У письменників, фальсифікації документів для формування громадської думки заради посад, отримання дивідендів у вигляді літературних премій та грошових винагород
| Вид материала | Книга |
- Проект міжнародних стандартів iso/dis 20252. Міжнародні стандарти дослідження ринку,, 670.83kb.
- Вимоги до контрольної роботи Варіант контрольної роботи обирається за двома останніми, 66.47kb.
- Вимоги до контрольної роботи Варіант контрольної роботи обирається за двома останніми, 76.38kb.
- Назва нормативного документу, 247.73kb.
- Робоча програма навчальної дисципліни соціологія громадської думки (шифр І назва навчальної, 618.65kb.
- Журналіст як суб'єкт масово-інформаційної діяльності Портрет професії журналіста, 235.38kb.
- 10 клас, 466.03kb.
- Відповіді з питань оподаткування податком на прибуток Які податкові наслідки виплати, 219.96kb.
- Зазвичай життєвий шлях ілюстрація того, як людина, крок за кроком, розтринькує дар, 31.5kb.
- Рекомендації з написання проектів на отримання гранту в рамках програми «Об’єднаймось, 255.91kb.
Чи буде об’єктивним “Слово Просвіти”?
Одразу скажу: до Національної спілки письменників України я не належу. Написати мене змусила позиція нашої просвітянської газети “Слово Просвіти”, яка вже вкотре досить дивно висвітлює події в НСПУ, надаючи слово виключно одній стороні — прихильниками Володимира Яворівського. Так в ч. 51 надрукована стаття Марії Якубовської “Казка про “там” і “не там”. Як на мене, ця стаття — суцільна вода на киселі. Жодного факту. А факти, як кажуть, річ уперта. Та, де й могла взяти факти пані Якубовська, коли сама зізнається: “Я там не була”. Тобто нічого не бачила на власні очі. Зате чула... Тільки з якого голосу? Що ж тоді залишається писати? Звичайно, казки. Якщо пані Якубовська не в курсі, нехай почитає “Відкритий лист Володимиру Яворівському, письменникам, журналістам” Олексія Кононенка. Оце реалії. Це факти. А не жіночі емоції Марії Якубовської. Дивно, що такі речі друкує “Слово Просвіти”.
В одному з попередніх чисел “Слова Просвіти” — на першій сторінці фото Романа Коваля і підпис великими літерами, що, мовляв, “влада дозволила Романові Ковалю у супроводі автоматників посидіти в керівному кріслі вночі 2 листопада”. Хоча стверджувати таке немає жодних підстав. Із всіх повідомлень, заяв та виступів виявилося, що ніхто з письменників, депутатів та водіїв не бачив ніяких невідомих в камуфляжах з автоматами...
Ось ще одна “чудова” назва: “Сто бездарностей проти Яворівського”. Ось так. Всі, хто за Яворівського, — “талановиті”, а хто проти — “бездарності”, “самозванці” і “білялітературні сатаністи”. Правило це відоме здавна: всі, хто за нас, — “партизани”, а всі, хто проти — “бандити” (саме це визначення щедро вживав Володимир Яворівський свого часу, оцінюючи воїнів ОУН-УПА). Лишається тільки додати з його ж тодішнього лексикону: “бандерівські варвари” та “жовтоблакитники з бункерів і криївок” (В. Яворівський, “Яничари”) і картина буде повною.
Дивно, що наша просвітянська газета планомірно друкує увесь цей бруд, щедро оздоблений вигадками прибічників Яворівського.
“Слово Просвіти” повинно нести правду, а не опускатися до прямих образ. А якщо редакція ув’язалася в дискусію, то заради об’єктивності та вияснення правди треба надавати слово не тільки прихильникам Яворівського, але і його опонентам.
О. Копаненко,
м. Севастополь
“Поступ”, щоденна Львівська газета
ama.com
ЛЬВІВСЬКІ ОБСЕРВАЦІЇ
Походеньки фарбованого лиса
З’ява моєї статті про Володимира Яворівського викликала глибоке обурення серед окремих письменників. Та таке, що вони навіть опублікували в “За вільну Україну” відкритого листа, присвяченого “інсинуаціям Юзя”.
Не знаю, чи буде це інсинуацією, коли скажу, що принаймні двоє з підписантів, як вони мені самі призналися, не бачили того тексту в очі. Знайома большевицька традиція, чи не так? В листі наші письменники стали на захист Яворівського, навіть не спробувавши спростувати бодай одну якусь мою “інсинуацію”.
Дивно мені було побачити серед підписантів Романа Іваничука, який у книзі “Благослови, душе моя, Господа” (Львів, Просвіта, 1993, ст. 22) писав: “Україну нині проголошено незалежною державою.
Але ту державу треба ще побудувати. І це мають зробити компетентні люди.
Моє робоче місце за письменницьким столом, там я компетентний... Нині ж у парламенті повинні працювати досконалі спеціалісти”.
Фактично Іваничук стоїть на тій самій позиції, що і я, вважаючи, що письменникам не місце у парламенті. Цікаво, чи він того колективного листа бачив, що так раптом поміняв погляд і запрагнув баламута Яворівського пропхати до Верховної Ради.
Є серед підписантів і ті, хто так само, як і Яворівський, вправлялися в написанні памфлетів проти націоналістів, греко-католицької церкви і з мікроскопом в руках шукали націоналістичні ухили в творах Ігоря Калинця. Але Бог їм суддя.
У газеті “Наша Україна” про Юзя Обсерватора написано, що він запродався і просто відробляє заплачені йому гроші. Що ж, я мав би бути мільйонером, адже платять мені Юльця з Морозом за те, що я критикую Татуська, Ющенко (за те, що граю заєдупців), олігархи (за те, що висміюю рухівських діячів-кучмістів), Буш (за те, що волаю “Геть від Москви!”), Буняк, Садовий і Карвацький (за те, що деру лаха з Куйбіди), Куйбіда (за те, що кепкую з Карвацького) і т. д.
