Geum.ru

Нститут держави І права імені В. М. Корецького національної академії наук україни на правах рукопису Майданник Олена Олексіївна

Вид материалаДокументы

Содержание


4.3. Форми здійснення парламентського контролю народними депутатами України
Подобный материал:
1   ...   5   6   7   8   9   10   11   12   13

4.3. Форми здійснення парламентського контролю народними депутатами України


Народний депутат України є повноважним представником народу у Верховній Раді України - єдиному законодавчому та найвищому представницькому органі в нашій державі. Він є первинним осередком парламенту України. Професіоналізм, компетентність, ініціативність депутатів визначають рівень ефективності роботи законодавчого органу держави.

Зміст повноважень народного депутата походить від повноважень Верховної Ради, що обумовлено його членством у парламенті. Народні депутати повинні мати такий обсяг повноважень, який би забезпечував Верховній Раді України можливість ефективно здійснювати всі функції парламенту.

Народні депутати України беруть участь у здійсненні парламентського контролю безпосередньо на основі Конституції України, Закону України "Про статус народного депутата України", Регламенту Верховної Ради України, а також через органи Верховної Ради України, до складу яких вони входять та за дорученням спеціальних суб'єктів парламентського контролю.

Закон України "Про статус народного депутата України" ( у ред. від 08.07.2005) (далі Закон) встановлює повноваження українського парламентарія. Встановлені Законом повноваження народних депутатів конкретизуються в Регламенті Верховної Ради України, Законі про комітети Верховної Ради України, в Положенні про помічника-консультанта народного депутата України, в інших законах та нормативно-правових актах.

Робота Верховної Ради, комітетів, комісій є ефективними, якщо депутати не тільки присутні на пленарних засідання парламенту, засіданнях комітетів та тимчасових комісій, а й беруть активну участь у роботі, а саме: подають пропозиції щодо порядку денного, процедур обговорення питань, виступають у обговоренні питань, проектів актів Верховної Ради, її органів, голосують тощо. Як член Верховної Ради, депутат користується правом ухвального голосу з усіх питань, що розглядаються на пленарних засіданнях Верховної Ради та її органів, до складу яких він входить. Депутат має також право брати участь в роботі комітетів, комісій, членом яких він не є, з правом дорадчого голосу.

Кожен депутат, що активно працює у парламенті, впливає на зміст діяльності Верховної Ради та її органів.

У здійсненні українським парламентарієм, визначених законодавством, всіх його відповідальних повноважень важливе значення належить ефективній реалізації ним саме тієї їх частини, яка належить до сфери контролю.

Згідно із ст. 93 Конституції України народному депутату належить право законодавчої ініціативи. В першу чергу потреба у законодавчому забезпеченні певних суспільних відносин виявляється при отриманні необхідної інформації в результаті запитів, звернень депутата та застосування інших засобів щодо отримання необхідної інформації, використання різних форм парламентського контролю. Депутат, відповідно до Закону, має право ставити питання про визнання законопроекту терміновим та про винесення його на народне обговорення або референдум, вносити проекти постанов, інших актів, поправки до них; вносити пропозиції з будь-яких питань, що входять до відання Верховної Ради та її органів, крім випадків, коли право внесення пропозиції закріплено чинним законодавством за певним органом чи посадовою особою.

Реалізації депутатом зазначених повноважень передує виявлення потреби у законодавчому регулюванні певних суспільних відносин, що встановлюється, як правило, в процесі здійснення функції парламентського контролю, зокрема, контрольних повноважень депутата. В першу чергу потреба у законодавчому забезпеченні певних суспільних відносин виявляється при отриманні необхідної інформації в результаті запитів, звернень депутата та застосування інших засобів щодо отримання необхідної інформації, використання різних форм парламентського контролю.

Депутат, згідно із Законом, вправі висловлювати думку щодо персонального складу органів і кандидатур посадових осіб, які обираються, призначаються, затверджуються, або на призначення яких дається згода Верховною Радою. Зазначені повноваження входять до групи повноважень парламенту у кадрових питаннях. Їх здійснення кожним депутатом і парламентом в цілому, як вище вже було з'ясовано, тісно перемежовується із реалізацією функції парламентського контролю. Безпосередньо із здійсненням народним депутатом контрольної функції при реалізації вище зазначених повноважень пов'язане його право ставити питання про недовіру складу органів, що утворені Верховною Радою, а також посадовим особам, яких обрано, призначено або затверджено Верховною Радою (Закон "Про статус народного депутата України"). Здійснюючи функцію контролю, депутат має право порушувати питання про перевірку діяльності підприємств, установ, організацій, розташованих на території України і щодо яких є дані про порушення ними законодавства України, про створення з цією метою тимчасових слідчих комісій (ст. 11 Закону).

