У письменників, фальсифікації документів для формування громадської думки заради посад, отримання дивідендів у вигляді літературних премій та грошових винагород
| Вид материала | Книга |
- Проект міжнародних стандартів iso/dis 20252. Міжнародні стандарти дослідження ринку,, 670.83kb.
- Вимоги до контрольної роботи Варіант контрольної роботи обирається за двома останніми, 66.47kb.
- Вимоги до контрольної роботи Варіант контрольної роботи обирається за двома останніми, 76.38kb.
- Назва нормативного документу, 247.73kb.
- Робоча програма навчальної дисципліни соціологія громадської думки (шифр І назва навчальної, 618.65kb.
- Журналіст як суб'єкт масово-інформаційної діяльності Портрет професії журналіста, 235.38kb.
- 10 клас, 466.03kb.
- Відповіді з питань оподаткування податком на прибуток Які податкові наслідки виплати, 219.96kb.
- Зазвичай життєвий шлях ілюстрація того, як людина, крок за кроком, розтринькує дар, 31.5kb.
- Рекомендації з написання проектів на отримання гранту в рамках програми «Об’єднаймось, 255.91kb.
Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ: “Я ні від чого не відрікаюся, навіть від тих помилок, які зробив”
Епоха перебудови в Україні була позначена небезпечним вибухом Чорнобильської АЕС. Відразу ж вибухнула й затиснута у лещата соцреалізму українська література. Зрозуміло, більшість письменників зреагували на трагедію і змальовували драматичні дні аварії, подвиги пожежників, головотяпство чиновників. Їхні творіння сприймалися гостро. Але справжньою сенсацією став роман “Марія з полином наприкінці століття”. Його автор Володимир Яворівський зазирнув глибше — у постчорнобильське майбутнє.
Тоді, щоправда, героїня роману видавалася сестрою Матрьони з відомої повесті Олександра Солженіцина “Матрёнин двор”. Але згодом сюрреалістична дійсність та підсвідомі провидіння почали з моторошною послідовністю втілюватися у життя. Можливо, це сталося тому, що наприкінці шістдесятих років, задовго до аварії на ЧАЕС, талановитий і, як стверджувала критика, “яскравий представник української барокової поетики та образності” написав роман “Ланцюгова реакція”, де оспівав велич підкорювачів атома.
Нині Володимир Яворівський — народний депутат України, відомий політичний діяч, голова Національної спілки письменників. Саме з його ініціативи свого часу була створена тимчасова депутатська комісія з розслідування причин і наслідків аварії на ЧАЕС. Натомість для творчості часу майже не вистачало. Протягом двох останніх років Володимир Яворівський видає всього чотири книги. Так і борються в його душі політик і письменник, немовби намагаючись розв’язати формулу Грибоєдова: “Поэтом можешь ты не быть, но гражданином быть обязан”. Володимир Яворівський не може залишатися осторонь подій і тенденцій, якими живе українське суспільство. Він відстежує, аналізує і прогнозує... Саме тому наша зустріч із Володимиром Яворівським з нагоди його шістдесятирічного ювілею перетворилася на розмову про минуле, сучасне й майбутнє України.
У літературу потрапив завдяки Михайлові Стельмаху та Олесю Гончару, а депутатом став... випадково
— Володимире Олександровичу, з вашої біографії знаємо, що студентом четвертого курсу філологічного факультету Одеського університету ви вже працювали в редакції обласного радіо. І хоча вчилися на викладача української мови та літератури, пішли не сіяти “розумне, добре, вічне”, а викривати ганебне.
