Передмова

Вид материала

Курс лекцій

Содержание 3. Поняття кримінально-процесуальної компетенції Висновки з питання 3 4. Забезпечення безпеки суб'єктів кримінально-процесуального права Висновки з питання 4 Висновки з теми Рекомендована література до теми

Подобный материал:

• Частина захист інформації від витоку по технічнихканалах, 481.09kb.
• Передмова, 908.9kb.
• Управління освіти Кременчуцької міської ради Кременчуцька загальноосвітня школа І-ІІІ, 514.6kb.
• Передмова, 587.1kb.
• Передмова, 524.47kb.
• Передмова 5, 616.83kb.
• Правила безпечної роботи з інструментом та пристроями Київ 2001 передмова, 2909.45kb.
• Передмова, 1427.51kb.
• Правила безпеки для тютюнового та тютюново-ферментаційного виробництва передмова, 6226.62kb.
• Навчальний посібник підготовлено за сприяння Національного банку України, 5515.57kb.

3. ПОНЯТТЯ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОЇ КОМПЕТЕНЦІЇ

Поняття "компетенція" в загальній теорії права вживають виключно щодо державних органів, які є представниками публічної влади. Ю, О. Тіхоміров сформулював щодо загального поняття компетенції такі положення. "Перше — складно побудоване грома­дянське суспільство вимагає чіткої і відкритої організації публічної влади. Друге — багатоманітність інтересів у суспільстві передбачає їхню певну гармонізацію. Цій меті слугує публічний інтерес, що виражає в концентрованому вигляді найбільш значущі суспільні потреби. Трете — задоволенню інтересів відповідає система дер­жавних і суспільних інститутів. Розподіл державних і суспільних справ та організація ефективного управління є ключовою пробле­мою. Четверте — визначення цілей і компетенції суб'єктів і учас­ників публічно-правових відносин слугує центром тяжіння всіх або багатьох дій"¹. Як же ці фундаментальні положення виявляються в кримінальному процесі, характеризуючи компетенцію державних органів, які порушують, розслідують та розглядають кримінальні справи?

1. Публічну владу в частині провадження у кримінальних справах організовано таким чином, що досудове провадження (порушення кримінальних справ, досудове слідство) здійснюють представники органів виконавчої влади — органи дізнання (міліція, податкова міліція, органи безпеки тощо — ст. 101 КПК), органи досудового слідства (слідчі прокуратури, органів внутрішніх справ, податкової міліції та органів безпеки — ст. 102 КПК), а питання про винність особи та її покарання вирішує орган судової влади — суд. Всі вони с органами публічної влади, які в своїй сукупності утворюють сис­тему державних органів, наділених кримінальне-процесуальною компетенцією.

У межах цієї системи (організму) всі вказані органи '"пов'язані" правилами, встановленими публічною владою, і зобов'язані охо­роняти інтереси суспільства та права окремих його членів. Однак ця система не є закритою для суспільства. Організацію (структуру) та повноваження щодо провадження у кримінальних справах згада­них органів встановлено законом, а тому є відкритими для суспіль­ства. Останнє має право на здійснення громадського контролю за діяльністю органів, які ведуть кримінальний процес, через відпо-

Див : Тихомиров Ю- А Теория компетенции. — М.. 2001. — С. 53.

91

відні інститути, якими є Уповноважений з прав людини Верховної Ради України, депутатські запити тошо. Право на здійснення такого контролю залишається у суспільства завжди, бо саме воно делегує державі здійснення функцій щодо вирішення кримінальних кон­фліктів. Тому ігнорування державними органами вимог суспільства свідчить про поглинення суспільства державою і призводить до зни-шеиня свободи особи'.

2. Кримінальний процес є галуззю публічного права. Тому в ньому в концентрованому вигляді відбито суспільні потреби, шо полягають у боротьбі з таким соціальним злом, як злочинність. Публічний інтерес у кримінальному процесі визнається державою і забезпечується через норми права. Задоволення інтересу суспіль­ства у подоланні злочинності е умоаою і гарантією його нормаль­ного функціонування й розвитку. Цей інтерес віддзеркалює най­більш значущі потреби суспільства; зниження рівня злочинності, запобігання і зниження рівня криміналізашї суспільства, забезпе­чення гро\гадського спокою тощо.