Під час проведення пленарних засідань Верховної Ради, діяльність народного депутата по здійсненню своїх повноважень, в тому числі у сфері контролю, забезпечується встановленими у законодавстві його правами:
  • брати участь в дебатах;
  • ставити питання доповідачам, головуючому на засіданні;
  • давати довідки, виступати з пропозиціями щодо порядку із мотивів голосування;
  • передавати головуючому на засіданні Верховної Ради текст свого виступу, окремої думки, заяви, пропозиції і зауваження з питань, що розглядаються, для включення до протоколу і стенографічного звіту засідання;
  • оголошувати, за попередньою згодою головуючого, тексти звернень, заяв, резолюцій, петицій громадян чи їх об'єднань, якщо вони мають суспільне значення (ст. 11 Закону).


Одним із найважливіших серед прав народного депутата України є право законодавчої ініціативи у Верховній Раді (ст. 93 Конституції України, ст. 12 Закону). Реалізація цього права безпосередньо пов'язана із здійсненням парламентського контролю, який відіграє у законодавчій діяльності парламентарія надзвичайно важливу роль. Реалізуючи право законодавчої ініціативи, народний депутат здійснює роботу по виявленню прогалин у законодавстві, невідповідностей між законами України та іншими нормативно-правовими актами та вживає заходів щодо розв'язання цих проблем. виходячи із розуміння сутності парламентського контролю, який пронизує всі сфери діяльності парламенту, він, як складова законодавчої функції, реалізується шляхом ухвалення нового закону або його нової редакції, внесення змін до чинного закону, скасування раніше чинного закону.

Право законодавчої ініціативи народний депутат може реалізувати у формі внесення: проекту нового закону, проекту закону про внесення змін чи доповнень до чинного закону або про його скасування; обґрунтованої пропозиції про необхідність прийняття нового закону, закону про зміни чи доповнення до чинного закону або про його скасування (законодавча пропозиція); пропозицій та поправок до документа законодавчої ініціативи, що розглядається Верховною Радою (ст. 12 Закону).

Як вище зазначалося, здійснення права законодавчої ініціативи депутата, депутатів відбувається на основі виявлення необхідності законодавчого забезпечення суспільних відносин. Це становить перший етап законодавчої діяльності парламенту. Виявлення потреб у регулюванні певних суспільних відносин визначається, зокрема, в результаті реалізації функції парламентського контролю. В першу чергу це здійснюється через узагальнення та аналіз інформації про неврегульованість певних суспільних відносин, про існуючі прогалини у законодавстві і т. ін. що отримується за результатами запитів та звернень депутата, в процесі проведення Дня уряду, обговорення бюджетних питань, програми уряду, проведення слухань тощо. Отримання всебічної інформації дає можливість визначити проблему законодавчої неврегульованості суспільних відносин. На етапі внесення законодавчої пропозиції законопроект вноситься разом із супровідною запискою, яка має містити обґрунтування необхідності розгляду цього законопроекту і прийняття закону. Значна роль у цьому процесі належить результатам парламентського контролю.

Внесені законопроекти чи законодавчі пропозиції обов'язково розглядаються на пленарному засіданні Верховної Ради з забезпеченням виступу ініціатора їх внесення, і щодо них – приймається рішення. Проте, аналізуючи практику реалізації законодавчої ініціативи народними депутатами Верховної Ради України другого й третього скликання, можна відмітити деякі суттєві негативні моменти, що зумовлені, зокрема, відсутністю у більшості з народних обранців необхідного досвіду організації законотворчої діяльності. У зв’язку із цим, підготовлені за їхньою ініціативою документи досить часто не відповідають вимогам, що визначені у Регламенті Верховної Ради стосовно законопроектів, а також вимогам часу. Нерідко також застосовується "сліпе" копіювання зарубіжного досвіду, який не завжди узгоджується з принципами та умовами життя в нашій державі.

Проте, близько половини законопроектів, розглянутих парламентом третього скликання, були підготовлені саме за ініціативою народних депутатів України. При цьому тільки приблизно 25% з цих законопроектів було прийнято в першому читанні, інші направлені на доопрацювання або взагалі відхилені як неякісні та неактуальні. Окремі з проектів потім багато разів переглядалися на пленарних засіданнях, але так і не були прийняті. Серед прийнятих законів є й такі, які можна називати "мертвонародженими". 51

Зрозуміло, що розгляд та обговорення не якісно підготовлених законопроектів призводять до суттєвого перевантаження роботи Верховної Ради України. Зазначене свідчить про необхідність розробки заходів, спрямованих на врегулювання законодавчої ініціативи народних депутатів України з метою підвищення ефективності законодавчої діяльності парламенту України, а отже і формування більш досконалої законодавчої бази держави.

