Geum.ru

Властю Верховного Архиєпископа, Глави Української Греко-Католицької Церкви, та згідно з рішенням Синоду Єпископів нашої Церкви від 1-5 липня 2001 р та канонами 140-145 кодекс

Вид материалаКодекс

Содержание


директор Приватного ліцею
1. Покликання мирян у Церкві
2. Що можуть робити миряни
3. Фактори, які заважають у теперішній час мирянам розгорнути повноцінну діяльність
Подобный материал:
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

директор Приватного ліцею


Блаженного Климентія Шептицького


Ваше Блаженство,

Священний Соборе!

У своїй доповіді хочу зупинитися на трьох питаннях:

Коротко пригадати про місце та роль мирян у Церкві. Дещо детальніше розглянути конкретну робиту миряни у подоланні суспільних проблем. А також спробувати охарактеризувати фактори, що заважають у теперішній час мирянам розгорнути повноцінну працю. У своїй доповіді я використовую власний досвід, матеріали попередньої сесії собору, а також матеріали Всесвітнього ювілейного Конгресу мирян, що відбувся у Римі 2000 року, і на якому я була делегатом від нашої Церкви.


1. Покликання мирян у Церкві

І. У зверненні до учасників конгресу мирян у Римі 2000 року Святіший Отець Іван Павло ІІ сказав: “Ні один хрещений не може бути бездіяльний, що ми Всі є відповідальними за життя кожної спільноти, в тому числі і Церкви, що Церква потребує нас здатних любити і співстраждати,” іншими словами, Бог кличе нас до дії. “Місія мирян – діяти в середині християнських спільнот і поза ними, сповняючи своє покликання до святості.”93

Часто святість плутають із зовнішньою досконалістю. Християнська святість не є прагненням до людської досконалості, а постійним вибором: йти з Христом і за Христом. Суть заклику до святості полягає у прийнятті блаженств на щодень, черпаючи силу в Святих тайнах Євхаристії і Покаяння. Ми мусимо прийняти святість у своє життя як необхідність. Церква потребує святих. Ми, миряни, покликані бути святими так само, як і священики, ченці та черниці. Але все ж наша святість полягає в іншому. Миряни живуть у світі, тому їх святість полягає у тому, щоб ставати святими у світі, щоб своїм святим життям свідчити Христа. Не втікати від світу, а йти до нього і його освячувати, бо “задум Божий відносно світу є такий, щоб люди у злагоді між собою будували дочасний лад та його постійно удосконалювали”. Гріх, який увійшов у світ, порушив гармонію Божого Задуму, і світ став хворий безліччю суспільних недуг: алкоголізмом, наркоманією, розпустою, дітовбивством, хабарництвом. Тепер перед Церквою постало завдання “ревно трудитися для того, щоб люди стали здібними творити увесь лад дочасної дійсности та спрямовувати його через Христа до Бога.”94 “Завданням же мирян є на основі властивого їм покликання шукати Божого царства, управляти дочасними світськими справами й упорядковувати їх згідно з Божою волею.”95


2. Що можуть робити миряни

2.1. Існує дві крайності: перша – втеча від життя в світі до Церкви; друга – відокремлення життя від віри. Ми, миряни, повинні жити так, щоб істини віри пронизували буття. Кожне місце: робота, дозвілля, сім’я, родина, парохія – є місцем Божим. Мирянин може діяти в Церкві і поза Нею. “Полем діяльності мирян є широка і дуже складна ділянка політики, суспільного життя, господарства; сфера культури, науки, мистецтва, міжнародних відносин, засобів мас-медія а також інші види діяльності, ...такі як сім’я, виховання дітей та молоді, професійна праця, людські страждання.”96 Миряни покликані стати реставраторами світу, своїм життям свідчити Бога. Суспільство освячується через християн, що післані в світ, для його зцілення від недуг, викликаних гріхом, післані йти в світ і залишатися вірними Христу. Для того, щоб християнин міг входити у всі сфери життя і християнізувати їх, необхідна Божа благодать. Бог дає нам силу у Святих тайнах Євхаристії, Покаяння і Святій Євангелії. Все, що людина зіпсувала, Бог здатний направити. “Ми повинні співдіяти з Богом у впорядкуванні дочасного ладу в родинному, професійному та парафіяльному житті.”97


Перше місце, де зреалізовується мирянин – це сім’я. Вона є школою любові. Коли любов між подругами долучається до Божої любові, сім’я є міцною. Чоловік і жінка покликані зберігати подружню вірність, але вони не належать одне одному, а належать Богові. Подружня любов об’єднує. Відповідальність сім’ї є особливою через те, що у ній твориться нове життя, виховуються діти. Сім’я покликана бути домашньою Церквою, де всі її члени беруть участь у родинній літургії, а також “допомагають один одному зростати у вірі завдяки їх християнському свідченню.”98 Сімейне життя – це також покликання. Християнська сім’я не повинна замикатися в собі. Вона покликана бути відкритою для інших людей. “Сім’я є першою площиною суспільної діяльності католиків-мирян.”99