3. Задоволенню зазначених публічних інтересів відповідає систе­ма державних інститутів — компетентних органів держави, уповно­важених нею на здійснення специфічної діяльності із застосування норм права, — правоохоронних і судових органів. Тільки ці органи мають виключну компетенцію здійснювати кримінальне-проце­суальну діяльність. З цього погляду кримінальне-процесуальна ком­петенція органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду є, з одного боку, спеціальною компетенцією окремих державних органів, а, з іншого, — загальною щодо окремих видів їх проце­суальної діяльності. Зазначені види процесуальної діяльності в жод­ному разі не повинні "перетинатися" в межах сумарного обсягу кримінально-процесуальної компетенції (правосуддя здійснює тільки суд, державне обвинувачення — прокурор, слідство — слід­чий, дізнання — орган дізнання). Тож компетенцію можна визна­чити як покладений законом на уповноваженого суб'єкта обсяг публічних справ^;. а кримінальна-процесуальну компетенцію, — як покладений кримінально-проііесуальним законом на органи дізнан­ня, досудового слідства, прокуратури і суду обсяг публічних спраи у сфері вирішення кримінально-правових конфліктів, шо виникають у суспільстві.

До "компетеншйних" елементів належать: а) нормативно вста­новлені цілі; б) предмети відання як юридичне визначені певні сфери та об'єкти впливу; в) владні повноваження як гарантована законом міра прийняття рішень і вчинення дій"³.

¹ Див/ Чичерин Б. Н. Избранные трулы. — СПб., 1998. — С ?6 - Див.: Тихомиров Ю. Л. Теория компетенции. — М., 2001. — С. 55. ' Див.: Там само. — С. 55—56.

Встановлені законом цілі діяльності органів дізнання, досудо-„_ого слідства, прокуратури і суду визначають спосіб їх нормативної орієнтації на досягнення певного процесуального результату. Як зазначає Ю. О, Тіхоміров, "в широкому розумінні маються на увазі публічні функції"¹. Такі публічні функції виконують і кожен із органів, що мають право здійснювати кримінальне-процесуальне провадження (орган дізнання, слідчий, прокурор — функцію кри­мінального переслідування; суд — функцію правосуддя). Відхилення від виконання цими органами своїх функцій або виконання не своїх функцій завдає значної шкоди правам і законним інтересам суб'єктів кримінального процесу (повноправних членів суспільства), а, отже, і не сприяє досягненню його цілей.

Органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду мають у кримінальному процесі чітко окреслений законом предмет відан­ня — певні об'єкти їх впливу. Останні традиційно пов'язують із повноваженнями зазначених органів щодо можливості провадження у певних кримінальних справах. Характеристики кримінальних справ покладено в основу визначення таких понять, як підслідність (ст. 112 КПК) і підсудність (глава 2 КПК). "Перетинання компе-тенцій" у цьому плані може мати місце тільки між державними органами, уповноваженими здійснювати діяльність одного виду. Наприклад, законодавець наділяє певні органи одного рівня уні­версальною компетенцією щодо порушення кримінальних справ і здійснення в них провадження. Серед органів дізнання це є міліція та капітани морських суден, шо перебувають у далекому плаванні. Серед органів досудового слідства — слідчі прокуратури, які згідно із ч. 1 ст. 112 КПК за постановою Генерального прокурора України, його заступників, прокурора області та прирівняних до них проку­рорів можуть розслідувати будь-які злочини. В деяких випадках за­конодавець, зважаючи на значну суспільну небезпечність злочинів і їх поширеність, відносить їх до компетенції одночасно кількох органів слідства. Приміром, розслідування злочину, передбаченого ст. 209 КК "Легалізація (відмивання) доходів, одержаних злочин­ним шляхом", віднесено до компетенції всіх органів досудового слідства, що діють в Укра'І'ні

Окрім певної категорії кримінальних справ, до предмета відання органів дізнання, слідчого, прокурора, суду належать такі його елементи, як вплив на хід кримінального процесу (порушення кри­мінальної справи, закриття справи тощо); повноваження щодо про­вадження процесуальних дій (слідчих дій, пред'явлення обвинува­чення, роз'яснення прав тощо); повноваження щодо прийняття процесуальних рішень (про провадження слідчих дій, про визнання потерпілим тощо). Отже, кожний із цих органів під час провадження

92

Див.: Тихомиров Ю. А. Теория компетенции. — М., 2001. — С. 56.

