В. Н. Денисов доктор юридичних наук, член-кореспондент Академії правових наук України, професор
| Вид материала | Документы |
- Компаративний дискурс соціально-гуманітарних наук Юридична компаративістика в пост-постмодерністській, 2088.13kb.
- Андидат юридичних наук, професор, член-кореспондент Академії правових наук України,, 6423.4kb.
- Професор, д ю. н., член-кореспондент Академії правових наук України, президент Інституту, 32853.41kb.
- Національна юридична академія України, 6335.29kb.
- Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 310.53kb.
- Національна академія наук україни інститут держави І права ім. В. М. Корецького, 4134.86kb.
- Ю. М. Грошовий, академік Академії правових наук України, доктор юридичних наук, професор,, 4780.01kb.
- Київський національний університет внутрішніх справ, 661.83kb.
- В. О. Серьогін державне будівництво, 11391.98kb.
- В. О. Серьогін державне будівництво, 11412.44kb.
Широке і послідовне впровадження ідей регіоналізації та розвитку транскордонного співробітництва відповідає меті Європейського Союзу, договорам про партнерство, укладеним з державами Центральної та Східної Європи, частина з яких вже стала його новими членами, а також цілям Ради Європи.
Транскордонне співробітництво набуває різних форм: в урядових комісіях, комісіях планування, а також в єврорегіонах. Відбувається це як на підставі вироблених домовленостей, так і за їх відсутності. Транскордонні структури при цьому можуть бути сформовані в процесі регіональних виборів.
119
Для ефективного розв'язання проблем транскордонного співробітництва потрібно краще планувати, координувати та інтенсифікувати роботу регіональних і місцевих структур. Тому важливого значення набуває співпраця на регіональному рівні, укладання угод між безпосередніми партнерами, сусідніми адміністративними одиницями двох держав. Для цього обов'язковими є:
• впровадження через національні парламенти і владу в політичну практику постанов, прийнятих на європейському рівні;
• вагомий внесок усіх органів влади європейського та національного рівнів у розв'язання прикордонних проблем і прийняття з цією метою відповідних постанов;
• представлення ідей, що виникли на локальному та регіональному рівнях, на європейських форумах;
• створення умов для їх безпосереднього представлення в межах структур Ради Європи та Європейського Союзу;
• підписання на міжнародному рівні необхідних умов, що регулюють публічно-правові основи транскордонного співробітництва на регіональному та локальному рівнях.
У транскордонному співробітництві важливим є застосування принципів партнерства, субсидіарності і доповнюваності одночасно на європейському, національному, регіональному та місцевому рівнях.
Партнерство визначається як тісне співробітництво по лінії комісії спільноти - компетентні органи (національні, регіональні, локальні), що представляють країну. Партнерство включає підготовку, фінансування, реалізацію й оцінку заходів спільноти. Сенс партнерства полягає в тому, що різні економічні агенти, орієнтуючись у своїх діях на офіційні стратегії і програми, досягають загальних цілей як один партнер. Разом з тим партнерство не виключає децентралізації спільних дій. Децентралізація в регулюванні діяльності окремих регіонів дає змогу краще враховувати реальні економічні умови кожного району, що створює умови для застосування принципу субсидіарності.
Субсидіарність означає перенесення компетенції на рівень, здатний забезпечити найбільш ефективне вирішення проблем, як правило, на рівень їх виникнення. Реалізація принципу субсидіарності означає визнання пріоритету меншої, раніше створеної і ближчої до особистості спільноти порівняно зі спільнотою великою або спільнотою вищого рівня. Вперше принцип субсидіарності був визначений у ст. 4 Європей-
120
ської хартії про місцеве самоврядування. Регіоналісти й політологи визначають субсидіарність як принципово нове політико-правове явище, яке характеризує принципи взаємин наднаціональних, національних і регіональних структур.
