Композитор Віталій Губаренко: формула індивідуальності
| Вид материала | Документы |
- Ранние романсы В. Губаренко: лирические откровения, 145.21kb.
- Тематично-календарний план лекц І й з дисципліни „ в ищ а математика, 285.75kb.
- Тематико-календарный план лекций по дисциплине „ Высшая математика Ікурс, 263.63kb.
- Вольфганг Амадей Моцарт (1756-1791), австрийский композитор, 20.12kb.
- Стандарт теория вероятностей и математическая статистика энМИ, иэт, этф, 24.95kb.
- Р. 1953), российский актер, народный артист России (1991). С 1975 в Московском театре, 207.23kb.
- Итоги выставки-продажи «Формула рукоделия в Украине осень 2011» Цифры и факты, 150.94kb.
- Маттео Гарроне «гоморра», 214.71kb.
- Курс, 9семестр, 60 часов Введение Основные законы, управляющие излучением. Формула, 117.65kb.
- Вячейке А1 электронной таблицы записана формула =D1-$ Какой вид приобретет формула, 118.24kb.
З великої кількості віршів, у яких поет протягом чотирьох десятиліть оспівував, як Данте Беатриче, свою дружину, композитор обрав лише п’ять. Написані у різний час, вірші виявили у циклі “Простягни долоні” своєрідну сюжетність, що ґрунтувалася на зміні емоційної ретроспекції і була підпорядкована законам розвитку почуття.
Вокальний цикл розпочинають риторичні питання, з якими ліричний герой звертається до природних стихій – вітру, моря, сонця, щоб упевнитися у взаємності свого кохання. «Я вітра спитаю: “Чи любить вона?”». Однак відповіді немає. “Лиш ридає луна”. Всупереч драматизмові змісту Сосюра емоційно й композиційно врівноважує свій вірш, робить його прозорим, ясним, класично довершеним у своїй викінченій простоті. Але музика Губаренка акцентує у поетичному образі трагічну безпорадність. Композитор формує антитезу: потаємне запитання, оповите імітаційним мереживом супроводу, інтонується тихо, немов подумки, а відповідь, якої, власне, не чує герой, навпаки, звучить голосно, оглушуючи безнадійним мовчанням, заповненим ламентозними зойками луни та квінтовим ланцюгом – уособленням байдужої морської порожнечі. Тристопний амфібрахій із чоловічим закінченням виявляє у музиці тенденцію до перетворення в анапест, який набуває наскрізного значення для всього циклу. Модифікована куплетність з елементами репризної тричастинності створює ефект замкненого кола, в якому б’ється думка героя.
У наступному номері, “Осінній сад”, ліричний герой спостерігає крізь вікно сумний пейзаж, де злий вітер картає дерева, а зоря із змерзлого, в ополонках хмар неба “чітко і тонко” малює профіль коханої. Елегійний п’ятистопний ямб цього вірша репрезентує характерний жанровий мотив жалю за минулим. Музика Губаренка посилює домінуюче у поезії відчуття самотнього заціпеніння. Але двочастинну репризну форму з контрастною серединою пронизує наскрізна інтонація питання, що у загальному плані відтворює нетиповий для елегії “модус чекання”.
Центральна частина вокального циклу – однойменний вірш “Простягни долоні”. Тут вперше з’явилася надія. Композитор прагне підкреслити контраст з попередніми образами: змінюється ладове забарвлення (мінорний колорит просвітлюється пасторальним Фа мажором), прискорюється темп, і головне – крізь речитативну декламаційність проривається вільна кантилена, яка панує над пульсуючою ритмо-гармонічною фігурацією супроводу.
Однак світла перспектива відкрилася лише на мить. Четвертий номер циклу, “Немов осіннє павутиння”, знову повертає ліричного героя у пригнічений стан. Він гостро відчуває власну винність у руйнації просвітленої гармонії і непоправність вчиненого. Вірш – “вибачення” Сосюри – одне з найпроникливіших звертань поета до коханої. Але Губаренко знімає комунікативний план, залишаючи героя у колі болісної рефлексії.
Фінальна частина, “Замела ніжні квіти зима”, – роздуми на порозі небуття. Володимир Сосюра прагне досягти високої злагоди душі, знаходячи у поетичних рядках своїх “пісень” сенс у сублімації контрастних почуттів “і щастя, і ніжності, і гніву”. Губаренко, навпаки, згущає трагедійну атмосферу. Він максимально уповільнює тристопний анапест, перетворюючи на важку жалобну ходу. Емблематично поданий у супроводі на початку романсу “Ego-мотив”, що символічно збігається із титульною інтонацією “Dies irae”, не викликає сумнівів у змісті авторського резюме. Кода всього циклу, п’ята частина втілює філософський сум композитора перед неминучою трагедією індивідуального буття. Бо ті ілюзії, які плекав колись молодий чоловік, назавжди втрачаються у сорокатрирічному віці.