Цікавими і доречними уявляються міркування з питань розглядуваної проблеми І. П. Лаврінчука, який зокрема, підкреслює, що структура Апарату Парламенту повинна мати таку внутрішню будову, яка б сприяла проведенню політичного аналізу, здійснення більш конкретних аналітичних досліджень і підготовки законодавчих пропозицій. Для цього необхідними визнаються такі умови як організаційна незалежність, розмаїтість фахових навиків працівників, які проводять спеціальні дослідження, а також відкритість законодавчого процесу. Важливе значення у проведенні такої роботи має функціонування структурних утворень науково-дослідницького спрямування, що здатні проводити незалежні дослідження з актуальних напрямів життєдіяльності суспільства з метою їх ефективного правового регулювання. Прикладом може бути Дослідницька Служба Конгресу США, яка становить вагомий науково-аналітичний потенціал вищого законодавчого органу. Тому фундаментальність і довгостроковість законодавства США у цілому важко заперечувати. 52

Верховна Рада України має досить виважено сформовану структуру, яка забезпечує законотворчу діяльність. До неї входять: Апарат, працівники комітетів Верховної Ради України, патронатна служба народних депутатів України, фахівці з проведення оцінки представлених на розгляд Парламенту законопроектів, а також науково-дослідна установа із функціями проведення аналітичних досліджень щодо перспектив законодавчої роботи та можливостями підготовки матеріалів і розробки законопроектів, здійснення їх аналізу щодо доцільності та обґрунтованості їх нормативних положень. Якщо при реалізації права законодавчої ініціативи народні депутати України будуть тісно співпрацювати із зазначеними вище службами і спеціалістами, це значно підвищить ефективність роботи парламенту, адже законодавчі пропозиції народних обранців будуть перевірені на доцільність та обґрунтованість до розгляду їх на пленарних засіданнях Верховної Ради України. Це надасть можливість суттєво зекономити "дорогоцінний" час роботи парламенту – єдиного законодавчого органу нашої держави.

Загалом слід відмітити, що законодавча діяльність Верховної Ради України, зокрема, третього скликання була досить плідною, про що свідчать наступні дані.

За 419 днів пленарної роботи впродовж дев'яти сесій відбулось 630 пленарних засідань, на яких розглянуто 3705 питань, проведено 27 "Днів уряду України" та 19 парламентських слухань.

На розгляд Верховної Ради України з урахуванням перехідних питань з минулого скликання суб'єктами права законодавчої ініціативи подано 3813 законопроектів, з яких 350 надійшло від Президента України, 1108 від Кабінету Міністрів України, 28 від Національного банку України, 2327 законопроектів внесено за ініціативою народних депутатів України. Зареєстровано також 3991 проект постанов, які стосувались головним чином проектів рішень з питань законодавчої процедури, установчих і контрольних повноважень парламенту та організації його роботи.

Переважну більшість з одержаних законопроектів (3064, або 80%) розглянуто, з них 1131 прийнято в цілому. Для порівняння за час роботи Верховної Ради України другого скликання прийнято 752 закони, на першому скликанні з урахуванням актів з питань ратифікації 471.

З числа 199 законопроектів, які визначались Президентом України невідкладними, за період з початку скликання розглянуто 192, з них прийнято в цілому 89, направлено для підготовки на друге (третє) читання 10.

За тематичною спрямованістю серед розглянутих законопроектів переважали економічні питання (38,7%), питання галузевого розвитку (2,5%), правової та соціальної політики (відповідно 12,3 та 11,9%).

Найбільше законів, прийнятих за третє скликання, підготовлено в Комітеті з питань фінансів і банківської діяльності – 189. Комітетами: з питань економічної політики, управління народним господарством, власності та інвестицій – 162, з питань національної безпеки і оборони – 93, з питань будівництва, транспорту і зв'язку – 67, з питань соціальної політики та праці – 62.

Із загальної кількості прийнятих законів, на день закриття останньої сесії, 1014 підписано і введено в дію, з них: 298 – з питань ратифікації міжнародних договорів і угод, 11 – з питань затвердження указів Президента України з надзвичайних ситуацій та схвалення рішень у випадках, передбачених Конституцією України, 423 – про внесення змін до актів чинного законодавства. В новій або оновленій редакції введено в дію 278 законів і 4 кодекси (Кримінальний, Бюджетний, Земельний і Сімейний).

В той же час серед питань, які не завершено остаточним розглядом на кінець скликання, на опрацюванні в комітетах перебувало 65 законопроектів, направлених для підготовки на друге або третє читання, 4 законопроекти з питань внесення змін до Конституції України, попередньо схвалених Верховною Радою України та 42 закони, які повернуто для повторного розгляду з пропозиціями Президента України.

Проте нерозглянутими залишилися 749 законопроектів. 53

Зазначене свідчить про необхідність підвищення рівня законодавчої діяльності Верховної Ради України в цілому і кожного її депутата окремо. В той же час, наведені дані щодо діяльності Верховної Ради свідчать, що через законодавчий процес, реалізацію права законодавчої ініціативи, народні депутати дійово впливають на формування і вдосконалення законодавчої бази держави, забезпечують контроль щодо виконання законів і, тим самим, сприяють утвердженню законності.

Серед повноважень народного депутата України, які належать до безпосередніх засобів здійснення Верховною Радою функції парламентського контролю відносяться такі, зокрема, права парламентарія, як право порушувати питання про перевірку діяльності підприємств, установ і організацій, щодо яких є дані про порушення ними чинного законодавства, про проведення парламентських слухань, депутатських розслідувань з будь-якого питання; право народного депутата на запит і на звернення тощо.

