Geum.ru

Нститут держави І права імені В. М. Корецького національної академії наук україни на правах рукопису Майданник Олена Олексіївна

Вид материалаДокументы

Содержание


1.5. Функція парламентського контролю в системі функцій Верховної Ради України
Подобный материал:
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   13

1.5. Функція парламентського контролю в системі функцій Верховної Ради України


Визначення та дослідження питань місця і призначення функції парламентського контролю в системі функцій законодавчої влади, обумовлює необхідність розгляду й аналізу системи парламентських функцій, питань їх співвідношення та взаємодії між собою і, на цій основі, з'ясування значення і ролі функції парламентського контролю у діяльності українського парламенту, її взаємодії з іншими функціями Верховної Ради України.

У вітчизняній правовій науці існують різні точки зору щодо визначення системи функцій Верховної ради України, щодо змісту окремих функцій, їх співвідношення між собою, класифікації, виділення серед них основних і допоміжних, механізму їх здійснення і напрямів розвитку та дальшого вдосконалення, щодо законодавчого забезпечення функцій Українського парламенту. Має місце, зокрема, широке і вузьке розуміння однієї і тієї ж функції.

Визначення і закріплення в Конституції України статусу Верховної Ради, як Українського парламенту означає, що на неї покладаються повноваження щодо здійснення всіх загальновизнаних юридичною наукою, підтверджених практикою державного будівництва та встановлених у Конституції функцій сучасного парламенту, серед яких провідними традиційно вважаються: представницька, законодавча, установча (державотворча), контрольна.

Поряд із зазначеними загальновизнаними парламентськими функціями, в науці виділяють ще такі функції як: бюджетно-фінансову, зовнішньополітичну, територіальну, інформаційну функції Верховної Ради України. Хоч відмічені функції і не вважаються основними, але вони мають велике значення в діяльності парламенту. В. Ф. Погорілко підкреслює, що множинність функцій парламенту не суперечить його природі як органу законодавчої влади, що це обумовлено величезним змістом його діяльності. 15

З точки зору теорії управління, діяльність Верховної Ради України можна розглядати, як функціонування конкретної соціальної системи. У визначенні сутності функцій соціальних систем існують, принаймні, дві протилежні позиції. Суть першої позиції полягає в тому, що під суттєвою ознакою функції розуміється її якість як певної частини діяльності. Друга позиція зводиться до того, що функція це лише потенція "потенційна можливість або необхідність діяти певним чином за визначених обставин". 16

"Реально функція сама по собі не існує, вона спостерігається у процесі конкретної цілеспрямованої діяльності". 17

Слушною уявляється точка зору авторів, які зазначають, що функції, за своєю суттю, це явища не одного порядку з функціонуванням. Розвиваючи відмічену тезу, вони зазначають, що в будь-якому випадку реалізація якоїсь із функцій буде означати, що відбувся певний, конкретний інформаційно-матеріально-енергетичний обмін (І-М-Е обмін) як між елементами системи, так і між системою (її елементами) і середовищем... Таким чином, функції соціальних систем завжди реалізуються не за допомогою більш дрібних, простих функцій, а через певний І-М-Е обмін, відповідної технології функціонування. У той же час, будь-який такий обмін, будь-який рух інформації в соціальній системі буде входити в технологію її функціонування, буде означати реалізацію якоїсь її функції". 18

Слід зазначити, що коли навіть суто умовно, уявити таке управління, що охоплює всі функції за виключенням контролю, то ми побачимо, що вони у взаємозв'язку становлять стійку систему. Однак, у процесі соціального управління, контроль виступає необхідним елементом, що пов'язує між собою існуючі цикли управління. Процес управління складається із управлінського виконання, контролю та перевірки виконання, оцінки результатів. Таким чином, контроль є необхідною самостійною стадією управління. Соціальний же контроль входить в якості одного з компонентів механізму державного управління, взагалі.

Функції парламенту тісно взаємопов'язані між собою і в сукупності становлять цілісну систему діяльності парламенту. Кожна із функцій відіграє самостійну роль у діяльності парламенту, але між ними існує тісний зв'язок і взаємодія, які визначаються єдністю мети і завдань парламентаризму. Здійснення будь-якої із функцій обумовлює реалізацію інших парламентських функцій. Жодна із функцій парламенту не може існувати відокремлено від інших його функцій, які, як зазначалося, становлять цілісну систему. Зміст окремих функцій парламенту, їхні особливості з найбільшою повнотою розкриваються саме у їх взаємодії.

Базуючись на вище викладених загальних положеннях, Верховну Раду України слід розглядати як владний орган, який здійснює управління державою реалізуючи свої різноманітні функції. Реалізацію парламентом своїх функцій можна представити як певний технологічний процес, у якому кожна із функцій може реалізуватися лише у взаємодії з іншими функціями.

Однією із основних теоретичних проблем парламентських функцій є питання їх класифікації. Досить дискусійним при цьому є питання, що стосується пріоритетності функцій парламенту і, насамперед, пріоритетності представницької і законодавчої його функцій.

Виходячи із функціонального призначення парламентів як органів законодавчої влади, ряд вчених вважають, що серед всіх парламентських функцій пріоритет належить законодавчій функції. 19

Інша точка зору базується на одній із визначальних характеристик парламенту як представницького органу всього народу, на основі чого робиться висновок про пріоритетність представницької функції парламенту. 20

Дослідження й аналіз питань щодо характерних рис і ознак парламенту, його соціального та функціонального призначення і ролі у життєдіяльності суспільства і держави, у функціонуванні державного механізму країни приводить до висновку, що очевидно не зовсім коректно ставити питання про те, якій саме із найбільш визначальних функцій парламенту належить пріоритет - представницькій чи законодавчій. Парламент, який формується безпосередньо Українським народом, виборчим корпусом країни, за своєю природою є органом народного представництва. Цим, насамперед, і обумовлюється визначальне, домінуюче значення його представницької функції.

