Властю Верховного Архиєпископа, Глави Української Греко-Католицької Церкви, та згідно з рішенням Синоду Єпископів нашої Церкви від 1-5 липня 2001 р та канонами 140-145 кодекс

Вид материала

Кодекс

Содержание Сучасні мас-медіа як “нова євангелія” світу Соціальні проблеми і Церква в богословській спадщині і в соціально-політичній діяльності митрополитаАндрея Шептицького Український державний Час, який спонукав 2. Реакції у суспільстві 3. Суспільні принципи 6. Христос лікує 7. Священики повинні працювати над собою 8. Церкву цікавить ціла людина 9. Комунізм і нацизм 10. Священики і партії Священики повинні 11. Покаяння через сповідь Духовенство спроможне виховати святих громадян воюючої на землі Церкви – справжніх героїв праці і жертви любові до ближнього з л Поняття справедливості є похідне від совісті, а Поняття справедливості скріплює, підносить і освячує Христос своїм законом любові, коли каже любити ближніх, як самого себе” 13. Суспільні гріхи 14. Церква і народ 15. Любов допомагає суспільству Обов’язок давати милостиню ... Полное содержание

Подобный материал:

• Островський Валерій, 249.62kb.
• Про погодження релігійній громаді Української греко-католицької Церкви місця розташування, 12.36kb.
• Про утвердження патріаршого устрою Української Греко-Католицької Церкви, 260.55kb.
• А. П. Лебедев История Греко-восточной церкви под властью турок, 4834.32kb.
• Нові умови, з’явилися нові потреби відродження Української Церкви для формування релігійности, 583.3kb.
• План соціально політичні та історичні причини виникнення уніатства. Еволюція та становлення, 1361.93kb.
• Методичні рекомендації Схвалено наказом Міністерства освіти І науки України від, 2846.3kb.
• Рішенням Конституційного Суду України від 22 травня 2008 р. N 10-рп закон, 1277.11kb.
• Доклад Архимандрита Иустина Поповича Св. Синоду Сербской Церкви в ответ на сделанный, 47.75kb.
• Русской Православной Церкви «О вопросах внутренней жизни и внешней деятельности Русской, 244.23kb.

5. Висновок

На закінчекння я б хотів застерегти всіх нас від двох спокус, які чигають на кожного, хто намагається тверезо та об’єктивно глянути на дійсність, в якій живе.

Найперше – це спокуса відмежуватися від тої дійсності та сказати собі, що це все говориться не про мене, не про мою спільноту, до якої належу: я живу в іншій області, в іншій країні, у нас це не так. Всі ми є прямими чи непрямими споживачами, а то й носіями тої поп-культури, яка сьогодні перестає зважати на своє християнське коріння та не обмежується рамками лише однієї держави.

Інша спокуса – це одразу засудити таке суспільство чи культуру. Засудити – означає протиставитись та впасти в ілюзію еклезійного пуританства. Нам, навпаки, сьогодні необхідно зробити все для того, щоб Христова Церква, як носій єдиного Джерела відродження народу, взяла на себе відповідальність євангелізації та християнізації тої культури, тобто справжнього уздоровлення та відродження того зраненого суспільства у світлі Христової Правди. Сьогодні, як ніколи, ми повинні зробити все, щоб подбати про конкретні практичні заходи, які б спочатку відродили самих членів христового Тіла, а відтак зробили їх здатними донести до кожного українця той скарб, який носять у собі.

Христова Церква в Україні після довгих років заперечення знову виходить на суспільну арену, роблячи перші кволі кроки. Хоча її ще часто сприймають лише як якесь “суспільно-політичне явище локального значення” або, в кращому випадку, як велику благочинну організацію, що може перебрати від держави роль соціальної служби, але все ж таки дивляться з надією та довірою. У 2000 році на запитання “чия думка для Вас є найбільш авторитетнішою” 22% жителів Львіщини надали перевагу священикові, 33,3% ствердили, що лише на Бога покладають надію на реальне покращення життя, а 31,7% найважливішим наміром свого життя вважали бажання зберегти віру в Бога¹⁶.

Сьогодні, як ніколи, потрібно як на науковому, так і практичному рівні говоротити не лише про соціальну доктрину Церкви, але про суспільну еклезіологію. Суспільство прагне не лише почути доктрину, але побачити нас, торкнути нашого справді християнського життя, як це було під час приїзду Святішого Отця до України минулого року. Від того живого дотику до Христа, через Його містичне Тіло воно справді може отримати уздоровлення, подібно, як кровоточива жінка уздоровилась від дотику до краю христового одягу, знайти Христа – єдине джерело свого відродження.


Сучасні мас-медіа як “нова євангелія” світу


о. Ігор Пелехатий,

головний редактор газети

і видавництва “Нова Зоря”


1. Вступ

Останнім часом усе частіше доводиться чути термін “інформаційне суспільство”. Україна, хоч і поволі, входить у це суспільство, а його невід’ємною частиною стає також і Церква. Зрештою, на всіх етапах своєї 2000-літньої історії Христова Церква стояла біля витоків основних джерел інформації та сприяла їх розвиткові. Це стосується і виникнення писемності, яку більшість нині цивілізованих народів прийняли разом з християнством, і появи книгодрукування, котре на початках було виключно інтелектуальною сферою діяльності Церкви. Зрозуміло, що й у наш час, на порозі III тисячоліття, Церква не може стояти осторонь розвитку сучасної інформаційної сфери, а навпаки — повинна активно використовувати її у новій євангелізації людського суспільства.


2. Проблематика

На порозі III тисячоліття постали нові гострі проблеми у взаєминах ЗМІ та суспільства. Засоби масової комунікації, пропонуючи суспільству способи вибору життя, різноманітну інформацію та гаму поглядів, у значній мірі почали поширювати деструктивний вплив. Саме тому питання етики виявились актуальними як ніколи, а недотримання християнсько-моральних засад серйозно турбують як Церкву, так і суспільство в цілому.


3. Позитиви

Такий стан спричинив появу документа під назвою “Етика в соціальних комунікаціях”, підготовленого Папською Радою з питань соціальних засобів комунікації і оприлюдненого 4 червня 2000 року. Документ, зокрема, констатує, що Церква має власні причини цікавитися засобами соціальної комунікації. Крізь призму віри історія людської цивілізації бачиться як довга мандрівка, яка веде від Вавилону (символ зруйнованої комунікації) до зішестя Святого Духа і вогненних язиків (відновлення комунікації силою посланого Богом-Сином Духа Святого). Церква, яка була послана у світ, щоб голосити Радісну Звістку, проповідує Євангеліє аж до кінця світу. І Церква знає, що проголошення віри сьогодні неможливе без використання мас-медіа.

Тому Церква ставиться до засобів масової інформації позитивно та заохочуюче. Вона не спиняється на упередженості та засудженні, а вбачає у цих засобах не лише продукти людської винахідливості, але й чудесні дари Господа і правдиві знаки часу. Церква підтримує тих, хто професійно працює у сфері медіа, і виступає за діалог, у якому можуть брати участь усі зацікавлені. Водночас Церква привносить із собою довголітню традицію моральної мудрості, що бере свій початок у Божому одкровенні та людському мисленні. Церковна культура може захистити інформаційну культуру від загрози бездумного накопичення фактів. Її особливий внесок у порядок людського існування, включаючи світ соціальної комунікації, полягає у її баченні людської гідності особи, яка повністю проявляється у таємниці Слова, що стало плоттю.

Згідно з Апостольською конституцією, медіа покликані служити людській гідності в той спосіб, що вони допомагають людям провадити праведне життя і жити в спільноті. Медіа дають можливість людині усвідомити свою гідність, зважати на думки та почуття інших людей, розвивати почуття взаємної відповідальності та зростати в особистій свободі, поважаючи свободу інших та ведучи з ними діалог. Спілкування за допомогою медіа дає як суспільству, так і окремій особі унікальні шанси, оскільки сприяє духовному удосконаленню в багатьох аспектах, зокрема економічному, політичному, культурному, виховному і релігійному.


