Властю Верховного Архиєпископа, Глави Української Греко-Католицької Церкви, та згідно з рішенням Синоду Єпископів нашої Церкви від 1-5 липня 2001 р та канонами 140-145 кодекс

Вид материала

Содержание

Використана література
Словник термінів
Христос і антропологічний вимір Його діяння
2.2. Милосердя як основний вияв солідарності
3. Деякі орієнтири для соціальної діяльності УГКЦ
3.1. “Соціальна євангелізація”
3.3. Захист знедолених
3.4. Участь мирян у житті Церкви

Подобный материал:

1 ... 6 7 8 9 10 11 12 13 14

Використана література

1. Матеріали ювілейного конгресу мирян у Римі. – ссылка скрыта.

2. Матеріали ІІ сесії Патріаршого Собору про місце і роль мирян у житті УГКЦ.

– ссылка скрыта сторінка//попередні сесії//ІІ-а сесія/.

3. Проект соборового документу “Місце і роль мирян у житті УГКЦ”. – Львів, 1998.

4. Догматична конституція про Церкву //Благовісник. – Кастельгандольфо біля Риму, 1967. – Рік ІІ, кн. 2-4. – С. 59-120

5. Декрет про апостолят мирян //Благовісник. – Кастельгандольфо біля Риму, 1967. – Рік ІІІ, кн. 1-2. – С. 17-45.

6. Покликання і місія мирян /Післясинодальне Апостольське Послання. – Львів, 1998.

7. Десять кроків до християнської зрілості. – Методичні матеріали молодіжного руху Світло-життя. – Львів, 2001.

8. Szkoła katolicka na przełomie wieków. – Szczecin, 2001.

9. Апостольське поучення про катехизу в наш час. – Львів, 1997.

10. Іван-Павло ІІ. Лист до молоді усього світу. – Львів, 2001.

Словник термінів

Миряни. Маємо на увазі всіх вірних християн, за винятком членів священичого чину та призваного в церкві чернечого стану, тобто тих християн, що через хрещення втілені у Христа, поставлені в Божий люд і на свій лад зроблені учасниками священичого, проповідницького і царського служіння Христа, виконують властиве їм у Церкві та в світі післаництво цілого християнського люду. Мирянам притаманний світський характер.

Христос і антропологічний вимір Його діяння,

як результат особистого контакту

з кожною людиною

Тарас Добко,

заступник декана філософсько-богословського

факультету Львівської Богословської Академії

“Істинно кажу вам: усе, що ви зробили одному

з моїх найменших братів, ви мені зробили.”

(Мт. 25,40)

1. Вступ

Задумом цієї доповіді є осмислення вказівок Христа для вирішення практичних соціальних проблем. Тому я дозволю собі розділити її на дві частини: теоретичну і практичну. У більш теоретичній частині я спробую подати загальні орієнтири, які випливають з природи християнського життя та місії Церкви у її служінні Богові й людині. Ці орієнтири скеровані до людського серця та сумління, адже тільки там – у глибині людської душі – може відбутися перемога над гріхом як головною причиною соціального лиха та перешкодою правдивого визволення людини. У другій більш практичній частині я спробую конкретизувати ці загальні орієнтири в проекції на соціальну дійсність в Україні.

Ця дійсність, на жаль, не викликає оптимізму. Відтак надзвичайно актуальним стає сьогодні вживлення у суспільну свідомість соціального вчення Церкви. Криза українського суспільства має відверто моральну природу, а Церква не може мовчати там, де йдеться не просто про неврегульованість суспільних механізмів, а про моральні деформації суспільного буття, які ставлять під загрозу пошанування гідності людини.^¹⁰⁸ Іншими словами, необхідна терпляча реконструкція морального виміру суспільного життя.

Таким чином хочу стисло зазначити, якими, на мою думку, є основні моральні деформації соціальної дійсності в Україні. Мабуть, найбільш характерною ознакою сучасного стану є зрощення залишків тоталітарного мислення з найгіршими тенденціями ліберального або “дикого” капіталізму. І тут, і там дається взнаки бажання перетворити людину в об’єкт різноманітних технологій та маніпуляцій – з тією різницею, що перші використовують для цього страх перед застосуванням сили, інші ж йдуть до цієї мети шляхом розпалення жадоби до прибутку та влади. Славнозвісний принцип “батога і пряника”. Як наслідок, значна кількість людей все більше виявляє схильність до внутрішньої еміграції, ізоляціонізму, відчуження. Ламаються особові зв’язки, зростає недовіра між окремими людьми та соціальними групами, а це, за логікою речей, ще більше розв’язує руки тим, хто звик у своєму житті керуватися принципом сили, а не правди. Іншими словами, як ніколи потрібна перемога солідарності над взаємною недовірою і підозрінням.

