Передмова
| Вид материала | Курс лекцій |
- Частина захист інформації від витоку по технічнихканалах, 481.09kb.
- Передмова, 908.9kb.
- Управління освіти Кременчуцької міської ради Кременчуцька загальноосвітня школа І-ІІІ, 514.6kb.
- Передмова, 587.1kb.
- Передмова, 524.47kb.
- Передмова 5, 616.83kb.
- Правила безпечної роботи з інструментом та пристроями Київ 2001 передмова, 2909.45kb.
- Передмова, 1427.51kb.
- Правила безпеки для тютюнового та тютюново-ферментаційного виробництва передмова, 6226.62kb.
- Навчальний посібник підготовлено за сприяння Національного банку України, 5515.57kb.
ЛЕКЦІЯ З ПРИНЦИПИ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА
1. Поняття, значення і класифікація принципів кримінально-процесуального права.
2. Характеристика загальнопратювих принципів.
3. Характеристика міжгалузевих принципів.
4. Характеристика галузевих принципів.
1. ПОНЯТТЯ, ЗНАЧЕННЯ І КЛАСИФІКАЦІЯ ПРИНЦИПІВ КРИМПШІЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА
Принципи кримінальне-процесуального права — це закріплені в правових нормах вихідні положення, що відбивають панівні в державі політичні та правові ідеї і визначають сутність організації і діяльності компетентних державних органів щодо порушення, до-судового слідства і судового розгляду кримінальних справ.
Ознаки принципів кримінально-процесуального права:
1) вони втілені у формі правових норм. Не можна вважати принципами ті наукові та політичні ідеї, що не дістали відображення у нормах права;
2) норм и-принципи є не вивідними, а навпаки — із них виводяться всі Інші норми кримінально-процесуального права (які перебувають "під нормами-принципами");
3) вони є на й загальнішими, фундаментальними правовими положеннями;
4) на їх основі побудована і діє вся кримінальне-процесуальна система (ця ознака принципів характеризує процес ізсередини);
5) вони характеризують кримінальний процес у цілому — ззовні;
6) норми-принципи діють на всіх або на більшості стадій кримінального процесу і обов'язково в його центральній стадії — судовому розгляді кримінальної справи;
7) порушення одного принципу, як правило, призводить до порушення інших принципів і тим самим до порушення законності при провадженні у кримінальній справі;
8) недотримання хоча б одного принципу спричиняє скасування прийнятих у справі рішень та інші негативні наслідки.
Кожна ознака і всі вони в цілому підкреслюють загальність положень, що є принципами кримінально-процесуального права. Однак у літературі триває полеміка вчених щодо наявності або відсутності специфічних загальних правових положень (принципів), притаманних для окремих стадій.
36
Прибічники виокремлення принципів для кожної стадії (В, С. Зе-леиєцький та ін.) стверджують, шо існування загальних принципів процесу не заперечує наявності специфічних закономірностей, властивих окремим стадіям, а, отже, і відповідних (приватних) принципів. Вони називають принципами стадій положення, врегульовані главою 11 КПК "Основні положення досудового слідства" та главою 24 КПК "Загальні положення судового розгляду".
Проти виокремлення принципів окремих стадій категорично виступали С. А, Альперт та М. М. Михеєнко. Вони вважали, що загальні положення стадій с лише проявом у них загальнопропе-суальних принципів, їх можна називати загальними умовами (рисами, правилами). Інакше поняття принципу нівелюється.
Іноді до принципів кримінал ьно-проііесуального права вілносять і такі положення, як економічність, планування, ефективність, науковість, гуманізм, справедливість, толерантність тощо, їх не можна вважати принципами процесуального права, бо вони притаманні для всіх видів людської діяльності, в тому числі й тієї, що її не врегульовано нормами права.
Загальну кількість принципів кримінал ьно-процесуального права не визначено. На думку Т. М. Добровольської, їх 17; В. М. Тертиш-ника — 38, М. М. Михеєнка — 18.
Таку їх велику кількість виокремлюють за рахунок включення до системи принципів кримінально-процесуального права положень, що не мають ознак принципів, а є тільки їх елементами. Наприклад, локументованість є елементом принципу публічності (офіційності), а забезпечення ознайомлення особи, яку притягують до відповідальності, з обвинуваченням і допустимість судового розгляду справи тільки в межах пред'явленого обвинувачення — принципу
змагальності.
Зважаючи на неоднозначний підхід до класифікації принципів кримінального процесу, Ю. М. Грошевий запропонував вважати такими тільки ті дев'ять правових положень, що їх визначено у ст. 129 Конституції України як "основні засади судочинства".
Втім, завдання щодо однозначного визначення кількості принципів кримінального процесу заздалегідь приречене на невдачу. Переважна більшість правових положень, шо їх відносять до принципів процесу, є загальними для всіх або для декількох галузей права. В кримінально-процесуальному праві вони лише по-особливому виявляють свою дію,
Значення принципів кримінально-процесуального права полягає в
тому, шо вони є:
1) гарантією дотримання прав і законних інтересів особи в кримінальному процесі;
2) гарантією прийняття законних і обгрунтованих рішень у
кримінальній справі;
37
3) вихідними положеннями для тлумачення окремих кримінально-процесуальних норм;
4) засобом, завдяки якому досягається упорядкованість у розв'язанні питань, щодо яких € прогалини в праві, та у випадках застосування кримінально-проиесуального права за аналогією;
5) підґрунтям для вирішення всіх суперечностей, що виникають під час провадження у кримінальній справі.
Усі принципи кримінального процесу тісно пов'язані між собою, взаємно обумовлюють один одного, а тому утворюють систему. Своєю чергою, в ній системі можна виокремити принципи, що мають однакові ознаки. В процесуальній літературі залежно від певних ознак принципи кримінально-процесуального права поділяють на кілька груп.
За юридичною силою джерела, в якому їх закріплено:
• конституційні — в Конституції України (головним чином у розділі 2 та в ст. 129);
• спецішіьиі (інші) — в інших законах, передусім у КПК.
Поділ принципів процесу на конституційні та спеціальні зовсім не означає, що одні із них (конституційні) є головними, а інші (спеціальні) — другорядними. Всі вони мають у кримінальному процесі однакові юридичну силу і значення.