4. Негативи

Але в той самий час медіа можуть також використовуватися і для того, щоб ставати на шляху спільноти та порушувати духовні блага людей. Це відбувається тоді, коли медіа відчужують, відтісняють людину, втягують її у потворні, будовані на фальшивих, руйнівних вартостях спільноти, коли сіють ворожнечу та конфлікти, коли подають низьке і недостойне у фальшивій величі, зневажаючи справді високе та благородне, коли поширюють брехню та дезінформацію. На превеликий жаль, такі негативи у сучасних засобах масової інформації превалюють щораз більше і більше.

Медіа часто стають учасниками „змови проти життя“, подаючи явища контра­цепції, стерилізації, абортів і евтаназії як ознаки прогресу та свободи і позначаючи позиції, які беззастережно виступають за збереження життя, як ворожі і реакційні. Традиційні форми вираження національних культур щораз частіше залишаються без доступу до ЗМІ і перебувають на межі зникнення (чи не подібне спостерігаємо сьогодні й у відношенні до української культури?). Замість того, щоб сприяти навчанню людей, медіа можуть відволікати їх увагу та спонукати до порожньої трати часу. Особливо страждають діти та молодь, проте і дорослі зазнають шкоди від примітивних й маловартісних програм.

Чи допустимо у державах, які побудовані на віковічних традиціях націй, що їх створили, щоб національна духовна культура була так принижена, як нині в Україні? Коли протягом усіх цьогорічних різдвяних та великодніх свят в українському телеефірі майже нечутно українського слова, колядки, щедрівки, гаївки?

Завданням комунікації є зближувати людей, збагачувати їх життя, а не ізолювати та експлуатувати їх. Тому правильно використані засоби масової інформації можуть спричинитися до створення гармонійної людської спільноти, базованої на справедливості та любові, і саме тоді вони стануть знаком надії.


5. Інтернет

На початку III християнського тисячоліття людство починає творити всесвітню мережу Інтернет для негайної передачі інформації, думок та вартостей у різних сферах діяльності. Ця мережа вже стала доступною багатьом людям вдома, у школі, на робочому місці. Індивід може тепер сягнути висот людського духу чи людських чеснот або ж упасти в прірву людської ницості, сидячи перед екраном комп’ютера. Ця комунікаційна технологія створює нові потенціали Добра і Зла. Тому необхідним є постійне вивчення впливів і особливо етичних наслідків нових медіа, а також розвиток Церквою власної інформаційної системи. Церковна практика комунікації має бути зразком і відображати найвищі ідеали справедливості, відповідальності та поваги до прав людини. Церковні засоби масової інформації мають бути також посередниками у проголошенні усієї правди про вартості людського життя та людської історії — оскільки ця правда присутня у Слові Божому. А церковна ієрархія повинна всіляко заохочувати засоби соціальної комунікації до поширення Радісної Звістки – Євангелії.

Наостанок, документ “Етика в соціальних комунікаціях” вказує нам Ісуса Христа як зразок для працівників медіа. Бог говорить до нас через Сина, і цей Син уділяє нам любові Отця. Ісус проповідував своє вчення у формі притч та історій, які простою мовою висловлювали глибокі істини. Ісус вимагав від інших відвертості, справедливості та правдивості і засуджував лицемірство, обман і будь-які неправдиві вістки.


6. Заключення

Розвиток інформаційної сфери в Українській Греко-Католицькій Церкві має свої особливості, пов’язані, зокрема, з історичними катаклізмами, які спіткали її у минулому столітті. Тому становлення і розвиток сучасної греко-католицької преси в Україні можна насправді вважати феноменом. За останні десять років існування Церкви в легальних умовах майже в кожній Єпархії було створено щонайменше по одному часопису, більшість з яких мають доволі сучасну технічну базу. Крім офіційних єпархіяльних ЗМІ, також виходять у світ молодіжні, катехитичні, харитативні видання, часописи для дітей, існує кілька радіостанцій та радіопрограм, серед яких, зокрема, радіо “Воскресіння” та часопис “Нова Зоря” мають всеукраїнський статус та доволі чисельну аудиторію. На сьогодні в лоні УГКЦ нараховується більше тридцяти ЗМІ. Друкована преса виходить разовим накладом щонайменше у 70 тис. примірників (до речі, виключно українською мовою), що виглядає досить пристойно з огляду на реальну інформаційну ситуацію в Україні.

Крім того, Українська Греко-Католицька Церква повинна більш інтенсивно співпрацювати зі структурами Вселенської Церкви вивести всі свої установи, організації, навчальні заклади та засоби масової інформації на якісно новий рівень, щоб таким чином ефективно впливати на духовно-інтелектуальний розвиток українського суспільства.

Найбільшою спонукою до цього повинна стати наша спільна відповідальність за те, що чиниться в українському інформаційному просторі, а також спільна турбота про авторитет нашої Церкви як в Україні, так і світі. Якщо Українська Греко-Католицька Церква не займе свого місця в Інтернеті, пресі, телебаченні і радіо, то це місце буде негайно заповнене іншими ідеями та ідеологіями, далекими від християнства. І носіями їх стануть ті, які зароблятимуть нечесні гроші, гублячи душі наших ближніх.


Соціальні проблеми і Церква в богословській спадщині і в соціально-політичній діяльності митрополита
Андрея Шептицького

Михайло Гайковський,

Український державний

лісотехнічний університет,

Львівська академія мистецтв


1. Вступ

Архієрейське служіння Слуги Божого Андрея Шептицького припадає на час “нових речей”. Час, який спонукав Католицьку Церкву повернутися лицем до нових соціально-економічних проблем. Римський архієрей Лев XIII у своїй провіденційній енцикліці “Rerum novarum” (15. V. 1891) детально висвітлив антагонізми і протиріччя між “власниками і пролетарями, між капіталом і працею” і звернувся із закликом до Церкви, держав і народів “негайно прийти на допомогу людям з найбідніших верств, оскільки значна їх частина перебуває в умовах, недостойних людини”. Понтифік застеріг світ, що популярна соціалістична розв’язка соціальних протиріч загрожує кинути світ в тенета “замішання і неладу”, а громадянам готує “тверду і ненависну неволю”. (Див. “Нові справи” 2, 3).

Нову, автентичну декларацію церковної науки митрополит Галицький Андрей не тільки опанував, але й став її активним провідником в Україні. 21 травня 1904 року він звернувся з особливим пастирським посланням до духовенства “О Квестії соціальній”.

“Бажаю, – писав він, – в тім моїм письмі представити соціальну сторону Христової доктрини і науки Церкви, котру Лев XIII так ядерно і ясно зібрав у своїй енцикліці “Rerum novarum”: “Буду дотримуватися науки св. Отця, додаючи до неї лише те, що насунуть мені на гадку обставини нашої суспільності і потреб нашого духовенства”¹⁷.


2. Реакції у суспільстві

Послання митрополита викликало жвавий інтерес української громадськості. Іван Франко назвав його “інтересною брошурою архіпастиря нашої Церкви”, оскільки тут порушено “справи важні, жизнені для нашого народу”. Каменяр прагнув “оцінити по справедливості погляди і практичні поради” архипастиря Андрея, щиро відзначивши його “гарячу прихильність до людей взагалі, особливо до простого люду та дбання про його піднесення”¹⁸. Франкові імпонувало те, що митрополит говорить попросту, як рівний до рівних, як чоловік до людей, радить, припоминає, іноді й палає, не лякаючись ужити енергійного слова, де річ того вимагає. Він любить ілюструвати свою промову прикладами життя, фактами з власної обсервації і се дає його посланням “живе дихання”.


3. Суспільні принципи

Митрополит вважав своїм правом та обов’язком

“рішучо забрати голос в справах суспільних, роз’яснити суспільні принципи Христової віри і скупити (об’єднати – М.Г.) правдивих християн під прапором католицької суспільної акції, щоб успішно працювати для добра убозших верств і устерегти людей перед небезпекою облудних теорій”¹⁹.


Саме ці принципи ляжуть в основу соціальної програми для духовенства очолюваної ним Греко-Католицької Церкви, програми, що мала окреслити шлях, яким слід “провадити український народ, щоб уникнути хибної тактики, яка могла би в консеквенціях допровадити до злого”.

Митрополит акцентував, що Церква прагне розв’язати наболілі соціальні проблеми, адже, “демократичний рух, що в цілій Європі покликує під стяг оборони убогих і покривджених” є похідним від духу Христового Євангелія.

