У письменників, фальсифікації документів для формування громадської думки заради посад, отримання дивідендів у вигляді літературних премій та грошових винагород
| Вид материала | Книга |
- Проект міжнародних стандартів iso/dis 20252. Міжнародні стандарти дослідження ринку,, 670.83kb.
- Вимоги до контрольної роботи Варіант контрольної роботи обирається за двома останніми, 66.47kb.
- Вимоги до контрольної роботи Варіант контрольної роботи обирається за двома останніми, 76.38kb.
- Назва нормативного документу, 247.73kb.
- Робоча програма навчальної дисципліни соціологія громадської думки (шифр І назва навчальної, 618.65kb.
- Журналіст як суб'єкт масово-інформаційної діяльності Портрет професії журналіста, 235.38kb.
- 10 клас, 466.03kb.
- Відповіді з питань оподаткування податком на прибуток Які податкові наслідки виплати, 219.96kb.
- Зазвичай життєвий шлях ілюстрація того, як людина, крок за кроком, розтринькує дар, 31.5kb.
- Рекомендації з написання проектів на отримання гранту в рамках програми «Об’єднаймось, 255.91kb.
Недружнє послання Яворівському від Косич
Ми вже маємо купку негідників, що мільйони ведуть до загибелі, і мільйони впокорено йдуть! Ми вже маємо юрби одурених, що дітей, для свободи народжених, до неволі за ручки ведуть!..
Мила сусідська дівчинка-школярка вжахнулася, коли між іншим дізналася, що я та її мама і тато були піонерами й комсомольцями. Вжахнулася так, наче перед нею ожили викопні рештки канібала.
Отож, у жахливі нецивілізовані часи Радянської влади, відомі теперішній молоді головним чином відсутністю цивілізації, голодоморами, репресіями, страхітливими знущаннями над людьми, існувало, виявляється, і дещо відмінне від страхіть. Була, наприклад, “повість відомого українського радянського письменника, удостоєна Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка” “Вічні Кортеліси”, написана у 1980 році і зразу ж видана. Відповідно, був і відомий український радянський письменник, який написав цю повість, а саме Володимир Яворівський. Маю і речовий доказ того, що це об’єктивний факт, а не пропагандистська брехня, у вигляді окремої книжки “Володимир Яворівський. Вічні Кортеліси. Повість. 2-ге видання. Київ. Видавництво ЦК ЛКСМУ “Молодь”. 1988”. Попередня і наступні цитати саме з цієї книжки, яка мені справді дуже сподобалась. “...Повість відтворює страшну трагедію волинського села Кортеліси, яка сталася восени 1942 року, за часів німецько-фашистської окупації. За кілька годин 2892 жителя були розстріляні гітлерівцями, а саме село спалене”. Кортеліси — одне з багатьох населених пунктів, що підлягали знищенню згідно операції “Трикутник” фашистського недолюдка майора Голлінга. Гітлерівці звеліли поліцаям усіх жителів села зігнати нібито на сход, видавши по одному патрону (“Якби дали більше, вони тутича розстрілялися, і люди повтікали б, а так на сход ішли, ніхто й не боявся, бо не раз ходили на ті сходи...”). Потім поліцаї копали, ями, а стріляли гітлерівці, заглушуючи кулеметні черги гуркотом моторів. Зенюк (син кортеліського багатія, за Польщі — агент таємної польської поліції, одночасно листоноша, сажник, після встановлення Радянської влади в тридцять дев’ятому — вчитель і організатор комсомольського осередку, під час фашистської окупації — сільський комендант) і Паливода (за Польщі — заступник війта, після тридцять дев’ятого — пічник, за фашистів — “німецький війт Кортелісів і прилеглих сіл”) розпоряджалися поліцаями і награбованим майном. Пізніше втекли з фашистами. “...Аж в Америці, у Філадельфії, оглянулися, чи не доганяють їх. Награбували добра, досі живуть... з крові Кортелісів....” Інші — “тутешня сволота, гидь людська — поліцайня, повіялася в банди бандерівські. А куди ж їм від люда чесного було ховатися?”.Основний художній прийом автора — майстерне використання прямої мови. Уривки з польських, німецьких, радянських газет, окупаційних наказів, протоколів .суду над колишніми поліцаями, свідчення очевидців чергуються з авторським текстом, написаним в основному у вигляді роздумів та діалогів героїв повісті. Вважаю вибір такої художньої форми для цієї повісті блискучою знахідкою автора.
В P.S. до другого видання автор з тривогою повідомляє про анонімку, яка надійшла йому з-за кордону. “Англійський акцент в законсервованій, затхлій, вочевидь, давно не вживаній ... “українській мові”, непевні, напіванглійські, напівукраїнські літери, виведені тремтячою рукою... зенюки й паливоди ... погрожують, що вони ще повернуться, що, навчені “помилками” минулого, тепер будуть діяти інакше...”
І вони повернулися, вже вони серед нас, вже й не криються. Вони діють ІНАКШЕ, як і попереджали. Їхні хазяї не мають ременів з написом “З нами Бог”, і замість зброї у них зелені папірці... “In God We Trust”. Проте й зброєю не баряться скористатися, якщо папірці не спрацьовують. Попри те, що діють вони ІНАКШЕ, їх неважко впізнати. Шматують і топчуть червоний прапор... Вимагають заборони Комуністичної партії... Вже й свою партію мають — соціал-націоналістичну, і якби тільки одну... Роздирають паями українську землю, готуються “законно” купити її у селян за мідяки, аби потім іноземним хазяям перепродати за срібняки — фашистам, напевне, самі патрони дорожче обійшлися... Перекраяли, скалічили, переінакшили нашу героїчну історію так, що представники попередніх поколінь постають якщо не тупими безжальними катами, то немічними покірними жертвами, герої у них — хіба що бандерівці. Вони не вбивають — доводять до смерті, не силою заганяють працювати на чужину, а злиднями. Вони не силують жінок — ті самі погоджуються, сердешні, за копійки, бо ж діти... батьки... недоїдають... мерзнуть... хворіють... ліки дорогі... нема й на зошити... Роботу, кажете, шукати? А ви попитайте у дівчат — там те саме, інакше виженуть, а то й не візьмуть.
