Валерій грищук: «я особисто дуже поважаю михайла горбачова І ці почуття в мені непохитні й донині»
| Вид материала | Документы |
- «Скажи мені-і я забуду, Покажи мені -І я запитаю Дай мені діяти самому І я навчуся», 817.59kb.
- «Порівняльний аналіз східних та західних філософських думок», 172.66kb.
- Ясір Мохаммед Атеф Абдель Кадер: «Мені дуже подобається український народ. Розумні,, 91.44kb.
- Лууле Віілма Усе починається з любові, 2134.8kb.
- Міністерство освіти І науки україни харківська національна академія міського господарства, 1421.01kb.
- Почуття відіграють настільки визначальну роль у житті людини,, 256.75kb.
- М. В. Остроградський зірка Полтавщини, 314.66kb.
- «мені подобається в києві», 51.2kb.
- Методичні рекомендації по створенню, оптимізації структури виробництва І виробничої, 35.55kb.
- До незалежності …, 92.42kb.
Валерій ГРИЩУК: «Я ОСОБИСТО ДУЖЕ ПОВАЖАЮ МИХАЙЛА ГОРБАЧОВА І ЦІ ПОЧУТТЯ В МЕНІ НЕПОХИТНІ Й ДОНИНІ»
22 серпня, 2010
Ігор ОЛЕКСАНДРОВ, журналіст.
Сьогодні, коли ми відзначаємо чергову річницю незалежності України, не можна не згадати кінець 80-х років минулого століття. І подію, яка мала певний вплив на те, що сталося з великою колись країною – Радянським Союзом, і набуття незалежності кожним із її п’ятнадцяти суб’єктів. Маємо на увазі Перший З’їзд народних депутатів СРСР. Учасником його роботи був український учений, а нині координатор Центру високих технологій Університету «Україна» Валерій ГРИЩУК.
Л
юди середнього і старшого покоління, напевне, пам’ятають магазини наприкінці 80-х, в яких продавець кидає на порожній прилавок пакунки бляклих сосисок, а стомлений і злий натовп людей їх розбирає, штовхаючись і лаючись. Ми пам’ятаємо пошуки прального порошку і туалетного паперу… На такому соціально-економічному тлі закликати до «оновлення соціалізму» було вже неможливо. Ми пам’ятаємо травень 1989-го. Москва, Кремль, Перший З’їзд народних депутатів СРСР. Пряма трансляція по телебаченню.Вся країна – від Прибалтики до Сахаліну – припадала до телеекранів, ловлячи неймовірні на ті часи слова, співпереживаючи, радіючи і гніваючись. У паузах між трансляціями люди телефонували один одному: «Ти чув? Ні, ти чув?!». Потім розкуповували газети, люто сперечалися в сім’ях, у транспорті, на роботі, на мітингах. Суспільство прокинулося, намагалося усвідомити себе, намацати подальший шлях. Чи не всі очевидці цієї епохальної події позначають свої тодішні враження словом «потрясіння».
До того часу в СРСР вже чотири роки йшла «перебудова», розпочата у квітні 1985 року Михайлом Горбачовим. Успіхи були в основному зовнішньополітичні. Усередині країни справи йшли все гірше: застій в економіці, дірки в бюджеті, порожні полиці магазинів, черги й талони. Всупереч застарілих «принципів» повинні були відбутися глибокі й ризиковані перетворення в економіці, запровадження приватної власності та ринку, треба було дати простір підприємництву. І при цьому зберігати контроль над державною владою і над монопольно правлячою партією. Завдання майже нерозв’язне. Тоді й був придуманий З’їзд. Серед 2 250 депутатів були вищі партійні і державні чиновники, військові, священики, вчені, літератори, актори та режисери, робітники та колгоспники. Був серед них і герой нашої оповіді.
