Geum.ru

Передмова

Вид материалаКурс лекцій

Содержание


3. Характеристика кримінального процесу як діяльності
Висновки з питання 3
Висновки з теми
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   40

3. ХАРАКТЕРИСТИКА КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ЯК ДІЯЛЬНОСТІ


У теорії кримінального процесу є два підходи до його вивчення.

Перший підхід пов'язаний із розумінням кримінального процесу як сукупності кримінально-процесуальних (правових) відносин, ЩО виникають, розвиваються і припиняються під час порушення, досудового слідства, судового розгляду і вирішення кримінальних справ.

Прибічники другого підходу розглядають кримінальний процес як специфічну правоохоронну діяльність із застосування норм права.

Отже, кримінальний процес — це діяльність органів дізнання, досудового слідства, прокурора і суду з порушення, досудового слідства, судового розгляду, перегляду і виконання судових рішень.

Такий підхід переважає в теорії процесу. Причина цього вбачаєть­ся у динамічності руху процесу, що не дає можливості простежувати швидкі й часті зміни об'єкта, суб'єкта і змісту кримінально-про­цесуальних відносин.

Як і будь-яку іншу людську діяльність, кримінальний процес характеризують такі категорії: мета, завдання, функції, учасники, засоби, спосіб, структура, форма і гарантії.

Мета кримінального процесу — це бажаний результат провадження у кримінальній справі. Оскільки процес здійснюється в інтересах всіх його суб'єктів, його мету слід визначати як охорону прав та законних інтересів фізичних і юридичних осіб, які беруть у ньому участь.

Завдання кримінального процесу сформульовано в ст. 2 Кримі­нальне-процесуального кодексу України (далі — КПК):

1) швидке і повне розкриття злочинів;

2) викриття винних;

3) забезпечення правильного застосування закону з тим, щоб кожний, хто вчинив злочин, був притягнутий до відповідальності і жоден невинний не був покараний.

Виконання всіх цих завдань покладено на державні органи, які ведуть процес. Причому суд зобов'язаний виконувати тільки останнє завдання.

Функції кримінального процесу — це визначені законом основні напрями кримінально-процесуальної діяльності. Вони "не збігаються одна з одною і не поглинаються одна одною".

До функцій кримінального процесу належать: 1) функція кри­мінального переслідування), 2) функція захисту; 3) функція право­суддя; 4) допоміжна функція.

Кримінальне переслідування — це основний напрям кримінально-процесуальної діяльності, змістом якого є:

• порушення кримінальної справи щодо конкретної особи;

• викриття особи у вчиненні злочину;

• вжиття до підозрюваних і обвинувачених заходів процесуаль­ного примусу;

• формулювання підозри у вчиненні злочину;

• пред'явлення слідчим обвинувачення;

• порушення державного обвинувачення;

• підтримання державного обвинувачення перед судом.

У навчальній юридичній літературі кримінальне переслідування не розглядають як функцію кримінального процесу. У всіх виданих в Україні підручниках йдеться про функцію обвинувачення. При­чиною того є негативний відтінок слова "переслідування", зумов­лений діяльністю правоохоронних, по суті, злочинних, органів у 1937-1953 роках.

На користь можливості використання терміна (і поняття) "кри­мінальне переслідування" можна навести такі аргументи.

1. Обвинувачення пред'являють особі в разі, якщо е достатні докази, що вказують на вчинення нею злочину. Однак до пред'яв­лення обвинувачення щодо особи застосовують примусові заходи (затримання, взяття під варту тощо). Зміст якої функції вони від­творюють? Застосування таких заходів до пред'явлення особі обви­нувачення саме і є частиною функції кримінального переслідування.

2. Згідно з ч. 4 ст. 44 КПК захисник допускається до участі в справі в будь-якій стадії процесу. Він має право увійти у справу до першого допиту підозрюваного (коли обвинувачення ще не пред'яв­лено). Від чого захищатиметься підозрюваний за допомогою захис­ника? Від підозри, що є складовою функції кримінального переслі­дування.