Прем’єра вокального циклу “Простягни долоні” відбулася у Харкові 15 листопада 1978 року. Першими виконавцями його були соліст оперного театру В. Журавльов та оркестр камерного складу під орудою Вахтанга Жорданії. Твір також неодноразово виконувався у фортепіанному перекладенні. Серед численних інтерпретаторів сосюрівського циклу Віталій Губаренко особливо цінував видатного київського співака Олександра Вострякова. Виразно втілені композитором окремі афектовані стани душі подавалися виконавцем у наскрізному динамічному перебігу. Камерний цикл перетворювався на справжню моновиставу, по-оперному драматично загострену. Інтимне ліричне начало насичувалося мужністю та волею, підіймалося на рівень філософського узагальнення, розкриваючи феномен мистецької долі як такий. Трактування видатного співака надихнуло Губаренка на створення у 1994 році саме для Олександра Вострякова музичної монодрами “Самотність” (ор. 47), у якій зовсім інший ліричний сюжет здобуває аналогічний підтекст. Композитор приходить до усвідомлення ситуації самотності не лише як факту біографії, а й як прояву тієї суспільної байдужості, що спричиняє трагічну незатребуваність творчості взагалі.
Уже перші кроки у художньому осмисленні власного Ego-комплексу привели композитора до розуміння первинної роздвоєності свого внутрішнього єства. Її пізнання у двох взаємовиключних проявах відбувається у Другій камерній симфонії для скрипки та симфонічного оркестру (ор. 28), що була написана у 1978 році. Втілюючи двочастинний варіант “незакінченого” симфонічного циклу, Губаренко трактує цю відому шубертівську модель циклічної композиції як сучасний скорочений варіант “Прощальної” симфонії Й. Гайдна, де збуджена імпульсивна пристрасність першої частини безпосередньо вгамовується максимальним вичерпанням афекту у фінальних варіаціях. Можна також припустити, що незвична двочастинна форма має й інший прообраз. Наприклад, пригадуються “урбаністична” Друга симфонія (ор. 40) С. Прокоф’єва та її конкретний класичний прототип – остання фортепіанна соната ор. 111 Л. Бетховена. Певна річ, ставити ці твори в один ряд і доводити пряму похідність неможливо, але структурно-динамічна відповідність дає підстави для виявлення певного “інваріантного сюжету”.
Зберігаючи емоційний контраст частин, підкреслюючи між ними межу, Губаренко разом з тим відмовляється від їх темпового протиставлення. Обидві частини Другої камерної симфонії єднає помірний темп, який у той же час відбиває контрастний образний зміст з характерною психологічною деталізацією музичного руху. Усупереч уявленням про типове співвідношення дієвих та рефлективних модусів, гнучкий темповий профіль симфонії виявляє, навпаки, тенденції до прискорення від 72 М.М. (перша частина) до 88–92 М.М. (друга частина). При чому Moderato першої частини охоплює у просторі rubato широкий спектр експресії між risoluto, energico та doloroso, dolce, elegante. У порівнянні з цим Аndantino con anima другої частини наче стабілізує темп, але перед кодою у сольній скрипковій каденції спонтанна зміна настроїв поляризується в опозиції Allegro non troppo – Sostenuto assai.
На відміну від Першої камерної симфонії, ліричного героя якої було орієнтовано на людину взагалі (принаймні, свого часу), у Другій Губаренко пропонує “мандри у світ душі” окремої індивідуальності. Хоч питання, на яке її ліричний герой намагається знайти відповідь, стосується всіх. Симфонію відкриває стверджувальне акцентоване проголошення соковитого низького звуку des солістом, яке, наче стиснута ущерть пружина, готове максимально вивільнити свій інтонаційний потенціал. У цьому пульсуючому зачині (визначимо його як мотив “a”) відчувається колосальної сили воління. Наче атлет перед вирішальною спробою, соліст концентрує енергію, щоб сміливим стрибком узяти висоту. У момент стрімкого злету до ре третьої октави включається оркестр із маніфестацією у жорсткому дублюванні початкової знакової інтонації середньовічної секвенції “Dies irae”, яка не сприймається тут “чужим словом”. Ця емблематична теза розгортається окремими синкопованими мотивами-“квантами” у власному вимірі, існуючи наче у паралельному просторі і не заважаючи сміливим намаганням соліста опановувати нові звукові вершини. Тут не створюється звичної для використання цього символічного образа ситуації вторгнення якогось фатального начала. Скоріше оркестровий контрапункт надає відтінку есхатологічних передчуттів тому могутньому вияву життєвої сили, що стає викликом усьому. Це та пам’ять смертного часу, духовне осмислення якого дає людині орієнтири. Як писав у листі до матері Микола Гоголь: “Постійна думка про смерть виховує дивовижним чином душу, надає сили для життя і подвигів серед життя. Вона невідчутно зміцнює нашу твердість, збадьорює дух… Маючи у думках перед собою смерть… не тільки не падаєш від засмучення та лиха, але ще викликаєш їх на битву…” 1.