Однією із форм парламентського контролю в Україні, як вже було визначено вище, виступає запит народного депутата України.

Загальновизнано, що депутатський запит є класичним інструментом здійснення парламентського контролю. Запит депутата, що подається ним на сесії Верховної Ради України, є безпосередньою формою контрольної діяльності Верховної Ради України, яка реалізується через повноваження членів парламенту.

Інститут запиту регламентується Конституцією України (п. 34 ст. 85, ст. 86), Законом України "Про статус народного депутата України" (ст. 15), Регламентом Верховної Ради України. У цих законодавчих актах визначено зміст і конституційно-правову природу розглядуваного інституту.

Відповідно до ст.86 Конституції України та ст. 15 Закону "Про статус народного депутата України", депутатський запит - це вимога народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції. Запитові депутата відповідає обов'язок суб'єктів, яким він адресований, давати відповідь щодо результатів його розгляду та вжитих заходів.

Таким чином, депутатський запит виступає засобом здійснення парламентського контролю у формі індивідуальної контрольної діяльності депутата.

В. М. Шаповал стверджує, що запит народного депутата України є формою парламентського контролю за виконавчою владою вже тому, що за змістом ст. 86 Конституції України його може бути адресовано до Кабінету Міністрів України і до керівників інших центральних і місцевих органів виконавчої влади. 54

Слід зазначити, що аналіз змісту ст. 86 Конституції та ст. 15 Закону "Про статус народного депутата України" показує, що депутат вправі звертатися із запитом не лише до органів та посадових осіб виконавчої влади. Він може адресувати свій запит до Президента України, органів Верховної Ради, інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також підприємств, установ, організацій тощо. Таким чином, зазначене приводить до висновку, що немає підстав для того, щоб визначати депутатський запит формою парламентського контролю лише за виконавчою владою. Ця форма контролю у рівній мірі може застосовуватися як до органів і посадових осіб виконавчої влади так і до інших суб'єктів, що визначені у законодавстві.

У зарубіжній практиці за загальною традицією коло суб'єктів, яким може бути адресовано запит не обмежується. Досить широким воно є і в Україні, про що свідчить аналіз вище наведених положень статей законодавства України.

Здійснення встановленого у статті 86 Конституції права запиту народного депутата тісно пов'язане із положеннями наступної її статті 87. Зокрема, запит народного депутата та його обговорення у парламенті об'єктивно може спричинити збір голосів депутатів на підтримку пропозиції стосовно розгляду питання про відповідальність Кабінету Міністрів. Результатом цього може бути прийняття резолюції недовіри урядові, що має своїм наслідком його відставку.

В Законі визначено порядок внесення депутатом запиту та прийняття Верховною Радою рішення про направлення його адресату. Так, передбачено, що депутатський запит вноситься у письмовій формі народним депутатом, а у випадку, передбаченому пунктом 34 частини першої статті 85 Конституції України також на вимогу групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, і розглядається на засіданні Верховної Ради України. Одночасно народний депутат може внести не більше двох запитів. Текст запиту оголошується на пленарному засіданні Верховної Ради України. Парламент приймає рішення про направлення депутатського запиту відповідному органу або посадовій особі, до яких його звернуто. Рішення про направлення запиту приймається однією п'ятою від конституційного складу Верховної Ради. Рішення щодо направлення запиту до Президента України на вимогу народного депутата, групи народних депутатів чи комітету Верховної Ради України має бути попередньо підтримане не менш як однією третиною від конституційного складу Верховної Ради. Після прийняття відповідного рішення запит надсилається відповідному суб'єкту.

У п. 5 ст. 15 Закону визначено термін, у який суб'єкти, до яких було адресовано запит, мають дати відповідь щодо нього. Встановлено, що Президент України, керівники органів державної влади та органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій, до яких звернуто запит, зобов'язані повідомити народного депутата, групу народних депутатів, комітет Верховної Ради України у письмовій формі про результати розгляду його (їх) запиту у п'ятнадцятиденний строк з дня його одержання або в інший, встановлений Верховною Радою України, строк. У разі, коли запит з об'єктивних причин не може бути розглянуто у встановлений строк, Президент України, керівник відповідного органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації, до якого звернуто запит, зобов'язаний письмово повідомити про це Голову Верховної Ради України та народного депутата, групу народних депутатів, комітет Верховної Ради України, який вніс (які внесли) запит, і запропонувати інший строк, який не повинен перевищувати одного місяця після одержання запиту.

Важливе значення для здійснення парламентського контролю народним депутатом є встановлене у Законі його право брати безпосередньо участь у розгляді внесеного ним запиту керівником органу державної влади чи органу місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації. На вимогу народного депутата суб'єкт, якому адресовано запит, зобов'язаний повідомити народному депутатові про день розгляду порушених у запиті питань завчасно, але не пізніше ніж за три дні до їх розгляду.

