Передмова
| Вид материала | Курс лекцій |
- Частина захист інформації від витоку по технічнихканалах, 481.09kb.
- Передмова, 908.9kb.
- Управління освіти Кременчуцької міської ради Кременчуцька загальноосвітня школа І-ІІІ, 514.6kb.
- Передмова, 587.1kb.
- Передмова, 524.47kb.
- Передмова 5, 616.83kb.
- Правила безпечної роботи з інструментом та пристроями Київ 2001 передмова, 2909.45kb.
- Передмова, 1427.51kb.
- Правила безпеки для тютюнового та тютюново-ферментаційного виробництва передмова, 6226.62kb.
- Навчальний посібник підготовлено за сприяння Національного банку України, 5515.57kb.
ЛЕКЦІЯ 5. ДОКАЗИ І ДОКАЗУВАННЯ У КРИМІНАЛЬНОМУ ПРОЦЕСІ
1. Поняття, ознаки і класифікація доказів.
2. Джерела доказів.
3. Поняття, мета І значення доказування.
4. Структура процесу доказування.
5. Предмет, межі та суб'єкти доказування.
6. Особливості процесу доказування в окремих стадіях кримінального процесу.
І. ПОНЯТТЯ, ОЗНАКИ ї КЛАСИФІКАЦІЯ ДОКАЗІВ'
Поняття доказу в кримінальному процесі е легальним (визначеним у законі).
Згідно із ч. 1 ст. 65 КПК докаїами в кримінальній справі є різні фактичні дані", на підставі яких у визначеному законом порядку орган дізнання, слідчий і суд встановлюють наявність або відсутність суспільне небезпечного діяння, винність особи, яка вчинила це діяння, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.
За даними В. П. Гмирка, кримінально-пронесуальний закон жодної із держав Євросоюзу не містить легального визначення доказів1.
Із процесуальними доказами не слід плутати:
• інформацію, що циркулює у кримінальному процесі;
• аргументи сторін і думки осіб, які ведуть судочинство;
• судження про ймовірність певного розвитку подій або взаємозв'язку явищ;
• логічні докази.
Іншими словами, не можна розглядати як докази (в процесуальному сенсі) позиції сторін і суддів, а також висновки, зроблені ними
102
' На зміст иієї лекції істотно вплинула позиція В. П. Гмирка. викладена ним У конспекті проблемної лекції (див І Гмирко В. Кримінально-проиесуальні докази: поняття, структура, характеристики, класифікація. — Дніпропетровськ, 2002), а також сприйнята автором під час особистого спілкування з ним.
Таке саме визначення доказів закріплено у господарському процесуальному законі (ч. 1 ст. 32 Господарського процесуального кодексу України) та новому ЦПК (ч. 1 ст. 57).
1 Див.: Г/нирко В. Зазнач, праіія. — С. 3.
103
на підставі доказів та "попереднього1 знання, яке випливає із раніше набутого життєвого і професійного досвіду.
Це треба особливо мати на увазі, оскільки радянська теорія доказів визначає їх у панівній версії як "фактичні дані", що містяться в установленому законом джерелі1.
Термін "фактичні дані" іноді замінюють словами "відомості про факти", "відомості".
Отже, докази стають об'єктом свідомості, оскільки: відомостей, даних, інформації не існує поза суб'єктом, що 'їх сприймає, та суб'єктом, який їх транслює.
Зміст інформації, що циркулює в ході кримінального судочинства, залежить від позиції учасника процесу, який отримує її.
У радянській доктрині існувала (шо і до цього часу має прихильників) думка, нібито відомості не утворюються людьми у власних інтересах (цілях), а "містяться" у встановленому законом джерелі.
Щоб підкреслити логічну некоректність наведеного вище визначення доказів, С. А. Пашин пропонує звернутися до речових доказів. Певна річ, "мертка матерія" ніякими "відомостями" не володіє. Це твердження можна пояснити за аналогією із тестами Роршаха3. Людям роздають картки, на яких зображено кольорові плями випадкової конфігурації (це не малюнок) і які не мають ніякого інформаційного навантаження. Розглядаючи ці картки, люди повідомляють психологу про те. що на них зображено (тобто те, що вони, як їм здається, бачать). За характером "відомостей" такого роду можна зробити висновок про психічний стан пацієнта, однак цілком очевидно, що ніяких "даних" на картинках не містилося, а "інформація" — плід фантазії досліджуваної особи.
Зрозуміло, що З доказів, які виходять безпосередньо від людини (показання, висновки, документи), можна отримати Інформацію про сприйняття події цією особою. Проте слова свідків, експертів і посадових осіб не мають самостійного значення, доки їх лроііе-суально не доопрацьовано і не пристосовано до потреб сторін. На цьому етапі й одержують "фактичні дані" у процесуальному сенсі.
Отже, одні й ті самі фактичні дані можуть визнавати доказами одна чи навіть обидві сторони, але не визнавати суд, і навпаки.
Кримінальне-процесуальні докази не є чимось сталим протягом всього часу провадження у кримінальній справі, їх можуть долучати до системи (сукупності) доказів і навпаки не один раз. Однак у будь-якому випадку фактичні дані для того, щоб стати доказами, повинні мати певні ознаки.
Учені-процесуалісти багато працювали над пошуком і описом невід'ємних ознак доказів. Наслідком цієї роботи стало визначення таких ознак: 1) належність; 2) допустимість; 3) достовірність; 4) достатність (щодо сукупності доказів).
Допустимість доказів — це дозволеність для органу чи посадової особи, яка веде кримінальний процес, у силу положень процесуального права використати і'х як докази.
Допустимість доказу визначають залежно, насамперед, від обставин його отримання і залучення до справи.
Умови допустимості доказів":
• одержання фактичних даних із належного джерела — ч. 2 ст. 65 КПК (наприклад, не можуть бути доказами у кримінальній справі фактичні дані, одержані в результаті допиту особи, яка не могла підлягати допиту як свідок, — ч. 1 ст. 69 КПК);
• одержання фактичних даних належним суб'єктом (державним органом або особою, яка веде кримінальний процес);
• одержання фактичних даних у належному процесуальному порядку (із дотриманням передбаченої законом процедури);
• належне оформлення джерела фактичних даних (протокол слідчих дій, протокол судового розгляду).
Законодавець певне значення надає також змісту отримуваних фактичних даних. Наприклад, згідно з ч. 2 ст. 16 Закону України від 19 жовтня 2000 р. "Про Всеукраїнський перепис населення" первинні (персональні) дані перепису населення не можуть вимагати суд, органи прокуратури, інші органи для вивчення та використання як докази під час розгляду кримінальних справ. Це є конфіденційна інформація, що охороняється законом.
Допустимість доказу має бути визначено, як правило, в момент його подання для розгляду. Однак доказове значення деяких фактичних даних слід з'ясовувати раніше, ніж їх буде досліджено як докази. Наприклад, спочатку має бути доказано, що пістолет безпосередньо використовували під час вчинення злочину з метою досягнення певного результату, а потім його може бути залучено як речовий доказ — знаряддя злочину (ч. 1 ст. 78 КПК).
Після визначення недопустимості фактичних даних як доказів можна вже далі не перевіряти і не оцінювати їх належність, достовірність та достатність (самого по собі чи в сукупності з іншими доказами).
У багатьох закордонних державах діє правило "отруєного дерева" (або "ефект доміно"), згідно з яким наслідком визнання одного
1 Див.: Теория доказательств в советском уголовном процессе. — 2-е над. — М„ 1973. - С. 225.
' Герман Роршах — швейцарський психіатр і психолог. В 1921 р. створив психодіагностичний тест для дослідження особи.