Доповнюваність передбачає спільне фінансування заходів і проектів
Отже, держави, що укладають міжнародні угоди про співробітництво прикордонних регіонів, беруть на себе такі зобов'язання: визнають, що прикордонні спільноти наділені повноваженнями (в межах внутрішньодержавних законодавчих систем) самостійно регулювати свою діяльність; що в разі необхідності повноважні органи прикордонних регіонів мають право укладати законні домовленості з прикордонними спільнотами, розташованими на території іншої держави, яка підписала відповідний договір.
Одним з важливих підходів до реалізації транскордонного співробітництва є взаємна поінформованість і, за необхідністю, узгодження планів розвитку сусідніх прикордонних територій. Наприклад, узгоджують потужності митних переходів, графіки їхнього введення в дію. Взаємна поінформованість необхідна при реалізації великих інвестиційних проектів, оскільки це зменшить кількість конфліктних ситуацій на кордонах. В Європі використовують так званий проблемний каталог регіонів, що визначає усі недоліки і проблеми окремих регіонів, які вимагають першочергового розв'язання.
В Європі також проводиться політика стандартизації європейського просторового благоустрою. Розроблені «Європейська хартія територіального устрою», «Європа 2010», «Європейська концепція просторового укладу» та ін.
Просторове господарювання в прикордонних регіонах опирається як на основні ідеї просторового розвитку, так і на засоби його реалізації в національних державах по обидва боки кордону. Транскордонне співробітництво слід розвивати, враховуючи низку вимог і пропозицій:
• у прикордонних регіонах потрібно створювати передумови рівнозначних, хоча і не ідентичних життєвих умов для мешканців;
• при формуванні просторових структур слід враховувати природні умови, потреби довкілля, інфраструктурні, економічні, соціальні та культурні вимоги, що існують у прикордонних регіонах, щоб ці структури якнайповніше служили гарманійному розвиткові суспільства;
121
• просторові структури на прикордонних територіях мають бути пристосовані до рамкових умов політики просторового благоустрою даної держави та усієї Європи;
• політика просторового благоустрою держав-членів Ради Європи і Європейського Союзу повинна приділяти багато уваги транскордонній співпраці в межах європейського та національного розвитку.
Для розвитку об'єктів господарювання та узгодження їхніх інтересів з інтересами регіону і держави необхідно дотримуватись цілісного підходу до прикордонного територіального розвитку на основі принципів, закладених в ідеологію політики «Європа без кордонів», який покликаний:
• враховувати всі відомі громадські, господарські, зовнішньополітичні позиції;
• зберігати багатогранність регіонів, протидіючи кожній спробі їх уніфікації;
• на основі субсидій і партнерства посилювати регіональну поінформованість;
• зміцнювати регіональну і громадську ідентичну свідомість населення.
Підписання угоди про міжрегіональне, в тому числі транскордонне співробітництво реалізується за такою найпростішою схемою:
• створюється спільна комісія з представників усіх сторін, що визначає основні напрями співробітництва на довгостроковий період та на термін до одного року;
• в разі необхідності за окремими напрямами співпраці створюються робочі групи з фахівців.
У своїй роботі спільна комісія і робочі групи можуть користуватися послугами експертів-консультантів. У цьому випадку виникає проблема додаткових коштів (хоча в місцевих бюджетах багатьох європейських держав передбачені кошти на міжрегіональну співпрацю). Це було однією з причин організації різноманітних міжнародних формувань - об'єднань, асоціацій, фондів тощо, котрі, своєю чергою, формували так звані єврорегіони.
Створення єврорегіонів як форм міжрегіонального співробітництва в різноманітних сферах суспільного життя - ефективний крок до європейської інтеграції. Єврорегіони - одна з основних організаційних
122
форм транскордонних відносин, де в межах своєї компетенції та за згодою центральних державних органів (на базі спеціальних розширених повноважень на міжнародне співробітництво) місцеві органи влади мають можливість розробляти спеціальні комплексні програми економічної, культурної, гуманітарної взаємодії, реалізувати конкретні транскордонні економічні проекти, вирішувати проблеми зайнятості, інфраструктури, екології.
