Cols=2 gutter=24> 2006/№4 Засновники

Вид материала

Диплом

Содержание Я радісне Розроблено методику навчання грамоти шестиліток “Від тексту до букви” Активні методи навчання, є пріоритетними у роботі школи. Навчальний матеріал кількох предметів об’єднано у загальнопізнавальні теми, які вивчаються під час інтегрованих занять. Є ще одна новинка у роботі школи Перший Галицький театр Омеляном Бачинським 29 березня 1864 року

Подобный материал:

• Cols=2 gutter=24> 2006/№2 Засновники, 2232.08kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№2 Засновники, 2407.74kb.
• Cols=2 gutter=24> 2005/№2 Засновники, 2193.94kb.
• Cols=2 gutter=24> 2005/№4 Засновники, 2823.78kb.
• Cols=2 gutter=24> 2007/№3 Засновники, 2007.95kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№3 Засновники, 3012.42kb.
• Cols=2 gutter=24> 2007/№2 Засновники, 1975.25kb.
• Cols=2 gutter=24> 2004/№4 Засновники, 2183.65kb.
• Cols=2 gutter=47> пбоюл кошмак, 159.62kb.
• Cols=3 gutter=38> Список улиц г. Пскова, 135.43kb.

Ч.1. “Дати дітям радість праці, радість успіху в навчанні,

пробудити в їх серцях почуття гордості, власної гідності...”


Інноваційна діяльність вчителів сьогодні має надзвичайно важливе педагогічне та соціальне значення. Нешаблонна, творча праця професійних педагогів, котра активізує інтелектуальні зусилля до пошуку нового, в cучасних умовах набуває великої виховної і дидактичної цінності і посідає чільне місце у підготовці вихованців школи до життя у динамічному демократичному суспільстві, зорієнтованому на розвиток особистої ініціативи.

Особливого значення набуває інноваційна діяльність педагогів на дошкільному та початковому шкільному рівнях, оскільки перші роки суспільного виховання та навчання дітей мають надзвичайно великий вплив на розвиток інтелекту, творчості, формування характеру вихованців.

Сьогодні особисто-орієнтовану модель освіти у навчанні молодших школярів використовують чимало педагогів м. Львова та Львівської області. Більшість з них навчалися цього у таких закладах: “Школі радості”, “Дивосвіті”, “Джерельці”, “Любистку”. Ці школи справді можна назвати інноваційними, оскільки все у них по-новому: назва, зміст, методи, а головне – Учитель – творчий, у постійному пошуку хоче, щоб школа дарувала:

• радість спілкування;
  
• радість пізнання;
  
• радість творчості;
  
• радість успіху.
  

А далі (нехай не ображаються директори інших інноваційних закладів освіти) мова йтиме про професійний успіх, творчий неспокій, пошук і здобутки Любові Павлівни Чуби – директора “Школи радості” –, життя якої обірвалося так зненацька, адже не судилося їй дожити навіть до Золотого віку...

Перечитую матеріали творчого доробку п. Люби, переданого родиною групі її колег для опрацювання і друку, бо й справді гріхом було б не донести до учительства хоч часточку її щоденної праці заради найдорожчого – Дитини.

З досвіду Л.П. Чуби


“Школа радості” – львівська державна комунальна середня загальноосвітня школа І-ІІ ступеня (від першого до шостого класу).

Заснована 1 вересня 1997 року.

Працює за програмою у програмі українсько-канадського партнерства “Лицем до дитини” на засадах особистісно-орієнтованого навчання та виховання (науковий керівник Оксана Винницька).

Мета школи – виховати особистість:

• фізично і психічно здорову;
  
• вільну в мисленні та творчості;
  
• здатну до саморозвитку і співпраці;
  
• ініціативну і соціально активну;
  
• громадянина України, який може толерантно відстоювати свої інтереси і права, не порушуючи прав інших людей.
  

У перші класи приймаємо дітей шестирічного віку на загальних підставах.

Коли ми створювали школу, то перше, чого хотіли, - щоб кожен день для дітей у класі був радісним. Через це першим кроком у нашій роботі стало створення емоційного комфорту для дітей ( та й для вчителів).