Як загальнонародний орган, що легітимується всім народом ( виборчим корпусом), парламент покликаний відігравати роль форуму, у якому відкрито, гласно, публічно обговорюються найважливіші питання суспільного і державного життя, здійснюється контроль за діяльністю виконавчої влади, з метою запобігання її свавіллю, за функціонуванням інших підконтрольних структур і установ щодо забезпечення відповідності законодавству їхньої діяльності. в зазначених рисах чітко проявляється і розкривається представницький характер парламенту, його представницька функція. Представницька функція парламенту України є однією із провідних його функцій, яка забезпечується передовсім джерелом парламентської влади, яким виступає безпосередньо Український народ. Розглядувана функція Верховної Ради, як і парламентів переважної більшості країн, забезпечується способом її формування, її виборністю, а також складом Українського парламенту.

На переконання Дж. Стюарта Мілля, істинна функція парламенту полягає в тому, щоб слугувати конгресом думок, великим журі нації, місцем для обговорень. Д. Фрідріх стверджує, що парламент має дві функції: "обговорюючу" і "представницьку". Як представницький орган він інтегрує суспільство, як обговорюючий намагається вирішити суспільні проблеми. Всі останні функції, відмічає зазначений автор, підпорядковуються названим двом. 21

Аналіз норм Конституції України обумовлює необхідність окремо виділити і наголосити саме на тому, що Верховна Рада – це єдиний представницький орган Українського народу. Акцентувати увагу на зазначеному визначенні Українського парламенту необхідно, оскільки Конституція України містить положення, за яким: "Президент України не може мати іншого представницького мандата" (ст. 103). Наведене положення Конституції не виключає різне розуміння і тлумачення. Це підтверджується публікаціями деяких авторів, які вбачають представництво народу в інституті президента. Отже, необхідно зняти сумніви, відкинути можливі припущення стосовно представницького дуалізму.

Представницьким органом Українського народу, виходячи із положень Конституції, є єдиний орган обраний ним парламент – Верховна Рада. Президент України ж, згідно із Конституцією, не отримує представницького мандата від народу і за своїм статусом не є представником народу. Стаття 102 Конституції, у якій визначається статус Президента України, чітко встановлює: "Президент України є главою держави і виступає від її імені". Аналіз змісту наведеної конституційної норми показує, що в Конституції чітко визначено статус Президента як глави нашої держави, її офіційного представника, тобто найвищого представника державної влади країни, а не представника народу. Зазначене свідчить, що існує необхідність усунення двозначного розуміння наведеного вище положення ст. 103 Конституції і внесення змін до зазначеної статті з метою більш чіткого її формулювання.

Визначення парламенту України органом законодавчої влади, а отже і покладення на нього законодавчої функції, спирається на теоретичний фундамент народного суверенітету і поділу влади. Це обумовлено соціальним призначенням парламенту. Народ обирає своїх представників і формує свій представницький орган, на який покладає повноваження щодо прийняття цим органом законів, які б виражали волю народу і забезпечували його інтереси.

Таким чином, є підстави стверджувати, що парламент, за своєю природою, є найвищим представницьким органом всього Українського народу і, за функціональним призначенням, є єдиним органом законодавчої влади. Представницька і законодавча функції парламенту взаємообумовлені і нерозривно пов'язані між собою, є домінуючими у його характеристиці, як органу загальнонародного представництва.

В Конституції України Верховна Рада України однозначно визначена як єдиний орган законодавчої влади. Хоча парламент України має право вирішувати велике коло найважливіших питань суспільного і державного життя від імені народу і в інтересах народу, Конституція уникає визначення Верховної Ради як представницького органу Українського народу.

Вище наведені положення приводять до висновку, що набуття Верховною Радою якостей Українського парламенту і утвердження її у такому статусі, вимагає перебудови конституційних гарантій і передумов оптимізації її представницької діяльності. Втілення в Конституції України у визначенні статусу Верховної Ради України концепції парламенту як єдиного органу законодавчої влади є надзвичайно важливим. У статті 75 Основного Закону Верховна Рада конституйована єдиним органом законодавчої влади в Україні - парламентом. Водночас, викладені вище положення щодо статусу Верховної Ради та характеру її діяльності свідчать, що не всі властиві українському парламентові характерні риси отримали повне відображення у чинній Конституції.

Базуючись на визначенні в Декларації про державний суверенітет України (гл. ІІ) Верховної Ради України представницьким органом Українського народу, виходячи із практики діяльності Верховної Ради, а також враховуючи світовий досвід конституційної регламентації зазначених питань і тенденції розвитку сучасного парламентаризму, уявляється доцільним запропонувати доповнити визначення статусу Верховної Ради, вміщене у ст.75 положенням про те, що Верховна Рада є також найвищим представницьким органом Українського народу.

Аналогічної точки зору дотримується ряд науковців, зокрема, Є. А. Тихонова, Л. Т. Кривенко й інші. 22

З огляду на вище зазначене, є підстави запропонувати викласти ст. 75 Конституції України у такі редакції:

"Найвищим представницьким органом Українського народу і єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент – Верховна Рада України".

В науковій літературі існують різні погляди щодо визначення переліку функцій парламенту України та їх наукової класифікації.