Після по-концертному ефектного “виходу”, повторюючи sul ponticello початковий пульсуючий мотив на різній висоті, соліст наче опиняється у глухому куті безпорадності й чекання. Зазначена у вступному розділі образна антиномія має бути розв’язана. І в наступному епізоді, що виконує функцію головної партії сонатної форми першої частини, скориставшись “підказкою” флейти, скрипка соло на тлі прозорої оркестрової педалі починає свій монолог-шукання. Автор ніби береться усвідомити мету, без якої активна життєдіяльність втрачає сенс. Із пісенного “зерна”, в основу якого покладено поступове заповнення висхідного квінтового стрибка (a moll), виростає більш індивідуалізована і нестійка інтонація із “завислою” секундою (мотив “b”). Далі ця тема поліфонічно розшаровується. Одна лінія ускладнює квартовим висхідним просуванням затактовий імпульс (мотив “b1”). Інша – подає початковий інтонаційний зворот в оберненні (мотив “b2”). Останній обирається для подальшого розгортання у виразну кантилену (мотив “с”). Поновлення першого варіанту мотиву “b” приводить до драматичного загострення секундового “питання”, що також постає у подвійному вигляді як пульсуючі групи секунд та септим. Зіткнення в оркестрі основного і похідного варіантів головної партії сприймається як протиставлення двох різних психологічних настанов: пасивно покірної та дієво активної. Композитор логічно вичерпує кожну з них, щоб, нарешті, обрати одну. Там, де людина наважується в якомусь ділі бути собою, для неї існує лише “або – або”, а не компроміс. Оркестрове нагадування мотиву “Dies irae”, який експресивно повторює і соліст, завершує перший етап формотворення.
Сполучна партія засвідчує, що вибір зроблено: жити – значить діяти. На тлі пульсуючої терції проводяться два похідних варіанти головної теми висхідної спрямованості. Але побічна партія цей порив відразу гальмує. Розгортання на кластерному ostinato секундового “питання”, із поступовим розчиненням у вишуканому фігураційному орнаменті, повертає до споглядальності. В епізоді Cantabile мотив “b” проголошується у мрійливому валторновому соло, транспонуючись у ре мінор. Повторенням цієї теми у настороженому pizzicato солюючої скрипки завершується експозиція. Виникає враження, що перебування у захмарних висотах ілюзії виснажує, може, навіть більше, ніж реальна діяльність.
У розробці соліст наче опам’ятовується від якогось приреченого заціпеніння. Нервове тремоло з відчайдушними стрибками на дві октави сприймається немов прагнення вивільнитися з пут фатальної зумовленості. Музичний тематизм вступу поєднується із кількісно примноженим квартовим ланцюгом з головної партії (мотив “b1”). Потужним натиском здійснюється прорив у зовсім інший вимір. Вихід на широкий кантиленний простір, що охоплює ліричні пісенні інтонації з прикметами Ego-мотиву й рішучі, спрямовані вгору квартові кроки (середина простої двочастинної форми епізоду), дає відчуття нарешті знайденої у собі самому опори для наступного переможного тріумфу у репризі.
Заключний розділ концентрує весь образний позитив першої частини, примушуючи забути загрозливі попередження “Dies irae”. Енергійні пасажі скрипки соло доповнюються “альтернативним” контрапунктом двох тематичних варіантів головної партії в оркестрі, однак у цій альтернативі чується вже не протиставлення, а органічна єдність образу. Вершинним проявом радості та повноти життя стає кода, де соліст наче з рахманіновською могутністю впевнено ставить крапку.