3. У міжнародних угодах, конвенціях тощо, учасницею яких є Україна, термін "кримінальне переслідування" вживається доволі широко. Жодних проблем із упровадженням його в національне законодавство немає. Тим паче, що Україна є учасницею багатьох міжнародних угод, ратифікованих Верховною Радою, у зв'язку з чим вони стали частиною національного законодавства. В проекті КПК України цей термін використовується.

Функція захисту — це основний напрям кримінально-проце­суальної діяльності, зміст якого становлять:

• заперечення по суті підозри та обвинувачення в цілому;

• заперечення окремих пунктів підозри та обвинувачення;

• заперечення кваліфікації;

• інше трактування дій підзахисного, що не заперечує обвину­вачення;

• врахування органами досудового розслідування, прокуратури і суду обставин, що пом'якшують вину;

• наполягання на недостатності доказів, якими обґрунтовується обвинувачення.

Функція правосуддя (вирішення кримінальної справи, або юрисдикційна функція) — це основний напрям кримінально-проце­суальної діяльності, пов'язаний із прийняттям у кримінальній справі остаточного рішення щодо доведеності вчинення суспільне не­безпечного діяння конкретною особою і призначенням їй у зв'язку з цим покарання. Єдиним органом в Україні, який має право приймати такі рішення, є суд.

Функції кримінального переслідування і захисту від самого початку їх здійснення підпорядковано функції правосуддя. Вони виконуються під контролем суду від моменту порушення кримі­нальної справи. Будь-які рішення і дії органу дізнання, слідчого і прокурора може бути оскаржено до суду. У такий спосіб забезпечу­ється вільний доступ громадян до правосуддя.

Прийняття ж органами досудового слідства і прокурором рішень про відмову в порушенні кримінальної справи та про закриття справи є відмовою цих органів від кримінального переслідування у зв'язку з наявністю певних обставин.

Допоміжна функція — це напрям кримінальне-процесуальної діяльності, зміст якого утворюють дії не заінтересованих у результа­тах вирішення справи суб'єктів. Наприклад, давання показань як свідок, засвідчення підписом відповідності записів у протоколі вико­наним діям, ведення протоколу судового засідання тощо.

Ця функція є допоміжною щодо функції правосуддя (у вітчиз­няному кримінальному процесі немає "свідків обвинувачення" та "свідків захисту").

Функції кримінального процесу завжди виконують певні учас­ники. Один учасник не може виконувати одночасно дві й більше функцій.

Суб'єкти (учасники) кримінального процесу — це всі державні органи, посадові та приватні особи, які беруть участь у кримінально-процесуальному провадженні, їх буде розглянуто ґрунтовно в лекції 4.

Засобами кримінального процесу є сукупність всіх процесуальних дій і процесуальних рішень, призначених для вирішення його завдань.

Кримінально-процесуальні дії — це дії, врегульовані нормами кри­мінально-процесуального права, що провадяться в межах чинності кримінально-процесуального закону, визначеної законом компе­тенції та в часових межах кримінального процесу, результати яких мають самостійне юридичне значення.

Кримінально-процесуальні рішення — це рішення органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, прийняті ними (і тільки ними) з будь-яких питань, які мають значення для справи.

Спосіб кримінально-процесуальної діяльності — це прийом, який дозволяє виконати всі її завдання і досягти мети. У кожного із учасників кримінального процесу є своя мета. Якщо кримінально-процесуальна діяльність є цілісною, то хтось із суб'єктів кримі­нального процесу повинен визначати її мету. Таким у криміналь­ному процесі є суд, — "режисер, котрий збирає матеріали і визначає зміст". Суд немов би притягує дії всіх суб'єктів процесу, "коопе­рує" їх. Зробити це він може тільки шляхом правосуддя — особ­ливого виду державної діяльності, що є способом кримінально-процесуальної діяльності.

Структура кримінального процесу — це об'єднання елементів про­цесу, що робить його цілісним утворенням.

Структура кримінального процесу:

• у статичному стані відображається в матеріалах закінченої провадженням кримінальної справи;

• у динамічному етапі — це сукупність елементів діяльності. Структурними елементами кримінального процесу, що відоб­ражають його динаміку, є стадії.

