Передмова

Вид материала

Курс лекцій

Содержание 3.2. Поняття і порядок здійснення кримінального переслідування Висновки з питання 3 Висновки з теми Рекомендована література до теми Особливості кримінального процесу закордонних держав 1. Особливості джерел кримінально-процесуального права Висновки з питання 1 2. Особливості доказування 2.2. Особливості доказування в кримінальному процесі США Висновки з питання 2 3. Альтернативи кримінального 8. І. Інститут

Подобный материал:

• Частина захист інформації від витоку по технічнихканалах, 481.09kb.
• Передмова, 908.9kb.
• Управління освіти Кременчуцької міської ради Кременчуцька загальноосвітня школа І-ІІІ, 514.6kb.
• Передмова, 587.1kb.
• Передмова, 524.47kb.
• Передмова 5, 616.83kb.
• Правила безпечної роботи з інструментом та пристроями Київ 2001 передмова, 2909.45kb.
• Передмова, 1427.51kb.
• Правила безпеки для тютюнового та тютюново-ферментаційного виробництва передмова, 6226.62kb.
• Навчальний посібник підготовлено за сприяння Національного банку України, 5515.57kb.

добровільно повернеться. У цей термін не зараховується час, протя­гом якого видана особа не могла покинути територію запитуючої Договірної Сторони не з власної вини.

Видачу здійснюють у такому порядку.

1. З метою ініціювання питання про видачу особи, яка вчинила злочин, готують і направляють до відповідної держави офіційний запит про видачу. Направлення такого запиту є виключною компе­тенцією Генерального прокурора України.

2. Підставою до направлення запиту є достовірні дані про перебу­вання обвинуваченого в іноземній державі, що містяться в докумен­тах та відомостях, які надають до Генеральної прокуратури України керівництво прокуратур областей і міст, Головного слідчого уп­равління МВС України, слідчого управління Служби безпеки та інших органів розслідування і установ України. Такими докумен­тами є:

— копія постанови про притягнення як обвинуваченого;

— оригінал чи завірена копія постанови суду про взяття особи під варту (якщо такий запобіжний захід було обрано);

— завірений текст закону (у формі витягу з Кримінального кодек­су), на підставі якого діяння визнається злочином'.

' Якщо існує різниш: в системах судово-слідчих органів держав, які запитують, і тих, у яких запитують, необхідно додатково надати тексти деяких статей кри­мінал ьно- процесуального закону, шо визначає, наприклад, установу або представ­ника влади, уповноважених приймати рішення про взяття особи під варту.

422

Витяги з кримінального та кримінально-процесуального закону, постанову судді про взяття особи під иарту необхідно супроводити перекладом мовою держави, до якої направляється запит, або ан­глійською мовою (для країн СНД — російською).

Відомостями є:

— опис обставин діянь зі стислим викладом доказів, що дозволя­ють переконатися в тому, що йдеться про злочин, який зумовлює видачу;

- прізвище, ім'я, по батькові, дата і місце народження особи, видачі якої запитують, вказівка на її громадянство з відповідним обґрунтуванням І посиланням на положення Закону про громадян­ство (може бути додано копію мотивованого висновку паспортної служби органів внутрішніх справ);

— відомості про місце проживання або перебування особи на території держави, шо запитує. Якщо особу не затримано або є труднощі з її Ідентифікацією, додають фотографію, відбитки паль­ців, опис зовнішності та особливих прикмет, дані закордонного паспорта, відомості про зв'язки та можливе місцеперебування за кордоном;

- відомості щодо розміру завданих злочином збитків.

3. Запит про видачу готує Генеральна прокуратура України. Він згідно зі ст. 58 Конвенції СНД повинен містити;

1) найменування запитуваної установи;

2) опис фактичних обставин діяння і текст закону запитуючої Договірної Сторони, на підставі якого це діяння визнано злочином;

3) прізвище, ім'я, по батькові особи, яка підлягає видачі, її гро­мадянство, місце проживання або перебування, по можливості опис зовнішності та інші відомості про неї;

4) вказівку на розмір шкоди, завданої злочином.

До запиту про видачу для здійснення кримінального пересліду­вання додають завірену копію постанови про взяття під варту.

До запиту про видачу для виконання вироку — завірену копію вироку з відміткою про набрання ним законної сили і тексту поло­ження кримінального закону, на підставі якого особу засуджено. Якщо засуджений вже відбув частину покарання, повідомляють також дані про це.

4. Надання додаткових відомостей. Якщо запит про видачу не містить всіх необхідних даних, то запитувана Договірна Сторона може зажадати додаткових відомостей, для чого встановлює термін до 1 місяця. Цей термін може бути продовжений ще до 1 місяця за клопотанням запитуючої Договірної Сторони (якщо запитуюча Договірна Сторона не надасть у встановлений термін додаткових «шомостей, то запитувана Договірна Сторона повинна звільнити особу, взяту під варту).

423

5. Взяття під варту для видачі. Після отримання запиту запиту­вана Договірна Сторона негайно вживає заходів до взяття під варту особи, видачі якої вимагають, за винятком тих випадків, коли видачу не може бути здійснено.

Особа, видачі якої запитують, за клопотанням може бути взята під варту і до отримання запиту про видачу. У клопотанні мають бути посилання на постанову про взяття під варту або на вирок, що набрав законної сили, і вказівка на те, що запит про видачу буде надано додатково. Клопотання про взяття під варту до отриман­ня запиту про видачу може бути передано поштою, телеграфом, телексом або телефаксом.

Особу може бути затримано і без клопотання, якщо є передбачені законодавством підстави підозрювати, що вона вчинила на території іншої Договірної Сторони злочин, що тягне за собою видачу.

Про взяття під варту або затримання до отримання вимоги про видачу необхідно негайно повідомити іншу Договірну Сторону.

Особу, взяту під варту згідно з клопотанням, має бути звільне­но, якщо запит про її видачу не надійде протягом 1 місяця з дня

взяття під варту.

Особу, затриману без клопотання, має бути звільнено, якщо вимога про його видачу не надійде протягом терміну, передбаче­ного законодавством для затримання.

6. Відстрочення видачі. Якшо особу, видачі якої вимагають, при­тягнуто до кримінальної відповідальності або засуджено за інший злочин на території запитуваної Договірної Сторони, її видача може бути відстрочена до припинення кримінального переслідування, звернення вироку до виконання або до звільнення від покарання.

Якщо у разі відстрочення видачі закінчиться строк давності кримінального переслідування або буде заподіяно шкоди розсліду­ванню злочину, особу, про видачу є клопотання, може бути видано на певний час.

Видану на певний час особу повертають після проведення дії у кримінальній справі, для якої її було видано, але не пізніше ніж через 3 місяці з дня передачі особи. В обгрунтованих випадках термін може бути продовжено.

7. Передача виданої особи. Запитувана Договірна Сторона пові­домляє запитуючу Договірну Сторону про місце і час видачі. Якщо остання не прийме особу, що підлягає видачі, протягом 15 днів після поставленої дати передачі, цю особу звільняють з-під варти.

8. Повторна видача. Якшо видана особа ухилиться від криміналь­ного переслідування або від відбування покарання і повернеться на територію запитуваної Договірної Сторони, то за новим запитом вона повинна бути видана без надання матеріалів, які додаються до запиту про видачу, що направляється вперше.

9. Повідомлення про результати провадження у кримінальній справі. Договірні Сторони повідомляють одна одній про результати про­вадження у кримінальній справі щодо виданої особи. На прохання висилається і копія остаточного рішення. Для цього ініціатор клопотання про видачу (Головне слідче управління МВС України, слідче управління СБУ та Ін.) повинен негайно повідомити Гене­ральну прокуратуру України.

