Geum.ru

Міністерство внутрішніх справ україни Академія внутрішніх військ мвс україни науково-дослідний центр академіі вв мвс україни

Вид материалаДокументы

Содержание


Карпенко З.С. Біологічне спричинення в контексті психологічної безпеки особистості
Подобный материал:
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   64

Карпенко З.С.

Біологічне спричинення в контексті психологічної безпеки особистості



Серед різних видів детермінізму, застосовуваних для пояснення персоногенезу, розрізняємо біологічний детермінізм, що розглядає психіку та її вищу інтегральну форму – свідомість – еволюційним надбанням людини в боротьбі за виживання як у контексті органічного світу загалом, так і в контексті внутрішньовидової боротьби.

Відтак різні форми гетероагресивної поведінки (прагнення до територіальної експансії та ідеологічного домінування, економічний, військово-політичний шантаж, маніпулювання суспільною свідомістю, інформаційні війни, не кажучи вже про відверті, відомі своєю бузувірською жорстокістю протистояння і безупинне змагання в розробці засобів масового знищення населення інгрупи, аж до плетіння службових інтриг і використання службового становища з метою визиску підлеглих і пролонгування власної домінантної позиції та інше) знаходять своє еволюційне виправдання.

Наразі детермінація культурою не має релевантного представництва на рівні генетичної, анатомо-фізіологічної, нейрогуморальної і т. д. організації людського організму.

І хоча відкриття останніх десятиліть в царині біопсихології вражають (відкриття генів, відповідальних за патологічні схильності, вразливість до різноманітних адикцій, навіть відкриття «нейронів емпатії»), все ж доводиться констатувати, що в інтересах виживання людства як біологічного виду еволюційний принцип «мета (виживання) виправдовує засоби (перемогти, знищити слабшого)» все ще зберігає тверді позиції. Культурний же чинник продовжує значною мірою протистояти, часто програючи, загальнобіологічній мотивації. І в цьому сенсі мало що змінилося з часів Дарвіна і Фройда.

До того ж і сам культурний чинник аксіологічно неоднорідний. Не все, що іменується авангардною культурою (мистецтвом), стає класикою, котра акумулює еволюційно прогресивні патерни світорозуміння і життєтворчості, а те, що заявляє про себе як контркультура, насправді змінює з плином часу свій статус, переходячи в розряд вершинних досягнень людського духу і забезпечуючи тяглість соціокультурного поступу. Це покладає велику відповідальність на сучасну філософію і політику освіти, педагогічну психологію, нарешті – аксіологічну психологію особистості, які покликані науково обґрунтувати еволюційну перспективність як для біологічного виду homo sapiens, так і для різних сегментів сукупного «культурно-феноменологічного тіла» людства – спільнот і окремих особистостей – загальнолюдських (і персональних) вартостей: здоров’я, істини, справедливості, достатку, доброти, краси творчої самореалізації, переживання гармонії зі світом тощо. Отже, щоб витримати нерівну конкуренцію між психологічним спадком тривалого філогенезу і прижиттєвими набутками онтогенезу, ціннісна зорієнтованість соціалізації та виховання повинна бути переконливо артикульована і технологічно розпрацьована.

Останнє не потрібно розуміти як наругу над духом і монополію на знання істини. Йдеться про такі аксіологічно зорієнтовані психотехнології розвитку особистості, які задіюють як зовнішню (адаптаційно-репродуктивну, екстринсивну) мотивацію, так і внутрішню (спонтанно-творчу, інтринсивну) мотивацію, встановлюючи в інтраперсональному просторі людини природно-культурну єдність самобутніх духовних інтенцій з нормативними ціннісними уявленнями суспільства.

Було б наївним очікувати запрограмованих успіхів на шляху збалансування автентичного і нормативного. Феномени наднормативної, надситуативної, надрольової активності явно переважують очікування спільнот, в які особа буттєво включена. Драма наднормативності – в соціально-культурній компетентності особистості, світогляд якої виявляється ширшим за світогляд групи, до якої вона статусно, нормативно-приписово включена. В результаті беруть гору не особистісні амбіції, як про це можуть судити «адекватно компетентні» люди, а подвижницькі зусилля нормативних девіантів. І тільки вихід останніх на ідейно споріднені спільноти, підтримка референтних осіб чи тільки одного Господа Бога допомагає гіперкомпетентним, аксіологічно «просунутим» здійснити свою персональну місію з реконструкції суспільного організму.

