В. Н. Денисов доктор юридичних наук, член-кореспондент Академії правових наук України, професор

Вид материала

Документы

Содержание 1.9. Суперечності членства 1.10. Транскордонне співробітництво в сучасній європі. Прикордонна інтеграція

Подобный материал:

• Компаративний дискурс соціально-гуманітарних наук Юридична компаративістика в пост-постмодерністській, 2088.13kb.
• Андидат юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України,, 6423.4kb.
• Професор, д ю. н., член-кореспондент Академії правових наук України, президент Інституту, 32853.41kb.
• Національна юридична академія України, 6335.29kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 310.53kb.
• Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 4134.86kb.
• Ю. М. Грошовий, академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор,, 4780.01kb.
• Київський національний університет внутрішніх справ, 661.83kb.
• В. О. Серьогін державне будівництво, 11391.98kb.
• В. О. Серьогін державне будівництво, 11412.44kb.

1.9. СУПЕРЕЧНОСТІ ЧЛЕНСТВА

В ЄВРОПЕЙСЬКОМУ СОЮЗІ.

ЗАСАДИ СУБСИДІАРНОСТІ ТА ЕЛАСТИЧНОСТІ

Дебати і дискусії щодо інтеграційних процесів неодмінно стосу­ються проблеми суверенності країн-членів Європейського Союзу. Суспільства країн-учасниць ЄС хвилює, чи суверенному способові існування держави нічого не загрожує. Існує думка, що інтеграція неодмінно обмежує суверенність держави, що наддержавна Європа поглинає національні держави, а втрата суверенності є тією ціною, яку повинні заплатити держави за економічні здобутки. Важливо з'ясувати, чи це насправді так.

Отже, суверенність - істотний і невід'ємний атрибут держави. Саме суверенність вирізняє державу серед інших політично-територіаль­них одиниць. Державами є тільки суверенні територіально-політичні одиниці. Не існує держав несуверенних чи з частковою суверенністю. Пригадаємо, наприклад, німецькі федеративні землі чи американські штати, області в Україні чи залежні території. Суверенність визначає статус країни в міжнародному оточенні. Це означає, що держава - це окрема і незалежна геополітична одиниця. Держава відповідає за все, що відбувається на її території, а також незалежно і самостійно пред­ставляє і реалізує свої інтереси на міжнародній арені.

Всупереч передбаченням прихильників ідеї федерації, ЄС поки ще не набув нового політичного значення, поки що не став федерацією, яка складається вже з 25 союзних країн, а залишається об'єднанням країн, які не позбавлені атрибутів суверенності. Це неважко довести, якщо розглядати функціонування ЄС у політичній площині. Згідно з

95


другим і третім розділами договору про Європейський Союз, у цих справах ЄС поки що не має самостійних повноважень. Країни-учасниці не передали їх органам управління жодних владних повноважень. В цьому випадку їхні органи ЄС є передусім своєрідним форумом між­народної співпраці, наприклад обміну інформацією, консультацій, на-працювання компромісів, прийняття спільних рішень і представництва ЄС у світовій спільноті. Кожна держава має право вето (принцип одно­стайності), що є найкращою запорукою самостійності.

Інша ситуація з Європейськими співтовариствами, які становлять першу «опору» ЄС. Саме у його межах проводиться політика, що має наддержавний характер, тобто його керівні органи володіють самостій­ними повноваженнями із законодавчими, виконавчими і контрольними функціями. Країни-учасниці ЄС делегували їм свої компетенції у цих ділянках. Згідно з нормами міжнародного життя, суверенна держава сама може визначати собі нові межі компетенції і свободи, розширюва­ти або звужувати їх. Делегування своїх компетенцій якійсь організації свідчить, що країна не в стані самостійно розв'язувати їх, а тому ви­рішує діяти спільно, творячи нові структури.