3.2. Поняття і порядок здійснення кримінального переслідування

Кримінальне переслідування, здійснюване в межах надання пра­вової допомоги однією державою іншій, — це сукупність процесуаль­ний дій і рішень, виконуваних компетентними органами запитуваної держави і пов'язаних із порушенням щодо особи кримінальної справи, її розслідуванням та судовим розглядом.

Кримінальне переслідування здійснюють за такими загальними правилами:

• Кожна Договірна Сторона зобов'язується за дорученням іншої Договірної Сторони здійснювати відповідно до свого законодавства кримінальне переслідування проти власних громадян, підозрюва­них у тому, що вони вчинили на території запитуючої Договірної Сторони злочин.

• Якщо злочин, за яким порушено кримінальну справу, зумов­лює цивільно-правові вимоги осіб, які зазнали збитків від злочину, ці вимоги за наявності клопотання про відшкодування збитків розглядають у справі.

• При направленні запитуючою Договірною Стороною поруше­ної кримінальної справи розслідування у ній продовжує запитувана Договірною Стороною відповідно до свого законодавства.

• Якщо Договірній Стороні було направлено доручення про здій­снення кримінального переслідування після набрання сили ви­роком або ухвалення установою запитуваної Договірної Сторони іншого остаточного рішення, кримінальна справа не може бути порушена установами запитуючої Договірної Сторони, а порушена ними справа підлягає закриттю.

• При обвинуваченні однієї особи або групи осіб у здійсненні кількох злочинів, справи про які підсудні судам двох або більше Договірних Сторін, розгляд їх належить до компетенції суду тієї Договірної Сторони, на території якої закінчено попереднє розслі­дування. В цьому разі справу розглядають за правилами судочинства цієї Договірної Сторони,

• Кожна з Договірних Сторін при розслідуванні злочинів і роз­гляді кримінальних справ судами враховує передбачені законодав-

424

425

ством Договірних Сторін обставини, що пом'якшують і обтяжу­ють відповідальність, незалежно від того, на території якої Дого­вірної Сторони вони виникли.

Доручення про кримінсмьне переслідування направляють у такому

порядку.

1. У разі неможливості направити до іноземної держави клопо­тання про видачу особи, що вчинила злочин на території України, або відмови держави, яку запитують про видачу, слідчий виносить мотивовану постанову, в описовій частині якої, окрім обставин вчинення злочину та наявних доказів винності, вказує причини від­мови у видачі особи.

2. Кожний зі слідчих документів засвідчується гербовою печаткою органу розслідування, у провадженні якого перебуває кримінальна справа.

3. Матеріали разом із речовими доказами, після перевірки їх наглядовим прокурором, подають до Генеральної прокуратури України ті самі посадові особи, до компетенції яких належить направлення документів і відомостей щодо видачі особи (див. вище).

4. Доручення та слідчі матеріали до іноземних держав для порушення кримінального переслідування за злочини, вчинені на території України, направляє Генеральна прокуратура України після перевірки повноти і всебічності розслідування, проведеного за від­сутності обвинуваченого.

Доручення про здійснення кримінального переслідування має містити:

• найменування запитуючої установи;

• опис діяння, у зв'язку з яким направлено доручення про здій­снення переслідування;

• по можливості, якомога точніша вказівка на час і місце вчи­нення діяння;

• текст положення закону запитуючої Договірної Сторони, на підставі якого діяння визнається злочином, а також текст інших законодавчих норм, що мають істотне значення для провадження у справі;

• прізвище та ім'я підозрюваної особи, ЇЇ громадянство, а також інші відомості про особу;

• заяви потерпших у кримінальних справах, порушуваних за за­явою потерпілого, І заяви про відшкодування шкоди;

• указания розміру збитків, завданих злочином.

5. Якщо обвинувачений у момент направлення доручення про Здійснення переслідування перебуває під вартою на території за­питуваної Договірної Сторони, він доставляється на територію за­питуючої Договірної Сторони,

6. Запитувана Договірна Сторона повідомляє іншу про остаточне рішення. На прохання другої направляється також копія остаточ­ного рішення.

426

У разі виконання правоохоронними органами доручення про кримінальне переслідування провадження у кримінальних справах здійснюється за такими правилами'.

1) провадження у справі, прийнятій від компетентного органу іноземної держави, починається зі стадії досудового слідства та здій­снюється відповідно до законів України;

2) докази, які здобуто до передачі провадження компетентними органами іноземної держави на її території і відповідно до її зако-нздавства, мають доказову силу на території України і легалізації нр потребують;

3) відповідні органи України у прийнятій до свого провадження від іноземної держави справі можуть здійснювати будь-які перед­бачені вітчизняними законами процесуальні дії, необхідні для забез­печення повноти, всебічності та об'єктивності розслідування;

4) за наявності достатніх підстав обвинувачення у справі повинно бути пред'явлено відповідно до КК і у порядку, передбаченому КПК України;

5) покарання, що призначається, не повинно бути суворішим, ніж покарання за такий самий злочин, передбачене законодавством компетентного органу іноземної держави, який передав проваджен­ня у кримінальній справі;

6) про результати провадження у справі повідомляють компетент­ний орган іноземної держави, якому надсилають копію чинного процесуального рішення. Копію рішення у справі, яке прийнято судом, він направляє Міністерству юстиції України, який і надсилає її відповідному органу іноземної держави;

7) у разі закриття кримінальної справи на стадії досудового слід­ства, орган розслідування направляє копію рішення Генеральному прокурору України, який надсилає її відповідному органу іноземної держави.

.4.3. Інші види правової допомоги

Окрім екстрадиції (видачі) та кримінального переслідування дер­жави можуть надавати одна одній і інші види правової допомоги.

/. Передача предметів:

• які було використано при вчиненні злочину, що тягне видачу особи, зокрема знаряддя злочину; які було придбано в результаті злочину або як винагороду за нього, або ж предмети, які злочинець одержав замість предметів, придбаних таким чином (якщо запитува­ній Договірній Стороні ці предмети необхідні як докази у кри­мінальній справі, їх передачу може бути відстрочено до закінчення провадження у справі);

427

• які можуть мати значення доказів у кримінальній справі; ці предмети передають і в тому разі, якщо видачу злочинця не може бути здійснено через його смерть, втечу або з інших обставин.

Права третіх осіб на передані предмети залишаються у силі. Після закінчення провадження у справі ці предмети має бути безоп­латно повернено Договірній Стороні, яка їх передала.

2. Повідолиген/Ія про обвинувальні вироки і відомості про судимість. Кожна з Договірних Сторін щорічно:

• повідомляє іншим Договірним Сторонам відомості про обви­нувальні вироки, що набрали законної сили, винесені її судапіц щодо громадян відповідної Договірної Сторони, одночасно пере­силаючи наявні відбитки пальців засуджених;

• надає іншим Договірним Сторонам безкоштовно на їх про\ хання відомості про судимість осіб, засуджених раніше її судамі. якщо цих осіб притягують до кримінальної відповідальності на тери­торії запитуючої Договірної Сторони.

3. Інформування про міжнародні злочинні терористичні організації. Орган дізнання, слідчий, прокурор при одержанні під час поперед­ньої перевірки заяви, повідомлення чи іншої інформації про злочин або розслідування справи відомостей про підготовку або вчинення терористичного акту на території іншої країни, до яких причетна міжнародна злочинна терористична організація, а також про місця переховування організаторів, підбурювачів, учасників та пособни-ків цієї організації, виявлення належних цій організації знарядь злочину, зброї, документів та грошових коштів готівкою або на банківських рахунках, повинні терміново повідомити про це Міністерство закордонних справ України для інформування керів­ництва зацікавленої країни для вжиття невідкладних заходів щодо запобігання терористичним актам чи щодо їх розкриття.