Але моя позиція незмінна. Ті, що поливали болотом галичан, не сміють нині пхатися в парламент від Галичини. Яворівський — саме той, хто самовіддано заробляв собі на ласку комуністів. Можна було бути кабінетним письменником, як Валерій Шевчук або Павло Загребельний, і не принижуватися написанням памфлетів. А можна було робити кар’єру саме завдяки цим памфлетам. Уже ніхто нікого до стінки не ставив за відмову писати подібні речі. Отже, водила пером Яворівського його письменницька совість. Хоча, чесно кажучи, мені важко назвати бодай якийсь його твір, який би вартував нині уваги. І чи буде інсинуацією ось така цитата з творів Василя Стуса: “Власне і читати нічого, хоча ми в камері дістаємо читати, то в українській ... нема нічого абсолютно. Культ бездарних Яворівських, їхній час, їхня година” (“Твори”, Львів, “Просвіта”, т. 4, ст. 495).
І використовував “свою годину” Яворівський за повною програмою. “Через перенасичені історичними подіями десятиліття відчуваємо ми геніальну неповторність особистості Леніна, — признавався він у книзі “Право власного імені”. — Тому й сьогодні дороге й священне для нас його вчення і революційний темперамент, спосіб мислення, талант оратора”.
Очевидно, цей талант оратора перейняв і сам Яворівський, з успіхом баламутячи голови нашим довірливим галичанам. Ех, якби ж вони знали, що писав цей народний трибун у 1988 р., коли вже мітинги стрясали Україну. Саме цього року вийшла книга В. Яворівського “Відповідь “землякам”. (Київ: “Радянський письменник”). Тут є багато цікавого. Автор описує, як сидить він за письмовим столом і тяжко працює над черговим романом. Аж от дізнається про якусь там прес-конференцію – і негайно мчить туди.
“Значення цієї прес-конференції має для нас вимір особливий. Вона викрила злочинні шпигунські й диверсійні дії закордонних буржуазно-націоналістичних організацій, які діють за вказівками іноземних розвідок з території США, Англії, ФРН та інших капіталістичних країн. Як безкомпромісний рентген, висвітлила не лише “зовнішність”, а й “нутрощі” Ярослава Стецька та його ідеологічного “почту” саме сьогодні, коли запитання “бути чи не бути” постало у всепланетних масштабах”.
Цікаво, що тепер товариш Яворівський висунутий блоком, до якого належить і вдова Ярослава Стецька. Це унікальний трафунок.
Та читаємо далі: “Росія ще розбирала гаряче каміння Сталінграда, щоб будувати з нього нове житло. Вона понесла втрати найбільші (?!). У нашому соціалістичному домі ми не звикли говорити і думати про чиюсь перевагу, хоч і пам’ятали про те, що саме Росія (!!!) винесла на своїх могутніх раменах головний тягар війни і тільки тому, що гітлерівці не змогли підкорити її, ми теж залишились народом, нацією...”.
“Для жителів східних областей України війна повільно, болісно, але все ж таки відходила в минуле, а західні землі республіки ще обагрювались кров’ю невинних людей, закатованих бандерівськими варварами. І для нас це також був фашизм, ще страшніший за той, який такою ціною жертв подолали наші батьки на бранному полі Європи.
Коли виснажена лихоліттями гітлерівської навали Україна заходилась рахувати свої рани, непоправні втрати, могили синів і дочок, коли заходились сіяти свій мирний хліб, жовтоблакитники з бункерів і криївок по-садистському вдарили їй у спину.
Той, хто любить Україну справжньою, чесною, по-синівському просвітленою любов’ю, хто зичить її народові добра та щастя, хіба може пробачити чи забути цей підступ! Особливо тоді, коли з’ясувалось, що майже всі вони – кваліфіковані злочинці і яничари, які в своєму братовбивстві були жорстокішими за гітлерівців, хоч і пройшли вишкіл саме в них”.
Завершується цей блюзнірський опус такими патетичними словами: “Ми утвердили себе у своїй соціалістичній історії. Ми знаємо своїх ворогів”.
А на Національній раді Демократичної партії від 24. 04. 1998 р. повідомлено, що 4,3 мільйона гривень і 750 тисяч доларів щезло з партійної каси Демпартії під час виборів 1998 р. Касою особисто розпоряджався В. Яворівський.
Такі ось “інсинуації”.
Відкритий лист до лукавого
Мав “велике щастя” побувати на зустрічі з вами, кандидатом у народні депутати до Верховної Ради, з багатопартійним чорнобильським соловейком В. Яворівським у селі Бірки Яворівського району.
З полум’яної промови зрозумів, що на плечах обдурених пенсіонерів галицької землі ви в черговий раз маєте намір всістись у депутатське крісло. Ви ж набагато красномовніший за попередника Ільясевича, котрого пам’ятають на Яворівщині, як вас у Світловодську. На моє питання: “Як ви голосували на 5-й сесії 19. 02. 1992 року?”, — у відповідь отримав брутальну лайку, що я підкуплений, підісланий. Ні, хлопе, я ніколи нікому не продавався, тим більше компартії, ДемПУ, НЕПу, “Мосту”, “Центру”, Рабиновичу...
І якщо би в “великого правдолюбця” були гонор, стид, совість, то головний письменник пояснив би народу, чому голосував проти Державного Герба України. Влучно сказав ще один черговий ваш кумир Ленін: “політична проститутка”.
Якщо хочете прислужитися Україні й “другу Вікторові” з рекламного буклета, на якому один дивиться на образи, а другий на гарбузи, то зробіть добру справу, поїдьте до тих трьох кіз, особливо білої з чорними плямами.
Як кажуть у нас в Галичині, уступисі.
Без признаків поваги, Наливайко Степа
hotline.net.ua/content/view/
05. 03. 2005
Володимир Яворівський: Чиж напише заяву про звільнення
Іван Чиж все рівно напише заяву про звільнення. Таку думку висловив народний депутат Володимир Яворівський. Він сказав, що сьогоднішня подія — це просто демонстрація того, що, мовляв, парламент не підтримав відставки, задля Іван Чиж домовився з комуністами. “Але він все рівно напише заяву про звільнення”, — переконаний Яворівський.
Парламент не підтримав подання президента Віктора Ющенка щодо звільнення Івана Чижа з посади голови Державного комітету з питань телебачення і радіомовлення. Лише 162 депутати проголосували за відповідну постанову при необхідних 226. У повному складі не підтримали звільнення Чижа фракції комуністів, “Регіони України”, “Демократичні ініціативи”, “Воля народу”, НДП-“Республіка”.