4. Аналіз

В документальній спадщині митрополита знаходимо вияснення об’єктивних і суб’єктивних причин “української руїни”. До них відносилися “помилки наших політичних провідників, зла воля наших противників і ворогів, природні хиби нашої національної вдачі, брак свободи та державного життя, культура, затроєна бацилами пагубних суспільно-політичних, релігійних чи антирелігійних теорій”.

Вищевказані причини характеризуються як дуже поважні. Їх, на думку Глави Української Греко-Католицької Церкви, мали б аналізувати історики і соціологи, тай то більше в ракурсі об’єктивної критики, ніж самохвальства (бо “більшу прислугу віддає людині й народові той, хто вчить його направляти свої помилки, ніж той, хто вчить гордіти й тішитися славою і величчю минулих поколінь”).

5. Хто винен?

Митрополит Андрей несподівано різко ставить запитання «Хто винен?» і так само відповідає: “Чи не треба шукати причини тої руїни у нас самих?” Окрім об’єктивних і зовнішніх причин, важливішими, на його думку, є “причини морального і надприродного порядку”.²⁰

Сміливо та справедливо і нині звучать слова великого святця Андрея (хоч відносились вони до сумного 1934 р.):

“Дивлячись на страшну руїну, в яку потрапив наш нарід на Придніпрянщині, де правдоподібно вже мільйони людей згинули з голоду, а інших знову на мільйони чекає голодна смерть, на небувало тяжкі переживання, руїну нашого шкільництва, крайнє зубожіння наших сіл, безробіття молоді, крайню нераз нужду, в якій приходиться нашим дітям виховуватися й учитися на крайній упадок моральності по селах; на упадок християнської родини, на безхосенність нашої проповіді; дивлячись на легкодушність молодих, несовісність старших…, на зростаючу небезку алкоголізму, на безсоромну неморальність, на руїну всього того, з чим може лучитися якась тінь надії Батьківщини на будуче.., на те страшне багно в яке… щораз глибше западаємо”


– треба прозріти: побачити власну соціальну співвідповідальність за суспільне зло і суспільлні терпіння.

Митрополит підкреслює, що Церква і духовенство зобов’язані схилити

“людей віруючих… шукати у своїй совісті всього того, що може заслужити на Божу неласку… нашим обов’язком піддавати священикам і разом з ними шукати в нас всього, що може заслуговує на Божу неласку”.²¹


Для більшої переконливості, владика цитує св. Єроніма:

“Через наші гріхи варвари сильні. Через наші злочини спадає погром на римські війська. І, неначе не було б досить тієї біди, домашня (громадянська – М.Г.) війна більше нас нищить, як зброя ворогів”.²²


Отже, покаяння, покута, мали стати основою морального оздоровлення і ключем до вирішення соціальних проблем.

“До розв’язання соціальної квестії, – писав митрополит, – Церква підходить із принципами віри: етики Христової… повними життя і актуальності, здатними і в нинішніх часах принести світові мир… Розв’язання соціальних проблем в тому, щоб суспільний устрій був опертим на справедливості та на Христовім законі”.²³


6. Христос лікує

Христос підносить гідність людини, двигає з упадку сім’ю-родину, зобов’язує сильних цього світу до справедливості і хилить до милосердя, заохочує усіх людей до праці над добром убогих і знедолених. Вчення Ісуса впроваджує в життя Його Церква, збудована на камені віри і любові до ближнього. Вона тисячоліттями трудиться над ліквідацією рабства і неволі, пропагує справедливість, рівність людей перед Богом і людським правом і є гарантом прогресу. Вона благовістить рівність і братерство усіх людей, опіку над немічними і оборону покривджених. У відкриті рани суспільства католицька Церква вливає єлей миру і усуває братню боротьбу суспільних верств, навчає людей терпеливості і спонукає їх до праці, яка спроможна змінити їх долю. В апостольському дусі митрополит Андрей навчав, що усі люди – браття і природньо мають жити не у боротьбі, а в злагоді та любові.²⁴

“Власним поступуванням вченням (прикладом – М.Г.) мусимо дати багатшим приклад справедливості і любові, убогим – приклад терпеливості, самовідданості і того убожества духом, що добрами світу гордить, а передусім шукає Божої правди і Божого Царства”²⁵


– так він заохочував до праці в народі підлегле духовенство, ставши сам героєм любові до ближнього.

7. Священики повинні працювати над собою

Взірцем пастирського служіння українському народові став о. Маркіян Шашкевич. 5 листопада 1911 року, стоячи над гробом Будителя Галичини митрополит Андрей повторив маркіянове гасло:

“В народ!… Йти в народ, щоб його підносити, просвіщати, боронити, щоб єго спасати, щоб за нього вмирати – се наш ідеал… Люд – се наша сила…, праця для нього – се наша задача…, єго добро – се наша будучність”²⁶.


Духовенство, на думку митрополита, має стати ферментом соціальних перетворень і основою справедливого загального ладу.

Нові часи і “нові речі” ставили нові вимоги до клиру. Суспільство потребувало нової генерації духовенства. Відчуваючи потреби часу, Глава українських греко-католиків невтомно плекав духовні кадри. Особливу надію він покладав на семінаристів – майбутніх священиків. Вже на початку свого душпастирювання він звернувся до питомців з посланням:

“мусите добре знати наш нарід і його мову, дбати про кожне його добро, цілим серцем його любити, а приготовлятися всіма способами до праці над ним і, якщо в якому-небудь напрямі чого-небудь хосенного для людей можете навчитися, учіться і тим способом збирайте і приготовляйте оруддя до вашої будучої праці”.²⁷


Один із когорти семінаристів, який пізніше став ректором семінарії і академії, сподвижник митрополита Йосиф Сліпий пізніше згадував:

“Коли стали Ви єпископом і митрополитом… скільки вложили Ви труду, щоб духа побожности і праці влити в нашу духовну семінарію, в якій покутували старі навики. Багато разів… старалися Ви доказати і впоїти в нас, що нові часи ставлять великі нові вимоги до священиків, що народ жадає тепер глибшого духовного життя, більше любови і посвяти для себе”.²⁸


8. Церкву цікавить ціла людина

Турбуючись про майбутнє, архіпастир українців прагнув дійти до кожного священика і мирянина через свої численні послання, які і сьогодні не втратили своєї актуальності. Всі вони – мудрі, переконливі, влучні. Всі просякнуті любов’ю до Бога і до ближнього, наповнені духом свободи, справедливості, чистоти і смирення. Послання заторкували вічні проблеми Божої Мудрості, Божого Промислу, Спасіння, святості, а також пекучі питання економічного, політичного, соціального, національного і культурного життя українців. В своїх посланнях митрополит Андрей навчав не впадати у відчай, не зневірюватися, зберігати розсудливість, терпеливо переносити злигодні і випробовування, з вірою і надією чекати кращих часів Господнього змилування.

Митрополит знав, що народ очікує від Церкви допомоги і проводу, що він заслуговує на любов і посвяту духовенства. Ось його знамениті слова:

“Крім принципів віри, моральності і християнської душпастирської любові є всім нам спільний принцип суспільної любові і суспільної праці для люду.

Кожній верстві суспільній: богатшим і убогим належиться від нас поміч і підпора… убогим, з огляду на важче їх становище і на більшу потребу належиться від нас особлива опіка і поміч.

Мусимо працювати над полегшенням їх долі, над поправою їх матеріального добробуту, і то всіма можливими способами. Мусимо старатися підносити вартість їх праці, шукати для них нових способів заробкування, організовувати правну (правничу – М.Г.) поміч супроти можливих надужить оподаткуванню, усильно працювати над піднесеннням їх господарки, домашньої і рільної. Мусимо учити їх на цілій лінії праці і ощадності, надавати їм напрям якнайкорисніший для правдивого поступу економічного. Мусимо боронити їх перед визиском торгівлі і по можливості шукати збуту для продуктів їх праці.

Треба нам звернути особливішу увагу на стан рільників, яких надмірне зубожіння і темнота видаються часом непереборною перепоною до росту. Мусимо піднести і скріпити по цілій лінії правдиву просвіту, що дала б цьому народові спроможність здобувати собі ліпше життя.

