Властю Верховного Архиєпископа, Глави Української Греко-Католицької Церкви, та згідно з рішенням Синоду Єпископів нашої Церкви від 1-5 липня 2001 р та канонами 140-145 кодекс
| Вид материала | Кодекс |
- Островський Валерій, 249.62kb.
- Про погодження релігійній громаді Української греко-католицької Церкви місця розташування, 12.36kb.
- Про утвердження патріаршого устрою Української Греко-Католицької Церкви, 260.55kb.
- А. П. Лебедев История Греко-восточной церкви под властью турок, 4834.32kb.
- Нові умови, з’явилися нові потреби відродження Української Церкви для формування релігійности, 583.3kb.
- План соціально політичні та історичні причини виникнення уніатства. Еволюція та становлення, 1361.93kb.
- Методичні рекомендації Схвалено наказом Міністерства освіти І науки України від, 2846.3kb.
- Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 р. N 10-рп закон, 1277.11kb.
- Доклад Архимандрита Иустина Поповича Св. Синоду Сербской Церкви в ответ на сделанный, 47.75kb.
- Русской Православной Церкви «О вопросах внутренней жизни и внешней деятельности Русской, 244.23kb.
Словник термінів
Чернечий стан (богопосвячене життя) – це сталий спосіб життя у спільноті в якомусь інституті, затвердженому Церквою, завдяки якому вірні під дією Святого Духа, наслідуючи докладніше Христа, Учителя і Приклад Святості, посвячуються згідно з приписами статутів з нового й особливого титулу для дотримання прилюдних обітів послуху, чистоти і вбогості під законним Настоятелем, відмовляються від способу мирського життя і цілком присвячуються осягненню досконалої любові на службу Царства Божого для побудови Церкви і спасіння світу, будучи немов знаками, які провіщають небесну славу (Кодекс Канонів Східних Церков (далі – ККСЦ), кан. 410).
Чернець (черниця) – особа, яка, відмовившись від мирського способу життя, посвятила себе і своє життя на служіння Богові через складання професії євангельських рад чистоти, убожества, послуху в чернечій спільноті в якомусь інституті. (Професія – складання обітів чистоти, убожества, послуху тимчасова – до визначеного часу; довічна – до смерті) (ККСЦ. – С. 380).
Чернецтво – духовні особи, які, посвятивши себе Богові, вибрали чернечий стан, спосіб життя ченця, черниці.
Чернечі обіти – це свідома й добровільна обіцянка Богові зберігати чистоту, убожество, послух; обряд прийняття чернечого стану, який здійснюють під час Божественної Літургії.
- Чистота – це обіт, яким богопосвячені особи відрікаються подружнього життя, щоб усю свою любов дарувати Богові, яка провадить до любові всіх людей.
- Убожество – це обіт, яким богопосвячені особи беруть участь в убожестві Христа, що задля нас став убогим, бувши багатим, щоб Його убожеством ми розбагатіли (див. 2 Кор. 8, 9; Мт. 8, 20) (Декрет про пристосоване оновлення чернечого життя Досконалої любови – Perfectae caritatis //Документи Другого Ватиканського Собору: Конституції, Декрети, Декларації. – Львів, 1996. – С. 256 (далі – ДЧ), 13).
- Послух – це обіт, яким богопосвячені особи жертвують Богові свою волю і підкоряють її настоятелю і духовному провідникові, щоб в усьому чинити Божу волю за прикладом Христа, який прийшов творити волю Отця (пор. Ів. 4, 34; 5, 30) (див. ДЧ, 14).
Монастир (грец. μοναστηριον) – чернечий дім, в якому члени прямують до євангельської досконалості, дотримуючись правил і традицій монашого життя (ККСЦ, кан. 433); комплекс богослужбових, жилих, господарських будівель, які належать даній чернечій спільноті.
Монастирі бувають чоловічі та жіночі.
