Cols=2 gutter=24> 2006/№4 Засновники
| Вид материала | Диплом |
- Cols=2 gutter=24> 2006/№2 Засновники, 2232.08kb.
- Cols=2 gutter=24> 2004/№2 Засновники, 2407.74kb.
- Cols=2 gutter=24> 2005/№2 Засновники, 2193.94kb.
- Cols=2 gutter=24> 2005/№4 Засновники, 2823.78kb.
- Cols=2 gutter=24> 2007/№3 Засновники, 2007.95kb.
- Cols=2 gutter=24> 2004/№3 Засновники, 3012.42kb.
- Cols=2 gutter=24> 2007/№2 Засновники, 1975.25kb.
- Cols=2 gutter=24> 2004/№4 Засновники, 2183.65kb.
- Cols=2 gutter=47> пбоюл кошмак, 159.62kb.
- Cols=3 gutter=38> Список улиц г. Пскова, 135.43kb.
Роль опорної школи в організації методичної роботи у сільській малокомплектній школі
Однією із найважливіших проблем розвитку освіти в Україні є функціонування сільської школи.
У наш час сільська школа стикається з комплексом проблем, зумовлених регіональними особливостями кожного населеного пункту, умовами сільськогосподарської праці батьків, недостатньою соціально-культурною інфраструктурою. Через зниження фінансування відбулося нівелюванні статусу школи і вчителя у суспільстві .
Незважаючи на це, школа на селі - це своєрідний оберіг, вона була і залишається не тільки навчально-виховним, але й селоутворюючим фактором [1]. Це зумовлено такими факторами:
1.Сучасна сільська школа стала єдиним соціально-культурним центром на селі.
2. Школа часто залишається єдиною працюючою, причому високотехнологічною установою на селі (тут працює 10-20 осіб з вищою освітою).
3. Сільська школа стала уособленням цивілізованості, а також присутності "держави" в селі і прояву її соціальної турботи про людину в кожному населеному пункті.
4. Школа почала виконувати роль центру розвитку сільського соціуму та його духовного життя.
В останні роки з’явилися негативні тенденції в функціонуванні сільської школи. Це насамперед – скорочення мережі шкіл на селі, сільські школи набувають статусу малокомплектних.
На початку 2006 року в сільській місцевості функціонувало понад 14 тис. загальноосвітніх навчальних закладів, у яких навчалося 1млн. 800 тис. учнів. Тенденції такі, що кожна десята загальноосвітня школа І-ІІ ст на селі має наповнюваність менше 40 учнів [2].
Із 1195 шкіл сільських районів області 501 школа є малокомплектною, що становить майже 42 %. Із них: 98% – школи І ст., 50% – І-ІІ ст., 8% – І-ІІІ ст. (за даними відділів освіти на 01.11.2006 р.). Найбільше малокомплектних шкіл І-ІІІ ст. у Перемишлянському, Буському районах; І-ІІ ст. у Бродівському, Буському, Городоцькому, Перемишлянському, Радехівському, Сокальському, Яворівському районах.
Для більшості малокомплектних сільських шкіл характерні спільні проблеми. Серед них: відсутність у батьків можливості вибору навчального закладу для дитини; мала наповнюваність класів, що не дає змоги запроваджувати профільне навчання; відсутність сучасного обладнання, літератури та інших засобів для організації додаткового і поглибленого вивчення навчальних дисциплін; віддаленість від навчальних закладів, у яких можна отримати позашкільну та початкову професійну освіту; відсутність висококваліфікованих фахівців з усіх навчальних предметів у кожному навчальному закладі [3].
На жаль, в таких умовах не можна забезпечити високу якість освіти у кожній окремій сільській школі. За обмежених ресурсів організувати ефективне навчання у малокомплектній школі з більшості предметів неможливо.
Висока якість надання послуг в освіті неможлива при дублюванні управлінських функцій та розпорошенні ресурсів. Особливо гостро це питання постає у сільській місцевості. Мотивація вчитися зменшується, бо для випускників сільських шкіл стають все менш доступними вищі навчальні заклади, а перспектива працевлаштування також не пов'язана з успішністю навчання у школі. Випускник сільської школи явно програє своєму міському однолітку в багатьох компетенціях.
Тут виникає запитання: “Чи можуть сільські діти конкурувати з міськими, вступаючи до вищих навчальних закладів?”
Мусимо пам’ятати, що кожна дитина – це повноправний громадянин України, який має право на здобуття середньої освіти, причому якісної освіти. Під останньою розуміють особистісно орієнтовану освіту, що здійснюється з використанням сучасних методик та інформаційних засобів навчання і забезпечує формування активної, творчої, інноваційної особистості, що є конкурентоспроможною на ринку праці.
Суб’єктом гарантій конституційного права громадян на отримання якісної загальної середньої освіти у сільській місцевості має стати шкільний освітній округ, а не окрема школа. Це дозволить максмально наблизити, прив'язати інфраструктуру шкіл до сімей, до громади, зробити її більш гнучкою. Тільки таким чином можуть бути сконцентровані значні інтелектуальні та технологічні ресурси для ефективного надання освітніх послуг.
Саме формування освітніх округів і створення в них опорних шкіл дасть можливість забезпечити випускника сільської школи якісною освітою. Основні параметри цієї освіти визначені в Національній доктрині розвитку освіти “Освіта. Україна ХХІ століття” і мають бути реалізовані у сільській школі шляхом впровадження педагогічних інновацій, найголовнішими з яких є профільна диференціація та впровадження державно-громадської форми управління сільською школою.