Влада ЄС діє, на наддержавному рівні тільки за згодою держав, згідно з установчими договорами. Сфера її компетенції чітко окреслена державами, ЄС позбавлений прара самостійно її розширювати. Якщо керівні органи Союзу виходять за повноваження, окреслені догово­рами, вони можуть бути оскаржені Європейським Судом. Крім того, різні органи країн-учасниць слідкують, щоб дії та юридичні документи ЄС реалізовувалися у межах наданих їм прав. У прийнятті рішень ЄС беруть участь представники всіх країн через консультації, дискусії.

Суперечки тривають з приводу того, яку частку державних компетен­цій слід передати ЄС і як її використовувати. Багато років ЄС загалом та Європейську Комісію зокрема критикують за перевищення повноважень. Наприклад, німецькі федеральні землі звинувачували ЄС за втручання у справи, які федеральна конституція залишає у їх компетенції.

Негативні настрої зросли під час підготовки і ратифікації Маа­стрихтського договору, згідно з яким планувалося розширити компе­тенцію ЄС у розв'язанні економічних, соціальних і культурних про­блем, ввести громадянство ЄС, поглибити наддержавну структуру і валютний союз. Ці проекти розглядалися як посягання на суверенність і національні інтереси держав. Наприклад, громадська думка Велико-

96


британії відверто противилася розбудові наддержавної структури ЄС. Тому треба було вирішити подвійне завдання: з одного боку, розвивати і поглиблювати інтеграцію, а з іншого, - забезпечити якнайбільшу свободу країнам. Це можливо лише на засадах субсидіарності, прин­ципу, який слугує бар'єром перед втручанням Союзу у справи, які можуть вирішити уряди країн-учасниць. Водночас, він не перешкоджає функціонуванню ЄС тоді, коли це необхідно для реалізації спільних завдань. Засада субсидіарності, запозичена із католицького канонічного права, покликана забезпечити такий механізм прийняття рішень, який дає змогу постійно контролювати доцільність дій Співтовариства на національному, регіональному та місцевому рівнях. Інакше кажучи, це принцип, згідно з яким будь-які заходи, за винятком тих, що належать виключно до компетенції Європейського Союзу, проводяться тільки за умови, що вони ефективніші, ніж самостійні дії держав-членів. Засада субсидіарності передбачає, що будь-які заходи ЄС не виходитимуть за межі, необхідні для виконання завдання Договору про Європейський Союз.

Тлумачення цієї засади (ст. 5 Договору про ЄС) вперше було зро­блено на засіданні Європейської Ради в Едінбурзі у грудні 1992 р. Щороку Європейська Комісія звітує перед Європейським Парламен­том та Європейською Радою про застосування засади субсидіарності документом під назвою «Вдосконалення процесу законотворення». Прийняття цього принципу полегшило прийняття договору про ЄС, однак не розв'язало всіх проблем із розподілом компетенцій. Вели­кобританія, за згоди інших держав, не взяла деяких зобов'язань: від­мовилася долучитися до валютного союзу, обмежено бере участь у співпраці, регламентованій другим і третім розділами договору про Європейський Союз.

Через негативні наслідки референдуму з приводу ратифікації Ма­астрихтського договору, Данія змушена була проводити повторний переговорний процес. Під час другого референдуму данці прийняли нові засади, за якими Данія, як і Великобританія та Ірландія, братиме участь у ЄС. У деяких інших країнах ратифікаційні дебати в парла­ментах також показали, що розширення наддержавної інтеграції не має великої підтримки у суспільстві.

Отже, країни ЄС не втрачають суверенності і не відмовляються від неї, а на підставі суверенного рішення обмежують власну можливість

97

самостійної діяльності і погоджуються з рішеннями європейських ке­рівних органів. Поки країни-учасниці самі роблять такий вибір, доти зберігається їх суверенність. Натомість керівні органи ЄС мають окрес­лену владу, визначену волею держав, а процес прийняття рішень пере­буває під їх контролем. Завдяки принципові субсидіарності змінюється філософія інтеграції. У багатьох сферах Європейський Союз діє тільки шануючи національну ідентичність держав, їх традиції і законодавство. І нарешті, кожна держава в будь-який момент може вийти зі складу ЄС. Це право випливає також із самої природи суверенності держав, а не з Договору про ЄС, у якому про це нічого не сказано.