Основними завданнями єврорегіонів є:
• полегшення та спрощення механізмів співробітництва територіальних співтовариств та органів місцевого самоврядування, державних органы;
• організація взаємного обміну досвідом та інформацією про планування та результати спільних проектів із урахуванням специфіки прикордонного співробітництва;
• обмін інформацією про планування та результати здійснення регіональних проектів;
• дослідження, формулювання та представлення прикордонних регіональних проектів згідно з принципом субсидіарності;
• надання своїм членам консультативних послуг;
• сприяння обміну співробітниками адміністративного управління та підвищення їх кваліфікації у сфері прикордонного співробітництва;
• організація роботи, спрямованої на зміцнення у свідомості населення, що проживає на прикордонних територіях, переконання у необхідності прикордонного співробітництва і формування європейської самосвідомості, укріплення солідарності європейських націй;
• культурний обмін, а також турбота та збереження спільної культурної спадщини.
Джерела фінансування єврорегіональної співпраці визначаються статутами єврорегіонів. Згідно з угодами про співпрацю, члени єв-рорегіону зобов'язані діяти спільно у вирішенні питання величини і форм фінансування. Кошти збираються на окремих рахунках і мають такі джерела надходження:
• членські внески учасників єврорегіону;
• внески сторін, які підтримують діяльність єврорегіону;
• дарування;
123
• дотації адміністративних одиниць вищого рівня, включно з центральними і регіональними надходженнями (наприклад, при сплаті членських внесків до АЄПР);
• кошти з різних програм ЄС, зокрема регіональної програми PHARE («INTERREG 1» -1990-94 pp., «INTERREG 2» -1995-99 pp. «CBC -Cross Border Cooperation» - 1995-99 pp., «Credo» та ін.), а також різних фондів (наприклад, Фонд Розвитку Карпатського Регіону, Фонд ім.Конрада Аденауера чи Фонд ім.Фрідріха Еберта);
• інші джерела фінансування.
Доходи, що надходять від членських внесків, дають можливість утримувати структури єврорегіональної співпраці (комунальні об'єднання і союзи, секретаріати і робочі групи). Використовуються ці кошти на спільні цілі згідно з положеннями підписаних угод між членами єврорегіону.
Зародження єврорегіонів відбулося в перші повоєнні роки з ініціативи місцевих органів влади на прикордонних територіях Італії та Австрії. Перший єврорегіон «Базилієнсис» утворено 1963 р. за участю сусідніх прикордонних районів Німеччини, Франції та Швейцарії, а відтак до його складу ввійшли французький Ельзас, німецький Баден і швейцарська територія навколо Базеля Своєрідними рушіями зміцнення регіоналізму в Європі та створення різного роду міжтериторіальних об'єднань виступають регіони Німеччини. Особливою активністю відзначається земля Північний Райн-Вестфалія, регіональні і місцеві органи влади якої давно осягнули перспективи співробітництва прикордонних регіонів. Формування міжтериторіальних спільнот уздовж кордонів цієї землі з Бельгією і Нідерландами розпочалося ще в 1958-1978 pp. У результаті було створено чотири єврорегіони - «Центр-Гронау», «Райн-Вааль», «Райн-Маас-Норд», «Маас-Райн».
В останні три десятиріччя спостерігається динамічне зростання кількості подібних транскордонних об'єднань. Нині на території Західної Європи їх функціонує понад 50. Зауважимо, що деякі джерела наводять дані про значно більшу кількість подібних утворень. Такі розбіжності пов'язані з тим, що не кожна міжрегіональна спільнота прикордонних областей фіксує в своїх статутних документах назву «єврорегіон», що, в принципі, не змінює суті такої взаємодії. Велика кількість єврорегіонів діє також у Центрально-Східній Європі. Наприклад,
124
Республіка Польща бере активну участь у роботі 16 єврорегіональних утворень. На кордонах України, натомість, функціонує лише чотири єврорегіони - «Карпати» (Польща, Словаччина, Угорщина, Румунія), «Буг» (Польща, Білорусь), «Нижній Дунай» (Румунія, Молдова) та «Верхній Прут» (Румунія, Молдова).