Необхідно, щоб обсяг навчального матеріалу, ступінь його абстрактності, сам процес навчання відповідав віковим психофізичним особливостям дитини, способу сприймання дитиною навколишнього світу. Тому ми йдемо в навчанні від конкретного до абстрактного. Вчимо грамоти від тексту до букви. Матеріал кількох предметів об’єднуємо у загальнопізнавальні теми, які вивчаються під час інтегрованих занять із застосуванням максимуму відчуттів.

Навчання організовується таким чином, щоб діти, експериментуючи, спостерігаючи, відкривали закони, правила, формули. Тоді воно перетворюється для дітей у цікаву науково-дослідницьку роботу. Ця робота проводиться у малих (по 3-4 особи) групах. Отже, кожна дитина має можливість висловлювати і обстоювати свою думку, аргументувати і доводити її або погодитися з думкою свого опонента. В одних випадках визнати лідером когось, в інших – брати роль лідера і пов’язану з нею відповідальність на себе.

Отже, ми виховуємо активного громадянина, здатного давати собі раду в житті, самостійно приймати рішення і брати на себе відповідальність за їхні наслідки. А вчитель є для учнів співрозмовником, співучасником, порадником, режисером, спостерігачем…

День ми починаємо о 8.30 ранковою зустріччю. Півгодини діти розповідають, що цікавого сталося у них від учора, ведуть записи спостережень за погодою (календар погоди), пишуть творчу роботу. Отже, дитина має змогу поступово адаптуватися до напруженого навчального дня. Далі – заняття за розкладом. Прицьому, загальношкільних дзвінків немає. Учитель залежно від інтенсивності роботи та віку і стану дітей, сам встановлює, коли оголосити у класі перерву. А ось годинна прогулянка обов’язкова для всіх.

З 1998 року у школі ведеться системна робота над оцінюванням. Ми бачимо в оцінюванні процес, який дає змогу дитині, батькам, учителеві прослідкувати динаміку розвитку дитини, причини її успіхів і невдач. Прицьому помилку розглядаємо як сходинку до пізнання. Поступ учня порівнюємо з його власними успіхами, а не досягненнями інших.

Ось як розглядається у школі формування особистості:

Я радісне,

Я захоплене,

Я впевнене.

У нелегкий час обмеженого фінансування освіти “Школі радості” вдалося ініціювати і реалізувати основні засади особистісно орієнтованого навчання, а саме:

• Розроблено методику навчання грамоти шестиліток “Від тексту до букви”. “Вчити від конкретного до абстрактного, від простого до складного” (Г. Ващенко). Складне й абстрактне у цьому випадку – це звук і буква. Ці неподільні частини мови вичленували дорослі. Для дитини – це абстракція. Зрозумілим є текст, слово, тобто те, що чує маля від народження. Тоді коли звуковий і буквенно-складовий методи потребують від учителя штучних прийомів, щоб зацікавити й активізувати дитину, а використовуючи метод цілих слів, можна цілком природно сполучити навчання з діяльністю.
  
• Активні методи навчання, є пріоритетними у роботі школи.
  

Нам треба відходити від стереотипу: вчителі повинні навчати, а діти вчитися. Діти і вчителі мають діяти. Найперше завдання – участь у події, набуття досвіду ( тобто вмінь, навичок, норм засвоєння цінностей), а навчання відбувається само по собі, природно, непомітно, цікаво. Тут можна сказати словами В.Сухомлинського: “Активна діяльність – це місток, який сполучає мову і думку”.

• Навчальний матеріал кількох предметів об’єднано у загальнопізнавальні теми, які вивчаються під час інтегрованих занять.
  

Прослідкувати, щоб знання і вміння, які виробляються у дітей під час роботи над темою, відповідали вимогам державних програм – це вже справа вчителя.

• Напрацьовано нові підходи до оцінювання, які ґрунтуються на двох основних принципах:
  

1. Дитина не боїться зробити помилку. Помилка – це сходинка до пізнання.
   