При надходженні інформації про те, що організатори, підбурю­вачі, учасники та пособники міжнародної злочинної терористичної організації, знаряддя злочину, зброя, документи та грошові кошти готівкою або на банківських рахунках перебувають на території України, орган дізнання, слідчий, прокурор повинні терміново вжити всіх можливих передбачених законом заходів щодо зриву злочинних посягань, викриття І затримання зазначених осіб, вилу­чення зброї, знарядь злочину, документів, грошових коштів, арешту банківських рахунків.

Контроль за розслідуванням кримінальних справ про тероризм, до якого причетні міжнародні злочинні терористичні організації, покладено виключно на Генеральну прокуратуру України.

Згідно зі ст. 16 Закону України від 28 листопада 2002 р. "Про запобігання та протидію легалізації (відмиванню) доходів, одержаних злочинним шляхом" центральним органом, на який покладено псжноваження щодо здійснення міжнародного співробітництва у

428

запобіганні та протидії легалізації (відмиванню) доходів і фінансу­ванню тероризму, є Міністерство юстиції України — щодо судових рішень, які стосуються конфіскації доходів, і Генеральна проку­ратура України — щодо вчинення процесуальних дій під час роз­слідування кримінальних справ (провадження окремих процесуаль­них дій щодо справ про виявлення доходів). Інформація або докази, одержані центральним органом у межах міжнародного співробіт­ництва у запобіганні та протидії легалізації (відмиванню) доходів і фінансуванню тероризму без його попередньої згоди, не можуть бути використані або передані органам влади іноземної держави з метою проведення розслідування чи судового розгляду, не зазначе­ного у клопотанні. Уповноважений орган співпрацює з відповід­ними органами іноземних держав щодо обміну інформацією про ознаки легалізації (відмивання) доходів, у межах своєї компетенції забезпечує співробітництво з Групою розробки фінансових заходів боротьби з відмиванням коштів (FATF) та іншими міжнародними організаціями, діяльність яких спрямована на співробітництво у запобіганні та протидії легалізації (відмиванню) доходів.

Видача (екстрадиція) організаторів, підбурювачів, учасників та пособників міжнародних злочинних терористичних організацій, знарядь злочину, зброї, документів та грошових коштів проводиться відповідно до міжнародних угод за дорученням зацікавленої країни.

4. Виклик обвинуваченого або підсудного з-за кордону та їх гаран­тії. Обвинуваченого або підсудного, який має місце проживання або місце перебування в іншій державі, може за їх згодою викликати особа, у провадженні якої перебуває кримінальна справа, з метою притягнення до відповідальності за злочинні діяння.

Викликані обвинувачений і підсудний, незалежно від громадян­ства, не можуть бути притягнуті до кримінальної відповідальності, затримані, взяті під варту, до них не можуть бути застосовані інші заходи процесуального примусу та обмеження їх особистої свободи за будь-які діяння, які вчинені до перетинання державного кордону України і які не зазначені в повістці про виклик, щодо них не може бути виконано покарання, призначене за такий злочин.

Особа втрачає гарантії, якщо не залишить територію України, хоча могла це зробити, через 15 діб Із часу, коли орган досудового слідства, прокурор або суд повідомили, що її присутність в Україні не є необхідною.

5. Виклик до органів досудового слідства або суду свідка, потерпі­лого, експерта, цивільного позивача, цивільного відповідача, їх пред­ставників та їх гарантії. Свідка, потерпілого, експерта, цивільного позивача, цивільного відповідача, їх представників, які перебува­ють за межами території України, може за їхньою згодою виклика­ти особа, у провадженні якої перебуває кримінальна справа, для

429

провадження процесуальних дій на території України. Ці особи мають такі самі гарантії, як і обвинувачений та підсудний.

Окрім того, викликаному свідкові, експертові, потерпілому від­шкодовуються витрати на проїзд і проживання в Україні, а також втрачений заробіток, а експерту, крім цього, сплачується винаго­рода за проведення експертизи.

У виклику, який вручається свідкові, експертові, потерпілому, що постійно перебуває за кордоном, роз'яснюються їхні права і гарантії. В ньому не може міститись попередження про застосу­вання заходів процесуального примусу у зв'язку з неявкою.

Повістку про виклик особи, яка перебуває за межами України, до органів дізнання, досудового слідства чи суду має бути передано відповідним органам іноземної держави у строки, достатні для її явки, але не пізніше ніж за 7 діб перед датою, встановленою для явки.

6. Вручення документів і допит громадянина України, що перебуває за кордоном. Клопотання про вручення документа громадянинові України, який перебуває за кордоном, або його допит надсилає орган розслідування до Генерального прокурора України, а суд — до Міністерства юстиції України. Ці органи звертаються через Мі­ністерство закордонних справ України до дипломатичного пред­ставництва або консульської установи України.

У разі неможливості проведення дії у такий спосіб, через Гене­ральну прокуратуру та Міністерство юстиції України можна зверну­тись до суду або іншого компетентного органу іноземної держави.

Для спрощення зносин між правоохоронними органами при­кордонних областей України і сусідніх регіонів суміжних держав, а також між правоохоронними органами держав СНД обмін ві­домостями оперативно-розшукового та інформаиійно-довідкового характеру може здійснюватися безпосередньо, але з обов'язковим наступним повідомленням про це Міністерства внутрішніх справ України.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1. Правова допомога є однією із форм міжнародного співробіт­ництва держав у боротьбі зі злочинністю.

2. Надання правової допомоги здійснюється на підставі міжна­родних угод та національного законодавства. Якщо таких угод не­має — то на засадах взаємності.

3. Запити про надання правової допомоги направляються до інших держав за підписом Генерального прокурора України.

4. Запитувана сторона зобов'язана повідомити запитуючу сторону про результати виконання запитів, доручень та клопотань про надан­ня правової допомоги.

430

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. В Україні немає систематизованих нормативно-правових актів шодо міжнародного співробітництва у боротьбі зі злочинністю.

2. Наявність у іноземних громадян дипломатичного імунітету зумовлює значні особливості у кримінальному судочинстві.

3. Надання правової допомоги здійснюється на підставі міжна­родних угод та національного законодавства, а також на засадах взаємності.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Нормативно-правові акти

1. Віденська конвенція від 18 квітня 1961 р. про дипломатичні зно­сини.

2. Віденська конвенція від 24 квітня 1963 р. про консульські зно­сини.

3. Європейська Конвенція про взаємодопомогу у кримінальних спра­вах (ратифікована Законом України від 16 січня 1998 р.) // Офіційний вісник України. - 1998. — № 13.

4. Європейська Конвенція про видачу правопорушників від 13 грудня 1957 р. // Офіційний вісник України. — 1998. — № 13.

5. Європейська Конвенція про передачу провадження у кримінальних справах від 15 травня 1972 р. // Збірка договорів Ради Європи. — К., 2000.

6. Європейська Конвенція про взаємну допомогу у кримінальних спра­вах від 20 квітня 1959 р. // Збірка договорів Ради Європи. — К., 2000.

7. Конвенція про взаємодопомогу в кримінальних справах між держа­вами—членами Європейського Союзу від 29 травня 2000 р.

8. Конвенція про відмивання, пошук, арешт та конфіскацію доходів, отриманих злочинним шляхом, 1990 р. // Офіційний вісник України. -1998. - №13.

9. Конвенція про передачу осіб, які страждають психічними розлада­ми, для проведення примусового лікування, від 28 березня 1997 р.

10. Конвенція про правову допомогу та правові відносини з цивіль­них, сімейних та кримінальних справах (Мінськ, 22 січня 1993 р.)¹.

