Теоретичні І методичні питання оцінки І прогнозування економічного потенціалу соціально-економічних систем

Вид материалаДокументы

Содержание


3.3 Методичні положення оцінки складових елементів економічного потенціалу
ФОП – річний фонд оплати праці працівників підприємства; ПВВ
ЧГП – чистий грошовий потік; ЧП
Е – середній дохід інвестиційних ресурсів після закінчення кожного року (періоду); r
Природно-рекреаційний потенціал території
L – валовий регіональний продукт, отриманий підприємствами природно-рекреаційної галузі (показник економічної оцінки ПРП територ
N – загальна площа земель рекреаційного призначення (земля є базисом зосередження прояву корисностей природно-рекреаційних ресур
H – загальна чисельність трудових ресурсів, що можуть бути залучені до формування та надання рекреаційних послуг в регіоні, осіб
K – загальна сума фінансових інвестицій, яка може бути залучена до формування та надання рекреаційних послуг в регіоні, тис. грн
Shontz, Dorfman, 1977
Подобный материал:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   17

3.3 Методичні положення оцінки складових елементів економічного потенціалу



На наш погляд, для розрахунку потенційної прибутковості об'єкту можуть використовуватися наступні показники:
  • середньогалузева рентабельність основних засобів в рік стабільного розвитку;
  • валютний еквівалент середнього прибутку, що знімається з одиниці корисної площі об'єкту або з одиниці інших характерних показників потужності, за видами спеціалізації і профілем діяльності в стабільних економічних умовах;
  • питома вага балансового прибутку у валовому доході від реалізації продукції, робіт і послуг за видами спеціалізації і профілем діяльності об'єктів в стабільних економічних умовах.

Шляхом зіставлення результатів, отриманих з використанням вказаних показників, можна достатньо об'єктивно судити про потенційну прибутковість об'єкту оцінки. У загальному вигляді формулу для оцінки інвестиційного потенціалу можна представити в наступному вигляді:


(3.1)

де

Оіп – вартісна оцінка інвестиційного потенціалу;

Пб – потенційний балансовий прибуток об'єкту;

Нпр – ставка податку на прибуток і інших обов'язкових платежів;

ФОП – річний фонд оплати праці працівників підприємства;

ПВВ – повна відновна вартість основних фондів на дату оцінки;

На – середня норма амортизаційних відрахувань за видами основних фондів;

Нк – норма капіталізації.

Норма капіталізації (Нк) повинна визначатися виходячи з періоду окупності інвестицій, що фактично склався, в тій або іншій сфері бізнесу, тобто прийматися рівною величині, зворотній періоду повернення капіталу.

Метод прямої капіталізації достатньо простий, і в цьому його головне достоїнство. Проте він статичний, будучи прив'язаним до даних одного найбільш характерного року, і тому потрібна особлива увага до вірного вибору показників чистого доходу і коефіцієнтів капіталізації. Розрахунок поточної вартості даним методом виконується в три послідовні етапи.

І. Розрахунок щорічного чистого доходу. Спочатку необхідно вирішити, який вид доходу буде застосований для капіталізації, що залежить від характеру виробничого комплексу. Якщо йдеться про комплекс, де переважають інструменти, що швидко зношуються або застаріле устаткування, то вибирають показник чистого прибутку. Якщо йдеться про такий, де балансова вартість з часом змінюється не дуже істотно, то вибирають показник чистого грошового потоку.

Чистий грошовий потік розраховується по формулі:


, (3.2)

де

ЧГП – чистий грошовий потік;

ЧП – чистий прибуток;

А – амортизація (знос);

ДЗ – приріст довгострокової заборгованості;

ОК – приріст власного оборотного капіталу;

К – реальні капітальні вкладення.

У практиці оцінки найбільш поширено застосування показника чистого грошового потоку – він краще корелює з ринковою вартістю майна.

ІІ. Вибір коефіцієнта капіталізації. Коефіцієнт капіталізації повинен бути пов'язаний з раніше вибраним показником доходу, що капіталізується.

Коефіцієнт капіталізації може бути розрахований шляхом віднімання з ставки дисконту очікуваних середньорічних темпів зростання грошового потоку. Тому коефіцієнт капіталізації може бути також отриманий на основі ринкової інформації. Для цього збирають і аналізують відомості про прибутковість і ринкову вартість аналогічних інвестиційних ресурсів. Визначення коефіцієнта капіталізації виходячи з інформації про операції з аналогічними об'єктами – досить поширений спосіб.

ІІІ. Розрахунок поточної вартості інвестиційних ресурсів по формулі:


, (3.3)

де

Sо – поточна вартість інвестиційних ресурсів в грошових одиницях;

Е – середній дохід інвестиційних ресурсів після закінчення кожного року (періоду);

rk – коефіцієнт капіталізації.

Вибір варіантів інвестицій зазвичай здійснюється не у вірогідних умовах, а в умовах невизначеності. Підкреслимо, що відхилення майбутнього результату від запланованого може бути пов'язане не тільки з втратами, але і з додатковим прибутком. Відповідно до цього може йтися і про ризик надходжень (вигоди), тобто, разом з ризиком понести витрати існує ризик отримання додаткових доходів (прибутків).

У загальному випадку платою за ризик називається така грошова сума, яку готовий заплатити щоб уникнути ризику не схильний до ризику економічний агент.

Різниця між очікуваним ризиковим і гарантованим доходами при одному і тому ж рівні корисності складає винагороду за ризик. У роботі, пов'язаній з ризиком, очікувана корисність і очікуваний дохід розраховуються як зважена за ймовірністю сума корисностей або доходів можливих результатів.