Залежно від поширеності ча функціональні частини кримінальна-процесуальної діяльності'розрізняють принципи:
• обвинувачення (переслідування);
• захисту;
Ф правосуддя (вирішення справи).
Залежно від поширеності на галузі права принципи поділяють на:
• загальішправові, тобто ті, що діють у всіх галузях права (наприклад принцип законності), але виявляються з певними особливостями а кримінально-процесуальному праві;
• міжгалузеві — діють у кількох галузях права (наприклад принцип змагальності) і також по-особливому — е кримінально-процесуальному праві;
• галузеві — діють лише в межах кримінального процесу (наприклад принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист).
Характеристику принципів кримінально-процесуального права буде дано відповідно до останньої класифікації, бо вона узгоджується із класифікацією принципів права, що її вивчають у в межах навчальної дисципліни "Теорія держави і права".
ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:
1. Принципи кримінальне-процесуального права діють у всіх або у переважній більшості стадій процесу, серед яких обов'язково має бути стадія судового розгляду.
38
2. Загальні правові положення, що поширюють дію на окремі стадії кримінального процесу, не мають значення принципів.
3. Принципів кримінальне-процесуального права не може бути багато, бо тоді нівелюється їх принципове значення.
2. ХАРАКТЕРИСТИКА ЗАГАЛЫЮПРАВОВИХ ПРИНЦИПІВ
До загал ьно правових принципів, що діють у кримінал ьно-процесуальному праві, належать такі'. 1. Принцип законності.
1. Принцип законності — це конституційне-правове положення. згідно з яким всі учасники кримінального процесу повинні виконувати приписи норм кримінал ьно-процесуального та інших галузей права.
2. Стаття 58 та п. 1 ч. З ст. 129 Конституції України, статті 2, 5, 15 КПК.
3. Зміст принципу законності в кримінальному процесі визначається такими положеннями:
• усі учасники кримінального процесу зобов'язані дотримуватися приписів законів, а для державних органів і їх посадових осіб діє принцип "дозволено тільки те, що передбачено законом";
• у разі конкуренції закону і відомчих нормативно-правових актів, якими регламентується порядок провадження у кримінальних справах, підлягає застосуванню закон";
• у разі конкуренції конституційних норм і норм інших законів слід застосовувати норми Конституції України, як такі, що мають найвищу юридичну силу;
• правильне застосування закону є завданням кримінального процесу (ст. 2 КПК);
• будь-яке порушення закону має бути усунено;
• учасники кримінального процесу, винні у порушенні закону, мають обов'язково понести за ІІе юридичну відповідальність;
Характеристику принципів всіх класифікаційних груп буде проведено за такою схемою:
1) визначення (формулювання) принципу,
2) статті законів, в яких його відображено: 3| положення, що становлять його зміст; 4) винятки із принципу.
Під час характеристики принципів буде вказано тільки цифру, під якою той чи інший елемент характеристики е е переліку.
" Згідно з п. 14 ч. 1 ст. 92 Конституції України виключно законами визначаються судоустрій, судочинство, статус суддів, засади судової експертизи, організація і діяльність прокуратури, органів дізнання і слідства, основи організації та діяльності адвокатури.
39
• ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше, як на підставах і в порядку, встановлених законам (ст. S КПК);
• ніхто не може бути визнаний винним у вчиненні злочину, а також підданий кримінальному покаранню інакше як за аироком суду й відповідно до закону (ч. 2 ст. 15 КПК);
• істотне порушення кримінально-процесуального закону (ст. 370 КПК) та неправильне застосування кримінального закону (ст. 371 КПК) є підставами до скасування або зміни вироку.
4. Винятків із цього принципу немає*. 2. Принцип державної мови судочинства.
1. Принцип державної мови судочинства — це конституційно-правове положення, згідно з яким судочинство в Україні провалиться українською (державною) мовою.
2. Стаття 10 Конституції України; ст. 19 КПК; статті 3 і 18 Закону України від 28 жовтня 19S9 р. "Про мови в Українській РСР"; ст. 10 Закону України від 7 лютого 2002 р. "Про судоустрій України".
3. Положення, шо визначають зміст принципу:
• судочинство провадиться українською мовою;
• особам, що беруть участь у справі та не володіють мовою, якою провадиться судочинство", забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача (ч. 2 ст. 19 КПК; ч. З ст. 18 Закону України "Про мови в Українській РСР").
Порушення права обвинуваченого користуватися рідною мовою чи мовою, якою він володіє, і допомогою перекладача є суттєвим порушенням кримінальне-процесуального закону і тягне за собою безумовне скасування вироку чи постанови (п. 4 ч. 2 ст. 370 КПК).
Кримінальна справа підлягає поверненню для провадження досу-дового розслідування, якщо порушено вимоги ст. 19 КПК щодо забезпечення обвинуваченого, що не володіє мовою, якою провадиться слідство, перекладачем (підпункт "б" п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України від 25 березня 1988 р. N° 3 "Про застосування судами України кримінально-процесуального законодавства, що регулює повернення справ на додаткове розслідування");
• слідчі і судові документи вручають:
- особам, які беруть участь у справі, на їх вимогу, в перекладі рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють (ч. 4 ст. 18 Закону України "Про мови в Українській РСР");
" М. С. Строгович вважав, шо законність не є принципом кримінального процесу, бо ие універсальне правове положення, що діє у всіх галузях права.
" Хто є особою, яка на володіє новою судочинства, закон не встановлює. Lie поняття е оціночним і визначається посадовою особою, яка веде процес. У будь-якому разі особа вважається такою, що володіє тією чи іншою мовою, якщо вона добре ґі розуміє і вьіьно висловлюється.
40
— обвинуваченому — незалежно від його вимоги (ч. З ст. 19 КПК). Обвинуваченому в перекладі його рідною або іншою мовою,
якою він володіє, вручають копії:
— постанови про притягнення його як обвинуваченого;
— обвинувального висновку;
— постанови про закриття щодо нього кримінальної справи;
— вироку.