93

в одній і тій самій кримінальній справі може вирішувати тільки певне коло питань, що належать до предмета його відання.

Для того, щоб визначений законом предмет відання міг повно і всебічно опрацювати той чи інший державний орган, останнього наділено достатніми для цього владними повноваженнями. І в теорії, і в практиці кр им і надь но- процесуальної діяльності під ними, як правило, розуміють права державних органів, що передбачає свободу розсуду в їх використанні. Між тим, орган дізнання, слідчий, проку­рор і суд одночасно наділені й обов'язками зі здійснення цих прав.

У теорії компетенції як найтиповїші повноваження державного органу визначено одинадцять: 1) керує; 2) управляє; 3) вирішує; 4) бере участь; 5) нормує; 6) організує; 7) розробляє; 8) вказує; 9) координує; 10) контролює; 11) забороняє¹. Безперечно, всі цД повноваження є притаманними і для органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, і для державних органів. Тільки кожне Із них той чи інший орган, що веде процес, використовує для вико­нання визначеної для нього законом функції, а, отже, і для досяг­нення певних цілей. До того ж у різних стадіях процесу повнова­ження вони реалізують з певною специфікою. Наприклад, орган дізнання і слідчий виконують функцію кримінального пересліду­вання особи тільки в стадії досудового слідства. Прокурор же в цій стадії виконує одночасно дві функції: І) кримінального пересліду­вання; 2) нагляду за законністю в діяльності органів дізнання та лосудового слідства, що саме по собі є алогічним. Функцію кри­мінального переслідування (державного обвинувачення) він продовжує виконувати і в судових стадіях процесу. При цьому його діяльність залишається публічною, тобто здійснюється відповідно до вимог принципу публічності (офіційності). Але ж і суд діє на підставі цього принципу.

У зв'язку з цим виникас запитання: чи не свідчить таке поло­ження про "перетинання" компетенцій прокурора і суду? У суді кожний із "офіційно діючих органів" (суд і прокурор) мають різний "набір" із тих одинадцяти повноважень, шо визначено в теорії ком­петенції як найтиповіші. Прокурор у судових стадіях має тільки повноваження щодо участі в них як сторона пронесу. Всі інші повноваження належать виключно суду. Саме вони є для суду мірою гарантування вчинення ним процесуальних дій і прийняття рішень у кримінальній справі. Отже, публічність кримінально-процесуал ної діяльності в жодному разі не можна ототожнювати з крим кальним переслідуванням. Останнє є тільки частиною публїчн діяльності державних органів, уповноважених на ведення кримі пального процесу.



4 Визначення цілей і компетенції органів дізнання, досудового слідства, прокурора і суду є "центром тяжіння" дій усіх суб'єктів _к'р_Имінального процесу. Останній — це складна діяльність багатьох суб'єктів, кожний з яких має свою мету. У зв'язку з цим Є. Мізуліна зазначає: "В даному випадку, напевне, некоректно буде говорити про мету кримінального процесу в цілому, але слід говорити про цілі його суб'єктів. Якщо ж кримінально-процесуальна діяльність є цілісність, то хто із суб'єктів кримінального процесу забезпечує її або задає їй мету?"¹.