Шкільний округ – це зовсім інший вимір сільської освіти[5]. Розподіл ресурсів, спеціалізація, інтеграція зусиль кількох педагогічних колективів допоможуть краще адаптуватися до нових умов освітньої діяльності, забезпечать організаційне підгрунтя реформування сільської освіти. Освітній округ, що об’єднує декілька шкіл , є кращим об’єктом для громадської підтримки освіти, ніж окрема сільська школа. У кожному такому окрузі буде опорна школа (школа-лідер), на яку рівнятимуться інші. Це допоможе підняти якість освіти в усьому окрузі на рівень лідера, частково передавши йому і найбільш складні функції навчально-виховного процесу.
“ Опорними школами мають стати навчальні заклади сучасної забудови, оснащені навчальними комп’ютерними комплексами, сучасними навчальними кабінетами. Тоді на їх базі можна буде організувати і профільне навчання, і міжшкільні факультативи. Такі школи стануть центрами освітніх округів.
При цьому має зрости роль громади і батьків; батьки мають відчути власну причетність до освіти своїх дітей.”
(із виступу С. Ніколаєнка на сесії ВР України 10.01.06).
Згідно до “ Примірним положенням про освітній округ” завданнями освітнього округу є [4]:
- забезпечення єдиного освітнього простору в межах округу;
- координація навчально-виховного процесу в суб’єктах округу;
- забезпечення реалізації профільного навчання;
- раціональне використання навчально-матеріальної бази суб'єктів округу, її зміцнення та реалізація;
- раціональне використання творчого потенціалу педагогічних працівників;
- створення належних умов для навчання обдарованих учнів;
- впровадження в навчально-виховний процес сучасних навчальних і виховних технологій
Опорний заклад визначається з урахуванням:
- потреби у забезпеченні певних напрямків спеціалізації, профілів навчання, з яких він надає освітні послуги;
- ефективного менеджменту та кадрового забезпечення;
- наявного стану матеріально-технічної бази (у т. ч. комп’ютерного забезпечення);
- наявного фонду підручників, науково-методичної, художньої літератури;
- зручності розташування та наявності відповідного транспортного забезпечення.
Опорна школа – це школа, що досягла хороших результатів у навчально-виховному процесі, де працює творчий педагогічний колектив, що впроваджує в свою роботу інноваційні форми і методи діяльності.
Основною фігурою в новій системі організації освіти стає директор опорної школи, статус якого різко змінюється, зростають вимоги до кваліфікації, він мусить володіти управлінським мислення. Настає час, щоб з розуміти те, що справа забезпечення якісної освіти кожній сільській дитині вирішується не тільки в школі, а на рівні освітнього округу.
Реформування сільської школи передбачає зміну двох компонентів – змісту освіти і організаційних форм освітньої діяльності.
Сьогодні пріоритетним є особистісно орієнтований підхід, що виявляється у різних формах: індивідуалізація та диференціація навчально-виховного процесу , впровадження інноваційних навчальних технологій, впровадження профільного навчання [6].
Навчально-виховний процес у сільській малокомплектній школі має ряд особливостей, зумовлених малою наповнюваністю класів. Що є позитивом, а що негативом у діяльності такої школи?
Позитивом є те, що зростає інтенсивність спілкування між вчителем та учнем, що дає можливість здійснювати диференційований та індивідуальний підхід до школярів.
Мала кількість учнів у класі створює можливість глибше вивчити особливості кожного школяра, виявити його реальні можливості, спостерігати за його розвитком і навчанням, проводити корекцію Це дозволяє застосовувати методи і форми навчально-виховної діяльності відповідно до індивідуальних особливостей кожного учня. Перевагою такої ситуації є те, що можна розробляти програми індивідуального розвитку учнів, стимулювати учнів до активної навчально-пізнавальної діяльності, що забезпечуватиме розвиток самоосвітньої діяльності.
Інтенсивність активного спілкування вчителя з учнями у класах з малою наповнюваністю вимагає вміння застосовувати групові форми роботи, володіти методикою організації самостійної роботи. Чи всі вчителі готові до таких змін?
З іншого боку, в класах з малою наповнюваністю значно зростає психологічне навантаження на учня, який постійно перебуває під постійною увагою вчителя і повинен багаторазово відповідати. Це у поєднанні з одноманітними формами і методами перевантажує учнів, знижує інтерес до навчання, збільшує їхню втомлюваність. Тому в малокомплектній сільській школі посилюються організуюча і контролююча функції вчителя.
Система контролю у сільській малокомплектній школі відрізняється від звичайних шкіл. Замість неперервного контролю, що несе емоційне навантаження на учнів, більша увага повинна бути спрямована на вміння здійснювати самоконтроль, вибірковий і диференційований контроль. Вчитель мусить володіти методикою його проведення.
Однією із специфічних рис малокомплектної школи є професійна дезорієнтованість вчителів. Один вчитель змушений викладати кілька предметів. Такий стан веде до зниження якості знань учнів.
Часто керівники шкіл та вчителі перебувають у методичній ізоляції, відчувають методичний голод, що може привести до деградації вчителя. В умовах, коли педагог змушений працювати у домашньому господарстві, менше часу залишається для роботи над власною самоосвітою.
Нові форми організації освіти у сільській школі вимагатимуть і нових підходів до організації методичної роботи з педагогічними кадрами [7].
Методична робота – важлива складова післядипломної педагогічної освіти, що має цілісну систему дій і заходів, спрямованих на підвищення кваліфікації та професійної майстерності кожного педагогічного працівника, розвиток творчого потенціалу педагогічних колективів навчальних закладів, досягнення позитивних результатів в навчально-виховному процесі [8].