Усе те, що раніше в умовах “публічності”, яка панувала у першій частині, залишалося невиявленим, відкривається у фінальному варіаційному циклі. Після святкового емоційного піднесення ліричний герой шукає умиротворення. Але “томлива ночі повість” навіває сумні думки. Тема варіацій звучить у валторни. Здається, вона звертається безпосередньо до соліста мовою, яку Ф. Тютчев називав “для всіх рівно чужою, і зрозумілою кожному, як совість”. Уважний слухач музики Губаренка безперечно впізнає у цьому звертанні інтонаційні обриси початку Флейтового концерту. Але у Другій камерній симфонії низхідний тонічний тризвук постає, наче примара, у Ля бемоль мажорній гущавині, присмерковій далині із зупинкою-“ферматою” на домінантовій вершині. Ця тематична алюзія надає образу відтінку меланхолічної згадки про себе молодого. Часова відстань, хоч і невелика, все ж таки дає можливість поглянути на себе сторонніми очима.
У першій варіації з темою відбувається відчутна інтонаційна метаморфоза. Замість тризвуку лишається тонічна терція, з якої соліст намагається складним шляхом відновити первинний тризвучний зачин. Домінанта, яку він марно шукає, існує поруч в оркестрі, у домінантовому органному пункті, що періодично уривається виразними репліками, вилученими з валторнової теми. Своє “Ego” у колишньому та теперішньому вигляді немов би порівнюється, що викликає думку про невблаганний плин часу. Рівномірний біг вісімками супроводжує у другій варіації тему соліста, зміщену у ля мінорну площину. Тут відтворена та ж сама психологічна ситуація, про яку у “Віршах, створених вночі під час безсоння” писав О. Пушкін: “Ход часов лишь однозвучный раздается близ меня, Парки бабье лепетанье, спящей ночи трепетанье, жизни мышья беготня…” Болісне почуття безповоротно втраченого часу проривається у третій варіації. Байдужою луною відгукується в оркестрі експресивне інтонування солістом дубльованого в октаву терцієвого мотиву.
Четверта варіація позначена певним розшаруванням потоку свідомості. В оркестрі ніби триває блукання у замкненому колі часу. А соліст, здійснивши важке сходження до домінантової вершини, змінивши на останніх кроках низхідну терцію на секстовий хід угору, опиняється у просторі уявного. Сольний вислів поєднує домінантову основу контрапункту з першої варіації і локалізовану в межах тонічного квартсекстакорду кантилену епізоду з першої частини. Повернення до дійсності у п’ятій варіації розробкового типу страшить шестикратним механістичним проведенням у басу теми, що рухається чвертями. На цьому квазі-пасакальному тлі у соліста звучить наче придушений, темброво спотворениий прийомом тремоло sul ponticello терцієвий мотив, а на відкритій струні “соль” “відлічує час” ритмічно збільшений пульсуючий мотив “а” зі вступу першої частини. Далі стретне ускладнення остинатного мотиву приводить до появи у солюючої скрипки інтонацій “Dies irae”. Музика середньовічної секвенції звучить у подвоєнні великими септимами і приводить до кульмінації, де валторнова тема варіацій у tutti оркестру.
Велика сольна каденція, що йде відразу за динамізованою репризою теми, подає основну колізію твору драматично загостреною і гранично оголеною. Тут ліричний герой знову шукає відповідь на немов би вирішене у першій частині питання. Ритмічно збільшений вступний мотив симфонії по черзі єднається з “усіченим” варіантом теми другої частини і з “мотивом часу”, що експресивно переживається завдяки тріольному прискоренню. У коді відроджується первинна цілісність “теперішнього” Ego композитора (реприза першої варіації у високому регістрі). І рівномірний біг вісімок pizzicato розчиняється у тиші.
Перше виконання Другої камерної симфонії Віталія Губаренка відбулося у Харкові. Твір прозвучав у вже згаданому концерті 15 листопада 1978 року за участю соліста Олега Криси та оркестру обласної філармонії під керуванням В. Жорданії. Графічна виразність, суворий лаконізм виконавської манери скрипаля у поєднанні із його феноменальною здатністю до виявлення різноманітних тембрових переливів дуже імпонували композитору. Раніше Губаренко вже мав нагоду творчого спілкування з талановитим виконавцем – учнем Д. Ойстраха. У 1973 році за його участю у Києві відбулася прем’єра губаренківського Українського капричіо для скрипки та камерного оркестру (ор. 20). Цей оригінальний віртуозний твір виявив феноменальну здатність Олега Криси до перевтілення, до тонкого відтворення різноманітних характерів та настроїв, його рідкісну душевну відкритість. Звучання його скрипки – незмінно м’яке навіть у самих бурхливих кульмінаціях – наповнювалося своїм особливим життям, надавало вагомого змісту кожному інтонаційному звороту. Напруження, що набувало великої концентрації у сольних каденціях зі вступу Капричіо, розряджалося у присмерковій ліриці “Співанки” (друга частина), крізь яку наче зненацька проривалася безоглядна радість та відчайдушна зухвалість “Веселого музики” (третя частина). Разом із Київським камерним оркестром під орудою Романа Кофмана Олегу Крисі вдалося глибоко осягнути внутрішній психологічний план твору, притаманне музиці колористичне багатство, розкрити реактивність та динаміку безпосередньої емоційної стихії, що панувала там 1.