" У частині 2 розділу 2 Концепції суд о во-правової реформи в Україні від 2S квітня 1992 р було передбачено "чітке визначення умов допустимості доказів". Однак у кримінально-процесуальному законі такі умови до цього часу не визначено.
104
105
доказу недопустимим є невизнання доказами всіх фактичних даних, одержаних на його підставі. Наприклад, якщо у кримінальній справі встановлено, що фактичні дані про місце знаходження викрадених речей отримано від обвинуваченого шляхом застосування щодо нього насильства, погроз або інших незаконних методів, то з'ясовані на підставі таких показань під час виїмки фактичні дані доказами не визнають. В Україні таке правило не діє.
Належність доказів — це можливість фактичних даних під час їх використання з'ясовувати чи, навпаки, "затемнювати" обставини, що належать до предмета доказування.
Належність доказу визначають залежно від значущості для справи тих відомостей, які можна було б при його використанні ввести у процесуальний обіг.
Усі докази, шо дають у конкретних умовах місця і часу підставу для міркувань (роздумів) про обставини предмета доказування, вважають належними.
Належність доказу можна визначити як його "гносеологічну допустимість".
Достовірність доказів — це можливість застосування фактичних даних у процесі доказування з погляду знання про джерела, обставини, методи їх утворення і отримання в контексті використання у справі інших матеріалів. Іншими словами, достовірність доказів — це їх "гносеологічна допустимість".
У кримінальному процесі йдеться не про ту достовірність, що в точних науках' (рівна одиниці ймовірність), і не про "істинність" (істину можна шукати безкінечно — див. питання трете цієї лекції), а про так звану практичну достовірність, якою переважна більшість людей, які перебувають у здоровому глузді, задовольняється в найвідповідальніших ситуаціях повсякденного життя.
Етапи визначення достовірності фактичних даних:
1. Визначення достовірності джерела. Наприклад, досліджуючи показання свідка, слід взяти до уваги:
• його суспільне положення, тобто ціну, яку він може сплатити за неправду;
• факт попереднього засудження за неправдиві свідчення;
• стан свідка в момент сприйняття події;
• його зацікавленість у вирішенні справи.
2. Визначення достовірності методу отримання фактичних даних. Під час дослідження:
• протоколу огляду місця події — треба взяти до уваги освітлення, за якого здійснювався огляд;
' У "неточній математиці" точність або ймовірність існування тих чи Інших полій розміщується на шкалі віл нуля до одиниці.
106
• висновку експерта — характеристики застосованої ним методики аналізу.
3. Визначення достовірності з урахуванням інших матеріалів справи. Наприклад, показання одного свідка, що заслуговує на довіру, суперечать показанням обвинуваченого І висновку експерта. Зазвичай, достовірність фактичних даних у кінцевому підсумку можна встановити під час винесення рішення у справі. В частині 1 ст. 334 К1ПК зазначено, шо в мотивувальній частині обвинувального вироку наводяться докази, на яких грунтується висновок суду щодо кожного підсудного Із зазначенням мотивів, з яких суд відкидає інші докази.
Достатність доказів — це можливість суду чи органу кримінального переслідування покласти їх сукупність або ж один із них в основу процесуального рішення. Ця ознака доказів застосовується тільки щодо пеиної їх сукупності.
На відміну від норм, чинних у період панування теорії формальних доказів, сучасні правові акти скупо регламентують питаний достатності. Наприклад, у ч, 2 ст. 74 КПК зазначено: "Визнання обвинуваченим своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є у справі".
Достатність доказів визначають, переважно, виходячи із життє-Іюго та професійного досвіду осіб, які приймають кримінал ьно-проиесуальні рішення.
Констатація недостатності доказів має такі наслідки:
• відмову від процесуального рішення, яке передбачалося прийняти (наприклад про притягнення як обвинуваченого);
• прийняття протилежного рішення (наприклад виправдувального вироку);
• скасування (після перевірки дії) раніше прийнятого рішення (наприклад рішення про арешт).
Докази класифікують на особисті та речові; обвинувальні та виправдувальні; первинні й похідні; прямі та побічні (непрямі).
До особистих доказів належать фактичні дані, що містяться у показаннях свідка, потерпшого, обвинуваченого, підозрюваного, протоколах слідчих І судових дій та інші документи, висновок експерта. Загальним для різних груп особистих доказів е психічне сприйняття людиною і передача усно або письмово у мовній або в іншій, формі відомостей, шо мають значення для справи.
Речові докази — це матеріальні об'єкти, які мають властивості, шо відображають обставини злочину у вигляді слідів зміни, походження тощо. Інформація, шо міститься в матеріальних об'єктах, передається не у мовній формі, а шляхом безпосереднього сприйняття ознак предмета.
107
Первинні та похідні докази розрізняють залежно від того, отримує інформацію особа, яка веде процес, із першоджерела цієї інформації, чи з "других рук".
Поділ доказів на обвинувальні та виправдувальні зумовлено відношенням до предмета обвинувачення. Обвинувальними доказами є фактичні дані, які вказують на обставини, що свідчать про вчинення злочину певною особою або обтяжують її вину. Виправдувальними — докази, цю вказують на обставини, які спростовують вчинення злочину певною особою або пом'якшують вину цієї особи.
Прямі та побічні докази розрізняють залежно від предмета доказування. Прямими доказами є такі фактичні дані, які безпосередньо вказують на обставини, що належать до предмета доказування, а побічні — на обставини, із яких можна зробити висновок про інші шукані у справі факти, ці докази лише допомагають встановити обставини, шо належать до предмета доказування.
ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ і:
1. Вітчизняний кримінальне-процесуальний закон містить легальне визначення доказів у кримінальній справі.
2. Невід'ємними ознаками кримінальне-процесуальних доказів є їх допустимість, належність, достовірність та достатність.
3. Докази класифікують на особисті та речові; первинні й похідні; обвинувальні та виправдувальні; прямі й побічні.
2. ДЖЕРЕЛА ДОКАЗІВ
Процесуальні джерела доказів — це форма збереження фактичних даних.
Згідно з ч. 2 ст. 65 КПК фактичні дані, що можуть бути доказами у кримінальній справі, встановлюються:
1) показаннями: свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого;
2) висновком експерта;
3) речовими доказами;
4) протоколами слідчих і судових дій;
5) протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів;
6) іншими документами.
1, Показання — це врегульоване кримінально-процесуальним законом повідомлення про обставини, що мають значення для справи, зроблене допитуваним дізнавачеві, слідчому, прокуророві, судді (суду).
108
Давання показань:
— для підозрюваного, обвинуваченого, потерпілого є правом;
— для свідка — обов'язком. Предметом показань;
— свідка € будь-які обставини, що підлягають встановленню у кримінальній справі, в тому числі про особу обвинуваченого, потерпілого та про взаємовідносини з ними;
— потерпілого — будь-які обставини, шо підлягають доказуванню у справі, в тому числі про взаємовідносини з обвинуваченим;
— підозрюваного — обставини, що стали підставою його затримання або застосування запобіжного заходу до пред'явлення обвинувачення, а також будь-які відомі йому обставини у справі;
- обвинуваченого — обставини, пов'язані з пред'явленням йому обвинувачення: ставлення до обвинувачення (винуватий, невинуватий, частково винуватий) та відомі йому обставини справи.
Не є доказами фактичні дані, повідомлені допитуваними, якщо останні не можуть вказати на їх джерело. Якщо показання базуються на повідомленнях інших осіб, то цих осіб має бути також допитано.