Відповідно до раніше розглянутих теоретичних і методологічних основ оцінки виробничого потенціалу території основним методичним принципом оцінки був прийнятий результатний підхід. Відповідно до цього підходу оцінка виробничого потенціалу, зосередженого на даній території, визначається сумарним доходом, який може бути отриманий протягом певного часу функціонування інвестиційних ресурсів при найповнішому і ефективнішому їх використанні.

В даний час в економічній статистиці не використовуються категорії основного і оборотного капіталів, тому в даній роботі до основного капіталу віднесені:

а) основні фонди;

б) нематеріальні активи;

в) довгострокові капітальні вкладення;

г) устаткування, що підлягає установці і що знаходиться на складі підприємств.

При цьому до основних фондів віднесені: будівлі, споруди, передавальні пристрої, робочі і силові машини і устаткування, вимірювальні і регулюючі прилади і пристрої, обчислювальна техніка, транспортні засоби, вартісний інструмент, виробничий, господарський інвентар і приладдя, робоча і продуктивна худоба, багаторічні насадження, внутрішньогосподарчі дороги, капітальні витрати з поліпшення земель і вартість земельних ділянок.

До нематеріальних активів у складі інвестиційних ресурсів відносяться об'єкти довгострокових вкладів, що мають вартісну оцінку, але що не є речовинними цінностями: права на користування землею, водою і іншими природними ресурсами, будівлями, устаткуванням, а також інші майнові права, зокрема на промислову і інтелектуальну власність.

До довгострокових капітальних вкладень відносяться об'єкти незавершеного капітального будівництва, а також невстановлене устаткування, що числиться на балансі капітального будівництва.

До складу основних засобів входять також запаси невстановленого устаткування, що числиться на балансі основної діяльності.

Оборотний капітал, як складова частина інвестиційних ресурсів території, представлений запасами товарно-матеріальних цінностей і резервами. Запаси товарно-матеріальних цінностей включають:
  • виробничі запаси;
  • незавершене виробництво;
  • матеріальну складову витрат майбутніх періодів;
  • запаси готової продукції на місці виробництва, призначені для виробничого використання;
  • запаси засобів виробництва на складах постачальницьких організацій і ті, що знаходяться в дорозі.

До засобів виробництва населення, що враховуються при оцінці виробничого потенціалу території, відносяться: будівлі (господарські споруди), виробничий інвентар, худоба продуктивна, молодняк на відгодівлю, багаторічні насадження.

Вартість незавершеного капітального будівництва і невстановленого устаткування визначається за фактично проведеними витратами на момент оцінки з урахуванням переоцінки. Джерелом інформації також є дані балансу підприємства.

Вартість запасів сировини, основних і допоміжних матеріалів, палива, напівфабрикатів, що купуються і комплектуючих виробів, запасних частин для ремонту, тари в розрахунках виробничого потенціалу визначається виходячи з фактично проведених витрат на їх придбання, транспортування, відсотка за кредит, комісійних винагород посередницьким організаціям і ін.

Вартість незавершеного виробництва визначається за фактично проведеними витратами на виробництво або у розмірі приватного нормативу оборотних коштів в незавершене виробництво.

Готова продукція виробничо-технічного призначення враховується в розрахунках за ринковими оптовими цінами, що діють на момент оцінки.

Вартість засобів виробництва населення визначається за даними вибіркового обстеження. При рахуванні цих показників можуть бути використані дані страхової статистики (по будівлях), переписи худоби і плодово-ягідних насаджень, а також діючі на момент оцінки середні ринкові ціни на території області.

Визначальним моментом в економічній оцінці виробничого потенціалу є оцінка доходу, який може бути отриманий протягом певного часу при ефективному використанні інвестиційних ресурсів на даній території. У загальному випадку величина доходу залежить від величини первинного капіталу, умов його розширеного відтворення, норми прибутковості капіталу, її зміни в часі і періоду отримання доходу.

Вибір показника доходу залежить від рівня управління або від виду економічних суб'єктів.

Для домогосподарств-власників чинників виробництва доходом є один з видів або сума доходів у формі заробітної плати, ренти, позикового відсотка, орендної плати.

Для підприємств і організацій доходом є прибуток від реалізації продукції, робіт і послуг від виробничо-операційної діяльності.

Для адміністративних органів управління територією показником доходу може бути сума непрямих і прямих податків і надходжень до бюджетних і позабюджетних фондів місцевого формування.

Для території в цілому показниками результативності економіки можуть бути валовий регіональний продукт або регіональний чистий дохід. Результативність функціонування галузі може характеризуватися об'ємом чистої продукції.

Трудовий потенціал території реалізується через систему виробничих відносин, систему управління територією і діючий господарський механізм [80], тому щоб застосувати загально методичні принципи до оцінки трудового потенціалу конкретної території необхідно провести комплексний аналіз ситуації, що склалася, в економіці і соціальній сфері регіону, врахувати умови і чинники, що безпосередньо впливають на стан і можливості використання трудового потенціалу. Оцінка трудового потенціалу може розглядатися з погляду тимчасових і просторових параметрів, структурного складу, кількісних і якісних умов, чинників і механізмів його реалізації. Часовий аспект оцінки трудового потенціалу полягає у виявленні пропорцій між готівкою, залученими, трудовими ресурсами території, і тими, які можуть бути мобілізовані у визначений подальший відрізок часу.

Просторовий аспект оцінки трудового потенціалу характеризується особливостями розселення жителів по території регіону, його адміністративно-територіальним діленням. Просторова оцінка трудового потенціалу розглядається у взаємозв'язку з характеристиками розміщення суспільного виробництва, соціальної інфраструктури, природних ресурсів регіону, його геополітичним і економіко-географічним положенням, станом зовнішньоекономічних зв'язків.