11. Угода про взаємодію міністерств внутрішніх справ незалежних дер­жав в сфері боротьби із злочинністю (Алма-Ата, 24 квітня 1992 p.).

12. Угода між прокуратурою Російської Федерації та Генеральною проку­ратурою України про правову допомогу та співробітництво від 21 травня 1993 р.

13. Закон України від 29 листопада 2001 р. "Про визнання та виконан­ня в Україні рішень іноземних судів" // Відомості Верховної Ради Украї­ни. - 2002. — № 10.- Ст. 76.

¹ 7 жовтня 2002 р. в м. Кишинеу між державами—у Іас ни ця ми СНД ухвалено Кон­венцію про правову допомогу і правові відносини у цивільних, сімейних і криміналь­них справах. На цей час Конвенцію Україною не ратифіковано. Нею передбачено ска­сування Конвенції СНЛ 1993р. (ч. З сг. 1201.

43 І

14. Закон України від 29 червня 2004 р. "Про міжнародні договору України" // Урядовий кур'єр. — 2004. — № 155. — 18 серпня.

15. Положення про дипломатичні представництва та консульські ус­танови Іноземних держав в Україні, затв. Указом Президента України від 10 червня 1993 р. № 198/93 // Голос України. - 1993. - 26 червня.

16. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 8 жовтня 2004 р. К? 16 "Про деякі питання застосування законодавства, яке регулює порядок і строки затримання (арешту) осіб при вирішенні питань, пов'язаних з їх екстрадицією" // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 11. -С. 13-15.

17. Інструкція про порядок підготовки, передачі та виконання органа­ми прокуратури України звернень про правову допомогу у кримінальних справах, затв. наказом Генерального прокурора України від 28 жовтня 2002 р. № Б/1.

18. Інструкція про порядок обробки інформації в НІДБ Інтерполу в Україні, затв. наказом МВС України від 6 вересня 1993 р. № 568.

19. Інструкція про порядок зносин органів внутрішніх справ України з компетентними правоохоронними органами іноземних держав з питань запобігання, розкриття та розслідування злочинів, затв. наказом МВС Ук­раїни від 3 вересня 1995 р. № 600.

20. Інструкція про порядок виконання європейських конвенцій з пи­тань кримінального судочинства, затв. наказом МІнюсту, Генпрокурора, СБУ, МВС, Верховного Суду. Державної податкової адміністрації, Дер­жавного департаменту з питань виконання покарань від 29 червня 1999 р. № 34/5/22/ІОЗ/5І2/326/73.

21. Наказ Генерального прокурора України від 12 серпня 1999 р. № 32 "Про стан прокурорського нагляду за додержанням вимог закону при розслідуванні кримінальних справ і розгляді повідомлень про злочини, що надійшли від іноземних компетентних установ" // Прокуратура в Ук­раїні. - К., 2000.

22. Методичні рекомендації по організації підготовки та направлення до іноземних держав запитів про видачу осіб, які вчинили злочини, і клопотань про продовження кримінального переслідування. Направлені МВС України до органів внутрішніх справ листом від 24 листопада 1995 р. № 6235.

23. Лист Генеральної прокуратури України від 20 серпня 1999 р. № 14-2-136-99 "Про додержання вимог міжнародне-правових актів при розслідуванні кримінальних справ" // Прокуратура в Україні. — К., 2000.

Наукові та навчально-методичні джерела

і. Ахтырская Н. Оказание правовой помощи по уголовным делам в рамках Содружества // Российская юстиция. — 2002. — № 7.

2. Волеводз А. Г. Правовое регулирование новых направлений между­народного сотрудничества в сфере уголовного процесса. — М., 2002.

3. Волженкина В. М. Выдача в российском уголовном процессе. — М., 2002.

4. Кравчук С. Застосування законодавства, що регулює питання екстра­диції // Право України. — 199S. — № 8. — С. 64—67.

5. Кравчук С. Міжнародна правова допомога: перспективи КПК Укра­їни // Адвокатура. — 2004. — 14 січня (№ 1). — С. 2.

6. Курко М. Н., Чернега В. П. Процесуальні особливості розслідування злочинів, вчинених іноземними громадянами на території України та гро­мадянами України на території інших держав: Метод, посіб. — К.., 1995.

7. Лихава С., Свистуненко М. Актуальні питання вдосконалення інсти­туту екстрадиції // Право України. — 200]. — Ns 1.

8. Лобач В. Проблемні питання правової допомоги у кримінально­му судочинстві // Прокуратура. Людина. Держава. — 2004. — № 2. -С. 42-50.

9. Маляренко В. Т. Щодо міжнародного співробітництва у виконанні окремих процесуальних дій в кримінальних справах // Вісник Верховно­го Суду України. - 2001. - № 1. - С. 41-44.

10. Мацко А. Правові та організаційні аспекти діяльності Інтерполу в Україні // Право України. — 2001. — № 9. — С. 96—100.

11. Мшшнчук В. В. Институт взаимной правовой помоши по уголов­ным делам. Действующая практика и перспективы развития. — М.. 2001.

12. Назаренко П. Г. Особливості організації і проведення окремих слідчих дій за участю іноземців // Проблеми правознавства та правоохоронної діяльності: 36. наук, праць. — Донецьк, 2002. — № 2. — С. 247—253.

13. Негодченко О. В., Тертишпик В. М. Міжнародне співробітництво у сфері правосуддя. — Дніпропетровськ, 2002.

14. Олаки Ала Ха,иид Ахмед. Принцип невыдачи по политическим прес­туплениям: итоги и перспективы. — Харьков, 1996.

15. Смирнов М. Перспективи розвитку інституту взаємної допомоги в кримінальних справах // Право України. — 2004. — № 5.

16. Смирнов М. Поняття і сучасний стан інституту взаємної допомоги в кримінальних справах // Право України. — 2003. — № ІО.

17. Філяніна Л. А. Міжнародне співробітництво України у боротьбі зі чл о чинністю // Наук, вісник Дніпропетровського юрил. ін-ту МВС Укра­їни. - 2000. - № 2. - С. 21В-222.

18. Цимбал П. В. Міжнародна організація кримінальної поліції — Ін-герпол та участь у ній України. — Ірпінь, 1998.

19. Шкарупа В. К., Забарний Г. Г. Деякі питання щодо екстрадиції в Україні // Наук, вісник Дніпропетровського юрид. ін-ту МВС України. — 2001. - № 1. - С. 155-160.

20. Шорстка Т. Видати договірній стороні. Реалізація міжнародних договорів у кримінальному судочинстві // Урядовий кур'єр. — 2004. -15 січня (№ 7). - С, 15.

21. Щелкунов О. Порядок визнання рішень іноземних судів на терито­рії України // Право України. — 2004. — № 6.


432

433

РОЗДІЛ 5.

ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ЗАКОРДОННИХ ДЕРЖАВ

ЛЕКЦІЯ 28

ОСОБЛИВОСТІ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ ФРАНЦІЇ І США

1. Особливості джерел кримінально-процесуального права.

1.1. Особливості джерел кримінально-процесуального права Франції.

1.2. Особливості джерел кримінально-процесуального права США.

2. Особливості доказування.

2.1. Особливості доказування в кримінальному процесі Франції.

2.2. Особливості доказування в кримінальному процесі США.

3. Альтернативи кримінального переслідування.

3.1. Інститут медіації у Франції.

3.2. "Угоди про визнання вини" в США.

1. ОСОБЛИВОСТІ ДЖЕРЕЛ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

1.1. Особливості джерел кримінально-процесуального права Франції

У Франції всі основні галузі права, в тому числі і кримінально-процесуальне, є кодифікованими. Основним джерелом є КПК, ухвалений в 1958 р. (до цього у Франції діяв Кодекс кримінального слшства — один із п'яти знаменитих кодексів епохи Наполеона Бона­парта). Цей нормативно-правовий акт набрав чинності з 2 березг 1959 р. КПК починається статтею-преамбулою, що містить ключое кримінально-процесуальні принципи, а завершується загальними положеннями.