— Причини цього, на перший погляд, випадкові. Але, мабуть, така вже у мене вдача: не терпів я брехні. Сталося так, що в студентські роки мене помітив Михайло Стельмах. Була наукова конференція, присвячена його п’ятдесятиріччю. Тож поспілкуватися з метром з’їхалися науковці з різних інститутів. Мене попросили сказати кілька слів про його найсвіжіший роман “Правда і кривда”. В ньому описувалася боротьба старого і нового на селі, суперечки між справжніми колгоспниками та ретроградами. Проте самотужки вирішити свої проблеми селяни не могли. І тільки приїзд секретаря ЦК Комуністичної партії України (портрет Микити Хрущова був змальований дуже точно) допоміг розв’язати вузол протиріч. Я вийшов на трибуну і з юнацьким максималізмом запитав: якщо б партійний керівник не завітав до цього села, хто б допоміг колгоспникам? І як жити там, куди секретар не заїхав? Коли сів на місце, однокурсники зітхали, ховали очі. Мовляв, прощайся з університетом. Декан похмуро дивився з президії, час від часу нервово посіпуючи плечима. Тож я приготувався щонайменше до виключення з вузу. Коли ж заключне слово взяв сам письменник, то подякував всім і раптом додав: дякую цьому хлопцеві за правду, мене справді змусили написати саме таку кінцівку. Потім Михайло Стельмах запросив мене на своє п’ятдесятиріччя, зацікавився моїми віршами. І, напевно, щось побачив у них, бо навіть допоміг їх надрукувати. Так почався шлях у літературу. Потім була якась дивовижна підтримка Олесем Гончаром моєї першої книжки, яку збиралися друкувати в російському перекладі в Москві. Олесь Терентійович, хоча майже ні про кого із сучасників не писав, зробив до неї передмову. Потім я звернувся до трагічної історії села Кортеліси, спаленого німцями в роки війни. Тоді мало хто знав про нього, хоча це була українська Хатинь, тільки вдесятеро більша. Так-ось, за художньо-публіцистичну повість “Вічні Кортеліси” мені, попри молодий вік та невідповідність вимогам Комітету з нагороджень, присудили Шевченківську премію. У тому, звичайно, була заслуга й Олеся Гончара, і Павла Загребельного, які обстоювали мою роботу перед комітетом.
— Однак ваші ранні твори тогочасна літературна критика називала “романтично-поетичними”, а роман “Оглянься з осені” навіть “химерно-уявним”. Як вам удавалося поєднувати романтика з борцем?
— Журналістика стала для мене своєрідним містком між літературою та політикою. Я перший порушив питання про так звану гігантоманію, на яку “хворіли” у верхах. Якщо вже зводили гідроелектростанцію, то обов’язково затоплювали тисячі гектарів землі, нищили сотні сіл. Якщо вирішили встановити монумент Матері Україні, то неодмінно заввишки кількасот метрів. Людські долі та життя при цьому до уваги де бралися. Між іншим, у грузинів теж є пам’ятник Матері, але зовсім маленький, якийсь теплий і всім зрозумілий. А тут стоїть монстр з качалкою і ночвами. Така собі “кльопана мать”... Чим не тема для гострої публіцистики. З’явилися динаміка, інший стиль та підходи. Таким був перехід до Яворівського-політика. Виступав із публікаціями не тільки в українській, а й у всесоюзній пресі. Навіть удалося зі сторінок “Правди” вперше розказати правду про Чорнобиль. Зробив великий репортаж. Власне, редактори на одній сторінці з ним дали фотографію щасливих дітей із “Артека”, аби хоч трохи притлумити настрій статті, в якій була тривога, а не звикле милування “солов’їною Прип’яттю”. Потім написав роман “Марія з полином наприкінці століття”. Тож моє літературне життя продовжувалося, хоча писати став набагато гостріше. Проте якби наприкінці сімдесятих хтось сказав, що мені доведеться брати активну участь у проголошенні Української держави, я сприйняв би це за глузування. Відверто кажучи, дуже хотілося бачити Україну вільною, та мало хто вірив, що вона справді стане такою. Та ще й за нашого життя. Проте з горбачовською перебудовою багато моїх колег-соратників, насамперед письменників (так склалося, що ні художницьке, ні музичне, ні кінематографічне середовище не дало лідерів), пішли в політику.