Чому ж ми не дамо відсічі злочинцям?!! Кортелісці, гнані поліцаями на смерть, не противилися, бо думали — на сход... Де ж відомий український радянський письменник Володимир Яворівський? Чому він не скаже на весь голос:
Люди! Товариші! Співвітчизники! Наш народ знищують! Знищують за те, що ми героїчною історією своєю не раз довели готовність і спроможність зупинити кривавих загарбників зі світовими амбіціями, хоча й траплялося обманюватись і коритись! Нам кажуть, що ведуть нас до Європи, цивілізації, добробуту так, наче ми не в Європі, не цивілізовані і не створювали свій добробут своєю ж працею)! Не кажуть лише, яка роль нам вготована в ЇХНІЙ цивілізації і яка ціна ЇХНЬОГО, (це нашого) добробуту, їм не потрібна Україна і її народ — треба лише земля, і надра, і місце, і трохи неосвіченого покірного населення, щоб використовувати на власний розсуд задля своїх потреб! О ні, він скаже краще — так, як я не годна сказати. Його почують, йому повірять. І піднімуться люди на захист своєї землі, на захист майбутнього своїх дітей. То чому ж він мовчить? Невже “сліди замітає”, подібно до поліцейського коменданта Зенюка, який “прилюдно розстріляв увесь (ним організований. — Н. К.) комсомол у Сільцях Кортеліських” і гріє руки на “погарені”? “Господи, помилуй мене від цих... думок... Дурна баба по-дурному й мовчить”. Та як же я сміла таке подумати про людину, яка перестраждала, переболіла Кортелісами!? Однак, чогось він мовчить... Може, про це знає пан автор і ведучий авторської передачі “20 хвилин з Володимиром Яворівським?” Певне, що знає, бо він таки знавець, чого б інакше він так наполегливо і терпляче, просто по-батьківському, втовкмачував і розтлумачував нам, нерозумним (бо розумні вже втямили) нашу ж історію? Воно то так, пан автор і ведучий чи не в усьому не згоден з товаришем радянським письменником, але ж, як завзятий “демократ”, міг би виділити йому декілька із своїх двадцяти хвилин ефірного часу. Цікаво, а як уявляє собі пан автор і ведучий Володимир Яворівський однойменного українського радянського письменника? Свідомим чи одуреним однодумцем злочинних комуністів? Чи таким собі мучеником-героєм, якого влада примусила так натхненно брехати співвітчизникам, бо ж, судячи з передачі пана Яворівського, багато з написаного товаришем Яворівським — брехня, наприклад: “Цілі століття Кортеліси йшли до возз'єднання, до вересня 1939-го. Заради цього й жили, берегли... горду мужність пращурів ратоборців, та вчорашніх комуністів-підпільників... Одразу ж створюються органи Радянської влади, і вперше за чотири століття кортелісці відправили дітей до української школи. Вперше мають хату-читальню та безплатний медичний пункт. Тільки й жити! ...Щедро засіялось в душах кортелісців... радянське, найсвятіше в якому — патріотизм”. Отже, якщо з примусу влади вводити в оману народ, якому загрожує небезпека — героїзм, тоді зрозуміло, яким чином бандерівці (серед них поліцаї із розглядуваної повісті) виявились героями. Певне, тільки з героїчних міркувань яворівські, лапікури і іже з ними із шпальт, екранів і каналів заспокійливо примовляють “все буде добре... ідіть-шляхом реформ... до ринку... до НАТО... все буде добре!”, загрозливо підганяють “ВСЕ було погано, і буде гірше, якщо підете іншим шляхом!” І вже не тисячі кортелісців, а мільйони українців ведуть до загибелі, а їхнім поводирям замість патронів видають ефірний час.
Чи не забагато уваги панові Яворівському, запитаєте ви? Так, справді. Я не настільки наївна, щоб сподіватися переконати цього пана і реанімувати товариша українського радянського письменника навіть найсильнішими аргументами. Єдиний аргумент, здатний змусити його змінити точку зору, — встановлення Радянської влади.
Але його слухають мої співвітчизники. Багато хто навіть вірить, багато хто — обурюється, пишуть йому, знову обурюються, коли він “препарує” листи дописувачів, позбавлених можливості негайно заперечити (О, впізнаю це майстерне використання прямої мови!). І мені болить за вас і з вами, мої дорогі товариші! Думаю, не до нього треба звертатися, не на нього витрачати слова і почуття, а на своїх ближніх. Розказуйте правду дітям і онукам, поділіться своїми роздумами із сусідами і знайомими, відведіть від них небезпеку бути ошуканими. Це — теж боротьба, і правда, найсильніша зброя у цій боротьбі, на нашому боці!
Вересень 2000 р. Наталка Косич
Copyright ©. Revised: 12-04-2001. Фонд “Злука
“Люди, які представляють українську літературу,
частково відійшли ще на минулому з’їзді”
На ІІІ з’їзді письменників України офіційно зібралося 198 делегатів з 210. Прийшли туди й не запрошені літератори. Були також політики, яких, на відміну від перших, запросили. Окрім доповідей та обговорень, велися кулуарні розмови. Вирок, який винесли деякі літератори зібранню, суворий та лаконічний: воно, певно, останнє.
Пропонуємо окремі думки учасників з’їзду про сучасний стан НСПУ, а також те, якою вони хотіли б (чи не хотіли б) її бачити. Дехто поміркував і про сам з’їзд.
Володимир ЯВОРІВСЬКИЙ, новообраний голова Національної спілки письменників України (Дані з архіву: П’ять років тому колишній заступник редактора журналу “Всесвіт”, один із засновник Українського Руху, знаний публіцист та журналіст В. Яворівський зізнався, що залишив літературу, бо бачить своє покликання у політиці…).
