Geum.ru

Хронический гастрит типа в как фактор, способствующий развитию вирусного гепатита а

Вид материалаДиплом

Содержание


СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ЛІКУВАННЯ ХВОРИХ НА ПЕПТИЧНУ ВИРАЗКУ У ПОЄДНАННІ З ХРОНІЧНИМ ГЕПАТИТОМ Скрипник І.М.
Об’єкти та методи дослідження.
Результати та їх обговорення.
Бабак О.Я. Хронические гепатиты. – Киев: Блиц Принт, 1998. – 208 с.
Дегтярева И.И. Заболевания органов пищеварения. – К.: Демос, 2000. – 321 с.
Ивашкин В.Т., Минасян Г.А., Уголев А.М. Теория функциональных блоков и проблемы клинической медицины. – Л.: Наука, 1990. - 303 с
Подымова С.Д. Болезни печени: Руководство для врачей .- М.: Медицина, 1993.- 544 с.
Хазанов А.И. Современные проблемы вирусных и алкогольных болезней печени // Рос. журн. гастроэнтерол., гепатол. и колопроктологи
Храмов В.А. Простой метод определения активности орнитиндекарбоксилазы // Клин. лаб. диагн. – 1997. - №4. – 14-15.
Britton R.S., Bacon B.R. Role of free radicals in liver diseases and hepatic fibrosis // Hepato- Gastroenterol. - 1994.- Vol. 41
Подобный материал:
1   ...   74   75   76   77   78   79   80   81   ...   105

СУЧАСНІ ПІДХОДИ ДО ЛІКУВАННЯ ХВОРИХ НА ПЕПТИЧНУ ВИРАЗКУ У ПОЄДНАННІ З ХРОНІЧНИМ ГЕПАТИТОМ

Скрипник І.М.

Українська медична стоматологічна академія, Полтава (Украина)



Доведено, що хронічний неспецифічний реактивний гепатит (ХНРГ) і стеатогепатоз у хворих на ПВДК є наслідком нейродистрофії з порушенням білковосинтетичної функції печінки, а також неповноцінного харчування на тлі зловживання алкоголем у деяких хворих [4]. Провідну роль у розвитку ХНРГ у хворих на ПВДК відводять порушенням внутрішньопечінкового кровообігу. Проте, у хворих на ПВДК, у котрих хронічний гепатит в анамнезі не пов’язаний із зловживанням алкоголем, перенесеним вірусним гепатитом і впливом гепатотропних токсинів, гепатомегалія і відповідні функціональні зміни з боку печінки повністю залежать від активності виразкового процесу [1]. Останні наростають при рецидивах ПВДК і зникають при її ремісії. Вираженість ХНРГ у хворих на ПВДК тісно корелює з тяжкістю дискінетичних розладів шлунка, дванадцятипалої кишки, і особливо жовчовивідних шляхів, що відображає значну роль порушення відтоку жовчі, зокрема внутрішньопечінкового застою жовчі, в генезі ХНРГ [3].

Широке впровадження в клінічну практику Н2-блокаторів гістамінових рецепторів та інгібіторів протонної помпи може зумовити зростання кількості хворих на ПВДК з ХНРГ, враховуючи їх вплив на систему цитохрому Р450 [4]. Зниження функціональної активності печінки при пептичній виразці супроводжується порушенням синтезу білка, що виражається у зменшенні кількості альбумінів сироватки крові в середньому на 15-20%, а також порушенням синтезу і метаболізму амінокислот [3].

В результаті аварії на Чорнобильській АЕС зросла частота захворюваності на ХТГ радіаційної етіології, особливо за умов дії малих доз радіаційного випромінювання. ХТГ і жирова дистрофія печінки часто сполучаються з біліарними дискінезіями різноманітних типів і хронічним холециститом (ХХ) з підвищеними літогенними властивостями жовчі. Патогенез ХТГ, пов’язаних з впливом малих доз радіації, деяких медикаментозних, пестицидних, вірусних уражень, які супроводжуються утворенням гепатонекрозів та цитолітичним синдромом, залежить від впливу вільних радикалів, в т.ч. і продуктів ПОЛ на окислювальне фосфорилювання дихального ланцюга мітохондрій гепатоцитів, детоксикуючу, синтетичну функцію печінки, інтенсивність колагеноутворення і, таким чином, процесів фібротизації у ній [15].