На думку Ю. Шемшученка Верховній Раді України властиві чотири функції: "У статті 75 Конституції України відзначена тільки законодавча функція цього органу. Проте аналіз інших статей Конституції засвідчує, що Верховній Раді властиві ще три функції: представницька, контрольна і установча. 23

В.Шаповал зазначає: "Окрім функції законотворчості, традиційно до основних парламентських функцій віднесено прийняття державного бюджету і контроль за його виконанням, а також контроль за діяльністю органів виконавчої влади... Водночас парламенти здійснюють і ряд інших функцій, котрі об'єктивно є супутніми або другорядними щодо змісту їх компетенції. Супутньою для парламентів є так звана установча функція... За значущістю, слід віднести такі функції, як, зокрема, зовнішньополітичну і судову ... парламентська функція, яку можна визначити як номінаційну, об'єктивно є однією з основних. Окресленим, звісно, перелік парламентських функцій не вичерпується, хоча саме вищевикладене становить основний зміст діяльності загальнодержавних постійно діючих колегіальних представницьких органів державної влади за умов реального парламентаризму". 24

Г. Федоренко вважає, що до функцій законодавчої гілки влади належать: законодавча, представницька, просвітницька, установча, контрольна, номінаційна та інші. При цьому, на думку автора, існування проблем реалізації функцій парламентом України пов'язане із невідповідністю форми державного правління з характером поділу влади. Автор підкреслює, що форма державного правління обумовлюється характером поділу влади і зазначає: "Цікаво, що стосовно цього питання позиції вчених суттєво не збігаються. Так, наприклад, на думку доктора юридичних наук В. Шаповала, Конституція України 1996 р. закріплює президентсько-парламентську республіку; кандидат юридичних наук Е. Курінний, навпаки, вважає (Голос України, 1997. 2 груд.), що нова Конституція України не дає можливості визначити, яка це республіка парламентська чи президентська. А саме це питання і є ключовим, оскільки від вибору певної...моделі... залежить також вирішення проблем взаємодії гілок влади між собою." 25

Слід зазначити, що наведені варіанти запропонованих авторами підходів до визначення системи функцій парламенту, на жаль, з наукової точки зору, не можна визнати їх класифікацією.

Наукова класифікація будь-якого суспільного явища, у тому числі функцій органів державної влади і зокрема парламентів, повинна здійснюватись за певними, об'єктивно існуючими та чітко визначеними ознаками, критеріями. Насамперед їх класифікація має здійснюватися, як зазначає В. Ф. Погорілко, за об'єктами, суб'єктами, способами, засобами та іншими елементами діяльності. Так, за суб'єктами діяльності він поділяє функції парламентів на загальні, загальнопарламентські та функції палат парламентів й інших його структур, передусім комітетів, фракцій та інших інституцій.

Вырезано.

Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке.

Функціональне призначення виконавчої влади полягає насамперед у виконанні Конституції і законів України, а також інших актів, що приймаються органом законодавчої влади. Ця гілка влади забезпечує виконання законів фінансовими, організаційно-технічними та іншими засобами, що є у її розпорядженні і знаходяться в її підпорядкуванні. Звідси випливає, що державна виконавча влада є владою правозастосовчою. Акти законодавчої влади органи виконавчої влади беруть до виконання.

Відповідно до ст. 116 Конституції України, Кабінет Міністрів забезпечує виконання Конституції і законів України. Проте, реалізація виконавчою владою актів законодавчої влади не є простим, механічним їх виконанням. Виконуючи закони, названа гілка влади бере безпосередню участь у формуванні законодавчого масиву країни. У порядку законодавчої ініціативи або за пропозицією органу законодавчої влади виконавча влада розробляє і вносить на розгляд законодавчої влади законопроекти.

Згідно із ст. 93 Конституції України, Кабінет Міністрів має право законодавчої ініціативи у Верховній Раді України, а відповідно до ст. 116 до повноважень уряду належить розробка проекту закону про Державний бюджет України і забезпечення виконання затвердженого Верховною Радою України Державного бюджету України.

Поряд із тим, у процесі реалізації виконавчою владою актів законодавчої влади виникає потреба у змістовій, часовій, адресній та іншій конкретизації цих актів. Тому виконавча влада наділена повноваженнями здійснювати підзаконне нормативно-правове регулювання суспільних відносин. У статті 117 Конституції встановлено, що "Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов'язковими до виконання. ...". Однак, акти, що видаються органами виконавчої влади не можуть прийматися у супереч Конституції і законів, а нормотворча їх діяльність не повинна підміняти законодавчу діяльність і спрямовуватися на регулювання питань, що за законодавством віднесені до компетенції законодавчої влади і є її прерогативою. З цією метою у законодавстві чітко визначені межі нормативно-правового регулювання суспільних відносин органами виконавчої влади. Конституцією і законами України визначено, що до їх повноважень належить вирішення питань, які не віднесені до компетенції законодавчої влади – Верховної Ради України або інших органів влади. У ст. 116 Конституції визначено основи компетенції Кабінету Міністрів України. Функції Кабінету Міністрів, на основі Конституції, визначаються у Законі України "Про Кабінет Міністрів України", в якому врегульовуються питання щодо функцій і повноважень, організації і порядку діяльності уряду України.

Контроль у системі виконавчої влади має, у порівнянні із законодавчою і судовою владою, певні особливості, що обумовлені функціональним призначенням цієї гілки влади та характером її повноважень. Виходячи з розуміння управлінської діяльності, державний контроль у межах своїх повноважень здійснюють усі органи виконавчої влади та їх посадові особи.

Прийнято вважати, що при визначенні структури контролю у системі виконавчої влади слід виходити з принципу її ієрархічності. За змістом та напрямами контролю органів виконавчої влади цей контроль поділяється на загальний та спеціальний 26.