2. Результати учня порівнюються з його власними успіхами, а не з досягненнями інших.
   

У “Школі радості” розроблено систему оцінювання загальноосвітніх навичок, знань і вмінь, яких треба досягнути. Згідно з програмами розроблено тести, які складаються з окремих завдань на кожне знання і вміння, за правильне виконання якого учень отримує 1 бал або 0 балів. Ці самі тести проводяться на початку і наприкінці навчального року. Таким чином, можна визначити, на якому рівні перебуває кожна дитина на початку і наприкінці року.

З огляду на критерії оцінювання, дітям пропонується збирати свої роботи у папки протягом року. Це дає можливість учителю, батькам і насамперед учневі оцінити свій поступ.

Це добрий (на сьогодні), спосіб оцінити роботу учня й одночасно – вчителя. Завтра може виявитися, що такий спосіб оцінювання вже не задовольняє, отже, треба шукати новий.

• Є ще одна новинка у роботі школи, яка ґрунтується на дослідженнях сучасної педагогіки, яка свідчить, що діти 10-12 років за своїм психофізичним розвитком ближчі до учнів початкових класів, ніж до старшокласників. У зв’язку з цим перехід від навчання в одного вчителя до групи вчителів-предметників, створює у дитини психологічний бар’єр. За прикладом зарубіжних педагогів і з огляду на зазвищесказаненачене за ініціативою вчителів школі у 1997 році продовжено навчання учнів 5-х, а в 1998 році – 6-х класів у початковій школі.
  

Про результати експерименту говорити ще передчасно. Наступного року буде зроблено аналіз, наукове обґрунтування та висновки про доцільність продовження такої роботи. Попередньо можна сказати, що діти не втратили інтересу до навчання, успішність не знизилась. За результатами контрольних робіт (зрізів), які проводив районний відділ освіти, наші діти за відсотком якісної успішності є у четвірці кращих серед шкіл району.

Сьогодні вчителі “Школи радості”, “Дивосвіту”, садка-школи “Любисток”, “Малюк”, “Джерельце” приймають делегації освітян Севастополя, Хмельницького, Рівного, Луцька, Червонограда, Тернополя, Криму, Польщі.

Це вчителі-новатори та ентузіасти, на мотивацію інноваційної діяльності яких впливає задоволення від роботи, яку рухає прагнення до успіху.

Досягнення демократичного суспільства дають право на вибір. Повинні бути різні школи, з різними методичними напрямками роботи.


(Розмова Галини Миць з Л.П. Чубою)


Слухаючи директора, усвідомлюю – часи й справді змінилися. Якщо років десять тому в нас існували школи одного зразка – нині спектр пропозицій для первачків розширюється. Зрештою, увесь цивілізований світ уже давно існує саме за такими схемами. В одному й тому ж місті школи можуть працювати за різними педагогічними напрямами. Взаємна критика лише вдосконалює ці навчальні заклади.

• Ми не працюємо так, як в Канаді, – розповідає директор. – Ми запозичили лише ідею активної роботи. У класі активними повинні бути всі. Мар’яна – швидка, холерична, упродовж уроку може зробити більше. Леся зробить менше. Але то не означає, що Леся доклала менше зусиль. Це і є особистісно орієнтоване навчання. Кожен повинен іти сходинка за сходинкою. І не потрібно змушувати дитину стрибати через десять сходинок одразу.
  
• Дехто з освітян задавався запитаннями, чи не будуть випускники “Школи радості” слабшими від своїх однолітків, котрі навчаються в інших школах…
  
• Загалом учнів порівнювати не можна. В одному класі, зазвичай, вчаться дуже різні діти. Хоч мають однакову методику, однакові завдання. Усе ж, переконана, якби була така фантастична можливість учити тих самих дітей двічі – результат був би вищий у нас. Чому? Ми розробили свою методику оцінювання знань за допомогою тестів. Пильнуємо знання і вміння своїх вихованців і можемо кожній мамі сказати конкретно, чого не знає її дитина. Тобто, ми пильнуємо знання, і такого не може бути, аби ми щось упустили.
  