Позитивний вплив есенціальних фосфоліпідів (есенціале Н) зумовлений їх здатністю стимулювати синтез простагландинів і підвищувати їх концентрацію в печінці. Одночасно зниження ефективного синтезу простагландинів у слизовій гастродуоденальної зони є одним з важливих факторів патогенезу пептичних виразок [3, 4, 15]. Саме тому, медикаментозні засоби, які відновлюють рівень простагландинів або їх синтез в печінці, слизовій гастродуоденальній зони, повинні здійснювати одночасно стимулюючий ефект як на перебіг ПВДК, так і ХТГ. Застосування гепатопротектора–антиоксиданту есенціале форте Н у хворих на ПВДК забезпечує досягнення противиразкового ефекту, можливо шляхом посилення синтезу простагландинів з їх попередників – ненасичених жирних кислот [6]. Отже, фармакологічні засоби для лікування ПВДК, які створені на основі синтетичних простагландинів, можуть одночасно здійснювати лікувальний ефект при ураженнях печінки. Доведена гальмівна дія есенціальних фосфоліпідів на фіброгенез за умов алкогольних гепатопатій [11]. Серед природних гепатопротекторів-антиоксидантів на сьогодняшній день провідне місце займають лікарські засоби біофлавоноїдної природи, які отримані з розторопші плямистої: силібор, дарсил, гепарсил легалон, карсил, гепабене, гепатофальк-планта. Провідним у фармакодинаміці силібініну є його мембраностабілізуючий ефект, який реалізується декількома шляхами: біохімічною взаємодією з клітинними мембранами, здатністю інгібувати циклічний аденозинмонофосфат і, опосередковано завдяки наявності протиокислювальнихі метаболічних властивостей. Метаболічна дія силібініну пов’язана з стимуляцією біосинтезу білка і прискоренням регенерації ушкоджених гепатоцитів, що опосередковано буде сприяти також і рубцюванню гастродуоденальних виразок у більш короткий термін [8].

Отже, різноманітні етіологічні чинники зумовлюють, з одного боку, формування гастродуоденальних виразок, а з іншого – розвиток ХГ, незважаючи на їх принципову несхожість, викликають “включення” ряду спільних патогенетичних механізмів, які базуються на фундаменті універсальних функціональних блоків (мікроциркуляторна тканинна гіпоксія, активація прооксидантих систем, порушення резистентності тканинних мембран, адренергічні механізми ушкодження, зниження неспецифічного імунного захисту).

Незважаючи на суттєві досягнення у вивченні патогенетичних механізмів розвитку ПВДК і ХГ, залишається недостатньо з’ясованим стан детоксикуючої та білковосинтетичної функції печінки за умов сполучення захворювань, що й стало предметом наших досліджень. Якщо гепатопротекторна дія есенціальних фосфоліпідів і адеметіоніну достатньо вивчена як у відношенні до їх клінічної ефективності, так і впливу на основні функціональні показники печінки, то гепатопротектор-антиоксидант рослинного походження (гепабене), а також комбінований гепатопротектор цитраргінін (аргінін і бетаїну цитрат) потребують подальшого вивчення їх клінічної та фармакологічної ефективності.

Мета роботи – удосконалити методи лікування хворих на ПВДК у сполученні з ХНРГ і ХТГ шляхом розробки медикаментозних комплексів на підставі клінічної картини, загальноклінічних функціональних проб, оцінки детоксичної та білково-синтетичної функції печінки, стану ПОЛ та антиоксидантного захисту організму.

Об’єкти та методи дослідження. Під нашим спостереженням знаходилось 38 хворих на ПВДК, асоційовану з НР: 11 хворих з супутнім ХНРГ та 27 хворих з супутнім ХТГ, з яких - у 19 хворих ХТГ мав алкогольну, у 8 – радіаційну етіологію (І група). ІІ (контрольну) групу склали 22 хворих на ХТГ (14 – алкогольного та 8 – радіаційного генезу). 16 хворих на ХТГ приймали участь у ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у травні – вересні 1986 р. впродовж 10-30 днів.

ХНРГ характеризується мінімальними, ХТГ - мінімальними або помірно вираженими клінічними, лабораторними, ультрасонографічними змінами. У всіх хворих проводились серологічне обстеження сироватки крові на маркери вірусного гепатиту В і С (HBsAg, HBeAg, анти-Hbe, анти-HbcIgM, анти-HCV), ПЛР реакція на HBV i HCV, на підставі яких можна було виключити перенесений в минулому вірусний гепатит В і С. У І і ІІ групах хворих виділені 2 підгрупи „А” і „Б”. Підгрупу „А” складали 19 хворих І групи і 10 хворих ІІ групи з наявністю ХХ з біліарною дискінезією по гіпотонічно-гіперкінетичному типу (підвищеними літогенними властивостями жовчі). Підгрупу „Б” склали 19 хворих І групи і 12 хворих ІІ групи без супутнього ХХ.