Через п’ять-шість років Спілка письменників буде просто творчою організацією, де збиратимуться люди заради одного — почитати своїм колегам те, що написано, почути професійну думку, випити кави і розійтися. Сьогоднішня Спілка — це кентавр, верхня частина якого дивиться у завтра й має молодіжний образ. Інша ж — абсолютний рудимент тоталітарної, політично-творчої (на першому місці саме “політично”) інституції. Дехто й нині прагне бачити її саме такою. Чи обов’язково письменникові мати зв’язок зі Спілкою? Вона ж не допоможе написати талановитий роман чи геніальний вірш. Але Спілка може створити для цього настрій. Митець — самотня людина. Він працює за зачиненими дверима. Парадокс же в тім, що це, одночасно, ще й публічна істота, яка прагне визнання. Спілка потрібна митцю як елемент захисту, як товариство, яке його знає і розуміє. І цей захист не так матеріальний, як психологічний. Важливо відчувати, що в тебе є друзі. Ти комусь потрібен. Нинішня Спілка цього не дає. Тому молодь і вийшла з неї.
Конфлікту поколінь, про який дехто говорить, немає. Адже саме Павло Загребельний, член Шевченківського комітету, йшов на пролом, аби присудити премію Євгенові Пашковському. Є конфлікт між талановитими людьми і бездарами, тими, в кого попереду вже нічого немає, а коли оглянутися, то видно, що зроблено дуже мало і не зовсім те. Сьогодні в українській літературі така ситуація, що можна видавати по п’ять книжок у рік, і про тебе ніхто не знатиме. Наша нація страшенно злюмпенізована, збідніла. Книжка стала розкішшю. Ми дезорганізували стару й не створили нову систему книготоргівлі. Проте ситуація ця — минуща. Але зміниться щось лише тоді, коли Спілка перестане плакатися, коли буде створено справжнє відчуття літературного товариства, яке хоче вижити і зробити наш народ кращим.
Володимир СЕМИНОЖЕНКО, віце-прем’єр-міністр України з гуманітарної політики, гість з’їзду.
Ми прожили 10 років в незалежній Україні, яка тільки визначається в новому суспільстві, прагне прийняти нові виклики часу. Так само й Спілка письменників визначається зі своєю подальшою долею, бо стартові умови вона має. З одного боку, це громадська організація, з іншого — вона має дуже серйозну державну підтримку. І матеріальну (йдеться про передачу власності), і моральну — Спілка має статус національної, суб’єктом права стосовно стратегії, яка повинна підтримувати нашу літературу та друковане слово.
Президент України доручив урядові вивчити питання щодо надання літераторам пенсій за особливі заслуги та фінансової допомоги заслуженим діячам літератури шляхом збільшення кількості стипендій. Цю роботу покладено безпосередньо на мене, й до 1 грудня ми це вирішимо.
Соціальна політика — прерогатива держави. Але багато що залежить і від самих письменників. І в цих умовах рівень фаховості Спілки визначається вмінням правильно, чітко й відповідно до законодавства поставити перед державою запитання. Цього вочевидь бракує. Учасники з’їзду не висловлювали конструктивних ідей про організаційні форми діяльності Спілки, про забезпечення нею умов для роботи письменників.
З’їзд — це не мітинг, на якому треба з’ясовувати особисті образи, це час для того, аби чітко змалювати програму дій на кілька наступних років, аби потім не довелося знову гадати, чому за п’ять місяців нічого не зроблено.
Було б добре, якби до керівництва Спілкою прийшла молода людина. Хоча малоймовірно, що таку оберуть. Безумовно керівником має бути людина з письменницьким досвідом, проте й без досвіду політичної та організаторської роботи не обійтися. Треба мати й відчуття політичного маневру. Новий керівник організації має бути ще й менеджером. А високі слова часто сусідують з безвідповідальністю в справах.
Євген ПАШКОВСЬКИЙ, письменник, лауреат Державної премії України ім. Т. Г. Шевченка.
Спілка письменників повинна стати чимось на зразок профспілкової організації. Основи добробуту, для багатьох навіть розквіту і процвітання, заклав Сталін, якого не можна запідозрити у симпатіях до українських письменників. Парадокс у тім, що десять років української незалежності не дали матеріального стимулу для розвитку літератури. Держава повинна була подбати про те, щоб тиражами своїх книг літератор міг заробити собі на творчий мінімум. Інакших стимулів не буває. Тільки графоман може писати безкінечно чорт знає що. Ні Достоєвський, ні Бальзак, ні Тарас Григорович Шевченко, думаю, не писали б, коли б їм не платили гонорарів, коли б вони не мали життєвого прихистку.
…Від зміни керівництва нічого не очікую, бо ні з попереднім, ні з майбутнім не пов’язаний. Моя основна робота — писати романи. Хотілося б, щоби молоді літератори, які щойно починають творчий шлях, не переходили в політику, бізнес, а залишались українськими письменниками. Досвід України настільки автентичний, трагічно-неповторний, що його вистачить для тисяч письменників.
…Письменник повинен створювати такий метафізичний простір, у якому виростає суспільство. Простір, створений Шевченком, живий і сьогодні. Простір, створений Марселем Прустом, ніколи не дасть асимілюватися Франції. Про ці завдання літератури варто говорити насамперед, а про популяризацію українського красного письменства — вже потім. Це важко зробити, бо ми, на відміну від росіян чи поляків, не маємо належної перекладацької школи. Спілка не входить до міжнародної коаліції перекладачів. Це вада влади, бо за це треба платити гроші. Так само треба робити внески і до Пен-клубу.
Те, що на з’їзді виносили як конфлікт поколінь, насправді є конфліктом між талантом і сірістю. Люди, які представляють українську літературу, частково відійшли ще на минулому з’їзді. Я маю на увазі АУП. На цей з’їзд їх навіть не запросили. Цього разу такий відхід також був запрограмований. Бо залишилася маса, здатна продукувати самі гасла. Адміністративна система керування призвела до того, що серед 60 київських делегатів не було навіть таких класиків, як, скажімо, М. Вінграновського, Д. Павличка... Те саме з обласними спілчанськими організаціями. Наприклад, зі Львова не приїхали Павлюк та Габор — люди, які були й є дієвими авторами.
