Geum.ru

Нститут держави І права імені В. М. Корецького національної академії наук україни на правах рукопису Майданник Олена Олексіївна

Вид материалаДокументы

Содержание


3.3. Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

3.3. Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина


Декларація про державний суверенітет України 1990 р., Акт проголошення незалежності України 1991 р., Конституція України 1996 р. поклали початок процесу формування України як демократичної, правової і соціальної держави. У цих основоположних документах уперше сформульовано найважливіші напрямки внутрішньої та зовнішньої політики суверенної української держави, основною метою якої є реальне визнання людини як найвищої соціальної цінності. Положення зазначених документів заклали основу здійснюваних перетворень у житті українського суспільства, кардинально трансформували уявлення про місце і роль особистості в суспільстві і державі на нинішньому історичному етапі.

Світовий досвід розвитку суспільства переконливо доводить, що здобуття демократії, побудова правової держави та її соціально-економічне процвітання неможливе без визнання та забезпечення прав і свобод людини. Права людини визначають сферу свободи і самовизначення особи, її автономію, забезпечують розкриття економічного, політичного, соціального, творчого і громадянського потенціалу кожної особи. Вони визначають параметри взаємовідносин людини, суспільства і держави, їх відповідальність, що має наслідком демократичний розвиток держави та суспільства, їх стабільність і нормальну життєдіяльність.

Повага до прав людини та їх додержання є гарантією недопущення всевладдя і свавілля державних структур. На цих засадах ґрунтуються демократичні перетворення, що відбуваються в Україні. Надійною правовою основою зазначеним процесам стала Конституція України. У ній, з одного боку, значно збагачено зміст традиційних прав і свобод, а з другого – розширено перелік прав і свобод, що дістали оформлення на рівні Конституції України, які раніше, хоча були проголошені в міжнародних пактах з прав людини, підписаних і ратифікованих Україною, але не мали конституційного оформлення. В Конституції України, водночас, встановлено досить широкий комплекс гарантій прав і свобод людини і громадянина. До них тепер належить ряд таких, що забезпечують надійність підтримання режиму правового статусу людини і громадянина.

Зазначене стало ґрунтовною правовою основою для діяльності органів державної влади по забезпеченні реалізації конституційних приписів щодо визнання людини, її життя і здоров'я, честі і гідності, недоторканності і безпеки найвищою соціальною цінністю. Проте практика свідчить, що реальний стан забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні не можна визнати задовільним. Явна відчуженість апарату державної влади від громадян, високий рівень корупції, низька виконавча дисципліна, правовий нігілізм, незнання населенням своїх прав і свобод, відсутність традицій поваги та дотримання прав людини мають наслідком майже повсюдне порушення, проголошених Конституцією України основних прав і свобод. У зв'язку з цим великого значення набуло одне з найбільш актуальних питань державотворення в Україні – створення ефективного механізму охорони прав і свобод людини і громадянина.

Впровадження та реалізація в Україні конкретних засобів функціонування механізму охорони прав і свобод людини і громадянина має надзвичайну важливість для проведення демократичних перетворень в усіх сферах життєдіяльності українського суспільства. З огляду на зазначене, найголовнішим завданням функціонування української держави, органів державної влади, на яких покладено обов'язок гарантувати права людини, є вироблення власних дієвих механізмів щодо забезпечення прав людини. Стосовно діяльності Верховної Ради України можна ствердно сказати, що найефективнішим інструментом забезпечення прав людини в Україні вбачається парламентський контроль у розглядуваній сфері. Цей напрям контрольної діяльності українського парламенту настільки багатоплановий, що охоплює майже усі сфери життєдіяльності людини. Завдяки цьому забезпечується охорона та захист особистих, політичних, соціально-економічних, екологічних і культурних прав і свобод людини й громадянина.

Питання про права людини пронизує практично всі сфери діяльності Верховної Ради України. Проблеми економічного, політичного, соціального та іншого характеру в державі мають свій безпосередній вияв у діяльності Верховної Ради України по реалізації контрольної функції у сфері забезпечення і захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина. Таким чином, здійснення контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина є, відповідно до Конституції України, одним із найважливіших напрямів контрольної діяльності Верховної Ради України.