4. Винятки із принципу:
• у роботі органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, розташованих у місцях проживання більшості громадян інших національностей (міста, райони, сільські та селищні Ради, сільські населені пункти, їх сукупність), можуть використовуватись поряд з українською і їхні національні мови (ч. 2 ст. З і ч. 2 ст. 18 Закону України "Про мови в Українській РСР");
• якщо громадяни іншої національності, що становлять більшість населення зазначених адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів, не володіють у належному обсязі національною мовою або якщо в межах цих адміністративно-територіальних одиниць, населених пунктів компактно проживає кілька національностей, жодна з яких не становить більшості населення певної місцевості, в роботі названих органів може використовуватись українська мова або мова, прийнята для всього населення (ч. З ст. З і ч. 2 ст. 18 Закону України "Про мови в Українській РСР").
3. Принцип забезпечення права людини на свободу та особисту не-дот орканніст ь.
1. Принцип забезпечення права людини на свободу та особисту недоторканність — цс конституційне-правове положення, згідно з яким ніхто при провадженні у кримінальній справі не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах і в порядку, встановлених законом.
2. Стаття 29 Конституції України', ст. 14 КПК. Цей принцип врегульовано також і в міжнародно-правових документах. Наприклад, згідно з ч. 1 ст. 9 Міжнародного пакту про громадянські і
Принцип забезпечення права людини на свободу та особисту недоторканність було закріплено І в Конституції Української Народної Республіки (Статуті про державний устрій, права і вільності УНР), далі — Конституція УНР. У ст 1? цього нормативно-правового акта зазначалося; ''громадянин УНР і ніхто Інший не може бути затриманий на території її без судового наказу Інакше, як на гарячім вчинку. Але і в такім разі він мас бути випушений не пізніше. як за 24 години, коли суд не встановить якогось способу його затримання'' (див.; Христюк П. Замітки і матеріали до історії української революції. 1917— 1920 pp.1 В 4т. — Прага, 1921. — Ч. 1; Конституційні акти України. 1917—1920. Невідомі конституції України. — К.. 1992).
41
політичні права': "кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність. Ніхто не може бути підданий свавільному арешту чи утриманню піл вартою. Ніхто не повинен бути позбавлений волі інакше, як на таких підставах і відповідно до такої процедури, які встановлені законом",
3. Зміст цього загальнопраиового принципу виявляється в кримінальному процесі через такі положення:
• кожен із учасників кримінального процесу має право на свободу і особисту недоторканність;
• ніхто із учасників кримінального процесу не може бути позбавлений свободи і прана на особисту недоторканність;
• кожному заарештованому повідомляють при арешті причини його арешту;
• про арешт (затримання) особи мають бути негайно сповіщені його родичі;
• кожному заарештованому або затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз'яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника;
• кожний затриманий має право у будь-який час оскаржити а суді своє затримання;
• затриману особу негайно звільняють, якщо протягом сімдесяти двох годин із моменту затримання їй не вручено вмотивованого рішення суду про тримання під вартою;
• занідомо незаконні затримання або арешт тягнуть за собою кримінальну відповідальність, передбачену ст. 371 КК.
4. Винятки з принципу:
• особу може бути заарештовано (взято під варту), але тільки за рішенням суду і лише за наявності до того підстав і умов, визначених кримінальне-процесуальних законом;
• арешт може бути застосовано тільки щодо підозрюваного, обвинуваченого, підсудного або засудженого;
• особу може бути затримано, але тільки у разі нагальної необхідності запобігти злочинові чи його перепинити. Уповноважені на те законом органи можуть застосувати тримання особи під вартою як тимчасовий запобіжний захід, обгрунтованість якого протягом 72 годин має бути перевірено судом.
4. Принцип забезпечення недоторканності житла.
1. Принцип забезпечення недоторканності житла — це консти-туційно-правове положення, згідно з яким не допускається проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення В них огляду чи обшуку інакше, як за вмотивованим рішенням суду.
2. Стаття ЗО Конституції України', ст. 14-1 КПК; ст. 311 Цивільного кодексу України (далі — UK).
З- Положення, шо розкривають зміст принципу:
• кожному учасникові кримінального процесу гарантовано недоторканність житла та іншого його володіння;
• ніхто не має права без законної підстави увійти ло житла всупереч волі осіб, які в ньому проживають;
• не полускається проникнення до житла чи іншого володіння учасника кримінального процесу, проведення в них огляду чи обшуку;
• незаконні обшук, огляд чи інші дії, що порушують недоторканність житла громадян, вчинені посадовою особою, тягнуть за собою кримінальну відповідальність, передбачену ст. 365 КК "Пере-вишення влади або службових повноважень".
4. Винятки з принципу:
• проникнення до житла чи іншого володіння особи допускається, але тільки для провадження в них огляду чи обшуку і лише за вмотивованим рішенням суду;
• у невідкладних випадках можливий інший, встановлений законом, порядок проникнення до житла чи до іншого володіння особи, проведення в них огляду і обшуку. Без рішення суду може бути проведено:
огляд і обшук житла чи іншого володіння особи у випадках (ч. 5 ст. 190іч. бет. 177КПК):
— пов'язаних із урятуванням життя людей та майна чи з безпосереднім переслідуванням осіб, яких підозрюють у вчиненні •злочину;
— за письмовою згодою власника; огляд місця події;
— у невідкладних випадках у разі здійснення огляду місця події за заявою або повідомленням особи про вчинений щодо неї злочин;
• у разі відсутності цієї особи;
— якщо неможливо отримати від неї згоду.
Принцип забезпечення недоторканності житла регламентовано У конституціях майже всіх цивілізованих держав (ст. 13 Конституції ФРН; ст. 14 Конституції Італії; ч. 2 ст. 18 Конституції Королівства Іспанія; ст. ІЗ Федеральної конституції Швейцарської конфедерації; ст. 35 Конституції Японії та ін.).
'Ухвалений Генеральною Асамблеєю ООН 16 грудин 1966р. Набув чинності, в тому числі для України, 23 березня 1976 р.