На жаль, чи не на всіх рівнях нашого суспільства відчувається дефіцит солідарності. І від цього, певна річ, найбільше терплять ті, хто через об’єктивні причини не здатний витримати конкуренції в умовах, коли панівним стає погляд на людину через призму її продуктивності чи конкурентноспроможності. Це, в першу чергу, люди з особливими потребами, неповносправні, інваліди, безпритульні, сироти, убогі, багатодітні сім’ї, самотні, узалежнені люди. Існують, щоправда, державні програми, призначені для підтримки таких людей та їх соціальної адаптації у сучасному суспільстві. З’являється усе більше неурядових громадських організацій, які ставлять собі за мету соціальну реабілітацію найбільш обділених увагою суспільства людей. І в цих обставинах як ніколи важливо, щоб люди почули голос Церкви, відчули “її турботу про людину та відповідальність за неї ... як єдине творіння, яке Бог захотів заради нього самого” (CA, 53). Завдання Церкви полягає не у тому, щоб брати на себе властиві державі чи суспільству обов’язки стосовно найменших світу цього. Її завдання творити атмосферу солідарності та любові, коли інша людина сприймається не як обмеження нашої властивої свободи, а як простір для її реалізації, а її проблеми й життєві труднощі – не як тягар, а як виклик – виклик нашій людяності. Церква покликана знову і знову нагадувати, що “не існує справжнього вирішення соціального питання поза Євангелієм” (CA, 5). Вона повинна робити все від неї залежне, щоб її слово на захист гідності людської особи^¹⁰⁹ не було лише абстрактною ідеєю, а виринало з особистого досвіду кожного християнина через його прийняття у своє життя долі та терпіння інших людей.

2. Христос – дорога, істина і життя

2.1. Виклик солідарності

Одним з наріжних каменів соціальної самосвідомості християнина є дух солідарності. Йдеться не про якесь неокреслене сентиментальне співчуття, а про подвиг служіння – тверду і тривку волю залучення своїх зусиль для добра інших людей. З цього, перш за все, випливає свідома відмова від використання іншої особи, як звичайного засобу для досягнення власних цілей. Людину не можна інструменталізувати, перетворювати у засіб для власного задоволення. “Солідарність допомагає нам зауважити “іншого”... не як засіб, здатність якого до праці чи фізичну силу якого можна використати за безцінь, а потім відкинути, як тільки той перестає приносити користь, але як “подібного до нас”, як “допомогу” (Бут. 2,18-20)” (SRS, 39). Християнський шлях до Бога пролягає не через споглядання чудес світобудови чи глибин своєї підсвідомості, а через визнання в “іншому” нашого Ближнього, прийняття його у своє життя.^¹¹⁰

Чимало людей, і не обов’язково християн, дотримуються подібних поглядів. Та чи здійсненна така вимога у реальному житті? Чи можна реалістично сподіватися на вкорінення духу солідарності у суспільних стосунках між людьми? Тут не один засумнівається. Адже пересічне життя у суспільстві, у стосунках з іншими переповнене ситуаціями, в яких, здавалося б, просто неможливо оминути використання одних іншими. Всюди, де існує службова ієрархія, чи то у війську, чи на підприємстві, чи навіть у самій Церкві, таке використання виглядає неминучим. Генерал дає наказ солдатові вступити в бій, директор зобов’язує робітника виконати термінову роботу, єпископ посилає священика на місію у далеку країну. Було б дивно, якби за таких умов не виникла думка, що єдиною можливістю для справжнього потвердження гідності особи залишається втеча від будь-якого суспільного життя і самотність. Іншими словами, чи може людина визнати авторитетність інших людей і водночас не сприймати їхнього проводу, як примусу і тягару?

Відповідь Церкви базується на довірі до Бога і людини, відкупленої Христом. “Церква покладає надію також на людину, попри своє усвідомлення багатьох негідних речей, на які вона здатна, бо добре знає, що попри первородний гріх, а також гріх, що може бути здійснений кожним особисто – в людській особі існує фундаментальна “доброта“, адже людина є образом Творця, зазнає спасенного впливу Христа, який “з’єднався якось з кожною людиною”, а успішна дія Святого Духа “наповнює землю” (Мудр. 1,7)” (SRS, 47). Завдання Церкви полягає якраз у тому, щоб послідовно відкривати перед людиною цю фундаментальну доброту, допомагати їй помножувати цей Божий дар.