Стадії кримінального процесу — це його відносно самостійні час­тини, кожна із яких має власні завдання, специфічне коло учасників і процесуальних засобів діяльності, проходить притаманні тільки для неї етапи і завершується прийняттям певного рішення, яким вона, як правило, трансформується в наступну стадію.

Ознаками стадії є завдання, коло учасників, процесуальні засо­би, етапи, кінцеві рішення. Діяльність у кожній стадії здійснюється на підставі загальних положень, властивих тільки їй.

Завдання стадії— це наперед визначений, запланований для ви­конання обсяг процесуальної діяльності, яку необхідно здійснити для досягнення мети кримінального процесу. Кожна стадія забез­печує виконання своїх завдань, що в кінцевому підсумку сприяє виконанню завдань кримінального процесу, регламентованих ст. 2 КПК.

Другою ознакою будь-якої стадії, що є підставою для виокрем­лення частини кримінально-процесуальної діяльності як окремої стадії, є певне коло учасників. У кожній із стадій кримінального процесу беруть участь суб'єкти, коло яких є особливим, хоча деякі з них є учасниками кількох стадій, маючи один процесуальний статус. Наприклад, потерпілий як учасник кримінального пронесу з'являється в стадії досудового слідства після визнання його таким постановою органу дізнання або слідчого, В ньому статусі від перебуває протягом провадження, здійснюваного у всіх наступних стадіях процесу (попереднього розгляду справи суддею, судового роз­гляду, апеляційного провадження тощо). Така сама ситуація і з про­цесуальним статусом цивільного позивача, цивільного відповідача та їх представників. Тільки в наступних за досудовим слідством стадіях процесу ці учасники набувають додаткових прав. Приміром, потерпілий у стадії судового розгляду набуває прав підтримувати обвинувачення в разі відмови прокурора від підтримання держав­ного обвинувачення, брати участь у судових дебатах тощо (ст. 267 КПК). Отже, індивідуалізує кожну стадію тільки коло (сукупність) учасників процесу, а не окремі з них.

Третя ознака — процесуальні засоби кримінально-процесуальної діяльності, що також є специфічними для кожної стадії. Найчастіше стадії розмежовують на підставі аналізу засобів діяльності, що] спрямовані на одержання нового знання, — пізнавальних засобів. Наприклад, для стадії порушення кримінальної справи є характер­ними такі пізнавальні засоби, як відібрання пояснень від окремих громадян і посадових осіб та витребування необхідних документів (ч. 4 ст. 97 КПК). Для стадії досудового слідства — слідчі ДІЇ (допити, очна ставка, пред'явлення для впізнання, експертиза тощо — глави 11—18 КПК). У стадії судового розгляду вико­ристовують судові слідчі дії, що відрізняються певною специфікою змісту та умов провадження (допит підсудного — ст. 300 КПК; допит свідка — статті 303—305, 307 КПК; пред'явлення для впізнання — ст.. 309 КПК та ін.).

Етапи стадії — це відносно самостійні елементи стадії кримі­нального процесу, що мають певну специфіку, а тому сприяють ідентифікації його стадій.

Кожна стадія має притаманні тільки для неї етапи. Загальна же для них е те, що вони, по-перше, відображають рух криміналь­ної справи всередині тієї чи іншої стадії; по-друге. — завжди пов'я­зані із вирішенням певних завдань стадії. Завдання можуть бути вихідними, проміжними та кінцевими. Тому в більшості стадій, як правило, є три етапи — вихідний, проміжний і кінцевий, які можуть мати в різних стадіях різні назви. Наприклад, стадія порушення кримінальної справи складається із таких етапів: прийняття, реє­страції, перевірки та вирішення заяв і повідомлень про злочини; стадія судового розгляду — підготовчої частини, судового слідства, судових дебатів, останнього слова підсудного, постановлення вироку.