Ефективність діяльності єврорегіонів різна і залежить від ідеї і мети їх створення. Єврорегіони, які функціонують на пограниччях різних держав, часто стикаються з низкою проблем і труднощів, що гальмують їх розвиток і вимагають поступового розв'язання.
Загалом у транскордонному співробітництві виділяють три групи перешкод: соціально-економічного характеру, культурні та інститу-ційні бар'єри. Так, у першій групі можна виокремити наступні бар'єри єврорегіональної співпраці:
• різниці в рівнях і темпах економічного розвитку держав-учас-ниць;
• перешкоди, пов'язані з гострою конкуренцією;
• суттєва різниця у митному і податковому законодавствах;
• відсутність або слабкість транскордонних зв'язків поміж економічними партнерами;
• охорона ринку праці;
• різний рівень інфраструктури (доріг, залізничних шляхів, кордонних переходів, телекомунікацій):
• брак фінансових інституцій (банків, готових здійснювати розрахунки і видавати кредити підприємствам).
Проблеми і бар'єри культурного характеру, пов'язані з діяльністю єврорегіонів:
• мовний бар'єр;
• відсутність чи слабкість транскордонних зв'язків;
• існування негативних національних чи регіональних стереотипів;
• крайні прояви націоналізму у засобах масової інформації, книжкових виданнях тощо.
Інституційні бар'єри розвитку єврорегіонів пов'язані з:
• відсутністю відповідних структур для здійснення транскордонної співпраці;
• надмірною централізацією держави (і в тім числі органів місцевої адміністрації);
125
• відмінностями у структурах і компетенціях органів єврорегюну по обидва боки кордону в сфері прийняття рішень;
• брак політичної волі до ліквідації бар'єрів (за допомогою законодавства чи двосторонніх угод).
Основна проблема всіх єврорегіонів полягає в об'єднанні інтересів усіх учасників, визначенні пріоритетів співробітництва.
На підставі критерію формалізації у співробітництві прикордонних регіонів у країнах ЄС виділяються також інші транскордонні об'єднання з нижчим ступенем інституціоналізації структур:
• робочі спільноти, тобто спільні транскордонні структури з вільною формою організації, які зазвичай об'єднують представників регіональних органів влади й різних організацій і діють в межах робочих угод. Вони мають менші, аніж єврорегіони, можливості для діяльності і дуже рідко беруть участь у реалізації програми INTERREG. Прикладом таких структур є французько-швейцар-сько-італійська Робоча спільнота регіонів і кантонів Західних Альп;
• різноманітні інституційні домовленості із різним ступенем інтеграції структур, які не обов'язково мають правову форму. Такого типу структури створюються на кордонах країн Центральної та Східної Європи.
Для підтримки розвитку транскордонного співробітництва створюються різноманітні громадські організації, спілки, фонди. Серед них слід відзначити Асоціацію європейських прикордонних регіонів (АЄПР), що виникла в червні 1971 р. як добровільна позаурядова організація і сьогодні об'єднує понад 100 різноманітних інститутів транскордонної співпраці в Європі. Метою АЄПР є діяльність на користь європейських прикордонних і транскордонних регіонів, щоб:
• виявити їх специфічні проблеми і потенційні можливості вирішення;
• представляти їх спільні інтереси на державних і міжнародних парламентських форумах, перед урядами, органами влади та іншими інститутами;
• започатковувати, підтримувати та координувати їхню співпрацю в цілій Європі;
• проводити обмін досвідом та інформацією, щоб зробити можливим формування і узгодження спільних інтересів і шляхів їх ви-
126
рішення, з урахуванням всіх проблем і потенційних можливостей транскордонного співробітництва.