Запитові депутата, як вже зазначалося, відповідає обов'язок суб'єктів, яким він адресований, дати відповідь щодо результатів його розгляду та вжитих заходів. Так, п. 8 ст. 15 Закону передбачає, що відповідь надається в обов'язковому порядку і безпосередньо тим органом державної влади чи органом місцевого самоврядування, до якого було направлено запит, за підписом його керівника чи посадової особи, керівником підприємства, установи та організації, об'єднання громадян, на ім'я яких було направлено запит. Відповідь на депутатський запит, що був внесений народним депутатом, надається відповідно Голові Верховної Ради України і народному депутатові, який його вніс. Відповідь на депутатський запит, що внесений групою народних депутатів, або комітетом Верховної Ради України, надається відповідно Голові Верховної Ради України і народному депутату, підпис якого під запитом значиться першим або відповідно голові комітету Верховної Ради України. Відповідь на депутатський запит оголошується на засіданні Верховної Ради України.

Кожен суб'єкт, яким подавався запит народний депутат або представник групи народних депутатів, комітет Верховної Ради, мають право дати оцінку відповіді на свій депутатський запит. По відповіді на депутатський запит може проводитися обговорення, в разі, коли на ньому наполягає не менше однієї п'ятої від конституційного складу Верховної Ради. При обговоренні відповіді на депутатський запит на засіданні Верховної Ради України повинні бути присутні у порядку, що встановлений Регламентом Верховної Ради України керівники, до яких звернуто запит. Уповноважувати інших осіб можуть бути присутніми при обговоренні відповіді на запит лише у виняткових випадках із вмотивованим обґрунтуванням.

За результатами обговорення відповіді на депутатський запит Верховна Рада України приймає відповідне рішення (п. п. 9-11 ст. 15 Закону).

Народні депутати України досить широко використовують встановлене у законодавстві їх право на звернення із депутатським запитом. Разом із тим, процес реалізації цього права депутата та результати його застосування не завжди можна визнати достатньо ефективними.

Так, наприклад, відповідно до інформації відділу контролю Секретаріату Верховної Ради України від 21 липня 1997 р., викладеної у Підсумковій довідці про розгляд депутатських запитів, виголошених на 7 сесії Верховної Ради України, протягом сесії внесено 479 депутатських запитів. З них 40 відсотків адресовано Кабінету Міністрів України. З порушенням термінів розглянуто 45 запитів. До основних причин порушення термінів розгляду запитів депутатів відносилося переадресування запитів від Президента України до уряду, від уряду до міністерств і відомств. Окремо в довідці підкреслюється, що, крім зазначеного, кожний третій депутатський запит за своїм змістом є депутатським зверненням, тобто не відповідає вимогам статей 12, 19 Закону України "Про статус народного депутата України".

Значно активізувалася діяльність депутатів по реалізації права на депутатський запит на IX сесії Верховної Ради України третього скликання, про що свідчать дані про стан подання і розгляду депутатських запитів . 55

Так, за час роботи ІХ сесії Верховної Ради України третього скликання (лютий 2002 р. квітень 2002 р.) народні депутати України подали 70 запитів, зокрема індивідуальних – 41 (58,5%), колективних – 29 (41,5%). Взагалі з початку нинішнього скликання всього подано 2676 запитів, з них індивідуальних – 695 (26%), колективних – 1981 (74%).

З оголошених на ІХ сесії запитів 39 (55,7%) подали народні депутати України, обрані в мажоритарних округах, а 31 запит (44,3%) подали депутати, обрані у багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі. Протягом третього скликання народні депутати, обрані в багатомандатному загальнодержавному виборчому окрузі, подали 1064 запити (39,7%), а народні депутати, обрані в мажоритарних округах, – 1612 (60,3%).

За підсумками третього скликання найбільше запитів подали такі народні депутати України: Г.О.Омельченко – 154, В.П.Семенюк – 107, М.В.Гуцол – 75, І.З.Кірімов – 72, В.Г.Черненко – 70, М.А.Павловський – 69, Ф.А.Мармазін – 45, О.І.Лісогорський і А.П.Хмельовий – по 44 запити, Є.В.Красняков – 42 запити. На протязі ІХ сесії третього скликання найбільш запитів подали народні депутати: Г.О.Омельченко – 18, А.П.Хмельовий – 8 та В.Г.Бережний – 4.

У розрізі депутатських фракцій найбільш запитів подали за третє скликання: фракція Комуністичної партії України – 774 запити (28,9%); позафракційні – 425 (15,9%); фракція "Батьківщина" – 336 (12,6%); фракція Соціалістичної партії України – 202 (7,5%). Протягом ІХ сесії третього скликання індивідуальних запитів найбільш подали: фракція Комуністичної партії України – 39 запитів (55,7%) та позафракційні – 20 (28,7%).