Структурна оцінка трудового потенціалу припускає виділення в його складі похідних потенціалів: демографічного, освітнього, професійного, наукового, культурного, соціально-психологічного, які в сукупності характеризують ступінь активності населення даної території в різних сферах діяльності. Оцінка структури трудового потенціалу дозволяє виявити елементи, що найбільше впливають на його кількісні і якісні характеристики, прослідкувати, які з позначених структурних елементів виявлені, реалізувалися на практиці, а які підлягають дослідженню і врахуванню в майбутньому періоді.

Методологія оцінки трудового потенціалу припускає виділення суб'єкту, об'єкту, мети, способів і методів оцінки. Суб'єктами оцінки трудового потенціалу можуть бути: державні органи влади і органи місцевого самоврядування, підприємства, організації, окремі підприємці, вітчизняні і зарубіжні інвестори, а також населення, що проживає на даній території.

В якості об'єкту оцінки можуть бути різні категорії, в той або іншій мірі пов'язані з поняттям праця. Це можуть бути: трудові ресурси території, економічно активне населення, робоча сила, людський чинник, трудовий потенціал населення і окремого працівника. Залежно від конкретизації суб'єкту і об'єкту оцінки визначаються цілі оцінки. Цілей оцінки трудового потенціалу може бути декілька залежно від характеру завдань, що вирішуються на тому або іншому рівні управління.

Економічна оцінка трудового потенціалу може бути використана при сегментації ринку продукції і ринку робочої сили. Для цілей зонування території при приватизації міських територій облік соціальних чинників пропонується здійснювати за допомогою поправочних коефіцієнтів, отриманих на основі бальних оцінок. Отримані оцінки трудового потенціалу в територіальному і галузевому розрізах можуть бути базою для ухвалення інвестиційних рішень. Оцінка трудового потенціалу дозволяє територіальним органам управління показати переваги даної території, оцінити її інвестиційну привабливість, що дозволяє інвесторам отримати вищу норму прибули на вкладений капітал в порівнянні з іншими територіями. Інвестиційна привабливість території разом з наявністю природних ресурсів, виробничої інфраструктури, також кваліфікованою робочою силою, високоосвіченими кадрами, сприятливими умовами для відтворювальних процесів.

Відповідно до цілей розробляються відповідні способи і методи оцінки трудового потенціалу. У економічній літературі існують різні методологічні підходи і способи оцінки трудового потенціалу. Можна виділити три способи оцінки: у натуральному, відносному і вартісному виразах.

У міжнародній практиці використовується комбінований метод оцінки трудового потенціалу, що визначається як індекс розвитку людського потенціалу (ІРЛП) [39]. Є три провідні показники, що визначають ІРЛП:
  • очікувана тривалість життя (встановлюється від 25 до 85 років);
  • рівень освіти, що оцінюється за рівнем письменності населення і частки людей, що вчаться в загальній чисельності населення;
  • рівень життя, вимірюваний реальним поособним ВВП в межах від 100 доларів до 40000 доларів паритету купівельної спроможності [39].

Середнє арифметичне з цих трьох показників дає відносну характеристику трудового потенціалу території або країни.

Узагальнюючи результати раніше проведених досліджень, можливо процес вартісної оцінки трудового потенціалу території представити у вигляді наступних етапів:

а) формулювання цілей оцінки трудового потенціалу;

б) розробка методики оцінки, що відображає регіональну специфіку об'єкту оцінки і поставлені цілі;

в) інформаційне забезпечення оцінки, що припускають збір, обробку, аналіз інформації про об'єкт оцінки і чинники, що найбільш впливають на неї;

г) власне вартісна оцінка трудового потенціалу території і її інтерпретація;

д) розробка механізму реалізації отриманих оцінок трудового потенціалу відповідно до поставлених цілей.

Проведений раніше аналіз методичних підходів до економічної оцінки трудового потенціалу, заснованих на витратній і результатній концепціях, виявив їх позитивні і негативні сторони, що дозволило запропонувати метод оцінки, що поєднує в собі елементи як витратного, так і результатного підходів. Методологічною основою такого підходу є економічна теорія чинників виробництва, відповідно до якої отримуваний суспільством сукупний дохід від виробничої діяльності складається з доходів, отримуваних власниками чинників виробництва – природних ресурсів, капіталу, праці і інформації [62]. У загальному вигляді такими доходами є: рента, відсоток, заробітна плата і прибуток. Дохід, що отримується власниками робочої сили від додатку праці як одного з чинників виробництва, може бути одним з критеріїв вартісної оцінки трудового потенціалу, її нижньою межею. Тоді під економічною оцінкою трудового потенціалу нами розуміється величина доходів, що отримується від вкладу певної маси праці протягом заданого часу в умовах, що забезпечують найбільш раціональне його використання. З іншого боку, величина отримуваних працівником доходів від вкладу своєї праці в загальному випадку повинна відповідати сумі витрат, що забезпечують життєві потреби його самого і членів його сім'ї, включаючи витрати на формування, підтримку і розширене відтворення робочої сили.

Виходячи з принципу рівності отримуваних доходів і витрат на задоволення життєвих потреб, завдання економічної оцінки трудового потенціалу зводиться до визначення всієї сукупності витрат, прямо або побічно пов'язаних з відтворенням індивідуальної і сукупної робочої сили протягом всього періоду здійснення цих витрат з урахуванням чинника часу. У сукупності ці витрати відповідають величині «людського капіталу», тому при оцінці трудового потенціалу крім витрат на його відтворення необхідно враховувати нормальний прибуток на вкладений людський капітал.

Тоді економічна оцінка трудового потенціалу території в загальному вигляді може бути представлена формулою:


, (3.4)

де

– економічна оцінка трудового потенціалу території;

– сукупні витрати, пов'язані з формуванням і розвитком людського капіталу, зосередженого на даній території;

– середня норма прибули на вкладений капітал.

Основна проблема полягає у відборі витрат, які прямо або побічно пов'язані з відтворенням робочої сили і трудового потенціалу території.