42
' У статті 15 Конституції УНР принцип забезпечення недоторканності житла суло регламентовано таким чином: "Домашнє огнише признається недотор-'<4ним. Ніяка ревізія не може відбутися без судового наказу. В наглих випадках ••ІожутЕІ органи правової охорони нарушити недоторканість і без судового наказу: одначе і в тім випадку має бути на жадання громадянина доставлений Удовий наказ не далі, як на протязі 4S годин по довершенню ревізії"
43
5. Принцип забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, банківських вкладів і рахунків.
1. Принцип забезпечення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, банківських вкладів і рахунків — це конституційне-правове положення, згідно з яким всім громадянам гарантується таємниця і недоторканність їхньої кореспонденції та банківських вкладів.
2. Стаття 31 Конституції України'; ст. І4-1 КПК; ст. 306 ЦК; ст. 6 Закону України від 4 жовтня 2001 р. "Про поштовий зв'язок"; ст-9 Закону України від 18 листопада 2003 р. "Про телекомунікації".
3. У кримінальному процесі цей принцип реалізується через такі положення:
• кожному громадянинові (а не тільки учасникові кримінального процесу) гарантовано таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, а також банківських вкладів;
• ніхто, в тому числі посадові особи органів дізнання, досудо-вого слідства, прокуратури і суду, не мають права розголошувати інформацію, що стала відомою їм із кореспонденції;
• порушення таємниці листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції, банківських вкладів І рахунків тягне за собою кримінальну відповідальність за ст. 364 КК "Зловживання владаю або службовим становищем".
4. Винятки із принципу.
Таємницю листування, телефонних розмов, телеграфної та іншої кореспонденції може бути порушено, але тільки за таких умов:
• із метою запобігти злочинові;
• із метою з'ясувати істину під час розслідування кримінальної справи, якшо іншими способами одержати інформацію неможливо;
• за наявності загрози вчинення насильства або інших протиправних дій щодо осіб, взятих під захист (за письмовою заявою або письмовою згодою цих осіб);
• рішення про прослуховування телефонних та інших переговорів, накладення арешту на кореспонденцію прийнято головою апеляційного суду або його заступником (ч. 4 ст. 187 КПК).
Інформацію щодо юридичних та фізичних осіб, яка містить банківську таємницю, згідно з ч. 1 ст. 62 Закону України від 7 грудня 2000 р. "Про банки і банківську діяльність" розкривають банки:
1) на письмовий запит або з письмового дозволу власника такої інформації;
2) на письмову вимогу суду або за рішенням суду;
3) органам прокуратури України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, Антимонопольного комітету України — на їх письмову вимогу щодо операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи—суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;
4) органам Державної податкової служби України на їх письмову вимогу з питань оподаткування або валютного контролю щодо операцій за рахунками конкретної юридичної особи або фізичної особи—суб'єкта підприємницької діяльності за конкретний проміжок часу;
5) спеціально уповноваженому органу виконавчої влади з питань фінансового моніторингу на його письмову вимогу щодо здійснення фінансових операцій, які підлягають фінансовому моніторингу згідно з законодавством про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом;
6) органам державної виконавчої служби на їх письмову вимогу з питань виконання рішень судів щодо стану рахунків конкретної юридичної особи або фізичної особи—суб'єкта підприємницької діяльності.
6. Принцип поваги до честі та гідності особи, невтручання в Гі особисте та сімейне життя.
1. Принцип поваги до честі та гідності особи, невтручання в її особисте та сімейне життя — це конституцій но-правове положення, згідно з яким посадові особи державних органів, які ведуть кримінальний процес, зобов'язані ставитися з повагою до кожної людини, яку залучають до кримінального процесу, не втручатися в її особисте і сімейне життя.
2. Статті 3 і 28 Конституції України'.
Цей принцип випливає із положень ст. З Конвенції про захист прав і основних свобод людини1, згідно з якою жодна людина не може зазнавати катувань чи нелюдського або такого, що принижує її гідність, поводження чи покарання.
3. Положення, що розкривають зміст цього принципу в кримінальному процесі:
• кожний учасник кримінального процесу має право на повагу до його честі та гідності;
1 Таємницю листування забезпечувала і Конституція УНР; "Установлюється листова тайна. Органам державної влади не вільно відкривати листів без судо-J вого наказу Інакше, як у випадках, законом означених" (ст. 16).
44
Заборону на приниження гідності особи було закріплено І в Конституції VHP, в ст. 14 якої зазначалося1 ''Громадянин УНР і ніхто інший на території її не може бути . підданий яким-небуль карам по тілу, або іншим актам, які понижують людську гідність".
1 Підписано е Римі 4 листопада 1950 р. Ратифіковано Україною 17 липня 1997 р.
45
• честь І гідність людини, залученої до участі у кримінальній справі, посадові органи, які здійснюють у ній провадження, визнають найвищою соціальною цінністю;
ф під час виконання процесуальних дій не допускаються приниження честі та гідності особи або дії, що є небезпечними для ЇЇ здоров'я (наприклад, під час освідування — ч. З ст. 193 КПК; під час відтворення обстановки і обставин події — ч. 2 ст. 194 КПК);
• провадження процесуальних дій, пов'язаних з оголенням особи, може провадити тільки слідчий тієї самої статі у присутності понятих тієї самої статі (наприклад, обшук особи — ч. З ст. 184 КПК; освідування особи — ч. З ст. 193 КПК);
• нікого не може бути піддано катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню;
• ніхто із учасників процесу не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя;
• з метою попередження розголошення відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть учать у кримінальній справі, допускається закритий судовий розгляд справ (ч. 2 ст. 20 КПК);
• не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про учасника кримінального процесу без його згоди;
• посадові особи, які ведуть процес, зобов'язані вживати заходів до того, шоб не було розголошено виявлені обставини особистого життя учасників процесу (наприклад під час обшуку або виїмки — ст. 185 КПК);
• заборонено домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (шантажу, обіцянок надати якість пільги, підкупу тошо) — ч. З ст. 22 КПК.
4. Винятки з цього принципу;
• органи, які ведуть кримінальний процес, мають право збирати щодо громадян інформацію, але тільки ту, що має значення для вирішення справи;
• учасників кримінального процесу може бути піддано дослідженням у межах провадження експертизи, в тому числі й примусово (ст. 205 КПК), але тільки на підставі закону і лише з метою одержати докази у кримінальній справі,
7. Принцип гласності судового розгляду справи' та його повного фіксування технічними засобами.