Внесені на відміченій сесії депутатські запити адресувались: Голові Верховної Ради України, керівникам комітетів Верховної Ради України – 2 (2,9%); Кабінету Міністрів України – 19 (27,1%); керівникам міністерств і відомств України – 25 (35,7%); Генеральному прокурору України – 23 (32,9%); місцевим органам влади і управління – 1 (1,4%).

Взагалі на протязі третього скликання депутатські запити адресувались: Президенту України – 113 (4,2%), Голові Верховної Ради України, керівникам комітетів Верховної Ради України – 78 (2,9%); Кабінету Міністрів України – 1250 (46,7%); керівникам міністерств і відомств України – 596 (22,3%); Генеральному прокурору України – 566 (21,2%); місцевим органам влади і управління – 73 (2,7%).

За тематикою депутатські запити за третє скликання можна поділити на такі змістові групи: з питань законотворення – 85 (3,2%); з питань дотримання законності – 638 (23,8); з економічних питань – 598 (22,3%); з гуманітарних питань – 376 (14,1%); з соціальних питань – 451 (16,9%); з проблем оборони і національної безпеки 44 (1,6%); з проблем екології і надзвичайних ситуацій – 150 (5,6%); з інших питань – 334 (12,5%).

На даний час відповіді надійшли практично на всі запити. Крім основних відповідей, отримано 260 попередніх і 177 додаткових.

Дієвість депутатських запитів на зазначеній сесії характеризувалася такими даними. Вирішені повністю або частково питання, порушені у 1985 запитах (74,18%), зокрема підготовлено 34 законопроекти, 6 проектів указів Президента України, 50 проектів постанов і розпоряджень Кабінету Міністрів України, проведено перевірки, дано доручення міністерствам, відомствам тощо. На 509 запитів (19,02%) дані офіційні роз’яснюючи відповіді. На 182 запити (6,8%) отримані негативні відповіді.

Відділ контролю Апарату Верховної Ради України працює над подальшим вдосконаленням роботи з депутатськими запитами.

Порівняймо вище наведену статистику щодо запитів народних депутатів України із аналогічними даними з практики роботи четвертої сесії Верховної Ради України четвертого скликання.

За час роботи четвертої сесії Верховної Ради України четвертого скликання народними депутатами України було подано 1062 запитів. З них:
  • фракція Наша Україна – 436;
  • фракція Комуністичної партії України – 253;
  • фракція Соціал-демократичної партії України (об'єднаної) – 15;
  • фракція блоку Юлії Тимошенко – 153;
  • фракція Соціалістичної партії України – 69;
  • фракція Народно-демократичної партії – 7;
  • фракція Аграрної партії України – 16;
  • фракція Регіони України – 26;
  • група Демократичної ініціативи – 14;
  • група Народовладдя – 23;
  • фракція політичних партій промисловців і підприємців – 19;
  • група Народний вибір – 4;
  • від народних депутатів, що не входять до складу фракцій – 27. 56

Всього з початку роботи Українського парламенту четвертого скликання народними депутатами було подано 3067 запитів. 57

Слід зазначити, що хоч вище наведена статистика свідчить про досить широке застосування такої форми парламентського контролю, якою є депутатський запит, однак використання розглядуваного права депутата та результати його реалізації не завжди можна визнати достатньо ефективними. Загалом стан контрольної діяльності у формі запитів не можна визнати достатньо задовільним. Як стверджує, О.Барабаш "... навряд чи можна говорити про суттєве зростання цієї форми індивідуальної контрольної діяльності депутатів. Можливо, задля цього Верховній Раді варто було б, крім чіткого обліку запитів, регулярно проводити на пленарних засіданнях публічний аналіз стану їх задоволення, проводити, хоча б зрідка, оголошення, публічний розгляд і обговорення відповідей на окремі запити з найважливіших державних проблем відповідно до Регламенту ВР, застосувати, хоча б раз заради прецеденту, передбачені законом заходи покарання за порушення вимог закону щодо надання відповідей на депутатський запит. 58

Як уявляється, ефективний парламентський контроль за діяльністю уряду і в цілому виконавчої влади, інших структур та інститутів багато в чому залежить від прав депутатів вносити запити до представників уряду, інших органів державної влади, заздалегідь отримувати звіти, що ними підготовлені. Зрозуміло, що відмічені права народних депутатів мають важливе значення у здійсненні контрольної функції, Але вони повинні доповнюватися й підтримуватися доступністю для парламенту джерел точної й надійної інформації та аналізу. Чим більше джерел інформації та аналізу доступні для парламенту, тим ефективнішою буде його контрольна діяльність.

Необхідно звернути увагу також на питання предмета депутатського запиту. Так, Конституційним Судом України у рішенні № 4-рп/2002 від 20.03.02 р. визначено, що народний депутат України не має права звертатися до органів і посадових осіб, що здійснюють функції дізнання і досудового слідства, з вимогами і пропозиціями з питань, які стосуються проведення дізнання та досудового слідства у конкретних кримінальних справах. Втім, за період 1-ї та 2-і сесій парламенту IV скликання найбільшу кількість запитів було подано саме до правоохоронних органів, а за період роботи Верховної Ради України 3-го скликання (1998 2002 рр.) тільки до Генерального прокурора України було подано 567 депутатських запитів (або 21,2% від загальної кількості). Це свідчить про необхідність чітко врегулювати ситуацію, що склалася на рівні Закону.