Таким суб'єктом, безперечно, є державний орган, який наділено державою "правообов'язком" щодо здійснення кримінально-процесуальної діяльності. За влучним висловом Є. Мізуліної, дер­жава в особі своїх компетентних органів як незмінний супутник кримінального процесу є тим "режисером, який здійснює його збирання і визначає зміст"³. Цей вислів підтверджує той факт, що результати діяльності суб'єктів кримінально-процесуальних право­відносин тільки тоді матимуть правове значення, якщо вони сприй­няті органом дізнання, слідчим, прокурором чи судом, тобто після набуття ними "офіційного статусу". Не мають правового значення для конкретної кримінальної справи (не є правовими) і відносини, що складаються між суб'єктами процесу, якщо в них не бере участі державний орган, який прийняв справу до свого провадження.

Викладені положення щодо компетенції органів дізнання, до­судового слідства, прокуратури і суду визначають природу принци­пу публічності (офіційності) кримінальне-процесуальної діяльності. Більше того, через них виявляється і зміст цього процесуального принципу. Повноваження зазначених органів мають не тільки ста­тутний, а й, шо головне, процесуальний (процедурний) характер. "Правообов'язки" державних органів, які ведуть процес, зафіксовано не тільки в статутних нормативи о-прав о в их актах (закони України від 15 грудня 1992 р. "Про статус суддіи", від 5 листопада І991 р. "Про прокуратуру", від 20 грудня 1990 р. "Про міліцію", від 25 березня 1992 р. "Про Службу безпеки України" тощо), а й в кримінально-процесуальному законі, який визначає порядок їх діяльності у кримінальних справах. У зв'язку з цим норми статутних нормативно-правових актів є матеріальними "компетенційними" нормами, а кримінальне-процесуальні норми — процесуальними "компетенційними".

Отже, як у статутних, так і в "процедурних" нормативних актах відображено офіційний характер відносин між посадовими особами органів дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду, з одного

Див.: Тихомиров Ю. А. Теория компетенции. — М., 2001. — С. 57.

¹ Див.: Мизулина Е. Уголовный пронесе: кониеішия самоограничения го­сударства. — Тарту, 1991. — С. 9. -Див.: Там само — С. 10.

94

95

боку, і всіх інших суб'єктів кримінального процесу — з іншого. Офіційність відносин зумовлено тим, що всі дії дїзнавачі, слідчі, прокурори та судді вчинюють від імені держави. Свою діяльність вони здійснюють, керуючись виключно нормами права, які вста­новлено або санкціоновано державою. Для них органів, як відомо, діє правовий принцип "дозволено тільки те, що прямо передбачено законом". Всі дії посадових осіб мають здійснюватися відповідно до встановлених правил із дотриманням процесуальної форми.

Кримінально-процесуальному закону України невідомі поняття "слідчий розсуд", "прокурорський розсуд" чи "суддівський розсуд". Отже, кримінальне-процесуальна діяльність принципово не може здійснюватися за власним розсудом посадових осіб державних ор­ганів, які ведуть процес. Вона повинна грунтуватися виключно на засаді офіційності (публічності).

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 3:

1. Кримінально-процесуальна компетенція — це покладений за­коном на органи дізнання, досудового слідства, прокуратури і суду обсяг публічних справ у сфері вирішення кримінально-правових конфліктів, що виникають у суспільстві.

2. До "компетенційних" елементів належать: а) нормативно встановлені цілі діяльності органів, уповноважених вести кримі­нальний процес; б) предмет відання як юридично визначені певні сфери та об'єкти впливу цих органів, шо відбивається в поняттях "належність заяв про злочини", "підслідність кримінальних справ", "підсудність справ"; в) аладні повноваження як гарантована законом міра прийняття процесуальних рішень і вчинення процесуальних дій.

4. ЗАБЕЗПЕЧЕННЯ БЕЗПЕКИ СУБ'ЄКТІВ КРИМІНАЛЬНО-ПРОЦЕСУАЛЬНОГО ПРАВА

Забезпечення безпеки учасників кримінального процесу — це діяль­ність відповідних державних органів із досягнення стану безпеки учасників процесу, яким загрожує небезпека.

Небезпека — це загроза спричинення шкоди життю, здоров'ю, майну, житлу, що є близькою до здійснення, а тому сприймається особою як така, що невпинно наближається, є реальною, у зв'язку з чим зумовлює потребу в захисті.