Цілком природно, що працюючи над Другою камерною симфонією зі скрипкою соло, Губаренко насамперед мав на увазі виконавську особистість Олега Криси. Однак усупереч власному звичаю присвячувати свої твори їх першим виконавцям, на титульному аркуші виданого “Музичною Україною” у 1986 році клавіру симфонії у присвяті композитор зазначить інше ім’я. Напевне, він боляче сприйняв переїзд видатного скрипаля до Москви та його, як здавалося, неминучий розрив із українською музикою. Свої творчі сподівання Губаренко відтепер пов’язував із Богодаром Которовичем, якому щиро віддячив за роки плідної співпраці присвятою Другої та Третьої камерних симфоній.
На початку 80 х років життя Віталія Губаренка було позначене композиторською активністю та інтенсивним перебігом подій. 26 березня 1980 року у Харкові відбулася прем’єра його хорового циклу “Російські ескізи” (ор. 30) на вірші С. Єсеніна (хор інституту мистецтв ім. І. Котляревського під керуванням Юрія Кулика). У тому ж концерті вперше прозвучала музика хореографічних сцен “Запорожці” (ор. 28). Використовуючи сценарний план одеського хореографа Віктора Смирнова-Голованова, Губаренко уявляв собі подальше існування цього твору як балетної вистави. Але концертне виконання оркестром Харківської філармонії під орудою Вахтанга Жорданії довело симфонічну самодостатність партитури.
Місяць по тому на львівській оперній сцені був поновлений “Відроджений травень” (ор. 22). За ініціативою диригента Ігоря Лацанича композитор підготував нову редакцію цієї ліричної драми, звільнивши її від другорядних персонажів. У чотирьох картинах нової версії діють лише два герої – радянський солдат Петро Бородін та німецька дівчина Інга. Їх напружений діалог подається у декоративному обрамленні хорових епізодів. Хор, що звучить за сценою, створює емоційну атмосферу перших днів перемоги у Великій вітчизняній війні, фіксує контрастні настрої радості і смутку, перериває сценічну дію виразними “стоп-кадрами”, ліричними відступами, драматичними “напливами”. У театрі ім. М. Заньковецької у Львові (приміщення оперного театру тоді ремонтувалося) даний скорочений варіант опери побачив світло рампи у постановці П. Лимарева із сценографією Т. Ринзака під назвою “Незабутнє”. Він ішов одного вечора з балетною виставою “Вогняний шлях”, яку балетмейстер Г. Ісупов поставив на музику Третьої симфонії (ор. 23) В. Губаренка (лібрето Е. Яворського).
Другу редакцію “Відродженого травня” також обрали для постановки на сцені Харківського театру опери та балету ім. М. В. Лисенка диригент Леонід Джурмій, режисер Ігор Черничко, талановитий московський сценограф Леонід Андреєв. 4 травня 1980 року відбулася харківська прем’єра цієї, за авторським визначенням, “ліричної новели” під назвою “Пам’ятай мене” (ор. 22 а).
Водночас Віталій Губаренко працює над новими оперними проектами. Одеська опера бере до постановки щойно закінчену оперу-балет “Вій” (ор. 32). Трохи згодом завершений “Сват мимоволі” (ор. 34) з’являється у планах Харківського театру опери та балету.
Кількість і, головне, довершеність, досконала форма нових творів композитора свідчили про зрілість майстра, розквіт його таланту, спроможність відтворювати будь-який зміст, спираючись на плідний досвід “знаю – хочу – можу”. Вони дарували відчуття впевненості у власних силах, створювали підстави, щоб тішитися своєю вправністю на зразок – “Оце так Пушкін!..” Однак пік творчої наснаги у сорокасемирічного Віталія Губаренка співпадає із так званою “кризою середини життя”. Глибинну сферу його свідомості затоплюють темні хвилі занепокоєнні та розгубленості. В уяві владно та невідворотно поставала розверста паща небуття. Попереду зі страшною неминучістю відкривалося поглинаюче життя провалля, яке притягувало до себе так само, як на висоті з’являється запаморочний потяг у безодню.
Влітку 1981 року Губаренко намагається вивільнитися із тенет раптом відчутої особистої приреченості. Усе те, що тоді його бентежило, лякало, занепокоїло, відбилося у музиці