— А чи не кокетуєте ви, коли говорите, що вперше депутатом стали несподівано для себе?
— Все починалося так. Я сидів у селі під Києвом, де давно маю хату, писав роман “Друге пришестя” про останні роки Тараса Шевченка і його любов Ликеру Полусмакову. Раптом приходять із сільради. Кажуть, телефонували з Києва, треба негайно там бути. Називають адресу. Я навіть не встиг переодягнутися. Як був у джинсах і простій сорочці, приїхав до якогось проектного інституту. А там мені сказали, що через півгодини відбудуться збори і колектив висуває мене... кандидатом у народні депутати СРСР. Звісно, здивувався, але почувався спокійно. Тим паче, що в успіх не вірив. Адже, крім мене, висували і директора цього інституту. Не забувайте й того, що на дворі був 1989 рік. Я виступив доволі гостро. Сказав про те, що держава має оновлюватися, змінюватися через перебудову всієї системи. І раптом, попри всі перестороги, дев’яносто шість відсотків проголосували за мене. Але мені довелося пройти ще й крізь партійне “чистилище”, котре відбулося у Будинку художника. Був певен, що провалять, але пропустили. Виграв я вибори тільки в другому турі. Це було вже так несподівано, що навіть не вірилося. Наступного дня вже їхав до Москви на з’їзд. Народний рух тоді ще не сформувався як партія, натомість існувала ідея боротьби за національну незалежність. Вона була близька багатьом українцям, і завдяки цьому я переміг. У 1990-му я став депутатом України, у 1994-му обраний вдруге в тому ж окрузі. Потім запропонували очолити Народний рух, але зняв свою кандидатуру й порекомендував Івана Драча. Отже, мій шлях у політиці справді почався з випадку. Щасливого випадку. Особиста заслуга лише в тому, що скористався ним і не розчарувався.
“ Політика — це змарновані літа, від яких не залишається й сліду”
— Ви стояли біля витоків нашої незалежності, віддали політиці десяток років. Чи не сумували за творчістю?
— Звичайно, сумував. Хоча і брав участь в усіх найголовніших подіях української новітньої історії: утворення Народного руху, проголошення Декларації та Акта Незалежності (до слова, нещодавно подивився стенограму сесії і побачив: уперше цей документ прозвучав з мого голосу). Пережив прийняття Конституції тієї безсонної ночі. Але усвідомлюю й те, що за ці роки міг би написати свої найкращі твори. Скажімо, закінчити роман про Тараса Шевченка, який так і залишився незавершеним. Але ж мав чимось жертвувати заради майбутнього. Тому поставив три крапки і пішов у політику.
— Ви були депутатом останньої Верховної Ради Радянського Союзу. На ваших очах руйнувалася імперія. Ви відчували перші поштовхи розпаду?