… Чим іще “Школа радості” відрізняється від інших шкіл? Тут відбуваються щоденні так звані ранкові зустрічі. Діти мають нагоду поспілкуватися з учителем, а опісля – висловити на папері власні думки. Вони говорять про перший сніг, який лише вчора випав ( бо сніг той іще дуже для них цікавий), і про теракти в Америці – як дорослі. І про те, що в Петрика цієї ночі народилася сестричка. І про те, що комусь подарували цуценя. І ще про багато цікавих речей – не абстрактних, а конкретних, реальних, живих.

• Доводиться чути, що діти, які по закінченні початкової “Школи радості” пішли навчатися у сьомий клас в інші школи, зіштовхнулися з упередженням ставленням учителів.
  
• Було таке. І ці діти приходили до нас, скаржилися. А ми подумали: “Ми не можемо змінити світ. Але ми можемо дещо зробити, що нам під силу”. І почали запрошувати наших випускників у “Школу радості”, і молодші діти брали у старших інтерв’ю. Одна дівчинка сказала: “Якщо до мене будуть погано ставитися, я заберу документи і піду”. А інша додала: “То дуже просто – забрати документи і піти. Може, і в цій, іншій, школі також є щось гарне”. Розумієте? Ми, учителі, могли сказати: “Діти! Так і так робіть. А так – не робіть”. Але коли діти вступають у дискусію, коли вони щось одне одному радять, та ще й самі доходять таких мудрих висновків – тішимося надзвичайно.
  

Пригадуєте, Черчілль говорив: “Дуже люблю вчитися, але страшенно не люблю, коли мене вчать”.

Недавно у “Школу радості” зателефонувала директор школи № 85 і сказала: “Які мудрі, талановиті, розкомплектовані діти!”. Щоправда, Любов Павлівна Чуба застерегла мене, що розкомплектованість аж ніяк не межує із зухвалістю або вседозволеністю. І що демократія – це висока дисципліна і дуже високе усвідомлення свого “я”. Коли власне “я” не заперечує “я” чийогось.

Наостанку я ознайомилась із творчими зошитами учнів. Виписала для себе окремі рядки як ілюстрацію матеріалу. “Мій клас надто гамірний. Є два способи, як зробити його тихішим. Або позаклеювати роти скотчем, або давати якісь цікаві роботи. Я голосувала б за другий варіант”. “Я в школі – особистість. А особистість – то головне. Я маю право висловлювати власну думку”. “Я дуже люблю “Школу радості”. Бо в тій школі я є ХТОСЬ”.

Напевно, погодиться Читач з моїми міркуваннями на рахунок того, що п. Люба добре розуміла, що традиційний спосіб навчання та самонавчання не відповідає сучасним вимогам, оскільки грунтується на засвоєнні людиною усталених поглядів, методів і правил, що можуть застосовуватись лише у відомих, повторюваних ситуаціях. Для розв’язання ж проблем сучасного життя потрібен новий тип навчання, інноваційний, який забезпечує ініціативу, готує до самостійних дій у незнайомих, складних ситуаціях, до розв’язання проблем і передбачення змін. Нині навчання повинно давати можливість кожному учневі пізнати себе як особистість; самопізнання, самооцінка та самоактуалізація учнів повинні стати важливим показником їх розвитку і самовиховання. Тому у “Школі радості” й організовується навчально-виховний процес, виходячи з правила: “Дитина вчиться, коли вона: спілкується, говорить, думає, фантазує, маніпулює, спостерігає, експериментує”. Підтвердженням цьому може слугувати, крім викладеного вище, й пам”ятка для учня “Подумай і розкажи”, працюючи за якою, на думку п. Люби, діти зможуть повніше розкрити себе, здійснити самооцінку, самовиразитись.

***

Ця цитата, на мою думку, дуже виразно підкреслює що прагнула Любов Павлівна Чуба, переконати своїх вчителів, численних учасників дискусій, круглих столів, членів майстер-класів, слухачів курсів підвищення кваліфікації, а то й просто гостей-освітян з нашої та інших областей України у тому, що “майбутнє світу – у навчанні”.