Повноваження Верховної Ради щодо здійснення контролю за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина передбачені статтями 85, 92, 101 Конституції України, Регламентом Верховної Ради України, Законами України: "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", "Про комітети Верховної Ради України", "Про статус народного депутата України", а також іншими законами та нормативно-правовими актами.

Метою розглядуваного напряму парламентського контролю є захист встановлених в Конституції прав і свобод людини, забезпечення поваги державних органів та їх посадових осіб до прав та свобод особи, запобігання їх порушенням та іншим формам дискримінації щодо реалізації цих прав.

Контроль Верховної Ради України за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина реалізується нею у процесі:

- прийняття законів України та інших нормативно-правових актів з питань прав людини;

- обговорення і затвердження Державного бюджету України;

- обговорення і затвердження загальнодержавних програм економічного, соціального, національно-культурного розвитку, охорони навколишнього середовища;

- під час заслуховування щорічних та позачергових послань Президента України про внутрішнє і зовнішнє становище України;

- при заслуховуванні щорічних доповідей Уповноваженого про стан додержання та захисту прав і свобод людини і громадянина в Україні;

- розгляду і прийняття рішення щодо схвалення Програми діяльності Кабінету Міністрів України;

- при заслуховуванні і обговоренні звіту Кабінету Міністрів України про виконання Державного бюджету України та прийнятті рішення про його виконання;

- при розгляді депутатських запитів;

- при прийнятті рішень з інших питань своєї компетенції, що стосуються прав людини та ін.

Як вже зазначалося, напрям контрольної діяльності Верховної Ради України обумовлює застосування відповідних форм парламентського контролю. Розглядуваний напрям парламентського контролю реалізується Верховною Радою безпосередньо, через діяльність спеціалізованих комітетів парламенту, його тимчасових спеціальних та тимчасових слідчих комісій, депутатів, через Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини тощо. Здійснюючи контроль за додержанням і захистом прав і свобод людини в Україні, парламент широко застосовує такі форми, як проведення парламентських слухань, днів уряду в парламенті, направлення депутатських запитів та звернень, проведення розслідувань з зазначених питань та ін.

Важливе значення у здійсненні Верховною Радою України контролю за додержанням і захистом конституційних прав і свобод людини і громадянина в Україні є діяльність Уповноваженого Верховної Ради з прав людини – українського омбудсмана. Омбудсман є спеціальною посадовою особою, до компетенції якої належить розгляд звернень громадян, іноземців та осіб без громадянства щодо порушення прав людини з боку державних органів та посадових осіб. Як зазначає А. Б. Зеленцов, омбудсман – це незалежна посадова особа, що спеціально обирається або призначається на посаду, яка виступає посередником в адміністративних спорах, здійснює контроль за додержанням прав людини адміністративними органами і яка уповноважена, з цією метою, проводити розслідування, рекомендувати коректуючи дії та подавати доповіді. 36

Вважається, що інститут омбудсмана вперше було запроваджено у XIX столітті у Швеції. Хоча з початку XX століття посади омбудсманів почали запроваджуватись і в інших країнах, розглядуваний інститут належить до тих державно-правових інституцій, які отримали широке розповсюдження після другої світової війни. Учасники конференції ООН 1959 р. запропонували поширити цей інститут на всі держави світу. Зараз більше ніж у 100 країнах світу існує більш як понад 150 омбудсманів.

Зростання авторитету розглядуваного інституту пояснюється цілим рядом взаємопов'язаних чинників. Насамперед, слід зазначити, що розширення повноважень сучасних держав, виникнення у них нових функцій зумовили зміни в характері і масштабах діяльності посадових осіб, зокрема, збільшилось коло питань, які мають самостійно вирішувати ці посадові особи. А отже, зросла ймовірність порушень прав людини без формального порушення закону. Цим обумовлена необхідність посилення охорони прав особи в таких сферах, де одного лише контролю за законністю недостатньо. З огляду на зазначене, в сучасний період відбувається усвідомлення важливості існування гарантій охорони прав особи, в тому числі, інституційних, внаслідок чого і виникають нові механізми забезпечення прав і свобод людини. По-друге, міжнародна спільнота, через свої політико-правові інститути, приділяє все більшу увагу правам людини. Це спонукає кожну державу прагнути до міжнародних стандартів з прав людини і у значній мірі цьому сприяє інститут омбудсмана. Відмічений правозахисний інститут характеризується демократичними рисами: – незалежністю в системі державних органів; – відсутністю формалізованих процедур розгляду скарг, безоплатним наданням допомоги тощо. Згідно з визначенням Міжнародної Асоціації юристів, омбудсман – це незалежна, публічна посадова особа високого рангу, яка отримує скарги на державні органи і службовців від потерпілих осіб чи діє за власним розсудом, уповноважена проводити розслідування, рекомендувати корегуючи дії і подає щорічні доповіді. 37