— Ми бачили, як внаслідок бурхливої “зовнішньоекономічної діяльності” Союз опинився у колосальній борговій ямі. І це лише за якихось сімдесят років. Ось дані світової статистики. У 1913 році капіталістична Росія, до якої входила і колоніальна Малоросія, за рівнем життя займала третє місце серед країн світу, а за приростом промислового продукту — абсолютне перше. У 1985-му, коли Генеральним секретарем КПРС став Михайло Горбачов, СРСР за рівнем особистого споживання займав сімдесят сьоме місце, випереджаючи всі країни світу за дитячою смертністю, кількістю абортів, розлучень і споживанням горілки. А тим часом (наводжу достеменний факт) за кілька днів після сходження Михайла Горбачова на партійний престол йому надійшла скарга, що у спецрозподільниках серед зими є перебої зі свіжими суницями, ананасами та кавунами. Михайло Сергійович дав наказ негайно розібратися й усунути неподобство. В той час, коли іноземні держави вимагали повернути колосальні борги, радянський уряд перераховував майже два мільйони франків із державного бюджету на утримання французької компартійної газети “Юманіте”. І це лише одна газета, яка, тільки скінчилися московські гроші, одразу ж закрилася. За даними 1985 року, вождь італійських комуністів Коссут отримав двісті тисяч доларів, компартія США — Джеймс Холл — сімсот п’ятдесят тисяч доларів, компартія Індії — один мільйон двісті п’ятдесят тисяч рупій. Тож Михайло Горбачов розумів: якщо Захід не позичатиме Союзові велетенських сум і далі, то через рік-два величезна ядерна супердержава розвалиться сама. Тоді Михайло Сергійович їде до Америки просити позичок. Буш обіцяє, але за умови, що будуть випущені радянські політв’язні. Одразу ж радянський генсек наказує ввімкнути телефон у Горькому на квартирі-тюрмі відомого дисидента, академіка Андрія Сахарова і сповіщає йому, що з цієї хвилини Андрій Сахаров вільний і може повернутися до Москви. Саме так почалася “перестройка” та “гласность”. Потім Андрій Дмитрович очолив нашу маленьку групку демократів. З нього неприховано знущалися сам Михайло Горбачов, Єгор Лігачов, інші кремлівські бонзи. А ми домагалися припинення афганської війни, повернення депортованих народів на батьківщину, вимагали порятунку і захисту жертв чорнобильської катастрофи. Пізніше, розуміючи остаточний крах системи, Михайло Горбачов пересів у спеціально для нього вигадане крісло Президента СРСР. Згадую, як дивом прорвавшись на трибуну союзного з’їзду народних депутатів, я запропонував обирати президента не комуністичною більшістю, а на альтернативній основі. Назвав прізвище опального тоді Бориса Єльцина. Більше на трибуну мене не пускали, виступав лише із зали.
— В Україні перебудова розпочалася з чорнобильської трагедії. Ви одним з перших почали говорити про цю катастрофу як про ще один злочин радянської влади.
— Ще у 1982-му, щойно ЧАЕС збудували, на ній одразу ж сталася аварія. Але масштаби були (якщо можна так сказати) незначними, тож це вдалося приховати. А 26 квітня 1986 року о 2-й годині 14 хвилин оператор четвертого блоку станції відчуваючи, що реактор виходить з-під контролю, увімкнув аварійний захист — миттєво пролунав вибух, який зірвав бетоновану кришку реактора. Техногенна аварія, яка стала гуманітарною катастрофою. Вивчивши це питання, можу стверджувати: ця трагедія не була випадковою. Ось думка відомого російського фізика Дубровського з Інституту імені Ігоря Курчатова: “Проектанти системи захисту (СУЗ) реакторів допустили патологічно неграмотні прорахунки... Сьогодні більше дивує не те, що стався вибух реактора ЧАЕС, а те, що подібний вибух не стався раніше на будь-якому із працюючих блоків”. Більше того, наша комісія дослідила, що проектанти протягом двох з половиною років знали про можливість утворення надлишку радіоактивності при введенні в активну зону стрижнів-поглиначів, могли усунути цю небезпеку, але не вжили навіть елементарних заходів. Аналіз багатьох документів дав можливість нашій комісії стверджувати: на верхньому поверсі влади про ядерну катастрофу знали. І брехали своєму народові, ніби все гаразд. Тому 11 грудня 1991-го з трибуни Верховної Ради я виголосив доповідь з вимогою до Генпрокуратури порушити кримінальну справу проти багатьох посадових осіб перш за все тодішньої УРСР.
— У вашому доробку є роман “Ланцюгова реакція”. Напевне, ви просто не уявляли тоді, чим може стати “мирний атом”?