Ще одна проблема, яка турбує громадян ЄС - це т. зв. дефіцит демократії. Керівні органи Союзу часто критикують за те, що вони недостатньо демократичні. Тут йдеться про значні обмеження повно­важень парламентів національних держав без зростання повноважень Європейського Парламенту. Натомість більше компетенцій отримують Європейська Комісія і Європейська Рада, тобто управлінці.

Ця проблема, як і низка інших, про які йшлося вище, виникла під час ратифікації Маастрихтського договору, який передбачав розширення повноважень європейських наддержавних інститутів. Розв'язання питання дефіциту демократії лежить у сфері європейської інтеграції, залежно від того, яка модель ЄС буде збудована - федерація чи союз національних держав. Якщо у майбутньому це буде федерація, то треба розширювати компетенції Європейського Парламенту, розвивати фе­номен європейського громадянства. Якщо ж ЄС повинен залишатися союзом держав, то його опорою повинні бути державні парламенти. Жодний із цих шляхів не отримав відчутної переваги, але сучасні про­цеси засвідчують присутність певних елементів федерації.

У договорі про ЄС зроблено спробу розв'язати проблему дефіциту демократії. По-перше, прийнято рішення залучити державні парламен­ти до функціонування ЄС. По-друге, розширено компетенції Європей­ського Парламенту, хоча не настільки, як би цього хотіли прихильники федеральної моделі Європи. Парламент отримав право схвалення дея­ких юридичних документів разом із Радою ЄС, а також затвердження нового складу комісії. По-третє, запроваджене громадянство ЄС, що повинно забезпечити кращий зв'язок громадян із Європейським Со­юзом. Нарешті, створено Комітет регіонів, який повинен захищати їх інтереси. Останнім кроком стало введення принципу субсидіарності,

98

завдання якого - створити механізм прийняття найвигідніших для громадян рішень.

Найреальніший шлях забезпечити легітимність дій ЄС - контроль за ним національними парламентами. Не існує також жодних пере­шкод для найширших консультацій парламентів із зацікавленими соціальними групами у справі юридичних документів, які приймає ЄС. В такий спосіб проблема демократії в ЄС є розв'язаною на рівні держав. Ще одним чинником, який забезпечує демократичні процеси, повинна стати прозорість функціонування управлінських структур ЄС, що сприятиме зміцненню зв'язків між ними та громадянами.

Наступним важливим і дискусійним питанням, пов'язаним з член­ством держав у ЄС, є національна ідентичність. Договір з повагою ставиться до історії, культури і традицій народів, їх національної іден­тичності і регіонального розмаїття. Водночас він наближає до створен­ня нової європейської ідентичності шляхом введення європейського громадянства, ліквідації кордонів між державами, існування свободи пересування, оселення, працевлаштування та інвестицій.

Чи існує загроза втрати самоідентичності народів у ЄС? Насправді там спостерігаються протилежні процеси: піклування про національ­ні культури і традиції, їх збереження. Наведемо для прикладу, фран­цузький закон 1994 р. про охорону французької мови або ухвали ЄС про повагу до національної ідентичності. На території ЄС існують національні рухи басків і каталонців у Іспанії, гострі стосунки між фламандцями і валлійцями у Бельгії, багато інших міжетнічних про­блем. У цій частині Європи ще трапляються вияви войовничого наці­оналізму. Отже, країни ЄС ще далекі від постнаціональної ери. Варто додати, що умовою вступу до ЄС є відповідний рівень гарантування прав національних меншин. Усвідомлення себе італійцем, ірландцем чи данцем і ототожнення з власним народом не повинно виключати почуття приналежності до ЄС та володіння його громадянством.

Громадянство ЄС є тільки доповненням до громадянства власної країни. Воно не ліквідовує і не замінює його. Громадянство ЄС також не має нічого спільного з національною ідентичністю, оскільки не має зв'язку з етнічними, культурними чи специфічними ознаками та цін­ностями територіальних спільнот. Громадян ЄС ідентифікує і пов'язує перелік спільних прав і обов'язків, передбачених Європейським пра­вом, які мають економічний та суспільно-політичний характер. Іншими

99

словами, спільною основою європейського громадянства для громадян всіх держав ЄС є права та обов'язки, які не мають нічого спільного з етнічною спільністю.