2. Висновок експерта — це письмовий документ, в якому на підставі дослідження, проведеного за постановою посадової особи, яка веде кримінальний процес, дається відповідь на поставлені у постанові запитання.
Акти або інші документи, в тому числі відомчі, де зазначено обставини, встановлені із застосуванням спеціальних знань (наприклад, про причини аварії, вартість ремонту, розмір недостачі матеріальних цінностей), не можна розглядати як висновок експерта, вони не є підставою для відмови в призначенні експертизи, навіть якщо одержані на запит суду, органу дізнання, слідчого або адвоката (п. 18 постанови Пленуму Верховного Суду України від ЗО травня 1997 р, N° 8 "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах", далі — постанова Пленуму від ЗО травня 1997 р. № 8).
Експерт дає висновок від свого імені й несе за нього особисту відповідальність. За необхідності в справі може бути призначено •кількох експертів, які дають спільний висновок. Якщо ж вони не Дійшли згоди, то кожний із них складає висновок окремо.
Предметом дослідження, результати якого відображають у висновку експерта, є поставлені посадовою особою, котра веде роцєс, питання, для вирішення яких потрібні наукові, технічні або інші спеціальні знання.
Особливість оцінки висновку експерта полягає в тому, що він
я особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора І суду не є
'ов язковим, але незгоду з ним має бути мотивовано у відповідних
станові, ухвалі, вироку. Практика свідчить, що зазначені особи,
109
як правило, погоджуються з фактичними даними, що містяться у висновку експерта.
Згідно з п. !7 постанови Пленуму від ЗО травня 1997 р, № 8 під час перевірки й оцінки експертного висновку треба з'ясувати:
— чи було додержано вимоги законодавства при призначенні та проведенні експертизи;
— чи не було обставин, які виключали участь експерта у справі;
- компетентність експерта і чи не вийшов він за межі своїх повноважень;
— достатність поданих експертові об'єктів дослідження;
- повноту відповідей на порушені питання та їх відповідність іншим фактичним даним;
— узгодженість між дослідницькою частиною та підсумковим висновком експертизи;
— обгрунтованість експертного висновку та його узгодженість з іншими матеріалами справи;
— якщо в справі щодо одного й того самого предмета проведено кілька експертиз, у тому числі комплексну, комісійну, додаткову чи повторну, суд повинен дати кожному висновку оцінку з погляду всебічності, повноти й об'єктивності експертного дослідження. Те саме стосується окремих висновків експертів — членів комісійної чи комплексної експертизи, які не підписали спільний висновок.
Ознайомившись із висновком експерта, посадова особи, яка веде кримінальний процес, має право допитати експерта з метою одержання роз'яснення або доповнення висновку (ст. 201 КПК).
Якщо висновок первинної експертизи* визнано неповним {досліджено не всі подані об'єкти або немає вичерпних відповідей на порушені питання) або неясним (нечітко викладений або має неконкретний, не визначений характер), то може бути призначено додаткову експертизу, яку доручають тому самому або іншому експертові.
Якщо є сумніви у правильності висновку експерта, пов'язані з недостатньою обгрунтованістю чи з тим, що він суперечить іншим матеріалам справи, а також за наявності істотного порушення процесуальних норм, які регламентують порядок призначення І проведення експертизи", призначають повторну експерт/ay, її проведення може бути доручено тільки іншому експертові.
Комісійну експертизу призначають у випадках, якщо є потреба провести дослідження за участі кількох експертів — фахівців у одній галузі знань.
Первинною є експертиза, під час проведення якої об'єкт досліджують уперше.
Істотними ноже бути визнано, зокрема, порушення, які призвели до °"' меження прав обвинуваченого чи Інших осіб.
110
Комплексну експертизу — якщо необхідно провести дослідження за участі кількох експертів, які є фахівцями в різних галузях
знань.
3. Речовими доказами згідно зі ст. 78 КПК є предмети, які:
• були знаряддям вчинення злочину; . зберегли на собі сліди злочину;
• були об'єктом злочинних дій;
• гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом;
• всі інші предмети, які можуть бути засобами для розкриття злочину і виявлення винних або для спростування обвинувачення чи пом'якшення відповідальності.
Правила роботи з речовими доказами. Речові докази має бути уважно оглянуто, по можливості сфотографовано, докладно описано в протоколі огляду і приєднано до справи постановою особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора або ухвалою суду. Речові докази зберігаються, при справі, громіздкі предмети, — в органах дізнання, досудового слідства, в суді або відповідному підприємстві, установі чи організації.
Якщо справу передають від одного органу дізнання чи досудового слідства до іншого, направляють прокуророві чи до суду, а так само передають з одного суду до іншого, речові докази передають разом із справою.
В окремих випадках речові докази може бути до вирішення справи в суді повернуто їх володільцям, якшо це не зашкодить успішному провадженню в справі.
Речові докази зберігають до набрання вироком законної сили або до закінчення строку оскарження постанови чи ухвали про закриття справи.
Документи — речові докази мають зберігатися весь час при справі, а заінтересованим особам, підприємствам, установам і організаціям за їх клопотанням вилають копії,
У тих випадках, якщо виникає спір про право власності на предмети, які є речовими доказами, їх зберігають, поки набере законної сили рішення суду, винесене з цього спору в порядку цивільного судочинства.
Речові докази, що можуть швидко зіпсуватися і які не можна
товєрнути володільцеві, негайно здають відповідним державним або
ооперативним організаціям для реалізації. Якщо згодом виникне
отреба повернути речові докази, то організації, які їх одержали,
вертають взамін такі самі речі або сплачують їх вартість за дер-
•авними цінами, що є на момент повернення.
Питання про речові докази вирішується вироком, ухвалою чи
;тановою суду або постановою органу дізнання, слідчого, прокурора про закриття справи, при ньому:
) знаряддя злочину, що належать обвинуваченому, конфіскують;
II
2) речі, вилучені 3 обігу, передають відповідним установам або знищують;
3) речі, які не мають ніякої цінності та не можуть бути використані, знищують, а якщо заінтересовані особи просять про Іде, — передають їм;
4) гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхо передають у дохід держави;
5) гроші, цінності та інші речі, які були об'єктом злочин дій, повертають їх законним володільцям, а якщо їх не встановлені то докази переходять у власність держави.
Спір про належність речей, що підлягають поверненню, вирішується в порядку цивільного судочинства.
4. Протоколи слідчих і судових дій — це письмові акти, в яких особа, яка проводить дізнання, слідчий, прокурор і суд фіксують порядок, хід і результати проведених ними слідчих дій- До таких дій за КПК належать огляд, освідування, виїмка, обшук, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин подій.
Більшість процесуалістів не відносять до джерел доказів протоколи допитів свідків, потерпших, підозрюваних і обвинувачен бо доказову силу мають показання допитаних осіб. Однак іс погляд, згідно з яким протоколи допитів є похідними засобам доказування.
Протоколи слідчих дій не можуть бути речовими доказами у справі. Значення таких їм може бути надано лише в іншій справі у разі, якшо ці протоколи були підроблені або якимось іншим способом набули ознак речових доказів (ст. 78 КПК).
Особливе місце серед протоколів посідає протокол судового засідання, в якому фіксуються всі дії, що провадяться в суді (за винятком провадження експертизи), та всі рішення, за винятком кінцевого судового.
5. Протоколи з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшуковик заходів, — це письмові акти, складені органами, уповноваженими здійснювати оперативно-розшукову діяльність, в яких відображаються її факт, зміст і результати.