Кодекс поділено на п'ять основних автономних частин:

1. Законодавча — основна частина, її може ухвалювати, змінювати і доповнювати виший законодавчий орган Франції — Національні збори. Складається ця частина із п'яти книг:

1) "Про провадження за публічним позовом і про слідство";

2) "Про юрисдикції, що вирішують справу по суті";

3) "Про надзвичайні способи оскарження";

4) "Про деякі особливі види провадження";

5) "Про виконавче провадження".

2. Частина, що містить постанови уряду і декрети, які затверджує Державна Рада і які мають стосунок до регламентації провадження у кримінальних справах.

3. Нормативні акти — декрети, більшу частину яких присвячено пенітенціарному режиму.

4. Сукупність актів міністерств І відомств (в основному МВС і Мінюсту), шо стосуються конкретних питань і мають кримінально-процесуальне значення.

5. П'ята частина — це Інструкція із застосування КПК, ухвалена Мінюстом в момент введення кодексу в дію.

У КПК не регламентовано порядок провадження у справах не­повнолітніх І в певних випадках у справах військовослужбовців.

У першій категорії справ провадження регламентується окремим законодавчим актом — Ордонансом від 2 лютого 1945 р.

У другій — особливим законодавчим актом — Кодексом вій­ськової юстиції, затвердженим законом від 21 липня 1982 р., книга лруга якого має назву "Військово-кримінальний процес".

Окрім КПК, норми кримінальне-процесуального права містять­ся в Конституції Французької республіки від 4 жовтня 1958 р. Най­більше їх у розділі 8 "Про судову владу", де закріплено принципи незалежності та незмінюваності суддів, а також правило про те, що ніхто не може бути свавільно позбавлений свободи.

Норми кримінальне-процесуального права часто стають пред­метом розгляду щодо відповідності їх Конституції. Такий розгляд здійснює Конституційна Рада до набрання нормами чинності. У Французькій доктрині зазначають, шо активна діяльність Кон­ституційної Ради сприяла розвитку нового феномена: так званої ''конституціоналізації кримінального і кримінальне-процесуаль­ного права".

Все більшу роль у кримінальне-процесуальному праві відіграють принципи і норми міжнародного права, що містяться в міжнародних Угодах. Основне місце серед них посідає Конвенція про захист прав людини і основних свобод, підписана в Римі 4 листопада 1950 p., яка стала своєрідною "Конституцією Європи". Франція ратифіку­вала цю Конвенцію законом від 31 грудня 1973 p., і, згідно зі ст. 55

434

435

Конституції республіки, вона набула надзаконного (але не надконс-титуїіійного) характеру'.

На розвиток кримінально-проиесуального права Франції істот­но впливає практика суду у Страсбурзі. Як приклад можна навести рішення суду від 24 квітня 1990 p., яким Францію було засуджено за відсутність детальної регламентації прослуховування телефон­них переговорів як слідчої дії. Це спонукало французьких законо­давців протягом нетривалого строку прийняти закон від 10 липня 1991 p. "Про перехоплення повідомлень, що передаються за до­помогою засобів телекомунікації", одним із завдань якого стало внесення відповідних доповнень до КПК.

1.2. Особливості джерел кріїмінальїю-процесуального права СПІД

Правова система США є доволі складною і своєрідною. В ній співіснують практично "на паритетних началах" федеральна правова система і правова система штатів (так званий "правовий дуалізм").

Федеральне кримінальне-процесу а льне, як і все американське право, становить сукупність норм як писаного, так і неписаного права.

До перших належать, насамперед, норми, шо містяться у таких нормативно-правових актах.

1, Конституція США. В первинному тексті кримінально-процесу­альних норм небагато:

• щодо особливих умов притягнення до кримінальної відпові­дальності конгресменів;

• про правила обмеження дії інституту "хабеас корпус", сутність якого полягає у встановленні судового контролю за законністю та обгрунтованістю арештів;

• про заборону видавати закони, що мають зворотну силу;

• про умови доказування зради США;

• про порядок видачі осіб, які вчинили злочини на території одного штату, на вимогу органів влади іншого штату;

• про обов'язок суддів штатів підкорятися федеральним законам.-

' В Україні існує подібний підхід до застосування міжнародних договорів, пункті 4 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 1 листопада 1996 Мв 9 "Про застосування Конституції України при здійсненні правосуддя" з ць го приводу зазначено: ''Виходячи з положення ст. 9 Конституції України про ' що чинні міжнародні договори, згода на обов'язковість яких надана Верховно» Радою України, є частиною національного законодавства України, суд не моя застосувати закон, який регулює правовідносини, що розглядаються, інакше І міжнародний договір У *с!і же час міжнародні договори застосовуються, яки вони не суперечать Конституції України"

436

Більшість норм, що мають кримінальне-процесуальний харак­тер, міститься в 1-Х поправках до Конституції ("Біллі про права"), В них закріплено:

- гарантії законності та обгрунтованості обшуків і арештів;

- право на розгляд справи за певних умов з участю присяжних засідателів;

— заборону двічі притягувати до відповідальності за один і той самий злочин;

- неприпустимість примусу свідчити проти самого себе;

— право користуватися допомогою адвоката для захисту;

— право знати зміст обвинувачення;

— право вимагати примусового виклику свідків захисту;

— право мати очну ставку зі свідками обвинувачення;

— заборону вимагати в обвинуваченого занадто велику заставу (як запобіжний захід);

— заборону позбавляти його життя, свободи або майна без за­конного судового розгляду.

2. Федеральні закони Конгресу США — вперше було ухвалено в 1917 р. На сьогодні їх прийнято багато, але вести мову про ґрунтов­ну регламентацію питань кримінального судочинства не можна. До найважливіших федеральних законів, що мають кримінально-процесуальне значення, належать такі:

— про забезпечення безпеки потерпілих, свідків та інших осіб, які сприяють розкриттю злочинів і викриттю винних;

- про гарантії вчасного розгляду кримінальних справ;

- про відшкодування завданої злочином шкоди;

— про антитероризм;

- про ефективне застосування смертної кари;

- про насильницькі злочини проти жінок;

— про посилення боротьби з тероризмом.

Окремого закону (КПК), спеціально присвяченого регламента­ції кримінал ьн о-процесуальної діяльності, в США немає.

Федеральні органи влади надають перевагу підзаконним актам і нормам неписаного права.

До підзаконних актів, що містять кримінально-процесуальні норми, належать:

1. Акти Верховного Суду США. Цьому органу чинним законодав­ством делеговано істотні повноваження щодо регламентації правил кримінального судочинства. Акти Верховного Суду США за юри­дичною силою прирівнюються до законів, а іноді навіть мають і більшу силу.

2. Виконавчі накази Президента США, якими він як головно­командувач встановлює, змінює чи доповнює правила судочинства у справах, підвідомчих правоохоронним органам, що діють у

437

структурах, які підзвітні Міністерству оборони або Начальнику служби берегової охорони (прикордонних військ). Зокрема, Прези­дент США видає настанову для військових судів, що, власне, виконує функцію кримінальне-процесуального кодексу для органів військо­вої ЮСТИЦІЇ.

3. Накази та інструкції Генерального атторнея США, зокрема, з питань діяльності федеральних прокурорів, а також ФБР та інших підрозділів департаменту юстиції США, що розслідують кримі­нальні справи.