Згідно теорії людського капіталу, власне ринкова вартість трудових послуг визначається значною мірою тим, скільки окремий працівник, його сім'я і працедавець вважають необхідними інвестувати в освіту, навчання, охорону здоров'я і розміщення робочих місць. При цьому розглядаються три види інвестицій в людський капітал:

а) витрати на освіту, включаючи загальне, спеціальне, формальне і неформальне, підготовку за місцем роботи і ін. Освіта формує робочу силу, яка стає більш кваліфікованою і продуктивною, а значить, припускає більшу оплату;

б) витрати на охорону здоров'я, включаючи профілактику захворювань, медичне обслуговування, дієтичне харчування, поліпшення житлових, гігієнічних умов (подовжує термін життя, підвищує працездатність і продуктивність праці);

в) витрати на мобільність, завдяки яким робітники мігрують з місць з відносно низькою продуктивністю праці в місця з високою продуктивністю.

Ряд авторів пропонує враховувати у складі витрат на формування трудового потенціалу тільки витрати на освіту – загальну і спеціальну, а також витрати на перепідготовку і підвищення кваліфікації кадрів, вважаючи, що ці витрати є основоположним видом вкладень в людський капітал.

Для механізму оцінки трудового потенціалу важливе значення має групування витрат за джерелами їх фінансування. Відповідно до цього критерію всі раніше перераховані витрати на відтворення трудового потенціалу території можна групувати за наступними джерелами:

а) бюджет сім'ї – фінансує практично всі види витрат, пов'язаних з формуванням і розширеним відтворенням трудового потенціалу;

б) кошти підприємств і організацій фінансують частково витрати на утримання дитячих дошкільних установ, компенсацію витрат на відпочинок і санаторно-курортне лікування, дотації на житло і комунальні послуги, утримання установ культури, спорту і ін.;

в) державний бюджет – фінансування вищої, середньо-спеціальної, професійної освіти, дотації і компенсації і ін.;

г) місцевий бюджет – дотації пасажирському транспорту, житлово-комунальному господарству, фінансування народної освіти, охорона здоров'я, дотації установам культури і спорту, освіти і ін.;

д) бюджети профспілок – частково фінансують витрати на відпочинок, лікування і ін.;

е) позабюджетні фонди, зокрема фонд зайнятості населення, фонд соціального страхування, – фінансування витрат на перепідготовку кадрів, страхування по тимчасовій і повній втраті працездатності і ін.;

ж) добродійні і спеціально створені фонди з фінансування заходів щодо підготовки і перепідготовки кадрів з орієнтацією на ринкову економіку.

Практична реалізація пропонованого методичного підходу до вартісної оцінки трудового потенціалу ґрунтується на наступних принципах:

1) прямий або непрямий вплив витрат на формування кількісних і якісних характеристик трудового потенціалу;

2) найбільш повний обхват товарів і послуг, що забезпечують формування трудового потенціалу, його підтримку і розвиток;

3) раціональна диференціація і агрегація витрат за групами і видами: при значній диференціації товарів і послуг збільшується кількість початкової інформації і об'єми розрахунків, при великому рівні агрегації – підвищується погрішність розрахунків;

3) використання соціально обумовлених норм витрати товарів і послуг в середньому на одного працівника, диференційований за статтю і віком. За відсутності науково-обґрунтованих норм витрат споживчих благ використовуються фактично вироблені, середньостатистичні витрати тих або інших товарів і послуг;

4) врахування даного виду витрат за всіма можливими джерелами їх фінансування;

5) врахування чинника часу при підсумовуванні витрат, здійснюваних в різні періоди життєвого циклу працівника.

Кожний з видів витрат має свої джерела фінансування, що припускає відповідну вибірку витрат за цими джерелами.

Концепція пропонованої методики вартісної оцінки трудового потенціалу території ґрунтується на принципі від конкретного до загального, тобто спочатку оцінюються індивідуальні потенціали окремих груп і категорій працівників, а потім через механізм інтеграції визначається загальний трудовий потенціал території. В цьому випадку всі перераховані витрати можна умовно розділити на дві групи:
  1. усереднюванні в межах даної групи населення, наприклад витрати на одну особу, що навчається в школі, вузі і ін.;
  2. усереднюванні за чисельністю населення території, наприклад, транспортні послуги, послуги житлово-комунального господарства і ін.

Загальна величина витрат, що характеризують вартість створення, підтримки і розвитку індивідуального трудового потенціалу працівника визначається підсумовуванням питомих витрат (тобто витрат, що приходяться середньому на одну людину в рік) по всіх роках розрахункового періоду за формулою:

, (3.5)

де

– витрати i-го виду, пов'язані з формуванням, підтримкою і розвитком індивідуального трудового потенціалу працівника, здійснювані в j-м році;

– число видів витрат, що враховуються при оцінці трудового потенціалу;

– облікова ставка (індекс споживчих цін, індекс інфляції);

– період часу здійснення витрат i-го виду.

Під періодом здійснення витрат розуміється проміжок часу, протягом якого проводяться витрати i-го виду, пов'язані із створенням, підтримкою і розвитком трудового потенціалу працівника. Під розрахунковим розуміється період часу, протягом якого створюється новий, відновлюється і розвивається існуючий трудовий потенціал працівника. Кінець розрахункового періоду, згідно пропонованої методики, співпадає з роком, станом на який проводиться оцінка трудового потенціалу.


Природно-рекреаційний потенціал території відіграє важливу роль в визначенні і управлінні соціально-економічним потенціалом регіону. Під природно-рекреаційним потенціалом регіону (ПРП) ми розуміємо систему соціальних, економічних і екологічних елементів, взаємозв’язків і взаємовідносин, а також організаційно-економічних механізмів, що їх опосередковують, яка синтезує динамічно змінювану здатність певної території максимально формувати і задовольняти рекреаційні потреби населення, шляхом оптимального використовування природних, трудових, матеріальних і фінансових рекреаційних ресурсів в умовах конкретних соціо-еколого-економічних відносин.