Розділився у думках і комітет з питань свободи слова та інформації: шість його членів висловилися за звільнення, а четверо — проти. Член комітету Сергій Правденко, виступаючи від імені комітету, зауважив, що голосував проти звільнення Івана Чижа, однак вважає, що працювати йому буде надалі складно. Депутати від “Нашої України” відверто сказали голові Держкомітету, що Президент формує свою команду, і по-чоловічому варто було б написати заяву за власним бажанням, “...а не чіплятися за крісло” (Володимир Манчуленко, фракція “Наша Україна”). Опосередковано ж депутати нагадували про позицію, яку він зайняв під час виборчої кампанії: Іван Чиж і очолювана ним партія “Справедливість” підтримали на виборах Віктора Януковича. Депутати нагадали про “вакханалію” у телерадіопросторі під час кампанії та “гру” в одні ворота на користь кандидата від влади.
За матеріалами ссылка скрыта
hotline.net.ua/content/view/
18.03.2005 12:06:56
Яворівський хоче притягнути до відповідальності низку телеканалів
Верховна Рада України в п’ятницю направила запит народного депутата України Володимира Яворівського до Генеральної прокуратури України, повідомляє “ссылка скрыта”
Яворівський вимагає від ГПУ перевірити факти агітації під час передвиборчої кампанії 2004 року телеканалами “Інтер”, “Україна”, “1+1”, “Перший Національний” за кандидата на пост Президента України у зв’язку із трансляцією відеороликів, спрямованих на розпалювання міжетнічної ворожнечі та приниження національної та людської гідності.
Крім того, Рада направила запит Яворівського до ГПУ щодо законності видачі ліцензії на право мовлення Нарадою з питань телебачення і радіомовлення телекомпаніям “Інтер”, “ТЕТ”, “Україна”, “1+1” та “Київська Русь”.
Газета "Поступ", 7 травня 2005
Володимир Яворівський: Комітет віддамо захищеній законом опозиції
До дати 9 Травня — 60-річчя перемоги, яка, здавалося б, мала об'єднувати людей та створювати у душах відчуття поваги та вдячності, ми наближаємось із масою проблем, коріння яких сягає ще в ті далекі часи. Історики твердять, що винні у цьому державні мужі, які мали б виробити чітку державну позицію України щодо бійців Радянської армії, а особливо — вояків УПА. Однак Верховна Рада ніяк не може проголосувати за нового віце-спікера та вакантні посади голів комітетів. Про ці проблеми та не лише про них “Поступ” вирішив поговорити з народним депутатом, головою Спілки письменників України та членом Комітету з питань свободи слова та інформації Володимиром Яворівським.
— Довкола визнання воїнів ОУН-УПА не вщухають суперечки. Чи є якісь реальні способи примирити сторони?
— Чи станеться таке примирення, відомо тільки Богові, але я не знаю, чи Він наважиться цим займатися. Цю істерію, яку розвів Петро Симоненко разом зі своїми сподвижниками — генералами Герасимовим та Саламатіним, які й надалі живуть за вимірами 1946 року, навряд чи буде можливо швидко припинити. Послухати цих крикунів, то складається враження, що вони досі живуть у Радянському Союзі.
Нині ж, здавалось би, голова держави закликав до примирення. Готуючи свою програму (“Вечір з Володимиром Яворівським” — Авт.), я особисто підібрав колишніх вояків Радянської армії, які кажуть, що готові йти на компроміс із вояками УПА. А ця теперішня істерія комуністів призведе до того, що всі намагання примиритися будуть безрезультатними. Той же Василь Кук (останній командир УПА — Авт.) каже, що просто немає з ким миритися.
Але ми не маємо права опускати руки. На мою думку, ще до кінця року треба повернутися до цього питання, і Президент, і парламент повинні проявити свою волю, щоб цей акт урешті-решт здійснився. Суспільство вже не має відчуття “берлінської стіни” у середині України. А ситуацію нагнітає декілька політиків. Гадаю, проблему вирішить 2006 рік — ВР ухвалить закон про визнання ОУН-УПА стороною, що воювала, а комуністи не пройдуть у ВР в такому обсязі, щоб заважати затвердженню корисних для здоров’я українського суспільства рішень.
— У нинішньому складі ВР є вакантними кілька головних посад. Фракція “Наша Україна” висуває Вас на посаду голови Комітету з питань свободи слова та інформації...
— Це є одноголосним рішенням фракції. Я працював у цьому комітеті, був головою підкомітету з електронних ЗМІ, цей комітет — за нашою квотою. Тепер за мою кандидатуру має проголосувати Верховна Рада, ймовірно, в пакеті з іншими призначеннями. Для мене особисто ця робота буде цікавою, оскільки є ще добрий її шмат до закінчення цієї каденції. Необхідно підготувати всю законодавчу базу для утворення Громадського радіо та телебачення, оскільки цей інститут може стати стабілізатором та гарантом свободи слова в Україні. До кінця каденції, на мою думку, можна буде і розпочати функціонування громадської ТРК.
Комітет буде змушений налягти на весла, але, думаю, що це буде нескладно, адже в ньому більше демократичних сил, лише три комуністи, а решта ті, хто проголосує нормально. Крім того, є оновлена Нацрада з питань телерадіомовлення, з якою ми готові до найтіснішої співпраці. Віталій Шевченко, її голова, вже працював у комітеті, і спільно з ним ми наведемо лад у нашому інформаційному просторі.
— Ви кажете, що комітет — Ваша квота. А не краще віддати його та бюджетний комітет опозиції? До речі, про це заявляв перед виборами Ющенко.
— Так, потрібно. Ми обов’язково віддамо, одразу після того, як створять офіційну, захищену законом опозицію. А наразі я не бачу опозиції. Якщо ви так називаєте комуністів — це одне, якщо есдеків — інше. Я переконаний, що це треба буде зробити в наступній каденції, коли офіційно створять більшість, яка призначатиме прем’єра. Меншість, яка не проголосує за це, стане опозицією. А передувати цьому має ухвалення закону про опозицію. Тоді вона отримає Комітет свободи слова, Комітет з питань бюджету та Комітет з питань регламенту. А про це говорити завчасно, бо ще навіть немає законопроекту про опозицію.