Принцип гласності судового розгляду студенти часто плутають із принципом публічності ЦІ принципи різні за змістом (лив. принцип публічності), хоча й тісно пов'язані між собою: кожний громадянин (член суспільства) має право знати про те, які дії вчинює суд у загальносуспільних (публічних) інтересах.
46
1. Принцип гласності судового розгляду справи та його повного фіксування технічними засобами — це конституційно-правове положення, згідно з яким розгляд кримінальних справ у всіх судах (місцевих, апеляційних, касаційних) є відкритим.
2. Пункт 7 ч- 3 ст. 129 Конституції України; статті 20, 87-1 КПК.
3. У кримінальному процесі цей загал&ноправовий принцип виявляється через такі положення:
• ніхто не може бути позбавлений права на інформацію про час і місце розгляду своєї справи. Призначивши кримінальну справу до судового розгляду, суддя вирішує питання про список осіб, які підлягають виклику в судове засідання (п. 5 ч. 1 ст. 253 КПК). У цьому списку обов'язково мають бути учасники судового процесу (сторони). Закон спеціально регламентує порядок вручення повісток про виклик до суду підсудному та іншим учасникам (ч. 1 ст. 254 КПК).
Ґрунтовно регламентується і порядок оповіщення учасників процесу про день перегляду судового рішення. Про дату призначення справи до апеляційного розгляду суд першої інстанції оповіщає заінтересованих осіб, надсилаючи відповідні повідомлення та розмішуючи оголошення на дошці об'яв суду. Засудженому, якого утримують під вартою, про призначення справи до апеляційного розгляду повідомляють через начальника відповідної установи (ч. З ст. 354 КПК);
• розгляд кримінальних справ у всіх судах є відкритим — всі особи, які досягли 16 років, мають право бути присутніми під час слухання справ. Особи, які не досягли нього віку, також мають право бути присутніми, але тільки в тому разі, якщо вони є підсудними, потерпілими або свідками у справі (ч. 4 ст. 271 КПК);
• хід судового розгляду та його результати можуть фіксуватися технічними засобами і висвітлюватися в засобах масової інформації.
Навіть у разі проведення закритого судового розгляду (див. винятки з цього принципу) принцип гласності не виключається, бо:
• у залі судового засідання присутні потерпілий, свідки, прокурор, захисники та інші учасники судового розгляду';
• слухання справ здійснюється з додержанням всіх правил судо-ч инства;
• вирок суду проголошується публічно.
4. Винятки з цього принципу пов'язані з необхідністю закритого розгляду кримінальної справи, який провадять:
' Бути присутнім на засіданнях судів усіх інстанцій, у тому числі на закритих судових засіданнях, за умови згоди суб'єкта права, в Інтересах якого судовий розгляд оголошено закритий, має право Уповноваженії» Верховної Ради України з прав людини (п. 9 ст 13 Закону України від 23 грудня 1997 р. "Про V по в но важеного Верховної Ради України з прав людини'").
47
обов 'язково:
— якшо відкритий розгляд суперечить інтересам охорони державної таємниці;
з ініціативи суду або за клопотанням учасників: - у справах про злочини осіб, які не досягли 16-річного віку;
— у справах про статеві злочини;
— її інших справах з метою запобігання розголошенню відомостей про інтимні сторони життя осіб, які беруть участь у справі;
— у разі, якщо цього потребують інтереси безпеки осіб, взятих
під захист.
Загальноправові принципи, що діють у кримінально-процесуальному праві, мають настільки загальний характер, що в державах із усталеними правовими системами (зокрема у Франції) поряд із принципами судочинства існує поняття "фундаментальні основи права", під якими розуміють "права і свободи, шо лежать в основі існування будь-якого демократичного суспільства"1.
Закріплені к Основному та в кримінально-процесуальному законах нашої держави права особи на свободу та особисту недоторканність, таємницю листування, на захист, недоторканність житла, недоторканність особи є демократично-правовими інститутами кримінального процесу. Законне обмеження цих прав має місце в багатьох сферах правоохоронної діяльності держави.. Необхідність розгляду їх як принципів у галузі кримінальне-процесуального права зумовлено тим, що саме в часі провадження у кримінальних справах обмеження конституційних прав громадян можуть бути найсуттєвішими (достатньо вказати на можливіші арешту — досудового позбавлення свободи особи — на термін до місяців). Відображаючи сцободу людини у демократичному суспілі стві, конституційні принципи стають "фундаментальними основам кримінально-процесуального права" (як і будь-якої іншої галі права).
ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:
1. Загальноправові принципи, що діють у кримінальне-процесуальному праві, закріплено в Конституції України та міжнародно-правових документах,
2. Положення иих принципів обов'язково відображаються (інс ді — дублюються) в кримінальне-процесуальному законі.
3. Конституційні принципи по суті є "фундаментальними осж вами кримінальне-процесуального права".
1 Европейское право / Пол общ. ред. Jl. M. Литвина — М.. 3002. — С. У1
3. ХАРАКТЕРИСТИКА МІЖГАЛУЗЕВИХ ПРИНЦИПІВ
7. Принцип і/нагальності.
1. Принцип змагальності сторін — це правове положення, згідно з яким двом рівноправним сторонам (обвинувачення і захисту) забезпечується можливість брати активну участь у дослідженні обставин кримінальної справи перед незалежним арбітром — судом, який не може здійснювати інших функцій, окрім функції правосуддя.
2. Стаття 7 Загальної декларації прав людини, ст. 14 Міжнародного пакту про громадянські І політичні права, ст. 24 І п. 4 ч. З ст. 129 Конституції України, ст. 16-1 КПК.
3. Принцип змагальності складається із окремих правових положень, одні з яких мають загальний для всієї процесуальної системи характер, Інші — стосуються досудового провадження або провадження у судових стадіях.