Згідно з п. 2 ст. 10 Закону України "Про оперативно-розщукову діяльність" (далі — Закон про ОРД) матеріали оперативно-розшу-кової діяльності використовують для отримання фактичних даних, які можуть бути доказами у кримінальній справі,
У чинному законодавстві України про ОРД немає окремої норми, яка б встановлювала вичерпний перелік оперативно-розшукових заходів, розкривала їх зміст та порядок здійснення. Про оператив-но-розшукові заходи лише в загальній формі згадано в ст. 8 Закону про ОРД. яка встановлює також права підрозділів, що їх здійснюють.
112
Вичерпний перелік цих заходів, їх зміст та порядок здійснення регламентовано у відомчих нормативно-правових актах.
КПК та законодавство про ОРД не містять спеціальних норм, які б встановлювали вимоги до протоколів з відповідними додатками до них, складеними уповноваженими органами за результатами оперативно-розшукових заходів, що підлягають використанню як джерело фактичних даних у кримінальному судочинстві, та до порядку їх складання.
Згідно із загальними вимогами до доказів у кримінальному процесі, протоколи оперативно-розшукових заходів мають відповідати тим самим вимогам, що й протоколи слідчих дій (ст. 85 КПК), за винятком того, що в оперативно-розшукових заходах не беруть участі поняті.
До протоколу може бути додано матеріальні (фізичні) носії інформації (фотознімки, матеріали звукозапису, кінозйомок, відео-запису, плани, схеми, зліпки та інші матеріали), які пояснюють його зміст. Згідно з ч. З ст. 15 Закону України від ЗО червня 1993 р. "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" фактичні дані, одержані та зафіксовані співробітниками спеціальних підрозділів із застосуванням технічних засобів, може бути використано як докази в судочинстві.
Відповідно до ст. 68 КПК органи досудового слідства, прокурор та суд можуть допитати як свідків посадових осіб, які здійснювали оперативно-розшукові заходи, складали протокол за їх результатами, а також витребувати технічні засоби, пристрої тощо, за допомогою яких фіксувалися фактичні дані.
У додатках до протоколу оперативно-розшукового заходу має бути опис документів і предметів із зазначенням їх індивідуальних ознак. Можливе подання матеріалів у копіях, у тому числі й перенесення найважливіших моментів (розмов, сюжетів) на єдиний носій, про що обов'язково зазначають у супровідних документах чи протоколі. Оригінал у цьому разі має зберігатися в оперативно-розшуковому підрозділі до завершення судового розгляду справи та набрання вироком законної сили.
Після визначення належності та допустимості протоколи one-ративно-розшукових заходів та додатки до них можуть залучати до кримінальної справи постановою органу дізнання, слідчого, прокурора чи ухвалою суду, в провадженні яких перебуває кримінальна справа. Якщо зазначені протоколи не можна залучити в кримінальній справі як докази, то їх використовують відповідно до ст. 10 Закону про ОРД як орієнтовну інформацію для планування та проведення слідчих дій, висування версій тощо.
Протоколи оперативно-розшукових заходів та додатки до них оцінюють за загальними правилами оцінки доказів (ст. 67 КПК).
113
Особливості полягають у тому, що орган дізнання, слідчий, прокурор чи суд повинні з'ясовувати:
— чи відповідають оперативно-розшукові заходи цілям І завданням ОРД (ст. 1 Закону про ОРД);
— чи уповноваженим на те суб'єктом ОРД проведено оперативно-розшукові заходи (ст. 5 Закону про ОРД);
— чи передбаченими законом заходами отримано матеріали ОРД (ст. 8 Закону про ОРД);
— чи передбачено законом підстави для проведення оперативно-розшукових заходів (ст. 6 Закону про ОРД);
— чи у встановленому порядку проведено оперативно-розшукові заходи (статті 8, 9, 9-1, 9-2 Закону про ОРД);
- чи у всталовленому порядку оформлено результати опера-тивно-розшукових заходів.
6. Інші документи. Будь-який спосіб фіксації є документуванням конкретних обставин. У найзагальнішому плані під документом розуміють будь-який об'єкт матеріального світу, на якому знаками (буквами, числами тощо) зафіксовано які-небудь відомості про якісь об'єкти чи їх зображення.
Джерелами доказів у кримінальній справі є лише той документ, який відповідає вимогам допустимості, що забезпечується такими умовами:
• він містить відомості про фактичні обставини, що мають значення для справи;
• наявність даних про те, яким чином документ потрапив до матеріалів справи;
• дотримано вимоги щодо реквізитів службових документів;
• наявність посилань на джерело повідомлення, на назву нормативного акта, номер і дату архівного документа, та на осіб, від яких отримано дані.
Якщо немає хоча б однієї із цих ознак, документ втрачає доказове значення, адже є сумніви у достовірності фактів, що в ньому містяться.
Не є джерелом доказів документ, походження якого не встановлено (анонімний лист, записник не встановленого власника).
За характером виникнення документи поділяють на дві групи:
1) офіційні (що надходять від підприємств, організацій І установ);
2) особисті (шо надходять від приватних осіб).
Офіційні документи повинні мати встановлені для них реквізити (штамп, печатку, підписи). Якщо відомості про фактичні дані викладають громадяни, то до форми документа може бути висунуто вимоги лише в особливих випадках (наприклад, доручення, розписка тощо). Причому слід мати на увазі, що такі документи можна використовувати в процесі доказування, якщо достовірно встановлено їх власника і джерело походження.
114
За способом фіксації відомостей документи можуть бути: . письмові — на папері (довідки, характеристики, листи);
• електронні -- інформацію в яких зафіксовано у вигляді електронних даних, ураховуючи обов'язкові реквізити документа (ч. 1 ст. 5 Закону України від 22 травня 2003 р. "Про електронні документи та електронний документообіг"). Якщо автор створює ідентичні за документарною інформацією та реквізитами електронний документ та документ на папері, кожен з них є оригіналом і має однакову юридичну силу (ч. З ст. 7 цього ж Закону). Допустимість електронного документа як доказу не можна заперечувати винятково на підставі того, що він має електронну форму (ч. 2 ст. 8 Закону). У зв'язку з розширенням обігу електронних документів законодавцеві слід врегулювати порядок використання фактичних даних, шо містяться в електронних документах, як доказів у кримінальних справах;
• графічні (схеми, графіки, креслення);
• знакові (табуляграми);
• фото- і кінематографічні (фотокартки, слайди, кіноплівки);
• відеозапис (відеотеки);
• звукозапис (фонограми).
Процесуальний режим фіксації, зберігання і вирішення долі інших документів суттєво відрізняється від процесуального режиму, встановленого законом для речових доказів.
ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 2:
1. Процесуальні джерела доказів є формою збереження фактичних даних.
2. Докази встановлюються: показаннями свідка, потерпілого, підозрюваного, обвинуваченого; висновком експерта; речовими доказами; протоколами слідчих і судових дій; протоколами з відповідними додатками, складеними уповноваженими органами за результатами огеративно-розшукових заходів; іншими документами.
3. ПОНЯТТЯ, МЕТА І ЗНАЧЕННЯ ДОКАЗУВАННЯ
Кримінальне-процесуальне доказування — це здійснювана в правових і логічних формах частина кримінально-процесуальної діяльності органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, що полягає у висуванні можливих версій щодо системи юридично-значущих обставин кримінальної справи, у збиранні, перевірці та оцінці доказів за цими версіями, а також в обгрунтуванні на досу-довому слідстві достовірного висновку про доведеність вини особи та його подальше обстоювання у судових стадіях процесу.
115
Доказування є стрижнем кримінально-процесуальної діяльності, воно має в ній найбільшу "питому вагу". За влучним висловом П. А. Лупінської, доказування становить "серцевину кримінально-процесуальної діяльності"1.