У кримінальному процесі кожна його стадія завершується прий­няттям кінцевого рішення. Особливістю таких процесуальних рішень е те, шо з їх прийняттям кожна попередня стадія трансформується а наступну. Наприклад, з прийняттям кінцевого для стадії пору­шення кримінальної справи рішення вона трансформується в наступну стадію — досудове слідство. Специфічними є тільки стадії порушення справи і виконання вироку. Перша не має початкового рішення, яке б трансформувало попередню стадію в стадію пору­шення справи, бо такої (попередньої) стадії не існує. Окрім того, наявність початкового рішення означала б можливість селекції (від­бору) заяв і повідомлень про злочини, що категорично заборонено чинним кримінальне-процесуальним законом (ч. 1 ст. 97 КПК). Стадія виконання вироку не має кінцевого рішення, бо цією стадією процес завершується, а тому немає потреби у прийнятті якогось рішення про продовження процесуальної діяльності.

За чинним кримінально-процесуальним законом провадження у кримінальних справах проходить певну кількість стадій, що в своїй сукупності утворюють систему стадій кримінального процесу, а саме:

1) порушення кримінальної справи;

2) досудове слідство;

3) порушення державного обвинувачення;

4) попередній розгляд справи суддею;

5) судовий розгляд;

6) апеляційне провадження;

7) касаційне провадження;

8) виконання вироку;

9) перегляд судових рішень у порядку виключного провадження. Кримінальний процес не завжди проходить всі ці стадії. Він може завершитися на будь-якій: в стадії порушення кримінальної справи — прийняттям рішення про відмову у порушенні такої справи; у всіх інших стадіях (окрім виконання вироку) — закриттям кримінальної справи.

Окрім того, у деяких кримінальних справах немає певних стадій, це ті, провадження у яких здійснюється у диференційованих формах. Наприклад, немає стадії досудового слідства у справах:

• приватного обвинувачення (ч. 1 ст. 27 КПК);

• про злочини, передбачені у ст. 425 КПК (справи із протоколь­ною формою досудової підготовки матеріалів).

Провадження у кожній стадії кримінального процесу здійсню­ється відповідно до його принципів (див, лекцію 3). Однак є поло­ження, що мають загальний характер для тієї чи іншої конкретної стадії процесу. Щодо деяких стадій їх прямо передбачено в кри­мінально-процесуальному законі. Наприклад, главою 24 КПК загальні положення встановлено для стадії судового розгляду, главою 11 КПК — для стадії я'г-улп.вг''СІ сдідтяз...НІ."."." «сіх інших стадій

17

кримінального процесу, то законодавець не виділив їх загальні положення в окремі глави КПК. Однак це не означає, що таких положень не існує, їх можна вивести Із норм того проііесуально-правового інституту, якими регламентується провадження у кон­кретній стадії процесу.

Загальні положення стадії кримінального процесу — це обумовлені принципами кримінального процесу правила, які відбивають найваж­ливіші типові властивості стадії процесу і визначають найсуттєвіші вимоги, що їх висувають до порядку провадження процесуальних дій та прийняття процесуальних рішень, і виявляються протягом усього періоду її реалізації.

Зміст загальних положень кожної із стадій кримінального про­цесу викладено у відповідних лекціях.

Кримінальне-процесуальна форма — це визначений законом поря­док провадження у кримінальній справі в цілому, порядок виконан­ня окремих процесуальних дій та порядок прийняття процесуальних

рішень.

Значення кримінальне-процесуальної форми полягає в тому, що вона створює докладно врегульований, юридичне визначений, суворо обов'язковий режим провадження у кримінальній справі. Процесуальна форма немає нічого спільного з формалізмом.

Порядок провадження є єдиним (уніфікованим) у всіх кримі­нальних справах, що відіграє роль гарантії дотримання прав суб'єктів процесу. Однак у деяких випадках законодавець встановлює особ­ливі порядки провадження — диференційовані залежно від характе­ристик суб'єкта, щодо якого здійснюється провадження, або харак­теристик вчиненого злочину.

Особливу (диференційовану) форму (порядок) провадження

передбачено для:

1) кримінальних справ про злочини і суспільне небезпечні діян­ня, вчинені неповнолітніми особами (див. лекцію 22);

2) кримінальних справ про суспільне небезпечні діяння не­осудних осіб (див. лекцію 23);

3) кримінальних справ приватного обвинувачення (див. лекцію

24);

4) протокольної форми досудової підготовки матеріалів (див. лек­цію 25).