Наслідками існування небезпеки є:

• неможливість виконання суб'єктами своїх функцій;

• відмова суб'єктів від давання показань або від даних раніше показань, наслідкам чого є "розвал справи".

96

Право на забезпечення безпеки за наявності відповідних підстав

мають:

1) особа, яка заявила до правоохоронного органу про злочин _а6о в іншій формі брала участь у виявленні, запобіганні, припи­ненні та розкритті злочину чи сприяла цьому;

2) потерпілий або його представник у кримінальній справі;

3) підозрюваний, обвинувачений, захисники і законні представ­ники;

4) цивільний позивач, цивільний відповідач та їх представники у справі про відшкодування шкоди, завданої злочином;

5) свідок;

6) експерт, спеціаліст, перекладач і понятий;

7) члени сімей та близькі родичі осіб, перелічених вище, якщо шляхом погроз або інших протиправних дій щодо них робляться спроби вплинути на учасників кримінального судочинства;

8) посадові особи державних органів, уповноважених вести кримінальний процес. Особливу увагу приділяють захисту осіб, які здійснюють кримінальне переслідування. Згідно зі ст. 5 Керівних принципів, що стосуються ролі осіб, які здійснюють судове переслі­дування¹, вони та їхні сім'ї забезпечуються фізичним захистом з боку влади в тих випадках, якщо існує загроза їхній безпеці через виконання функцій із здійснення судового переслідування.

Процесуальний порядок забезпечення безпеки учасників криміналь­ного процесу.

Орган дізнання, слідчий, прокурор або суд, одержавши заяву чи повідомлення про загрозу безпеці особи, зобов'язані їх перевірити і в строк не більше ніж три доби, а у невідкладних випадках — негайно, прийняти рішення про застосування або відмову в застосу­ванні заходів безпеки. Відповідно до свого рішення вони прийма­ють мотивовану постанову чи ухвалу і передають її для виконання органу, на який покладено здійснення заходів безпеки. Ця постанова чи ухвала є обов'язковими для виконання зазначеними органами.

Орган, якому доручено застосовувати заходи безпеки, встановлює перелік необхідних заходів і способів їх реалізації, керуючись при цьому конкретними обставинами і необхідністю усунення загрози, що існує. Про заходи безпеки, умови їх здійснення та правила ко­ристування майном або документами, виданими з метою забезпе­чення безпеки, повідомляють особу, взяту під захист.

За наявності в заяві (повідомленні) про загрозу безпеці особи відомостей про злочин орган дізнання, слідчий, прокурор приймає рішення про порушення чи відмову в порушенні кримінальної справи або про передачу заяви (повідомлення) за належністю.

¹ Ухвалені восьмим Конгресом Організації Об'єднаних Нашй з попередження злочинності і поводженню з правопорушниками (Гавана, Куба, 27 серпня — 1 вересня 1990 p.].

97

Про прийняте рішення заявникові негайно надсилають пові­домлення.

Орган, який застосовує заходи безпеки, письмово інформує орган дізнання, слідчого, прокурора, суд або суддю, у провадженні якого перебуває кримінальна справа, про вжиті заколи та їх результати.

Нерозголошення відомостей про особу, взяту під захист, може бути забезпечено шляхом обмеження відомостей про неї в матеріа­лах перевірки (заявах, поясненнях тощо), а також протоколах слідчих дій та судових засідань. Орган дізнання, слідчий, прокурор, суд (суддя), прийнявши рішення про застосування заходів безпеки, виносить мотивовану постанову, ухвалу про заміну прізвища, імені, по батькові особи, взятої під захист, на псевдонім. Надалі у проце­суальних документах зазначають лише псевдонім, а справжні прізви­ще, ім'я, по батькові (рік. місяць і місце народження, сімейний стан, місце роботи, рід занять або посаду, місце проживання та інші анкетні дані, що містять інформацію про особу, яка перебуває під захистом) вказують лише у постанові (ухвалі) про заміну анкет­них даних. Цю постанову (ухвалу) до матеріалів справи не додають, а зберігають окремо в органі, у провадженні якого перебуває кри­мінальна справа. У разі заміни прізвиша особи, взятої під захист, на псевдонім із матеріалів справи вилучають протоколи слідчих дій та інші документи, в яких зазначено достовірні відомості про цю особу, І зберігають окремо, а до матеріалів справи додають копії цих документів із заміною справжнього прізвиша на псевдонім. Підстави, приводи і порядок скасування заходів безпеки. Заходи безпеки може бути скасовано на підставі:

