Cols=2 gutter=24> 2006/№4 Засновники

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Актуальна тема

Михайло Кріль

Україна і Євросоюз: шляхи співпраці

Євросоюз і його суть. Витоки ідеї європейської єдності, як засадничого принципу мирного вирішення спірних питань, своїм корінням сягають другої половини ХV ст. і пов’язані з правлінням чеського короля Їржі з Подєбрад. Згодом ідею об’єднаної Європи розробляв Т. Масарик – перший президент Чехословацької республіки. Проте особливо пошук форм співпраці у Європі набув актуальності після закінчення Другої світової війни. З кінця 40-х років почали створюватися різні міжнародні об’єднання, програмними засадами яких були питання політичної та економічної співпраці (Рада Європи, 1949; Західноєвропейський союз, 1954; Європейське економічне співтовариство, 1957 та ін.). Нового імпульсу європейській інтеґрації надав Гаазький самміт ЄЕС (1–2 грудня 1969 р.). На ньому було ухвалено розширити співтовариство, створити економічний і валютний союз, реформувати інституційну базу і провести вибори до Європарламенту. У 70-х роках актуалізувалася проблема поглиблення інтеґрації. На Паризькому самміті (грудень 1974 р.) вперше прозвучав термін Європейський союз. Тривалі пошуки нових форм співробітництва увінчалися підписанням 17-28 лютого 1986 р. Єдиного європейського акту (набув чинності 1 липня 1987 р.). Цей документ визнав створення Євросоюзу кінцевою метою інтеґраційної співпраці країн – учасниць ЄЕС. Починаючи з 1989 р., Європейська рада прийняла план поетапного створення економічного і валютного союзів. 7 лютого 1992 р. у Маастрихті (Нідерланди) був підписаний договір (набув чинності 1 січня 1993 р.) про створення Європейського союзу на базі трьох Європейських співтовариств. Оскільки зміст і форму Європейського союзу не вдалося визначити, переговори продовжилися. Вони завершилися підписанням у червні 1997 р. Амстердамського договору про зміну договору про Європейський союз, договорів, які засновували європейські співтовариства та пов’язаних з ними актів (набув чинності 1 травня 1999 р.).

За умовами Амстердамського договору (жовтень 1997) обов’язковим елементом є Шенгенська угода про кордони (Шенген – поселення в Люксембурзі. – М.К.). Ця угода ґарантує захист членів ЄС від імпорту товарів за демпінговими цінами, нелеґальної міґрації та організованої злочинності, сприяє вільному пересуванню громадян в межах Шенгенської зони. Вона охоплює територію 13 європейських країн – членів ЄС (Австрії, Бельгії, Греції, Данії, Іспанії, Італії, Люксембурґу, Нідерландів, Портуґалії, Франції, ФРН, Фінляндії, Швеції) і двох, які не входять до ЄС (Ісландії, Норвегії). Шенгенська віза, видана однією з учасниць угоди, дійсна на території всіх названих вище країн.

Важливі установчі акти щодо ЄС були прийняті на початку ХХІ ст. У 2003 р. набув чинності Ніццький договір (2001), за яким уточнювалася процедура функціонування ЄС. У 2002-2004 рр. тривала робота над написанням тексту проекту Конституції ЄС. До роботи конституційної комісії долучалися не тільки урядовці держав-членів, але й представники національних парламентів, неурядових установ, ділових та академічних кіл різних країн. Підготовлений проект майже рік обговорювався урядами держав-членів під час міжурядових конференцій. 30 жовтня 2004 р. Римський самміт ЄС висловився за ратифікацію конституції. Вона складається з короткої преамбули, чотирьох великих частин і додаткових протоколів. За юридичною природою Конституція ЄС є новим установчим договором Європейського Союзу без обмеженого терміну дії, що чітко визначає повноваження, права та обов’язки Союзу й держав-членів, його інституціональну структуру, процедури, цілі та сфери політики. Вона спрощує правову структуру Союзу та запроваджує низку інституціональних змін для поліпшення ефективності його роботи.

Конституція чітко визначає повноваження ЄС, що розподілені на 4 широкі категорії:

1. Виключні повноваження щодо сфер, в яких лише Союз може діяти: митний союз, конкурентні правила внутрішнього ринку, валютна політика зони євро, збереження морських біологічних ресурсів за спільною політикою у сфері рибальства, спільна торгова політика та укладення певних міжнародних угод із специфічного кола питань.