До основних завдань АЄПР належать: реалізація програм і проектів, експертиза фінансових джерел, їх реклама та популяризація, організація заходів, що сприяють транскордонному співробітництву, а також участь і підтримка пов'язаної з ним діяльності, підготовка та втілення в життя спільних акцій та ініціатив, розвиток у тісній координації з Європейським Союзом та Радою Європи «центрів Європейських прикордонних і транскордонних регіонів», інформування політичних і суспільних кіл Європи про проблеми транскордонної співпраці тощо.
Відтак, роль і значення транскордонного співробітництва для розвитку інтеграційних процесів в Європі величезне. Єврорегіони як найважливіша форма транскордонного співробітництва сприяють не тільки посиленню та поглибленню добросусідських відносин між державами, а й є своєрідним інструментом для інтеграції тієї або іншої країни до європейських структур. Це особливо важливо також для України в зв'язку з просуванням кордонів Євросоюзу. Єврорегіони розглядаються і як засіб врегулювання можливих територіальних проблем двох держав. Вони знімають напругу в царині можливих територіальних претензій, допомагають розв'язувати проблеми, пов'язані зі становищем національних меншин. Це свого роду й полігон для апробації сумісності законодавства різних країн і правових систем.
Запитання і завдання:
1. У чому полягає особливість транскордонного співробітництва і як воно співвідноситься з прикордонною та єврорегіональною співпрацею?
2. Перелічіть та охарактеризуйте основні передумови розвитку транскордонного співробітництва.
3. Розкрийте зміст понять «прикордонна територія», «прикордонний регіон», «транскордонна територія», «пограниччя», «регіон», «транскордонний регіон», «єврорегіон» та виокреміть їхні спільні й відмінні ознаки.
4. Назвіть та опишіть рівні міжнародно-правового регулювання транскордонних відносин.
127
5. Які ви знаєте основні міжнародні угоди, що регулюють загальні правові межі транскордонного співробітництва?
6. Назвіть головні принципи транскордонного співробітництва.
7. Охарактеризуйте форми транскордонного співробітництва, їх спільні і відмінні ознаки.
8. Які завдання ставлять перед собою єврорегіони та з якими перешкодами стикаються?
9. Яка основна мета діяльності Асоціації європейських прикордонних регіонів?
10. Яка роль транскордонного співробітництва в сучасній Європі?
128
1.11. ТЕНДЕНЦІЇ ТА МЕХАНІЗМИ РОЗШИРЕННЯ ЄВРОПЕЙСЬКОГО СОЮЗУ НА СХІД
Одним з найбільш значущих трансформаційних процесів після розпаду Радянського Союзу є розширення Європейського Союзу на схід. Цей процес створює абсолютно нову ситуацію на Європейському континенті та наближує кордони ЄС безпосередньо до України. Водночас він був складним та громіздким, оскільки останньої хвиля охоплювала велику кількість держав. Отже, розглянемо основні аспекти та проблеми розширення ЄС на схід.
Етапи розширення. Спочатку (1952 р.) до Європейських Співтовариств входило шість країн: Бельгія, Італія, Люксембург, Нідерланди, Німеччина та Франція. Економічне піднесення Співтовариств, а разом з тим і зростання політичної ваги держав-членів підтвердили успішність інтеграційних процесів. Виходячи з геополітичних і гео-економічних інтересів, прагнучи зміцнити свої позиції в епоху, коли світова економічна система почала набувати нових ознак, які тепер прийнято називати глобалізацією, та не допустити поширення впливу Радянського Союзу на Захід, на саміті в Гаазі (грудень 1969 р.) лідери держав-членів Співтовариств приймають рішення про приєднання нових членів.
За своє існування Європейські Співтовариства пережили чотири хвилі розширення. В 1973 р. до них приєдналися Великобританія, Ірландія, Данія, 1981 р. - Греція, 1986 р. - Іспанія та Португалія, 1995 р. - Швеція, Фінляндія та Австрія (див. рис.2).