В церковно-адміністративному відношенні монастир буває: свого права (не залежить від іншого монастиря і керується власним уставом, затвердженим Церквою); папського права (заснований або визнаний апостольським престолом); патріаршого права – ставропігійський (підкоряється безпосередньо патріархові); єпархіального права (заснований єпископом, не отримав декрету визнання апостольського престолу (див. ККСЦ, кан 433-434)).
В залежності від зовнішніх ознак монастирі називаються лаврами (найбільш великі монастирі), скитами (знаходяться в більш пустинному місці для ченців, які прагнуть усамітнення) і пустинями.
Перші монастирі появились у IV ст. в Єгипті та Палестині, а згодом поширились по цілому християнському світі. На Україні, перший монастир – Києво-Печерський, появився в XI ст.
Чин – це чернеча спільнота, затверджена Церквою, члени якої складають довічну професію чистоти, убожества, послуху, що прирівнюється до монашої (див. ККСЦ, кан. 504)
Згромадження – це спільнота, затверджена Церквою, в якій члени складають прилюдну професію чистоти, убожества, послуху, яка не прирівнюється до монашої (див. ККСЦ, кан. 504).
Настоятель (Настоятелька) – богопосвячена особа, старша за адміністративною владою в чернечій спільноті.
Вищий Настоятель – богопосвячена особа, чия влада розтягається на більше чернечих спільнот.
Духовний – те, що відноситься до духа, походить від нього (протил.: матеріальний, тілесний); те, що відноситься до релігії, релігійного життя, Церкви (протил.: світський, мирський, секуляризований).
Духовний провідник – особа, яка провадить духовним життям віруючого, є духовним отцем чи духовною матір’ю та духовним прикладом.
Катехизація – це впорядкований процес вивчення Христової науки, щоденне зближення з Його Особою, завдяки чому віра стає зрілою і формується Христовий учень (Катехитичний правильник Української Греко-Католицької Церкви (1 листопада 1999), 21; див. ККСЦ, кан. 617).
Аскеза (грец. ασκησις) – вправа в духовному удосконаленні шляхом відречення від своєї волі і грішних бажань; життя в пості, молитві, умертвленні.
Що перешкоджає нам, священикам,
свідчити Христа у суспільстві
о. Олег Зубик,
Львівська Архиєпархія
1. Вступ
Вибравши і підготувавши своїх учнів, Христос полишає їх, бо має звершитись план Божий – Хресна Жертва, відкуплення людства. Учні Христові у цілковитій розгубленості. Вони так впевнено почували себе за Його земного життя, але Христос посилає їм Утішителя, Духа правди – Духа істини, відкриває їм розум, щоб “розуміли Писання”. Надхнені Святим Духом апостоли отримують відвагу до голошення Слова Божого, Євангелія по усьому світу. Христос також наділяє їх владою духовною.
Дією Святого Духа ми, священики, є спадкоємцями учнів Христових і покликані проповідувати та свідчити Христа у суспільстві.
Дерево за плодами пізнається. “Віра людей є такою, якою є проповідь священиків. Цілий стан християнства в єпархії, народі чи країні від того одного залежить, як проповідують Євангеліє”. Так писав митрополит Андрей Шептицький у 1934 році. Ці слова Митрополита актуальні і сьогодні.
Що перешкоджає нам, священикам, свідчити Христа у сучасному суспільстві? Виглядає, що ніщо не заважає. Вже минуло більше 10 років від того часу, коли УГКЦ вийшла з підпілля, і вже 10 років функціонує в незалежній державі, тобто не є переслідуваною. Однак, питання є далеко не риторичне, бо з огляду на моральний (точніше неморальний) стан нашого суспільства, бачимо, що є поважні проблеми, на які слід було би звернути увагу. Отже, якщо поставити питання з якісної сторони, тобто якою мірою, наскільки ефективно це робиться, тоді можна побачити фактори, що мають серйозний вплив з огляду на наслідки.
2. Фактори зовнішні
Яку ми отримали спадщину? (Характеристикка сучасних обставин).