2. Спільні повноваження, в сфері яких держави-члени можуть діяти, якщо ЄС не вжив належних заходів або призупинив їх дію. Це – внутрішній ринок, деякі аспекти соціальної політики, економічна, соціальна та територіальна інтеграція, сільське господарство та рибальство, довкілля, захист прав споживачів, транспорт, трансєвропейські мережі, енергетика, простір свободи, безпеки та юстиції, спільні питання у сфері охорони здоров’я, а також з певними застереженнями наукові дослідження, технологічний розвиток, космічна сфера та положення установчого договору.

3. Допоміжна, координаційна чи доповнювальна компетенція: охорона здоров’я, промисловість, культура, туризм, освіта, молодіжна політика, спорт, професійне навчання, цивільна оборона та адміністративна співпраця.

4. Спільна зовнішня політика та політика у галузі безпеки.

Європейська конституція містить принципово нове положення про право добровільного виходу з Союзу: Умови виходу мають бути узгоджені на основі багатосторонніх переговорів.

Вперше всі громадянські, політичні, економічні та соціальні права громадян–мешканців ЄС обумовила інкорпорована в конституцію Хартія основних прав і свобод. Вона базується на принципах, проголошених Європейською конвенцією з прав людини, конституційних традиціях держав-членів та інших міжнародних конвенцій, членами яких є ЄС або його учасники. 19 червня 2004 р. лідери європейських країн у Брюсселі остаточно узгодили текст нової конституції Євросоюзу.

Конституція ЄС вводить посаду Президента Євросоюзу. Особа, яка обіймає цю посаду, обирається лідерами країн ЄС на термін не більше ніж п’ять років. Його функції – очолювати самміти Союзу і представляти ЄС за кордоном. Також конституція вводить посаду Міністра закордонних справ ЄС. Він зобов’язаний очолювати зустрічі представників міністерств закордонних справ європейських країн, формулювати політику ЄС, а також представляти ЄС за кордоном.

Організаційна структура ЄС побудована за принципом поділу законодавчої, виконавчої та судової функцій. До основних органів ЄС належать¹:

1. Європейська рада (1974) – головний політичний орган. Визначає політику інтеґрації ЄС і основні напрямки його політичної діяльності.

2. Рада ЄС – головний законодавчий орган. Відповідає за функціонування ЄС, має бюджетні повноваження, координує економічну політику і призначає посадових осіб та службовців;

3. Європейська комісія – головний виконавчий орган, обирається на п’ятирічний термін;

4. Європейський парламент (1979) – єдина інституція ЄС, яка обирається шляхом прямих і загальних виборів. Законодавчих повноважень не має. Виносить на розгляд різні поправки до законодавства співтовариства, відіграє основну роль у процедурі прийняття бюджету, затверджує всі основні міжнародні угоди в рамках ЄС;

5. Європейський суд – сталий судовий орган. Обирається на шестирічний термін. Розглядає суперечки між організаціями ЄС або перевіряє легітимність законодавчих механізмів;

6. Палата авдиторів (1975) – орган, який контролює фінанси ЄС.

Інституції ЄС розташовані у таких містах: штаб-квартира, Рада і Європейська комісія –у Брюсселі, Європарламент – у Страсбурзі, Європейський суд і Палата авдиторів – у Люксембурзі.

Офіційними мовами ЄС є мови всіх держав-членів. Кожний офіційний документ має бути перекладений усіма цими мовами. ЄС має свої символи: прапор, гімн, день і паспорт. Вони ідентифікують ЄС як союз держав і народів на міжнародній арені та сприяють формуванню європейської ідентичності, формують почуття причетності до міжнародної спільноти.

Прапор – полотнище із зображенням 12 золотих зірок, які розташовані по колу на синьому тлі. Коло – це символ єдності. Число 12 – символічне і означає абсолютну досконалість: кількість місяців у році і кількість цифр на табло годинника. Це зображення, як офіційний символ, Рада Європи прийняла у 1955 р. У 1983 р. його затвердив Європейський парламент і з 1986 р. використовують усі європейські інституції. Він є єдиною емблемою Європейської Комісії, виконавчого органу ЄС. Інші європейські установи та органи додають до прапора свою власну емблему.

Гімн (запозичений у Ради Європи) – музичне аранжування фінальної частини Дев’ятої симфонії Л.Бетховена “Оди до радості” (1823), автор слів – Ф. Шіллер (1785). Герберт Караян у 1972 р. зробив три інструментальні аранжування: соло для фортепіано, духових інструментів і симфонічного оркестру. У 1985 р. президенти і глави урядів держав-членів ЄС схвалили його як офіційний гімн ЄС.