Діяльність із доказування вини особи здійснюється на виконання обов'язку, який дістав назву "тягар доказування"2. У вітчизняному кримінальному процесі тягар доказування покладено на сторону обвинувачення.
За своєю гносеологічною сутністю кримінально-процесуальне доказування є різновидом пізнання людиною дійсності. Тому в ньому застосовуються з урахуванням специфіки всі закони і категорії сучасної гносеології.
Водночас кримінально-процесуальне доказування не є науковим в тому розумінні, що воно;
1) не ставить за мету пізнання закономірностей розвитку природи і суспільства (пізнавальну діяльність спрямовано на з'ясування обставин конкретного діяння);
2) не може тривати нескінченно, воно обмежене процесуальними строками;
3) здійснюється спеціальними суб'єктами за допомогою специфічних засобів, у визначеній кримінальне-процесуальним законом формі.
Однак кримінально-процесуальне доказування має і багато спільного з науковим пізнанням, передусім з історичним, бо досліджують подію минулого.
Сукупність правових норм, які регламентують порядок доказування у кримінальних справах, становить під гал узь кримінально-процесуального права — доказове право. До його системи належать:
1) норми глави 5 КПК "Докази", що регулюють загальні положення доказування: поняття доказів; предмет доказування; способи збирання доказів; правила оцінки доказів; процесуальні джерела доказів;
1) норми-принципи кримінального процесу — вільна оцінка доказів; всебічність, повнота й об'єктивність дослідження обставин справи, презумпція невинуватості;
3) норми, якими врегульовано права та обов'язки учасників кримінального процесу в частині доказування, — наприклад, право обвинуваченого, потерпілого та інших заінтересованих учасників
1 Див.; Уголовный процесс: Учебник для ВУЗов / Пол общ. ред. П. А. Лунин-ской. - М., 1995. - С. 127.
г Цей термін походить від давньоримського onus probandi. Під ним розуміли обов'язок продукувати докази, тобто обов'язок однієї із сторін, які сперечаються, підкріпити спою позкшю позитивними аргументами (Див.: Флетчер Дж., Наумов А. В. Основные концепции современного уголовного права. — М., 1998. - С 49).
116
несу подавати докази; обов'язок органу дізнання виконати до-ня слідчого про провадження слідчих та оперативно-розшу-
кових ДІЙ;
4) норми, які регламентують провадження слідчих і судових дій та інших процесуальних дій зі збирання та перевірки доказів (глави 12,
14-18, 26 КПК);
5) норми, що встановлюють підстави і порядок прийняття та окантування процесуальних рішень (наприклад ст. 131 КПК: "коли є досить доказів, які вказують на вчинення злочину певною особою, слідчий виносить мотивовану постанову про притягнення цієї особи як обвинуваченого").
Суперечливим у вітчизняній юридичній літературі є питання щодо мети доказування, здійснюваного у кримінальному процесі.
Традиційною є концепція, згідно з якою метою доказування є об'єктивна істина. Цю концепцію побудовано на двох марксистських тезах:
1) світ може бути пізнано;
2) практика є критерієм істинності пізнання.
Однак останнім часом ця концепція дещо похитнулася (особливо в Росії після запровадження суду присяжних) у зв'язку з появою концепції практичної достовірності, за якою метою доказування визнають достовірність знань, що дає можливість прийняти обгрунтоване рішення у кримінальній справі.
Противники об'єктивної істини стверджують, що:
• її сучасні прибічники обстоюють ідеологію інквізиційного кримінального процесу. З об'єктивною істиною тісно пов'язаний постулат про те, що жоден злочин не повинен залишатися нерозкритим, а винний — непокараним. Саме тому відсоток розкриття злочинів У Радянському Союзі становий понад 90 (за рахунок приховування злочинів від обліку);
• вимога щодо встановлення об'єктивної істини є красивою на папері, але такою, що рідко реалізується на практиці.
Певна річ, концепція об'єктивної істини є вразливою як з теоретичного, так і з практичного погляду.
Теоретична вразливість цієї концепції полягає в тому, що вона Дійсно виправдовує інквізиційну конструкцію процесу. Остання передбачає встановлення істини будь-якими засобами ("мета виправдовує засоби").
У практичному плані концепція об'єктивної істини є неприйнятною через те, шо вона оперує абстрактними схемами, тоді як Під час провадження у кримінальній справі треба керуватися прагматичними міркуваннями. Навіть у філософії, де істина є одним із основних понять, однозначно й остаточно не вирішено, що вона t. Іроцес наближення до Істини є нескінченним, шо є неприйнкт-
117
ним для провадження у кримінальній справі, де існують жорсткі часові межі — процесуальні строки.
Істину визначають як відповідність знань дійсності. Однак досліджувана дійсність вже в минулому. Тому матеріальні та ідеальні сліпи є лише фрагментами дійсності, які скласти докупи вдається далеко не завжди. Окрім того, необхідно, щоб знання про дійсність були об'єктивними. Така вимога може зумовити безкінечний ланпюг отримання знань, що часто є неможливим в межах процесуальних строків.
Про об'єктивну істину в кримінальному процесі можна вести мову як про пізнавальний ідеал, якого треба прагнути, але не завжди досягають (таке розуміння мети доказування збігається із загальним визначенням мети як бажаного кінцевого результату людської діяльності). Нормативно визначити мету доказування неможливо. Врегулювати можна тільки шлях до її досягнення, яким е процедура доказування.
Доказування має кримінальне-правове та кримінально-npoue-суальне значення.
Кримінально-правове значення полягає в тому, що:
— тільки завдяки доказуванню можна встановити, чи мав місце злочин І якою є його кваліфікація;
— доказування забезпечує реалізацію такої кримінально-правової категорії, як кримінальна відповідальність.
Кршіінально-процесуальне значення доказування:
— правильне його здійснення дає змогу забезпечити реалізацію прав і законних інтересів всіх учасників кримінального процесу;
— всі питання, які виникають під час провадження у кримінальній справі, можна вирішити лише на підставі достовірно встановлених у ході доказування обставин;
— участь заінтересованих суб'єктів у доказуванні є гарантією реалізації принципів кримінального процесу (зокрема, принципів змагальності, забезпечення права обвинуваченого на захист, презумпції невинуватості);
— докази є підставою для прийняття всіх процесуальних рішень у кримінальній справі (доведеність вини підсудного покладено в основу вироку суду — ст. 327 КПК).
ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:
1. Кримінальне-процесуальне доказування здійснюється в правових та логічних формах.
2. Сукупність правових норм, які регламентують порядок доказування у кримінальних справах, становлять підгалузь кримінально-процесуального права — доказове право.
3. Об'єктивна істина як мета доказування у кримінальному процесі є пізнавальним ідеалом.
118
4 Доказування має як кримінальне-процесуальне, так і кримінально-правове значення.
4. СТРУКТУРА ПРОЦКСУ ДОКАЗУВАННЯ
Процес доказування — це шлях відтворення реальної картини події злочину, з'ясування її сутності та вироблення на підставі цього відповідних процесуальних рішень.
Цей процес формує комплекс процесуальних дій і відносин, які можна згрупувати в окремі відносно самостійні елементи. Останні є важливими для аналізу внутрішнього змісту кримінально-процесуального доказування.
Слід зазначити, що елементи процесу доказування не є етапами доказування.
Етапи — це періоди пошуку істини у різних справах і в окремих стадіях кримінального процесу. Наприклад, різними є етапи доказування на досудовому слідстві та в суді; у справах про вбивство і про крадіжку.
Елементи доказування є єдиними для всіх категорій кримінальних справ. В окремих стадіях процесу вони відрізняються лише своєю роллю і поєднанням.