— Коли відбудеться голосування щодо віце-спікера, і чи взагалі ВР готова до цього. Чи варто робити це призначення зараз, у контексті виборів-2006?
— Я думаю, що робити таке призначення варто. Посада віце-спікера є представницькою, і вона не може бути вакантною. Я б ставив питання інакше — не на своєму місці сидить Адам Мартинюк, який представляє маленьку фракцію у складі 60 осіб, причому дехто цю фракцію вже покинув. Тому представляти на другій головній посаді ВР цю фракцію не нормально. Але проти заміни сам Володимир Литвин. Інша справа, вакантна посада другого віце-спікера, на яку має прийти, на моє переконання, людина з “Нашої України” або принаймні з націонал-демократичних сил, яка в такий спосіб урівноважить керівництво ВР. Спершу на цю посаду пропонували Анатолія Матвієнка, людину, що дуже підходить на цю посаду, але він, як відомо, в Криму на посаді прем’єра. Іншою кандидатурою є Юрій Костенко. Водночас з’явилося багато інших кандидатів, за яких я не голосуватиму...
— Ви подавали депутатський запит у Генпрокуратуру про допит Леоніда Кучми у зв’язку з кримінальними справами. Наскільки реальним є суд над Кучмою?
— Суд над Кучмою є абсолютно реальним. Ми можемо цькувати нашу владу за якісь помилки та неточності, але вона все-таки має політичну волю, щоб виконати гасло “бандити мають сидіти в тюрмах”. Та хвиля арештів, що прокотилася Україною, не є проявом тоталітарності. Якщо згадати, що ще півроку тому це була абсолютно кримінальна держава, від президента до чиновника найнижчої ланки, то їй можна тільки потішитися. Кучма зараз не є недосяжним. Він уже ходив на допити, тож якщо будуть аргументи на основі фактів, щоб притягнути його до відповідальності, його притягнуть.
Аргументів уже достатньо — хіба Кучма не є відповідальним за те, що Бакай, громадянин Росії, очолював одне із найбільш корумпованих управлінь? Також причетність до вбивства Гонгадзе. І схожого достатньо. Інша річ, чи садити його в тюрму, чи ні, але йдеться про те, щоб визнати його злочинцем. А наступні президенти про це пам’ятатимуть.
— Розкажіть про нинішню ситуацією зі Спілкою письменників. Чи нова влада потурбувалась про неї?
— Попіклувалась. Збільшено її бюджет, крім того зараз закінчується робота над тим, щоб підтримати друковані органи спілки — це і журнал “Дзвін”, який ледь животіє, і журнал “Вітчизна”... Уряд виділив кілька мільйонів гривень, що підуть на видання книжок письменників Спілки. До того ж виділено кошти на проведення Шевченківського свята, яке відбудеться на Кіровоградщині. Є, звичайно, ще проблема малих пенсій письменників. Наприклад, лауреат багатьох літературних премій, людина, яка написала цілу бібліотеку, — Павло Загребельний отримує пенсію 300 гривень...
Кажуть, що видавці скаржаться на те, що мало українських текстів. Так це неправда. Текстів багато. Це просто видавці працюють дуже мляво. Тут є інша проблема — хоч з української книжки і зняли табу, все одно під час затвердження бюджету на 2005 рік допустили прорахунки щодо книговидавничої справи. Видавці цілком виправдано нарікають на те, що конкурентноздатність української книги порівняно з контрабандною російською — ніяка. Над цією проблемою ми зараз працюємо з Миколою Томенком, і, думаю, ми її вирішимо.
Валентин Концевич
“2000”, 20-26 травня 2005 р., № 20
Два листи національному радіо
Копія листа № 1
Українському національному радіо (Київ, Хрещатик, 26)
Мій лист декого здивує, але переконаний, що проаналізувавши його зміст, він погодиться зі мною. Справа ось у чому.
Кожної неділі і середи наше радіо передає 20-хвилинну демагогію В.Яворівського. Перед цим монологом диктор перелічує його “заслуги” і звання, роблячи з нього ледь не героя.
Таке возвеличення у багатьох, хто хоч трохи обізнаний з його біографією і літературною творчістю, викликає огиду, бо Яворівський є не той, за кого себе видає.
Можна багато говорити про його “тернистий шлях” у пошуках найтеплішого місця під сонцем, поки хитрість не звела його з “Нашою Україною”. Тут, після тривалих, часом невдалих пошуків, він знайшов визнання, збагнувши, що перефарбувавшись, замовчуючи минуле, можна розраховувати на надійну перспективу. До речі, не він один вдався до такої тактики. Таких перефарбованих “патріотів”, на жаль, дуже багато. Тому таке злиденне наше життя, бо нами керують перефарбовані Яворівські.
На моє переконання (на підставі публікацій, що потрапили до моїх рук), п. Яворівський — дуже небезпечний «патріот» і пристосуванець, поведінка і діяння якого змінюються залежно від напрямку політичного вітру.
Наприклад, чи можна вірити в те, що зараз глаголить Яворівський, якщо зовсім недавно в своїх літературних “шедеврах” він писав: “...Для жителів східних областей України війна повільно, болісно, але все-таки відходила в минуле, а західні землі республіки ще обагрювались кров'ю невинних людей, закатованих бандерівськими варварами. І для нас це також був фашизм, ще страшніший за той, який такою ціною жертв подолали наші батьки на бранному полі Європи…”
Виникає запитання: де він бачив такі варварські діяння бандерівців? Очевидно, це підказала йому фантазія і тодішня пропаганда, рупором якої він був. Я як корінний мешканець цього краю такого не бачив, навпаки, бачив нерівну боротьбу земляків за свободу і незалежність, благами яких зараз уміло користується “геніальний” писака, закликаючи до якоїсь люстрації.
Далі він продовжує наплюжити своїх теперішніх “однодумців”, пишучи: “...Коли виснажена лихоліттями гітлерівської навали Україна заходилась рахувати свої рани, непоправні втрати, могили синів і дочок, коли заходились сіяти свій мирний хліб, жовто-блакитники з бункерів і криївок по-садистськи вдаряли у спину...”