Застосовуючи контроль, виконавча влада, по вертикалі органів, що належать до цієї гілки влади, отримує інформацію щодо їхньої діяльності на всіх рівнях. Контроль надає можливість виконавчій владі координувати діяльність підлеглих органів, реагувати на їхні дії у випадках, коли вони не відповідають вимогам законодавства.

Насамперед, цей вид державного контролю здійснюється з боку Кабінету Міністрів України, який є, відповідно до Конституції України, вищим органом в системі органів виконавчої влади. Контроль з боку виконавчої влади поширюється , зокрема, на діяльність міністрів, керівників інших центральних органів виконавчої влади, голів місцевих державних адміністрацій, отримання, аналізу, оцінки їхніх звітів про роботу та через інші повноваження (ч. 5 ст. 114, ч. 4, 5 ст. 118 конституції України). Так, відповідно до ч. 5 ст. 118 Конституції, Голови місцевих державних адміністрацій, при здійсненні своїх повноважень, є відповідальними перед Президентом України і Кабінетом Міністрів України, підзвітними та підконтрольними органам виконавчої влади вищого рівня. Місцеві державні адміністрації, згідно із ч. 7 та 8 зазначеної статті, є підзвітними і підконтрольними органам виконавчої влади вищого рівня, рішення голів місцевих державних адміністрацій, що суперечать Конституції та законам України, іншим актам законодавства України, можуть бути, відповідно до законодавства, скасовані Президентом України або головою місцевої державної адміністрації вищого рівня.

Виконавча влада, забезпечуючи реалізацію законів, виконуючи їхні приписи, практично перевіряє ефективність регулювання ними суспільних відносин. Реалізація Кабінетом Міністрів права законодавчої ініціативи у парламенті, його право виступати із пропозиціями про вдосконалення законів, внесення до них змін, доповнень тощо, виступає одним із важливих засобів контролю законодавчої влади з боку виконавчої влади.

Необхідно зазначити, що на відміну від законодавчої влади, для якої є необхідним утворення спеціальних органів контролю, виконавча влада використовує для здійснення контролю існуючі традиційні структури. Виконавча влада, зокрема, має значні можливості здійснювати вплив на формування депутатського корпусу – органу законодавчої влади, на підбір кандидатів на посади суддів, вона здійснює організаційно-технічне, матеріальне та інформаційне забезпечення діяльності органів законодавчої і судової влади, сприяє задоволенню матеріальних, культурних, побутових та інших потреб депутатського та суддівського корпусу і т. ін. Через використання зазначених засобів виконавча влада здійснює контроль за діяльністю інших гілок влади опосередковано, використовуючи об'єктивно обумовлену взаємозалежність у здійсненні державної влади всіх її гілок. Тому діяльність виконавчої влади, забезпечення її самостійності у функціонуванні тріади влад, має здійснюватися під контролем законодавчої і судової влад через беззастережне застосування механізму стримувань і противаг.

З огляду на викладене, надзвичайно важливе значення має здійснення Верховною Радою України парламентського контролю за діяльністю органів виконавчої влади. Через заслуховування звітів Кабінету Міністрів України, міністрів, інших керівників під час проведення днів уряду в парламенті, парламентських слухань, через отримання інформації, що надходить до комітетів з різних джерел і повідомляється на сесіях, через проведення перевірок виконання законів та ін. парламент реалізує контроль за відповідністю законам діяльності і нормативно-правових актів Кабінету Міністрів України, інших органів виконавчої влади, за забезпеченням ними виконання Державного бюджету України.

Досліджуючи питання щодо ролі і значення контрольної функції Верховної Ради України у взаємодії із діяльністю органів судової влади необхідно насамперед визначити і розглянути місце, становище, призначення судової гілки влади в системі державної влади.

Судова влада є неодмінним елементом здійснення державної влади у будь-якій країні. У правовій державі, ця гілка влади повинна володіти певними стримуючими повноваженнями стосовно законодавчої та виконавчої гілок державної влади. Маючи такі повноваження, судова влада відіграє роль стримуючого фактору у діяльності інших гілок державної влади.

В системі стримувань і противаг, що мають блокувати переростання демократичної держави у тоталітарну, судова влада відіграє особливу, виняткову роль. Здійснення судової влади уособлюється у діяльності відповідних державних органів – судів. Суд – це орган держави, який покликаний охороняти від будь-яких посягань інтереси людини і громадянина, суспільства і держави, шляхом здійснення правосуддя та застосування заходів державного примусу щодо органів та осіб, які порушують встановлений правопорядок. Тому суд повинен мати такий правовий статус, такі повноваження, які б давали йому можливість шляхом здійснення правосуддя, гарантувати відповідність і зв'язок права на виявлення свободи з обов'язком додержуватись законів. Ще Геракліт Ефеський казав, що основна проблема людського суспільства полягає в тому, щоб поєднати свободу, без якої закон перетворюється на тиранію, із законом, без якого свобода перетворюється на уседозволеність.

Судова влада покликана забезпечувати баланс між законодавчою і виконавчою гілками державної влади. Послаблення позицій судової влади автоматично призводить до посилення позицій законодавчої, а частіше – виконавчої гілок державної влади, а отже і до порушення балансу між ними. Це веде до зловживань і порушень закону з боку названих гілок державної влади. З метою забезпечення балансу між законодавчою та виконавчою гілками влади судова влада, як самостійна гілка державної влади, володіє широким обсягом чітко визначених у законодавстві повноважень, які мають характер стримувань стосовно органів законодавчої і виконавчої влади.

Судова влада в Україні реалізується виключно через діяльність відповідних спеціальних органів – судів. Стаття 124 Конституції встановлює, що судочинство здійснюється Конституційним Судом України та судами загальної юрисдикції. Делегування функцій судів, привласнення цих функцій іншими органами чи посадовими особами не допускається.