Громадянство ЄС може сприяти творенню європейської ідентич­ності, але не через нівелювання старої національної ідентичності. Тут швидше за все йдеться про створення додаткової площини іденти­фікації та солідарності людей. Можна припустити, що європейська ідентичність буде позитивно впливати на національну свідомість. її розвиток може обмежувати негативні прояви націоналізму та мобі­лізувати народи до спільного вирішення проблем. Не слід очікувати, що національна ідентичність і культура, які утверджувалися протягом віків, «розчиняться» в наднаціональній Європі. Можна стверджувати, що в умовах чесної конкуренції і прозорості кордонів почуття націо­нальної гідності зміцниться. Культурна і національна різноманітність Європи є цінністю, а не вадою. Нація та народ залишаються єдиними спільнотами, з якими будуть себе ідентифікувати люди. Це, звичайно, не означає, що європейська ідентичність не має права на існування, але вона не замінить національної ідентичності.

Твоння європейської ідентичності відбуватиметься шляхом ство­рення додаткової площини для спільності людей, а не через руйнування національної. Єднанню повинні служити спільні цінності, які об'єднують держави Європейського Союзу: мир, демократія, охорона прав і свобод людини, верховенство права, добробут і міжнародна солідарність.

Інтеграція завжди була засобом реалізації тих національних інте­ресів держав, яких не можна відстояти самостійною політикою і за допомогою власних засобів. Інструментальний характер інтеграції та європейської співпраці особливо помітний, коли справа стосується захисту політичних інтересів держав-учасниць ЄС.

Одним із мотивів інтеграційних процесів була проблема європей­ської безпеки, прагнення шляхом компромісу і переговорів розв'язати існуючі конфлікти. Не останню роль тут відіграла зовнішня загроза з боку країн соціалістичного табору.

Участь у ЄС позитивно впливає на образ кожної окремої країни-учасниці на міжнародній арені. Це стосується країн з колишніми авто­ритарними режимами, середніх і малих країн, які мають однакові права з великими та економічно розвиненими державами. Зокрема інтеграція стала засобом реабілітації та нейтралізації Німеччини.

100

Додаткові можливості в досягненні політичних цілей у стосунках з третіми країнами і міжнародними організаціями відкриваються перед державами у межах спільної зовнішньої політики та політики безпеки, яка повинна стати головною метою політичного союзу. ЄС стає щораз більшим і складнішим організмом, у якому дедалі складніше буде робити наступні кроки, спрямовані на поглиблен­ня інтеграції, досягати одностайності та абсолютного порозуміння країн-учасниць. Тут спостерігаються два протилежні напрями-праг-нення до пришвидшення інтеграційних процесів і, навпаки, воля деяких країн до неучасті в окреслених сферах спільної політики або бажання вийти з них взагалі.

Основою цих процесів є кілька теоретичних концепцій, які станов­лять наукове підґрунтя засади еластичності. Теоретичну дискусію на цю тему започаткували прихильники «концепції ступеневої інтегра­ції», згідно з якою за спільно визначеної та єдиної мети деякі країни-учасниці можуть швидше реалізувати свої прагнення до інтеграції. Країни, що не дозріли до цього, або з якихось причин зараз не хочуть долучитись до цього процесу, можуть зробити це дещо пізніше.

Ще однією моделлю, яка широко обговорювалася, є концепція «європейського ядра». Вона спирається на тезу, що швидший поступ роблять одні і ті ж країни. Центральне ядро творять німці і французи, які найчастіше разом з країнами Бенілюксу та італійцями виступають рушійною силою інтеграції. Коли поділ Європи на ворогуючі табори перестав існувати, концепція «європейського ядра» розвинулася у «Єв­ропу концентричних кіл». Навколо ЄС як центру сильно зінтегрованої Європи групуються країни Європейського товариства вільної торгівлі, країни Центрально-Східної Європи, а також члени Організації з питань безпеки та співробітництва в Європі.