— Якби ж було хоча мале знаття того, як ті станції будувалися. Але тоді я вірив у все, що писав. І нині, не зупиняючись, а озираючись на ходу, я ні від чого не відрікаюся, навіть від тих помилок, які зробив. Вони були ненавмисні й не завдали комусь конкретно шкоди. Такої, аби треба було вимолювати у Бога прощення. То було життя з усіма його піднесеннями, розчаруваннями й таким іншим. За великим рахунком, втішає те, що є Україна, хоча й не така, про яку мріяв я і якою її хочуть бачити мої діти. Я довго за стіл не сідав, але коли у мене була пауза (один термін не був депутатом), написав роман “Криза”, який вийшов торік, а також багато повістей, новел. Це, як на мене, гострі, чесні розповіді про сьогоднішнє життя мого народу. Їх швидко переклали і видаватимуть у Росії, Словаччині, Польщі. Тоді я замислився: чим ще можу бути корисним своїй Україні, маючи не лише хист, а й політичний досвід? Адже народ у всьому зневірився, життя погіршується. За таких умов письменнику складно залишатися романтиком. І все ж таки література — це та річ, яка не минає. Можливо, нині втрачено інтерес до художнього слова, бо люди зайняті проблемою виживання. Але рано чи пізно вони повертаються до книжок, вартих чогось. А політика — це змарновані літа, сили й здоров’я, від яких не залишається й сліду.
“ Чорновіл першим відважився подати голос на захист злюмпенізованого люду”
— Якою ж ви бачили Україну, коли дискутували з Михайлом Горбачовим та проголошували Акт Незалежності?
— Якщо зосередитися на проблемі “що уявляли і що сталося”, можна напоротися на колосальне розчарування. Нині наша держава зовсім не така, як мріялося нам тоді. Політика в теперішній Україні пішла в тінь. А ми продовжуємо обирати в парламент тих, хто іде в політику, як у придаток до свого бізнесу. До речі, у польському сеймі майже відсутні крупні підприємці та фінансисти. Вони займаються своєю справою, знаючи, що порядні, освічені законодавці дбатимуть про інтереси держави, народу та національного бізнесу. А в Україні чесним та розумним людям, які не раз доводили свій законотворчий професіоналізм, але не розбагатіли на політичних хлібах, кожний раз усе важче проходити нові вибори. З величезними симпатіями ставлюся до мого друга Вячеслава Чорновола, але в 1991-му, коли він ішов на президентські вибори, країна, особливо схід, його не сприйняла. Обпльовували вигадками. Дійшли навіть до того, що казали, буцімто Вячеслав Чорновіл проти пенсій і таке інше. Зрозуміло, в таких умовах Вячеслав просто не міг перемогти. Тепер його взагалі виведено з життя. Єдиного, хто відважився подати голос на захист злюмпенізованого люду. У моєму окрузі кожний сьомий десь наймитує по “закордонах”, причому нелегально, на правах біженця чи переселенця. Але це, так би мовити, політично-бізнесовий пласт.
“ Зроблю все від мене залежне, щоб наша інтелігенція не зникла”
— Коли ми врешті подолаємо цю зневіру?