Європаспорти (з 1995 р.) мають таку ж чинність, як відповідні документи національних держав – країн-членів.

Символом Євросоюзу є 9 травня – День Європи. Саме цього дня 1950 р. Р.Шуман вніс пропозицію об’єднати Європу для налагодження мирних взаємовідносин на континенті.

Єдина валюта ЄС – євро, запроваджена у січні 1999 р. на світових фінансових ринках. Готівкові банкноти і монети з’явилися в обігу в січні 2002 р. у 12 країнах: Австрії, Бельгії, Греції, Ірландії, Іспанії, Італії, Люксембурзі, Нідерландах, Португалії, Фінляндії, ФРН, Франції. Управління та контроль за операціями в євро здійснює Європейський центральний банк, заснований у червні 1998 р. у Франкфурті.

Інтеґрація нових держав до ЄС. На початках до Європейських співтовариств входили шість країн (Бельгія, Італія, Люксембурґ, Нідерланди, ФРН, Франція). Гаазький самміт (1969) прийняв ухвалу про розширення членства. Цим скористалися Великобританія, Данія, Ірландія (1973), Іспанія, Португалія (1986), Австрія, Фінляндія, Швеція (1995). Нова геополітична ситуація у Центрально-Східній Європі, яка склалася після ліквідації тоталітарних режимів, сприяла тому, що Європейські співтовариства переглянули та інтенсифікували свої відносини з країнами реґіону. За таких умов розпочалася підготовка до чергової хвилі розширення. Розроблена програма спрямовувалася на підтримку перебудови економіки та різного роду сприяння, гуманітарну допомогу. Були також укладені угоди про асоційоване членство між ЄС та державами-кандидатами. У грудні 1997 р. Люксембурзький самміт Європейської ради визначив такі механізми розширення ЄС: європейська конференція; партнерство заради вступу; переговори про вступ. Європейська конференція – багатостороння структура, яка об’єднала 10 центральноєвропейських країн, Кіпр і Туреччину. На ній розглядалися важливі проблеми, пов’язані з розширенням ЄС. Уперше Європейська конференція зібралася 12 березня 1998 р. у Лондоні.

Партнерство заради вступу – інституційний механізм відносин між ЄС і державами-кандидатами. Він охопив комплекс питань, пов’язаних з інтеґрацією країн-кандидатів до ЄС. Розроблявся для кожної країни окремо і визначав пріоритети, пов’язані з набуттям членства в ЄС. У межах Партнерства заради вступу кожна країна-кандидат розробляла “Національну програму адаптації законодавства до вимог ЄС”. На переговорах, які проводилися з кожною країною поетапно, обговорювалися проблеми, пов’язані з набуттям нею членства. Весь переговорний процес був поділений на розділи, які об’єднували однотипні проблеми: свобода руху послуг, свобода руху товарів, свобода руху капіталу, торгова політика, промислова політика, малі та середні підприємства, наука та наукові дослідження, освіта, телекомунікації та інформаційні технології, загальноєвропейські мережі, культура та авді- і візуальна політика, закони про товариства, політика конкуренції, рибальство, економічний і валютний союз, статистика, захист споживачів та охорона здоров’я, митний союз, зовнішні відносини, спільна зовнішня політика та політика безпеки, сільське господарство, транспортна політика, податки, соціальна політика і зайнятість, енергозабезпечення, реґіональна політика та інструменти структурної політики, охорона навколишнього середовища, співробітництво в галузі права та внутрішніх справ, фінансовий контроль, бюджет, установи та інституції, інше.

Переговорам передувала так звана процедура скринінгу, під час якої Європейська комісія вирішувала, наскільки значним був проґрес у країні, що прагнула стати членом ЄС. Якщо він був достатнім, то Єврокомісія дозволяла проводити відповідний розділ переговорів. Вони завершилися в основному до початку 2003 р. Після узгодження всіх питань, на підставі результатів референдумів (у Кіпрі не проводився) 1 травня 2004 р. повноправними членами ЄС стали Естонія, Латвія, Литва, Польща, Словаччина, Чехія, Угорщина, Словенія, Кіпр і Мальта. У 2007 р. передбачено членство в ЄС Болгарії і Румунії. Переговори щодо вступу в ЄС у 2005 р. почали Хорватія і Туреччина.