Сто разів більше, як у кожного іншого народу, треба нам іще думати про поставлення самих підвалин нашої хати, про ту цілу економічну сторону народного життя, без якої навіть найсвітліше політичне положення завжди буде безглузде і безхосенне.

Мусимо боронити наш нарід і перед політичною кривдою та несправедливістю”.


9. Комунізм і нацизм

Окреме місце в соціальній доктрині Греко-Католицької Церкви посідає критика тоталітарних ідеологій комунізму і нацизму. 2 серпня 1930 року митрополит опублікував “Осторогу перед комунізмом”, в якій відзначив, що більшовизм перетворився в якусь матеріалістичну і поганську релігію, а брехню, обман, насильство, терор і гноблення обрав принципом свого панування. Симпатиків комунізму митрополит остерігав:

“Якщо за ними підете, впадете в неволю, з якої може не врятуєтеся…станете чужими для свого народу, його зрадниками… перейдете на службу тиранів, що захотять ужити вас до служби кривавої Москви”.


Митрополит твердив, що комунізм став причиною трагедії українського народу, сумував, що “Україна в передсмертних судорогах… бо людоїдна система більшовизму… довела багатий край до повної руйнації”.

Гітлерівські порядки митрополит влучно характеризував “режимом до більшої міри, ніж більшовицький режим, злим, майже диявольським”.²⁹

На думку великого митрополита, обидва нелюдські режими появилися через брак толеранції: “Ця течія… створила, з одного боку, фашизм і такий виразний в чисельних державах нахил до диктатури, а, з другого боку – большевизм”.

В часі більшовицької окупації митрополит не переставав відстоювати соціальні принципи Католицизму. Він безстрашно боронив Церкву і народ від кривдячих соціалістичних порядків, від “нового кріпосництва” в колгоспах, виступав проти насильств і злісного безбожництва.³⁰

В усіх випадках протестів проти окупаційних урядів, осуду їх злочинних дій позиція митрополита Андрея розцінювалася однозначно як позиція очолюваної ним Церкви і загалом усього українського народу.

Устами свого Архіпастиря Греко-Католицька Церква постійно проголошувала, що “природнє право кожного народу бути свобідним і жити власним життям, мати власну Державу”. В душпастирюванні Андрея Шептицького боротьба за “Рідну Хату – Україну” стала, по суті, однією із заповідей церковних. Митрополит прагнув бачити Україну вільною, народ – щасливим, а його Церкву – величною, піднесеною до гідності патріархату, складовою частиною Вселенського християнства.


10. Священики і партії

В умовах багатопартійності (Українці Галичини в 30-х рр. XX ст. мали тоді 12 політичних партій) митрополит ставився до партій стримано і критично. В листі до апостольської Столиці він писав:

“Я завжди намагався не підтримувати однієї партії на противагу іншій, постійно пробував вгамовувати партійні антагонізми, намагався злагоджувати відмінності між поглядами і людьми, показував моїм вірним ідеали культури, науки і святості”.


Саме тому митрополит навчав священиків:

“Ми не можемо дозволити на яку небудь агітацію політичну чи національну, противну національним почуванням українського народу. Будемо домагатися, щоби без взгляду на які небудь національні передсвідчення, не ставив ніхто ніякої перепони у всесторонньому розвитку національного життя і культури українського народу, а, навпаки, служив йому і зичливо відносився до всіх його справ. [Мусимо стерегти наш нарід], щоб не мав у серці політичної, партійної ненависті до противника. Мусимо в імені Христа працювати над усуненням всякої несправедливості та ненависті, над впровадженням у публічне життя принципів справедливості і любові. Солідарно мусимо за зле, за неморальне уважати роздування пристрастей, заздрості, гніву, захланності. [За]гроження гвалтами, тероризування, обдурення людей обіцянками не до здійснення, накидування силою свого способу поступування, мусимо уважати за неморальні і нехристиянські засоби, котрих не лише невільно нам самим уживати, але на котрі не вільно мовчати.

Священики повинні брати участь у суспільному житті, повинні іти в народ, але як священики, а не як політики і агітатори, агенти якихось партій, повинні іти в народ, але працею, не криком, добрим прикладом, а не згіршенням; любов’ю, а не пристрастю; милосердям, а не завзятістю; пожертвою, а не захланністю. Йти, щоб “слабші особи підтримати, гарячіші стримати, зігріти і до чину побудити оспаліші”.

Ми до краю обезсилені; щоби прийти до себе, вернути здоров’я і сили, наш народ потребує щоденної, тихої, муравлиної, будуючої та продуктивної праці на всіх ділянках життя; потребує праці господарської, суспільної, культурно-просвітницької, наукової, потребує католицької організації: “Як же много тут відлогом лежить…”

Першим і найважливішим обов’язком кожного священика, незважаючи на його партійне переконання, є усвідомлювати вірних у католицькому дусі. Мусимо усіх наших людей довести до того, щоби були свідомими християнами-католиками, не лиш в приватному житті, але й суспільно-політичному житті. Нехай кожен із наших вірних буде свідомий до якої Церкви належить, нехай цілим серцем її любить так, щоб ніколи, в ніяких обставинах життя від неї не відступив”.³¹


11. Покаяння через сповідь

Особливе місце в богословській спадщині великого митрополита відведене покаянню. В численних посланнях постійно звучав заклик:

“не відкладайте покаяння… Взиваю Вас до покаяння… знаю, що те покаяння не таке просте й легке, що діло покаяння в серці людини, це – чудо Божої благодаті, яке з болота й багна гріха витягує людську душу до надприроднього життя ”.


Митрополит Андрей чітко визначив соціальний характер Святої Тайни Покаяння, неодноразово підкреслюючи її величезний вплив на соціальне життя і християнську культуру.

Справу совісті митрополит вважав найважнішою справою в житті¹⁶, підкреслюючи, що найбільше вона проявляється в Сповіді. Совість – це орган душі, від якого залежить ціле здоров’я душі, життя душі, охайність, приличність душі, культура людини… Бог обвиняє людину… голосом її совісті… Порушена закидами совісті стає людина перед судом і, неначе адвокат Божої справи, обвиняє виновника – саму себе, в нарушенні Божої права. Суддею є людина… Совість людини є мірою її поступів, і хто завжди поступає за голосом своєї совісті, поступає правильно. Але трудність є в тому, що якраз совість потребує провідника (нераз людина сумнівається, хитається… легко переконується, як часто совість буває хибна й спроваджує людину на манівці). Найголовніша праця Церкви над людьми полягає в тому, щоб просвітити голос совісті знанням Божого закону і обов’язку, щоб вона була правдивою і чутливою, щоб людина хотіла і вміла йти за нею¹⁷. Отці-сповідники отримали настанови митрополита:

“побороти у кожній совісті самолюбство, засліплення, пристрасті і судити людську совість так справедливо, щоб вона, проти своєї волі, цей суд прийняла і сама на себе взяла довершення засуду”.


Як “дорадників Божого права”, митрополит зобов’язував священиків плекати:

“правдиве поняття й почуття закону, порядку, об’єктивне почуття обов’язку, волі, той обов’язок виконувати, пошанування чужого права, виробляюючи таким чином в людських душах найглибші основи культури, суспільного життя та ладу”.¹⁸


12. Християнська справедливість

Духовенство спроможне виховати святих громадян воюючої на землі Церкви – справжніх героїв праці і жертви любові до ближнього з любові до Бога, які

“тихі й покірні, як ягнята, а при тому могутні й сильні як льви пустині, витривалі як мурашки, взнеслі, як орли, тверді, як криця, а чисті, як криштали, без нарікання двигаючі Христовий хрест, хрест власної біди й біди хоч би й усіх ближніх…, які входять на Голгофту, щоб разом з Христом за спасення світу зробити зі себе цілковиту жертву”.¹⁹


Митрополит Андрей відкинув як наскрізь помилкову і наївну думку тих соціологів різного покрою, які вважали релігію і тісно пов’язану з нею етику приватною справою і відкидали позитивну та виховну роль внутрішньої, неприступної людському судові совісті, прагнувши досягти справедливості без совісті кавалерійськими атаками.