Заг&іьні положення принципу змагальності:
• ніхто не може бути суддею у власній справі;
• розмежування у суді трьох кримінальне-процесуальних функцій (обвинувачення, захисту і вирішення справи);
• виконання кожної із функцій органами, незалежними один від одного;
• на сторони не покладено обов'язок сприяти встановленню істини у справі;
• рівність прав сторін' і підтримання судом рівного положення сторін протягом всього часу провадження у кримінальній справі;
• панівне становище суду;
• заборона на вирішення судом за власною ініціативою спірних питань, шо виникають між сторонами;
• суду заборонено виходити за межі пред'явленого обвинувачення;
' Йдеться про формальну рівність прав сторін. Насправді ж сторона обвинувачення, до складу яко"І належить такий потужний учасник процесу, як прокурор, є набагато сильнішою аш сторони захисту. Щоб вирівняти баланс прав сторін, законодавець наділяє сторону захисту деякими перевагами. Останніх у теорії кримінального процесу називають "перевагами захисту" (О. В. Смірнов). До них належать, права обвинуваченого (підсудного) відмовитися давати показання та давати неправдиві показання, права підсудного на останнє слово та на останню репліку, презумпція невинуватості, право запросити кількох захисників.
Аксіомою сучасного праворозуміння є те, шо зміст правового регулювання шодо встановлення різних статусів індивіда не може бути однаковим (рівним]. У кримінальне-процесуальному праві реальна (а не формальна) рівність прав учасників кримінального процесу — представників сторін — може сприяти виникненню стану, за якого буде унеможливлено Існування різних статусів учасників.
48
49
• законом передбачено можливість потерпілого та обвинуваченого скористатися допомогою відповідно представника і захисника своїх прав.
Положення принципу змагальності, шо діють у досудовому провадженні:
• вирішення судом питання про давання дозволу на застосування органами дізнання і досудового слідства примусових заходів щодо обвинуваченого (підозрюваного), наприклад, взяття під варту -ст. 165-2 КПК, поміщення до медичного закладу для провадження судово-медичної або судово-психіатричної експертизи — ст. 205 КПК;
• контроль суду за прийняттям органами дізнання і досудового слідства процесуальних рішень, в яких відображаться рух справи, наприклад, про відмову в порушенні кримінальної справи (статті 236-1, 236-2 КПК); про закриття справи (статті 236-5, 236-6 КПК);
• вирішення судом питання про давання дозволу на провадження окремих процесуальних дій, наприклад, провадження огляду (ст. 190 КПК) та обшуку (ст. 177 К.ПК) у житлі та іншому володінні особи.
Положення принципу змагальності, що діють у судових стадіях.
• обов'язкова участь сторін під час провадження у справі, здійснюваного в суді;
• вирішення судом клопотань, заявлених сторонами;
• право представників сторін обвинувачення і захисту брати участь у судових дебатах.
4. Винятків із цього принципу немає. 2. Принцип диспозитивності.
1. Принцип диспозитивності — це правове положення, згідно з яким суб'єктам кримінального процесу надано і забезпечено можливість вільно в межах закону обирати способи поведінки для захисту своїх кримінальне-правових і процесуальних прав, а також впливати на хід і результати кримінальне-процесуальної діяльності, головним призначенням якого е забезпечення гнучкості та повноти захисту заінтересованими суб'єктами процесу своїх прав, а також стимулювання іх активності у захисті цих прав.
2. Пункт 4 ч. З ст. 129, ч. 1 ст. 63 Конституції України, ст. 16-1 КПК (принцип диспозитивності регламентується тими самими статтями закону, шо і принцип змагальності).
3. Положення, що розкривають зміст принципу:
• права учасників (сторін) процесу на вільне розпорядження своїми матеріальними правами:
— право потерпілого у справах приватного обвинувачення' подавати до суду скарги про притягнення певних осіб до кримінальної відповідальності (ч. 1 ст. 27, ст. 251 КПК);
' До таких згідно з ч. 1 ст. 17 К.ПК належать справи про злочини, передбачені ст. 125, ч. 1 ст 126, ст. 356 КК.
50
— право потерпілого підтримувати обвинувачення у справах приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК);
— право потерпшого продовжувати підтримувати обвинувачення is разі відмови прокурора від підтримання державного обвинувачення б суді у справах публічного обвинувачення (ч. 2 ст. 267 КПК);
— право потерпілого відмовитися від вимог про притягнення особи до кримінальної відповідальності, шо тягне за собою закриття кримінальної справи (частини 2 і 3 ст. 282 КПК);
- право потерпілого у справах приватно-публічного обвинувачення' подавати скарги про притягнення осіб до кримінальної відповідальності (ч. 2 ст. 27 КПК);
- право потерпілого та обвинуваченого (підсудного) на примирення, наслідком чого є закриття справи публічного обвинувачення (ч. 1 ст. 27; ст. 8 КПК та ст. 46 КК), що дає підстави для запровадження в теорію кримінального процесу поняття "справи публічно-приватного обвинувачення";
- права учасників (сторін) процесу на вільне розпорядження своїми процесуальними правами:
- право на ініціювання кримінального процесу шляхом надання інформації про вчинений злочин органам дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду;
— право заявляти відводи;
— право розпоряджатися доказовим матеріалом;
- право на свободу від самовикриття, викриття членів сім'ї чи близьких родичів (ч. 1 ст. 63 Конституції України)";
• забезпечені законом права учасників кримінального процесу активно впливати на його рух і результати:
— право заявляти клопотання;
- право оскаржувати дії І рішення посадових осіб та органів, які ведуть процес.
4. Винятки із принципу:
• кримінальну справу може порушити прокурор і за відсутності скарги потерпілого, якщо:
Згідно з ч. 2 ст. 27 КПК такими кримінальними справами є справи про злочини, передбачені ч. 1 ст. 152 КК.
Це положення в літературі іноді розглядають як самостійний принцип кримінально-процесуального права. Однак підстав для наділення його таким ''статусом" немає, бо воно охоплюється свободою використання учасниками процесу своїх прав. Остання (свобода] є складовою частиною принципу диспозитивності. Частково свобода від самовикриття є елементом принципу презумпції невинуватості, згідно з яким на обвинуваченого не покладено обов'язок доводити свою невинуватість У США існує поняття "привілей проти самообвинувачення", змістом якого є право громадянина не давати такі показання, які £> могли бути використані для притягнення його до відповідальності (поправка 5 до Конституції США).