Ці слова — звернення до українців — він виголосив у пасквілі “Відповідь землякам”, виданому 1988 роки “Радянським письменником” масовим тиражем. Звертаю увагу, що це творіння вийшло у світ в той час, коли вже відроджувалася “Просвіта”, зароджувався Народний Рух, словом, пробуджувалася вся Україна.
А тов. Яворівський продовжував засуджувати “українських буржуазних націоналістів — заклятих ворогів українського народу”. Він з пафосом закликав народ до боротьби з цими проявами.
Можна навести й інші цитати подібного змісту з його творів, але в тому не бачу необхідності, бо це зайняло б багато сторінок. Крім того, вважаю, що прихильники його творчості можуть познайомитися з нею, порившись у бібліотеках (сподіваюсь, книги ще не вилучено з фондів).
Дуже переконливо і влучно визначив літературну творчість Яворівського незабутній Василь Стус. Маю рідкісну чотиритомну збірку його творів, видану 1995 року Львівською видавничою спілкою “Просвіта”. В четвертому томі на с. 495 він з гіркотою пише: “...Власне і читати нічого, хоч ми в камері дістаємо читати..., то в українській — нема нічого абсолютно. Культ бездарних Яворівських, їхній час, їхня година. Талановиті автори або мовчать..., або займаються бозна-чим...”.
Лихо чи щастя в тому, що Яворівський як письменник був маловідомим широкій читацькій громадськості. Хоч його творіння видавалися майже щорічно масовими тиражами (плата за вірність і служіння режиму), але їх мало хто читав, бо вже після третьої сторінки вони навівали читачам сон. Словом, його дітища припадали пилом. Це згодом і врятувало нашого героя, дозволило йому баламутити голови нашим довірливим галичанам. Адже вони, нічого не знаючи про його минуле, навіть обрали народним депутатом! І він продовжує своє баламутництво, возвеличуючи свою особу.
Хіба він має моральне право на таке?
Є всі підстави вважати, що не дай Боже, якби у нас змінилася ситуація, то він служив би й новому режиму!
Тому, враховуючи вищесказане, раджу і прошу припинити радіопередачі Яворівського. Хіба нема змоги заповнити ефір виступами справжніх, нічим не заплямованих, патріотів. Мою думку поділяють багато знайомих, з якими спілкуюся.
20. 03. 05
Каміння у вікна
Копія листа № 2
Національному радіо України (Київ, Хрещатик, 26)
Хоч я людина похилого віку з великим життєвим досвідом, але інколи дію необережно, що врешті-решт призводить до особистих неприємностей. А справа ось у чому.
20 березня ц. р. я, повіривши в задекларовані демократію і свободу слова, відправив листа Національному радіо, в якому радив припинити радіопередачу В.Яворівського. Своє прохання я обґрунтовував тим, що Яворівський не той, за кого себе видає, і йому не можна вірити, бо зовсім недавно він паплюжив українських націоналістів, а зараз, наче такого не було, став прихильником їхньої ідеології, не відрікшись від минулого. Його ненависть до українського буржуазного націоналізму я підтвердив цитатами з його “творінь”. Також процитував Василя Стуса, який дав своє визначення Яворівському як письменнику.
Здається, цим листом я не зробив нічого протиправного, бо кажуть, що громадськість має право на свою оцінку ситуації, а також на об'єктивну інформацію про політиків, тим більше тих, які возвеличують себе і свою роль у суспільстві.
Але жодного реагування не було.
А 9 квітня, близько 22-ї години, якась нечиста сила жбурнула каменюку у вікно моєї квартири.
Не піймавши негідника на місці злочину, не маю права назвати його імені. Але, проаналізувавши все своє життя, також не можу визначити й ворога, який таким чином мстився б мені за якісь провини чи гріхи. Адже більше 10 років я живу спокійним пенсіонерським життям.
Хто ж міг вдатися до такого дикого, нецивілізованого вчинку, за чиєю вказівкою? Між іншим, ця каменюка могла травмувати когось з моїх рідних, зокрема хвору дружину чи малого внука, які проживають зі мною. За що?
Гадаю, цей вандалізм пов'язаний з направленим до вас листом. Така версія має право на існування, бо в листі я вказав не тільки своє прізвище та ініціали, а й повну домашню адресу. Очевидно, так у нас робити не слід. Тут я дуже злегковажив.
До речі, у Львові відомі непоодинокі випадки «помсти», які так і залишилися нерозкритими правоохоронцями. Наприклад, редакція газети “Молода Галичина” зазнавала руйнування і навіть підпалу. Перед тим були позови п. Яворівського до газети за публікацію інформації про його зв'язки з КДБ та ін. Виходить, це зараз вважається великою образою людської гідності. Он як! Все завершилось заміною редактора, редколегії та змісту публікацій.
А що загрожує мені? Невже така безкарність і свавілля припустимі у правовій демократичній країні, якою дехто вважає Україну?
З повагою Б. І. ФЕДОРИШИН, Львів
11. 04. 05
Примітки
1 Вранці 17 травня 2003 р. на вул. Горького, біля Кримського академічного, російського драматичного театру ім. Горького почали збиратися люди.
Невдовзі більша частина зайшла до приміщення театру, а до меншої через деякий час направились В. Яворівський і В. Медвідь.
Привітавшись, В. Яворівський поцікавився:
— Чому не заходите? Зараз розпочнеться з’їзд. Потрібно зареєструватись…
— Який з’їзд? — почулося з усіх боків.
— У вас буде потужна організація почав своєї Яворівський. — Вас якийсь десяток, та й приміщення не маєте...
— Не десяток, — зауважив Олександр Кулик, — а п’ять десятків.
— А приміщення, — додав Леонід Панасенко, — так ви біля нього стоїте: ось, Горького, 7. Тут розташовані три письменницькі організації .
— Що ви мені розказуєте, — скипів Яворівський. — Йдіть на з’їзд. Ні кримський татарин, ні українець не очолять письменницьку організацію в Криму…
— Чому? — загули люди.
— Тому, що російських письменників з сьогоднішнього дня більше…
— Так ви що, і квитки вже привезли “списочникам”? Це порушення Статуту. Не підемо.