Вона була переконана, що на розвиток творчої активності дітей впливає той вчитель, котрий сам творчо працює, виявляє ініціативу і винахідливість, постійно шукає досконаліших методів роботи, дбає про свою власну самоосвіту, самовдосконалення, самовираження.

Тому, напевно, вважала вона, треба навчати педагогів способів удосконалення своїх умінь; формувати у них відповідне ставлення до дітей, критичне ставлення до себе.

Ці завдання і реалізовувала Любов Павлівна, навчаючи вчителів Франківського району м. Львова у рамках проекту “Школа вчителя”, педагогічних працівників районів області у рамках проекту “Школа співробітництва”, керівників освітньої галузі західного регіону на курсах підвищення кваліфікації в Академії управління персоналом при Президентові України (смт. Брюховичі), вчителів початкових класів області на курсах підвищення кваліфікації у Львівському обласному інституті післядипломної педагогічної освіти (упродовж 1997-2004 рр. нею проведено близько 1000 занять).


Тамара Ковальчук


Перший Галицький театр


Театр – це різновид мистецтва, суть якого полягає у художньому відображенні життя з допомогою драматичної дії, яку виконують актори перед публікою; помітний вплив має сценічне оформлення та режисура; залежно від репертуару та засобів вираження розрізняють: театр драматичний, пантоміму, балет, оперу, оперету, ляльковий театр [5, с. 1328]. Крім цього, театр – це установа, працівники якої – акторський і технічний колективи – займаються постановкою сценічних творів. Нарешті, театр – це будинок, призначений для показу вистав.

Театр в усі часи був для культурних народів великою цінністю, що мала незвичайне моральне, культурне й громадське значення, як школа, що безпосередньо давала громадянам все те, що надбане життям, наукою і знаннями. Театр висвітлює історію минулих віків, вчить любити батьківську землю, поезію і мистецтво. Що світліші часи, вищий розквіт національного життя, то більше з’являється підстав для драматичної творчості, яка стає дзеркалом почуттів, ідей та змагань, якими людство жило на кожному етапі історичного розвитку. Український народ, як зрештою й інші народи, мав багатющі зародки драми у своїх обрядах і звичаях, про що згадують найдавніші літописи.

Наші князі, використовуючи здобутки європейської культури, запрошували з Візантії акторів-комедіантів, музикантів, що їх тоді називали скоморохами. Вони представляли веселі або сатиричні події, були переодягнені навіть на звірів, поява яких була першою сторінкою в історії костюмології нашого театрального мистецтва. Скоморохи стали мандрівними акторами. Своє веселе мистецтво вони представляли найчастіше на ярмарках. Їх полюбив народ.

Нову епоху в історії українського театру – епоху мистецької української драми – почав Іван Котляревський своєю “Наталкою Полтавкою” та “Москалем чарівником”. Його драматичні твори до сьогодні не зійшли зі сцени. „Котляревський своїм глибоким національним почуванням вмів так вхопити типові риси свого народу та основні особливості його характеру, що й по нинішні дні виведені ним на сцену люди – є живі з кров’ю і душею і це їм забезпечує ще довге життя на українській сцені ”[4, с. 666].

Як свідчать документи, аматорські театральні колективи існували у Львові ще в ХVІ столітті [3]. Вони показували мешканцям інсценізовані видовища, що ставилися з нагоди церковних свят і світських урочистостей.

Новий театр у Галичині появився в часи, коли Галицька волость перейшла під австрійську управу 1772 року. Тоді місто одержало статус центра нової провінції австрійської монархії і швидко почало зростати. Для пожвавлення культурного життя виникла ідея створити стаціонарний театр. З цією метою 1776 року з Варшави запросили професійну трупу німецьких акторів, солістів хору і оркестру Ф. А. Геттенсдорфа [3, с. 47]. Трупа ставила драматичні вистави, опери, музичні комедії, пантоміми. Використовувалися для цього пристосовані приміщення. Цей театр утримався майже сто років, але фінансувався з державних фондів [2, с. 675]. Гостювала у Львові 1780 року польська трупа Трусколявського та після року, не маючи успіху, поїхала до Любліна.