Виходячи з системності погляду на ПРП території, необхідний комплексний підхід до його оцінки (рис.3.1).

Звертаючи увагу на 4-й етап представленого на рисунку алгоритму оцінки, слід відмітити, що одним із найбільш ефективних підходів до здійснення комплексної економічної оцінки є моделювання. Математичні моделі, які використовуються для дослідження, оцінки та управління соціально-економічними системами, класифікують на: інформаційні та концептуальні (за критерієм відображення структури та механізму функціонування об’єкту моделювання); статистичні та динамічні (за чинником часу); аналітичні та алгоритмічні (за способом математичного опису процесів, які відбуваються в системі); детерміновані та стохастичні (з погляду форми відображення причинно-наслідкових зв’язків); імітаційні та оптимізаційні (за вибором методу відображення процесу управління в системі).

Одним із найточніших методів оцінки природно-ресурсного потенціалу є різні моделювання на основі оптимізаційних інструментів лінійного програмування, які в загальному розумінні дозволяють вести пошук максимуму або мінімуму лінійної функції при наявності лінійних обмежень.




Рисунок 3.1 Алгоритм комплексної економічної оцінки ПРП території

Використання оптимізаційної моделі математичного програмування Л.В. Канторовича [33; 32] відповідає сучасному рівню управління соціально-економічними процесами, які ускладнені екологічною складовою, і дозволяє визначати, обгравати та оптимізувати допустимі програми (плани) з точки зору прийнятого критерію ПРП території.

Етапи математичної формалізації завдання оптимізації інтересів суб’єктів природно-рекреаційної діяльності відповідно до процесів формування та використання ПРП території подані нижче.

1. Введення позначень:

L – валовий регіональний продукт, отриманий підприємствами природно-рекреаційної галузі (показник економічної оцінки ПРП території), тис. грн.

Pл, Pв, Pс, Pе – ринкова гранична ціна рекреаційної послуги, з урахуванням найбільш несприятливої комбінації використання ресурсів (факторів), грн., відповідно виду: Pл – лікувальна рекреація (санаторного типу), Pв – тривалий відпочинок (на базах та в будинках відпочинку, пансіонатах), Pс – спортивний туризм (на спортивних і тренувальних базах, спортивних зборах тощо), Pе – екологічний туризм (відновлення сил шляхом відвідання екосистем: зелений, сільський, лісовий, заповідний і маршрутний туризм), грн./послугу. Інтегрування всієї різноманітності видів рекреації в даних чотирьох видах доцільно з огляду на спрощення дуже складних ітераційних розрахунків, а також на проведення практичного дослідження на прикладі регіону, для якого рекреаційна діяльність не є традиційною і відповідно потребує видового розвитку в перспективі.

xл, xв, xс, xе – кількість наданих рекреаційних послуг певного виду в регіоні протягом року, тис. од.

N – загальна площа земель рекреаційного призначення (земля є базисом зосередження прояву корисностей природно-рекреаційних ресурсів), га.

Nл, Nв, Nс, Nе – площа земель рекреаційного призначення в розрахунку на одну рекреаційну послугу відповідно до екологічної місткості того чи іншого виду рекреаційних земель при формуванні та наданні рекреаційних послуг в регіоні протягом року, відповідно: Nл – одиниці послуги лікувальної рекреації, Nв – одиниці послуги в будинках відпочинку, Nс – одиниці послуги рекреації спортивного виду, Nе – одиниці послуги рекреації екологічного виду, га/послугурік.

H – загальна чисельність трудових ресурсів, що можуть бути залучені до формування та надання рекреаційних послуг в регіоні, осіб.

Hл, Hв, Hс, Hе – чисельність трудових ресурсів, що мають якості відповідно до вимог надання якісних рекреаційних послуг: рівень спеціальної освіти, рівень гостинності тощо, розрахована на основі трудомісткості окремих видів послуг (осіб), наданих в регіоні протягом року, відповідно: Нл – одиниці послуги лікувальної рекреації, Нв – одиниці послуги в будинках відпочинку, Нс одиниці послуги рекреації спортивного виду, Не – одиниці послуги рекреації екологічного виду.

K – загальна сума фінансових інвестицій, яка може бути залучена до формування та надання рекреаційних послуг в регіоні, тис. грн.

Kл, Kв, Kс, Kе – фінансові інвестиції у формування та надання рекреаційних послуг в регіоні протягом року, відповідно: Kл – одиниці послуги лікувальної рекреації; Kв – одиниці послуги відпочинку, Kс – одиниці послуги спортивного виду рекреації, Kе – одиниці послуги екологічного виду рекреації, грн./послугурік.

В широкому розумінні параметр K направлений на формування матеріально-технічної бази природно-рекреаційного комплексу (рекреаційна інфраструктура): основних фондів, за допомогою який здійснюється пряме виробництво, надання рекреаційних послуг і продаж супутніх товарів рекреантам, а також допоміжних засобів праці, що прямо не приймають участь в рекреаційному процесі, проте впливають на умови рекреації.

2. Формулювання цільової функції:

(3.6)

3. Накладення обмежень на цільову функцію:

(3.7)

4. Введення позначень відповідно до умови подвійності:

Lпдфункція відповідно до умови подвійності оцінки ПРП території. Її сутність полягає в мінімізації рекреаційними підприємствами регіону своїх витрат. Таким чином подвійна функція ПРП розкриває зміст економічної ефективності функціонування суб’єктів рекреаційної діяльності, який полягає в максимізації продажів рекреаційного продукту при мінімізації витрат на його створення.

zN, zH, zK – пофакторні частки граничної ціни рекреаційної послуги, що формуються за витратним методом з урахуванням норми прибутку в розрахунку на одиницю послуги, грн., відповідно: zNчастка природного фактору, zH частка людського фактору, zK – частка фінансового фактору.