Підзаконність судової влади означає, що компетенція суддів, форми їх діяльності визначаються Конституцією України та іншими законами. Органи судової влади, так само як і органи інших гілок влади, мають діяти лише на основі та на виконання Конституції та законів України.

Судова влада здійснює певні, властиві лише їй функції. До них насамперед належать правосуддя і контроль. Функція правосуддя у діяльності органів судової влади є визначальною, оскільки переважно саме ці органи розглядають по суті усі правові конфлікти.

Завдання правосуддя полягає у забезпеченні, притаманними судовій владі методами, конституційної законності, реалізації основних прав і свобод людини і громадянина. Воно полягає у захисті, забезпеченні конституційного ладу нашої держави, прав і законних інтересів фізичних і юридичних осіб. Відповідно до ст. 124 Конституції України, "Юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі".

Здійснюючи функцію контролю, суд має забезпечувати беззастережне виконання кожним суб'єктом правовідносин закону, захищати будь-яке порушене право. Згідно із статтею 55 Конституції "Права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожному гарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб".

Важливу роль відіграє судова влада у забезпеченні відповідності законодавству діяльності органів державної влади та місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб. Відповідно до ст. 78 Конституції України, народні депутати здійснюють свої повноваження на постійній основі. Вони не можуть мати іншого представницького мандата або бути на державній службі. У ст. 81 Конституції встановлено, що у разі не виконання вимоги щодо несумісності депутатського мандата із іншими видами діяльності, повноваження парламентарія України припиняються достроково за рішенням суду. Вимоги щодо несумісності депутатського мандата з іншими видами діяльності встановлюються і детально регламентуються у законі України "Про статус народного депутата України". Згідно із відміченою вище ст. 81 Конституції, повноваження народного депутата припиняються достроково також у випадку набрання законної сили обвинувального вироку суду щодо нього.

Верховна Рада України, відповідно до ст. 85, 111 Конституції, може усунути Президента України з поста у порядку особливої процедури імпічменту у разі вчинення ним державної зради або іншого злочину. В Конституції встановлюється процедура усунення Президента з поста у порядку імпічменту. Встановлено, що для проведення розслідування з зазначеного питання парламентом створюється спеціальна тимчасова слідча комісія, до складу якої включаються спеціальний прокурор та спеціальні слідчі. Висновки і пропозиції тимчасової слідчої комісії розглядаються на пленарному засіданні Верховної Ради України. За наявності відповідних підстав, Верховна Рада не менш як двома третинами від її конституційного складу приймає рішення про звинувачення Президента України. Рішення ж про усунення Президента України з поста в порядку імпічменту може бути прийняте парламентом лише після перевірки справи у Конституційному Суді України та Верховному Суді України. Конституційний Суд України дає свій висновок щодо додержання конституційної процедури розслідування і розгляду справи про імпічмент, а Верховний Суд України дає висновок про те, чи діяння, в яких звинувачується Президент України, містять ознаки державної зради або іншого злочину.

Таким чином, реалізація зазначеної процедури передбачає тісну взаємодію між парламентом України та органами судової влади.

Здійснюючи контрольну функцію, органи судової влади мають забезпечувати відповідність конституції актів всіх органів державної влади та місцевого самоврядування, службових і посадових осіб. У ст. 144 Конституції передбачено, що "рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

Здійснення контрольної функції судовою владою забезпечується також через реалізацію конституційного контролю, який тісно пов’язаний із парламентським. Його здійснення покладається на орган конституційної юрисдикції. Відповідно до ст. 147 Конституції, єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є Конституційний Суд України. Саме до компетенції Конституційного Суду віднесено вирішення питань щодо відповідності законів та інших правових актів Конституції України.

У системі джерел права України провідне місце належить Конституції. Це випливає насамперед, із самого змісту Конституції, як основного закону держави. Провідне місце Конституції в системі джерел права обумовлюється також характером конституційного регулювання, зокрема такими його властивостями, як первинність, універсальність тощо.

Історичний досвід і особливо наш власний, свідчить про те, що навіть найпрогресивніші положення конституції можуть бути фікцією, якщо будуть розходитися із життям, не реалізовуватимуться на практиці. Висновки щодо реальності конституції України, як і будь-якої держави, можливі тільки при умові, що вони будуть базуватися не лише на формальному аналізі її тексту, а насамперед на вивченні і узагальненні практики реалізації конституційних положень. Ступінь втілення положень конституції у повсякденне життя становить основний показник її реальності.

Таким чином, дія положень конституції в життєдіяльності суспільства і держави – це спосіб її реального буття.

Неодмінний атрибут будь-якої правової держави становить забезпечення належного рівня конституційної законності, правової охорони конституції. Це становить одну із важливих гарантій належної, ефективної дії положень Конституції у всіх сферах життєдіяльності держави.

Механізм реалізації конституції є досить об'ємним, комплексним утворенням. Він, як прийнято вважати, охоплює кілька аспектів, а саме: спеціально-юридичний, соціологічний, соціально-психологічний 27.

Юридичний аспект механізму реалізації конституції, охоплює, в свою чергу, весь юридичний інструментарій, через який забезпечується її здійснення. Одне з провідних місць у розглядуваному механізмі належить юридичним інститутам та процедурам, які забезпечують правову охорону конституції, а саме – конституційній юрисдикції.

Світовій практиці державного будівництва відомі різні форми правової охорони конституції, серед яких основними прийнято вважати конституційний контроль та конституційний нагляд. Зарубіжна теорія і практика державного будівництва надає перевагу судовим органам конституційного контролю, тобто конституційній юстиції та конституційній юрисдикції.