Лише з перспективи любові, жертвенного життя та служіння з любов’ю для інших, нашого покликання до любові у Христі можна вповні усвідомити всю велич заклику до солідарності між людьми. “Бо ж тільки той, хто любить, прагне віддати себе”. Лише з цієї перспективи можемо сподіватися, що соціальне завдання кожного християнина – відновлення людської гідності в житті кожної людини – стане реальним змістом нашого особистого життя, і кожний з нас “у переконанні про важливість моменту та особисту відповідальність через особистий і сімейний стиль життя, спосіб користування благами, громадянську участь, свій внесок в економічні і політичні рішення, а також залучення до національних та міжнародних програм – застосує засоби, до яких спонукає солідарність і преференційна любов до убогих” (SRS, 47).

Внутрішню силу та енергію для здійснення своєї соціальної місії християнин черпає у Христі, “який в усій повноті об’являє людину самій ж людині”. Християнство є подією, а не філософською теорією, окремі положення якої можна вивести з універсальних абстрактних тверджень, в достовірності яких кожен мав би переконатися самотужки. Життя у Христі та з Христом не є теоретичним висновком, а вимагає людського рішення, яке опирається на довірі до тих, хто своїм життям віддзеркалює Христа і засвідчує вірогідність події, якою є християнство. Особливим чином ця вірогідність грунтується на спільному свідоцтві цілої Церкви як перебування у Христовій любові.

Без Христа немає християнства і християнина. Це не є банальною тавтологією. Християнське життя ніколи не починається з прийняття абстрактних моральних орієнтирів, умоглядних християнських принципів. Воно бере свій початок з прийняття самого Христа, Його Особи, із зустрічі з Ним. “Я – дорога, істина і життя. Ніхто не приходить до Отця, як тільки через мене” (Ів. 14,6). Христос проголошує, що Він є повним і остаточним об’явленням Бога. Цілим своїм життям і служінням Він об’являє нам Божественну любов, а найбільш яскраво, в усій повноті робить це на Тайній Вечері, де дарує себе всім людям, як нове життя з Богом. Тайна Вечеря, а відтак Євхаристія, є промовистим явлінням, даром людині Божого Царства як Царства Любові.

Всі ці міркування наведені тут для того, щоб в котрий раз наголосити, що соціальна місія християнства може бути здійснена лише з глибини й повноти внутрішнього досвіду Божої любові й Божого Царства, об’явлених Христом. Любов входить в життя християнина не як одна з багатьох його частин, а як його форма і матерія, як саме життя.^¹¹¹ Лише таким чином життя християнина перетворюється на свідоцтво присутності Бога і Його милосердної любові у світі, яка має силу перетворювати “кам’яні серця“ на “серця тілесні” (Езек. 36,26).

2.2. Милосердя як основний вияв солідарності

Лише на такому ґрунті може прорости й набрати сили справжнє милосердя як найбільш промовистий вияв солідарності та любові між людьми. Адже любов ніколи не відвертається від того, хто потребує. Можна навіть сказати, що справжня любов випробовується милосердям, в основі якого лежить відмова від сприйняття бідних, як надокучливого тягару та претендентів на споживання того, що виробляють інші. Та тільки те милосердя є справді щирим, яке пропонує “людині у потребі матеріальну допомогу таким чином, щоб не принизити її, не перетворити її лише у привід для благочинства, а допомагає їй вийти зі скрутного становища, пробуджуючи в ній гідність особи.” (CA, 49). Лише у такому разі інша людина зможе пережити нашу присутність у її житті, відчує себе по-справжньому збагаченою і обдарованою. Справжнє милосердя не має нічого спільного з потуранням пасивності та безвідповідальності. Навпаки, “у своєму істинному і повному вигляді милосердя виявляється як віддання належного, як вивищення, як видобуття добра з-під усіх нашарувань зла, яке існує у світі та в людині” (DIM, 6). Це як у притчі про Блудного сина чи, краще сказати, Милосердного батька. Самозосередженість молодшого сина на собі та своєму злиденному становищі розбивається милосердям батька і наповнює серце сина щирим каяттям.

Вкрай важко вибратися з будь-якої соціальної ями самостійно. І для цього поруч має бути інша людина. Любов, прихильність, присутність, лікоть іншої людини можуть стати найкращими і чи не єдиними ліками у такій ситуації. Найсучасніші соціальні перетворення, економічні чи політичні, не здатні на чудо, яке може здійснити людське серце. Любов, милосердя немовби знаходять під нашаруванням кривд та образ, в які перетворилося життя убогої людини, глибше добро. І це добро вони проголошують перед цілим світом і, в першу чергу, перед тією людиною, яка страждає. Цим добром є неповторна цінність людської особи. Чи ж не тому той, хто терпить, віднаходить сенс свого життя лише завдяки зустрічі зі щирою любов’ю іншого?