Зовнішні зв’язки ЄС. З часу свого утворення ЄС розвивав відносини з рештою країн світу на засадах спільної торгової політики через надання допомоги на розвиток і укладання офіційних угод про торгівлю та співпрацю з окремими країнами чи регіональними об’єднаннями країн. У 1970-х роках Європейські співтовариства почали надавати гуманітарну допомогу по всьому світу. З 1993 р., відповідно до умов Маастрихтського договору, розвивалася спільна зовнішня політика та політика безпеки для забезпечення можливості спільної діяльності у випадках, що стосуються інтересів ЄС як єдиного цілого. У питаннях, що стосуються до тероризму, міжнародної злочинності, торгівлі наркотиками, нелегальної міґрації та глобальних проблем, таких як захист навколишнього середовища, ЄС також тісно співпрацює з іншими країнами та міжнародними організаціями.

Спільна торгова політика ЄС діє на двох рівнях: у рамках Світової організації торгівлі бере активну участь у встановленні правил багатосторонньої системи світової торгівлі, але також укладає власні двосторонні торгові угоди з державами або їх реґіональними об’єднаннями.

У середині 1970-х років допомогу на розвиток і співпрацю, яка спочатку спрямовувалася у країни Африки, Європейські співтовариства почали також надавати країнам Азії, Латинської Америки, південного та східного Середземномор’я. Головна мета такої допомоги – підтримка сталого росту та розвитку країн-партнерів, щоб вони мали ресурси на подолання бідності. Євросоюз всіляко зацікавлений підтримувати своїх партнерів і стимулювати їхній прогес та процвітання.

Європейський Союз та його країни-члени є головними постачальниками технічної допомоги у світі, щорічно на ці потреби виділяється більше, ніж 30 млрд. євро. ЄС укладає угоди зі своїми партнерами в усьому світі не лише у сфері торгівлі та традиційна фінансової та технічної допомоги, але також про економічні та інші реформи, підтримку розвитку інфраструктури і програм розвитку медицини та освіти. Ці угоди також створюють умови для політичного діалогу та містять положення, відповідно до яких відносини ЄС і його партнерів спираються на повагу до демократії та прав людини.

Україна і ЄС. Для України європейська інтеґрація – це шлях до модернізації економіки, подолання технічної відсталості, залучення іноземних інвестицій і новітніх технологій. Першим кроком на шляху налагодження партнерства стала Декларація щодо України 2 грудня 1991 р. Тоді Європейські співтовариства відзначили демократичний характер Всеукраїнського референдуму і закликали Україну підтримувати з ними відкритий і конструктивний діалог. У 1993 р. Верховна Рада України прийняла постанову „Про основні напрями зовнішньої політики України”, у якій вперше була сформульована позиція України щодо ЄС на законодавчому рівні. У жовтні 1993 р. в Києві було відкрито представництво Комісії ЄС в Україні.

Основою стосунків між Україною і ЄС стали Угода про партнерство та співробітництво (УПС), Спільна стратеґія ЄС щодо України, План дій Україна-ЄС. УПС була підписана у червні 1994 р. (набула чинності у березні 1998 р.). Вона охопила чотири основні напрямки: політичний діалог; торгові відносини; умови для капіталовкладень і підприємницької діяльності; співробітництво в законодавчій, економічній, науковій, культурній та інших сферах.

Основним інструментом, який дав змогу ЄС підтримувати виконання УПС, стала програма ТАСІС (абревіатура від англійських слів “Технічна допомога новим незалежним державам”). У 2000 р. був прийнятий її новий реґламент і програма. Стосовно України передбачено виділення коштів на вирішення проблеми облаштування кордонів між ЄС і Україною.

Спільна стратеґія (10 грудня 1999 р.) вперше задекларувала політичне визнання ЄС європейських прагнень України. 15 березня 2001 р. Європарламент ухвалив Резолюцію стосовно Спільної стратеґії, якою визнав право України стати членом ЄС. Набуття повного членства передбачає здійснення низки практичних і послідовних кроків. Ухвалене 11 березня 2003 р. Послання Європейської комісії „Ширша Європа – сусідство” окреслило нові рамки відносин на наступне десятиріччя з Україною, Росією, Молдовою, Бєларуссю та країнами середземноморського басейну, які мали перспективу здобути спільний кордон з ЄС.