51
• справа про злочини, що у звичайному порядку розглядають у межах справ приватного обвинувачення, має особливе громадське значення;
• потерпілий у справі про злочини приватного або приватно-публічного обвинувачення не може захистити свої законні інтереси через:
— свій безпорадний стан;
- залежність від обвинуваченого;
- з інших причин,
ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:
1. Принцип змагальності діє не тільки в судових стадіях кримінального процесу, а і в його досудових стадіях.
2. Зміст принципу диспозитивності полягає у свободі розпорядження (в межах закону) учасниками кримінального процесу своїми матеріальними і процесуальними правами.
4. ХАРАКТЕРИСТИКА ГАЛУЗЕВИХ ПРИНЦИПІВ
1. Принцип публічності.
1. Принцип публічності — це правове положення, згідно з яким орган дізнання, слідчий, прокурор і суд повинні на підставі наданих їм державою "прааообов'язків" здійснити а офіційному порядку незалежно від позиції будь-яких суб'єктів всі процесуальні дії у кримінальній справі для досягнення мети кримінального процесу і задоволення таким чином загальносуспільних інтересів у сфері боротьби зі злочинністю.
Принцип публічності кримінального процесу проявляється:
1) як вимога закону до державних органів, що уповноважені здійснювати кримінальне судочинство, вести процес від імені держави (ex officio);
2) як вимога закону до цих органів керуватися законом, діяти в межах своїх повноважень на виконання поставлених завдань за власною ініціативою, в інтересах держави, незалежно від інтересів, бажань та уподобань будь-яких інших державних органів, службових осіб, політичних партій і громадських організацій, окремих громадян;
3) заінтересовані громадяни та організації мають право звертатися до уповноважених державних органів за захистом своїх прав та законних інтересів, що охороняються законом, а останні зобов'язані вжити заходи щодо захисту їхніх прав та законних інтересів'.
1 Попелюшко В. О. Публічність кримінального судочинства і захист // Адвокат. - 2003. - № 2. - С. 7-10
52
2. Стаття 4 КЛК.
3. Зміст принципу публічності визначають такі правові положення:
обоє 'язки:
— органів, які ведуть кримінальний процес, у межах своєї компетенції порушити кримінальну справу в кожному випадку виявлення ознак злочину і вжити передбачених законом заходів до встановлення події злочину, осіб, винних у вчиненні злочину, і до їх покарання;
— цих органів встановити всі суттєві обставини, зібрати і перевірити всі необхідні докази незалежно від клопотань учасників процесу;
— органів, які ведуть процес, здійснити процесуальну діяльність протягом певного строку;
— державних органів, що ведуть процес, за наявності відповідних підстав надати певний статус тим чи іншим його учасникам;
— органу дізнання, слідчого, прокурора і суду щодо забезпечення прав всіх учасників кримінального процесу;
— цих органів щодо встановлення причин і умов, які сприяли вчиненню злочину, і вжиття заходів до їх усунення (ст. 23 КПК);
заборони:
— на здійснення дізнавачем, слідчим, прокурором і суддею провадження у кримінальній справі у випадках, якщо у них з'являються інші, окрім інтересів справи (загальносуспільних), інтереси (статті 54-60 КПК);
— домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у кримінальній справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ч. З ст. 22 КПК).
4. Винятки із принципу публічності визначаються положеннями принципу диспозитивності.
2. Принцип презумпції невинуватості.
1, Принцип презумпції невинуватості — це правове положення, згідно з яким особа вважається невинуватою у вчиненні злочину доти, доки її вину не буде доведено у передбаченому законом порядку і встановлено обвинувальним вироком суду.
2, Частина 1 ст. 62 Конституції України; ч. 2 ст. 15 КПК.. Принцип презумпції невинуватості закріплено і в міжнародних
правових документах:
• у ст. II Загальної декларації прав людини проголошено: "'Кожна людина, обвинувачена у вчиненні злочину, має право вважатися невинною доти, доки її винність не буде встановлена в законному порядку шляхом прилюдного судового розгляду, при якому їй забезпечують усі можливості для захисту";
• у ч. 2 ст. І4 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права зазначено: "Кожен обвинувачений у кримінальному злочині
53
має право вважатися невинним, доки винність його не буде доведена згідно з законом".
3. Зміст принципу презумпції невинуватості відбивають такі положення:
1) визнати особу винною у вчиненні злочину може тільки суд (ч. 2ст. 15 КПК);
2) особа вважається невинуватою у вчиненні злочину і не може бути піддана кримінальному покаранню, доки її вину не буде доведено в законному порядку і встановлено обвинувальним вироком суду;
3) презумпція невинуватості відбиває не особисту думку тієї чи іншої посадової особи (особи, яка провадить дізнання; слідчого; прокурора; судді), а об'єктивне правове положення;
4) ніхто не зобов'язаний доводити спою невинуватість у вчиненні злочину. Обов'язок доведення вини обвинуваченого у вчиненні злочину ("тягар доказування") покладено на орган дізнання, слідчого, прокурора (ч. 2 ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 22 КПК);
5) ненадання обвинуваченим доказів своєї невинуватості за жодних обставин не можна розглядати як доказ його вини;
6) обвинувачення не може грунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях;
7) усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь (ч. З ст. 62 Конституції України);
8) недоведена винуватість юридичне дорівнює доведеній невинуватості;
9) затримання особи як підозрюваного чи притягнення її до участі у справі як обвинуваченого, застосування до неї запобіжного заходу, в тому числі й взяття під варту, не повинні розцінюватись як доказ її вини або покарання винного;
10) до остаточного вирішення кримінальної справи й офіційного визнання особи винною у вчиненні злочину обвинувальним вироком суду з обвинувачений не можна поводитися як із винним, а також публічно, в засобах масової інформації чи офіційних документах стверджувати, що він є злочинцем. Згідно з ч. 4 ст. 296 ЦК ім'я фізичної особи, яку затримано, підозрюють чи обвинувачують у вчиненні злочину, може бути використано (обнародувано) лише у разі набрання законної сили обвинувальним вироком суду щодо неї;
11) уразі скасування вироку як незаконного держава відшкодовує особі матеріальну, моральну та інші види шкоди;
12) презумпція невинуватості належить до числа спростовних правових презумпцій, її дія припиняється після постановления судом обвинувального вироку (але може бути відновлена в стадіях апеляційного провадження, касаційного провадження та провадження з перегляду судових рішень ц порядку виключного провадження).