Спільною для всіх цих концепцій є орієнтація на ЄС як центр ін­теграції, а також збереження монолітності його інституцій та право­вого поля. Часова градація процесу поглиблення інтеграції стала б доцільною після приєднання до ЄС нових членів, для яких одночасне приєднання до всіх вимог є неможливим, зокрема це стосується менш розвинених країн Центрально-Схіної Європи. Головним недоліком застосування засад еластичності є те, що їх наслідки можуть бути чимось на зразок членства другої категорії щодо решти країн, а, отже, утворюватиметься прірва між ядром та іншими членами об'єднання.

101

Ідеєю інших теорій, таких як «концепція диференційованої інте­грації», «Європи змінної геометрії», є також сильно зінтегроване ядро, навколо якого формуються функціонально здиференційовані кола. Іншою концепцією подібного плану є британська модель «відкритих партнерських договорів», або «авангарду Європи». Найбільша небез­пека згаданих проектів криється в надмірній диференціації інтеграції і пов'язаних із цим розпорошенням об'єднання та зменшенням його прозорості. У процесі європейської інтеграції вже немало зроблено для втілення засади еластичності. Перехідний період як форма часової градації успішно застосовується ще з часу Римських договорів. Своє­рідна форма еластичності застосована в конструкції економічного та валютного союзів, яка полягає у застосуванні диференціації у терміні та способі їх реалізації. Скажімо, Великобританія та Данія мають без­термінове право на приєднання до валютного союзу.

З метою реалізації соціальної політики, документи ЄС уповно­важують країн-членів вживати заходів у межах спільних інституцій і процедур, які однак не стосуються Великобританії. Прикладами за­стосування засади еластичності є реалізація другого (спільна зовнішня політика та політика безпеки) та третього (спільна політика у сфері правосуддя та внутрішніх справ) розділів Договору про ЄС. Таким прикладом є Шенгенський договір (1995 р.), за яким лише 5 країн ви­рішило долучитися до спеціальної умови про ліквідацію внутрішніх кордонів і розвиток співпраці у відповідних сферах політики. З часом їх кількість зросла.

Амстердамський договір узаконив можливості застосування засади «еластичності». Відповідно до нього, країни-члени ЄС можуть вико­ристовувати засаду еластичності, якщо вона служить основній меті ЄС; не порушує монолітності його інституційних меж; застосовується як необхідний засіб; стосується більшості країн-членів ЄС; не пору­шує правового поля ЄС; використання цієї засади є можливе для всіх країн-учасниць, які виконують відповідні умови і підпорядковуються відповідному регулюванню.

Усі країни-члени ЄС можуть брати участь у засіданнях Ради ЄС, на яких розглядається застосування засади «еластичності». Рішення ж приймають тільки зацікавлені країни-учасниці на підставі кваліфі­кованої більшості голосів, згідно з пропорцією, визначеною у ст. 148 Договору про ЄС. Пропозицію вносить Європейська Комісія після

102

схвалення Європейським Парламентом. Кожна країна-член ЄС має право застосувати право вето щодо застосування засади еластичності. Адміністративні витрати щодо впровадження засади еластичності несе ЄС, кошти реалізації - країни-учасниці.

Щоб сприяти інтересам країн-членів, що прагнуть швидше, ніж інші пройти шлях до інтеграції, у майбутньому диференціація інтеграції буде виконуватися не тільки на підставі союзного правового регулю­вання, а й поза договорами та інституціями ЄС. Застосування різних форм еластичності може прискорити процес інтеграції. Однак, цей принцип не можна вважати рятівним, бо існує небезпека, що надмір­не його застосування могло б у перспективі призвести до можливого нівелювання юридичного доробку ЄС.

Запитання і завдання:

1. Перелічіть переваги та недоліки членства в Європейському Со­юзі.

2. Чи суверенність та національні інтереси держави-члена ЄС пере­бувають під загрозою?

3. Прокоментуйте тезу «дефіцит демократії» в ЄС.

4. Окресліть механізми реалізації принципів субсидіарності та еластичності.