…Треба думати про реорганізацію Спілки, про те, як зробити її прихильнішою до таланту. В оновленій Спілці має бути атмосфера, подібна до атмосфери у середовищі шістдесятників, неокласиків.
…Як на мене, письменництво не залежить від стану книговидання. Головне, чи є бажання писати.
У країнах Східної Європи література завжди була першим чинником самоусвідомлення і розуміння немарнотності людського буття. Простій людині не так болить тяжке життя, як не сказане про неї слово. Оце “сказали” і є літературою. Інакше людина втрачає сенс існування. Таке метафізичне завдання покладене у нашу десятирічну державну політику. Читацькі інтереси українців побільшали, і вони залежать не так від купівельної спроможності, як від того, що свідомість зомбовано примітивними маскультними речами. Тому письменник повинен творити новий художній світ, активно писати, знати, що він вже не такий, яким був п’ять-десять років тому. А це дає лише висока напруга слова. Саме вона устами літератора здатна змінити суспільство.
Ігор ОСТРОВСЬКИЙ, Сергій МАХУН
“День”, №190, 19 жовтня 2001
Десять років тому письменникам було не до віршів. А зараз?
16 та 17 жовтня у столичному Будинку художників проходив III з'їзд Національної Спілки письменників України. Його основним результатом, як і личить подібним зібранням, стали вибори нового голови НСПУ. Юрій Мушкетик ще напередодні заявив про твердий намір піти з посади. Спочатку номінувалися чотири кандидати, а у фінал вийшли двоє — Іван Драч та Володимир Яворівський. Зі 159 голосуючих 74 були прихильні до І. Драча, 84 — до В. Яворівського, один бюлетень виявився недійсним.
Результат: новим головою НСПУ став Володимир Яворівський. У своїй переможній промові він підкреслив, що нікого не агітував, що згідно зi статутом виходить з ПРП та заявив про своє прагнення бути не гіршим від попередніх голів — П. Загребельного та Ю. Мушкетика. Своє основне завдання новоспечений посадовець окреслив бажанням “підняти статус українського письменника”. Але це лише тінь відповіді на ті численні запитання, що стоять перед Спілкою та письменниками загалом.
З'їзд пройшов у майже вакуумній атмосфері незацікавленості й цілковитої апатії з боку суспільства. Тихенько, нишком, якось майже підпільно, не дивлячись на поважний склад та місце проведення. Наразі знову стає актульним обговорення шкільної теми “Роль та місце письменника у сучасному суспільствi” до якої треба обов'язково додати спілчанських фарб. Спілка, як професійне утворення, здійснила повну самодискредитацію структури. Форма й далі залишається без змісту. Ситуація красномовно відображає ставлення суспільства до літераторів. І якщо колись письменників читали й прислухалися до їхнього вагомого слова, вважаючи не тільки творцями художніх цінностей, а й суспільних ідей, що на них орієнтувалися спраглі споживачі, то сьогоднішня диспозиція претендує хіба на неякісне вiдлуння передчасно померлої попередниці. Передчасно лише для людей, що пережили її кончину. Час мітингів справді позаду, трансформація будь-якого суспільства розхитує його підвалини і це вкрай потребує духовної опори та свіжих незаплямованих і нескомпрометованих ідей. Їх чекали від письменників, а у відповідь — тиша. Точніше, почули — з'їздівські сварки та інформацію про те, що списки делегатів складалися кулуарно, щоб не допустити на з'їзд людей, котрі підтримуюють омолоджувальну, реформаторську лінію.
Письменники у своїй більшості опинилися в тій частині суспільства, що не сприймає ніяких змін. Обмежений консерватизм у ненайкращому значенні цього слова став внутрішнім імперативом їхньої поведінки. Можливо, застарілий вузол легше розрубати, ніж мучитися з його розв'язуванням? Ми спробували розібратися у ситуації, задавши одне питання. Колись письменницька думка мала неабиякий вплив на суспільство. Зараз до письменників не те що не дослухаються — про них майже нічого не знають.
Чому так сталося, що письменники втратили лідируючі позиції в суспільстві, котре трансформується, та яка роль у цьому Спілки?
Андрій КУРКОВ, письменник:
Це досить широке питання. По-перше, спілка письменників, як і будь-яка творча спілка (художників, кінематографістів), обслуговувала ідеологію, і в цьому сенсі вона могла керувати творцями, тобто своїми членами. Зараз ідеологією ніхто не займається, бо зараз є інші проблеми: розподіл грошей, приватизація і подібне. Відповідно спілка позбулася свого статусу і це є інерцією, що вона ще існує в такому вигляді. Вони навіть самі не розуміють, що перетворюють її на центр соціальної допомоги незаможним письменникам, які вже давно не пишуть, чи взагалі — не писали. Інша річ, що відсотків 70-80 цих делегатів — це радянські письменники. З часів радянської української літератури в часи української пострадянської літератури насправді перейшло може 5-6 прізвищ. Всі інші за своєю ментальністю та творчістю залишилися в Радянському союзі.
Звичайно, що вони не можуть ні на що впливати. Вони досі гадають, що повинні відігравати велику роль в обслуговуванні ідеології, сьогодні — ідеології патріотизму. Хоча я не розумію, що сталося з цим патріотизмом, тому що його розібрали політичні партії, позмінювали і зараз є багато різних партіотизмів. Єдиного патріотизму вже не існує — тобто це все люди безробітні, яких треба підтримувати фінансово і допомагати з похороном. Я не думаю, що колись відродиться той статус письменника, який був за радянських часів. Якщо він відродиться, то він буде не в Спілки, а в окремих письменників. У кожній країні є якийсь авторитет-письменник — Петер Хантке — в Австрії, Джон Ірвінг — в Америці, в Англії — трошки більше. І в нас буде так. Зараз такий потенційний авторитет — це єдиний живий класик Павло Загребельний, який і досі багато пише, видається в перекладах, добре продається й не звертає на все це уваги. За що його й не люблять. Просто треба пережити це покоління, а потім воно якось “устаканиться”. Нове покоління вестиме себе по-іншому: це буде або профспілка, або гільдія літераторів. Але воно не матиме ніякого політично-державницького забарвлення.