Крім того, аналіз статистики свідчить, що в період з 1998 до 2002 р. було подано 2676 депутатських запитів, найбільша кількість з них адресувалася Кабінету Міністрів України – 1250 (46.7%). Зазначене свідчить про досить високу активність депутатів у використанні розглядуваної форми парламентського контролю. Водночас, аналіз статистики приводить до висновку, що на сьогодні існує потреба вдосконалення самої процедури реалізації депутатських запитів, як однієї із важливих форм парламентського контролю.

Таким чином, вище викладене дає підстави для висновку, що пріоритетним напрямом в реформуванні інституту депутатського запиту, як форми парламентського контролю, має бути підвищення його ролі і значення, насамперед у напрямку вдосконалення самої процедури реалізації депутатських запитів. Одним із шляхів вирішення зазначеної проблеми є, з одного боку – здійснення парламентом постійного контролю та аналізу стану реалізації запитів депутатів, а з другого – своєчасне і відповідне реагування на їх вимоги з боку суб'єктів, до яких вони адресовані. Необхідно також забезпечити беззастережне застосування передбачених у законодавстві засобів впливу і стягнення за порушення його норм щодо реагування на депутатський запит.

У ряді країн ефективним засобом парламентського контролю вважається інтерпеляція. Термін "інтерпеляція" походить від латинського interpellatio, буквально переривання, порушення.

Інтерпеляція це письмове звернення до уряду або когось із його членів, з вимогою дати пояснення стосовно мотивів діяльності уряду та подальших його дій з питань, які відносяться до окремих аспектів політики уряду або його загального політичного курсу. Зважаючи на відмічене, існує думка, що інтерпеляція є особливим видом запиту, який може бути адресовано до уряду або конкретного міністра з вимогою дати пояснення щодо внутрішньої або зовнішньої політики, яка ними проводиться, або з якогось іншого питання їхньої діяльності у цій сфері. Однак, порівняльний аналіз інститутів депутатського запиту та інтерпеляції показує, що від традиційних запитів інтерпеляція відрізняється рядом ознак. Насамперед, від запиту інтерпеляція відрізняється процедурою внесення, колом адресатів, колом питань, з яких вона може застосовуватися та правовими наслідками.

У меморандумі, що зазвичай супроводжує текст інтерпеляції, вказуються обставини, що спричинили звернення з нею, та пропонуються строки, протягом яких має бути дано пояснення з поставлених питань. Відповідь уряду або міністра на інтерпеляцію супроводжується не лише додатковими запитаннями з боку парламентаріїв, а й може викликати загальні дебати. Застосування інтерпеляції має своїм наслідком обговорення у парламенті питання, що стало її предметом. Отже, однією із характерних рис інтерпеляції є те, що вона призводить до загальних дебатів. Фактично застосування цієї форми контролю спричиняє звіт уряду або когось із його членів. В результаті обговорення інтерпеляції парламентом може бути поставлене питання про схвалення або не схвалення діяльності уряду, нерідко порушується питання про довіру чи про недовіру урядові. Парламент у результаті обговорення може винести резолюцію осуду, висловити вотум недовіри окремим міністрам чи всьому складу уряду, що призводить до його відставки. 59

Внесення інтерпеляції практикується, як правило, лише в нижніх палатах парламенту. Інтерпеляція часто виступає як дійовий засіб контролю за діяльністю уряду з боку опозиції.

В той же час у застосуванні інтерпеляції є ряд складностей. Процедура внесення інтерпеляції передбачає складні вимоги. Уряд поряд із тим, має право відмовитися давати відповідь на небажані для нього запитання, що містяться в інтерпеляції. Однак, при цьому він обов'язково має обґрунтувати свою відмову. 60

Інтерпеляція має широке застосування у парламентській діяльності багатьох держав, наприклад, в Італії, Фінляндії, Японії, Бельгії та ін.

Процедура інтерпеляції як правило досить детально визначена в конституціях, а також є об'єктом врегулювання на рівні парламентського регламенту.

Важко погодитися із твердженням деяких авторів, які ототожнюють депутатський запит з інтерпеляцією і стверджують, що "Інтерпеляція в світовій парламентській практиці є не що інше, як звернення депутата чи то парламентської комісії до уряду, будь-яких урядових установ, фізичних та юридичних осіб з вимогою дати парламентові пояснення з приводу, наприклад, зовнішньої або внутрішньої політики, тих чи інших дій урядових установ, фізичних і юридичних осіб". 61

Як вже зазначалося, згідно із ст. 15 Закону "Про статус народного депутата України", характерними ознаками депутатського запиту є те, що він, по-перше, є вимогою народного депутата, народних депутатів чи комітету Верховної Ради України, яка заявляється на сесії Верховної Ради України до Президента України, до органів Верховної Ради України, до Кабінету Міністрів України, до керівників інших органів державної влади та органів місцевого самоврядування, а також до керівників підприємств, установ і організацій, розташованих на території України, незалежно від їх підпорядкування і форм власності, дати офіційну відповідь з питань, віднесених до їх компетенції.