Чимало зробив для розвитку театрального мистецтва у Львові В. Богуславський. Це був енергійний, ініціативний адміністратор, літератор, перекладач творів світової літератури. Він вводив у вистави балетні сцени. З його ініціативи 1796 року було збудовано літній амфітеатр [3, с. 48].

Театральні вистави українською мовою появилися в добу національного відродження, яке розпочала “Руська Трійця”. Йосиф Лозинський 1834 року видав збірку обрядових весільних пісень “Руське весілля”. Це була перша спроба ввести народну мову на сцену. Яків Головацький, 1848 року, розпочинаючи викладання української мови на новоствореній кафедрі Львівського університету, величав її найвищими похвалами [2, с. 494].

Комедією польського драматурга графа Олександра Фредра 28 березня 1842 року у Львові відкрився театр Скарбека [3, с. 48]. Того часу він був одним з найбільших (третім за розмірами після Міланського та Дрезденського) у Європі театрів. Фундатор-меценат Станіслав Скарбек асигнував його будівництво. У листі до губернатора Галичини 1833 року він писав: “Засвідчую готовність побудови на давній дров’яній площі будинку, головними частинами котрого будуть театр і зручно облаштований готель. Зобов’язуюсь спорудити будинок власним коштом упродовж 4-6 років за сприяння погоди під час будови” [1, с. 289]. У цьому театрі було майже півтори тисячі місць. Його могли відвідувати лише дуже багаті люди, бо квиток коштував від двох до майже п’яти злотих. Нині в цьому приміщенні є Український державний академічний театр ім. М.Заньковецької.

Галичани побачили перші вистави на рідною мовою 1848 року. Парох Коломиї о. Іван Озаркевич зібрав гарну аматорську трупу, переробив “Наталку Полтавку” Котляревського – “На милування нема силування”, вставивши покутські народні пісні, 26 жовтня 1848 року на першому з’їзді українських вчених у Львові поставив виставу [4, с. 675]. З’їзд відбувався в одному з музеїв Духовної Семінарії.

Українці з Перемишля після вистави у Львові вступом до вистави взяли гімн галицької України того часу „Мир вам, браття, всім приносим”. У Перемишлі 1848-1849 роках було поставлено 15 вистав. Трупою керувала сестра майбутнього президента Державної Ради Франца Смольки п. Саарова. У виставах брали участь українки, польки, німкені й одна француженка. Репертуар складався з творів, перекладів та обробок о. Йосифа Левицького, о. Юстина Желехівського, Івана Анталовича-Витошинського, Михайла Полянського, а всі твори цензурувала п. Саарова. Музику до вистав писали: Михайло Вербицький, Гофман, Льоренц та Вінкентій Гервасій. До репертуару входили: “Старий перевізник Петра ІІІ”, “Козак і охотник”, “Проциха”, “Верховинці”, “Наталка Полтавка”, “Москаль чарівник” та інші. Серед акторів виділялися: Саломея Чайківська, Юлія Панькевич, Емілія Матічек, Клара Левицька, Іван Витошинський, Кормош, Трешкевич, Дрималик і Раставецький [4]. Ці вистави дуже всім подобалися, в залі була також німецька і польська публіка.

У Львівському “Слові” Юліан Лаврівський 1861 року надрукував статтю “Проект до зведення руського театру у Львові”. “Коли хочемо, – писав він, – щоб наша мова процвітала на полі поступального розвитку, ми повинні дбати, щоб вона щораз більше входила в публічний ужиток і з цього погляду, думаємо, найкращу поміч могло би тут подати заснування руського театру у Львові” [4, с. 676].

Митрополит Григорій Яхимович (1792–1863) був великим прихильником театру. Він часто говорив про потребу заснування театру та про важливість сцени для майбутніх поколінь.