Юрій МУШКЕТИК, письменник, екс-голова НСПУ:
— На мій погляд, ви зовсім неправильно поставили питання — ви вже стверджуєте, що вони втратили авторитет. Далі нам нема про що говорити. Я не підтримую цієї думки, хоча б виходячи з тих відгуків, тих листів, які ми отримуємо у Спілці. Вони піднімають глобальні, хоча й деякі з них можуть видатися смішними, питання: чому ви не поміняєте уряд, Верховну Раду, чому зносять конкретний пам’ятник і т. д. Я не згоден, що письменники втратили авторитет. Якоюсь певною мірою цей авторитет у суспільстві знизився в зв’язку з цілим рядом подій і самим становищем письменників. Письменники загнані у глухий кут — їхня книжка загнана у глухий кут податком, митом, матом... Їм доводиться витрачати багато зусиль на те, щоб вижити. Це одна з найупослідженіших, принаймні у матеріальному плані, категорій. Ну а потім, я вважав і вважаю, що верхнім ешелонам письменники не дуже потрібні, перш за все, не дуже потрібні книжки письменників. Бо вони пишуть серйозні книжки, які не потрібні нашим олігархам та зверхникам, бо такі книжки примушують думати і народ може до чогось додуматися. Тому, вибачайте, як казав Гітлер: “Хай співають”. От після закриття з’їзду їду додому, слухаю радіо, а там розказують про письменників виключно в такому плані, що це сталінська структура (НСПУ). Наші мас-медіа весь час формують таку думку. Оці ведучі з порожніми головами формують таку думку. Але назвіть мені хоча б одну категорію людей — лікарі, юристи, інші — хто більше боровся за якісь демократичні засади, за Україну, за її мову, як письменники. Недарма їх найбільше репресували.
Вячеслав МЕДВІДЬ , письменник, член приймальної комісії та член Президії НСПУ:
— На моє глибоке переконання, найбільшою поразкою НСПУ і письменників загалом, було те що вони не розрізнили, що є професійна честь і інтерес письменника, так звана громадсько-політична діяльність. Така нерозрізненість призвела до краху, кризи й поразки. Я вважаю, що Спілка не мала бути всенародним штабом у боротьбі за незалежність. Сьогодні моє гасло “Геть патріотів зі Спілки!”. Я з числа тих реформаторів, що воліють творення філософських підстав літературного буття, а не патріотично-громадянських. Бо нарешті за 10 років незалежності багато письменників у снах і мареннях досі виборюють Україну, але не мають стандарної видавничої угоди між автором і видавництвом, не мають поняття ставок оплати письменницької праці: за речення, за рядок, за текст. На з’їзді замість того, щоб говорити про авторське право, про те скільки він має заробляти, говорять, хто і яким чином боровся за незалежність України. Але я оптиміст настільки, що завжди стверджував: ми завжди маємо ситуацію з втраченими можливостями.
Це моя майже філософська позиція. Втрачені можливості… Сьогодні ми вкотре повертаємося до тих самих проблем і ситуацій, які були на початку 90-х і знову не хочемо їх вирішувати. Ці всі поняття — громадянське покликання письменника — це плутанина, вона вигідна лише якійсь певній категорії письменників, які не можуть ставати перед очі читача і світу винятково з текстів. Це свідчить про страх таких письменників оголювати себе як людину-текст перед людством, літературою, культурою. Створюються захисні обереги, письменник вміє гарно сказати про те, скільки він написав паперів на адресу влади, щоб відстояти мову, приміщення Спілки…У вузькому колі я виголосив ще одне гасло: “На посаду голови Спілки письменників треба рекомендувати жінку”. Це було б дуже цікаво і відповідало б духу всесвітніх феміністичних тенденцій. Таким чином, рейтинг спілки й держави підвищився б. Здається, мене не зовсім зрозуміли.
Крім того, вже 10 років я вважаю себе цілком приватною особою і як людина, і як письменник. Чому? Тому що від Спілки ніколи не мав ніяких пільг: ні квартири, ні телефону, ні авто. Я завжди заробляв сам. Для мене навіть не так важливо, хто буде головою Спілки. Протягом п’яти років, мені, членові приймальної комісії НСПУ та членові Президії НСПУ, жодного разу не потелефонував жоден керівник Спілки і не поцікавився, як моє здоров’я, чи як мої творчі справи. Тим більше, віднині я є приватна особа і ніяких своїх інтересів не збираюсь узгоджувати зі спілкою, асоціацією, жодним літературним угрупованням. Цю заяву можна вважати неформальним розривом з такими творчими структурами. Щодо формального розриву — потрібен деякий час.
Сергій КРИМСЬКИЙ, доктор філософських наук, дійсний член Нью-Йоркської академії наук:
— Відомо, що українські письменники зіграли істотну роль у формуванні незалежної України. Йдеться не тільки про створену політично активними літераторами альтернативу тоталітарному суспільству з його антиінтелектуалізмом, боротьбою з інакомисленням і деформацією етнонаціональних потреб. Мається на увазі актуалізація української національної самосвідомості, включаючи його мовно-комунікативний аспект. І якщо сьогодні спостерігається деяке ослаблення активних соціальних позицій українських письменників, то на це є декілька причин.
1. Завдання, які спочатку ставили українські літератори, стали метою широкого кола свідомих громадян України, а не тільки метою членів Союзу письменників.