Церква, слідуючи заповідям Христа, невтомно закликає ставати на захист людей, найбільш обділених життям. Мова не йде лише про тих, хто перебуває на межі бідності чи фізичного виживання, але й про інші форми убогості, під якими розуміють різні способи позбавлення людської особи її засадничих прав, що унеможливлює повноцінний розвиток “цілої людини і всіх людей” (SRS, 44). До таких прав, наприклад, належать право вільного сповідування своїх релігійних переконань, економічні та політичні свободи окремих людей та цілих народів.

3. Деякі орієнтири для соціальної діяльності УГКЦ

Приїзд в Україну Святішого Отця Івана Павла II виявив велетенський потенціал, закладений в нашій Церкві, який очікує на відповідальне й ефективне використання під проводом церковних пастирів. Перед УГКЦ, особливо в особі її провідників, постав унікальний шанс для створення та реалізації стрункої соціальної концепції. На мою думку, ці очікування зримо присутні в серцях чисельних вірних УГКЦ.

Вкрай важливо врахувати дві речі. По-перше, ця концепція повинна вироблятися знизу, тобто за активної участі та творчого врахування думки всіх церковних суб’єктів: єпископів, священиків, мирян, християнських громадських організацій та ін. Для цього власне і є Собор. По-друге, її реалізація повинна бути скоординованою, що у свою чергу повинно будуватися на чіткій візії посталих завдань та визнанні авторитету церковного проводу. Лише за таких умов будуть розставлені всі пріоритети, а окремі ініціативи, які виникатимуть на Соборі і після нього, займуть належне їм місце у загальній схемі церковної діяльності.

3.1. “Соціальна євангелізація”

Перейду до окремих ініціатив у світлі орієнтирів, проголошених у першій частині моєї доповіді. На мою думку, необхідною умовою успіху всієї справи є справжнє поширення соціального вчення Церкви, причому не тільки серед вірних УГКЦ, але й серед всіх, хто готовий слухати. Лише тоді можна буде сподіватися на навернення сердець і реальну присутність Христа у житті людей, від яких залежить картина соціальної дійсності в Україні.

Це ставить перед нами подвійний виклик. По-перше, слід приділити ще більше уваги проблемам освіти духовенства та мирян. Потрібно працювати над створенням вертикальної системи релігійної освіти та виховання, починаючи від масового релігійного виховання та катехизації і закінчуючи спеціалізованою богословською освітою. Це дозволило б вдосконалити вже існуючу практику, передусім, щодо тяглості освітніх рівнів та якості самої освіти. Тенденція до зростання кількості людей, які здобувають вищу освіту, ставить перед кожним християнином завдання приділити більше уваги своїй християнській освіті. Адже кожна людина прагне зустріти у релігійній особі не індоктринатора чи заробітчанина на релігії, а інтелігентного співрозмовника, який зможе промовити до неї з глибини досвіду свого релігійного життя.

У вишколі майбутніх священиків потрібно звернути додаткову увагу на людський вимір їхньої формації, спрямований на виховання серед них справжніх інтелектуалів, спроможних бути достойними співрозмовниками на соціальні теми. Хочемо ми того чи ні, але у свідомості людей слова священика на будь-яку тему завжди сприймаються як погляд на речі з перспективи остаточного призначення людини, а відтак, його компетентності у певній темі не замінити навіть найбільшою компетентністю фахівця. З іншого боку, треба працювати над тим, щоб фахівці з різних наукових ділянок провадили свої пошуки на тлі зрілого християнського світогляду, сформованого вивченням Святого Письма та здобуттям базових богословських знань.

Рух назустріч людині у соціальному вимірі її життя вимагає від Церкви все більшої спеціалізації її представників: як духовенства, так і мирян. Велику користь у цьому відношенні могла би принести певна диференціація священичого служіння. Не слід a priori виключати можливість, коли вагомим змістом пастирського служіння священика стає не тільки парафіяльна, але й наукова, освітня чи навіть громадська діяльність. Потрібна також певна спеціалізація, яка бере до уваги особливі потреби та умови життя окремих людей (військовослужбовців, студентів, неповносправних, ув’язнених, узалежнених, хворих, самотніх та ін.). Чи не в такий спосіб священик може стати ближчим до людей та їх проблем, уникаючи завжди присутньої небезпеки опинитися на узбіччі в якості зовнішнього спостерігача життя інших людей.