Неписане право, яке створюють і застосовують федеральні суди, є широко поширеним і має високий авторитет. Із питань тлумачен­ня Конституції США і встановлених нею гарантій прав особи, в тому числі і в кримінальному судочинстві, федеральні прецеденти мають пріоритетне значення. Найвідомішими є прецеденти з таких питань:

— про надання судами штатів матеріально не забезпеченим засудженим, які мають намір оскаржити вирок, копій необхідних матеріалів безоплатно (справа Гріффіна, 1956 p.);

— про вилучення з числа доказів визнань вини обвинуваченими, які вони зробили після того, як їм було відмоаіено у побаченні з захисником (справа Ескобедо. 1964 p.);

— про недопустимість використання у суді заяв обвинуваченого, якщо йому, коли він перебував під вартою, не було роз'яснено право не відповідати на запитання, право на присутність захисника і право мати безоплатного захисника, якщо він не в змозі оплатити витрати з його запрошення; при цьому тягар доказування того, що обвинувачений відмовився від права не відповідати на запитання, покладено на сторону обвинувачення (справа Міранди, 1966 p.);

- про недопустимість доказів, отриманих із порушенням встановлених Конституцією США гарантій законності проваджен­ня обшуків і виїмок (справа Меппа, 1961 p.).

Крим і нально- процесуальне право в штатах багато в чому є схожим на федеральне.

У кожному штаті є своя конституція, в якій містяться прин­ципові для кримінального судочинства положення (наприклад, щодо підсудності кримінальних справ; про умови, за яких має здійснюва­тися попередній розгляд справи суддею; про порядок інструктування присяжних тошо).

Кримтально-працесуальне законодавство складається із законодав­чих актів, прийнятих у різний час для регламентації суто проце­суальних питань (закони і КПК), та законів, ухвалених з інших питань, що містять норми, які регламентують окремі питання провадження у кримінальних справах. Всі ці закони, як правило, об'єднано у відповідних розділах зводу законів, що t практично у всіх штатах.

438

Серед підзакоаних актів штатів особливе значення мають судові правила, що є дуже схожими на відповідні федеральні правила.

Норми неписаного права с важливим джерелом кримінально-процесуального права, їх формулюють суди штатів шляхом поста­новления рішень із питань, що не регламентовано чинним законо­давством, з наступним поширенням цих рішень на аналогічні ситуації (судові прецеденти). Оскільки ситуацій у житті виникає безліч, то норми неписаного права народжуються доволі часто і становлять великий масив. Причому в різних штатах одні й ті самі ситуації у кримінальних справах іноді вирішують по-різному. Ця обставина стала підставою до запровадження механізмів, які б сприяли усуненню розбіжностей у правовій регламентації, парале-лелізму і дублювання. На сьогодні таких механізмів є три:

1) визнання Верховним Судом США недійсними тих джерел права штатів, шо суперечать приписам Конституції США;

2) розробка Національною конференцією уповноважених з уніфікованих правових актів штатів (до її числа від кожного штату входять університетські професори, судді, адвокати, прокурори, інші юристи — всього 200-300 чоловік) проектів уніфікованих законів і наступне ухвалення їх законодавчими зборами штатів. В наш час у сфері кримінального судочинства велику практичну значущість мають такі проекти уніфікованих актів (правил):

— Уніфікований акт про правила доказування 1974 p.;

- Уніфіковані правила кримінального процесу 1987 p.;

- Уніфікований акт про компенсацію шкоди потерпілим від починів 1973 р,;

— Уніфікований акт про досудове затримання 1990 p.; - Уніфікований акт про видачу злочинців 1992 p.;

3) підготовлення Інститутом американського права так званих модельних кодексів.

Норми і приниипи міжнародного права. До цих джерел права в США ставляться доволі консервативно. Якщо в інших державах норми міжнародного права повинні застосовуватися (після рати­фікації відповідних угод), безпосередньо без інкорпорування їх у національне законодавство, то в США традиційно продовжують орієнтуватися на підходи, згідно з якими норми міжнародного права повинні застосовуватися всередині країни тільки після впровадження їх в національне законодавство. До того ж ратифіковані США міжна­родні договори не зумовлюють автоматичного скасування положень як федерального, так і права, що діє в окремих штатах.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 1:

І. Кримінально-процесуальне право Франції Є кодифікованим, а в США діють окремі закони, в яких вирішуються питання про­вадження у кримінальних спрарах.

439



2. Норми міжнародного права для кримінально-процесуального права Франції є визначальними ("надзаконними") і починають діяти після їх ратифікації, незважаючи на те, чи інкорпоровані вони в національне законодавство. Б США норми міжнародного права можуть застосовуватися всередині країни тільки після впровадження їх у національне законодавство.

2. ОСОБЛИВОСТІ ДОКАЗУВАННЯ

2.1. Особливості доказування в кримінальному процесі Франції

Особливості доказування в кримінальному процесі Франції по­лягають у трьох основних моментах.

1. Тягар доказування. Цю проблему аналізують у літературі через співвідношення з принципом презумпції невинуватості (запро­ваджений до КПК Франції законом від 15 червня 2000 p.). Згідно з цим принципом встановити винуватість особи повинна сторона обвинувачення. Отже, тягар доказування покладено на прокура­туру, яка пред'являє обвинуваченому порушений нею публічний позов, і на цивільного позивача, який пред'являє йому ж цивільний позов. Однак на обвинувачення не покладено тягар доказування всіх обставин справи — наявність деяких зобов'язаний доказати захист (див. нижче).

Обвинувачення повинно доказати три групи обставин (це основ­ні обставини справи):

1) відсутність деяких формальних обставин, що виключають про­вадження в справі, таких, як акт амністії, скасування відповідного кримінального закону, сплив строків давності притягнення до кри­мінальної відповідальності тошо;

2) так званий "матеріальний елемент злочину", тобто те, шо мало місце злочинне діяння, що його вчинила конкретна особа, що діяння вчинено за обставин, що обтяжують відповідальність, тощо;

3) винність особи у вчиненні злочину, тобто наявність у її діях умислу або необережності.

Захист вправі спростовувати ці обставини, але не зобов'язаний цього робити, шо випливає з принципу презумпції невинуватості.

Принцип презумпції невинуватості "не є догмою", тому в деяких випадках тягар доказування переходить на захист:

1) у певних категоріях справ, пов'язаних з окремими видами злочинів (спеціальні правила про тягар доказування);

440

2) у всіх категоріях справ, коли йдеться про доказування деяких обставин справи (загальні правила про покладання тягаря доказу­вання на захист).

На виконання загального правила саме захист повинен доказати наявність обставин, що виключають злочинність діяння (наприклад необхідної оборони). Іноді суди вимагають, щоб захист доказав суб'єктивні обставини, які роблять кримінальну відповідальність неможливою, наприклад неосудність у момент вчинення діяння. Захист доказує також: наявність імунітету від кримінальної відпо­відальності, факт засудження за той самий злочин у закордонній державі та ін.

Спеціальні випадки є досить чисельними. Наприклад, згідно з п. З ст. 225-6 КК Франції особа визнається винною у звідництві, якшо вона "за неможливості обгрунтувати джерела доходів, які відпо­відають її способу (характеру) життя, проживає з особою, котра систематично займається проституцією...". Інший приклад — ст. 418 Митного кодексу, де вказано, що товари, вилучені в митній зоні у зв'язку з відсутністю належних документів, презюмуються контра­бандою.

Отже, проблему тягаря доказування вирішено в законодавстві Франції неоднозначно, шо ставить під сумнів реальне існування у цій країні принципу презумпції невинуватості.

Тягар доказування покладено і на слідчого суддю (в ході попе­реднього слідства), і на суд (під час судового розгляду справи). Вони зобов'язані встановити істину в справі незалежно від ініціативи сторін і відповідно вправі самостійно здійснювати доказування.