У товаристві “Руська бесіда” створили театральний відділ, до якого ввійшли Товарницький, Лаврівський, Гавришкевич і Згарський [4]. Цей комітет почав збирати кошти на театр. Результат був несподіваний: з усіх сторін “попливли” пожертви. Росіянин В. Кельсієв, який саме тоді відвідав Галичину, захоплено пише: “Сільські священики давали гульдени зі своєї платні; навіть селяни, ті найбідніші селяни у світі, складали свої крейцери на справу, що її зміст їм, розуміється, і не зовсім був зрозумілий. Та селянин вірить свойому священикові і його синам, бо ж він переконаний у чистоті їх намірів і безкорисній любові до нього; куди вони підуть, туди й він подасться своїм швидким кроком” [4, с. 677]. Було зібрано 1345 гульденів 1863 року, 1392 гульденів – 1864 року.

Контракт на рік із свояком Лаврівського Омеляном Бачинським з Житомира підписали 1864 року Новопризначений директор почав організовувати трупу, його дружина Теофілія Бачинська піклувалася про підбір її жіночого складу.

Святкове відкриття театру відбулося 29 березня 1864 року [4]. Свято почалося Службою Божою в Успенській церкві. Після сьомої години вечора в Народному Домі перед виставою академік Льонгін Бучацький, майбутній радник Найвищого трибуналу у Відні та добродій “Рідної Школи” виголосив промову, написану Омеляном Огоновським. Промова вразила військових, світських і духовних достойників. Оркестр заграв державний гімн. На сцені стояв гурт святково одягнених дівчат і хлопців. Намісник встав, а тоді в глибині піднялася друга завіса. На екрані появився відбитий образ цісаря Франца Йосифа І. Діти, одягнені як ангели, вітали цісаря.

Завіса опускалася під незмовкаючі оплески. Оркестр заграв “Симфонію” Михайла Вербицького. Почалася мелодрама на три дії “Маруся” за повістю Квітки-Основ’яненка в обробці Ол. Голембйовського на музику В. Квятковського, директора оркестру Волинського дворянського театру. Під час перерв оркестр виконував увертюри “Галька” і “Тітля”, коломийку Тимольського та арію з опери “Аттиля” Верді [4].

Вистава “Маруся” перевершила всякі сподівання. Королевою вечора була Теофілія Бачинська в ролі Марусі. Сучасні українські, польські й німецькі критики високо оцінили її гру на сцені. В першій виставі брали участь: Омелян Бачинський, Юрчакевич, Ю. Нижанківський, Сероічковський, Кобилянський та інші.

Так розпочав театр свою діяльність. Перший сезон у Львові тривав від 29 березня до 21 липня і мав 22 вистави [4]. Репертуар першого Галицького театру складався з творів: Квітки-Основ’яненка “Маруся” (3 вистави) і “Сватання на Гончарівці” (2), Котляревського “Наталка Полтавка” (3) і “Москаль чарівник” (4), Шевченка “Назар Стодоля” (2), А. Янковського “Покійник Опанас” (3), А. Вельсовського “Бувальщина” (2), В. Дмитренка “Кум-мірошник” або “Сатана в бочці” (1) та А. Е. Ващенка-Захарченка “Один порадував, а другий потішив” (1). Грали в перекладах: “Верховинці” Й. Коженьовського (2) та “Майстер і челядник” (1), “Адам і Єва” в перекладі з французької мови (3), І. Витошинського “Козак і охотник” на музику М. Вербицького (1), “Сватання на вечорницях” в перекладі з польської мови (2). Драма галицького письменника Рудольфа Моха “Опікунство” в репертуарі театру не втрималася. Потім театр виїхав на гастролі в Коломию, Станіслав (Івано-Франківськ) та Чернівці. Повернувся до Львова 10 жовтня, де грав майже до кінця року, розширивши свій репертуар.

У грудні 1864 року в театральну трупу крім Бачинських входили: Антін Найбок-Моленцький, Сероічковський, Бучацький, Нижанківський, Айталь Витошинський, Кобилянський, Пожаковський, Лукасевичівна, Смоленська, Клітовська, Богданівна і Спринь [4]. Театр виїжджав на гастролі до Самбора та Перемишля. В його репертуарі було 20 вистав.