103

1.10. ТРАНСКОРДОННЕ СПІВРОБІТНИЦТВО В СУЧАСНІЙ ЄВРОПІ. ЗНАЧЕННЯ ЄВРОРЕГІОНІВ

Поняття й сутність транскордонного співробітництва. Дефіні­ція єврорегіону. Одним з важливих чинників розвитку інтеграцій­них процесів у Європі є міжнародна співпраця, яка існує в різних формах і на багатьох рівнях:

• центральному - міждержавна співпраця, яку здійснюють цен­тральні інституції держави;

• регіональному - співпраця регіональних органів влади різних держав;

• локальному ~ співпраця органів місцевого самоврядування окре­мих країн.

На найнижчому та середньому рівнях дві основні форми міжнарод­ної співпраці можна окреслити за допомогою понять «транскордонне співробітництво» та «міжрегіональна співпраця». Суть першого з них полягає у співробітництві між регіональними та місцевими органами влади, які розташовані на території прилеглих держав. Термін «між­регіональна співпраця», натомість, окреслює контакти між регіональ­ними та місцевими органами влади різних держав, які не обов'язково межують між собою. В літературі часто вживається також поняття «прикордонне», «єврорегіональне» співробітництво. Ці категорії ма­ють багато спільного, але для кожного з них характерна своя специфіка. Спробуємо з'ясувати їх сутність та особливості.

Якщо термін «прикордонне співробітництво» частіше вживається для позначення прикордонного економічного співробітництва територій двох сусідніх держав, то поняття «транскордонне співробітництво» («trans» в

104

перекладі означає «пере» і власне передає переміщення, перенесення), включаючи економічне співробітництво, є значно ширшим.

Прикордонне співробітництво трансформується у транскордонне тоді, коли контакти місцевих спільнот підкріплені співпрацею органів місцевого самоврядування. Так, у «Європейській хартії прикордонних і транскордонних регіонів» транскордонне співробітництво визначаєть­ся як добросусідська співпраця суміжних прикордонних територій або співпраця органів влади регіонального і локального рівнів, організацій чи інституцій, які репрезентують прикордонні території

Транскордонне співробітництво охоплює різноманітні за формою і змістом стосунки між суміжними територіями держав-сусідів. Вони є проявом міжнародних відносин на регіональному та локальному рів­нях. Розширення і вдосконалення транскордонних зв'язків є важливим фактором розвитку міждержавних відносин, економічного зростання і соціальної стабілізації прикордонних територій, яким властива низка політичних, соціальних, культурних, економічних, військових, еколо­гічних проблем периферійних регіонів.

Транскордонне співробітництво - специфічна сфера політичної, зовнішньоекономічної, екологічної, культурно-освітньої та інших видів діяльності, яка здійснюється на регіональному рівні. Таке спів­робітництво охоплює всі перелічені форми діяльності і спрямоване на якомога активніше їх використання. Воно має і низку особливостей, що визначені наявністю кордону та необхідністю його облаштування, спільним використанням природних ресурсів і спільним вирішенням проблем екологічної безпеки, активнішим спілкуванням населення су­сідніх держав та особистими зв'язками людей, вищим навантаженням на інфраструктуру (дороги, зв'язок, сфера обслуговування тощо).

Згідно з положеннями «Європейської рамкової конвенції про транскордонне співробітництво між територіальними общинами або органами влади» (від 21 травня 1980 p.), транскордонне співробітни­цтво полягає у «будь-яких спільних діях, спрямованих на посилення та поглиблення добросусідських відносин між територіальними гро­мадами або органами влади, які перебувають під юрисдикцією двох і більше договірних сторін, та укладання з цією метою необхідних угод або домовленостей».

Транскордонне співробітництво здійснюється в межах компетенції територіальних громад або органів влади, визначеної внутрішнім зако-

105

нодавством. Транскордонне співробітництво певною мірою спрямова­не на подолання негативних наслідків існування кордонів і розв'язання низки проблем, що виникають на прикордонних територіях через їх розташування на окраїнах національних держав, а також покликане поліпшувати умови життя населення в цих регіонах.