2. Засоби доказування. Загальним принципом французького до­казового права є принцип свободи доказів', "за винятком випадків, коли закон передбачає інший порядок, наявність злочинних діянь може бути встановлена за допомогою будь-якого виду доказів, а суддя ухвалює рішення на підставі свого внутрішнього переко­нання" (ч. І ст. 427 КПК). Це означає, що будь-який доказ є допус­тимим, незалежно від того, зазначений він у законі, чи ні.

Однак існують і винятки з цього принципу. Одні з них стосу­ються всіх кримінальних справ, а інші — тільки певних їх кате­горій:

1) гарантують адвокатську таємницю: "письмовий доказ не може бути отриманий із листування між підсудним і його адвокатом" (ст. 432 КПК);

2) згідно зі ст. 537 КПК правопорушення (найменш тяжкі по­рушення кримінального закону) доказуються протоколами і ра­портами, складеними співробітниками судової поліції. Це істотно формалізує процес доказування і є відмовою від принципу свободи доказів.

441

Французьке доказове право, допускаючи свободу у визначенні видів доказів, які використовуються в процесі доказування в кримі­нальній справі, досить суворо регламентує процедуру їх збирання (принцип "законного режиму збирання доказів"). Іншими словами, обставини справи можуть доказуватися за допомогою будь-якого виду доказів, але це не означає, що докази можна збирати будь-яким способом. У той же час, у законі немає прямої заборони або інших чітких вказівок, які обмежують процесуальну ініціативу поса­дової особи, яка веде процес. Це розуміють на практиці і в теорії як дозвіл здійснювати будь-які процесуальні дії на власний розсуд, незважаючи на те, що про них не згадано в КПК. Отже, відсутність вичерпного переліку видів доказів доповнюється відсутністю вичерп­ного переліку процесуальних дій, дозволених у процесі доказування.

Докладно регламентовано тільки ті засоби доказування, в про­цесі провадження яких істотно зачіпають права особи. До них, на­самперед, належать: показання обвинуваченого, показання свідків, висновок експерта, протоколи полішйних і слідчих дій.

3. Доказова сила. Проблема доказової сили пов'язана з оцінкою доказів, тобто з питанням про те, яку силу має той чи інший доказ, як їх слід оцінювати і яким чином суддя повинен ухвалювати рішен­ня, якщо він має певну сукупність доказів, які часто суперечать один одному.

Вільна оцінка доказів — загальне правило, яке, однак, не є аб­солютним. Винятком з нього є особлива доказова сила, яка нада­ється в деяких випадках поліційним протоколам і рапортам. Поряд з протоколами (рапортами), які визнають "рядовими" доказами, е дві інші їх категорії:

1) протоколи, шо мають силу наперед встановленого доказу, доки не буде доведено зворотне (використовуються е справах про право­порушення (ст. 537 КПК) і проступки (ст. 431 КПК). Фактично тут існує спростовна презумпція істинності протоколу (рапорту) дізнан­ня (може бути спростовано за допомогою письмових документів або показань свідків);

2) протоколи, що мають силу наперед встановленого доказу, до­ки не буде ухвалено рішення про їх підроблення. Тут передбачено необхідність їх спростування не просто шляхом надання інших доказів, а подання заяви про підроблення протоколу, яку розглядає Касаційний суд. Доки останній не визнав такий протокол підроб­леним, його доказова сила є абсолютною для судді. Такі протоколи можуть бути доказами тільки за вузьким колом проступків.

2.2. Особливості доказування в кримінальному процесі США

Особливості доказування в кримінальному процесі США зумов­лено розумінням кримінального процесу як суперечки між обви-

нувачем і обвинуваченим, шо відбувається у суді з приводу пред'яв­леного обвинувачення. ЦІ особливості виявляються в кількох аспектах.

1. Положення пред'явленого обвинувачення і відповідне визначення його змісту є істотним чинником, що визначає одне з центральних питань доказового нрава — питання про мету доказування, іншими словами — про необхідність і можливість встановлення Істини при розгляді конкретної кримінальної справи. В американській кри­мінально-процесуальній доктрині панує погляд, що кримінальний процес — це не та суперечка, в ході якої має народжуватися істина. Кожний з його учасників приходить в суд захищати свої інтереси; обвинувач, зокрема державний, — домагатися засудження і пока­рання особи, яку притягають до кримінальної відповідальності, а обвинувачений (підсудний) або його захисник - "відбиватися" у будь-який спосіб від обвинувачення. Цілком зрозуміло, що їх цілі в такому судовому протиборстві несумісні з метою встановлення істини. Вони прагнуть до захисту свого інтересу, "виграшу" своєї справи. Щодо суду, то він відповідно до такого доктринального трактування покликаний фіксувати, кому вдалося "виграти", "пе­реможця судової дуелі", "боротьби", а не істину. Отже, суддя не є активним шукачем істини у справі, яку він розглядає.

2. Доказування в США здійснюється за стандартами двох рівнів. Суди можуть зажадати високого стандарту (рівня) доказування (до­кази мають виключати будь-яку іншу гіпотезу, окрім гіпотези про винуватість), а в інших — явно зниженого ("переваги доказів"). Коли і в якій конкретній ситуації (наприклад, при вирішенні питан­ня про винуватість підсудного, встановлення обставин, що виключа­ють допустимість доказів, оцінці добровільності визнання підсудним своєї вини, законності утримання під вартою) допустимо використо­вувати якийсь з цих стандартів — практично залишено на розсуд суддів. Однак у будь-якому випадку порівняно високий стандарт, що вимагає, щоб рішення ухвалювалося на основі "гіпотези про винність", є далекий від орієнтування на досягнення Істини. Будь-яка гіпотеза — лише припущення, а не достовірне знання чогось.

3. Трактування кримінального процесу як суперечки обумовлює також вирішення питання про доказове значення визнання обвинува­ченим своєї вини. Цьому різновиду доказів заздалегідь дано явно за-вишену оцінку. В її основу покладено той факт, що до цього часу і доктрина, і практика (судова і законодавча) виходять із такого по­силання: якщо кримінальний процес — це суперечка, і якщо один Із її учасників (обвинувачений) визнає себе винним ("таким, що зазнав поразки"), то тим самим втрачає сенс продовження такої суперечки, Go те, що вважається у будь-якій справі суперечливим (факт вчинення злочину конкретною особою), після заяви обви-

442

443

нуваченого про те, що він визнає себе винним, припиняє бути таким. Від позииії обвинуваченого значною мірою залежать дії поліції у ході досудового провадження. Якщо така особа погоджується з тим, що ставиться їй у провину (в чому підозрюють або обвинувачу­ють), то не треба шукати даних, які б могли її викрити, бо вони не знадобляться у суді. Визнання обвинуваченим своєї вини відкриває можливість для спрошеного закінчення кримінальної справи з до­помогою переговорів з приводу так званої "угоди на випадок визнання вини". Визнання вини може також бути підставою для того, щоб журі присяжних не комплектувалось І судова перевірка доказів, в тому числі обвинувальних, не здійснювалась. Отже, визнання обвинуваченим вини веде до його автоматичного засуджен­ня. Саме така ситуація становить зміст відомого англосаксонського інституту "оголошення себе винним", який настільки широко поширений на практиці, що переважну кількість обвинувальних вироків постановляють не в результаті успішного доказування з боку сторони обвинувачення, а лише тому, що на початку судового розгляду обвинувачений дав стверджувальну відповідь на питання головуючого: "Чи визнаєте Ви себе винним у пред'явлених пунктах обвинувачення ?"*.