Мудро, з висоти досвіду минулого ХХ столітя, нинішній Отець і Глава Церкви українських греко-католиків Патріарх Любомир Кардинал Гузар охарактеризував справедливість без совісті в дусі Великого митрополита Андрея.

“Різні системи, жертвами яких ми стали, вдавалися до крайніх заходів, намагаючись встановити “справедливість у світі”. Кілька десятиліть нам обіцяли створити рай на землі, надати все необхідне, натомість вимагаючи від кожного тільки те, що в його змозі. Ціною такої позірної справедливості було відречення від Богом даного дару – свободи, іншими словами, людей хотіли зробити на свій лад щасливими проти їхньої волі, встановити справедливість без свободи. Тоталітарні режими заганяли суспільство у щораз більшу безодню, де люди, виснажені до краю, переставали бути людьми”.²⁰

Поняття справедливості є похідне від совісті, а

“обов’язок совісті має смисл лише там, де є якась етика, незалежна від волі людей, незмінна, оперта на природі і праві Бога Законодателя і Судді людської совісті”,

там де етика має суспільну значимість.²¹

Запровадження принципів євангельської справедливості, яка базується на внутрішній свідомості обов’язку, базується також на совісті, котра випливає з Науки Христа і Церкви, котра визнає злочин гріха, вчиненого навіть думкою чи бажанням. Такий підхід, на думку митрополита, мав стати “конечним принципом до розв’язання різних проблем суспільного питання”.²²

“ Поняття справедливості скріплює, підносить і освячує Христос своїм законом любові, коли каже любити ближніх, як самого себе”. Така християнська справедливість, як твердить митрополит, дозволяє людині уживати своїх прав і накладає обов’язки шанувати чужі. Митрополит, знаючи людські слабкості, схильність людей до самолюбства, визначив, що “людина знає більше свої права, ніж чужі і тратить почуття обов’язку”. Саме тому в людському суспільстві спостерігається дві справедливості (справедливість, котру виміряємо тим, що їх любимо – щедра, багата, зичлива; упереджуюча та інша справедливість до тих, від котрих маємо відвернене серце (Митрополит уникає терміну, ”тим, що їх не любимо” – суха, стиснена, скупа, уперта).

Справедливість без любові, Ісус Христос усуває законом Любові, який повеліває любити ближнього і наказує міряти свої права й обов’язки одною міркою.²³


13. Суспільні гріхи

Митрополит Андрей навчав, що існує закон солідарності цілого людства і особливо християн.

“Ми люди зі собою так зв’язані, що один за всіх, а всі за одного відповідаємо, заслуги одних є почислені всім, а гріхи кожного є стратою і злом усіх… Праця одного стає добром усіх, кожний винахід і кожна духовна праця душі, кожний твір людського духа стається загальним добром людства… Кожний наш гріх відбивається на всіх… Все, що є злом, злочином, стидом, ненавистю – є також спільне всьому людству”.²⁴

Осуджуючи брехню, ворожнечу, злослів’я, зраду, кволість, крадіж, кривду, ненависть, нерозвагу, нечистоту, обман, обмову, перелюб, поспіх, прокльони, п’янство та інші гріхи, митрополит наголошував, що найтяжчими гріхами є ті, які людина вчинила, як член людського суспільства. “Мусить людина над тим застановитися, чи не согрішила проти того загального здоров’я? Чи між її гріхами нема суспільних гріхів, що відносяться не до неї самої, а до організму, до якого належить?”²⁵

В богословській спадщині митрополита Андрея детально визначено усі структурні елементи – органічні клітини людського суспільства: сім’я, родина, громада, парохія, єпархія, нарід, Церква, християнстка держава, різні братства і товариства, у яких людина зв’язана з ближніми. Кожна суспільна клітина християнського народу має бути з’єднана і сполучена з іншими духом християнської любові.


14. Церква і народ

Важливе місце в суспільстві займає така органічна клітина, як народ. “Християнський нарід творить одиницю в людстві спільною бесідою, спільними переданнями культури та спільною історією, але ще більше – спільністю духа християнської віри і християнської неначе родинної любові”.²⁶ Саме таким є і має бути, за міркуваннями митрополита і нарід український.

Цінною і великою силою українського народу митрополит Андрей назвав Українську Греко-Католицьку Церкву, яка зберегла обряди, звичаї і національні передання, а через злуку з Вселенською Церквою і західною культурою дістала силу охоронити наш нарід і наші традиції від ворогів.²⁷

Митрополит Андрей влучно виразив глибоке переконання всіх українців вселенської віри, які з волі Божого Провидіння…

“в патріотичних почуваннях прагнуть здійснення нашого національного ідеалу соборної, самостійної України і бажали б бути першими в жертвах, не вважати себе за найліпших, а бути свідомими своїх браків, знати свої хиби і хотіти над ними працювати… Українці інших віросповідань повинні з цього скористати і з нашого прикладу навчитися направити брак і хиби, накинені нам довголітньою неволею. Церкви в Україні мусять позбутися духа розколу і ненависті, який спричинює, що українець українцеві ворог”.


Митрополит ставить завдання духовенству “навчити вірних цінити національну єдність і її здійснювати через плекання християнської єдності родини, громади і всіх гуртів наукового, культурного і суспільного життя з їх потребами і вимогами”.²⁸

Державна влада, на думку митрополита, повинна бути оживлена духом батьківської любові та материнської дбайливості про добро громадян та спільне добро цілості. А послух громадян повинен бути оживлений духом синівства, християнського послуху й любові.²⁹


15. Любов допомагає суспільству

Заторкуючи соціальні проблеми, годі оминути милостиню. Митрополит Андрей акцентує, що “Бог в ріжний спосіб поручає нам милостиню”. Він ширше цитує уривок з енцикліки “Нові справи”:

“Хто отримав від Божої ласки більшу частку дібр, чисто зовнішніх і матеріальних чи духовних, отримав їх для того, щоб вживати для власного удосконалення, але водночас має бути слугою Божого провидіння на користь інших” (“Нові справи”, 3:19).


Обов’язок давати милостиню, покладено Христом не як обов’язок справедливості, а як обов’язок любові, до якого не можна нікого змушувати дорогою права.

Митрополит навчав, що за Євангелієм – це є обов’язок христових наслідників, обдарованих Небом земними добрами, обов’язок чинити добрі діла і обдаровувати убогих і потребуючих зі свого маєтку, зі свого достатку.³⁰ Митрополит власним прикладом і власною діяльністю дав багатшим приклад справедливості й любові, ставши найбільшим благодійником для знедолених, меценатом для науковців і митців, за що заслужив собі щиру любов і правдиву пошану найбідніших верств населення. З іншого боку, він дав убогим приклад терпеливості, самовідданості і того убожества духом, що добрами світу гордить, а, передовсім, шукає Божої правди і Божого Царства, сам зрікшись боярських привілеїв, великих маєтків і світської слави. Він мав повне право пригадати своїм краянам обов’язок любові ближнього і справедливості, подолання ненависті та заздрості, відмови від насилля і бунту, які ведуть до ще гіршої неволі, розпусти і розчарування.³¹

Митрополит Андрей підкреслював, що

“лише християнські чесноти справедливості й любові ближнього можуть робити нешкідливими або менш шкідливими лихі інституції чи лихі системи (як, наприклад, капіталістичну). Справедливість і любов до ближнього спричиняє, що люди не так вихісновують, або й не вихісновують зовсім зі своєї економічної переваги, зі совісті, з почуття справедливості або з чесноти любові. А в родинному житті й у вихованні молоді на людські пристрасті християнство знаходить гальму в совісті, виробленій вірою, в чеснотах чистоти, вірності, в присязі, обов’язковості, тощо”.³²


16. Освіта – справа Церкви

Митрополит Андрей (Шептицький) високо цінував освіту і науку, всіляко сприяв поширенню знань серед усіх верств українського народу. В посланні “О квестії соціальній” ще у 1904 році митрополит задекларував:

“Будемо усильно працювати над укріпленням людей, але всяку просвіту будемо опирати на принципах віри і християнської моральності. Просвіта, котра від Христа відводить, єсть для нас не поступом, а дорогою до звиродження”.³³


Митрополит різко осуджував освіту без моральності:

“У школі для наших дітей не може бути ніяка наука, така що противиться науці Ісуса Христа або святої Церкви, не може і не повинно бути в школі такого, щоб нашим дітям відбирало їхню національність”.³⁴


Ці християнські засади школи митрополит Андрей мужньо відстоював у страшні роки більшовицької окупації. Радянська школа мала мету не стільки навчити галичан грамоти, як прищепити їм комуністичну ідею, поширити матеріалістичний світогляд і політизувати суспільство. Протегований радянським урядом і проповідуваний школою атеїзм Великий митрополит відкрито осудив як антиконституційний, незаконний і шкідливий для українського народу.³⁵


17. Священики мають жити з людьми

Сумлінне виконання священиками обов’язків у Церкві, проповідь і катехизація є тільки основою душпастирської праці в парафії, “які тільки приготовляють…, або ще навіть її не зачинають”… Сотні й тисячі питань, що відносяться до життя цілої громади, до життя кожної родини і кожної душі зокрема, мусить душпастир безнастанно розв’язувати”, – наголошував Митрополит.