Деякі процесуалісти (О. М. Ларін) зводять кримінально-процесуальне доказування по суті до одного елемента — ''дослідження фактів для пізнання істини".
Найпоширенішою (традиційною) є позиція вчених, згідно з якою процес доказування складається з 3 елементів: збирання, перевірка і оцінка доказів. Однак такий підхід не відображає ціпком зміст доказової діяльності, що завжди здійснюється з метою спростування або доведення певної версії {гіпотези, тези), а також обгрунтування висновків у кримінальній справі.
Зважаючи на це, вчені (Ф. Н. Фаткуллін) виокремлюють 5 елементів процесу доказування.
1 Побудова (висування) і динамічний розвиток версій у кримінальній справі. У кожній справі є, як мінімум, дві версії: J) подія злочину мала місце; 2) події злочину не було.
2. Збирання доказів — це здійснювана із дотриманням процесуальної форми діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду із пошуку та виявлення джерела фактичних даних, вилучення необхідної інформації та її фіксації.
Кримінальне-процесуальний закон (ч. 1 ст. 66 КПК) передбачає такі способи збирання доказів:
') провадження слідчих дій (допитів, очних ставок, пред'яв--ння для впізнання, відтворення обстановки та обставин події
ТОЩО);
119
2) вимога до підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явити предмети і документи, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані;
3) вимога проведення ревізій;
4) вимога до банків надати інформацію, яка містить банківську таємницю, щодо юридичних та фізичних осіб у порядку та обсязі, встановлених Законом України "Про банки і банківську діяльність" (ст. 62);
5) подання доказів підозрюваним, обвинуваченим, його захисником, обвинувачем, потерпілим, цивільним позивачем, цивільним відповідачем і їх представниками, а також будь-якими громадянами, підприємствами, установами та організаціями;
6) опєративно-розшукові заходи, здійснювані підрозділами, які мають право займатися оперативно-розшуковою діяльністю, за дорученням особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора і суду в справах, які перебувають у їх провадженні.
3. Перевірка доказів — це діяльність особи, яка провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду із ретельного, всебічного й об'єктивного визначення достовірності фактичних даних і доброякісності джерел їх отримання для правильного встановлення обставин кримінальної справи.
Перевірці підлягають як фактичні дані, так і їх джерела; як кожний доказ окремо, так і у сукупності з іншими. Докази перевіряють державні органи і посадові особи, від яких залежить прийняття процесуальних рішень. Інші суб'єкти процесу лише беруть участь у перевірці доказів.
Докази перевіряють:
1) шляхом докладного дослідження ознак кожного доказу і його джерела;
2) шляхом провадження процесуальних (слідчих) дій (у першу чергу — очної ставки, відтворення обстановки та обставин події, пред'явлення для впізнання, провадження експертизи);
3) логічним шляхом (аналіз змісту доказів; зіставлення доказу, що перевіряється, з іншими доказами; отримання нових доказів).
4. Оцінка доказів — не розумова (логічна) діяльність особи, що провадить дізнання, слідчого, прокурора, суду, яка полягає в тому, що ці посадові особи, керуючись своїм внутрішнім переконанням, яке ґрунтується на всебічному, повному й об'єктивному розгляді доказів у їх сукупності, законом і правосвідомістю, вирішують питання про допустимість, належність і достовірність та інші ціннісні характер и стики кожного доказу і достатність їх для обгрунтування процесуального рішення.
Жодні докази для суду, прокурора, слідчого і особи, яка провадить дізнання, не мають наперед встановленої сили (ч. 2ст. 67 КПК).
120
Це правило є основним для системи вільної оцінки доказів, яка діє у кримінальне-процесуальне му праві всіх розвинених демократичних держав.
До 1864 р. в Україні існувала формальна система оцінки доказів у кримінальних справах. Сутність такої оцінки полягала в тому, шо кожний доказ мав наперед встановлену силу (вагу). Наприклад, визнання підсудним своєї вини вважали "лучшим свидетельством всего света", і тільки на підставі ІІього можна було постановити вирок. Інші джерела відомостей за значущістю прирівнювали лише до частини цього "досконалого" доказу. Якщо ж вони у сукупності не могли бути прирівняні до визнання вини, то підсудного залишали •'у підозрі". При цьому надавали переваги за юридичною значущістю чоловікові перед жінкою; знатному перед незнатним; ученому перед невченим; духовній особі перед світською. Розслідування і провадження у суді оповивала канцелярська таємниця, а робота судді полягала у підсумуванні значень питомої ваги закріплених письмово доказів, що мало гарантувати об'єктивність розгляду справ.
Систему вільної оцінки доказів побудовано за принципом "на свідків зважають, а не рахують".
Вільна оцінка доказів допускає варіативність у результатах оцінки одних і тих самих доказів, здійснюваної різними посадовими особами, які ведуть кримінальний процес. Саме тому законодавець передбачає право прокурора і суду всіх інстанцій, які, оцінивши докази, шо є у справі, дійшли інших висновків, аніж слідчий, повернути кримінальну справу для провадження додаткового досудо-вого слідства.
Правила оцінки доказів покладено і в основу врегулювання відносин між слідчим і прокурором, пов'язаних із даванням прокурором вказівок із найважливіших питань, що виникають під час досудового слідства (про притягнення як обвинуваченого, про кваліфікацію злочину та обсяг обвинувачення, про направлення справи судді для попереднього її розгляду або про закриття справи). У частині 2 ст. 114 КПК встановлено право слідчого в разі незгоди Із цими Вказівками подати справу прокуророві вищого рівня з письмовим викладенням своїх заперечень. У цьому разі прокурор або скасовує вказівки прокурора нижчого рівня, або доручає провадження слідства іншому слідчому. Врегульовуючи питання про обов'язковість передавання справи іншому слідчому, законодавець виходив не тільки із поваги до нього. Слідчий, оцінюючи докази у зв'язку з питаннями, шо їх поставив перед ним прокурор у своїх вказівках, сформував власне (внутрішнє) переконання шодо необхідності прийняття іншого, ніж запропонував прокурор, рішення. У цьому випадку законодавець виходив із того, що рішення, якими визначається доля кримінальної справи і, що важливо, доля людини, слідчий не повинен приймати під тиском прокурора.
121
Судді, які входять до складу колегії, шо розглядає кримінальну справу, мають право на окрему думку під час підписання вироку. Це право також випливає із правила про вільну оцінку доказів кожною посадовою особою, яка веде процес.
5. Обгрунтування висновків у справі, яких дійшли суб'єкти доказування, — це підтвердження правильності висновків, що містяться у кримінально-процесуальному рішенні, сукупністю доказів (фактичне обгрунтування) і посиланнями на відповідні норми права (юридичне обгрунтування). Такі висновки формулюються на офіційних засадах і мають бути переконливими для всіх осіб, які приречені до провадження у справі, а також для всіх інших членів референтної групи, до якої, окрім посадової особи, яка обґрунтовує рішення, суб'єктів, що здійснюють відомчий контроль та прокурорський нагляд, адвокатів (захисників обвинуваченого та представників потерпшого), належать всі інші юристи.
Органи, які ведуть кримінальний процес, повинні викласти свої висновки у рішенні, обгрунтувавши їх доказами таким чином, щоб ні в кого не виникало сумнівів шодо правильності цих висновків.
Обґрунтуванню підлягають висновки про:
1) наявність чи відсутність обставин, які належало встановити (статті 64, 23 КПК);
2) доброякісність чи недоброякісність доказів і їх джерел;
3) належність і допустимість доказів;
4) їх юридичне-значущі властивості;
5) характер необхідних у справі рішень.
ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:
1, Процес доказування — це шлях відтворення реальної картини події злочину, з'ясування її сутності та вироблення на підставі цього відповідних процесуальних рішень.
2, Елементами процесу доказування у кримінальній справі є: 1) побудова і динамічний розвиток версій; 2) збирання доказів; 3) перевірка доказів; 4) оцінка доказів; 5) обгрунтування висновків у справі.
5. ПРЕДМЕТ, МЕЖІ ТА СУБ'ЄКТИ ДОКАЗУВАННЯ
Будь-який суб'єкт, звертаючись до навколишньої дійсності, стикається з нескінченною множиною об'єктів: предметів, явищ, процесів. Спроба вивчення їх всіх одночасно не має сенсу. Через це в ході пізнання виокремлюють у реальному світі лише деякі предмети, явища, процеси, спрямовуючи на них свій пізнавальний інтерес.
122
Залежло від їх кількості (обсягу) розрізняють: 1) об'єктивну реальність; 2) об'єкт пізнання; 3) предмет пізнання.
Злочин є об'єктом дослідження в багатьох галузях права і суміжних науках. Однак кожна з них досліджує окремі його сторони. Наприклад, у кримінальному праві досліджують поняття, види злочинів, їх склад тощо; в кримінології — рівень і динаміку злочинності та способи її запобігання і протидії. Окремі сторони злочину досліджують у .межах інших галузей права і наук: криміналістики, правової психології, оперативно-розшукової діяльності.
У кримінальному процесі також встановлюють обставини, які підлягають доказуванню у кримінальній справі, їх називають предметом доказування.
У предметі доказування є кримінально-правовий, цивільно-пра-иовий, кримінологічний та кримінальне-процесуальний елементи.
Кримінальна-правовий елемент предмета доказування утворює сукупність обставин, регламентованих ст. 64 КПК, а саме:
1) подія злочину (час, місце, спосіб та інші обставини вчинення злочину);
2) винність обвинуваченого у вчиненні злочину і мотиви злочину;
3) обставини, що впливають на ступінь тяжкості злочину, а також ті, що характеризують особу обвинуваченого, пом'якшують та обтяжують покарання;
4) характер і розмір шкоди, завданої злочином, а також розмір витрат закладу охорони здоров'я на стаціонарне лікування потерпілого від злочинного діяння.
Зазначені обставини підлягають доказуванню у кожній кримінальній справі. На момент провадження у справі вони можуть існувати лише в минулому.
Цивільно-правовий елемент предмета доказування визначається обставинами, пов'язаними із заявленим цивільним позовом та можливою конфіскацією майна винного.
Кримінологічний елемент предмета доказування складають причини та умови, що сприяли вчиненню злочину (ст. 23 КПК), які можуть існувати і на момент провадження.
Кримінальна'процесуальний елемент — це ті обставини, доказати які необхідно для вирішення поточних питань провадження у кримінальних справах. Ці обставини визначено законом як підстави до прийняття кримінальне-процесуальних рішень як за результатами певного обсягу діяльності у кримінальній справі (підстави до застосування запобіжного заходу), так і для провадження процесуальних дій (підстави до провадження обшуку; до приводу свідка чи обвинуваченого тощо).
Спірним у теорії кримінального процесу є питання про звільнення від доказування загальновідомих і преюдиційних фактів.
123
У цивільному процесі це питання вирішено на законодавчому рівні. В статті 32 ЦПК України врегульовано підстави звільнення від доказування. Ними є:
1) загальновідомість обставин (ч. 1);
2) встановлення фактів судовим рішенням, що набрало законної сили (ч. 2).
Факти, які згідно з законом припускаються як встановлені, не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спрос-' товано в загальному порядку (ч. 3).
Під час провадження у кримінальних справах положення шодо звільнення від доказування фактично також визнаються. Це сто-] сується випадків, коли, наприклад, одним судом визнається факт винності підсудного у вчиненні злочину, за вчинення якого він був раніше засуджений. Факт попередньої судимості покладається а обгрунтування висновку суду про наявність такої кваліфікуючої ознаки, як повторність вчинення злочину. Для суду, що розглядає кримінальну справу, обов'язковим є і факт, що підтверджений рішенням Іншого суду у цивільній справі (наприклад шодо порушення авторського права).
Для однозначності розуміння працівниками судових і правоохоронних органів положень щодо визнання доказаними загальновідомих І преюдиційних фактів, а також з метою забезпечення узгодженості у врегулюванні схожих між собою положень двох видів юридичного процесу (кримінального і цивільного) в кримінально-процесуальному законі доцільно врегулювати підстави звільнення від доказування зазначених вище фактів під час провадження у кримінальних справах.
Межі доказування — це такі межі доказової процесуальної діяльності, які констатують:
1) повноту версій, які перевіряють;
2) "глибину" дослідження обставин, що підлягають встановленню;
3) обсяг доказів і їх джерел, обов'язкових для визнання наяв-; ності або відсутності цих обставин;
4) достатність обгрунтування висновків у кримінальній справі. Межі доказування є різними у кожній кримінальній справі. Одна»
вони обов'язково мають забезпечувати законність і обгрунтованіст прийнятих у справі процесуальних рішень.
Наслідком неправильного визначення меж доказування може бути необгрунтоване звуження або розширення процесу доказування.
j3 необгрунтованого звуження деякі обставини, які належать до предмета доказування, залишаються недостатньо дослідженими через прогалини в доказовому матеріалі.
124
Наслідком необгрунтованого розширення є невиправдане нагромадження доказової інформації, залучення додаткових процесуальних сил І засобів.
Межі доказування на досудовому слідстві та в судовому розгляді кримінальної справи можуть не збігатися внаслідок:
— необхідності перевірки в стадії судового розгляду нових версій;
— неоднаковості визначення предмета доказування;
— різниці в оцінці належності, допустимості, достовірності та достатності доказів.
Суб'єкти доказування — це суб'єкти, які беруть участь у формуванні системи (сукупності) доказів у кримінальній справі. Суб'єктів доказування поділяють на дві групи:
1) державні органи і посадові особи, зобов'язані висувати версії, збирати, перевіряти, оцінювати і використовувати докази: орган дізнання, слідчий, прокурор, суддя — всі в межах своєї компетенції (ст. 4 КПК);
2) особи, які мають право брати участь у доказуванні певних обставин справи: обвинувачений, захисник, законний представник, потерпілий та інші суб'єкти, заінтересовані у результатах вирішення кримінальної справи. Вони можуть представляти докази, заявляти клопотання про витребування і приєднання доказів, вислоаіювати свою думку з приводу оцінки того чи іншого доказу тощо.
ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 5:
1. Предметом доказування у кримінальній справі є низка обставин, які підлягають встановленню.
2. У предметі доказування виділяють кримінальне- право вий, цивільно-правовий, кримінологічний та кримінальне-процесуальний елементи.
3. Межі доказування є індивідуальними у кожній кримінальній справі.
4. Суб'єктів доказування поділяють на дві групи: 1) суб'єкти, що зобов'язані здійснювати доказування; 2) суб'єкти, що мають право брати участь у доказуванні.
6. ОСОБЛИВОСТІ ПРОЦЕСУ ДОКАЗУВАННЯ В ОКРЕМИХ СТАДІЯХ КРИМІНАЛЬНОГО ПРОЦЕСУ
Процес доказування відбувається у всіх стадіях кримінального процесу у формах і способами, залежно від особливостей кожної стадії.
Особливості процесу доказування полягають у такому. 1. Кожна стадія мас прятамашіе тільки для неї коло засобів Доказування — пізнавальних дій.