У сучасному світі застосовуються різні моделі конституційної юрисдикції. Їх особливості випливають переважно із специфіки правових систем тих чи інших країн (сімей правових систем). Основні відмінності між цими моделями проходять по лінії розмежування суб'єктів конституційної юрисдикції. В багатьох країнах функції конституційної юрисдикції здійснюють загальні суди, часто Верховні суди ( США, Японія). Зазначене характерно в основному для країн загального права (англосаксонської сім'ї правових систем). В ряді країн здійснення зазначеної функції покладається на спеціальні конституційні суди (Німеччина, Італія). Це властиве, головним чином, країнам континентального права (романо-германській сім'ї правових систем), тобто переважній більшості країн Європи 28. Таким чином, конституційний контроль виступає у ролі гаранта реалізації конституційних норм.

Інститут конституційного контролю, у найбільш загальному вигляді, слід розглядати, як формалізовану Конституцією вимогу щодо додержання норм Конституції. Така вимога, виражаючи волю народу, виступає гарантією конституційної законності та конституційного ладу.

Основний зміст функції конституційного контролю полягає в тому, що органи конституційного контролю стежать за відповідністю конституції розглянутих парламентом законопроектів та прийнятих ним законів. У разі, коли зазначена відповідність відсутня, органи конституційного контролю мають право визнати закони неконституційними. Майже завжди це означає припинення їх дії і навіть формальну відміну.

В Україні запроваджена європейська модель конституційної юрисдикції. Єдиним органом конституційної юрисдикції в Україні є, згідно із Конституцією, Конституційний Суд України (ст. 147).

Дослідженню проблем конституційної юрисдикції, виявленню характерних рис і особливостей української моделі конституційної юрисдикції, правового статусу, повноважень, форм діяльності та інших питань функціонування Конституційного Суду України, як Єдиного органу конституційної юрисдикції в Україні присвячено ряд праць вчених 29;

Визначений у ст. 147 Конституції статус Конституційного Суду свідчить, що як специфічний орган держави він не входить до системи судів України загальної юрисдикції. До повноважень Конституційного Суду України, згідно із ст. 150 Конституції, належить:

"1) вирішення питань про відповідність Конституції України (конституційність): – законів та інших правових актів Верховної Ради України; – актів Президента України; – актів Кабінету Міністрів України; – правових актів Верховної Ради Автономної Республіки Крим.

Ці питання розглядаються за зверненнями:
  • Президента України, – не менш як сорока п'яти народних депутатів України;
  • Верховного Суду України;
  • Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини;
  • Верховної Ради Автономної Республіки Крим;

2) офіційне тлумачення Конституції України та законів України.

З питань, передбачених цією статтею, Конституційний Суд України ухвалює рішення, які є обов'язковими до виконання на території України, остаточними і не можуть бути оскаржені.".

Статус Конституційного Суду, зміст функцій, що здійснюються цим органом та інші його якості й характеристики свідчать, що він належить до органів конституційного контролю. Аналіз положень Конституції та законів України показує, що у реалізації судовою владою контрольної функції надзвичайно важливе значення відіграє забезпечення ефективного конституційного контролю, який, згідно із Конституцією України, здійснюється Конституційним Судом України, що є єдиним органом конституційної юрисдикції.

Таким чином, дослідження питань функціонування органів судової влади показало, що функція контролю органічно притаманна названій гільці державної влади. Органи судової влади здійснюють контроль відповідно до визначених в Конституції і законах України їхніх повноважень. Здійснення органами судової влади контрольної функції є важливим засобом забезпечення відповідності конституції діянь та актів всіх органів державної влади та місцевого самоврядування, службових і посадових осіб. У забезпеченні цього важлива роль належить реалізації ефективного конституційного контролю, здійснення якого покладається на Конституційний Суд України – єдиний орган конституційної юрисдикції в Україні.

Проведення аналізу питань співвідношення парламентського контролю із контрольною діяльністю органів Прокуратури України обумовлює необхідність дати загальну характеристику такої діяльності названих органів.

Прокуратура є організаційно самостійною державно-правовою інституцією. Виконуючи свої повноваження вона активно взаємодіє з усіма гілками державної влади, виступаючи важливим елементом, що забезпечує баланс між ними. Прокуратура України становить єдину систему, яку складають Генеральна прокуратура, прокуратури Автономної Республіки Крим, областей, міст Києва і Севастополя (на правах обласних), міські, районні, міжрайонні, інші прирівняні до них прокуратури, а також військові прокуратури. Найвищою ланкою цієї системи є Генеральна прокуратура, на чолі якої стоїть Генеральний прокурор України. Під керівництвом Генерального прокурора вона визначає стратегію і тактику діяльності органів прокуратури.

Діяльність органів прокуратури регулюється Конституцією України, Законом України "Про прокуратуру" від 5 листопада 1991 р. з наступними змінами і доповненнями. Єдині завдання, функції, принципи організації і діяльності органів прокуратури обумовлюють єдність цих органів. єдність прокуратури означає, що вона функціонує як незалежний централізований державний орган.

Функція контролю у діяльності органів прокуратури є однією із визначальних. Вона пронизує фактично всі сфери діяльності цих органів і втілюється у їх завданнях і повноваженнях щодо виявлення правопорушень та у засобах реагування на них.

Відповідно до статті 121 Конституції України в редакції Закону України від 08.12.2004, "Прокуратура України становить єдину систему, на яку покладаються:

1) підтримання державного обвинувачення в суді;

2) представництво інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених законом;

3) нагляд за додержанням законів органами, які проводять оперативно-розшукову діяльність, дізнання, досудове слідство;

4) нагляд за додержанням законів при виконанні судових рішень у кримінальних справах, а також при застосуванні інших заходів примусового характеру, пов'язаних з обмеженням особистої свободи громадян;

5) нагляд за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами".