“Християнське життя є не тільки абстрактною доктриною, не вистачить науки школи, якою є церква – проповідь. Тут треба практики, треба навчитися, як дошку у верстат вложити, як взяти до рук гибель, як тим гиблем порушувати… Учень десять разів буде зачинати не так, як треба, і десять разів мусить учитель його направляти: “Не так, так треба”. Ось душпастирська праця”.³⁶

Митрополит вчив розпочинати душпастирську працю з добрих діл, на які часто не звертають уваги. Серед них значилися такі: проведення програми тверезості, просвіти людей, оздоровлення читальні, заснування кооперативів, утворення дитячого садочка для дошкільнят, запровадження в селі кращих господарських практик, будівництво народного дому, сходин народу біля читалень вечорами, пропаганда доброї книги і правил гігієни, примирення завзятих ворогів, припинення судових процесів між сусідами і родичами, збільшення кількості людей, які частіше причащаються Святих Тайн Христових і загалом тих, що відвідують Церкву. Одним словом, в короткім часі можна мати план довгої душпастирської праці, яка полягає у християнському впливі священика на християнську громаду і на проводі, який він їй дає.³⁷


18. Добрий християнин – вповні відданий службі

В тяжкі часи війни і тоталітаризму митрополит Андрей відзначав:

“Є ще на світі несправедливість, є лож, є кривда убогих і малих. Є хвилини в яких царство темряви і зла в боротьбі з царством Світла наступає з такою силою, що може видаватися перемогою…”.³⁸


Він неодноразово передбачав:

“Може бути, що для спасення народу треба буде і кривавих жертв. Сьогодні ще не приходиться криваву жертву складати, але вже сьогодні треба нам усильними, щоденними, витривалими і покірними молитвами випрошувати з Неба таких робітників, щоб цілковиту жертву зі себе зробили… Дай нам, Всемогутній Боже, щоб у наших рядах – і духовних і світських, знайшлося у слушну пору досить людей пожертви”.³⁹


Такі мольби линули з уст митрополита в 1936 році.

Від початку 30-х років ХХ століття великий митрополит чітко ставив перед духовенством завдання “зродити для Бога, Церкви і Народу таких святих-героїв жертви і праці для ближніх з любові до Бога”.⁴⁰

І Церква народила таких героїв-мучеників. А святіший Отець Іван Павло ІІ зачислив перших із цієї незчисленної когорти до лику Блаженних.


19. Слухайте єпископа

Останнім пунктом, як “останньою радою і останнім проханням” митрополита Андрея є слова: “Повинуйтесь своїй духовній владі”. Вони були актуальними у минулому ХХ столітті. Такими залишилися й тепер. Митрополит закликає:

“Держіться своїх Духовних Отців – Слухайте і любіть їх! Будьте вірними дітьми святої Католицької Церкви. До самої смерті заховайте вірність Святішому Вітцеві Папі Римському! Будьте вірні і повинуйтесь Єпископові… будьте певні, що він Вам буде за пастиря лише з огляду на Ваше добро. Прийміть же його з любов’ю й довір’ям – так, як коли прийняли б Ви самого Христа – Спасителя. Бо ж він є його слугою й заступником”.⁴¹

“Не давайтесь схиляти до яких небудь актів насильства або непослуху, заховуйте розвагу й супокій, єдність і згоду, керуйтеся в усьому розумом, просвітленим вірою. Божий Закон нехай буде правилом Вашого поступовання й Вашою ціллю. Ідучи цією дорогою без ніякого сумніву, найлучше послужите Батьківщині й будучности нашого народу”⁴² (1 вересня 1939 року).

20. Діяти з Божого переконання

Митрополит Андрей неодноразово підкреслював далекоглядність суспільної акції Церкви. Він спонукав єпископат і духовенство Греко-Католицької Церкви брати ініціативу в проведенні цієї акції, міцно тримати її у своїх руках, усвідомити її і через неї допровадити до віри навіть відступників, які пробували знайти лік на суспільні рани поза Церквою і проповідуваним нею євангельським спасінням.

Підносячи прапор церковної суспільної акції, митрополит Андрей розумів, що для її успішного проведення потрібні солідарність, ревність, наука і велика розвага.

Принцип солідарності означав плекання єдності в рядах кліру, уникання суперечок, взаємної боротьби і протистояння. Церква має провадити суспільні і економічні справи виключно з любові до віруючих задля спасіння їх душ.

Ревність за спасіння душ має бути підставою і основою єдності та солідарності. Ревність має проявитися в міру зростання соціальних рухів, має проявитися в тому, щоб ці рухи не відступали від християнських принципів. Церква має навчати людей виконувати усі обов’язки, поборювати пристрасті, любити Бога і ближніх, мужньо і терпеливо переносити життєві хрести, спонукати людей до поліпшення своєї долі, перестерігати водночас перед облудними сподіваннями і обіцянками.

Успіх соціальної діяльності Церкви значною мірі залежить від оволодіння в соціальною наукою, від опрацювання відповідної літератури, від набуття досвіду.

Суспільна акція Церкви мусить базуватися на великій розвазі і вестися мудро, обережно і прозоро.


21. Закінчення

В останньому особистому посланні 10 серпня 1943 року до духовенства і народу, митрополит Андрей зазначив: “Я вже не раз перестерігав усіх вірних… перед злобою, національною ненавистю, партійними роздорами, бажанням помсти на ворогах.”

“На санях сидячи”, Слуга Божий Андрей не переставав навчати, що

“Церква усе високо держить прапор оборони життя і майна людей. Церква ніколи не перестає повторювати науку Божих заповідей, перестерігати перед злочинами, пригадувати Божу кару та вказувати народам дорогу вірного сповнення Божої волі, як одиноку дорогу до осягнення кращої будучності.”


Особливо актуально, як соціальний заповіт митрополита, звучать слова:

“Життя і добра ближнього стережіть в ім’я християнської любові до ближнього і християнської цивілізації, в ім’я того християнського ладу, який ми бажали б бачити колись у нашій самостійній, соборній Українській Державі”.⁴³


Аналіз успішності конкретних церковних служб
і пропозиції щодо більшого виміру служіння
церковних мужів-жінок-християн

о. Тарас Барщевський,

Катехитично-Педагогічний Інститут

Львівської Богословської Академії,

Крижевацька Єпархія


1. Богословський вступ

Церква – це тіло Христове.

Одне тіло, але багато членів. Багато членів, але один дух. І саме цей дух, разом з одним серцем й одним умом надають єдності усьому тілу і пов’язують його різні члени між собою. І в першу чергу, від них залежить, що руки будуть робити, куди ноги будуть іти, що язик говоритиме, кого вуха слухатимуть і на що очі будуть дивитися. Від духу, отже, залежать вчинки, а за вчинками можна пізнати дух.

Отже, Церква є одним тілом (Христа), яке оживляє той самий дух (Святий Дух), в якому тече та сама кров (Святі Тайни) і б’ється те саме серце (та сама віра, надія і любов). Але це тіло – це теж різноманітність його членів, багатство функцій і численність дій.