Наступного року успіх першого Галицького театру був уже меншим. Попри те, що у жовтні 1865 року Бачинський з кількома акторами покинув театр і виїхав до Кам’янця, перший Галицький театр залишив за собою найліпші спогади...

Це був театр з українським духом, який панував і на сцені, і в житті. Оголошення друкувалися “кулішівською” (українською) мовою, дирекція вела переписку винятково українською мовою. В театральному відділі “Бесіди” працювали віддані патріоти України: Кс. Климкович, Корнило Устіянович, М. Полянський та І. Шараневич.

У 80-90-ті роки ХІХ століття і на початку ХХ цей театр часто ставив музичні твори. Крім опер й оперет західноєвропейських авторів, в його репертуарі постійно були опери “Запорожець за Дунаєм” С. Гулака-Артемовського, “Чорноморці”, “Наталка Полтавка”, “Різдвяна ніч”, “Утоплена” М. Лисенка, “Катерина” М. Аркаса [3]. Багато працював для театру український письменник і композитор Ісидор Воробкевич (1836–1903). На сцені йшли його мелодрами, опери, оперети, комедії „Убога Марта”, “Гнат Приблуда”, “Ольга”, “Довбуш”, “Пан мандатом”. Автором ряду мелодрам був А. Вахнянин (1841–1903). Мали успіх опери „Роксолана” Д. Січинського (1865-1909), “Олеся” і “Марійка” П. Бажанського (1836–1920) [3].

Багаторічна діяльність різних колективів створила добру основу для розвитку театрального мистецтва у Львові... Урочисте відкриття Великого міського театру (нині – Львівського театру опери та балету ім. Соломії Крушельницької) відбулося 4 жовтня 1900 року, будівництво якого почалося у червні 1897 року...


Література

1. Котлобулатова І. Нотатки з історії Львова // Таємниці міста Лева: Книга для читання / Укладачі О. Волосевич, О. Даниленко. – Львів: Аверс, 2004. – С. 284-291.
   
2. Грушевський М. Ілюстрована історія України. З додатком Нового Періоду Історії України за роки від 1914 до 1919. Рада Оборони і Допомоги Україні Українського Конгресового Комітету Америки. – Нью Йорк, 1990. – 559 с.
   
3. Паламарчук О., Едер Т. Львівський театр опери та балету імені Івана Франка: Фотонарис / Худож. Л. Прийма. – 2-е вид., доповн. – Львів: Каменяр, 1989. – 80с.
   
4. Чарнецький С. Нарис історії театру // Історія української культури / Під заг. ред. д-ра Івана Крип’якевича. Рада Оборони і Допомоги Україні Українського Конгресового Комітету Америки. – Нью Йорк, 1990. – С. 663-690.
   
5. Усе. Універсальний словник-енциклопедія / Гол. ред. ради чл.-кор. НАНУ М. Попович. – 2-ге вид., доп. – К.: ПВП Всеувито, 2001, Львів: ЛДКФ Атлас, 2001. – УІІ+1575с., іл.
   

відомості про авторів

барна Марія, завідувач кафедри педагогіки і психології Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

біла Світлана,

бобеляк Наталія, методист кабінету управління та економіки освіти Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

Гриза Леся,

Занік Галина, методист кабінету проблем виховання Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

Захлюпана Ніна, кандидат філологічних наук, доцент

ковальчук Тамара, викладач кафедри педагогіки Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

Корнієнко Ігор, завідувач обласним центром практичної психології і соціальної роботи Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

Кріль Михайло, доктор історичних наук, професор кафедри історії слов’янських країн Львівського національного університету імені Івана Франка

Мазур Леонід, кандидат філософських наук, доцент кафедри гуманітарної освіти Львівського обласного інституту післядипломної педагогічної освіти

сащак Надія, викладач кафедри англійської мови, Івано-Франківського національного технічного університету нафти і газу

Сподарик

тимошенко Оксана,

Чорний Юрій, доцент кафедри народних музичних інструментів та вокалу Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І.Я. Франка.

Шамлян К , викладач національного лісотехнічного університету України