Можливість здійснення ефективної методичної роботи у сільській малокомплектній школі є обмеженою через невелику кількість вчителів. Цю роль може успішно виконати опорна школа освітнього округу, при якій створюють міжшкільний методичний центр.
Досвід діяльності міжшкільних методичних центрів є й у школах Львівщини, зокрема, в Городоцькому районі. Тут нещодавно було проведено обласний семінар голів методоб’єднань директорів малокомплектних шкіл області з метою поширення досвіду роботи міжшкільного методичного центру. Методична рада районного методичного кабінету визначила п'ять опорних шкіл, на базі яких працюють 8 міжшкільних методичних об’єднань вчителів (див. структуру методичної роботи). З інших предметів вчителі працюють у районних методичних об’єднаннях. Така диференціація сприяє підвищенню кваліфікації педагогічних працівників
Змістом роботи методичного центру при опорній школі може стати:
1. Якісна підготовка і проведення методичних заходів з метою підвищення педагогічної майстерності вчителів.
2. Оволодіння новими педагогічними технологіями з метою поліпшення якості уроків (технології розвивального навчання, тренінги, метод проектів, модульно-рейтингова система, проектна та дослідна діяльність та ін.).
3. Робота над пошуком нових технологій, форм і методів навчання.
4. Поширення передового досвіду під час проведення методичних семінарів, засідань методоб’єднань та інших форм методичної роботи.
5. Контроль якості знань учнів, організація моніторингової діяльності.
Щоб діяльність міжшкільного методичного центру була ефективною, обов’язково вибирають проблему, над якою працюють.
Структура методичної роботи
Вирішити багатопланові завдання методичної роботи можна лише через створення оптимальної системи методичних заходів та надання педагогам права вільного вибору тих форм, які максимально враховують їх потреби, запити та інтереси.
Методична робота з учителями сільських шкіл в районі проводиться на діагностичній основі, шляхом виявлення конкретних потреб учителів-предметників із загальних питань методики, удосконалення сучасного уроку тощо .
Планування та організація методичної роботи на діагностичній основі – один із резервів підвищення її ефективності, бо діагностування забезпечує :
- виявлення передового педагогічного досвіду у своїй школі;
- знання проблем конкретного вчителя, його прогалин та недоліків.
У процесі узагальнення відповідей учителів на питання анкети, складання діагностичної карти педагогічного колективу можна з найбільшою ефективністю спланувати роботу опорної школи.
Анкетування допомагає забезпечити адресну спрямованість методичної роботи у школі. Разом з тим, діагностування буде ефективним там, де вчителі володіють методикою самоаналізу педагогічної діяльності. Тому діагностування потребує належного рівня внутрішкільного контролю.
У межах діяльності міжшкільних методичних центрів найчастіше практикуються такі форми діяльності:
- проблемні семінари;
- семінари-практикуми;
- засідання методичної ради;
- відкриті уроки;
- творчі зустрічі;
- єдині підсумкові контрольні роботи;
- засідання МО;
- предметні олімпіади;
- моніторинг навчальних досягнень;
- робота з молодими вчителями;
- майстер-класи;
- міжшкільні педради;
- педагогічні читання:
- методичні консультації;
- педагогічні читання;
- контрольні зрізи.
Серед вищеназваних форм методичної роботи можна виокремити нетрадиційні, що відрізняються інноваційністю, спрямовані на максимальну активізацію практичної діяльності педагогів, роблять методичну роботу динамічнішою, творчою і цілеспрямованою.
Активній творчій співдіяльності педагогічних колективів шкіл, що належать до міжшкільного методичного центру, сприяють такі нестандартні форми як методичні мости, ділові та рольові ігри, методичні естафети, творчі зустрічі, педагогічні дебати.
Однією із форм роботи, яка найбільше впливає на підвищення фахової майстерності вчителя є робота методичних об’єднань. Вони покликані допомогти вчителю шукати нові ефективні прийоми і методи викладання. Головне завдання методичних об’єднань – надавати оперативну допомогу вчителям, відпрацьовувати фахові навички. Керівники районних і міжшкільних методичних об’єднань району разом з дирекцією загальноосвітнього закладу виявляють перспективний педагогічний досвід і рекомендують його на розгляд методичної ради. Носії досвіду залучаються до проведення семінарів-практикумів.
Усі міжшкільні методичні об’єднання працюють над певною проблемою, яка випливає із проблеми роботи методичного центру.
Вчителі, що працюють у малокомплектних школах і мають значний досвід роботи та педагогічні знахідки об’єдналися у міжшкільні творчі групи чи школи педагогічної майстерності.
Творчі групи – це організовані невеликі колективи досвідчених вчителів, які поглиблено вивчають певну наукову проблему і забезпечують творче впровадження у практику роботи шкіл висновків і положень науки. Це своєрідна форма залучення учителів і керівників шкіл до творчої діяльності з впровадження у практику роботи школи досягнень педагогічної науки.
Творча група вчителів української мови і літератури працює над проблемою “Вивчення літератури рідного краю”. Складено проект програми спецкурсу літератури рідного краю, зібрано матеріали, розроблено конспекти уроків.
Творча група вчителів англійської мови працювала над апробацією підручника англійської мови для 3 і 4 класів за редакцією О. Карп’юк.
Школа передового педагогічного досвіду є формою поширення і впровадження передового педагогічного досвіду, а також формування і удосконалення його [9].
Школа педагогічної майстерності – це добровільне об’єднання вчителів з високою творчою активністю, із власним баченням проблем навчально-виховного процесу, з високими результатами практичної діяльності, робота якого спрямована на удосконалення фахового рівня кожного учасника школи.