По-друге, жодна освіченість не здатна замінити безпосереднього прикладу та особистого служіння. Освіченість духовенства і мирян повинна бути не багажем абстрактних знань, а життям, випробуваним особистим духовним досвідом. Ніщо не є настільки переконливим та промовистим, як особистий приклад молитви чи жертовного служіння ближнім. У цьому зв’язку особливого значення набуває особистий, прямий контакт священика зі своїми парафіянами. Вкрай важливо, щоб наші храми не перетворювалися на місце “випадкової зустрічі незнайомих людей”.

3.2. Сім’я

Ще більшу увагу слід приділити проблемам сім’ї в Україні та захисту її Богом даних прав. Від оновлення сім’ї залежить оновлення соціального життя на всіх рівнях. Серед інших речей слід наголошувати, що подружнє життя служить не для легітимації статевого потягу, а для здійснення людського покликання до любові, що воно є покликанням, а не банальною даністю нашої фізіології. По-друге, слід послідовно спростовувати погляд, за яким сім’я і діти є чимось “із багатьох “речей”, які згідно зі своїми уподобаннями можна мати або не мати, і які конкурують з іншими нібито рівноцінними можливостями” (CA, 39). На моє переконання, вирішення сімейних проблем зніме з порядку денного чимало інших гострих соціальних питань, а тому й з цього дещо прагматичного погляду сім’я повинна користуватися підвищеною увагою Церкви у її соціальній діяльності.

3.3. Захист знедолених

Церква повинна активніше виступити на захист знедолених, загострюючи увагу людей на вимогах солідарності та милосердя. Церква не повинна переставати звертатися до сумління людей, спроможних надати допомогу убогим та потребуючим, зокрема шляхом прямих та непрямих звернень, нагадуючи слова св. Григорія Великого: “Той, хто має здібності, нехай не живе у мовчанні, хто має досить майна, нехай уважає, щоб не мати скупої руки у практиці милосердя, хто має вміння жити, нехай ділиться здобутками і користями” (Гомілія 9, ч.7).

Відтак, потрібно розгорнути ширшу благодійну діяльність. Тут надзвичайно важливо запозичити вельми багатий досвід Римо-Католицької та інших християнських Церков. Окрім надзвичайно важливих доброчинних ініціатив, Церква також повинна публічно висловлюватися на користь знедолених та убогих, скріплюючи їхні душі своїм співчуттям та благовістю. Це не значить, що Церква буде підміняти собою правозахисні організації та інші інститути громадянського суспільства. Радше, з огляду на її завдання вона повинна бути голосом сумління в тих умовах, де діяльність таких інститутів обмежується.

3.4. Участь мирян у житті Церкви

Церква повинна активніше впроваджувати у своє існування в суспільстві принцип субсидіарності. Це, передусім, означає ширше залучення мирян у здійснення притаманних їй завдань. Віддавна однією з найбільших проблем християнина-мирянина є утвердження християнського стилю життя поза межами своєї парафіяльної церкви чи сім’ї, наприклад, на роботі. Осмислення цього питання вкрай важливе з огляду на сучасні наголоси у парадигмі святості. В перших століттях християнства святість переважно набирала форми мучеництва за Христову віру. Починаючи з IV століття після Христа випробовуються нові шляхи до святості: монаше життя, пустельництво. В наш час Церква все частіше наголошує на покликанні мирянина до християнського подвижництва, до святого життя у світі. Першим кроком на цьому шляху мало б стати вдумливе осмислення вже існуючого досвіду християнської святості у світі.

Окрім того слід заохочувати до створення християнських професійних асоціацій та спілок (лікарських, філософських, освітніх, юридичних та ін.), ділитися з ними своєю відповідальністю за людину в межах їх компетенції. Це дасть нагоду нашим мирянам глибше осмислювати свою фахову діяльність через призму їх християнського світогляду. Вкрай важливо, щоб усе більше людей змінювали свій погляд на Церкву як на інституцію, яка існує виключно для задоволення їх релігійних потреб, щоб вони відчули себе членами Церкви, учасниками її життя – Церкви, як містичного Христового Тіла, так і його видимої присутності у світі.

Підсумовуючи свою доповідь, хочу ще раз наголосити, що для кожного християнина “соціальна вість Євангелія не повинна уявлятися лише теорією, а передусім основою і мотивуванням для дії...а слова Христові: “Усе, що ви зробили одному з моїх найменших братів, ви мені зробили”, – не повинні залишатися лише доброчинним побажанням, а ставати конкретним життєвим обов’язком” (CA, 57).

Позначення:

SRS = Sollicitudo rei socialis

CA = Centesimus annus

DIM = Dives in misericordia

RH = Redemptoris hominis

Blog

Содержание

Використана література

Словник термінів