ххх
У
середині ХХ століття в Радянському Союзі існувало чотири фізико-математичні школи для високообдарованих дітей – у Москві, Ленінграді, Новосибірську та Києві. Валера Грищук народився в 1952 році в селі Никонівка, закінчив 7 класів у місті Коростень. Уже тоді улюбленими його предметами були математика, фізика, історія. Почувши, що при Київському університеті створено школу з фізико-математичним ухилом, поїхав туди й без великих зусиль, без «волохатої лапи», спираючись лише на власні знання, вступив. Ця школа була своєрідною першою ланкою в підготовці інтелектуальної еліти України. Вона була навчальним закладом із академічною спрямованістю, де учні опановували глибокі знання з фізики та математики поряд із засвоєнням базових дисциплін.Після закінчення фізико-математичної школи Валерію вже не становило жодних труднощів вступити до престижного вузу країни – на фізичний факультет Київського державного університету ім. Т.Г. Шевченка. Добрі ділові стосунки налагодилися із завідувачем кафедрою оптики професором Олександром Андрійовичем Шишловським, який у подальшому став науковим керівником його дипломної роботи. Потім – служба в лавах Радянської Армії.
Після повернення з армії Валерій Грищук пішов працювати на кафедру експериментальної фізики фізичного факультету університету. Завідувач кафедрою академік Іван Степанович Горбань став науковим керівником кандидатської дисертації Валерія Павловича. Дисертація вийшла вдалою, і досить швидко Валерій Павлович її захистив. Навіть в аспірантурі не довелося вчитися.
Незабаром у Радянському Союзі розпочалася «перебудова», і трудовий колектив університету висунув Валерія Грищука кандидатом у народні депутати СРСР.
- На університетській конференції за мене проголосували (хоча було багато гідних людей), – розповідає Валерій Павлович. – На той час мені виповнилося 36 років. Потім пройшли окружні передвиборні збори, де із 20 кандидатів при рейтинговому голосуванні залишилося шість осіб. Але ж які це були люди: академік Микола Амосов, поет Іван Драч, економіст Володимир Черняк… Серед них був і я. На виборах переміг Амосов.
Проте сталося так, що три округи з семи залишилися вільними – там кандидати не набрали 50 відсотків голосів, і почалося повторне висування кандидатів. Мене висунув Київський радіозавод, де на той час працювало більше 30 тисяч людей. Я переміг у другому турі…
2
3 травня ми всі, хто був обраний народними депутатами, поїхали до Москви. 24 травня була створена партгрупа, яка засідала у старій будівлі Великого Кремлівського Палацу. Я сидів поруч із Анатолієм Карповим - чемпіоном світу з шахів. Взагалі, склад делегатів З’їзду народних депутатів був приголомшливим: Єльцин, Сахаров, Марчук (президент Академії наук СРСР), майбутній Нобелівський лауреат Гінзбург, академіки Ліхачов, Богомолов, Арбатов, Абалкін, співак Кобзон, поет Євтушенко, актори Лавров, Басилашвілі, герой-льотчик Кожедуб…До нас підійшов Михайло Сергійович Горбачов із охоронцями. Звернувся до мене і питає: «Ти хто?». Відповідаю: «Доцент Грищук з України». Так він і запам’ятав мене на майбутнє – «доцент». Так і звертався при зустрічах в кулуарах з’їзду. Він мене увесь час доцентом називав – у нього була блискуча пам’ять. Я з ним під час з’їзду неодноразово зустрічався…
Мене вразила фігура академіка Андрія Дмитровича Сахарова. Я за нього дуже переживав. Він був своєрідним символом з’їзду, великий гуманіст, який самовіддано і пристрасно ратував за людські права і гідність. Кандидатом у народні депутати його висунули понад 80 організацій країни, в тому числі й знаменитий автозавод у Горькому, місті, де до кінця 1986 року він перебував у засланні.
Сахарову вдалося під вигуки і свист залу зачитати проект «Декрету про владу», в якому пропонувалося скасувати 6-ту статтю Конституції, яка оголошувала компартію «керівною і спрямовуючою силою», офіційно передати владу в країні Радам, зробити всі вибори конкурентними, всіх ключових чиновників обирати на з’їзді й бути йому підзвітними. Андрій Дмитрович звернувся з прямим закликом до громадян країни підтримати «Декрет». Він пропонував просту тактику: невідомо, скільки вся ця «відлига» протримається, потрібно під будь-яким приводом виходити до мікрофону і говорити правду. Якщо ми зможемо робити це хоча б кілька днів, у нас буде інша країна…
Сахаров у своєму виступі сказав, що в Афганістані були випадки, коли свої бомбили своїх. Який гамір зчинився при цьому в залі. «Це – брехня, брудний наклеп», – кричали із залу. Але Андрій Дмитрович спокійно закінчив свою промову і пішов і трибуни. Треба сказати, що саме цей підхід виявився дієвим.