Стан ПОЛ оцінювали за концентрацією ТБК-реактантів [10] та рівнем перекису водню в крові [16], антиоксидантного захисту організму - за активністю супероксиддисмутази (СОД) [17]. Детоксичну функцію печінки визначали за активністю аргінази [14], білково-синтетичну функцію - за активністю орнітиндекарбоксилази сироватки крові [13]. З метою оцінки літогенних властивостей жовчі досліджували загальну кількість жовчних кислот і холестеролу в міхуровій „В” порції жовчі [7], а також розраховували холато-холестероловий коефіцієнт.

Всім хворим призначали дієту по 5 столу за Певзнером, а у випадку наявності шкідливих звичок – виключення вживання алкоголю, по можливості, тютюнопаління. Хворим І групи призначалась антихелікобактерна терапія (омепразол 20 мг 2 рази на добу, кларитроміцин 500 мг 2 рази на добу і амоксіцилін 1000 мг 2 рази на добу - 7 днів з наступним прийомом омепразолу 20 мг/добу – до 4-6 тижнів) у сполученні з гепатопротекторами: І-А група – гепабене по 1-2 капсули 3 рази на день за 20-30 хв. до прийому їжі – 21 день; І-Б група – цитраргінін по 1-2 ампули розчину для пиття (10 мл) 3 рази в день - 21 день.

Хворі на ХТГ ІІ-А і ІІ-Б груп отримували гепатопротектори як монотерапію: гепабене і цитраргінін у дозах, аналогічних І-А і І-Б групах.

Призначення гепабене хворим І-А і ІІ-А груп зумовлено наявністю у них ХХ з ДЖВШ по гіпотонічно-гіперкінетичному типу, оскільки до складу препарату входить екстракт розторопші плямистої (Fructus Silybi mariani) з стандартизованою кількістю флавоноїдів (50 мг силімарину, з них не менше 22 мг сілібініну), а також екстракт рутки лікарської (Fumaria officinalis) з вмістом алкалоїдів 4,13 мг у перерахунку на протопін. Лікувальна дія гепабене визначається сполученням гепатопротекторної дії екстракту розторопші плямистої і нормалізуючого впливу на секрецію та моторику жовчовивідних шляхів рутки лікарської [3, 5].

Цитраргінін являє собою розчин для внутрішнього перорального застосування в ампулах по 10 мл, який містить нейтральний аргініну цитрат – 1,0 г, бетаїну гідрохлорид – 0,5 г та основний бетаїн – 0,5 г. Призначення цитраргініну хворим на ПВДК в сполученні з ХНРГ і ХТГ базується на отриманих результатах власних експериментальних досліджень, які свідчать про позитивний ефект препарату на стан протективних білків слизової оболонки гастродуоденальної зони, підвищення детоксикуючої функції печінки та даних літератури [2, 12] про нормалізуючий вплив препарату на загальноприйняті функціональні проби печінки. Вищенаведені фармакологічні властивості L-аргініну та бетаїну обґрунтовують доцільність призначення цитраргініну в комплексній терапії хворим на ПВДК з супутнім ХНРГ і ХТГ.

Результати та їх обговорення. У 38-ми хворих на ПВДК із супутнім ХТГ, які отримували гепабене на тлі базисної АГБТ, на 14-16-ту добу від початку лікування зменшувалися або зникали прояви астеновегетативного, диспепсичного, гепатомегалічного, цитолітичного, імуннозапального синдромів; зникали больовий і холестатичний синдроми. У 20-ти хворих на ХТГ на тлі лікування гепабене зникали астеновегетативний, диспепсичний, больовий, холестатичний синдроми, лише у 2-х осіб залишались слабо виражені гепатомегалічний і цитолітичний синдроми. У хворих на ПВДК у поєднанні з ХНРГ і ХТГ на 10-14-й день лікування цитраргініном на тлі АГБТ також відмічалась позитивна динаміка клініко-лабораторних синдромів. Проте, вона відрізнялась виразнішим впливом на цитолітичний та імуннозапальний синдроми, які нормалізувались, порівняно з групою, що отримувала гепабене на тлі АГБТ. У хворих на ХТГ легкого ступеню тяжкості на тлі лікування цитраргініном спостерігалась нормалізація характерних клініко-лабораторних синдромів.