Кожний член тіла має точно визначену свою функцію, своє завдання. І як жоден член не може замінити іншого, так і не може бути заміненим. Око не може чути, а вухо – бачити, розум не може відчувати, а серце – думати! Кожний член тіла неповторний, унікальний, не замінимий, але жоден з них не є тілом. Лише разом, всі разом. Єдність тіла не дається, отже, в тому, що всі члени можуть робити все, можуть виконувати функції інших членів, але в тому, що кожен член виконує свою функцію на службі інших: очі допомагають ногам, ноги рукам... Жоден член не є самовистачальним і кожен потребує служіння інших. Таким чином, кожен член залежить від інших, а ціле тіло, його здоров’я і функціонування залежить від кожного члена зокрема.

Так само і Церква. Одне тіло, а багато членів. Один Дух – багато функцій. Одне серце – багато дарів. І всі члени пов’язані, всі на службі один одному, всі у взаємодії, всі – одне тіло. І хоч жоден член сам не творить усе тіло, але ціле тіло залежить від кожного члена. І, якщо хворий один член, страждає ціле тіло.


2. Проблема “суспільних хворіб”

Таким чином, “здоров’я” цілої Церкви залежить від “здоров’я” її найменшого члена, а “здоров’я” кожного члена – від “здоров’я” тіла в цілому.

Запропоновані теми Собору вказують на різні “суспільні хвороби”: розводи, алкоголізм, наркоманія, аборти, корупція... Єпархіальні Собори, в свою чергу, підтвердили ці “захворювання” тіла. Але це тільки симптоми захворювання і то зовнішні. Так, тіло хворе, але причиною цього захворювання є окремі члени. Тепер ставиться питання, які саме? Розводи, алкоголізм, аборти... це лише ознаки, симптоми захворювання Церкви, але яких саме членів? Чи можемо ми встановити правильний діагноз, щоб могти відтак визначити відповідне лікування? І нема “аспірини” на всі випадки життя; і не вистачає лише самого бажання бути здоровим.


3. Роль духовенства і чернецтва в оздоровлені суспільства

Переді мною стоїть завдання зробити аналіз успішності (й неуспішності) конкретних церковних служб і теж зробити пропозиції щодо більшого виміру служіння церковних мужів-жінок-християн. Однак, єпархіальні Собори лише зрідка можливо і згадали про духовенство, про монашество чи інші форми посвяченого життя. Неначе “соціальні” проблеми Церкви – це, передусім, проблеми мирян. Неначе Церква має розв’язувати “чужі” проблеми, неначе “соціальні хвороби” – це хвороби когось іншого, хвороби “світу”, а не самої Церкви. Але, яка роль духовенства у “захворюванні” чи оздоровленні Церковного тіла? Чи духовенство несе якусь відповідальність за сьогоднішній стан здоров’я Церкви, за розводи, за аборти, за алкоголізм, наркоманію, за корупцію? Чи духовенство може і, якщо так, чим може допомогти?


4. Співпраця і віднайдення харизми

Потрібно лікувати. Але як і з чим? Нема магічних ліків і не треба їх видумувати. Потрібні ліки знаходяться вже в самому тілі: це, в першу чергу, сама солідарність тіла. Єпархіальні собори виявили існування і присутність теж багатьох позитивних моментів. Серед них є чернечі й релігійні згромадження, доброчинні організації, різні об’єднання християн. Не можна оминути і самих священиків та єпископів, покликання яких полягає саме в проводі Божого народу. В кожному разі, оздоровлення має початися саме звідси: звідси має вийти бажання оздоровлення й імпульс до нього, а також і саме лікування.

Отже, ми маємо численні згромадження, різні організації, парафіяльних священиків. Яка їхня функція в “лікуванні”, в оздоровленні тіла? В першу чергу у віднайденні і усвідомленні власної функції та синхронізації дій. Йдеться про “відкриття” власної харизми, її розуміння, розвитку і застосування. Мається враження, що сьогодні всі все роблять: всі йдуть в школи, всі йдуть катехизувати, всі займаються харитативними ініціативами. Це добре. Але потрібні теж і “спеціалісти”. Які, знаючи свою справу досконало, вміють визнати межі своєї компетентності та скерувати “не свої” справи до інших спеціалістів. В даний час не можемо очікувати в кожній парафії існування різних центрів, які займатимуться всіма ділянками життя парафії. Але можемо думати про різні центри на різних рівнях, в залежності від потреб (єпархіальний, протопресвітерський, парафіяльний, обласний, районний, міський, сільський), які зуміють бути присутні там, де потрібно (наприклад: на протопресвітерському рівні може існувати центр сім’ї, який буде обслуговувати парафії, що входять до протопресвітерства; на районному рівні може існувати центр лікування від алкоголізму, який обслуговуватиме єпархію, протопресвітерства і парафії, які входять в даний район; і т.д.). Це вимагає сильної координації, яка, однак, може бути здійснена не так через заснування різних комісій, як через доручення різних завдань згромадженням чи організаціям відповідної харизми.

Але не забуваймо ще одну річ. За словами Ісуса в притчі про нечесного управителя, що Церква вміє робити, і добре робити, – це управляти! “Духовенство” не вміє провадити школою, ані лікарнями, “духовенство” не вміє проектувати, ані будувати. Це набагато краще вміють робити християни миряни: вчителі, лікарі, архітектори, будівничі... “Церква” вміє лише управляти. І молитись. Молитись за світ і управляти Божими добрами: миром, добротою, прощенням, милосердям, справедливістю... На жаль, не було проведено анкетування, скільки “Церква” сьогодні молиться (можливо, в цьому і знаходиться причина деяких – якщо і не всіх – “суспільних” хвороб?). Можливо, в цьому і знаходиться лік? Сьогоднішній світ більш схильний приділяти увагу акції, як спогляданні, дії, як застанові. Але суспільству потрібно з часом трохи зупинитися, застановитися, подумати над тим, що робить. І ніхто цього краще за Церкву не зробить!


5. Молитва

Отже, Церква сьогодні молиться? Достатньо молиться? Молиться за себе, за всіх християн, за людей, за світ? Чи, натомість, Церква дала себе “звести світом,” його активністю, його критеріями, де все оцінюється успішністю, чисельністю, дією?

Одне модерне застосування Христових блаженств могло б так звучати: “Блажен чоловік, що перед тим, як діяти, думає, а перед тим, як думати – молиться”. Церква думає? Церква молиться?

Сьогодні можна спостерегти збільшену участь мирян у церковному житті. Це не тільки західний вітер на Україну, але, в першу чергу, вимоги самого нашого часу. Миряни вже не хочуть бути лише пасивними спостерігачами того, що відбувається в Церкві, вони самі бажають відчути себе Церквою, відчути себе активними членами Христового Тіла. Вони готові діяти. І бачимо це, передусім, у виникненні численних організацій, товариств, які здебільше присвячуються харитативній діяльності: убогі, неповноцінні, хворі, алкоголіки, наркомани... Однак, можемо теж зауважити певний брак організації і координування. Багато таких починів “вмирає” разом із їхнім засновником, багато залишається ініціативою декількох осіб і на незначному місцевому рівні.

Здається, що саме бракує отого “думати” перед тим, як починати яку-небудь діяльність. Думаю, що саме тут ставиться питання структури нашої Церкви, її ієрархії, розподілу обов’язків і компетенції. За “Календарем Світла” на 2002 рік в нашій Церкві існує дев’ять Синодальних і вісім Патріарших комісій (які відповідають синодальним; плюс рада вищих настоятелів богоспосвяченого життя, що відповідає синодальній комісії чернечого життя). Три з них відносяться в більш стислий спосіб до мирян. Це комісія у справах мирян, подружжя та сім’ї (одна комісія!), комісія у справах молоді і катехитична комісія. В теперішній структурі УГКЦ, на мою думку, нема відповідних (і компетентних) комісій для розгляду питань, які ставить цей Собор. Хто конкретно має зайнятися питанням абортів, розводів, алкоголізму, наркоманії, корупції? Всі? Ніхто? Однак, розв’язка не полягає тільки в збільшенні комісій, але у призначенні конкретних завдань певним комісіям і у визначенні точних компетентностей. На приклад, хто має опрацьовувати передшлюбну катехизацію? Комісія у справах подружжя та сім’ї, чи комісія у справах молоді, чи, може, катехитична комісія? Хто має видати катехизм УГКЦ? Богословсько-літургійна комісія, чи катехитична комісія, чи, може, комісія богословської формації? Можливо, просто потрібно бути більш гнучкими. Це не життя з його проблемами, має пристосовуватися до вже існуючих структур, але структури мають пристосовуватися до життєвих проблем.