Заснування в Україні з прийняттям Конституції України 1996 р. інституту Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини свідчить про визнання суспільством і державою нагальної потреби у створенні і функціонуванні неформального, незалежного, деполітизованого органу, що покликаний захищати права людини і громадянина та здійснювати контроль за їх дотриманням. Запровадження на конституційному рівні посади Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини (далі – Уповноваженого) стало важливим кроком у формуванні і розвитку механізму по забезпеченню захисту прав і свобод людини і громадянина та здійснення ефективного контролю з боку найвищого представницького і єдиного законодавчого органу влади – парламенту, за їх дотриманням. Появі цього довгоочікуваного конституційного органу передувало багато визначних подій у царині прав людини. Серед них одне із найважливіших місць займає Гельсінський правозахисний рух. У 2005 році виповнилося 30 років з дня підписання у столиці Фінляндії Гельсінкських угод – Заключного акта Наради з питань безпеки і співробітництва в Європі.

Дослідженню інституту омбудсмана, виявленню характерних рис і особливостей Українського Уповноваженого Верховної Ради з прав людини, його правового статусу, форм діяльності та інших питань присвячено ряд праць вітчизняних вчених. 38

Правовий статус Уповноваженого, вимоги до кандидатів на цю посаду, повноваження українського омбудсмана, гарантії його діяльності, коло суб'єктів, яким можуть бути адресовані його акти реагування щодо порушень положень Конституції і законів України, міжнародних договорів України стосовно прав і свобод людини і громадянина та інші питання діяльності Уповноваженого врегульовані у Конституції України, в Законі України "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини", у Законі України "Про державну службу" ( 3723-12 ). 39. Згідно із Конституцією України (ст. 101), "Парламентський контроль за додержанням конституційних прав і свобод людини і громадянина здійснює Уповноважений Верховної Ради України з прав людини". У Конституції та Законі "Про Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини" визначено основне призначення інституту Уповноваженого - здійснення парламентського контролю щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянина в Україні. Метою зазначеного контролю є:

Вырезано.

Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке.

Викладене вище приводить до висновку, що з метою підвищення дійовості контролю з боку комітетів Верховної Ради, як органів, що забезпечують безперервність здійснення контрольної функції парламенту, необхідно внести зміни й доповнення до Закону "Про комітети Верховної Ради України". Зокрема, необхідно встановити відповідні санкції щодо посадових осіб органів виконавчої влади за ненадання комітетам необхідної інформації та не виконання їхні рекомендацій.

Уявляється, що з метою оптимізації діяльності комітетів Верховної ради по здійсненню контрольних повноважень за діяльністю органів виконавчої влади доцільно врахувати відмічений вище досвід зарубіжних країн щодо організації роботи комітетів з урахуванням вітчизняних правових традицій та з огляду на прийняту в Україні форму державного правління. З цією метою необхідне внесення відповідних змін до Конституції України, Закону "Про комітети Верховної ради України", Регламенту Верховної Ради. Зокрема, доцільно передбачити, що комітети Верховної Ради України повинні здійснювати певні контрольні повноваження щодо діяльності "профільних" міністерств і відомств. Проте, як обґрунтовано стверджує Єрмолін В.П., такий контроль має бути подібний нагляду. Даючи оцінку діяльності конкретного міністерства чи відомства або їх посадових осіб, комітет не повинен мати повноваження щодо прийняття рішення стосовно відповідних кадрових змін в уряді. Такі рішення може приймати тільки Верховна Рада України. 40

Реалізуючи зазначені контрольні повноваження, комітет, за наслідками здійснюваного ним контролю, буде давати фахову оцінку діяльності органу виконавчої влади, посадової особи, що стане основою для оцінки їх діяльності та, при виявленні відхилень від приписів закону, вжиття заходів впливу щодо їх усунення з боку Верховної Ради України. Це забезпечить посилення ефективності контрольної діяльності комітетів парламенту за діяльністю органів виконавчої влади, сприятиме підвищенню результативності контрольної діяльності Верховної ради в цілому.