Сьогодні священик стикається з наслідками понад 50-ти літнього тоталітарного атеїстичного режиму, в якому функції Церкви були зведені до обрядовості і формальності. Після 1946 року УГКЦ на теренах України була офіційно ліквідована, репресована і позбавлена будь-якої легальної можливості задовільняти духовні потреби своїх вірних. Це був період бездуховності та насаджування зовсім протилежних моральних цінностей. Народ знаходився у цілковитій ізоляції від Католицької Церкви у світі. Сорокарічний період реформ у житті Вселенської Церкви, що наступив після ІІ Ватиканського Собору, обійшов нас стороною.
Період відродження кінця 80-х – початку 90-х років був бурхливий, однак, більше емоційний. Християнськість була більше традиційною ніж свідомою. Людям бракувало елементарних знань з катехизму, а зі сторони Церкви – брак відповідних, підготованих священиків. Бажаючих заповнити на свій лад цей духовний вакуум виявилося більш ніж достатньо.
Назагал у сьогоднішньому нашому суспільстві (в основному через засоби масової інформації) проповідується явно антихристиянська ідеологія. Вона подається в такій формі, що це для блага особи, і повинно бути засадничим у її житті. Отримання від життя максимального задоволення свого “его” представляється як щастя, до якого кожна особа повинна стреміти. Під виглядом демократії реалізується вседозволеність, рушійною силою є гроші. Практично усі сфери діяльності суспільства охоплені так званими ринковими відносинами. Зовнішні чинники – культурні, ідеологічні, естетичні, психологічні, економічні та ін. постійно тиснуть на психіку і підсвідомість, формуючи певну модель, стереотип поведінки молодого покоління. Маскультура, що замість благородства і шляхетності розвиває примітивізм сприйняття світу, романтику розваг, насильства і злочинності. Покладатися на себе, а не на Бога, проблеми вирішувати за допомогою сили і насильства. Непропорційність впливу суспільства і Церкви призводить до того, що часто молода особа не має засадничо правильного поняття про Бога і дійсність. А змінювати вже усталені погляди є дуже важко. Цей фактор ускладнює роботу.
На сьогоднішній день маємо ще слабкі можливості представлення нашої Церкви у суспільстві й у світі. Досить часто це роблять за нас інші.
3. Фактори внутрішні
Священик – це слуга Божий, душпастир і провідник. Отже, в першу чергу, мусить мати покликання до священства. “Не Ви мене вибрали, а Я Вас”. Але покликання потрібно розвинути. Для цього необхідна належного рівня духовно-богоcловська формація та відповідний загальноосвітній рівень. Це повинна бути особа інтелегентна. Але, в першу чергу, це повинен бути муж молитви, який мусить мати глибоке духовне пережиття Бога. Можна багато говорити про Христа, але й не проповідувати Його. З повноти серця повинні уста промовляти до людей. У сьогоднішньому світі не бракує передачі інформації, а є брак людей, які можуть передавати той Дух Святості. Уміння поєднати у собі приклад життя мирянського і священичого. Душпастирство – це служіння і провідництво. Усе життя священика повинно бути наповнене відповідним духовним змістом, а недостатність духовно-богословської формації, глибокого духовного пережиття Бога є прямою перешкодою до правдивого свідчення Христа у сучасному суспільстві. (Не кожен, хто закінчив семінарію, може бути священиком). Люди потребують священика, а не того, хто вдає його. Одна душа вартує хоч би одного доброго слова. Часто нам бракує щирості і безпосередності. Дбаючи за форму, нерідко втрачається суть, виконуючи приписи, перестаємо бути “добрим самарянином“. Стараючись прикрасити храм як споруду, менше дбаємо про храм духовний у душах людей.
З іншого боку, священик своєю поставою, поведінкою голосить Христа, де б Він не був: чи у храмі, чи поза храмом, офіційно чи приватно.