5. Формулювання подвійної функції:

(3.8)

6. Накладення обмежень на подвійну функцію:

(3.9)

Дана система нерівностей відображає сумарну оцінку ресурсів, використовуваних при створенні рекреаційних послуг. Окрім того, можливо визначати та проводити подальший аналіз граничних цін на окремі ресурси, що традиційно згруповані в три групи: природні, людські, фінансові ресурси (або капітал).

7. Формулювання умов аналізу коефіцієнтів цільової функції, а також обмежень по ресурсах:

(3.10)

де P1, P2, P3, P4 – величина зміни цін на рекреаційні послуги, відповідно у рекреаційних підсистемах: Рл – лікувальній, Рв – тривалого відпочинку, Рс – спортивній, Ре – екологічній.

Коефіцієнтами при цільовій функції є усереднені ціни на рекреаційні послуги в межах певного регіону, що обчислюються методами ринкової, непрямої ринкової або непрямої неринкової оцінки, – в залежності від етапу розвиненості ринку рекреаційних послуг.

Наразі зниження сукупного попиту на вітчизняний рекреаційний продукт пояснюється ускладненням соціально-економічної ситуації в країні, а також низьким рівнем якості послуг в традиційно рекреаційних регіонах і нерозвиненістю рекреаційної галузі на інших територіях. В умовах розвитку економіки одним із шляхів виходу рекреаційної галузі з кризового стану є приведення до відповідності світовим стандартам ціни та якості рекреаційних послуг, модернізація матеріально-технічної бази рекреації, розширення кола споживачів за рахунок покращання добробуту місцевого населення та залучення іноземних туристів.

Динаміка обмежень по ресурсах також пояснюється як ринковими, так і регуляторними чинниками. При формулюванні обмежень по ресурсах розглядаються два випадки:

а) ресурси, по яких немає резерву;

б) ресурси, по яких є резерв.

Так, якщо в ході ітераційного дослідження було з’ясовано, що, наприклад, обмеження по трудових ресурсах не передбачає резерву, то це вплине на кількість рекреаційних послуг і відповідно на величину ПРП. Зміна ж кількості ресурсів, по яких є резерв, не вплине на величину ПРП.

(3.11)

де N, H, K – величина зміни ресурсів, відповідно: природних, трудових і фінансових. Зміна може мати як позитивне, так і від’ємне значення. Її зміст, на наш погляд, слід розкривати в таких взаємопов’язаних поняттях, як рекреаційні ризики, рекреаційна безпека, якість рекреаційних послуг, якість рекреаційного середовища, – в їх соціо-еколого-економічному контексті. Так, наприклад, від’ємна величина N може відображати зменшення на дану величину місткості рекреаційної території у зв’язку з екологічним ризиком, що може мати як техногенний, так і природний характер.

Практичне застосування розглянутої моделі комплексної економічної оцінки (оптимізаційній моделі подвійних оцінок) доцільне як аналітичний інструмент при прогнозуванні, використанні і розвитку ПРП території (рис. 3.2). Такий підхід дозволяє здійснювати ітераційний аналіз певних сценаріїв розвитку і передбачати зміни в територіально-рекреаційній системі з метою формування комплексу обґрунтованих управлінських рішень у напрямі оптимізації взаємин між суб'єктами рекреаційної діяльності і раціонального використання ПРП певної території.

При формуванні етапів процесу, зображеного на рис. 2.3 використовувались елементи динамічної моделі рекреації ( Shontz, Dorfman, 1977), викладені в роботі [56]. Дана модель ґрунтується на концепції задоволення потреб рекреантів і послідовної зміни стереотипів рекреаційної діяльності – так званої рекреаційної сукцесії.





Рисунок 3.2 Схема застосування оптимізаційного методу подвійних оцінок при використанні ПРП території


Організатори відпочинку, як відомо, стикаються із суперечливим завданням: задовольняти запити відпочиваючих і в той же час вирішувати неминучі екологічні проблеми. Імітаційна модель покликана відображати загальні принципи управління взаємодією між відпочиваючими і рекреаційним середовищем. Змінюючи середовище, організатори відпочинку змінюють і склад відпочиваючих і рекреаційну поведінку на даній території. Вивчивши зміну стереотипів поведінки відпочиваючих і відповідні їм рекреаційні середовища, ми зможемо зрештою здійснювати управлінський вплив на рекреаційні системи і навіть конструювати їх за заданим критерієм. А імітаційне моделювання дозволяє “проганяти” ті або інші сценарії і передбачати зміни в рекреаційних системах.

При цьому головне завдання організаторів відпочинку – врахувати психологічні та соціально-демографічні особливості туристів і забезпечити сталість рекреаційного потоку, який також у великій мірі визначається й вирішенням екологічних проблем.

Структура відпочиваючих виражається через кількість і співвідношення різних типів рекреантів (туристів) у ланцюгу “дикаризм – урбанізм”. Перший тип туриста (“дикун”) має установку на мінливості “дикого життя” з мінімумом комфорту і контактів з іншими туристами. Протилежний йому “цивілізований” турист бажає насолоджуватися всіма зручностями домашнього затишку, відпочиваючи на природі. При цьому фізичні характеристики рекреаційного середовища включають оцінки його природного стану, ступінь урбанізації, забруднення, індекс краси природи тощо.

В цілому, імітаційне моделювання дозволяє будувати гіпотези про зв’язки між задоволеністю відпочиваючих, характеристиками середовища і ухваленням рішень організаторами відпочинку.