Слухачі таких шкіл визначаються шляхом анкетування. Так, школа педагогічного досвіду вчителів української мови та літератури, що діє при методичному центрі Великолюбінської ЗОШ І-ІІІ ст. працює над проблемою “Розвиток зв’язного мовлення на уроках української мови і літератури”, а учасники школи педагогічної майстерності (методичний центр при Городоцькій ЗОШ І-ІІ ст. №2) оволодівають інноваційними технологіями навчання на уроках української мови та літератури.
Роботою методичного центру при опорній школі керує координаційно-методична рада, на чолі якої стоїть голова. До складу ради входять директори шкіл або їх заступники з навчально-виховної роботи, голови міжшкільних методичних об'єднань, досвідчені вчителі.
Основні функції ради:
розглядає плани роботи міжшкільних методичних об'єднань, спрямовує їх діяльність;
координує методичну роботу з учителями, створює умови для її проведення , рекомендує кращих вчителів для обрання головами методичних об’єднань;
вивчає стан викладання та якості знань учнів;
вивчає і поширює передовий педагогічний досвід, схвалений міжшкільним методичним об’єднанням, обласним інститутом післядипломної педагогічної освіти;
заслуховує звіти керівників методичних об’єднань;
організовує навчання молодих вчителів на базі шкіл молодого спеціаліста.
Школи молодого спеціаліста при методичних центрах району надають методичну допомогу вчителям-предметникам за такими напрямами: “Формування творчої особистості учня через впровадження нових педагогічних технологій на уроках математики та фізики”, “Моделювання уроку іноземної мови для досягнення головної мети – навчання говорінню”, “Оволодіння оптимальними методами навчання на уроках української мови та літератури”.
У кожному методичному центрі працює опорний методичний кабінет, який є об’єднуючим центром методичної роботи закладу. Опорний методичний кабінет є базовим для організації роботи із заступниками директорів з навчально-виховної роботи сільських шкіл. Він керується нормативно-правовими документами у галузі освіти, методичними рекомендаціями та матеріалами районного методичного кабінету. В ньому зберігаються плани роботи міжшкільних МО, кращі розробки уроків, позакласних заходів. При кабінеті існує інформаційний центр, який крім інформаційного забезпечення школи молодого заступника, містить каталог методичної літератури, картотеку статей педагогічних і методичних видань, банк даних щодо передового досвіду та сучасних технологій в освіті.
Опорний кабінет організовує тематичні, групові та індивідуальні консультації. Виявивши на основі діагностування проблеми у роботі кожного із заступників директорів сільських шкіл району, складають план-графік групових та індивідуальних консультацій. Відповідно до потреб заступників (і не тільки молодих) на групових та індивідуальних консультаціях розглядають такі питання:
- діагностування педагогічних кадрів (в опорному методичному кабінеті зібрано зразки різних діагностичних карт з методичними рекомендаціями щодо проведення діагностування);
- робота методичної ради (зміст і план роботи);
- організація і планування роботи шкільного методичного кабінету;
- робота з педагогічними кадрами у міжкурсовий період та ін.
Таким чином, для того, щоб сільська школа належним чином виконувала свою функцію, необхідно забезпечити реалізацію таких основних завдань :
1) оптимізація мережі шкіл з огляду на сучасну демографічну ситуацію і утворення освітніх округів;
2) зміцнення матеріальної бази шкіл;
3) оновлення змісту навчально-виховного процесу, запровадження інноваційних технологій;
4) кадрове забезпечення сільської школи творчими педагогами, озброєними новітніми технологіями.
Лише розвиток кооперації, взаємна підтримка одних навчальних закладів іншими дозволить значно покращити доступ до якісної освіти кожному учневі сільської школи.
Література:
1. Сільська школа: проблеми і перспективи (матеріали Всеукраїнської науково-практичної конференції “Сучасна освіта в сільській школі: управління, навчальні та виховні аспекти”). – Дніпропетровськ, 2003.
2. Виступ міністра освіти і науки С. Ніколаєнка на сесії Верховної Ради 10 січня 2006 року.
3. Осадчий І. Освіта сільського регіону: теорія і технологія управління розвитком. – Київ: Шкільний світ, 2005.
4. Примірне положення про освітній округ (наказ Міністерства освіти і науки України №267 від 5.04.06 р.).
5. Лебідь В. Сільська школа на перетині тисячоліть // Сільська школа. – 2004.
6. Романенко М. Концептуально-методологічні засади реформування сільської школи // Управління школою. – 2003. – №16-17.
7. Данильченко А. Про деякі аспекти науково-методичної роботи в школі // Управління школою. – 2003. – №11.
8. Методичні рекомендації щодо організації і проведення методичної роботи з педагогічними кадрами в системі післядипломної педагогічної освіти (Лист Міністерсва освіти і науки №1/9 –318 від 03.07.2002).
9. Методична служба – школі. Інформаційно-методичні матеріали. Випуск 1 / Укладачі: Ю.В. Буган, Г.Г. Свінних, В.І. Уруський. – Тернопіль: Астон, 2003.