129
Рис. 2. Чотири хвилі розширення ЄС.
Після розпуску Варшавського договору та Ради економічної взаємодопомоги Європейський Союз вирішив переглянути та інтенсифікувати відносини з країнами Центрально-Східної Європи. Головну фінансову і технічну допомогу вирішено надати Польщі та Угорщині, оскільки саме в цих державах найшвидше проводились економічні та політичні реформи, створювалося відкрите, ринково орієнтоване суспільство. Цим самим ЄС розпочав підготовку до п'ятої хвилі розширення.
Юридично допомогу було оформлено програмою PHARE (Poland and Hungary Aid for Reconstruction of Economy), яка спрямовувалась на підтримку перебудови економіки та різного роду сприяння, перекваліфікацію кадрів і гуманітарну допомогу. Впродовж 1990-1991 pp. цю
130
програму було поширено на Албанію, Болгарію, Румунію, Югославію та держави Прибалтики. У 1988-1991 р. ЄС уклав угоди про торгівлю та співробітництво з Польщею, Чехословаччиною, СРСР, Болгарією та Румунією.
Наступним етапом було укладання угод про асоційоване членство між ЄС та державами-кандидатами: 1991 p. - з Польщею, Угорщиною та Чехословаччиною; 1993 р. - з Болгарією, Румунією та Словаччиною; 1995 р. - з державами Прибалтики і 1996 р. - зі Словенією. Хоча ці угоди надають можливість у майбутньому стати повноправним членом ЄС, проте не гарантують цього. Прикладом може бути Туреччина, яка, хоч і є асоційованим членом ЄС з 1973 p., дотепер не може набути повноправного членства.
Угоди передбачали створення трьох органів, які мали сприяти політичному діалогові:
Рада Асоціації, до складу якої входили представники Ради і Комісії ЄС та члени уряду держави асоційованого члена (ДАЧ). Рада збиралася один раз на рік (за потреби - частіше).
Комітет Асоціації - допоміжний орган, який складався з представників ДАЧ та ЄС на рівні вищих посадових осіб. До основних функцій входило: обговорення різних проблем співробітництва та підготовка засідань Ради Асоціації.
Парламентський комітет Асоціації - форум зустрічей та обміну думками між членами парламенту ДАЧ та Європарламенту.
Враховуючи складну політичну обстановку в регіоні (війна в колишній Югославії, загострення відносин між владою та опозицією в Росії після розпуску парламенту 1993 р. тощо), Європейська Рада на засіданні в Копенгагені (червень 1993 р.) прийняла рішення про розширення членства. В підсумковому комюніке цього засідання зазначалося, що ті країни Центральної та Східної Європи, які мають велике бажання стати членами ЄС, можуть розпочати процедуру вступу, як тільки будуть готові виконати умови, необхідні для цієї процедури. Було також затверджено критерії, яким повинна відповідати держава, щоб стати повноправним членом ЄС:
• мати стабільні демократичні інститути, верховенство права, механізми захисту прав меншин та повагу до прав людини;
• створити дієву ринкову економіку та конкурентоспроможне виробництво;
131
• бути готовими взяти зобов'язання, які випливають із членства в ЄС, в тому числі дотримуватись принципів політичного, економічного і монетарного союзів.
Ці критерії були деталізовані.
Політичні критерії: вільні та чесні вибори; демократичний порядок зміни влади; імплементація принципу розподілу влад, наявність умов для вільного розвитку та діяльності демократичних інституцій, боротьба проти корупції; повага політичних, цивільних, культурних та інших прав; забезпечення рівноправності між чоловіками та жінками.