4. Норми доказового права США орієнтовано переважно на вирі­шення конкретних (приватних) питань, а саме: про коло осіб, яких можна викликати як свідків; про умови, за яких особа може бути свідком (вік, психічний стан, присяга тошо); про доказове значення впізнання і умови його правомірності; про правила усунення від давання показань свідка, який змінив свої показання не на користь сторони, яка його викликала; про порядок встановлення факту за­судження свідка у минулому; про допустимість у справах про статеві злочини надання доказів, що стосуються манери потерпілої носити одяг; про деякі особливості дослідження доказів у справах про незаконний обіг наркотиків тощо. Таку докладну регламентацію зумовлено тим, що присяжні, які розглядають справу, не мають юридичної освіти.

5. Класифікація доказів дешо відрізняється від вітчизняної. Наприклад, існує поділ доказів на судові та позасудові; задовільні (заслуговують на довіру) і незадовільні (не заслуговують на довіру).

' У континентальній "кримінальне-процесуальній американістиці" до цього часу часто цитують фразу міністра юстиції США, висловлену вже досить давно і опубліковану "N'ew York Times" 11 серпня 1970 р. (с. 24), про те, що якби число випадків '"оголошення себе винним" становило не 90% від загальної кількості розглядуваних сулами справ, а, припустимо, 80% (на перший погляд, розбіжність не така вже й велика), то відразу знадобилося 6 двократне, як мінімум, збільшення корпусу суддів і судового персоналу (Ceiiras J. La celeritc de la procedure penale dans le droit des Etats-Unis // Revue intemalionale de droit penal. Vol. 66. 1995. № 3-4 P 511 — щіт. за: Галоеко Л. В. Альтернативы уголов­ному преследованию в современном праве. — СПб., 2002. — С. 180).

444

Для кожного виду доказів встановлено специфічні правила визна­чення належності та допустимості,

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:

1. У кримінальному процесі Франції:

— тягар доказування покладено на сторону обвинувачення і тільки в деяких випадках — на сторону захисту;

— принцип свободи доказів врівноважується принципом закон­ного режиму збирання доказів;

— існує спростовна презумпція істинності протоколів і рапортів, складених поліцією (дізнанням).

2. У кримінальному процесі США:

— не існує вимоги щодо обов'язкового встановлення істини у кримінальній справі (кримінальний процес — це не та суперечка, в ході якої народжується істина);

— доказування здійснюється за стандартами двох рівнів: 1) висо­кого (докази повинні виключати будь-яку іншу гіпотезу, окрім гіпо­тези про винність); 2) зниженого ("переваги доказів");

— визнанню обвинуваченим своєї вини заздалегідь дається явно завищена оцінка.

3. АЛЬТЕРНАТИВИ КРИМІНАЛЬНОГО ПЕРЕСЛІДУВАННЯ"

У світі існує дві кримінальне-політичні концепції реакції на злочини:

1) класична концепція — переслідування державою в публічному порядку (в загальносуспільних інтересах) всіх осіб, які вчинили злочини, і призначення їм за рішенням суду кримінального пока­рання (переважає а Україні);

2) "альтернативна " концепція — відмова держави иід пересліду­вання із застосуванням певних альтернатив (доволі широко вико­ристовується в державах розвиненої демократії).

Альтернативи кримінальному переслідуванню — це такі форми ре­акції на злочин, які пов'язані:

• по-перше, з відмовою від класичного кримінального переслі­дування (в процесуальному сенсі) і покарання (в матеріально-пра­вовому сенсі);

• по-друге, з виконанням особою, яка підлягає кримінальному переслідуванню, певних умов, що є підставою для її звільнення від такого переслідування.

' Піл час викладення цього питання використано положення монографії Л. В. Головка (Головко Л. В. Альтернативы уголовному преследованию в совре­менном праве. - СПб., 2002. - С. 92-121, 178-185).

445

Деякі з них вже було розглянуто раніше (в лекції "Особливості провадження у кримінальних справах про неповнолітніх" — вирі­шення кримінальне-правових конфліктів на сімейних конферен­ціях s Новій Зеландії).

8. І. Інститут медіани у Франції

24 липня 2002 р. Економічна і соціальна рада при ООН ухвалила резолюцію "Про основні принципи програм відновлюючого право­суддя у кримінальних справах", яка рекомендує всім країнам розвивати та впроваджувати програми відновлюючого правосуддя у національне судочинство, [снує декілька моделей подібного право­суддя, і найпоширенішою його формою є програми примирення жерта і правопорушників (медіація).

Відповідно до Рамкового рішення ради Європейського Союзу "Про положення жертв у кримінальному судочинстві" від 15 березня 2001 р. медіація у кримінальних справах — це процес пошуку до або під час кримінального процесу взаємоприйнятного рішення між потерпілим та правопорушником за посередництва компетентної особи — медіатора.

На підставі цього рішення всі країни Європейського Союзу зо­бов'язані поширювати посередництво в кримінальних справах та забезпечувати прийняття до розгляду будь-якої угоди між жертвою та правопорушником, досягнутої в процесі посередництва. Причому до 22 березня 2006 р. всі країни ЄС в обов'язковому порядку повин­ні ухвалити закони, які б забезпечували проведення посередництва в кримінальних справах¹.

У Франції прокурор, який вирішує питання про порушення публічного позову (за вітчизняною термінологією -- "порушення кримінальної справи"), вправі на власний розсуд оцінювати доціль­ність кримінального переслідування в кожному окремому випадку.

Вважають, що медіація зародилася у місті Баланс. Місцевий про­курор, аналізуючи дрібну злочинність, дійшов висновку, що тради­ційна кримінальна юстиція "не здатна усунути незначні конфлікти; навпаки — вона їх тільки загострює". Прокурор, звичайно, може на підставі принципу доцільності кримінального переслідування прийняти рішення про відмову в порушенні публічного позову. Однак у такому разі він "залишає незадоволеним потерпілого і куль­тивує у злочинця почуття безвідповідальності". З цієї причини Голова трибуналу інстанції І Прокурор Республіки Баланса спробували віднайти третій, "нестандартний" спосіб вирішення кримінально-правового конфлікту. Ним і стала медіація, яка існувала спершу як

лравозастосовна процедура без правової регламентації. Сутність медіації полягає у такому.

1. Особа, яка вчинила заборонене кримінальним законом діяння, відшкодовує шкоду відповідно до мирової угоди, що 'її укладають сторони, а прокурор відмовляється від порушення публічного по­зову.

2. Для вирішення питання про примирення сторін залучають арбітра. У Балансі вирішили запрошувати для цього авторитетних нейтральних осіб, які знають місцеве населення і не наділені влад­ними повноваженнями щодо сторін (свого роду "третейських суд­дів"). У різних кварталах міста за допомогою Комунальної ради запобігання злочинності було обрано від 4 до 6 осіб як штатних громадських "примирювачїв".

Прокурор, вирішивши, що доцільно замість традиційного кри­мінального переслідування застосувати примирювальну процедуру, відбирає двох із цих осіб і передає їм справу. В разі досягнення примирення самі ж громадські арбітри і контролюють виконання умов угоди.

Якщо ж сторони не примирилися або не виконують умов угоди, справу повертають прокуророві, який вирішує питання про її по­дальшу долю відповідно до вимог КПК.

Пізніше, спочатку 2 жовтня 1992 р. згідно із Циркуляром міністра юстиції Франції, а потім і Законом від 4 січня 1993 р. про внесення змін і доповнень до К.ПК медіація дістала правову регламентацію.

Протягом останніх років активізувався рух за впровадження програм примирення у Східній Європі, і на особливу увагу заслуго­вує досвід Польщі. Серед країн колишнього СРСР лідером є Росія, де програми медіації діють протягом кількох років у 10 містах, зокрема у Москві, Пермі, Тюмені, Іркутську'.