Необхідність застосування особливої форми провадження у кри­мінальних справах двох перших категорій зумовлено потребою надання додаткових процесуальних гарантій особам, які через не­повноліття або психічну хворобу не можуть повноцінно захищати свої права і законні інтереси. Форму провадження у двох останніх категоріях справ, навпаки, може бути спрощено, бо в їх межах вста­новлюють обставини нетяжких і нескладних злочинів.

18 .( .

Кримінальне-процесуальні гарантії — це визначені процесуальним законом засоби забезпечення ефективного функціонування кримі­нального процесу.

Систему кримінально-процесуальних гарантій становлять:

1) достатній ступінь урегульованості кримінальне-процесуаль­ної діяльності;

2) кримінальне-процесуальна форма;

3) принципи кримінального процесу;

4) процесуальний статус учасників кримінального процесу;

5) можливість застосування заходів кримінальне-процесуального примусу (запобіжних та інших заходів);

6) судовий контроль;

7) прокурорський нагляд;

8) відомчий контроль;

9) обгрунтування процесуальних рішень І ускладнений порядок прийняття деяких із них (про обшук в житлі особи, про взяття особи під варту тощо);

10) право на оскарження дій і рішень органів та посадових осіб, які ведуть процес;

11) юридична відповідальність.

Кримінальний процес в Україні є сполученим, бо в межах кри­мінальної справи можливе заявления і розгляд цивільного позову, за умови, що шкоду завдано внаслідок вчинення злочину.

Кримінальне-процесуальні строки — це проміжки часу, протягом яких суб'єктам необхідно здійснити певні процесуальні дії або прий­няти певні процесуальні рішення.

Строки у кримінальному процесі застосовують задля дисцип­лінованості, вони безпосередньо сприяють реалізації завдання швидкого розкриття злочинів.

У статтях 89 та 90 КПК встановлено правила обчислення і поновлен­ня процесуальних строків'.

1) строки обчислюють годинами, добами (днями) і місяцями. При обчисленні строків не беруть до уваги той день і ту годину, від яких починається строк;

2) при обчисленні строку добами строк закінчується о 24 годині останньої доби. Якщо відповідну дію належить провести в суді або в органах дізнання і досудового слідства, то строк закінчується у встановлений час закінчення робочого дня в цих установах;

3) при обчисленні строків місяцями строк закінчується у відпо­відне число останнього місяця;

4) якщо закінчення строку припадає на неробочий день, то останнім днем строку вважають наступний робочий день. Якщо закінчення строку, який обчислюється місяцями, припадає на той місяць, який не має відповідного числа, то строк закінчується в останній день цього місяця;

19

5) строк не вважається пропущеним, якщо скаргу або інший документ здано до закінчення строку на пошту, а для осіб, яких тримають під вартою, — якщо скаргу або інший документ здано адміністрації місця досудового ув'язнення;

6) пропущений із поважних причин строк має бути поновлено за клопотанням заінтересованої особи постановою органу дізнання, слідчого, прокурора, ухвалою суду або постановою судді. Подання клопотання про поновлення пропущеного строку зупиняє вико­нання рішення, оскарженого з пропуском строку, до вирішення питання про поновлення строку.

Судові витрати — це всі витрати, шо і'х було зроблено у зв'язку з провадженням у кримінальній справі.

Провадження у кримінальній справі потребує значних матеріаль­них витрат. Більшу частину з них (утримання органів, що ведуть процес; тримання осіб під вартою та ін.) держава бере на себе. Іншу частину витрат відшкодовують особи, щодо яких постановлено обвинувальний вирок.

Згідно зі ст. 91 до судових витрат належать:

1) суми, що видані або мають бути видані свідкам, потерпілим, експертам, спеціалістам, перекладачам і понятим;

2) суми, витрачені на зберігання, пересилання і дослідження речових доказів;

3) інші витрати, що їх зробили органи дізнання, досудоиого слід­ства і суд при провадженні у певній справі (наприклад, витрати, пов'язані з відшкодуванням вартості предметів чи речовин, зіпсова­них під час провадження слідчого експерименту чи експертизи).