— Як хочете, — кинув Яворівський і залишив нас.
Новина водночас здивувала і образила нас. Ми зайшли у приміщення творчих спілок. Обурені і розгублені. Не вірилось, що Яворівський не схаменеться. Невдовзі прибігла Ольга Тимохіна — талановита і перспективна поетеса, якій щойно Яворівський вручив квиток члена НСПУ.
— З’Їзд почали, — ледь не плачучи, схвильовано повідомила вона. — Дехто розуміє, що це незаконно. Але туди треба піти і розказати це для всіх.
— Олю, — пояснюю їй. — Не можна туди йти. Нас відразу зареєструють. Оголосять, що кворум є. І тоді Яворівський проведе будь-яке рішення, навіть, якщо ми не будемо голосувати.
Слідом за О. Тимохіною, з цією ж пропозицією прийшов В. Медвідь.
— Вас чекають, — пояснив він.
— Даремно, — не погодились ми.
— Так що, — запитав В. Медвідь, — Яворівський має сюди прийти?
— Якщо йому є що сказати…
Та не знайшов Яворівський потрібних слів. Натомість довелось йому вислухати чимало недоброго на свою адресу. Що він міг сказати Закіру Куртнезіру, Білялу Мамбетову, Різі Фазилу, Рустему Муедіну — старійшинам кримськотатарської літератури, ім’я яких занесені у тюркські енциклопедії не одне десятиліття тому? А кожний з них задав єдине запитання до голови НСПУ: “Хто дав йому право нехтувати думкою товаришів по літературному цеху і зневажливо ставитися до них через те, що вони іншої національності?”
І зовсім ніяково стало В. Яворівському (це було видно по його поведінці. — В. Б.), коли до нього звернувся вісімдесяти однорічний професор Олександр Губар:
— Володю! — Важко видихнув Олександр Іванович, поволі зводячись на ноги. — Пам’ятаєш мене?
— Невже це ви? — здивовано вигукнув Яворівський. І сам собі відповів. — Так Це ви — мій вчителю. Любий мій професоре…
Яворівський захотів обійняти Олександра Івановича. Але той відсахнувся назад:
— Пам’ятаєш, — тихо підтвердив письменник. — Яким ти був гарним хлопцем в університеті. Справедливим і чесним. І що ж з тобою стало!? Не те ти робиш, не те… Схаменись.
2 А. Погрібний пророче зауважив: “По Криму була зроблена помилка, пов’язана з порушенням Статуту. Якщо нормалізується положення, — буде добре”.
3 Сказавши це, В. Яворівський, через три місяці, на початку вересня 2003 р., планував-таки (щоб пригасити обурення письменників? — В. Б.) створення двох обласних організацій в Криму. Свідченням цього є список керівників обласних організацій, якій на розширеному засіданні ради НСПУ 4. 09. 2003 р. роздав В. Медвідь, заступник голови НСПУ. Ось він:
“Список керівників обласних організацій.
1. Київська — Погрібний Анатолій Григорович
2. Вінницька — Кобець Василь Дмитрович
3. Волинська — Гей Василь Степанович
4. Дніпропетровська — Степовичка Олександра Несторівна
5. Донецька — Жуковський Станіслав Віталійович
6. Житомирська — Опанасюк Олексій Євменович
7. Закарпатська — Густі Василь Петрович
8. Запорізька — Лютий Григорій Іванович
9. Івано-Франківська — Добрянський Василь Васильович
10. Кіровоградська — Бондар Василь Васильович
11. Кримська — Басиров Валерій Магафурович
12. Кримська — Бушняк Володимир Степанович
13. Луганська Неживий Олексій Іванович
14. Львівська — Різник Левко Йосипович
15. Миколаївська — Качурін В’ячеслав Тимофійович
16. Одеська — Щіпківський Геннадій Павлович
17. Полтавська — Костенко Микола Васильович
18. Рівненська — Бабій Степан Олександрович
19. Сумська — Вертіль Олександр Васильович
20. Тернопільська — Барна Володимир Андрійович
21. Харківська — Перепеляк Іван Михайлович
22. Херсонська — Братан Микола Іванович
23. Хмельницька — Федунець Микола Федорович
24. Черкаська — Білоус Григорій Павлович
25. Чернівецька — Колодій Віталій Дем’янович
26. Чернігівська — Реп’ях Станіслав Панасович”.
На день, коли роздавався цей “Список…”, в Криму існувала лише одна організація — КРО НСПУ. Чому ж тоді на засіданні ради НСПУ їх з’являється дві? Хто і коли створював другу? Це можна пояснити лише хворою уявою В. Яворівського про вседозволеність.
4 Критик та літературознавець Губар Олександр Іванович помер 15. 09. 2003 р. і похований у Сімферополі. 7 вересня, у день його народження група письменників вітала його на квартирі з черговою датою. Важко хворий Олександр Іванович вже не піднімався з ліжка. Та думками він був з нами. І перш за все його цікавила доля письменницької організації, на обліку у якій він перебував 45 років. На запитання: “Як там наша спілка, література?” — ми заспокоїли його, мовляв все добре. Справедливість відстоюватимемо до кінця.
5 Представники організації-“дубліката” почали телефонувати кожному члену КРО НСПУ з пропозицією стати на облік в нову організацію, сплатити членські внески. Окремим письменникам пропонували посади. До речі, на це відразу зголосилися Михайло Вишняк і Самадін Шукурджієв. Ця зрада була заохочена Володимиром Бушняком, який обійняв посаду голови президії нової організації. “Перебіжчики” стали відповідальними секретарями.
6 07. 05. 2003 р. Кримський республіканський комітет з інформації надіслав на мою адресу такого листа (№ 588/01-04): “Уважаемый Валерий Магафурович! В связи с предстоящей учредительной конференцией СП Крыма приостановлена деятельность экспертного совета при Республиканском комитете по информации (я був членом цієї ради і листа отримав, як член ради — В. Б.). Запланированное на апрель 2003 года заседание экспертного совета и вопросы повестки дня также отменены. Председатель М. Рогожин”. Отже, акція, спрямована на знищення КРО НСПУ планувалася Казаріним та Яворівським заздалегідь. Задля досягнення своєї мети вини не гребували нічим.