Юрій Чорний
Популярні видання навчально-методичної літератури
з музичного виховання в Закарпатті
Відомий дослідник музичної культури Закарпаття В. Гошовський вважає основоположником жанру навчально-музичної літератури Іоана Югасевича. Про нього вчений, зокрема, говорить, що величезний “науковий інтерес представляє для нас життя і діяльність І. Югасевича – вчителя-дяка, літописця, художника і збирача словесного фольклору” [2, с. 204]. І. Югасевич народився у 1741 році в селі Прикра колишньої Шариської жупи (губернії) в Східній Словаччині. Прекрасні музичні здібності юнака визначили його життєвий шлях. Між 1756-1760 рр. він вчиться у Галичині церковного співу, а також переписувати та оформлювати книжки. У 1761-1763 рр. з’являється його перші пісенники світських та духовних пісень, які він записав у селі Прикра. Потім І. Югасевич переїжджає до Закарпаття, де з 1795 до 1814 року працює дяком-учителем у селі Невіцькому коло Ужгорода там користується великою популярністю серед населення його обирають на посаду сільського старости. За час своєї творчої діяльності І. Югасевич написав 30 ірмологіонів з нотами, графічними рисунками, був упорядником кількох пісенників, календарів, збірників народних говірок. У пісенниках, крім духовних, є багато народних пісень. Як вказує В. Гошовський, особливий інтерес викликає запис мелодії і тексту популярної колись в Україні “Пісні про ляшка”. В. Гошовський також зауважує, що: “Вперше “Пісня про ляшка” була надрукована в збірнику В. Залеського, а потім у Я. Головацького, а також і в інших збірниках” [2, с. 205-206].
У дослідженнях В. Гошовського згадується також про закарпатського педагога та автора пісень Миколу Нодя. Про нього вчений пише: “Руський соловей” М. Нодя, як перший духовний пісенник з нотами на Закарпатті, заслуговує серйозної уваги дослідників” [2, с. 206].
Відомий закарпатський літератор, публіцист та педагог-музикант М. Нодь народився на початку ХІХ ст. в селі Вашвар біля угорського міста Марія-Поуч в селянській родині. Середню освіту М. Нодь здобув в Ужгородській духовній семінарії, у якій вже того часу організували хор, який став популярним в усій Угорщині. Організатором хору був випускник Перемишлянської школи Костянтин Матезонський – вказує В. Гошовський [2, с. 208]. Зазначимо, що Микола Нодь громадську та літературну діяльність почав одразу після революції 1848 року. Він друкує в газеті “Вісник” більше 30 статей, у яких виступає на захист викладання рідною мовою в українських школах Закарпаття, зобов’язував місцеве населення своїми силами будувати українські початкові школи у селах. Він був також учасником просвітницького гуртка, який очолював Олександр Духнович. Микола Нодь здобув тут і музичну освіту. У 40-х роках він викладає в духовній семінарії міста Сегет (Румунія), а з 1852 року він уже служитель церкви Св. Варвари у Відні. Тут він і помирає 1862 року. Повернімось до його пісенника. Одже, перший духовний пісенник Миколи Нодя “Руський соловей” видали у Відні 1851 року. Зміст пісенника свідчить про те, що М. Нодь був музично грамотною людиною та шанувальником слова. Вже забігаючи наперед можемо сказати, що пісенний репертуар збірки повністю взятий з народного джерела. Практично усі твори споріднені з популярними на той час закарпатськими народними піснями. Шкільний словник М. Нодя починається з пісні “Буки, аз… ба” і як вказує В. Гошовський “це пісенька для школярів з текстом і наспівом М. Нодя, дуже близька до закарпатських народних пісень” [2, с. 209]. Практично кожна строфа пісеньки починається з повторення одної або двох букв церковнослов’янської азбуки, оскільки так було прийнято навчати в старину: “Аз, буки, ведь, глагол”. Автор висловлює дидактичну, моральну чи патріотичну думку. Очевидно, що М. Нодь замислював цю пісню, як “азбуку” народної етики. Доказом цього можуть бути такі рядки зі шкільного пісенника:
… Кто ся ганьбит руським словом
На такую милим оком зріти не могу.
… З таким, кто за хліба скибу
Залишит народность руську
Нигде не живу.
Заклик до любові рідного слова, його моральної чистоти української народності звучить в іншій пісеньці “Кто там клопкат, сине”. Написана вона в дусі національно-визвольної боротьби слов’ян. Ідейний зміст пісні чітко виявлений в таких строфах поезії, яку очевидно написав сам М. Нодь:
… Скажи дівча, кто твой отець мати
Ачей я тя могу спознавати?
- Мама руська є стариця.
Кирила, Метода коханиця.
- Славна дівіце, про что ходиш
Мраку, росу ранню, про что бродиш?
- Вас єм пришла посітити
Руських братій от сна возбудити!
- Про что заплакани маєш очі,
Власи розсипані поверх плечи?
- Се волося не сплетеся,
Доки русин к мамці не вернеся!
Пісня стала надзвичайно популярною і швидко розповсюдилась серед шкільної молоді. Про цю унікальність свідчать кореспонденти газети “Вісник” Люборського, які пишуть про першу театральну виставу українською мовою в селі Страйнена, повідомляють, що діти ідучи на цю виставу, розплітали свої коси, та з розпущеними косами співали: “Се волося не сплетеся, доки русин к мамці не вернеся”. Популярність цього твору пісенника була величезною. Пісня побутувала аж до Першої світової війни, виконавши роль будителя національної самосвідомості.