Вырезано.

Для доставки полной версии работы перейдите по ссылке.

Парламент, здійснюючи контроль за реалізацією прийнятих ним законів та інших актів, вправі розглянути питання про відповідальність Кабінету Міністрів України та прийняти резолюцію недовіри Кабінету Міністрів, що має наслідком його відставку, вправі висловити недовіру Генеральному Прокурору України, що також має наслідком його відставку, усунути Президента України з поста в порядку особливої процедури (імпічменту) та ін. (ст. ст. 85, 87, 111, 115 Конституції України). Законом УКРАЇНИ "Про внесення змін до Конституції України" п. 12 ст. 85 доповнений положенням, за яким до контрольних повноважень Верховної Ради віднесено вирішення питання про відставку Прем'єр-міністра України, членів Кабінету Міністрів України, що має велике значення у здійсненні Верховною Радою контролю за виконанням законів та інших, прийнятих нею актів.

Здійснюючи контрольну функцію у зазначеному напрямі контрольної діяльності, парламент вправі достроково припинити повноваження Верховної Ради Автономної Республіки Крим при порушенні нею Конституції України або законів України, що підтверджене висновком Конституційного Суду України про наявність таких порушень (п. 28 ст. 85 Конституції України).

У забезпеченні ефективної реалізації Верховною Радою України функції контролю за виконанням законів та інших, прийнятих нею актів, велике значення належить діяльності комітетів парламенту. За статтею 89 Конституції України в редакції 28 червня 1996 року, до повноважень комітетів належило здійснення законопроектної роботи, підготовки та попереднього розгляду питань, що віднесені до компетенції Верховної Ради України. Здійснення комітетами контрольних повноважень Конституцією не передбачалося. Більшість вчених і практичних працівників обґрунтовано стверджують, що така конституційна регламентація повноважень комітетів парламенту суттєво обмежувало Верховну Раду у забезпеченні безперервності здійснення контрольної функції, оскільки саме комітети є органами, що забезпечують систематичність і безперервність здійснення контрольної та всіх інших парламентських функцій. Функціонування тимчасових слідчих та тимчасових спеціальних комісій не може замінити контрольну діяльність комітетів вже хоча б з огляду на безперервність роботи останніх, а отже, й більшу їх ефективність. Світовий досвід це підтверджує.

Зважаючи на зазначене, у прийнятому 8 грудня 2004 року Законі України "Про внесення змін до Конституції України", враховані пропозиції науковців і на їх основі внесене істотне доповнення до статті 89, яким передбачено покладення на комітети контрольних повноважень. У новій редакції статі 89 Конституції передбачено, що Верховна Рада України для здійснення законопроектної роботи, підготовки і попереднього розгляду питань, віднесених до її повноважень, виконання контрольних функцій відповідно до Конституції України створює з числа народних депутатів України комітети Верховної Ради України.

Аналіз відповідних статей Закону "Про комітети Верховної Ради України" показує, що до компетенції комітетів віднесено здійснення контрольних повноважень. Так, у законодавчий сфері, до контрольних повноважень комітетів належить: здійснення контролю за дотриманням та реалізацією Конституції та законів України, інших нормативних актів Верховної Ради України, за відповідністю підзаконних актів Конституції, законам України, а також вивчення ефективності їх застосування; вивчення доцільності та ефективності дій уряду України, інших органів державної виконавчої влади, їх посадових осіб у питаннях, віднесених до компетенції комітетів, підготовка та подання відповідних висновків на розгляд Верховної Ради України; участь у складанні, прийнятті, контролі за виконанням державного бюджету в частині, що віднесена до компетенції комітетів, з метою забезпечення доцільності, економності та ефективності використання державних коштів; попередній розгляд та підготовка висновків і пропозицій щодо ратифікації чи денонсації міжнародних договорів і угод, проектів перспективних програм економічного і соціально-культурного розвитку України, звітів про їх виконання та інших питань, що розглядаються Верховною Радою України (п. 3, 4, 5, 6 ст. 5 Закону). Статтею 8 Закону передбачено, що комітети з питань, що належать до їх відання, здійснюють контроль за виконанням Конституції та законів України, інших нормативних актів Верховної Ради України центральними органами державної виконавчої влади та місцевої влади, підприємствами і організаціями незалежно від форм власності, а також контроль за законністю, економністю та ефективністю витрат з державного бюджету. Результати цієї роботи повинні бути письмово оформлені і доведені до відома відповідних органів та посадових осіб. У межах своєї компетенції, комітети вивчають практику застосування, впровадження та виконання прийнятих законів або їх окремих положень та ефективність їх дії, вони розглядають будь-які пропозиції, що свідчать про потребу у прийнятті нових законодавчих актів або у внесенні змін і доповнень до чинних законодавчих актів, і в разі необхідності готують відповідний висновок на розгляд Верховної Ради України ( п. 1 - 3 ст. 8 Закону). Усі органи державної виконавчої влади, підприємства, установи і організації, їх посадові особи зобов'язані виконувати законні вимоги комітетів щодо надання їм оригіналів необхідних матеріалів і документів та їх копіювання. Рекомендації комітетів є обов'язковими для розгляду всіма органами державної виконавчої влади, органами місцевого самоврядування та об'єднань громадян, підприємствами, установами і організаціями. Про результати розгляду та вжиті заходи зазначені суб'єкти зобов'язані повідомити комітетам у встановлений останніми строк. (п. 5, 6 ст. 8 Закону).