7 27-28 вересня у приміщенні музею Лесі Українки в рамках щорічного свята “Лесина осінь” відбулося справжнє свято книги. Презентувалися чотири видання: С. Руданський. “Вибране”, двомовна антологія кримськотатарської поезії XIII-XX століть “Окрушина сонця — Кунештен бир парча” (укладачі члени НСПУ Микола Мірошниченко та Юнус Кандимов), В. Роїк. “Мелодии на полотне”, знадоби архіву Лесі Українки в Слов’янській бібліотеці у Празі “Листи так довго йдуть…” (упорядкування, передмова та примітки члена НСПУ Світлани Кочерги).
А потім чисельні глядачі радо вітали переможців конкурсу “Леся Українка і Крим”, який був оголошений Всеукраїнським інформаційно-культурним центром в м. Сімферополі і Кримською республіканською організацією Національної спілки письменників України серед школярів загальноосвітніх шкіл.
Діти змагалися у трьох номінаціях: художнє читання, кращі віршований та прозовий твори.
Переможці отримали цінні подарунки та дипломи. Найвищої нагороди — путівки до Міжнародного дитячого центру “Артек” — удостоїлися три учасника конкурсу.
8 28. 04. 2003 р. я вперше зателефонував до приймальні голови Верховної Ради АРК Б. Дейча. Тоді я просив секретарку записати мене на прийом до Бориса Давидовича, як голову КРО НСПУ. Потім я телефонував ще декілька разів. У відповідь чув незмінне: “Я доповідала Борису Давидовичу. Чому він не хоче вас прийняти, — мені невідомо”. Я ж хотів оголосити тільки ті питання, які доручила мені підняти літературна громада Криму. Ось вони:
“1. Про приєднання Спілки письменників АРК, Спілки письменників Криму, Спілки російських, українських та білоруських письменників до Республіканської організації Національної спілки письменників України (48 чол.).
2. Приміщення.
3. Фінансова підтримка членів НСПУ (надбавка до пенсії, одноразова фінансова допомога для видання книг).
4. Підготовка до відзначення і святкування у березня 2004 року 70-річчя Кримської республіканської організації Національної спілки письменників України:
а) видання довідника “Письменники Криму”;
б) присвоєння звань, вручення грошових премій, грамот тощо;
в) проведення урочистого вечора.
5. Розробка програми розвитку книговидавничої справи в Криму.
6. Про відзначення 190-річчя від дня народження Т. Г. Шевченка в Криму:
а) проведення вечорів, Шевченківських уроків, науково-практичних конференцій, “круглих столів”, семінарів;
б) організація книжкових виставок;
в) організація художніх виставок;
г) видання книги “Катерина” трьома мовами:
Тарас Шевченко “Катерина” (укр. мова)
Шакір Селімов “Катерина” (крмтат. мова)
Вячеслав Шевченко “Катерина” (російська мова)”.
Нічого не дали і письмові звернення: Б. Дейч пішов, мабуть, на повідку у В. Яворівського.
9 Під час описуваних подій президія ради НСПУ налічувала 31 чоловік:
1. Баранов Віктор Федорович
2. Вольвач Павло Іванович
3. Гей Василь Степанович
4. Голота Любов Василівна
5. Завгородній Юрій Степанович
6. Йовенко Світлана Андріївна
7. Коломієць Володимир Родіонович
8. Гнатюк Ніна Юхимівна
9. Курков Андрій Юрійович
10. Косів Михайло Васильович
11. Лупій Олесь Васильович
12. Макаров Анатолій Миколайович
13. Медвідь В’ячеслав Григорович
14. Михайлюта Олександр Олександрович
15. Мовчан Павло Михайлович
16. Мушкетик Юрій Михайлович
17. Осадчук Петро Ілліч
18. Опанасюк Олексій Євменович
19. Погрібний Анатолій Григорович
20. Панченко Володимир Євгенович
21. Різник Левко Йосипович
22. Савченко Віктор Васильович
23. Слабошпицький Михайло Федотович
24. Сливинський Орест Миколайович
25. Степовичка Олександра Несторівна
26. Череватенко Леонід Васильович
27. Чередниченко Дмитро Семенович
28. Чілачава Рауль Шалвович
29. Щіпківський Геннадій Павлович
30. Югов Володимир Трохимович
31. Яворівський Володимир Олександрович
Пропозицію В. Яворівського щодо прийому “списком” 64 літераторів з Криму підтримали Л. Голота, С. Йовенко, Н. Гнатюк і М. Косів. Вісім чоловік (П. Вольвач, Ю. Завгородній, А. Курков, О. Лупій, В. Савченко, Л. Череватенко, Д. Чередниченко, Г. Щіпківський) радили В. Яворівському не поспішати з прийняттям сумнівного рішення аби не зруйнувати існуючи спілку письменників Криму. Вісімнадцять членів президії відмовчались — В. Баранов, В. Гей, В. Коломієць, А. Макаров, В. Медвідь, О. Михайлюта, П. Мовчан, Ю. Мушкетик, О. Опанасюк, П. Осадчук, А. Погрібний, В. Панченко, Л. Різник, М. Слабошпицький, О. Сливинський, О. Степовичка, Р. Чілачава, В. Югов.
Коли я зателефонував А. Погрібному і поцікавився, як так сталося, що В. Яворівський провів-таки збори “письменників Криму” 27 вересня, по почув лаконічну відповідь: “Це власна ініціатива Яворівського. Секретаріат ради НСПУ згоди на це не давав”.
10 Пресс-релиз пресс-конференции: “Беспредел как форма “кураторства” В. П. Казарина над творческими союзами”
Об истории захватов заместителем председателя Совета министров АРК В. П. Казариным писательских союзов уже можно писать книгу. Это было бы документальное повествование об амбициях профессора литературы, жаждущего писательской славы, и его безнаказанных злоупотреблениях служебным положением.
В октябре 2001 года в день похорон А. И. Домбровского, возглавлявшего Союз русских, украинских и белорусских писателей АРК (СРУБП АРК), председателем организации самоуправно назначил себя исполнитель воли В. П. Казарина В. С. Бушняк. Он сформировал и новое правление из людей, преданных Казарину. Несколько месяцев Бушняк руководил союзом, пока писатели не указали ему на дверь, поскольку не наделяли его полномочиями главы организации. По уставу председатель и правление избираются на съезде, а съезд не проводился.