Інша пісня шкільного співаника “При березі єдин корабель прип’ятий” розповідає про смерть солдата – оборонника родини, якого прийшли хоронити його наречена з подружкою. Це трагічний угорський мотив. Є в шкільному пісеннику і ліричні пісні. Це, зокрема, “Зимна роса, уже морозно” та “Любил бих брати” ліричні пісні народного походження, хоч мелодика їх подібна до наспівів чесько-словацьких народних пісень. Ще одна пісня має назву “Прошу красно преславную столицю”. Текст цієї пісні, під назвою “Тоска зарученой”, надрукували в альманасі О. Духновича “Поздравленіе русинов” Наприкінці вірша є така помітка з дослідження В. Гошовського: “Сія пісня прекрасним сочинителя голосом воспіта при случаю радосного торжества для 3/20 жовтня 1850, в память наданого краевого устава Галіція удостоилася полного довольствия і громкого рукоплескания віденскіх русинов. Вона співається на мотив народної жалібної думи” (див. Поздравленіе русинов на год 1861 от Литературного Заведения пряшевского. – Вена, 1862. – с. 154) [2].
Рідняться із закарпатськими народними піснями чотири ліричні пісні пісенника М. Нодя, а саме: “Пойдь к оболоку, мила”, “Крисаню на очі вдарю”, “Судьби і розуму глас” і “Кто мя збудив, мамко моя”, бо авторство Нодя тут незаперечне. Наприклад, остання пісня, її мелодія, нагадує відому українську пісню “Стоїть явір над водою”. Завершується пісенник патріотичним твором “Стоит улан при городі” М. Нодя, який нагадує мелодію польської мазурки. Автор в цій пісні втілює ідею слов’янського єднання. Військовик – улан, який зустрів дівча, говорить:
Ніт, сестричко, я не ворог
Єдно племя, єден нам бог
За русина, за поляка
Днесь умру за обох.
Отже, зміст пісенника М. Нодя “Руськи соловей” свідчить про його велику просвітницьку місію. Головне завдання шкільного пісенника – це пробудження національної свідомості закарпатських українців. Взагалі після революції 1848 року в Ужгороді відкривається українське відділення в гімназії, в якій українську мову вчили не тільки українці, але й інші. Як згадує гімназист цього часу У. Метеор: “Цей час збігається з пробудженням національної самосвідомості в Карпатах; воно виявлялося у виданні перших весняних літературних квітів, а саме: Руського календаря, пісенної книжки, виданої Миколою Нодем і альманахом, виданим Одександром Духновичем, на початку якого була пісня: “Я русин був, є і буду” (див. Ірина Метеор. Автобіографія. – Ужгород, 1938. – с. 45). Виконавши велику роль в пробудженні патріотичних почуттів шкільної молоді, шкільний співаник М. Нодя вважається першим виданням музично-педагогічної літератури Закарпаття, призначеного для шкільної молоді.
Доречно тут згадати про публікації історика Михайла Лучкая, який у своїй “Граматиці” наводить зразки 8 текстів народних пісень як взірців закарпатського діалекту. Безумовно, ця публікація, як і численні рукописні співанки, художньо оформлені церковні книги, народний іконопис виконали важливу роль у поширенні культурно-національних надбань українців Закарпаття. Незабаром після появи пісенника М. Нодь, і, мабуть, під його безпосереднім впливом були видані дві збірки народних пісень Михайла Врабеля “Русский соловей” (Ужгород, 1890) та “Угро-руські народні співанки (“Співанки марамороські”, Будапешт, 1901).
Посиленню інтересу до фольклору в Закарпатті сприяла культурно-просвітницька та фольклористична діяльність Якова Головацького, який побував у Закарпатті в 40-х роках ХІХ ст. Звернення вченого до інтелігенції краю стало важливим стимулом для збирання місцевих народних пісень. Появились рукописні збірки О. Павловича “Сборник пісней и преданій, живущих в сердцах и устах Маковицкого люда, 1860”, В. Сухогол “Пиніе красноброцкое на рок 1866” та І. Яцковича три збірки: “Пісни народній округа Лаборскаго. Собрани года 1866 ”, “Співанки свічки ” і “Приповість”; В. Дениса “Народная пісня” та збірки пісень І. Воробля й ін. Найціннішою є збірка І. Талапковича “Список нескольких русско-народных песен, загадок и пословиц с иными подробностями” тому, що вона має нотний матеріал. Дослідниця Т. Росул про цю збірку і про пісенник І. Талапповича пише: “Подані взірці представляють найпопулярніші на той час у регіоні українські, словацькі та угорські мелодії різних жанрів: весільні, жниварські, рекрутські, ліричні й жартівливі пісні.” [6, с. 17]. Безумовно, частина цих пісень потрапляла і в молодіжне середовище студентів і гімназистів та сприяла їх музичній освіті. Та більшу цінність мають збірники спеціально видані для школярів у наступному столітті. Серед вищої пильності музично-педагогічних видань слід виділити громадську, та музично-педагогічну діяльність Михайла Рощахівського. Освіту він здобув в Чечельницькому, згодом Тульчинському духовному училищі та Кам’янець-Подільській духовній семінарії, яку закінчив 1913 року. Трудову діяльність розпочав як вчитель початкової школи у селах Вінничини. У липні 1917 року М. Рощахівський став помічником діловода музичної секції Міністерства освіти в Києві, а 1919 року – член Української республіканської капели. У складі капели 1920 року прибув до Ужгорода, де розгорнув активну музично-громадську діяльність. М. Рощахівський – вчитель, керівник і засновник музично-драматичного товариства “Кобзар” в Ужгороді, автор низки хорових обробок народних пісень та кількох оригінальних композицій. Проводив