У хворих на ХТГ, в. т.ч. у поєднанні з ПВДК, з наявністю ХХ з біліарною дискінезією по гіпотонічно-гіперкінетичному типу на 7-10-й день лікування із застосуванням гепабене відмічалось усунення симптомів ХХ, при дуоденальному зондуванні зменшувався об’єм ІV фази до 43,5±3,4 мл (при нормі 38,4±3,9 мл) та тривалість ІІ фази до 5,7±0,4 хв. (при нормі 4,5±0,5 хв.) проти 58,4±4,2 мл та 7,9±0,5 мл до лікування (р<0,05).

У хворих на ПВДК у поєднанні з ХНРГ і ХТГ на тлі АГБТ і гепабене знижувались літогенні властивості жовчі: збільшувалась в 1,2 рази концентрація жовчних кислот без достовірних змін вмісту холестеролу, що зумовило зростання в 1,3 рази холато-холестеролового коефіцієнту. У хворих на ХТГ з наявністю ДЖВШ по гіпотонічно-гіперкінетичному типу на тлі лікування гепабене спостерігалась аналогічна позитивна динаміка літогенних властивостей жовчі: в 1,2 рази зростала концентрація жовчних кислот без суттєвих змін рівня холестеролу і відповідно збільшувався в 1,2 рази холато-холестероловий коефіцієнт. За цих умов зменшувалися прояви запалення жовчного міхура, про що свідчить нормалізація рН міхурової порції на відміну від знижених у 1,2 рази до лікування значень у хворих на ХТГ і ПВДК у поєднанні з ХНРГ і ХТГ. Отже, у хворих на ПВДК у поєднанні з ХНРГ і ХТГ за наявності біліарної дискінезії по гіпотонічно-гіперкінетичному типу препаратом вибору для лікування супутніх ПВДК захворювань гепатобіліарної системи є гепабене.

Ерадикація НР-інфекції та повна клініко-ендоскопічна ремісія ПВДК на 28-й день лікування зареєстрована у 17 (89,5%) хворих на ПВДК у поєднанні з ХНРГ і ХТГ, які на тлі АГБТ отримували гепабене, і у 18 (94,7%) хворих на ПВДК, які на тлі АГБТ отримували цитраргінін.

Встановлено, що у хворих на ХТГ активність аргінази крові до лікування була зниженою в 1,9 рази порівняно з практично здоровими (0,69±0,06 ммоль/год·л проти 1,33±0,08 ммоль/год·л; р<0,05). На тлі лікування гепабене активність аргінази крові зросла у хворих на ХТГ в 1,6 рази, однак залишалась в 1,2 рази нижчою за норму. У хворих на ХТГ в результаті лікування цитраргініном активність ферменту зросла в 1,9 рази і не відрізнялась від нормальних значень. У хворих на ПВДК у поєднанні з ХНРГ і ХТГ до лікування активність аргінази крові була в 2,8 рази зниженою порівняно з нормою. В результаті лікування вона підвищилась при застосуванні на тлі АГБТ гепабене – в 1,9 рази, а цитраргиніну – в 2,1 рази.

Детоксикуюча функція печінки у хворих на ПВДК з супутнім ХНРГ або ХТГ менше відновлюється, порівняно з хворими на ХТГ. Це зумовлено негативним впливом на систему цитохрому Р450 алкілованих та дегідроксильованих похідних ІПП [3, 11].

У хворих на ХТГ на тлі лікування гепабене і цитраргініном підвищилась білковосинтетична функція печінки: активність орнітиндекарбоксилази крові зростала у 1,8 і 2 рази відповідно (1,7±0,12 нкат/л і 1,83±0,13 нкат/л проти 0,94±0,1 нкат/л і 0,93±0,11 нкат/л до лікування; р<0,05), наближаючись до норми.

У хворих на ПВДК у поєднанні з ХНРГ і ХТГ до лікування активність орнітиндекарбоксилази була зниженою в 2,4 рази порівняно з нормою (0,83±0,14 нкат/л проти 1,95±0,13 нкат/л; р<0,05). На тлі АГБТ і гепабене її активність підвищилась у 1,9 рази (з 0,82±0,14 нкат/л до 1,52±0,11 нкат/л; р<0,05), однак залишалась у 1,3 рази нижчою за норму. Призначення цитраргініну на тлі АГБТ сприяло зростанню активності орнітиндекарбоксилази крові у 2 рази, тобто не відрізнялась від норми.