Слід зазначити, що Верховною Радою України було визнане за необхідне внесення змін до Конституції України щодо порядку прийняття рішень про усунення з відповідних посад. Врахувавши пропозиції науковців з розглядуваної проблеми та проаналізувавши практику здійснення комітетами контрольних повноважень щодо органів виконавчої влади, Верховна Рада, Законом від 8 грудня 2004 року внесла відповідні зміни до статей 85, 89, та 106 Конституції України, якими передбачено, що вирішення питання про відставку Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, звільнення з посад інших посадових осіб належить до компетенції Верховної ради України (п. 12, 12-1, 18 - 20 ст.85, ст. 106 Конституції).

У здійсненні парламентом України контрольної функції стосовно діяльності виконавчої влади істотне значення має ефективне здійснення контрольних повноважень тимчасовими спеціальними та тимчасовими слідчими комісіями, які можуть створюватися, у разі необхідності, Верховною Радою. Їх діяльність, як вже зазначалося, регулюється в основному Регламентом Верховної Ради України, а також спеціальними постановами парламенту, щодо конкретних тимчасових комісій. Тимчасові слідчі комісії, виходячи із положень Конституції та Регламенту, можуть створюватися Верховною Радою у випадках необхідності проведення розслідувань з питань діяльності органів виконавчої влади, що становлять суспільний інтерес. Наприклад, Верховна Рада України, Постановою вiд 24.12.2004 № 2298-IV утворила Тимчасову слідчу комісію Верховної Ради України з питань розслідування причин незадовільного стану системи державних закупівель та перевірки фактів можливого зловживання службовим становищем посадових осіб, інших пов'язаних з цим питань; Постановою вiд 21.12.2004 № 2270-IV утворила Тимчасову слідчу комісію Верховної Ради України для розслідування обставин видання Указу Президента України "Про звільнення В. Сацюка з посади першого заступника Голови Служби безпеки України"; Постановою від 07.10.2004 № 2066-IV утворила Тимчасову слідчу комісію для з'ясування обставин вчинення неправомірних дій працівниками податкової служби, що призвели до зупинення роботи Відкритого акціонерного товариства "Нафтопереробний комплекс - Галичина" (м. Дрогобич, Львівська область), а також з'ясування причин, що зумовили призупинення роботи Закритого акціонерного товариства "Транснаціональна фінансово-промислова нафтова компанія "Укртатнафта" (м. Кременчук, Полтавська область); та інш. 41

Не зважаючи на те, що Верховна Рада досить широко використовує своє право створювати тимчасові комісії, їх діяльність по здійсненню контролю за функціонуванням органів виконавчої влади не можна визнати досить результативною. Не достатньо висока ефективність діяльності тимчасових комісій обумовлена, як вже було зазначено раніше, не досконалою правовою базою, яка регламентує діяльність таких комісій, а також і недостатньо повним використанням зазначеними комісіями своїх повноважень щодо здійснення контролю.

Підсумовуючи вище викладене слід зазначити, що здійснення Верховною Радою України функції контролю за діяльністю органів виконавчої влади об'єктивно обумовлено органічним поєднанням принципу законності із принципом розподілу влади, яке передбачає підконтрольність виконавчої влади органу законодавчої влади. Необхідно зауважити, що прийняття Закону "Про внесення змін до Конституції України" та запровадження зазначених змін пов'язане із зміною форми державного правління в Україні, що, звичайно, не самоціль, а об'єктивно обумовлена необхідність. Найважливішим при цьому є те, що відповідні зміни до Конституції України сприятимуть становленню парламентаризму на теренах нашої держави. А саме реальний парламентаризм є запорукою демократичного розвитку суспільства і держави.