Отже, транскордонне співробітництво - це процес, за допомогою якого суміжні регіони, або місцеві органи влади на території по різні боки кордону об 'єднують свої зусилля з метою спільного розв 'язання проблем.

З цієї дефініції можна виокремити дві основні ознаки, які характе­ризують це співробітництво:

• сусідськість контактів, тобто співробітництво стосується при­кордонних територій держав-сусідів;

• регіональний або локальний рівень співпраці.

Важливо, щоб об'єднання прикордонних територій відбувалося за ініціативою «низів» - лідерів місцевих органів самоврядування. Цьому має сприяти низка факторів. По-перше, спільна історія. Як наслідок -подібна транспортна і торговельно-економічна інфраструктура, міцні соціокультурні контакти, схожа ментальність населення. По-друге, збіг інтересів у сферах безпеки, зовнішньої політики, економіки (підвищення темпів соціально-економічного розвитку прикордоння, яке, перебуваю­чи на периферії, традиційно є менш розвиненим, порівняно з центром), культури. По-третє, необхідність вирішення спільних проблем територій: упорядкування прикордонної інфраструктури, боротьба з нелегальною міграцією, контрабандою зброї та наркотиків, захист довкілля, запобі ган-ня стихійним лихам, розв'язання міжнаціональних конфліктів.

Відтак, основними передумовами розвитку транскордонного спів­робітництва є:

• історичні передумови (національні кордони держав розділили іс­торичні спільноти, райони їх проживання та етнічні групи, але не спричинили їх зникнення. Історичні підстави підсилюються схо­жістю географічних і структурних умов територій, які ініціюють транскордонне співробітництво);

• політичні передумови (транскордонне співробітництво є для дер­жав Європи важливою складовою процесу європейської політичної інтеграції. Це насамперед пов'язано зі зміною поняття кордону та зменшенням ефекту бар'єру державних кордонів);

106

• економічні передумови (необхідність економічної активізації при­кордонних регіонів і отримання економічної вигоди від цього -найважливіша підстава транскордонного співробітництва);

• соціологічні (суспільні) передумови (основною суспільною метою співпраці є налагодження позитивних відносин між людьми, з ура­хуванням культурних відмінностей прикордонних регіонів).

Транскордонне співробітництво відображає динаміку міждержав­них стосунків: від найнижчого рівня - епізодичних прикордонних контактів, до найвищого - прикордонної інтеграції.

Прикордонна інтеграція - це тісні міжнародні зв'язки, особливо економічні, між суб'єктами (переважно юридичними) прикордон­них територій, що регулюються системою правових угод тривалого характеру. Рівень прикордонної інтеграції відповідає стану взаємо­залежності соціально-економічних систем прикордонних територій держав, що в підсумку визначається рівнями міжнародного поділу та інтеграції праці.

«Транскордонне співробітництво» є ширшим поняттям, ніж «єврорегіональна співпраця» (для її реалізації не є необхідними спільні структури по обидва боки кордону). Поняття транскордон­ного співробітництва включає в себе насамперед функціональний елемент; акцент робиться на його предметі та завданнях. Понят­тя єврорегіональної співпраці, яке поєднує в собі різні елементи транскордонного співробітництва, є тим самим однією з головних форм реалізації останнього. Транскордонне співробітництво набу­ває ознак співпраці в межах єврорегіонів з моменту встановлення постійних інституційних форм співіснування. Поняття єврорегі­ональної співпраці підкреслює значення структурного елемента, зосереджуючи увагу на проблемі її інституційно-правових меж (див. рис. 1).

Єврорегіональну співпрацю можна окреслити як особливу форму транскордонного співробітництва, що відрізняється вищим рівнем інституціоналізації структур співробітництва.

Вищий рівень інституціоналізації структур співпраці на практиці відображається в заснуванні різноманітних об'єднань, рад єврорегіонів, секретаріатів, робочих груп, адміністративних комітетів тощо, а також в особистих зв'язках із спеціалізованими місцевими і міжнародними органами координації транскордонного співробітництва.

107