Економічні критерії:
а) наявність ринкової економіки: рівновага між попитом та пропозицією на основі вільної взаємодії ринкових суб'єктів, лібералізація цін та торгівлі, максимально низькі експортні та імпортні бар'єри, макроекономічна стабільність (стабільність цін, сильна фінансова система);
б) здатність витримувати економічну конкуренцію і наявність значного матеріального та нематеріального капіталу, який включає розвинену ринкову інфраструктуру, а також проведення досліджень, які стосуються економічного розвитку; ефективні структурні реформи, широкий доступ фізичних та юридичних осіб до державного фінансування.
Членські критерії поъ 'язані з такими питаннями, як узгодження зі стандартами ЄС адміністративної структури, законодавства тощо. Ці вимоги також закріплені в таких документах ЄС, як «Звіт про анкети, заповнені країнами, які бажають набути членства в ЄС» 1997 р. та в щорічних звітах Єврокомісії про виконання вимог, необхідних для вступу в ЄС. Крім цього зазначалося, що входження нових членів залежатиме від спроможності Євросоюзу приймати нових членів, не перешкоджаючи процесу європейської інтеграції. Цим ЄС забезпечив собі право останнього слова.
Наступним етапом стало розроблення «Загальної стратегії прийняття нових членів» (грудень 1994 p., засідання Європейської Ради в м. Ессен), в якій було визначено основні напрями та механізми набуття повноправного членства державами-асоційованими членами.
У 1997 р. на засіданні Європейської Ради в Люксембурзі прийнято рішення розпочати переговори про вступ з Польщею, Угорщиною, Естонією, Чехією, Словенією та Кіпром. На засіданні Європейської
132
Ради в Гельсінкі (1999) подібне рішення прийняте стосовно Болгарії, Балтійських держав, Румунії, Словаччини, Мальти та Туреччини.
9 жовтня 2002 р. Європейська комісія оголошує про завершення переговорів про вступ з Кіпром, Чеською Республікою, Естонією, Угорщиною, Латвією, Литвою, Мальтою, Польщею, Словацькою Республікою та Словенією і зазначає, що ці країни будуть готові стати членами ЄС на початку 2004 р. 19 січня 2003 р. Європарламент ухвалює подібне рішення, а 9 квітня дає згоду на підписання договору про вступ з 10 країнами-кандидатами. Голосування 9 квітня ледь не зайшло в глухий кут, оскільки Європарламент не міг дійти згоди з Європейською Радою щодо збільшення видатків з бюджету для подолання наслідків розширення, оскільки депутати прагнули збільшити його на 600 млн. євро протягом 2004-2006 pp. Врешті-решт компромісу було досягнуто шляхом зниження цієї суми до 540 млн.
16 квітня 2003 р. в Афінах Євросоюз підписав з 10-ма переліченими державами договір про вступ. Урочиста церемонія підписання договору відбулася на підвалинах афінського Акрополя. Договір складається з двох основних частин:
1. Договір, який має повну назву: «Договір про вступ Кіпру, Чеської Республіки, Естонії, Угорщини, Латвії, Литви, Мальти, Польщі, Словаччини та Словенії до ЄС».
2. Акт про вступ, який визначає основні умови вступу.
Власне договір складається з преамбули та 3 статей. Перша стаття складається з загальних положень, на підставі яких 10 країн-канди-датів стають членами ЄС та сторонами установчих договорів, друга -вказує, що договір набуде чинності з 1 травня 2004 p., якщо до 30 квітня 2004 р. всі держави-члени та принаймні одна з держав-кандидатів здадуть ратифікаційні грамоти уряду Італії, і третя містить список сторін та їх підписи.
Акт про вступ складається з основної частини, яка передбачає умови, на яких держави-кандидати вступають до ЄС; 18 додатків, що визначають заходи для кожної держави-кандидата, які необхідно здійснити для адаптації до умов Євросоюзу та 9 протоколів, які регулюють окремі галузеві відносини.
На референдумах, які проходили в державах-кандидатах населення підтримало входження їх країн до Європейського Союзу (табл. 2.).
133
Таблиця 2.