12 травня 2004 р. Європейська комісія прийняла План стратеґії ЄС, у якому визначила Європейську політику сусідства. Зазначена надає пропонує партнерам можливість брати участь у різних заходах ЄС через більшу політичну, економічну і культурну співпрацю, а також співробітництво у сфері безпеки. Європейська політика сусідства не пов’язана з питанням потенційного членства в ЄС. Вона пропонує привілейовані відносини з сусідами, які спиратимуться на взаємному зобов’язанні захищати спільні цінності, особливо у сферах верховенства права, державного управління, дотримання прав людини, включаючи права меншин, а також принципів ринкової економіки та стабільного розвитку.

Стратеґічно розширення ЄС для України на початку ХХІ ст. стало важливим чинником дальшої європейської інтеґрації. Політично важливим є те, що Україна стала безпосереднім сусідом ЄС. У торгово-економічному плані розширений Євросоюз став для України важливим торговим партнером, найбільшим ринком збуту українських товарів та джерелом українського імпорту. Водночас можливими є експортні втрати України в таких сферах як металургія, сільське господарство, транспорт та погіршення конкурентних позицій України на відповідних ринках.

Європейська політика сусідства реалізується через Плани дій, які опрацьовуються спільно з країнами-партнерами (до першої групи входять Україна, Молдова, Марокко, Туніс, Йорданія, Ізраїль, Палестинська Автономія). Головний принцип Планів дій полягає у тому, що ЄС надає певні стимули в обмін на виконання сусідніми країнами відповідних вимог. Плани дій визначають конкретні спільні завдання, етапи і терміни їхньої реалізації. Вони концентруються на таких пріоритетних напрямах посиленого співробітництва з сусідніми країнами:

• політичний діалог та реформи;
  
• соціально-економічні реформи та розвиток;
  
• торгівля, ринкові та регуляторні реформи з поступовою участю у внутрішньому ринку;
  
• юстиція та внутрішні справи;
  

– енергетика, транспорт, інформаційне суспільство та навколишнє середовище;

– гуманітарні контакти, включно з такими сферами, як наука і техніка, культура, освіта.

Водночас Єврокомісія оприлюднила Звіт про Україну. Українській стороні було запропоновано відновити консультації щодо Плану дій до кінця 2006 р. (вони були тимчасово призупинені у березні 2004 р. через відсутність консенсусу всередині ЄС щодо стратеґії Європейської політики сусідства), перспективи переведення відносин від співробітництва до суттєвого рівня інтеґрації в економічній сфері, доступу України до внутрішнього ринку, окремих програм ЄС тощо.

План дій Україна–ЄС поширюється на ключові сфери, в яких здійснюються відповідні конкретні заходи. Такими сферами є: політичний діалог і реформа; торгівля та заходи, спрямовані на підготовку партнерів до поступової участі у внутрішньому ринку ЄС; правосуддя та внутрішні справи; енергетика, транспорт, інформаційне суспільство, охорона довкілля та дослідницько-інноваційна діяльність; соціальна політика та культурно-освітні контакти між людьми.

У рамках Київського самміту Україна–ЄС 1 грудня 2005 р. підписано три двосторонні документи:

– Меморандум про взаєморозуміння щодо співробітництва в енергетичній галузі. Він забезпечує спільну стратегію для поступової інтеграції енергетичних ринків України та ЄС. Складається з дорожніх карт, які стосуються чотирьох конкретних сфер: ядерна безпека діючих в Україні атомних електростанцій; інтеґрація українських ринків електроенергії та газу зі спільним енергетичним ринком ЄС шляхом впровадження його законодавства щодо енергетики, охорони довкілля, конкуренції та відновлюваних джерел енергії; підвищення безпеки енергоносіїв, розвиток важливих інфраструктурних проектів (таких як нафтогін “Одеса–Броди–Ґданськ”); покращення норм ефективності, безпеки та охорони довкілля у вугільній галузі на основі посилених норм безпеки на шахтах і приведення норм впливу спалюваного вугілля на довкілля до стандартів ЄС. Цей Меморандум також передбачає розробку у майбутньому Дорожної карти щодо енергоефективності, відновлюваних джерел енергії та заходів, спрямованих на вирішення проблеми зміни клімату.

• Угода про співробітництво щодо цивільної глобальної навігаційної супутникової системи. Закладає основу для співпраці у сфері супутникової навігації за такими напрямками: наука та технологія, промислове виробництво, розвиток послуг і ринку, питання стандартизації, частот і сертифікації. При цьому було взято до уваги, що Україна є однією з восьми країн, яка напрацювала значний обсяг технічних знань про космічні програми та має важливі досягнення у сфері ужиткових технологій, обладнання, розвитку сегменту споживачів та регіональних технологій
  
• Угода про деякі аспекти повітряного сполучення. Вона дозволяє європейським авіакомпаніям виконувати рейси між будь-якою державою-членом ЄС і Україною. Усуває всі внутрішні обмеження і створює єдиний ринок авіаперевезень. У 2005 р. пасажирообіг зріс на 30% порівняно з 2004 р., що становить близько 2 млн. осіб.
  