Бушняк ушел, украв, подобрав ключ к сейфу, печать союза, а так же газету союза “Литературный Крым” и компьютеры, приобретенные для ее выпуска. Теперь это издание, в котором публикуются только “свои литераторы”, второй год выходит за счет бюджетных ассигнований. Через несколько месяцев Казарин и Бушняк созвали “съезд”, на котором Бушняка короновали как бы официально. Но поскольку это мероприятие проводилось в нарушение устава, и собралась на него незначительная часть членов союза, которых лично сагитировал сам вице-премьер-министр, то никакой законной силы оно не имело. Пришлось Казарину создавать новую организацию — Союз писателей АРК, четвертый в Крыму.
Пользуясь украденной печатью, В. С. Бушняк сфабриковал подложное письмо, в котором он, как председатель Союза русских, украинских и белорусских писателей отказался от помещения, переданного горсоветом в долгосрочную аренду СРУБПу, и просил передать его Союзу писателей АРК, председателем коего тоже является Бушняк. Эта “неувязка” сразу же бросалась в глаза, но В.П. Казарин сказал симферопольскому голове, что все писательские организации, кроме Союза писателей АРК, распались, и В.Ф. Ермак подписал соответствующее распоряжение, действие которого было приостановлено только благодаря вмешательству членов президиума Верховной Рады Крыма В. А. Киселева и Т. В. Умрихиной.
Дальше — больше. Вступив в сговор с бывшим председателем НСПУ В. А. Яворивским, Казарин решил создать новую писательскую организацию, как структурное подразделение НСПУ. Понимая, что такая организация (Крымская республиканская организация НСПУ) существует и чтобы ее ликвидировать, “литературные” аферисты в обход действующего Устава НСПУ списком приняли на заседании президиума НСПУ 64 крымских литератора. Кстати, за эти и другие нарушения на общем всеукраинском собрании писателей, которое состоялось 29 октября 2003 г. В. Яворивскому было выказано недоверие. Председателем НСПУ избрана писательница, академик Украинской Академии Наук Наталия Околитенко.
Всеукраинское собрание писателей отменило, в частности, незаконное решение о приеме в члены НСПУ 64 крымчан и подтвердило легитимность действующей на протяжении последних 70 лет Крымской республиканской организации НСПУ, которую возглавляет в настоящее время Валерий Басыров.
Лишившись руководящей должности, Яворивский продолжил разрушительные действия в НСПУ. Он подписал документы, необходимые для регистрации творческого союза, поданные Бушняком. По подложным документам, не имеющим юридической силы, В. С. Бушняк 12 декабря 2004 г. зарегистрировал в Главном управлении юстиции Министерства Украины в АРК новый творческий союз, добиваясь тем самым ликвидации действующей Крымской республиканской организации НСПУ.
Теперь г-н Казариным, привыкший, что все ему сходит с рук, подготовил проект постановления Верховной Рады АРК об изменении постановления ВР от 19 декабря 2001 года о передаче помещения на ул. Горького, 7 в долгосрочную аренду Союзу русских, украинских и белорусских писателей. Он предлагает из этого документа данный Союз убрать, а вместо него вписать казаринскую самозванную “республиканскую организацию НСПУ”. Проект направлен не только против СРУБПа, но и размещающихся тут же Союза писателей Крыма, законной республиканской организации Национального союза НСПУ, создавших Сообщество писателей союзов Крыма, и редакции журнала “Брега Тавриды”. Всех их Казарин, курирующий по линии правительства культуру и творческие организации, предлагает по решению ВР вышвырнуть на улицу. Вопрос внесен в повестку дня мартовского заседания парламента.
Своими действиями высокопоставленный чиновник нарушил постановление Кабмина Украины от 2 октября 2003 года № 1539, предписывающее властным структурам регионов оказывать всестороннюю поддержку деятельности всех творческих союзов без исключения и, более того, содействовать выделению членам этих союзов помещений для индивидуальных мастерских и студий. В. П. Казарин работает на разрушение. По всей вероятности, он планирует разместить в этом помещении штаб по организации проведения предстоящих выборов Президента Украины.
Вызывает недоумение и назначение г-на Казарина председателем комитета по премиям Автономной Республики Крым. Должностное положение позволяет ему практически единолично определять лауреатов. Так и происходит. А литераторов Крыма в комитете представляет все то же В. С. Бушняк — человек, имеющий весьма поверхностные представления о литературе и искусстве.
О “художествах” В. П. Казарина проинформирован письмом председатель правительства Крыма С. В. Куницын. Три писательские организации, объединяющие более 100 профессиональных литераторов, попросили премьера поручить компетентной комиссии проверить факты злоупотребления его заместителем своего служебного положения и передать кураторство творческими организациями в ведение другого члена правительства, не столь амбициозного. Это не первая жалоба подобного рода, но они, к сожалению, остались без ответа и, более того, были переадресованы нынешнему “куратору” культуры.
Сообщество писательских союзов Крыма просит:
1. Главное управление юстиции Министерства Украины в АРК отменить решение о регистрации самозванного союза писателей, произведенной 12 декабря 2004 г. по подложным документам.
2. Председателя Совета министров АРК С. В. Куницына:
а) провести служебное расследование, связанное с действиями заместителя председателя Совета министров АРК В. П. Казариным, направленные на разрушение культуры в Крыму;
б) отстранить В. П. Казарина от руководства комитетом по премиям Автономной Республики Крым;
в) провести служебное расследование, в отношении заместителя председателя Совета министров АРК В. П. Казарина, связанное с не целевым использованием денежных средств, выделенных Крымской республиканской организации НСПУ в 2001 году.
3. Председателя Республиканского комитета по информации АРК М. В. Рогожина отменить решение о регистрации газеты “Литературный Крым” до установления в судебном порядке прав настоящего учредителя “Литературного Крыма” — Союза русских, украинских и белорусских писателей.
4. Депутатам Верховной Рады АРК отнестись к проекту депутата В. П. Казарина о передаче помещения по ул. Горького, 7 незаконному формированию литераторов, как проявление коррупционных действий должностного лица.