На основі результатів економіко-математичного обчислення величини та структури ПРП і комплексного аналізу можливостей розвитку рекреаційної діяльності в регіоні (перший етапі процесу на рис. 3.2) відбуваються планування та реалізація відповідних інвестиційних, організаційних, виробничих і регулятивних заходів. Порівнюючи планові та фактичні показники використання ПРП території на кінець розрахункового періоду (року) робляться висновки про ефективність територіальної організації рекреаційної діяльності та, як наслідок, – коректування плану (параметрів моделі згідно з формулами 3.10, 3.11) на наступний рік. При цьому, на наш погляд, найдієвішими інструментами механізму підтримки розвитку ринку рекреаційних послуг (рис. 3.2 ) є цінова політика (відповідно – зміна параметру (ціни на рекреаційну послугу) P); механізму відтворення рекреаційних ресурсів – інтенсифікація розвитку рекреаційної діяльності (позитивні значення N, H, K – відповідно: збільшення площ земель рекреаційного призначення; ріст чисельності трудових ресурсів, задіяних в рекреаційній галузі регіону; зростання фінансових інвестицій в рекреаційній сфері).

Таким чином, в основу запропонованих в даному дослідженні методичних положень щодо оцінки використання ПРП території покладено елементи модифікованих динамічної моделі рекреації та оптимізаційної моделі математичного програмування. Вихідною та завершальною точками в процесі використання ПРП території з погляду відпочиваючих є відповідно їх рекреаційні потреби та рівень задоволення цих потреб внаслідок отримання рекреаційних послуг. В цьому сенсі в якості центрального об’єкта управління досліджується рекреаційна поведінка, на основі якої формується структура та кількість відпочиваючих. Впливаючи на рекреаційне середовище, використовуючи інструменти механізмів підтримки розвитку ринку рекреаційних послуг і відтворення рекреаційних ресурсів, гіпотетично можна здійснювати управлінський вплив на потік відпочиваючих і, відповідно, максимізувати використання ПРП території з урахуванням її екологічних інтересів.


Однією з суттєвих проблем, при аналізі кількісних та якісних параметрів зовнішньої торгівлі, є розвиток експортного потенціалу регіонів України. Дослідження експортного потенціалу регіону (країни) та її зовнішньоекономічних показників висвітлені в працях В.В. Коломійця, Н.М. Пирець, С.Ю. Глазьєва, М.А Дружкіна та інших учених-економістів. Вони розглядають експортний потенціал через різну площину аспектів (економічних, ресурсних, природно-ресурсних, об’єктних, господарсько-об’єктних тощо). Незважаючи на значну увагу до даної проблематики, варто відмітити незначне опрацювання категорії "експортний потенціал". Зокрема, в економічній літературі та нормативних матеріалах немає загальновизнаного визначення терміну "експортний потенціал", відсутні й офіційні методики його розрахунку та вимірювання.

Ми характеризуємо категорію "експортний потенціал регіону" як потенційну спроможність і можливість регіону експортувати наявні вироби, ресурси і послуги та нарощувати експорт нових. Реалізація експортного потенціалу значною мірою залежить від геополітичної сили регіону, а саме: фізичної, економічної та політичної його складової (рис. 3.3).

Міжнародний Центр промислових досліджень при ЮНІДО в "Посібнику з підготовки промислових техніко-економічних обґрунтувань" рекомендує для прогнозування експорту країн (їх експортного потенціалу) використовувати три методи:

- метод тренду (екстраполяції), який передбачає застосування арифметичних (лінійних) та експоненціальних (напівлогарифмічних) трендів для поширення висновків про майбутній стан об'єкту;

- метод рівня споживання – визначення майбутнього обсягу виробництва відбувається шляхом добутку певного фактору попиту на коефіцієнт рівня споживання;

- метод кінцевого споживання (метод коефіцієнта споживання) – призначений для прогнозування обсягів виробництва проміжних та комплементарних продуктів, за умови відомих обсягів виробництва основних продуктів.

Р
исунок 3.3.
Структурні елементи експортного потенціалу


Проте можливість практичного використання цих методів для потреб українського економіки є обмеженою. Складні політично-економічні умови унеможливлюють отримання достовірних даних при використанні методу тренду, метод рівня споживання не пристосований для промислових продуктів, а метод кінцевого споживання доцільно вживати для прогнозування не основних продуктів, а до них супровідних (напр., потребу в бензині за відомих обсягів експорту автомобілів). Саме тому, на нашу думку, для прогнозування обсягів експорту регіону доцільно використовувати теорію потенціалів.

Перед тим, як давати оцінку інституціонального потенціалу, треба визначити складові та фактори, що його формують. З точки зору інституціональної теорії ключовим елементом будь-якої економічної системи є інститут. Існує різниця в розумінні суті інститутів представниками старої і сучасної інституціональних шкіл. Для перших – це, перш за все, соціально-психологічні феномени стереотипів мислення і поведінки, притаманних більшості громадськості, які обумовлені звичками, традиціями та соціальними нормами.

Вчені другого напряму вважають інститут не стільки культурних чи психологічним явищем, скільки сукупністю правових норм і неформальних правил, в рамках яких здійснюється та чи інша діяльність.

Основоположником даного напрямку сучасного інституціаналізму є Д. Норт [45]. Його підхід полягає в принциповій відмінності між поняттями «інститут» і «організація». Під інститутом розуміється сукупність «правил, пов'язаних з ними механізмів реалізації і норм поводжень, структурується і полегшують взаємодій між людьми».

Організації також структурують взаємовідносини між людьми, але це вже не «правила гри», а ієрархічна структура, яка складається з рівнів управління і функціональних областей, а також зв'язків між ними. Дана ієрархічна структура має мету, політику і стратегію діяльності. У поняття «організація» включаються політичні установи, економічні структури (фірми), громадські установи (церкви, клуби), освітні установи (школи, університети).