А перед тим, як думати, чи не було б потрібно ще і помолитися? Але хто молиться і скільки? Скільки направду молиться наша Церква? Скільки молиться чернецтво, скільки – світське духовенство, скільки – миряни? Ми молимося багато чи мало? Ніхто не заперечить, що наші відправи довгі, але це ще не означає, що ми багато (чи достатньо) молимося. Можливо, одною з головних причин соціальних проблем є саме брак чи недостатність молитви. А коли вже і молимося, як ми молимося? Як виглядають наші відправи, який зміст наших проповідей, яка зовнішність наших священиків, монахів, монахинь? Наші священики моляться за всіх тих, кого охрестили, повінчали, поховали? Є в кожній спільноті, в кожній організації, в кожній парохії хтось відповідальний за молитву, хтось, хто не переставав би молитися за кожного члена своєї спільноти? Хоч ми боролися і далі боремося проти атеїзму, все ж таки ми десь у підсвідомості згодилися на одну його ідею, а саме, що віра це справа особиста, справа, що торкається лише індивідуума у його внутрішності. Ні, ані віра, ані молитва – це не особиста справа, а справа спільноти, справа Церкви (інакше, звідки мені право молитися до Бога “Отче НАШ”?). Склалося враження, що часослов-молитвослов є приватною справою священиків, чернецтва і евентуально більш побожних мирян. Де, крім в чернечих домах, крім в окремих випадках на Великдень, Різдво і храмового празнику, правляться вечірні, утрені? А як часто можна взяти участь в храмі на часах, на обідниці, на повечір’ї?

Наші відправи довгі, але ми мало молимося! І до кого звернутися, як не до духовенства, до чернецтва про молитву, про постійну молитву за цілу Церкву? Чернечі доми самі по собі мають бути осередками молитви, але так само і парафіяльні храми, і не тільки в неділю.

Часто те саме духовенство чи чернецтво жертвує молитвою за рахунок діяльності, оправдуючись, що нема часу. Часто можна теж чути оправдання скорочення відправ тим, що “люди” не мають часу. Але чомусь важко зауважити розквіт і тої самої діяльності там, де знехтувано молитвою на користь діяльності. А навпаки, там де більше молиться, там і більше робиться.

А наскільки наше духовенство пов’язане між собою? Як часто воно молиться разом, як часто співпрацює? І чи сам часослов, хоч і молений приватно, не міг і не мав би стати знаком єдності? Думаю, що всі ми відчуваємо велику різнобіжність між ідеалом нашої духовної спадщини і скромністю нашої дійсності. Нам потрібне молитовне правило, яке не треба постійно скорочувати, яке можна буде пристосовувати до різних обставин і яке можна щоденно повністю вимолювати! Дихання є знаком життя, і його ритм вказує на здоров’я людини. Диханням Церкви є молитва. А здоров’я Церкви можна оцінити по ритмі її дихання – по молитві. Отже, молитва не може бути спорадична, випадкова, не може бути “за особистим бажанням”. Молитва має бути церковною. Отже, думаю, що саме молитва, має стати першим завданням, першим головним служінням духовенства і монашества. Без органічної, ритмованої, постійної молитви нема навіть сенсу думати про якесь оздоровлення церковного тіла, чи братися до його лікування.

Зрозуміймо, таким чином, і саму назву цього Собору: “Ісус Христос – джерело відродження українського народу”. Це не розв’язання соціальних проблем, усунення суспільних хвороб, що можуть нас привести до Ісуса Христа, до “обожнення”, а навпаки, – це Ісус Христос, близькість з ним, що нас відновлює, що нас обожнює. Застосування сильних лікарств для лікування поодиноких членів тіла може статися небезпечним для інших. “Лікуючи” аборти, отримаємо більше контрацепції, більше сиротинців, більше раннього алкоголізму чи наркоманії, “лікуючи” контрацепцію, отримаємо більше розводів, більше абортів... Зачароване коло.

До певної міри, запропоновані увазі Собору суспільні хвороби не являються самі собою соціальними проблемами. Радше, це особисті проблеми широкого суспільного масштабу. Аборти, розводи, алкоголізм – це все проблеми, які стосуються в першу чергу індивідуума в його соціальному вимірі. Це означає, що не існує загальних ліків, це означає, що не існують якісь, навіть широкомасштабні, заходи, які могли б розв’язати якусь з цих проблем. НЕМА ліку на аборти, на розводи, на алкоголізм!!! Те, що ми часто уважаємо як лік, це або своєрідні заспокійливі, або хірургічні втручання. Але це не ліки! Щось робимо, щоб заспокоїти нашу совість, або відрізуємо і відкидаємо заражені члени. В цей спосіб або втратимо свідомість власного існування через чисельні заспокійливі, або скалічимо вповні тіло.

Ці останні зауваження, однак, змушують нас подивитися на такі проблеми в трохи інакший спосіб. І поставити одне нове питання: не, “Як лікувати?”, але “Як запобігти? Як не допустити до захворювання?”. Саме тут відкриваються нові перспективи соціальної праці нашої Церкви. Що ми можемо зробити, щоб не допустити до абортів, до розводів, до алкоголізму?


6. Освіта

Більше як 1500 років тому, починаючи свою соціальну працю як Архієпископ Кападокії, св. Василій Великий почав її від освіти. В першу чергу він шукав собі помічників, людей, які могли б допомогти йому у цій справі. Рівночасно він бачив, що велика частина суспільства, а передусім молодь, виховується у поганських школах, які не керуються високими християнськими принципами морального життя. Сьогодні дуже часто віднаходимо подібну ситуацію: незважаючи на частий титул “християнської держави” у школах, дітям і молоді прищеплюються нехристиянські погляди. Вистачає подумати лише про “сексуальне виховання” і “правильне використання” контрацептивів; розвід – це знак модерності, а гомосексуалізм – вроджена схильність. І ці переконання залишаються на ціле життя.

Тому св. Василій подумав, що краще самому виховувати молодь, ніж потім її намагатися перевиховати. І цю делікатну й одночасно дуже відповідальну справу св. Василій поручив у свій час ченцям.

Саме в цьому, на мою думку, і полягає сьогоднішній вимір служіння духовенства і чернецтва, – виховання дітей, молоді, цілого суспільства. Тому треба думати в першу чергу про заснування шкіл під проводом духовенства-чернецтва, треба думати про активну участь у вихованні дітей і молоді в державних школах. Так, існують труднощі, але є і способи їх подолати. На даний час наша Церква нараховує 2963 катехита по цілому світі 2134 вчителів християнської етики³². Маємо Катехитично-педагогічні інститути, які працюють з катехитами і вчителями християнської етики, маємо ЛБА, яка виховує і мирянських богословів, які, однак, не можуть ще знайти своє місце не тільки в українському суспільстві, але і в самій Церкві. Це дуже мало. Якщо саме суспільство ще не зрозуміло потреби християнського виховання, то йому це ще можна простити, але не Церкві, для якої виховання і навчання має бути першим завданням за наказом самого Господа: “Ідіть і навчайте всі народи...”.

Отже, зробімо щось для нашої Церкви, для єдності Христового тіла. Покажімо нашу єдність не тільки на словах, але, передусім, в організації, у спільних проектах, у співпраці, у молитві та навчанні.

Це і буде “нова євангелізація” нашої Церкви. В якій наша Церква не тільки буде робити те, що робив Ісус, але буде робити так, як і він це робив. В день Ісус лікував хворих, допомагав потребуючим, навчаючи в такий спосіб своїх учнів, що означає бути правдивим учнем Христа, а вночі Ісус молився на самоті.

Якщо бажаємо відродження в Ісусі Христі для українського народу, почнімо в першу чергу, наслідувати сам спосіб дії Ісуса Христа, навчаючись в його школі молитви і живого прикладу.