2. По мірі конституювання незалежної України висуваються і нові завдання, пов’язані як з економікою, так і з розширенням загальнолюдського сектора національної самосвідомості, висуненням тих вічних проблем, без яких в історії ніколи не здійснювалися великі діяння. На жаль, ці проблеми зараз у деяких літераторів затьмарює політична кон’юнктура.
3. Політика не може бути довгостроковою діяльністю літератора. І не тільки тому, що заважає його покликанню митця. Політика все більш вимагає професіоналізації. Крім того, існують такі ситуації, коли політик успішно діє не внаслідок присутності чогось, а завдяки відсутності чогось (скажемо, гідності). А інтелігентний літератор не може, наприклад, користуватися лозунгами, які принесли на перших президентських виборах пострадянської Росії немало голосів виборців політикам, що проголошували: кожній жінці — по чоловіку, кожному чоловіку — по пляшці горілки.
4. І нарешті, в самому середовищі літераторів з’явилися молоді радикали, які під лозунгом погано зрозумілого постмодернізму почали заперечувати доцільність інтелігенції, намагаючись замінити її західним жаргоном на манер “інтелектуал” або “фахівець”. Тим часом уявлення про інтелігента, що сформувалося в Східній Європі, висуває на перший план людину високої духовності, здатну переступити грань, за якою життя перестає бути тривіальним, людину, що не зводиться до білкового церебрального комп’ютера.
P.S. За напівлегендою у 1947 році Сталін мав розмову з письменником № 1 в СРСР Олександром Фадєєвим щодо нагородження митців Сталінськими преміями. Диктатору сподобався якийсь роман і він запропонував дати саме за нього першу премію. Але Фадєєв несподівано став сперечатися й лобіювати іншого письменника. На що Сталін відповів: “У меня для вас, товарищ Фадеев, других писателей нет!” Цей яскравий епізод пояснює саму природу взаємовідносин між митцями та владою.
Газета “День”, 26 жовтня 2001, № 195.
Інтерв’ю з Володимир ЯВОРIВСЬКИЙ: “Настає час мурах”
Ігор ОСТРОВСЬКИЙ
“Молоді повинні наступати на п’яти…”
Балачкам після з’їзду Спілки письменників України навіть не довелося вщухати — їх просто не було. Актуальність літературних пертурбацій у нашій країні наразі вкладається у знаний жарт: “Широко відомий у вузьких колах”. Це стосується і персоніфікованої маси письменників, і їхніх творів, і діяльності НСПУ. Звісно, майже з кожного правила є винятки. Інколи навіть приємні. Деякі з останніх присутні і у сфері нашої обсервації. Йдеться про успішні творчі та книговидавничі проекти. Але це є радше винятком. Правило ж можна проілюструвати простою схемою-запитанням: скількох українських письменників, із 1700 членів НСПУ, знає навіть читаюча людина? Гадаю, загальний тон відповіді являтиме невиразне бурмотіння й зніяковіле знизування плечима. Як вже писав “День”, з’їзд обрав нового голову НСПУ. Ним став український письменник та громадський діяч Володимир Яворівський. З ним ми й спробували з’ясувати сьогоднішній стан, плани діяльності Спілки та поцікавитись її теперішньою роллю і внутрішньою атмосферою. Отож, розмова в старому кабінеті з новим головою.
— У щойно післявиборчій промові ви окреслили своє основне завдання: “Підняти статус українського письменника”. Як ви збираєтесь це робити?
— Колись було дуже легко піднімати надої і урожайність. Сказали в райкомі — поїхали, підняли… Я навмисне починаю з такої іронічної ноти, тому що прекрасно розумію, як важко це зробити. Це не можна зробити за рік, за два, іноді й життя замало для цього. Про що йдеться, що я вкладав у цю фразу? Навіть десятиріччя-півтора тому, коли письменник був “гвинтиком” у ідеологічній системі, коли це був, власне кажучи, ідеологічний підрозділ ЦК, але навіть тоді письменник, його роль у суспільстві, хай штучно, хай навіть бутафорськи, мала певну вагу. Це при тому, що одних могли упослідити аж до камери, а інших — до розстрілу, але навіть тоталітарна машина прекрасно розуміла, що титул письменника, роль письменника в суспільстві важлива. Нова влада, яку ми маємо, яка, власне кажучи, навіть скористалася — я так би й назвав це — скористалася, тим, що зробили письменники на початку 90-х років, адже саме у цих стінах, отут (у кабінеті голови НСПУ — авт.), рішенням партійних зборів Київської письменницької організації була прийнята ухвала про створення Народного Руху України. Сьогоднішня влада абсолютно забула про це все. Я проти того, щоб сьогодні рахувати, хто що зробив, але склалася така ситуація, що теперішній владі моральні авторитети у суспільстві, я маю на увазі всю українську інтелігенцію, дуже часто вже просто заважають. Вони її обтяжують якимись докорами, гризотами сумління… Методів відновлення статусу письменника в суспільстві дуже багато, але це не роль голови Спілки чи новообраного керівництва — самі вони не зроблять нічого — це повинен відчути і зрозуміти письменник. Але завдання голови — дати поштовх, дати сигнал, дати знак до відродження цього статусу. І його можна відродити не лише громадянською активністю письменників, хоча вона теж потрібна, я свідомий того, що відродити все це можна лише новою якістю українського художнього слова. Але вона може народитися лише у нових економічних умовах, у новому ставленні влади до письменника. Як ми це будемо робити? Я не можу зараз перед вами розгорнути план, тому що я не готувався до ролі голови Спілки письменників, я цього не приховую, тут багато чого для мене було несподіваного і зараз я лишень осмислюю все це…
— Ви збираєтеся реанімувати Спілку чи розбудовувати її на якихось нових засадах?