— Пік зневіри, вважаю, вже перейдено, але... Що, скажімо, дістала українська культура, яка фінансується лише на десять відсотків, та й з тих крихт не отримує й половини? Люди, котрі виходили на мітинги, здобуваючи незалежність, нині лишилися з мізерними зарплатами. Це наші актори, творча інтелігенція, освітяни, лікарі, вчителі... Візьмімо Павла Загребельного. Він створив цілу бібліотеку зі своїх творів, прославив Україну ще тоді, коли її сприймали лише як “республіку СРСР”. Будь-який інший народ на руках його б носив. Натомість класик української літератури отримує 120 гривень пенсії, а талановитий український прозаїк, автор чесних романів Микола Рябий з Вінниці — 80. Одного разу він зустрів на пошті свого колишнього кадебістського “пастуха”, якому Українська незалежна держава платить майже 400. Або згадаймо Анатолія Дімарова: йому вісімдесят, а письмо в нього напрочуд молоде й таке енергійне, що дай Боже молодим. А він не має грошей, щоб купити ліки. Якраз напередодні свого ювілею він зайшов до мене з проханням не подавати жодних документів на його відзначення. А на моє здивування відповів, що не хоче будь-яких нагород. Тож тепер, коли я очолюю Спілку письменників України, зроблю все від мене залежне, щоб наша інтелігенція не зникла. “Інтелігенція” у перекладі з латини означає “ті, хто розуміє”. Вона першою б’є в дзвони. Вона є совістю і камертоном нації. Влада, не тільки наша, а взагалі, завжди боялася інтелігенції. Коли ми потрапляли під вплив Росії, Австрії, Польщі, здавалося, що з часом слово “українець” забудеться. Але маємо Шевченка, Франка, Лесю Українку — ми збереглися у слові. Саме письменники стали на чолі революції на початку століття. Звісно, зробили багато помилок, та діяли, намагалися щось змінити на краще. Я вважаю: без таких людей, як Грушевський або Винниченко, Україна не відбулася б. На превеликий жаль, нині багатьом представникам інтелігенції бракує звичайного шматка хліба.
“ В бібліотеках немає моїх книжок, та я не дуже цим переймаюся”
— Так, але слово наше, даруйте, не розвивається. Українські письменники більше відомі за кордоном, а українська книжка занепадає. Чому?
— У нас нині — ринок. Українська книга не конкурентоздатна, бо собівартість її дуже висока. Росіяни, треба віддати їм належне, створили дуже прогресивні закони, і російські видання досить дешеві. А коли до Верховної Ради минулого скликання тодішній прем’єр Віктор Ющенко подав поправки до закону, аби зняти податок на додану вартість на всіх етапах книговидавництва, “за” проголосували тільки 75 депутатів. Оце, вочевидь, стільки інтелігентів у нашому парламенті. Та хочу сказати про одну деталь, яку мало хто й знає. В Росії книговидавництво — потужний бізнес з колосальним обігом. Гроші там обертаються за рахунок тиражів і знову вкладаються в розвиток поліграфії. Так ось ті книжки, що на столичній Петрівці та на різних лотках, везуть до нас контрабандно, без мита. Тож зменшення ціни на українську книжку — це лише один нюанс. Треба ще й перекрити канали контрабанди, аби україномовні видання були в Україні господинями, а не попелюшками.
— Так сталося, що в тих бібліотеках, де я запитував ваші твори, мені відповідали: немає. Невже хтось хоче, щоб ваше ім’я зникло з літературного небосхилу України?
— Відповім так. Я десять років у політиці, був головою парламентської постійної комісії з питань чорнобильської катастрофи, членом Ради з питань мовної політики при Президентові України. Я на виду, і ви розумієте, міг би за цей час видати своїх книжок досхочу. Кошти знайшов би — під моє ім’я дали б. Але не став цього робити. Тож ніхто не дорікне мені, буцімто публікував дво- та тритомники. Навпаки, за цей час не перевидав жодної своєї книжки. І пишаюся тим, що колеги не дорікнуть мені... Можливо, тому в бібліотеках і немає моїх книжок, але я не дуже цим переймаюся.
“ Не кожен головний редактор зважиться сказати правду, адже навіть мені затуляють рота”
— А куди зникли ваші передачі на радіо та телебаченні?