Існує безліч теорій фірми, засновані на системному, функціональному і структурному аналізі фірми. Дані теорії можна об'єднати в три групи: технологічна концепція основою, якої є класична і неокласична теорії, теоретичні дослідження поведінки фірми на базі теорії ігор, інституціональна концепція. У рамках технологічної концепції фірма розглядається як структура, що оптимізує витрати при певному випуску продукції, що обумовлено технологічними особливостями виробництва. Зростання витрат на одиницю випуску при збільшенні масштабів виробництва формує технологічні кордону фірми. У рамках неокласичної теорії діяльність організації залежить від фізичних і технологічних обмежень. Фізичні обмеження викликані рідкістю ресурсів. Технологічні обумовлені рівнем кваліфікаційних навичок, знань, умінь необхідних для здійснення бажаних перетворень у матеріалах інформації і людей.

Альтернативою неокласичної концепції природи фірми є дослідження поведінки фірми на основі теорії ігор. Теорія ігор не пояснює природу фірми та її роль в економіці, не розкриває внутрішній механізм реалізації тієї чи іншої організаційної структури фірми. За допомогою теорії ігор досліджується стратегічне поведінку фірми, що впливає на вибір подальшого варіанту поведінки конкурентів, постачальників і споживачів даної фірми.

Згідно інституціональної концепція фірма розглядається як сукупність контрактів, які є наслідком укладення ринкових і внутрішньофірмових трансакцій. Інститути та організації знаходяться у діалектичному взаємозв'язку, проте саме «інституційні рамки надають вирішальні вплив і на те , які саме організації виникають, і на те як вони розвиваються».

Таким чином, інститути - це ряд формальних і неформальних правил, які регулюють взаємодію економічних суб'єктів, а також відповідні механізми контролю за дотриманням цих правил. Сукупність інститутів утворюють інституціональне середовище.

Інституційне середовище – сукупність основоположних політичних, соціальних, юридичних правил і норм поведінки, які складаються в процесі взаємодії економічних суб'єктів і які є основою для виробництва, обміну розподілу і споживання.

Розрізняють такі види інститутів: природні та штучні; формальні та неформальні; інститути ринку, фірми, домашніх господарств, держави, економіки та інші; загальні інститути, групові інститути, одиничні інститути.

З точки зору походження соціально-економічні інститути можна розділити на два класи – природний і штучний. Інститут є природним – нормативна модель, яка існує в свідомості суб'єкта або зафіксована в знаковій формі. До штучним відносять інститути, сформовані людськими діями, які здійснюються відповідно до ідеальної нормативної моделлю.

За рівнем формальності інститути поділяють на формальні і неформальні. Інституційне середовище представлена формальними і неформальними інститутами. Формальні інститути представлені такими регулюючими органами: законодавчими і судово-арбітражними органами, органами оподаткування, органами стандартизації сертифікації, ліцензування, антимонопольного регулювання, санітарно-епідеміологічного контролю, митного контролю, пожежного контролю та ін. Неформальні інститути представлені інститутами ідеології. Діяльність яких спрямована на збереження і підтримку ідеологічних, моральних принципів і цінностей взаємодії в суспільстві. У свою чергу сукупність даних інститутів впливає на самостійно суб'єкт ринкової економіки – фірму. Взаємодія інституціонального середовища та фірми здійснюється через інституційні угоди.

За сферою функціонування виділяють інститути ринку, фірми, домашніх господарств, держави, економіки, політики, ідеології, етики і т.д.

За поширеністю можна виділити: 1) загальні інститути (наприклад, закон про власність); 2) групові інститути (наприклад, закон про товарні біржі, правила, поширені в студентському середовищі, і т.д.); 3) одиничні інститути (наприклад, специфічний контракт на покупку обладнання).

За ступенем визначеності учасників інститути можна розділити, по-перше, орієнтовані на конкретних, певних учасників; по-друге, орієнтовані на невизначених учасників - усіх, хто може виконувати дії, що організовуються даними інститутом. Перетин цих класифікацій дає чотири типи економічних інститутів: 1) формальна структура для невизначених учасників; 2) формальна структура для певних учасників; 3) неформальна структура для невизначених учасників; 4) неформальна структура для певних учасників. До першого типу відносяться закони та підзаконні акти, постанови,, типові положення і загальні контракти, до другого - організації, які створюються для відомих майбутніх її членів, одиничні контракти під конкретну операцію і ін.,третій тип охоплює норми, звичаї, кодекси, звички, існуючі або «впроваджувані» в тих чи інших економічних суб'єктів,у четвертому розглядаються неформальні організації.

Основне функціональне призначення інститутів – це створення умов для реалізації потреб та інтересів суспільства, регулювання їх дій в межах соціальних відносин; забезпечення стабільності суспільного життя, інтеграції намірів, дій та інтересів індивідів, а також соціального контролю.

Роль інститутів в ринковому середовищі проявляється в наступних рисах:

- у сфері економічної діяльності суб’єктів господарювання інституційне середовище дозволяє зменшити невизначеність у різних за складністю структурах людської взаємодії, сприяє формуванню мотивації населення до самореалізації через зайнятість на ринку праці;

- інститути виконують правову, регулюючу, координаційну функції, так до правових інститутів відносяться: інститути суддівської, законодавчої та адміністративної систем; до регулюючих інститутів: органи, що займаються контролюванням та регулюванням діяльності в економічній сфері; інститути координації та розподілу ризиків представлені: кредитно-банківською системою, фондовий ринок, страховими кампаніями, пенсійним фондом.

- інститути забезпечують свободу і безпеку дій індивіда в процесі укладання трансакцій;

- інститути скорочують трансакційні витрати.