Підстави і процесуальний порядок відшкодування витрат окремим суб'єктам кримінального процесу регламентовано стат­тями 92-93-1 КПК-

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1. До вивчення кримінального процесу є два підходи. Згідно з першим кримінальний процес розглядають як сукупність право­відносин, з другим — як діяльність із застосування норм права, В теорії та практиці переважає другий підхід.

2. Кримінальний процес як діяльність складається із таких елементів: мета, завдання, функції, суб'єкти (учасники), засоби, спосіб, структура (стадії), форма і гарантії.

3. В Україні кримінальний процес може бути сполучений із ци­вільним процесом.

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. Належне опанування сутності кримінального процесу мож­ливе тільки за умови вивчення положень підручників, монографій, навчальних посібників, наукових статей.

20

2. Історичних форм кримінального процесу у "чистому вигляді" не існує. Всі вони є тією чи іншою мірою змішаними.

3. Підхід до вивчення кримінального процесу як діяльності орга­нів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду із правозасто-сування є найбільш ефективним.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Наукові та в а вч а л ьн о -методичні джерела

1. Аденін Ю., Гурджі Ю. Публічна природа гарантій прав особи у кри­мінальному процесі // Прано України. — 2003. — № 4.

2. Божьев В. П. Уголовно-процессуальные правоотношения. — М., 1975.

3. Варфоломєєва Т. В. Зашита в уголовном судопроизводстве. — К., 1998.

4. Зейкан Я. П. Захист у кримінальній справі: Наук.-практ. посіб. — К., 2002.

5. Лобойко Л. М. Співвідношення стадій логічної і функціональної послідовності в кримінальному процесі // Прокуратура. Людина. Держа­ва. - 2004. - № 2.

6. Лобойко Л- М. Стадії кримінального процесу, — Дніпропетровськ, 2004.

7. Лобойко Л. М., Черненко А. П. Поняття кримінально-процесуальної дії // Вісник Луганської акад. внутр. справ МВС імені 10-річчя незалеж­ності України. — 2004. — № 2. — С. 266—278.

S. Лупинскаи П. А. Решения в уголовном судопроизводстве. — М,, 1976.

9. Мизулина Е. Уголовный процесе: Концепция самоограничения го­сударства. — Тарту, 1991.

10. Михайленка О. Р. Строки та інші часові параметри в кримінально­му процесі України. — К., 2000.

11. Никоненко М. Я. Поняття, види і зміст кримінально-процесуаль­них гарантій // Науковий вісник Нац. акад. М-ва внутр. справ. — К., 2001. - Вип. 1.

12. Орлов М. Кримінально-процесуальні гарантії відшкодування мате­ріальної шкоди, заподіяної злочином // Право України. — 2004. — № 5.

13. Сірий М. Тенденції розвитку кримінального процесу України // Адвокатура. — 2004. — № 1.

14. Смирнов А. В. Модели уголовного процесса. — СПб., 2000,

15. Теория юридического процесса / В. М. Горшенев, В. Г. Крупин, К>- (і. Мельников, И. М. Погребной и др.; Под общ. ред. В. М. Горшенева. — Харьков, 1985.

16. Термитник В. М. Гарантії істини та захисту прав і свобод людини в кримінальному процесі: Монографія. — Дніпропетровськ, 2002.

1'. Фомін С. Б. Строки у кримінальному судочинстві: поняття, класи­фікація та функціональне призначення. — Харків. 2003.

_ 18. Юридическая процессуальная форма: теория и практика / Под общ. ред. Л. £. Недбайло и В. М. Горшенева. - М., 1976,

19. Якимович Ю. К. Структура советского уголовного процесса: систе-

стадий и система производств: основные и дополнительные производ­ства. - Томск, 1991.

'О. Якуб М. Л. Процессуальная форма в советском уголовном судо­производстве. — М.. 1981.

21