Друга спільнота, в якій реалізує себе мирянин – це місце праці. Саме на цьому місці ми можемо зробити надзвичайно багато через особистий приклад, через свідчення Христа своїм життям. Збереження ідентичності – основна проблема. Як бути справжнім християнином у неоязичницькому світі, де різними способами нав’язується культура без Бога? Це до нас Христос говорить: ”Ви – сіль землі”, “Ви – світло світу” (Мт 5, 13-14). Сьогодні тяжко жити християнам, нас все ще меншість, але проблема не в нашій кількості, а в тому, що є страх, що ми боїмося бути відкинутими суспільством. “Сіль” в меншості, “світло” в меншості, але своє робить. Бути християнами ніколи не було легко, нелегко й сьогодні. Щоб йти за Христом, потрібна мужність для радикального вибору, часто такого, що йде проти течії. ”Сучасна людина краще слухає свідків, ніж вчителів...а якщо і слухає вчителів, то це тому, що вони є свідками”.100


Найкращим свідченням доброго християнського життя покликані стати парохії. Парохія – це місце зустрічі людей, що живуть на одній території і спільно йдуть до Бога. Парохія є відкрита для всіх. Це як животворне джерело, до якого всі йдуть черпати воду. Парохія – маленька клітина, що спричиняється до життя цілого організму Церкви. Це школа всецілого розвитку мирян. Ніхто не належить до Вселенської Церкви, якщо він не належить до своєї парохії. Це, власне, на парохії є можливість для кожного зреалізувати свої здібності, таланти, харизми для добра спільноти. Щоб парохія могла бути справжньою християнською спільнотою, треба дбати “про створення невеликих базових церковних спільнот, в котрих вірні можуть обмінюватися Божим словом та практикувати милосердя”101. Тому дуже важливо на парохіях створювати мікроструктури, щоб кожен там міг знайти своє місце і призначення. Об’єднавши зусилля парохії і школи, сьогодні можна зробити дуже багато вихованні підростаючого покоління.


У наш час, коли більшість родин є знищені, перебувають у деструктивному вирі, школа перебирає на свої плечі великий тягар відповідальності за підростаюче покоління. Тому з певністю можна процитувати владику Гліба (Лончину): “Державою керують школи”. Суспільство повинно все зробити, щоб школи були добрими. Такими школами можуть бути “католицькі” школи або школи, що своїм пріоритетом вибрали не лише якісну освіту, а й добре виховання. Кожна школа є також можливим місцем реалізації мирян як батьків, що “беруть участь у житті школи”, і як вчителів, що “покликані правдиво свідчити Євангеліє прикладом власного життя, професійною компетенцією та старанністю у навчанні учнів”.102 Школа покликана бути виховним середовищем, що сповнене атмосферою взаємодопомоги, турботи, співпраці, солідарності, безпеки, довіри, бути спільнотою, а не інституцією. “Необхідно створювати і розвивати “виховні спільноти”, учасниками яких будуть батьки, учителі, ченці, черниці та молодь. Щоб школа гідним способом виконувала свою функцію формування молоді, миряни повинні вимагати від усіх і для усіх справжньої свободи у сфері виховання.”103


2.2. Виховання зрілого християнина має два аспекти – інформативний і формативний. Інформацію можна отримати на викладах етики, релігії філософії, слухаючи проповідь чи катехизу. Але вивчити Христову науку не досить, треба змінити своє життя згідно з цією наукою, згідно з Євангелієм. Формування зрілого християнина – це тривалий і кропіткий процес. Його не можна пришвидшити, скоротити чи спростити. Процес формації християн потребує доброго методичного забезпечення, відповідних програм, добре підготовлених кадрів і духовного проводу. Але, передовсім, формація потребує доброго християнського середовища. Тільки “живий” може передати життя. В наш час Христос повинен передаватися від особи до особи, щоб під дією Святого Духа всі йшли до святості. Бог влив у кожного із нас іскру, і від нас залежить, чи вона розгориться, чи згасне. Тільки людина, яка горить, може запалювати інших. Процес формації повинен приводити нас до поглиблення нашої людської сутності. Ставати більш людяним – означає допомагати людям не лише матеріально, а й духовно.


Сьогоднішнє завдання мирян – стати новими людьми. У суспільстві, яке хворе, виховання нової людини є справою першочерговою. Різні спроби подолання проблем людського суспільства, які не починаються від спроби віднови людини, є наперед приречені на невдачу. Виховати нову людину – це значить зробити її свідомою свого покликання до любові, до посідання себе і служіння іншим. В усі часи Ісус Христос виходить на зустріч кожній людині з тими самими словами: “І спізнаєте правду, і правда визволить вас” (Ів 8,32). Визволення з неволі гріха довершується через пізнання і прийняття правди. Ми мусимо пізнати і прийняти правду про нас такою, якою вона є сьогодні. Це перший крок. За ним приходить процес визволення. Його може довершити тільки Христос, який визволив нас із неволі гріха і смерті на хресті. Лише вільні люди своїм добрим прикладом і жертовною працею можуть змінити поневолений гріхом світ. Нам дуже треба “нових” людей, здатних виявляти свою людяність у свідоцтві жертовної любові, що зрікається свого егоїзму і подає руку слабким. Якщо така жертовна любов оселиться в наших серцях, то вона дасть нам силу змінювати інших. Ця любов здатна визволити нас, щоб ми могли визволяти інших. Блаженства вчать, що історія щастя – це життя з Христом для Бога і ближнього і вмирання для себе.