активну фольклористичну роботу. Зібрав у Закарпатті більше 300 взірців народних пісень, більшість з яких була знищена під час Другої світової війни. Фольклористичну роботу М. Рощахівського високо оцінював Ф. Колесса. М. Рощахівський почав навчатися на композиторському факультеті Празької консерваторії 1921 року. Після її закінчення (1925 р.) він працював викладачем співу у школах Тячівського, Воликоберезнянського, а пізніше Виноградівського районів. Заснував 1946 року і став першим директором Виноградівської дитячої музичної школи. Центральне місце в педагогічному доробку митця займає його збірка “Забава” надрукована “Просвітою” в Ужгороді 1921 року. У короткому вступі сам автор пише: “Укладач сего збірника перебрав на себе скромну задачу послужитись молодому поколінню Подкарпатської Руси посильною збіркою найкращих і найвигідніших під взглядом педагогічних ігр і забавок і в сей спосіб хоч в малій часті скрасити тоті короткі хвилі одпочинку, які час від часу перепадуть на його долю” [7, с. 2]. У збірці витриманий педагогічний принцип поступовості та доступності. Сам М. Рощахівський говорить про це у вступі: “Найлегші забави для дітей дошкільного віку подані в першій половині збірника, а найскладніші – в другій” [7, с. 2]. Автор також дає поради вчителю щодо проведення самих ігр. Він вказує, що “вчитель при постановці таких забав мав би сам уложити цілий їх план” і додає: “Наперед вчитель сам вивчає забаву, а вже потім передає її дітям, притому насамперед навчити їх добрі співанки, вияснить порядок і зміст забав, а потім проведе саму забаву” [7, с. 2]. Про пісенний репертуар збірника автор зауважує, що “при кожній забаві подає одну – дві співанки”. На думку автора, вчитель повинен стежити за ритмом ігр, адже ритм рухів повинен бути в “повній гармонії з ритмом співанки” [7, с. 2]. Слід зауважити, що М. Рощахівський був добре зорієнтований щодо музично-педагогічних видань, які розвивають музичні здібності дітей з допомогою ігр із піснями, танцями, рухами. У своєму вступі він зазначає, що основними джерелами його праці були педагогічні збірники М. Лисенка, С. Титаренка, К. Стеценка та ін. На С. 3 вказано: “Сей збірник постав на основі таких джерел:
М. Лисенко. Молодощі Зб. танків та веснянок. – К., 1875.
М. Лисенко. Збірка народних пісень для учнів молодшого й підстаршого віку у школах народних. – К., 1908.
В. Слух. Дзелень-бом // Збірник віршів для дітей дошкільного віку. – К.: Фреб.Пед. 1917.
С. Титаренко. Дитяча розвага // Збірник забав для дітей. – К., 1917.
К. Стеценко. Шкільний співаник ч. І, ІІ – К., 1918. [7, с. 3].
Як бачимо, М. Рощахівський був знайомий з основними виданнями педагогічної спадщини М. Лисенка, К. Стеценка та С. Титаренка, які творчо використав у своїй забаві. У вступі автор висловлює подяку своїм помічницям, які допомагали йому у зборі дидактичного матеріалу. Він про це пише: “Власних записів місцевих забавок ласкаво подані панею Р. Дудинською урож. Розалією Фенцик – управителькою руської Захоронки в Ужгороді, та п. Підгоренкою учителькою в Зарічеві. Ужгород 6.VI.1921”[7,3]. Після переднього слова –методичні поради: “Вибори головних учасників гри та Мирова”, – поради щодо виборів головуючого, розподіл ролей у грі, поради як помирити учасників гри тощо [7, с. 3].
Посібник містить 33 різноманітні ігри з піснями, рухами, танцями. Після опису кожної гри – методичні поради, потім ноти пісні зі словами до гри. Почуття ритму у дітей розвивають ігри “Віночок”, “Голубка”, “Когуточок”, “Зайчик”, “Вовк”, “Коза” та ін. Ігри “Образ весняної праці”, “Студена вода”, “Палай дуб”, “День і ніч”, “Розвивати віночок”, “Хлібчик” розвивають вокальні здібності. Любов до природи, звірів, рослин, навколишнього середовища пов’язане з музикою та рухами розвивають ігри “Голуби”, “Ворон”, “Кіт”, “Медвідь”, “Дощик”, “Квочка”, “Гуси”, “Воробеєчко” та ін. Загалом збірка М. Рощахівського “Забава” виконала позитивну роль у вихованні музичних здібностей дітей дошкільного віку та широко використовувалась у педагогічній практиці дошкільних закладів Закарпаття.
Розвиток музичної освіти і виховання на українських землях взагалі й у Закарпатті зокрема, в ХІХ – ХХ ст. відбувався на засадах, які мали глибоке історичне коріння. Впродовж багатьох століть музична освіта була обов’язковим і невід’ємним компонентом освітнього процесу церковно-приходських, монастирських, братських шкіл, шкіл Запорізької Січі, ремісничих музичних цехів, народної системи підготовки кобзарів і лірників, Києво-Могилянської академії – одного з провідних європейських центрів освіти і музичної культури. Ліпші надбання минулого використали і збагатили провідні музичні діячі Закарпаття, які відкривали музичні школи, в яких зміст і організація викладання музичних дисциплін досягли досить високого рівня. Зародження професійної музики на Закарпатті пов’язане з історією хорового співу. У ХVІІІ ст. відомі вже друковані співаники – нотні ірмологіони Львівського видання 1709 та 1757 років, рукописні редакції яких з’явилися в краї в останній чверті XVIII – першій половині ХІХ ст. У ширшому історичному аспекті поява друкованих і рукописних ірмологів у районі Карпат, на наш погляд, становить початковий етап національного усвідомлення і відродження слов’янських народів цього регіону, до якого належали і Закарпатські українці.