Отже, запит може бути адресовано до будь-якого із підконтрольних і підзвітних Верховній Раді органів та посадових осіб, а не лише до уряду, як це має місце при інтерпеляції, з вимогою дати офіційну відповідь з питань, що віднесені до їх компетенції. По-друге, на відміну від інтерпеляції, при застосуванні депутатського запиту суб'єкт, якому він адресований зобов'язаний дати на нього відповідь і не вправі відмовитись від цього.

Вырезано.

Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке.

Як представник державної влади, народний депутат, при виявленні порушення прав, свобод і інтересів людини та громадянина, що охороняються законом, та інших порушень законності має право на місці вимагати негайного припинення порушення. Він вправі також звертатися з вимогою до відповідних органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, керівників підприємств, установ та організацій припинити такі порушення. У разі порушення законності народний депутат вправі звернутися з депутатським зверненням до відповідних посадових осіб правоохоронних органів чи органів виконавчої влади, що здійснюють державний контроль у відповідній сфері. Посадові особи органів державної влади, органів місцевого самоврядування, керівники підприємств, установ та організацій, а також працівники правоохоронних органів, до яких звернуто вимогу народного депутата про припинення порушення законності, зобов'язані негайно вжити заходів щодо усунення порушення, а за необхідності притягнути винних до відповідальності з наступним інформуванням про це народного депутата. У разі невжиття заходів щодо усунення порушення, посадові особи несуть дисциплінарну, адміністративну або кримінальну відповідальність у встановленому законом порядку (ст. 16, 17 Закону).

Статтею 17 Закону передбачено право народного депутата брати участь у розгляді в органах державної влади і органах місцевого самоврядування пропозицій та вимог виборців, інших питань, пов'язаних із здійсненням депутатських повноважень, що є важливим засобом, який сприяє забезпеченню дійового парламентського контролю. У зазначеній статті встановлено право народного депутата брати участь з правом дорадчого голосу у роботі сесій сільських, селищних, міських, районних у містах (в містах з районним поділом), районних і обласних рад та засіданнях їх органів. Він має право у разі необхідності залучати до участі у розгляді пропозицій, заяв і скарг, які надійшли на його ім'я, а також у прийомі громадян посадових осіб органів державної влади і органів місцевого самоврядування, керівників підприємств, установ та організацій. Керівник органу державної влади чи органу місцевого самоврядування зобов'язаний бути присутнім на прийомі народного депутата особисто або уповноважити на це замість себе іншу посадову особу за погодженням з народним депутатом. Народний депутат має право одержати інформацію з питань, які пов'язані із здійсненням ним депутатських повноважень, в тому числі контрольних, від органів державної влади та органів місцевого самоврядування, їх посадових осіб, які зобов'язані надати йому таку інформацію в порядку та строки, визначені Законом України "Про статус народного депутата України".

Чинне законодавство України не тільки надає народним депутатам широкі повноваження, але й встановлює систему гарантій депутатської діяльності. В статті 26 Закону про статус народного депутата України зазначається, що ніхто не має права обмежувати повноваження народного депутата, крім випадків, передбачених Конституцією України, Законом "Про статус народного депутата України" та іншими законами України. Повноваження народного депутата та його конституційні права і свободи не можуть бути обмежені в умовах воєнного чи надзвичайного стану в Україні або в окремих її місцевостях.

Держава гарантує народному депутату необхідні умови для ефективного здійснення ним депутатських повноважень. Згідно із законодавством, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи, керівники підприємств, установ і організацій, незалежно від форм власності та їх підпорядкування, мають забезпечувати умови для здійснення народним депутатом своїх повноважень у межах та в порядку, визначених Конституцією України, Законом "Про статус народного депутата України" та іншими законами України, а громадські організації та політичні партії можуть сприяти йому в цьому.

Таким чином, статус народного депутата України, як представника народу та члена найвищого представницького і єдиного законодавчого органу влади обумовлює необхідність наявності у нього такого обсягу законодавчо встановлених контрольних повноважень, який би забезпечував Верховній Раді України можливість ефективно здійснювати функцію парламентського контролю.

Підсумовуючи розгляд й аналіз питань діяльності народних депутатів України щодо здійснення контрольних повноважень слід зазначити, що не зважаючи на досить широке коло повноважень українського парламентарія з контролю, потребують значного вдосконалення форми й процедура їх реалізації, запровадження нових форм, зокрема, – інтерпеляції, вдосконалення чинного законодавства, що встановлює обсяг контрольних повноважень депутата та регламентує форми і порядок їх здійснення.