Зараз спостерігається великий дефіцит спілкування і гуманного відношення навіть у сім’ях. Для того, щоб вистояти у важкому світі, мирянам необхідно гуртуватися, творити нові спільноти за різними ознаками: для особистої формації, для передачі досвіду християнського життя, для підтримки потребуючих, для спільної молитви. Треба усвідомити, що всілякі спроби об’єднувати людей без Бога є утопією, навіть якщо люди об’єднуються з доброї волі. Цілковите поєднання наступає тоді, коли в кожній людині пробудиться жертовна любов, здатна перемагати егоїзм і спроможна служити ближньому. Нову спільноту характеризують три основні ознаки: спільне читання Святого Письма і відповідь на нього молитвою і власним життям; взаємне служіння в рамках спільноти, а також відклик на потреби Церкви та суспільства; гуртування спільноти навколо Живого Христа через участь у святій Тайні Євхаристії.


“Нові” люди у “нових” спільнотах здатні творити “нову” культуру, яка у своїй основі високо піднімає гідність людини. На противагу масовій споживацькій культурі, що так активно пропонує нам світ, “нова” культура несе свободу від гріха, від всякого роду узалежнень світу: наркотиків, пияцтва, розпусти, грошолюбства. Необхідно ініціювати різні способи поширення “нової” культури в усі сфери діяльності людини. Стержнем нової культури є “добра Христова новина, що постійно відновлює життя занепалої людини та перемагає зло.”104 “Розбіжність між Євангелією та культурою є, без сумніву, драмою нашого часу, тому необхідно докласти чималих зусиль, щоб з турботою євангелізувати людську культуру.”105


3. Фактори, які заважають у теперішній час мирянам розгорнути повноцінну діяльність

Реалії сьогодення не дають розвинутися або сильно гальмують мирянську працю. Рух суспільства відбувається завдяки активності його членів, але на перешкоді конструктивної співпраці цих активних осіб стають дві дуже давні деструктивні причини: невігластво і фанатизм, котрі ми так часто можемо спостерігати у різних сферах суспільного та релігійного життя, і прояви яких, завдяки науці Церкви, за останні роки явно зменшились і стали менш агресивними. У менш вираженій, часто скритій формі мають місце такі прояви як недовіра, неприйняття, непоступливість, упередження, й т. д. Ці риси роз’єднують нас, насторожують один до одного, заважають спільно працювати. Блаженніший Патріарх Любомир (Гузар) у доповіді на ІІ сесії собору сказав: ”Ми, українці, традиційно індивідуалісти.”106 Якщо кожен з нас не викорінить із себе цієї риси, то нам щораз важче буде рухатися далі. Брак відваги, пасивність, байдужість – це, на жаль, риси, що характеризують наше мирянське життя у сьогоденні. Нам бракує поінформованості. Але є миряни, які працюють. Кожен, хто працює у згоді зі своїм сумлінням, намагається перебувати у Божій благодаті, то має можливість зробити багато доброго. Треба навчитися опиратися в нашій праці на позитивні речі. Знову цитую Блаженнішого: “треба працювати спільно,”107 у всіх ділянках: чи це праця з молоддю в молодіжних організаціях, чи діла милосердя, чи праця з неповносправними, чи молитовні спільноти.


4. Закінчення

Зараз прийшов час зібрати, узагальнити, впорядкувативесь напрацьований досвід роботи. А тоді зробити загальну візію Церкви на різні практичні життєвонеобхідні речі. Тоді ми, миряни, могли б включатися у працю згідно з цією загальною візією структури, де кожен може знайти своє місце. Ця структура – це виноградник, до якого кличе нас Господь. “Я – виноградина, ви – віття” (Ів 15,5). Образ, котрий проллє світло не тільки на глибокий зв’язок з Ісусом, але й на життєву єдність серед самих учнів – паростків однієї лози. І якщо так, то між нами не має бути місця на недовіру, підозри, заздрість, зверхність, бо це є те, що нас руйнує, ділить, тобто ослаблює. Господь кличе нас всіх у свій виноградник. Святий Григорій Великий так коментує притчу про робітників у винограднику: “Подивіться, дорогі браття, як ви живете, і впевніться, чи ви вже стали робітниками Господа. Кожен з вас повинен оцінити те, що він робить, і переконатися, чи вже працює у Божому винограднику”.

Найкраще, що ми, миряни, можемо зробити для сім’ї та для зцілення суспільних недуг – це стати працівниками у Божому винограднику.

І нехай допоможе нам Господь.