Під час самміту ЄС підтвердив намір почати попередні консультації про нову угоду між ЄС і Україною, яка б замінила чинну Угоду про партнерство та співробітництво. Важливою темою самміту було питання поглиблення економічної співпраці. Обговорювалася ідея створення зони вільної торгівлі між Україною і ЄС. У сфері торгівлі та економічних стосунків ключовим стало рішення Європейської комісії про надання Україні статусу країни з ринковою економікою. Крім цього, між Україною і ЄС укладено і діє ряд окремих угод в галузі торгівлі, науки і технологій, ядерної енергетики, а саме:

– про торгівлю текстильними виробами (5 березня 1993 р.);

– про заснування представництва Комісії Європейських співтовариств та про його привілеї та імунітети (17 вересня 1993 р.);

– про створення Контактної групи по вугіллю і сталі (8 червня 1994 р.);

– про партнерство та співробітництво (14 червня 1994 р.);

– про торгівлю сталеливарними виробами (15 липня 1997 р.);

– про співробітництво з атомної енергії в галузі керованого термоядерного синтезу (23 липня 1999 р.);

• про співробітництво з атомної енергії в галузі ядерної безпеки (23 липня 1999 р.);
  
• про співробітництво в сфері науки і технологій (17 липня 2002 р.)
  

ЄС є найбільшим донором України. Впродовж останніх десяти років загальна допомога з боку ЄС досягла 1 072 млрд. євро. Ця сума включає допомогу технічну (через програму Тасіс), макрофінансову та гуманітарну.

Обидві сторони тісно співпрацюють в окремих пріоритетних напрямках, ухвалених Радою із Співробітництва: наближення українського законодавства до законодавства ЄС, енергетика, торгівля, судочинство та внутрішні справи, захист навколишнього середовища, транспорт, наука та технології, інвестиції та прикордонне співробітництво. Адаптація законодавства пов’язана із євроінтеґраційною стратеґією. Українсько-європейський консультативний центр з питань законодавства, що розташований в Києві, надає експертну допомогу з проблем формування політики впродовж кількох років.

Енергетика та ядерна безпека є однією з найважливіших галузей співробітництва ЄС з Україною. Заходи з подолання наслідків Чорнобильської катастрофи залишаються пріоритетними, починаючи від фінансування укриття для ядерного реактора до подолання паливного дефіциту. Для того, щоб інтенсифікувати співробітництво в галузі охорони навколишнього середовища, була створена робоча група, яка вивчає зміни клімату та фокусується на реалізації положень Кіотського протоколу, а також проектів технічної допомоги. Співробітництво в галузі транспорту концентрується на інтеґрації транспортної інфраструктури України до європейської транспортної мережі у рамках програм “Пан-європейські транспортні коридори”, “Чорне море” та “ТРАСЕКА”.

У липні 2006 р. в Ялті відбулася неурядова конференція експертів Міжнародної мережі “Ялтинська європейська стратеґія”, в якій взяли участь майже сто українських і зарубіжних фахівців. На конференції йшлося про можливі перспективи зміни політики ЄС щодо України, про взаємодію України з НАТО і ЄС, обговорювалися пропозиції офіційного Брюсселя щодо вирішення ймовірних нових газових суперечок Росії та України. Ялтинські дискусії закінчилися презентацією Плану дій, який має привести Україну до членства в ЄС. Зокрема, передбачено у 2008 р. вступ України до ЄС на правах асоційованого члена. У 2011 р. має бути подана офіційна заявка на членство. Лише у 2014 р. можуть розпочатися переговори з цього питання, які триватимуть близько п’яти років. Отже, в перспективі Україна стане членом ЄС орієнтовно в 2020 р. Звичайно, час внесе значні корективи з у реалізацію 14 пріоритетних галузей співпраці, внутрішньополітичного розвитку нашої держави. Зокрема, внаслідок двох візитів прем’єр-міністра В. Януковича до офіційного Брюсселя у вересні 2006 р., питання євроінтеґраційної політики України знову стало проблематичним. Багато буде залежати й від самого ЄС та його розбудови.