— Реанімовувати те, що себе вже вичерпало — неможливо й нерозумно. Реформація Спілки має рухатися в одному напрямку — це має бути товариство письменників, об’єднаних духом творчості. Реанімовувати нічого. Хоча були певні риси, за якими ностальгують письменники особливо старшого покоління, але треба орієнтовуватися на тих, хто йде позаду. Я буду намагатися зробити все для того, щоб Спілка знову стала єдиною, щоб знову не було опозиційної фаланги — оця опозиційність повинна вирішуватися отут, в цих стінах. Взагалі, чия опозиційність і проти кого? Я можу себе назвати учнем Загребельного, бо я з іншого літературного покоління, але як я можу бути опозиційним до Павла Загребельного, чоловіка якому сьогодні 77 років, але розум якого, стиль мислення такий, що йому може позаздрити будь-хто з двадцятирічних. І яке може бути протистояння між мною і Євгеном Пашковським, за якого я голосував на Шевченківському комітеті і прозу якого сприймаю, і вважаю, що це новаторська українська проза. Не треба давати можливість роздмухувати конфлікт там, де його нема.
— Ви також заявили про намір повернути до Спілки усіх “розкольників”. Це трохи нагадує прагнення утворити монополію, яка, як відомо, не сприяє нормальному розвиткові й здоровій конкуренції. Чи треба “зганяти” усіх назад?
— Я готовий з вами дискутувати з того приводу, що у ваших словах є недооцінка “розкольників”, якщо їх можна так назвати. Це не ті люди, яких можна загнати сьогодні, сказавши “Яворівський наказав, кругом і пішли!”. Так, їх ніхто сюди не зажене. Це має бути співрозуміння, співпраця і зближення. Чому вони мають бути у якомусь іншому приміщенні, коли у Спілці письменників є приміщення — треба їм його дати. Хай мають свою фракцію, хай мають свого лідера, з яким я готовий спілкуватися і ділити з ним якісь проблеми. Ви не маєте рації в тому, що я хочу вишикувати… Це не цікаво ні їм, ні мені, щоб тут знову було “єдиномисліє, єдинословіє” і т. п.
— Спілка письменників нараховує понад півтори тисячі членів. Скільки з них є сьогодні реальними продуцентами літератури? Чи не перетворилася вона на клуб спогадів?
— Дуже слушне запитання. Я не можу вам вивести бухгалтерський відсоток, скільки є тих людей, хто справді продукує літературу і тих, хто вже практично і спогадів не пише. Важко цей процент вивести, але за моїми спостереженнями тут не діють вікові закони — я вже згадував Загребельного, можу згадати Анатолія Дімарова, 77-річного письменника, який практично щороку видає книжку, і повірте, я цих книжок чекаю з колосальним інтересом. Поняття продуцентів розкидане по вікових нішах і категоріях. Бо є й молоді, які видали першу книжку і лежать, подивляючись у стелю, і чекають, коли ж до них прийде слава. Але, на превеликий жаль, відсоток цей (продуцентів) сьогодні жалюгідно малий.
— Що реально може дати НСПУ сучасному письменникові, окрім путівок на відпочинок та допомоги з похороном?
— Я думаю, що одне-єдине — чисто психологічне відчуття суспільної захищеності. Навіть не соціальної, а суспільної. Ми вже говорили, що старше покоління звикло до цієї, даруйте на слові, стадності. Суспільство було поділене на контрольовані ніші. Було вигідно мати одну-єдину Спілку письменників на відміну від багатьох літературних гуртків, організацій на початку 20-х років, коли було національне відродження. Потім це все було пiдігнано до однiєї тоталітарної схеми, де лишень у дозволених рамках людина могла дозволити собі людську оригінальність. Письменник по натурі своїй індивідуал, навіть суперіндивідуал. І в той же час він є публічною істотою, публічною особистістю. І ось для старших письменників Спілка — це якийсь острів у хаосі. Він знає, що от вона є, вона йому відзначить, скажімо, шестидесятиріччя. Ми не можемо покинути цих людей напризволяще, якими б вони не були. Вони живі і нічого іншого робити не можуть і не вміють. Вони просто розгубилися в сьогоднішніх умовах: не знають, що писати і як писати. Не здатні осмислити все те, що відбувається. Тому існує такий професійний аспект роботи Спілки. Для молодших це вже має бути зовсім інша Спілка. Поєднати це все буде дуже важко.
— Але ж кожен письменник є індивідуалістом. Чи треба йому оце почуття спорідненості?
— Я відповім дуже просто: якби їм не потрібно було це почуття, то ніхто б не прийшов на цей з’їзд. Отже, потрібно. Скільки образ було, що приїхав один делегат від десяти письменників. Не було коштів, а їх можна було б знайти. В ідеалі треба було б зібрати 1700 письменників — збирають зараз у Одесі бандити на свої “з’їзди” більше, ніж зібрала Спілка письменників. Було б зібрати на 2-3 дні, хай би виговорилися, подивилися один одному в очі…
— Чи готова Спілка сьогодні відстоювати права українського письменника, передусім, право на гідне існування, що тягне за собою цілу низку питань: авторське право, видавничі угоди, гонорари, система дистрибуції книжки тощо?
— Безперечно, все те, що ви перерахували, це і є два отих напрямки. Одне — це посилення, підтвердження чи навіть реанімація статусу письменника у нових умовах. А друге — це творчість. Сьогодні немає ніяких заборон: пиши, що хочеш і як хочеш. Але ти не зможеш це видати. І звичайно, що це є завданням Спілки. Але це завдання перехідного періоду. Я переконаний, що вже наступний голова через 5 років буде мати інші умови і все буде виглядати інакше. Це буде професійне товариство, де люди будуть просто збиратися випити чарку, порадитися, може в когось щось “заїло” під час творчості. Моє завдання — підвести Спілку бодай до цього періоду, щоб її прийняв вже хтось, хто зможе бачити по-іншому. Ще одне: Спілка має перевагу над усіма іншими творчими спілками, які є сьогодні в Україні. Згадаємо: у першому скликанні Верховної Ради було 17 письменників, членів НСПУ, у другому їх було менше, у третьому, можливо, ще менше. І дасть Бог, з часом взагалі письменників у ВР не буде. Вони повинні бути за робочим столом, а не у ВР — там повинні працювати професійні політики.