Вміст МСМ у хворих на ПВДК у сполученні з ХНРГ і ХТГ до лікування у 2 рази більший за норму (0,5±0,03 УО/мл проти 0,24±0,01 УО/мл; р<0,05) і у 1,3 рази перевищує показники хворих на ХТГ. Отже, сполучення ПВДК і ХНРГ або ХТГ характеризується більш вираженою ендогенною інтоксикацією, порівняно з хворими на ХТГ. На тлі АГБТ і гепабене вміст МСМ в сироватці крові у хворих на ПВДК у сполученні з ХНРГ і ХТГ знизився в 1,7 рази, проте він у 1,3 рази перевищував норму. У хворих на ХТГ на тлі лікування гепабене вміст МСМ в сироватці крові зменшився в 1,6 рази. Застосування цитраргиніну у комплексі з АГБТ у хворих на ПВДК у поєднанні з ХНРГ і ХТГ та як монотерапії у хворих на ХТГ сприяє зниженню вмісту МСМ в 1,7 і 1,6 рази відповідно.

У хворих на ПВДК у поєднанні з ХТГ або ХНРГ на тлі АГБТ і гепабене встановлено зниження вмісту ТБК-реактантів у крові в 3,7 рази та перекису водню – в 2,3 рази, які були підвищені до лікування у 6,9 і 3,4 рази відповідно, порівняно з практично здоровими. При цьому в 1,9 рази підвищувалась активність СОД крові, яка до лікування була зниженою в 2,6 рази порівняно з нормою. Вміст ТБК-реактантів та концентрація перекису водню крові у хворих на ХТГ на тлі лікування гепабене знижувались в 4 і 2,4 рази, підвищувався антиоксидантний захист – активність СОД крові зростала у 2 рази. Вихідний рівень ТБК-реактантів і перекису водню в крові хворих на ХТГ підвищувався в 6 і 2,6 рази на тлі зниженої в 2,2 рази активності СОД крові порівняно з нормою. У хворих на ПВДК у поєднанні з ХНРГ і ХТГ на тлі АГБТ у сполученні з цитраргініном встановлено зниження вмісту ТБК-реактантів і перекису водню в 3,3 і 2,7 рази відповідно на тлі підвищення в 2,2 рази активності СОД крові. Вихідна концентрація ТБК-реактантів і перекису водню в крові хворих цієї групи була підвищена в 6,8 і 3,3 рази при зниженій в 2,8 рази активності СОД крові. У хворих на ХТГ вихідний рівень ТБК-реактантів та перекису водню був у 1,2 рази менший за аналогічні показники хворих на ПВДК у поєднанні з ХНРГ і ХТГ. На тлі лікування цитраргиніном у хворих на ХТГ концентрація ТБК-реактантів і перекису водню в крові зменшувались в 3,3 і 2,6 рази відповідно на тлі зростання в 2,1 рази активності СОД крові. Отже, у хворих на ПВДК за умов поєднання з ХНРГ і ХТГ значно більше порушується прооксидантно- антиоксидантний баланс організму, порівняно з хворими на ХТГ.

Порівняльний аналіз впливу гепабене і цитраргініну на показники ПОЛ і АОС свідчить про більш виражену терапевтичну активність гепабене відносно корекції синдрому ліпідної пероксидації, що пов’язано з мембраностабілізуючою дією силімарину, який є складовою препарату. Отже, існує тісний взаємозв’язок патогенетичних механізмів ПВДК і ХГ, який носить характер синтропії, обтяжуючи клінічний перебіг основного і супутнього захворювань. Не останню роль у виникненні та розвитку як ПВДК, так і ХНРГ відіграє психоемоційне напруження, про що свідчать результати експериментальних досліджень.