— Я мав авторську програму “Позиція” на ЮТАР, але, мабуть, загостра виявилася: “нагорі” схитрували й не дали цьому каналові ліцензію на мовлення. Коли перейшов на НБМ й запросив на зйомки до студії депутата й актора Івана Гаврилюка, то після нашої досить відвертої розмови мою передачу знову закрили. Відбувається величезний тиск на журналістів, такий пресинг, що не дай Боже. Що ж до закриття радіопрограми “Двадцять хвилин з Володимиром Яворівським”, то хочу, аби кияни знали: боротимуся за її поновлення. Бо то для мене була солодка робота. Ми з керівництвом домовилися: виграю чи програю вибори, все одно повернуся до мікрофона. Але програму закрили. Дуже гірко! Хто б міг подумати в дев’яності, коли знімали цензуру в Москві, що ми обговорюватимемо зараз таке. Не хочу, аби це прозвучало як комплімент, та я вдячний нашому меру Олександрові Омельченку і всій Київраді, що є така газета, як ваш “Хрещатик”. Хоч міська преса ще тримається, ще є журналісти, які не порозбігалися, не продалися. Не кожен головний редактор відважиться надрукувати правду, адже навіть мені — голові підкомітету з питань електронних засобів масової інформації комітету Верховної Ради з питань свободи слова, власне кажучи, затуляють рота. Тому нині не дуже охоче розмовляю з масмедійниками. Ось нещодавно брала в мене інтерв’ю хороша дівчина, розумний журналіст, але попросила: тільки ні слова про політику. Змушений був відповісти: даруйте, нашу розмову закінчено, бо говорити нині тільки про літературу мені вже нецікаво. Через те сумно. Та, думаю, нам вистачить сили й снаги побороти брехню і фальш. Інакше життя втратить сенс.
Прес-служба "Нашої України", 30 жовтня, 2003
www.razom.poltava.ua
Володимир Яворівський: Моє звільнення — це результат моєї політичної діяльності
В середу відбулися загальні збори Національної спілки письменників України, на яких було висловлено недовіру і звільнено голову НСПУ Володимира Яворівського. Рішення зборів про звільнення Яворівський прокоментував як “прямий результат моєї політичної діяльності”.
“Якби я не мав певної політичної позиції, не належав до “Нашої України, то ніхто б про Спілку письменників і не згадував, ніхто б мене не чіпав аж до гробової дошки. І, звичайно, я передбачав цей результат, і знав, що ніхто мені цього не подарує. Але я ніколи не думав, що це буде зроблено так брутально і так нахабно”. — заявив Володимир Яворівський.
На думку письменника, загальні збори Національної спілки письменників України не були проведені легітимно. По-перше, на зборах не був присутній сам голова Спілки. “Якби я там був, то я б "освятив" своєю присутністю, що це — легітимні збори”. Крім того, “у нас 27 письменницьких організацій, і більшість з них ніяких попередніх зборів взагалі не проводила. Лише у кількох організаціях відбулися збори, на яких обговорювали питання про можливе проведення позачергового з’їзду, але там зовсім не йшлося про мою відставку, а просто про позачерговий з’їзд. І на це вчорашнє “збіговисько” ніхто нікого не висував і не рекомендував, тобто це не були делегати”.
За словами Яворівського, “людям просто “заламували руки”: одним обіцяли, що видадуть книжку, іншим — що допоможуть фінансово”. Народний депутат каже, що для того, аби усунути його з посади, “вибрали кількох нестійких людей, і відвезли до Києва у державних машинах під виглядом, що буде проводитися форум творчої молоді, а письменники будуть у журі”.
“А вже звідти їх, з Києва, посадили на шикарні автобуси, на яких були номери АП, і повезли в Пущу Водицю в санаторій Адміністрації Президента. Там відбулися збори. Не було ні мандатів, ніхто не фіксував скільки “за”, скільки “проти”. Говорилося просто “більшість”. І форуму там ніякого, звичайно, не було”, — сказав Яворівський.
За словами депутата, “на з’їзді були кілька фраз про те, що “Яворівський не зробив письменників щасливими, не підвищив пенсії, висувалися звинувачення щодо авторитарного керівництва Яворівського тощо”. В цьому, по суті, і полягала висловлена “недовіра” Яворівському.
“ Незборима нація”.
Видання Історичного клубу “Холодний Яр”, № 1, 2004