54
Е. ФеррГ слушно зазначав: "Якщо кримінальний кодекс — кодекс злочинного населення, то процесуальний кодекс — кодекс чесних людей, ше не визнаних винними".
4. Винятків цей принцип не має.
3. Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист.
1. Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому підсудному права на захист — це конституційно-правове положення, згідно з яким посадові особи, які ведуть процес, зобов'язані забезпечити підозрюваному, обвинуваченому, підсудному сукупність процесуальних прав, завдяки яким вони отримують можливість захищатися передбаченими законом способами від підозри чи обвинувачення.
Право на захист — це гарантована Конституцією та іншими законами України можливість підозрюваного, обвинуваченого, підсудного захитатися від кримінального переслідування як особисто, так і шляхом одержання юридичних (правових) послуг.
2. Чистини 1 та 2 ст. 59, ч. 2 ст. 63, п. 6 ч. З ст. 129 Конституції України; ст. 21 КПК; ст. 5 Закону України "Про міліцію"; статті 9, 12, 21 Закону України "Про попереднє ув'язнення".
3. Зміст принципу забезпечення права підозрюваного, обвинуваченого чи підсудного на захист полягає у такому:
• забезпечення права знати, в чому його підозрюють або обвинувачують;
• забезпечення права самостійно захищатися встановленими законом засобами від підозри чи обвинувачення (давати показання чи відмовитися від цього, подавати докази, виступати з осганнім словом тощо);
• забезпечення права користуватись юридичною допомогою захисника (для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура);
• забезпечення права на вільний вибір захисника своїх прав. Якшо обвинувачений (підозрюваний, підсудний) не має коштів чи з інших об'єктивних причин не може запросити захисники, то участь захисника у справі забезпечується за рахунок держави.
Питанням забезпечення права на захист останнім часом законодавець приділяє особливу увагу. 12 січня 2005 року ст. 5 Закону України "Про міліцію" доповнено такими положеннями:
' Енріко Феррі — італійський криміналіст, послідовник Ч. Ломброзо. З 1919 р. очолював комісію з підготовки проекту Італійського кримінального кодексу. Багато розроблених ним положень увійшли по кримінального кодексу Німеччини 1930 р.
55
• у разі заявления затриманими або заарештованими (взятими під варту) особами усної або письмової вимоги про залучення захисника працівники міліції не мають права вимагати від них надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника;
• про заявления вимоги про залучення захисника або про відмову від залучення захисника у протоколі затримання або постанові про арешт (взяття під варту) робиться відповідний запис, який скріплюється підписом затриманої або заарештованої особи;
• особам при затриманні або арешті працівники міліції:
- повідомляють підстави та мотиви такого затримання або арешту;
- роз'яснюють право оскаржувати їх у суді;
- надають усно роз'яснення ч. 1 ст. 63 Конституції України, права відмовитися від надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника та одночасно удрукованому вигляді — роз'яснення статей 28. 29, 55, 56, 59, 62 і 63 Конституції України та прав осіб, затриманих або заарештованих, встановлених законами, утому числі права здійснювати захист своїх прав та інтересів особисто або за допомогою захисника з моменту затримання або арешту особи, права відмовитися від надання будь-яких пояснень або свідчень до прибуття захисника;
— забезпечують можливість з моменту затримання або арешту захищати себе особисто та користуватися правовою допомогою захисника.
У разі невиконання працівниками міліції зазначених вимог особа, права якої були порушені, та/або її представники (родичі, захисник) можуть звернутися до суду із заявою про відшкодування шкоди у встановленому законом порядку;
4. Винятків цей принцип не має.
Правові положення — здійснення правосуддя лише судом (ст. 124 Конституції України, ст. 15 КПК); незалежність суддів і підкорення їх лише закону (ст- 126 Конституції України, ст. 18 КПК); участь народу у здійсненні правосуддя (статті 124, 127 Конституції України, статті 17, 259 КПК); обов'язковість рішень суду (ст. 11 Закону України "Про судоустрій", п. 9 ч. З ст. 129 Конституції) — хоча і мають принциповий характер, однак стосуються організаційних аспектів правосуддя, тому розгляд їх у межах навчальної дисципліни "Кримінально-процесуальне право" є недоцільним, їх вивчають у межах іншої дисципліни — "Судові і правоохоронні органи".
Забезпечення доведеності вини (п. З ч. З ст. 129 Конституції' України); підтримання державного обвинувачення в суді прокурором (п. 5 ч. З ст. 129 Конституції України); забезпечення апеляційного та касаційного оскарження судових рішень (п. 8 ч. З ст. 129 Конституції України) є структурними елементами принципу змагальності.
56
Хоча в юридичній літературі їх іноді розглядають як принципи кримінальне-процесуального права.
ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:
1. Дія принципів публічності, презумпції невинуватості, забезпечення обвинуваченому права на захист не виходить за межі кримінально-процесуального права.
2. Принцип публічності сприяє активності органів дізнання, слідчих і прокурорів у боротьбі зі злочинністю, а судів — у вирішенні кримінальних справ (здійсненні правосуддя).
3. Презумпція невинуватості є спростовною процесуально-правовою презумпцією.
4. Принцип забезпечення підозрюваному, обвинуваченому, підсудному права на захист є гарантією законних інтересів цих учасників процесу.
ВИСНОВКИ З ТЕМИ:
1. Закріплення принципів у Конституції України і в міжнародно-правових документах не означає, шо вони мають більшу юридичну силу, ніж ті, шо відтворені у кримінально-процесуальних нормах.
2. Принципи організації діяльності органів суду, прокуратури, досудового слідства І дізнання не є принципами кримінально-процесуального права.