Водночас аксіопсихологічна консервативність споріднена з нормативною вузькістю і паразитує на експлуатації іміджевого амплуа добропорядного обивателя, який знає, чого від нього очікують, і старається догодити референтному оточенню, або прикинутися, що відповідає цим очікуванням. Соціальна мімікрія веде до помноження симулякрів-покручів, масок лояльності до певних норм і правил як прийнятих у даній соціоекологічній ніші. Нехтування автентичної духовної мотивації, власної суб’єктності веде до надмірного і нераціонального використання захисних психологічних стратегій та підтримання хиткого душевного комфорту, заснованого на перекручених моральних уявленнях і девальвованих ціннісних ідеалах.

На противагу енергетичній інкапсуляції за допомогою психологічних захистів копінгове подолання спрямовує енергетичний імпульс назовні, на вирішення проблем соціокультурного розвитку. Звідси стає зрозумілим реверсивний механізм переадресування агресії нормативних консерваторів на нормативних девіантів: блокування і глухота до власних духовних запитів веде до нарощення захисного панцира, який зусиллями його власника має вигляд цілковито відданого певним нормативним кліше (семіотичне маркування одягу, аксесуарних аспектів матеріально-речового довкілля тощо) відповідного статусу (соціальної ролі), способу і стилю життя, з одного боку, і агресивно-вороже відстоювання статичних симулякрів обмеженої культуровідповідності, з другого боку.

У свою чергу взаємна непоєднуваність (аксіологічна, просторово-часова невідповідність) консервативно-реактивних і прогресивно-активних особистостей веде до напруженого протистояння за виборення цивілізаційної перспективи, в якій особистісно-духовне, індивідуально-суб’єктне начало ініціює процеси соціокультурних трансформацій на морально виправданій, гуманній основі любові до себе і до ближніх як до гармонійного, раціонально обгрунтованого співжиття усіх суб’єктів цілісного суспільного організму.

Таким чином, персонологічний вимір біологічного детермінізму зміщує акцент у природній еволюції людини з адаптивного пристосування психофізіологічного апарату людини як об’єкта заданої культуральної стимуляції на вироблення психофізіологічних засобів розповсюдження соціокультурних інновацій людини як суб’єкта власного і суспільного аксіогенезу (розвитку ціннісно-смислової сфери особистості).

Виконання цього еволюційного надзавдання зробить самоактуалізацію, професійну гіперкомпетентність, доброякісний етичний перфекціонізм, аксіопсихологічне розширення новітнім еволюційним критерієм біопсихосоціокультурного розвитку людини на противагу інституційно зарегульованій нормативній стагнації, ціннісно-орієнтаційній вузькості, тілесно-іміджевій запакованості духовно злиденного сноба.

Викладені тут міркування міцно закорінені в контекст соціально-політичних, економічних, світоглядних перетворень сучасного українського суспільства. На часі перегляд ставлення до інтелігенції, його еліти, яка покликана бути водночас як носієм нового технократичного мислення, так і гуманітарного діяння в інтересах особи, держави, людства загалом.

У контексті біологічного спричинення повинна розглядатися і психологічна безпека особового складу силових структур та персоналу екстремальних професій, сам вибір яких часто-густо є спробою самоопанування особистістю власних деструктивних інтенцій, відреагуванням агресивних спонукань, а відтак завжди залишається загроза втрати самоконтролю, виміщення власних злості і гніву на доступних об’єктах, службове зловживання чи недобросовісне виконання посадових обов’язків. Тому й зберігає повсякчасну актуальність морально-духовне виховання майбутніх силовиків, засоби профілактики емоційного вигорання і професійної деформації, підвищення стресостйкості працівників органів внутрішніх справ, рятувальників та інших представників ризиконебезпечних професій.

Отже, проблема біологічного спричинення людської поведінки є комплексним теоретико-емпіричним об’єктом, розв’язання якої потребує складних міждисциплінарних досліджень і практичної взаємодії фахівців різних професій.