— Чи вивчали ви досвід подібних утворень передусім на Заході?
— Спеціально не вивчав, але дещо знаю. Там інше суспільство, інші економічні умови, інші функціональні призначення митця. Пиши, що хочеш, маєш гроші — видавай, будь-якими тиражами. Але більшість цих людей мають бізнес, мають роботу. Для них це всього-навсього гоббі. Але у кожній літературі є 15-20 потужних письменників, “продажних” у доброму розумінні цього слова, які працюють на ринок чисто професійно і є багатими людьми. У нас Павло Загребельний, може, один iз найвидатніших письменників, але, я думаю, що він сьогодні один iз найбідніших. Гонорари йому не платять, хоча книжки виходять. Перевидали “Роксолану”, практично національний бестселер, а гонораром дали триста книжок… Що ж він вийде на базар і буде їх там продавати? Ось я в цьому році видав вже дві книжки, вийде ще дві — я отримав десь три з половиною тисячі гривень. І то це було з велетенської ласки, після того, як я сам знайшов гроші на видання.
— Питання конфлікту поколінь є вічним, але ж письменники являють собою “духовну еліту”, “мозок” нації. Яким чином можна залагодити протистояння старої та нової гвардії?
— Ніяким. І не думаю, що треба спеціально займатися тим, щоб залагоджувати цей конфлікт. Ви ж самі сказали, що він вічний. Його можна лишень зм’якшити, перевести в розумне життєтворче протистояння. Так і повинно бути — молоді повинні наступати на п’яти, наприклад, Леоніду Талалаю. Хай Цибулько наступає на п’яти! Хай буде цей конфлікт. Якщо він нормальний, якщо він стимулює Цибулька наздоганяти Талалая, а Талалаєві “тікати”… Це рух, це динаміка. Ми чомусь завжди уникали говорити про те, що одна зі складових митця — це внутрішній творчий егоїзм. Він повинен бути. Колись конфлікт виник між шістдесятниками і старою літературною гвардією, в той час, коли Спілку очолював Олесь Гончар. Була така “ботанічна” поезія, післявоєнна. І теж всі роздували… Мені здається, чим талановитіші люди, тим вони терплячіші, вони розуміють тих, хто вже йде за ними. От Микола Вінграновський приносить мені книжку Павла Вольвача, яку він перший прочитав і каже: “На — прочитай, подивись, який це поет”. Це дивовижно. Я вам зізнаюся, про це мало хто знає: якби не Павло Загребельний, Пашковський Шевченківської премії, можливо б, і не отримав. Саме Загребельний був тим мотором, який своїм авторитетом змусив комітет… Повірте, що в цій прозі половина членів комітету нічого не второпала. Але дотиснув Павло Загребельний. І молодець. А так би сказали: “Ну подумаєш — якийсь там, йому ще немає сорока років, а ви йому хочете Шевченківську премію дати?”
— Якщо я не помиляюся, подібна ситуація недорозуміння творчості комітетом була і з Вячеславом Медвідем?..
— Там трошки інша ситуація була… Це вже таємниці, так би мовити, комітетські. Суть не в тому. Медвідь просто тоді потрапив в однотипну обойму. Він десь, тільки не ловіть мене на слові, за рівнем модерного письма близький до того ж самого Пашковського. Вони увійшли в зону певної конкуренції. Але прозу Медвідя я особисто дуже глибоко шаную, і його позицію, і його іронізм. Дехто там навіть обурювався на його інтерв’ю (див. «День» № 190), де він сказав, що вигнав би зі Спілки письменників усіх патріотів... Це нормальне літературне життя, і не треба на нього так реагувати. Бо дехто сюди приходив і мені казав: “Ось, подивіться, що він пише…” Він насправді сам є патріотом. Ну, є трошки фронди, це нормальна фронда — вона скрашує життя.
— Чому ж так трапилося, що письменники втратили свої лідируючі позиції у суспільстві?
— Треба чесно зізнатися: не всі були готові до тих перемін і до нової суспільної моделі, і до нової ролі письменника в цій моделі. По-друге, письменники повторили, тільки у більш яскравому варіанті, те, що відбувається в українському суспільстві загалом. З’ясувалося, що одна справа, і вона легша, проголошувати державу — прапори вішати, пам’ятники стягувати, зовсім інша — режим звичайного життя. Національним героєм у 90-х можна було стати, виступивши один раз на мітингу. Час цей пройшов — настає час мурах. Не гвинтиків, а мурах. Щоб сьогодні стати відомим, іноді життя треба покласти або зробити якусь гидоту, про яку б усі говорили. Хотіли свободи, але коли сказали: “Хлопці, ви вільні. Бери листок і пиши” — виявилися не готовими до неї. Одна справа кричати про українську мову, і зовсім інша — подавати нею такі зразки, щоб люди зачитувалися. Я дуже хочу, щоб у нас з’явився модерний детектив, який би читали маргінали в електричках. Але щоб це було нашою мовою, створено нашими авторами і на наших типажах. А друге — письменник ніколи не має лежати під владою, це смертельна позиція. Дух митця повинен бути в певній опозиції, можливо, навіть в певній опозиції до всього суспільства, до того лихого, що в ньому є. До цього спричинилася і влада, що роль письменника упала. Немає ні на телебаченні, ніде місця програмі, скажімо з Павлом Загребельним. Але ж це людина з парадоксальним мисленням, оригінальним поглядом на світ… Про це соромно казати, але Загребельному на 75 річчя з Адміністрації Президента прислали листівочку з портретом президента, а “Героя України” присудили іншому, я не буду персоніфікувати…
— На яких засадах мають базуватися відносини між НСПУ та державою?
— Я переконаний, що не письменники повинні думати про стосунки із владою, адже ця влада обирається народом, у тому числі і письменниками. Про це має думати держава і влада.
Народний оглядач, інтернет-газета, 23. 05. 2005
observer.sd.org.ua 29.11.2002