Кумиром демократів на з’їзді був Борис Миколайович Єльцин. Поряд із цим бунтівником, що вийшов із компартії й очолив опозицію, проявилися відомі згодом політики – Старовойтова, Бурбуліс і десятки інших демократів.
Ніколи більше в історії радянського та російського парламентаризму в складі депутатського корпусу не було такої концентрації умів, талантів, професійної компетентності, темпераментів і яскравих особистостей, як на тому першому з’їзді. Вже тому шкода, що настільки блискучий потенціал швидко вичерпався.
Михайло Горбачов пішов на величезний особистий ризик, створивши конституційний центр влади, який він не міг контролювати адміністративно. За Конституцією СРСР з’їзд був найвищим органом державної влади, що має право розглядати будь-яке питання, в тому числі проводити негайні зміни в самій Конституції. Вже це було «бомбою», контрольованим політичним переворотом. З’їзд розбурхав країну. До того часу більшість радянських людей жили ніби з подвійною свідомістю: у реальності вони бачили власну убогість, убогість побуту, обмеженість життєвих перспектив, бюрократичне всевладдя, а в ЗМІ і суспыльному житті малювалися зовсім інші картини. Панували казенні славослов’я на адресу єдиної та наймудрішої партії, міркування про переваги соціалізму і похмурі пропагандистські штампи.
Після прокомуністичного виступу тричі Героя Радянського Союзу Івана Кожедуба я підійшов до Горбачова: «Михайло Сергійович, треба щось робити, треба йти вперед». А він каже: «Ти чув виступ Кожедуба? Як йому аплодували! Хіба можна при такій ситуації приймати швидкі реформи?».
Перебуваючи на вершині влади, Горбачов проводив численні реформи і кампанії, які в подальшому могли призвести до ринкової економіки, до знищення монопольної влади КПРС. Але… призвели до розвалу СРСР. Оцінка діяльності Горбачова суперечлива. Консервативні політики критикували його за економічний розлад, розвал Союзу та інші наслідки перебудови. Радикальні політики критикували його за непослідовність реформ і спробу зберегти колишню центрально-плановану економіку і соціалізм.
Я ж особисто дуже поважаю Михайла Горбачова, і ці почуття в мені непохитні й донині.
Перший З’їзд показав лідерів і дав вирішальний сигнал «Пора!». Накопичене в суспільстві невдоволення вирвалося назовні й негайно стало політичною силою. Під прямим впливом Першого з’їзду невдоволення перетворилося на революцію в розумах людей. З’їзд став ареною реальної і драматичної політичної боротьби, що відбувалася на очах у всього народу і за прямої участі народу. На з’їзді вперше відкрито виявилися основні протиріччя, які невблаганно розколювали країну. Фатальною стала тема суверенітетів республік і територій. Тон задавали депутати з Прибалтики, які вже включили статті про суверенітет у свої конституції, і тепер бажали переробити Союз у договірну федерацію.
Найважливішим досягненням з’їзду можна назвати чесний діалог влади з суспільством, завдяки чому в країні вперше з’явилося реальне й активне громадянське суспільство. 25 травня 1989 року СРСР був однією країною, а через два тижні – зовсім іншою, і ця зміна була незворотною…
Вже в Києві ми створили ініціативну активну групу з 50 людей зі складу 230 депутатів із України – «Республіканський депутатський клуб». Ця група засідала у приміщенні КПІ, ректором якого був нинішній президент Університету «Україна» Петро Михайлович Таланчук. Там ми й познайомилися. Він справив на мене незабутнє враження. Наша група аналізувала роботу з’їзду, і ми прийшли до висновку, що було багато антидемократичних процедурних моментів при виборах народних депутатів. Ми намагалися виробити нові принципи виборчої системи, розробляли концепцію визначення чисельності депутатів. Я навіть зустрічався з цього питання з Першим секретарем ЦК КПУ Володимиром Івашком.
Тепер зрозуміло одне: епоха великих змін – потрібних і зайвих, назрілих і надмірних, проривних, хворобливих, трагічних і доленосних – почалася 21 рік тому саме з Першого з’їзду народних депутатів СРСР, який пробудив країну, але не зумів визначити її шлях до кращого майбутнього. Правильна дорога була вже помітна, але ми знову пішли іншим шляхом…