— закінчення строку конкретного заходу безпеки;

— усунення загрози життю, здоров'ю, житлу і майну осіб, взятих під захист;

- систематичного невиконання особою, взятою під захист, законних вимог органів, шо здійснюють заходи безпеки, якщо цю особу письмово було попереджено про можливість такого скасу­вання.

Приводам для скасування заходів забезпечення безпеки учасників кримінального судочинства, членів їх сімей та близьких родичів може бути:

— заява учасника кримінального судочинства, члена його сім'ї або близького родича, щодо якого було застосовано заходи безпеки;

— отримання достовірної інформації про усунення загрози життю, здоров'ю, житлу і майну зазначених осіб.

Процесуальний порядок скасування заходів безпеки.

За наявності підстав для скасування заходів безпеки орган дізнан­ня, слідчий, прокурор, суд (суддя) виносить мотивовану постанову чи ухвалу про їх скасування.

98

Рішення про скасування заходів безпеки письмово протягом доби доводять до відома особи, щодо якої було застосовано ці заходи.

Наслідком неприйняття рішення, несвоєчасного прийняття або прийняття недостатньо обгрунтованих рішень, а також невжиття, несвоєчасного вжиття достатніх заходів для безпеки учасників кри­мінального процесу службовою особою органу, на який покладено функції забезпечення безпеки, якщо ці дії спричинили тяжкі наслід­ки, є кримінальна відповідальність, передбачена ст. 380 КК.

Розголошення відомостей про заходи безпеки щодо особи, взятої під захист, службовою особою, якою прийнято рішення про ці за­ходи особою, яка їх застосовує, або службовою особою, якій ці рішення стали відомі у зв'язку з її службовим становищем, а так само особою, взятою під захист, якщо ці дії спричинили смерть особи, взятої під захист, або шкоду її здоров'ю чи інші тяжкі наслід­ки, є злочином, передбаченим ст. 381 КК.

При провадженні у кримінальній справі передбачено також суто процесуальні заходи забезпечення безпеки суб 'сктів'.

• у стадії досудового слідства — ч. 4 ст. 174; ч. 2 ст. 224 КПК;

• у стадії попереднього розгляду справи суддею — ч. 2 ст. 255; ст. 253; ч. 4ст. 254 КПК;

• у стадії судового розгляду — ч. З ст. 263; ч. 2 ст. 290; ч. 2 ст. 292; ч. 2 ст. 300; частини 6-11 ст. 303; п. З ч. 1 ст. 306; п. 13 ч. 1 ст. 324 КПК.

ВИСНОВКИ З ПИТАННЯ 4:

1. Забезпечення безпеки суб'єктів (учасників) кримінального про­цесу Mat на меті ефективне виконання ними своїх функцій і вико­нання процесом всіх завдань.

2. Захисту підлягають не тільки учасники процесу, а й члени їхніх сімей та близькі родичі.

3. Окрім заходів, виконання яких покладено на спеціальні під­розділи правоохоронних органів, при провадженні у кримінальній справі слідчий та інші органи можуть і зобов'язані самостійно засто­совувати заходи забезпечення безпеки (вилучення із матеріалів справи певних документів; пред'явлення для впізнання поза візу­альним спостереженням особи, яку впізнають тощо).

ВИСНОВКИ З ТЕМИ:

1. У кримінальному процесі беруть участь як фізичні, так і юридичні особи, правовий статус яких визначено статутними нормативно-правовими актами та кримінально-процесуальним законом.

99

2. Найбільш прийнятною для характеристики суб'єктів кримі­нального пронесу є класифікація їх за процесуальною функцією, шо її вони виконують.