Висновки. Гепабене є засобом вибору для лікування хворих на ПВДК з супутнім ХГ і біліарною дискінезією з літогенними властивостями жовчі на тлі антихелікобактерної терапії. За цих умов значно зменшуються літогенні властивості порції „В” жовчі: підвищується рівень загальних жовчних кислот і холато-холестероловий коефіцієнт, не впливаючи на вміст холестеролу. Оригінальний механізм дії гепабене на холесекреторну функцію гепатоциту і його холеретичну дію можна пояснити унікальною здатністю фумарії усувати гіпомоторну дискінезію і спазм сфінктеру Одді шляхом спазмолітичної дії екстракту рутки лікарської. При цьому за рахунок повільного витоку жовчі відсутня подразнююча дія жовчних кислот на слизову гастродуоденальної зони. Терапевтична ефективність застосування гепабене у хворих на ПВДК і ХГ груп полягає у зростанні антиоксидантного захисту організму і зменшенні процесів ПОЛ, що зумовлює підвищення резистентності гепатоцитів за рахунок мембраностабілізуючої дії і опосередковано - зростання детоксикуючої і білково-синтетичної функції печінки.

Застосування гепатопротектору цитраргініну у хворих на ПВДК з супутнім ХГ є засобом вибору за умов вихідного зниження детоксикуючої та білковосинтетичної функції печінки. Призначення цитраргініну цим хворим на тлі АГБТ приводить до підвищенню детоксикуючої та білково-синтетичної функції печінки, що опосередковано сприяє прискоренню рубцювання виразки.

Література

  1. Бабак О.Я. Хронические гепатиты. – Киев: Блиц Принт, 1998. – 208 с.
  2. Бабак О.Я. Эффективность использования препарата цитраргинин в терапии хронических гепатитов // Сучасна гастроентерологія. – 2001. – № 1. – С. 64-65.
  3. Дегтярева И.И. Заболевания органов пищеварения. – К.: Демос, 2000. – 321 с.
  4. Дегтярева И.И., Харченко Н.В. Язвенная болезнь: современные аспекты диагностики и лечения. – К.: Здоров’я, 1995. - 336 с.
  5. Застосування силімариновмісних препаратів для лікування хронічних токсичних гепатитів і жирової дистрофії печінки / Дегтярьова І.І., Оседло Г.В., Скрипник І.М., Козачок М.М., Козел М.П., Гончарова Ю.В., Сапила З.П. // Сучасна гастроентерологія. – 2001. - № 4 (6). – С. 65-70.
  6. Ивашкин В.Т., Минасян Г.А., Уголев А.М. Теория функциональных блоков и проблемы клинической медицины. – Л.: Наука, 1990. - 303 с.
  7. Клиническая оценка холато-холестеринового коэффициента в желчи / Громашевская Л.Л., Мирошниченко В.П., Науменко В.Н., Касаткина М.Г., Иващенко В.М., Афанасьев А.Н. // Сов. медицина. - 1984. - № 3. - С. 23-26.
  8. Подымова С.Д. Болезни печени: Руководство для врачей .- М.: Медицина, 1993.- 544 с.
  9. Скрипник І.М., Дегтярьова І.І. Особливості лікування хворих на виразкову хворобу з різноманітними варіантами клінічного перебігу // Гастроентерологія. – 2000. – Вип. 31. – С. 364-375.
  10. Cтальная И.И., Гаришвили Т.Г. Метод определения малонового диальдегида с помощью тиобарбитуровой кислоты / В кн.: Современные методы в биохимии.– М.: Медицина, 1977. - С.66-68.
  11. Хазанов А.И. Современные проблемы вирусных и алкогольных болезней печени // Рос. журн. гастроэнтерол., гепатол. и колопроктологии. – 2002. - Т. 12, №2. – С. 6-15.
  12. Харченко Н.В., Опанасюк Н.Д. Опыт применения цитраргинина в лечении пациентов с хроническими заболеваниями печени // Сучасна гастроентерологія. – 2002. - №2. – С. 73-75.
  13. Храмов В.А. Простой метод определения активности орнитиндекарбоксилазы // Клин. лаб. диагн. – 1997. - №4. – 14-15.
  14. Храмов В.А., Листопад Г.Г. Модификация метода определения орнитина по Chinard и ее использование для количественного определения сывороточной аргиназы // Лаб. дело.- 1973 .- № 10.- С.591-592.
  15. Britton R.S., Bacon B.R. Role of free radicals in liver diseases and hepatic fibrosis // Hepato- Gastroenterol. - 1994.- Vol. 41, № 4.- Р. 343-348.
  16. Graf E., John T.P. Method for determination of hydrogen peroxide with its application illustrated by glucose assay // J. Clin. Chem. - 1980.- V.26, № 5. - Р. 658-660.
  17. Mirsa H.P., Fredovich Y. The role of superoxide anion in the antioxidation of epinephrine and simiple assay for superoxide dismutase // JAMA. - 1972. - Vol. 247, №10. - Р. 3170-3175.