Місцева Закарпатська спільнота ХІХ ст. відокремлюється істориками, етнографами, фольклористами як об’єкт наукового інтересу. Тоді ж зароджується національна культура. Провідна частина інтелігенції на чолі з істориком, педагогом, письменником, філософом О. Духновичем сприяє розвиткові мистецтва, шкільництва, мовознавства, краєзнавства тощо. В історичних розвідках закарпатських вчених з’являються взірці закарпатського фольклору, зібрані І. Югасевичем, М. Лучкаєм, а в середині ХІХ ст. виходять друком окремі збірники текстів народних пісень Закарпаття.
В часи угорського панування єдиним культурним осередком у Закарпатті була церква, яка консолідувала навколо себе ліпших представників української спільноти. Церква стала основним каналом, через який населення приєднувалось до європейської культури. Саме з діяльності хору Ужгородського греко-католицького храму “Гармонія”, заснованого Костянтином Матезонським, пов’язане закладення основ хорової музичної традиції Закарпаття.
Культурницькі потреби найширших верств в ХХ ст. реалізовували дві наймасовіші культурно-освітні організації краю – “Просвіта” та “Товариство ім. О. Духновича”, які формували шляхи розповсюдження досягнень української і світової музики на Підкарпатській Русі та сприяли формуванню музичних зв’язків з іншими регіонами. Діяльність цих товариств виявилась у створенні Ужгородської “Філармонії”, численних аматорських виконавчих колективів, професійного театру “Руський театр “Просвіта”, роботі з організації Руських Національних Хорів, яка завершилась великим хоровим з’їздом 1926 року.
Друк пісенників та посібників з музичного виховання, бере свій початок в Закарпатті від ірмологіонів та пісенників Іоана Югасевича, народних пісень у “Граматиці української мови” Михайла Лучкая, “Руського солов’я” Миколи Нодя, та численних збірників пісень, часто рукописних, О. Павловича, І. Яцковича, В. Сухого, В. Деніса, І. Воробля та звичайно збірника Івана Талапковича, який мав ноти. У ХХ ст. видання літератури з музичного виховання розпочинають праці Левка Тиблевича “Русскій пъсенник для дътей и молодежи” (Ужгород: Боян, 1920) та збірник Михайла Рощахівського “Забава” (Ужгород: Просвіта, 1921). Продовжувачами цієї традиції був Олександр Кізима “Подкарпатські співанки для хору” (Ужгород: Просвіта, 1921) та Степан Фенцак з менш популярними “Піснями подкарпатських русинов” (Прага, 1923), а також Григорій Гузенний “Сборник трьохголосных песен для школьных детских хоров” (Великий Березний, 1930), Платоніда Щуровська – Росиневич “21 народна пісня в триголосному укладі для шкільних хорів” (Ужгород, 1936). Цей перелік слід продовжити виданнями Григорія Мельника і Петра Литовка “Школьный діточий хор” (Прага, 1937), Михайла Біловарія, який видав курс елементарної теорії для учнів “Орішок теорії музики” (Севлюш, 1937), а також Михайла Гора “Школьний хор для старших клас народных ” (Ужгород, 1942) та перевиданням спадщини Іоана Бокшая “Хоровні зборник” (Ужгород, 1942), зроблений з допомогою Дезидерія Задора. Особливе місце тут займають “Народні пісні подкарпатських русинов” (Ужгород, 1944), упорядниками якого були Дезидерій Задор, Юрій Костюк та Петро Милославський.
За роки радянської влади у заідеологізованому середовищі право на видання музичної літератури мали лише два центри: Москва – видавництво “Музыка” та Київ – видавництво “Музична Україна”, тому цей період в роботі не розглядався, хоч у Закарпатті розповсюджували видання з Москви та Києва.
Лише за роки незалежності у Закарпатті появилась низка видань музично-педагогічної літератури, які мають непересічне значення. Серед уже вказаної літератури В. Панчо, М. Мокрену, В. Коваля, З. Жофчака, виданої на початку 90-х років чільне місце займають посібники з музичного виховання І. Білика та І. Пірова, видані вже в новому третьому тисячолітті. Це насамперед “Новий день”, “Дядько-вечір” І. Білика та два чудові методично-педагогічні посібники з музичного виховання “Співаю рідному краю” та “Ми діти Срібної землі” І. Пірова. Якість змісту та якість самих видань незаперечна, вона здатна скерувати процес музичного виховання дітей у нове якісне русло, особливо після Помаранчевої революції в Україні.
Література
- Гошовський В. Деякі особливості історичного розвитку народної пісні на Закарпатті // Народна творчість та етнографія. – 1960. – № 1. – С. 56-65.
- Гошовський В. Заметки о музыкальной жизни советского Закарпатья // Украинская советская музыка: Статьи. – К.: Сов. композитор, 1960. – С. 164-178.
- Гошовський В. Страницы истории музыкальной культуры Закарпатья ХІХ – первой половины ХХ века (очерк первый) // Украинское музыковеденье. – 1964. – Київ: Мистецтво, 1966. – С. 203-215.
- Гошовський В. Сторінки з історії музичної культури Закарпаття (нарис перший. Закінчення) // Українське музикознавство. – Вип.2. – К.: Муз. Україна, 1967. – С. 211-217.
- Гошовський В. Украинские песни Закарпатья. – М.: Сов. композитор, 1986. – 58 с.
- Фенцик С. Пісні подкарпатських русинов. Ноти. – 4.2. – Прага, 1923. – 23 с.
- Хланта І. Літературне Закарпаття у ХХ столітті: Бібліографічний покажчик. – Ужгород, 1995. – 329 с.