3. Кримінальне-процесуальна компетенція має публічний харак-тер і може бути застосована тільки для характеристики державних органів, уповноважених вести процес, та їх посадових осіб.

4. Забезпечення безпеки суб'єктів кримінального процесу є гаран­тією виконання ними своїх обов'язків і реалізації прав.

РЕКОМЕНДОВАНА ЛІТЕРАТУРА ДО ТЕМИ

Но рм ативн о - пра во ві акти

1. Європейська конвенція з відшкодування шкоди жертвам насиль­ницьких злочинів від 24 листопада 1983 р.

2. Руководящие принципы, касающиеся роли лиц, осуществляющих судебное преследование. Приняты восьмым Конгрессом Организации Объе­диненных Наций по предупреждению преступности и обращению с право­нарушителями (Гавана, Куба, 27 августа—7 сентября 1990 года) // Права человека: Сборник международных договоров. Том 1. Универсальные дого­воры. Организация Объединенных Наций. — Нью-Йорк и Женева, 1994.

3. Закон України від 19 грудня 1992 р. "Про адвокатуру" // Відомості Верховної Ради України. — 1993- — № 9. — Ст. 62.

4. Закон України від 7 лютого 2002 р. "Про судоустрій" // Відомості Верховної Ради України. - 2002. - № 27-28. - Ст, 180.

5. Закон України від 15 грудня 1992 р. "Про статус суддів" // Відо­мості Верховної Ради України. — 1993. — № 8. — Ст. 56.

6. Закон України від 5 листопада 1991 р. "Про прокуратуру" // Відо­мості Верховної Ради України. — 1991. — № 53. — Ст. 793.

7. Закон України від 12 грудня 1993 р. ''Про забезпечення безпеки осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" // Відомості Вер­ховної Ради України. — 1994. — N° 11. — Ст. 51.

8. Закон України від 23 грудня 1993 р. "Про державний захист пра­цівників суду і правоохоронних органів" // Відомості Верховної Ради України. — 1994. - №. 11. - Ст. 50.

9. Указ Президента України від 15 грудня 1999 р. № І564/99 "Про додаткові заходи щодо забезпечення належних >'мов діяльності суддів та функціонування судів'' // Офіційний шсник України. — 1999. — № 50. — С. 7.

10. Постанова Кабінету Міністрів України вш 11 жовтня 2002 р. № І506 "Про затвердження Порядку виплати винагороди та відшкодування вит­рат на проїзд і наймання житла, виплати добових народним засідателям і присяжним за час виконання ними обов'язків у суді'" // Офіційний вісник України. - 2002. - № 42. - С. 103.

11. Розпорядження Кабінету Міністрів України від 28 червня 1997 р. № 335-р "Про створення у структурі міліції громадської безпеки спеціаль­них підрозділів для забезпечення безпеки працівників суду, правоохо­ронних органів, осіб, які беруть участь у кримінальному судочинстві" // Офіційний вісник України — 1997. — № 27. — С. 14М.

100

12. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 12 квітня 1996 р. № 4 "Про застосування їаконодавства, що забезпечує незалежність суд­дів" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973-2004): Офіційне видання / За заг. ред. В- Т. Маляренка. -

К., 2004.

13. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 18 червця J999 р. № 10 "Про застосування законодавства, що передбачає державний захист суддів, працівників суду і правоохоронних органів та осіб, які беруть участь у судочинстві" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маляренка. — К., 2004.

14. Постанова Пленуму Верховного Суду України від ЗО травня 1997 р. № 7 "Про посилення судового захисту прав та свобод людини і громадянина" // Постанови Пленуму Верховного Суду України у кримі­нальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маля­ренка. - К., 2004.

15. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 2 липня 2004 р. № 13 "Про практику застосування судами законодавства, яким передбачені права потерпілих від злочинів" // Вісник Верховного Суду України. -2004. - .4° 8.

16. Постанова Пленуму Верховного Суду України від 24 жовтня 2003 р. № 8 "Про застосування законодавства, яке забезпечує право на захист у кримінальному судочинстві" // Постанови Пленуму Верховного Суду Ук­раїни у кримінальних справах (1973—2004): Офіційне видання / За заг. ред. В. Т. Маляренка. — К., 2004.