Багато наших вірних сприймають християнство традиційно, формально, поверхово. Те, що говориться у Церкві, у Євангелії – це одне, а те, що в житті практичному – це зовсім інше. Вина за це лежить на священикові. Ісус каже: “Вогонь прийшов Я кинути на землю і прагну, щоб він розгорівся” (Лк. 12, 49). Священик повинен мати того вогника, щоб нормально у суспільстві міг представляти Христа, а не говорити завчені загальні формули. Щоби правдиво свідчити Христа, необхідно самому пізнати Його, прийняти і утвердитися в Ньому, тоді це легко передається людям.
Переживати Літургію, молитви, проповідь, а не просто відчитувати. Пригадаймо той момент, коли ми перший раз ставали до престолу, наші наміри, наші думки, наш хвилючий стан. З плином часу наше священство для нас стає буденним. Це – ніби формальність, яку само собою треба відбути. Але факт є той, що час від часу собі і один одному необхідно пригадати, хто то є священик.
Відсутність динамізму відповідного до сучасних вимог суспільства є наслідками інерційності та лінивства. Замість того, щоб старатися усвідомлювати виклики часу і силою Св. Духа зрозуміти їх глибинний богословський зміст та дати на них свою діяльну відповідь любові, тішимося попередніми здобутками і дальше не йдемо. При ділі Божому через свою неорганізованість марнуємо час. Тоді починається збайдужіння і застій. Ісус попереджував: “Дивіться, щоб серце Ваше не розтовстіло від обжирства, пияцтва і життєвих клопотів”.
Нераз можемо спостерігати певну боязнь. Боязнь проповідувати у спосіб нетрадиційний, поза межами храму (навчальні заклади, лікарні, у засобах масової інформації та ін.). Боязнь розбурхувати оте технократизоване супільство, наражатися на опір прагматизму, скептицизму, інтелектуалізму та егоїзму. Боязнь формування активної християнської позиції кожного мирянина (гарно виглядає, коли мова йде про чисто теологічні аспекти і зовсім по іншому справа проявляється, коли зустрічаємося з проявами конкретних християнських прнципів у житті; велика частина вірних перебуває на нижчому рівні від прожиткового мінімуму). І тут є багато проблем.
Надзвичайно важливу роль в житті священика відіграє його сім’я, оця домашня церква. Сім’я або родина священика повинна бути зразком для наслідування. На жаль, маємо приклади занепаду священичих родин: нема молитви, спосіб думання категоріями світськими. Велику роль відіграє дружина священика. Коли і вона має покликання бути добродійкою, підтримує свого чоловіка в його душпастирській праці, тоді така священича родина являється зразком до наслідування. Якщо у дружини священика зовсім інша позиція і погляди на життя, тоді той священик “відбуває чистилище на землі”.
Священик мусить постійно працювати над собою, щоб на належному рівні проводилось духовне провідництво на парохії. Але є такі ситуації, коли священик старається в силу об’єктивних або ж суб’єктивних обставин займатися багатьма проблемами, а на основне, духовне, бракує часу. Тоді духовність занедбується і зводиться до формального служіння.
Є випадки недбалого і неналежного ставлення церковної прислуги до святих речей, і відповідальність за це несе священик. Мають місце також прикрі випадки конфліктних ситуацій між священиками і мирянами, між самими священиками, недостойної поведінки самих священиків, явного і неявного непослуху своєму Владиці. Це дає згіршення людям і, як наслідок, підриває авторитет цілої Церкви. Такі негативні моменти мають місце в нашій Церкві через неготовність окремих осіб до тої високої і відповідальної місії бути пастирями Христового стада.
4. Заключення
Але протягом двохтисячолітньої історії християнства, проповідування і свідчення Христа, було справою нелегкою. Нелегко це у сьогоднішньому суспільстві. Завжди пам’ятаймо, що ми є пастирями Христового стада, і відповідаємо за кожну окрему особу.
Що можуть робити миряни для сім’ї
та для зцілення суспільних хворіб?
Зоряна Шеремета,