125
Наприклад, у стадії порушення кримінальної справи для доказування може бути застосовано:
• відібрання пояснень від окремих громадян чи посадових осіб (ч. 4ст. 97 КПК);
• витребування необхідних документів (ч. 4 ст. 97 КПК). У стадії досудового слідства:
• проваджений слідчих дій (допитів, очних ставок, пред'явлення для впізнання, відтворення обстановки та обставин події тощо);
• вимога до підприємств, установ, організацій, посадових осіб і громадян пред'явити предмети і документи, які можуть встановити необхідні в справі фактичні дані тощо.
Деякі пізнавальні засоби можна застосовувати у кількох стадіях. Наприклад, огляд місця події — в стадіях порушення кримінальної справи, досудового слідства, судового розгляду, апеляційного провадження. А експертизу не проводять у стадіях порушення кримінальної справи, попереднього розгляду справи суддею, касаційного провадження, виконання вироку.
2. У кожній стадії є власні суб'єкти доказування. Під час порушення кримінальної справи і досудового слідства це, як правило, є органи дізнання та досудового слідства; в суді — суд, суддя.
3. Хоча коло обставин, що підлягають доказуванню у кожній кримінальній справі, визначено у загальній статті КПК (ст. 64), все ж таки вони мають свою специфіку у кожній стадії. Приміром, винуватість особи у вчиненні злочину не встановлюють у стадії порушення кримінальної справи та виконання вироку,
4. Для кожної стадії процесу можуть бути специфічними і межі доказування. Згідно з правилами вільної оцінки доказів суб'єкт, який веде процес, у кожній наступній стадії здійснює їх оцінку за власним внутрішнім переконанням. Останнє ж зумовлено індивідуальними особливостями розумової діяльності, життєвим та професійним досвідом, умовами діяльності в тій чи іншій стадії. Ці обставини, своєю чергою, зумовлюють розширення або звуження меж доказування.
ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 6:
1. Процес доказування здійснюється у всіх стадіях кримінального процесу у формах і способами, шо залежать від особливостей кожної стадії.
2. Особливими в кожній стадії кримінального процесу є: коло засобів доказування; коло суб'єктів доказування; коло обставин, що підлягають доказуванню; межі доказування.
ВИСНОВКИ З ТЕМИ:
1. Кримінально-процесуальний закон України, на відміну від законодавства держав Євросоюзу, містить легальне визначення доказів, згідно з яким ними можуть бути будь-які фактичні дані.
126
2. Невід'ємними ознаками кримінальне-процесуальних доказів є їх допустимість, належність, достовірність та достатність.
3. Об'єктивна істина є пізнавальним ідеалом, якого мають прагнути суб'єкти кримінальне-процесуального доказування.
4. Елементами процесу доказування є: 1) побудова і динамічний розвиток версій; 2) збирання доказів; 3) перевірка доказів; 4) оцінка доказів; 5) обґрунтування висновків у справі, які не можна розглядати як етапи доказування.
РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ
Нормативно-правові акти
1. Закон України від 18 лютого 1992 р. "Про оперативно-розшукову діяльність" // Відомості Верховної Ради України. — 1992. — № 12. — Ст- 303.
2. Закон України від ЗО червня 1993 р. "Про організаційно-правові основи боротьби з організованою злочинністю" // Відомості Верховної Ради України. - 1993. - № 35. - Ст. 358.
3. Закон України від 22 травня 2003 р. "Про електронні документи та електронний документообіг" // Відомості Верховної Ради України. -2003. - № 36. - Ст. 275.
4. Инструкция о порядке изъятия, учета, хранения и передачи вещественных доказательств по уголовным делам, ценностей и иного имущества органами предварительного следствия, дознания и судами от 18 октября 1989 г.: Письмо Генеральной прокуратуры СССР, Верховного Суда СССР, МВД СССР, Министерства юстиции СССР, КГБ СССР .Ч- 34/15 от 12 февраля 1990 г.
5. Постанова Пленуму Верховного Суду України від ЗО травня 1997 p. Л"9 8 "Про судову експертизу в кримінальних і цивільних справах" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заґ. ред. В. Т. Маляренка. — К.. 2004.
Наукові та навчальне-методичні джерела
1. Баштега Р. Охорона таємниці сповіді у кримінальному судочинстві // Право України. — 2004. - № 6,
2. Белоусов А. В. Процессуальное закрепление доказательств при расследовании преступлений. — М., 2001.
3. Білаусов О. І. Оцінка окремих джерел доказів у кримінальному судочинстві: Посіб. для слідчих і суддів. — К., 1996.
4. Бочаров Д. Про- місце доказового права в системі права // Право України. — 2003. — № 2,
5. Гмирко В. Кримінально-проііесуальні докази: поняття, структура, характеристики, класифікація: Конспект проблемної лекції. — Дніпропетровськ, 2002.
6. Громов Н. А., Зайцева С. А. Оценка доказательств в уголовном процессе. - М., 2002.
7. Грошевий Ю, Дідоренко Е., Розовський Б. К р им інально- процесуальні аспекти о перегнано-роз шуко во; діяльності // Право України. — 2003. —
N» 1.
127
8. Зыенецкии В. С. Проблемы формирования совокупности доказательств в уголовном процессе. — Харьков, 2004.
9. Зеленецкий В. С. Прокурорский надзор за исполнением закона о всестороннем, полном и объективном исследовании обстоятельств уголовного дела в стадии предварительного расследования. — Харьков, 1990. ]
10. Зинату.члин 3. 3. Уголовно-процессуальное доказывание. — Ижевск,: 1993.
11. Кипнис Н. М. Доказывание в уголовном процессе. Традиции и современность. — М., 2000
12. Костім М. Щодо реалізації принципу з'ясування істини у кримінальному судочинстві // Право України. — 2004. — № 7.
11 Курылее С. В. Основы теории доказывания в советском правосудии. — Минск, 1969.
14. Лобойко Л. М. Структура предмета доказування у дослідчому кримінальному процесі // Наук, вісник Дніпропетровського юрид. Ін-ту МВС України. - 2000. - № 3.
15. Ляш А. А. Вещественные доказательства в досудебных стадиях уголовного процесса. — К., 1991.
16. Михеенко М. М. Доказывание в советском уголовном процессе. -К., 1984.
17. Нор В. Т. Проблеми теорії і практики судових доказів. — Львів, 1978.
18. Оперативно-розыскная деятельность и уголовный процесс: Учебн.-практич. пособие / Под общ. ред. В. В. Чернышева, В. Я. Кикотя. — М., 2002.
19. Попелюшко В. О. Предмет доказування в кримінальному процесі (кримінально-проиесуальні та кримінально-правові аспекти). — Острог, 200!.
20. Салтееський М. Про поняття доказів у новому кримінально-процесуальному законодавстві // Право України. — 1996. — № 1.
21. Стахівський С. М. Показання свідків як джерело доказів у кримінальному процесі. — К.., 2001.
22. Тертоїшпик В. М. Нетрадиционные способы и формы собирания и исследования доказательств при расследовании преступлений. — Харьков, 1994.
23. Тертишник В. М., Козаченко [. П., Антонов К. В. Використання в кримінальному процесі матеріалів оперативно-розшукової діяльності т гарантії захисту прав і свобод людини. — Дніпропетровськ, 2004.
24. Тертышник В. М., Слинько С. В. Теория доказательств. — Харьков, 1998.
25. Шевченко В. Співвідношення понять "факту", "фактичних даних", "відомостей про факти" та "доказової інформації" // Право України. -2003. - № 2.
128