
  6. Державний архів Івано-Франківської області (далі – ДАІФО). – Ф. 1–П (Станіславський обласний комітет Комуністичної партії (більшовиків) України. 1939–1952). – Оп. 1. – Спр. 151. – Арк. 1–15.
  7. ДАІФО. – Ф. 1–П. – Оп. 1. – Спр. 449. – Арк. 79.
  8. Диплом Красівського Зіновія Михайловича від 22 червня 1962 р. № 673694. [Фотокопія] // Експозиція музею ім. З. Красівського, с. Витвиця, Долинський район, Івано-Франківська область.
  9. Заливаха О. Зіновій Красівський у моєму житті / Опанас Заливаха // Реабілітовані історією. У двадцяти семи томах. Івано-Франківська область: У двох книгах. – Книга перша / Упорядник, автор передмови Л. Вардзарук. – Івано-Франківськ: Місто–НВ, 2004. – С. 271.
  10. Історія Витвиці в документах і спогадах, 1992. – 110 с. // Експозиція музею ім. З. Красівського, с. Витвиця, Долинський район, Івано-Франківська область; Експозиція краєзнавчого музею «Верховина», м. Стрий, Львівська область.
  11. Красівський З. Владимирський централ / Зіновій Красівський // Українські проблеми. – 1991. – № 2. – С. 13–47.
  12. Красівський З. Невольницькі плачі / Зіновій Красівський. – Брюссель: Видавництво «Література і мистецтво», 1984. – 144 с.
  13. Красівський З. Невольницькі плачі [Машинопис] / Зіновій Красівський. – Стрий, 1990. – 136 с. // Експозиція музею ім. З. Красівського, с. Витвиця, Долинський район, Івано-Франківська область.
  14. Красівський З. Невольницькі плачі / Передмова Юрія Зайцева. – Львів: Інститут українознавства НАН України, 1995. – 96 с.
  15. Литературный сборникъ издаваемый Галицко-русскою Матицею, 1870. – Во Львовѣ, [1870]. – С. 68–70.
  16. Літопис нескореної України: Документи, матеріали, спогади. Книга 1 (Підготували Я. Лялька, П. Максимук, І. Патер та ін.) / Авт. передмови Я. Лялька, Р. Бачинський. – Львів: Просвіта, 1993. – 800 с.
  17. Мостепан Я. Зеновій Красівський (1929–1991) / Я. Мостепан // Визвольний шлях. – 2001. – Вересень. – Кн. 9(642). – С. 66–78.
  18. Перегук двох над безвістю: Листування українського політв’язня Зіновія Красівського з членом Міжнародної Амністії американкою Айріс Акагоші / Упоряд. та приміт. Л. Маринович, М. Мариновича; Худож. оформ. І. Гаврилюка. – Харків: СП «ІНАРТ», 1995. – 160 с.
  19. Реабілітовані історією. У двадцяти семи томах. Івано-Франківська область: У двох книгах. – Книга перша / Упорядник, автор передмови Л. Вардзарук. – Івано-Франківськ: Місто–НВ, 2004. – 984 с.
  20. Сергійчук В. ОУН-УПА в роки війни. Нові документи і матеріали / В. Сергійчук. – К.: Дніпро, 1996. – С. 313–316.
  21. Студентський квиток Красівського Зеновія Михайловича від 4 січня 1957 р. № 560184. [Фотокопія] // Експозиція музею ім. З. Красівського, с. Витвиця, Долинський район, Івано-Франківська область.
  22. Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник німецьких архівних матеріалів (1942–1943): Т. 3 / Упоряд. В. М. Косика. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України; Львівський державний університет ім. І. Франка; Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. Грушевського НАН України, 1999. – С. 268.
  23. Українська Гельсінська Група. 1978–1982. Документи і матеріали / Упорядкував і зредагував Осип Зінкевич. – Торонто–Балтимор: Українське видавництво «Смолоскип» ім. В. Симоненка, 1983. – 998 с.
  24. Українська Літературна Енциклопедія: В 5 т. / Редкол.: І. О. Дзеверін (відп. ред.) та ін. – К.: «Українська енциклопедія» ім. М. П. Бажана, 1995. – Т. 3: К–Н. – 496 с.
  25. Український Національний Фронт: Дослідження, документи, матеріали / Упоряд. М. В. Дубас, Ю. Д. Зайцев. – Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича НАН України, 2000. – 680 с.
  26. Шематизмъ всего клира греко католицкой митрополичой архіепархіи Львôвскои на рôкъ 1914. – Львôвъ, 1913. – С. 57.
  27. Шематизмъ всечестного клира гр. кат. митрополитальной архидієцезіи Львôвскои на рôкъ 1901. – Львôвъ, 1901. – С. 19.
  28. Якібчук-Боринська М. З батьківської хати – у невільничий світ. Зенон Красівський: життя і творчість / М. Боринська-Якібчук // Визвольний шлях. – 1995. – Жовтень. – Кн. 10(571). – С. 1237–1254; Листопад. – Кн. 11(572). – С. 1369–1384; Грудень. – Кн. 12(573). – С. 1499–1505.
  29. Яковенко Н. Вступ до історії / Наталя Яковенко. – К.: Критика, 2007. – 376 с.
  30. Encyclopedia or Ukraine. Volume II. G–K / Edited by Volodymyr Kubijovič. – University or Toronto Press 1988. – P. 657–658.


The article examines the conditions and stages of forming of the Ukrainian nationalistic world outlook of Zinovyi Krasivskyi (19241991), the public man; the representative of the Ukrainian oppositional movement: dissident, human rights activist, fighter for the legalization of the Ukrainian Byzantine-rite Catholic church, political prisoner; man of letters.

Firstly, archival materials, which were used in the article, renew biographic facts of the family tree, childhood and youth of Zinovyi Krasivskyi in the context of the events of the Ukrainian history of the 19-th-20-th centuries.


Key words: Zinovyi Krasivskyi, world outlook, nationalism

1 Дати народження декого із братів Красівських, подані в довідці, також відрізняються від правдивих. Щодо вживання імені Евстафій, то в українській мові загальноусталеними є дві форми: «Євстафій», «Євстахій».