17. Узагальнення практики застосування судами законодавства, що забез­печує захист прав потерпілих у кримінальному судочинстві від 1 червня 2004 р. (Узагальнення Апеляційного суду м. Києва) // Адвокат. — 2004. — № 2. - С. 47.

Наукові та навчально-методичні джерела

1. Апьперт С. А. Субъекты уголовного процесса. — Харьков, 1997.

2. Вапнярчук В. В. Особливості процесуального становища особи, яка провадить дізнання. — Харків, 2001.

3. Гошовський М. /., Кучинська О. П. Потерпілий у кримінальному процесі України. - К., 1998.

4. Гуляев А. П. Следователь в уголовном процессе. — М. , 1981.

5. Зеленецкий В. С., Куркин Н. В. Обеспечение безопасности субъектов уголовного процесса. Монография. — Харьков, 2000.

6. Капл'ша О., Шило О. Удосконалення процесуального статусу потер­пілого в кримінальному судочинстві України // Прокуратура. Людина. Держава. — 2004. — № 4.

7. Костіна Л. Щодо вдосконалення процесуального становища перекла­дача на стадії досудового розслідування // Право України. — 2004. — № 3.

8. Крутиков А. П. Правовое положение органов и лиц, производящих дознание в советском уголовном процессе. — Волгоград, 1986.

9. Кузнецов В. Вдосконалення правового регулювання відносин // Про­куратура. Людина. Держава. — 2004. — М 8.

10. Лобойко Л. М. О совершенствовании правового статуса инициато­ров уголовного процесса // Конституційні гарантії захисту людини у сфері правоохоронної діяльності. — Дніпропетровськ, 1999.

101

11. Лобоіїко Л- М., Черненко А. П. Удосконалення структурної організа­ції органів внутрішніх справ як один із шляхів підвищення ефективності діяльності слідчих підрозділів // Акт. проблеми боротьби зі злочинністю на етапі реформування криміналістичного судочинства: У 2-х ч. — Запо­ріжжя, 2002. - Ч. 2.

12. Лукашевич В. 3. Обеспечение прав обвиняемого на предваритель­ном следствии. — Волгоград, 1976.

13. Маляренко В. Т, Вернидубов І. В. Прокурор у кримінальному судо­чинстві; Деякі проблеми та шляхи їх вирішення. — К., 2001.

14. Нсстерук. Л. П. Правовое положение капитана судна при производ­стве дознания // Акт. проблеми держави та права. — 2001. — Вип. 10.

15. Озерський /. В. Забезпечення правових гарантій підозрюваного та обвинуваченого на досудовому слідстві. — Чернівці, 2001.

16. Півненко В. П., Мірошниченко Є. О. Про презумпцію правоти і пріоритетргості прав потерпілого // Вісник Верховного Суду України. -2004. ~ № 8.

17. Присяжнюк Т. І. Правовий статус потерпілого: проблеми та перс­пективи // Вісник Верховного Суду України. — 2004. — № 8.

18. Радутная Н. В. Народный заседатель. — М., 1973.

19. Русанова 1. Становлення сулу присяжних в Україні: деякі мірку­вання // Право України. — 1999. — № 7.

20. Святоцький О. Д., Михеєнко М. М. Адвокатура України. — К , 1997.

21. Тертышник В. Мои процессуальные права — мое богатство // Юри­дическая практика. — 2004. — № 11.

22. Філін Д. Процесуальне становище особи, щодо якої порушено кри­мінальну справу // Право України. — 2003. — № 7.

23. Шестипалое К. Всех следователей уравняют // Юридическая прак­тика. — 2004. — № 28.

24. Шумський П. В. Прокуратура України. — К., 1998.

25. Ярім В. М. Органи дізнання Збройних Сил України та інших війсь­кових формувань: сучасні аспекти їх діяльності // Вісник Хмельницького ін-ту регіонального управління та права. — 2002. — № 1.