Серед комітетів Верховної Ради, контроль за виконанням законів та інших, прийнятих парламентом актів здійснюють: Комітет з питань правової політики; Комітет з питань державного будівництва та місцевого самоврядування; Комітет з питань законодавчого забезпечення правоохоронної діяльності та ін. Відповідно до свого профілю, спеціалізації, у здійсненні контролю у розглядуваному напрямі контрольної діяльності Верховної Ради, беруть участь й інші парламентські комітети. 30

Здійснюючи встановлені повноваження, комітети, згідно із ст. 10 Закону, мають право, в порядку контролю за додержанням Конституції і законів України, інших правових актів, прийнятих Верховною Радою України, контролю за законністю, економністю та ефективністю витрат, що здійснюються з державного бюджету, заслуховувати Першого віце-прем'єрміністра, віце-прем’єрів, міністрів України, керівників державних комітетів, відомств, інших органів державної виконавчої влади і організацій, профспілкових органів, а також органів місцевого самоврядування і об'єднань громадян, окремих громадян. На пропозицію комітету, керівники названих органів та організацій, інші посадові особи, зобов'язані прибути на його засідання та дати роз'яснення щодо питань, які розглядаються цим комітетом в порядку виконання контрольних повноважень. У зазначеній статті встановлено, що за нез'явлення на засідання комітету, надання недостовірної, неповної інформації, відмову надати інформацію або за навмисне її приховування вони несуть встановлену у чинному законодавстві відповідальність. Останнє положення наведеної статті Закону, зрозуміло, не поширюється на інформацію, що становить державну таємницю, доступ до якої регулюється спеціальним законодавством. Комітети, відповідно до зазначеної статі Закону, мають право вимагати присутності названих вище посадових осіб, керівників установ та організацій на засіданні Верховної Ради України під час розгляду відповідного питання.

Зазначений Закон встановлює повноваження комітетів щодо проведення слухань з проблем виконання законів та інших актів Верховної ради із залученням посадових осіб виконавчої влади (до першого віце-прем’єра включно), а також щодо проведення слухань із залученням посадових осіб органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування з наступною оцінкою їх діяльності. Дієвість контролю за додержанням вимог законів, який здійснюється комітетами забезпечується тим, що всі державні органи, установи, організації, підприємства зобов'язані надати необхідні матеріали і документи, які стосуються питань виконання законів, на вимогу комітетів. Завдяки цьому комітети мають можливість ознайомитися з першоджерелами і зробити незалежні висновки. Належна реалізація комітетами контрольних повноважень забезпечує здійснення Верховною Радою України систематичного, всебічного й дійового парламентського контролю за виконанням законів та інших, прийнятих парламентом актів всіма органами державної влади та місцевого самоврядування. Порядок здійснення комітетами контрольних повноважень у розглядуваному напрямі контрольної діяльності Верховної ради України детально встановлюється у Регламенті Верховної Ради України.

Слід зазначити, що контрольна діяльність комітетів Верховної Ради у розглядуваному напрямі контролю має надзвичайно важливе значення у забезпеченні систематичного й дійового здійснення парламентом України контрольної функції. Однак, аналіз показує, що ступінь ефективності їх контрольної діяльності за виконанням законів не завжди можна визнати достатньо високою. Незважаючи на широке коло контрольних повноважень комітетів Верховної Ради (заслуховувати Першого віце-прем'єра, віце-прем'єрів, керівників центральних органів виконавчої влади та інших керівників), до недоліків контрольної їх діяльності слід віднести: її вибірковість, відсутність постійного і системного характеру; недостатню реалізацію можливостей (потенціалу) при здійсненні контролю тощо.

В той же час, проведений аналіз приводить до висновку, що законодавче забезпечення контрольної діяльності комітетів не можна визнати повним та бездоганним, про що йшлося у попередніх підрозділах даного дисертаційного дослідження. Аналіз положень Конституції України та відповідних законів приводить до висновку, що з метою усунення розбіжностей і неузгодженостей між Конституцією України та Законом "Про комітети Верховної Ради України" необхідно, як уявляється, насамперед, внести до Конституції доповнення, якими чітко визначити напрями контрольної діяльності парламенту та його комітетів, як органів, що забезпечують безперервність функціонування Верховної Ради. При цьому необхідно встановити на конституційному рівні, що контроль за виконанням законів та інших актів Верховної Ради України віднесено до виключної компетенції парламенту, а його комітети мають здійснювати контрольні повноваження у розглядуваному напрямі контрольної діяльності відповідно до їх профілю, спеціалізації.

В плані поліпшення організаційного боку роботи Верховної Ради, усунення дублювання та неузгодженостей в діяльності комітетів вбачається доцільним перенесення на рівень комітетів основної роботи по доопрацюванню й узгодженню спірних питань щодо здійснення контролю у цій сфері та результатів контрольної діяльності. Це сприятиме більш цілеспрямованій, а отже й більш ефективній роботі парламенту під час пленарних засідань.

У зв'язку із розглядуваною проблемою необхідно зауважити, що в ряді зарубіжних країн система парламентських комітетів сформована відповідно до системи міністерств. Запозичення такого досвіду Україною, з урахуванням особливостей національної правової системи та побудови державного механізму, підвищить ефективність співпраці парламенту та його комітетів з виконавчою владою.

Згідно із статтею 89 Конституції України, Верховна Рада, у разі необхідності, може створювати тимчасові спеціальні комісії, для підготовки та попереднього розгляду питань своєї компетенції, та тимчасові слідчі комісії - для проведення розслідувань з питань, що становлять суспільний інтерес. Діяльність тимчасових комісій парламенту регулюється Регламентом Верховної Ради України (Гл. 16) та має регулюватися Законом "Про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради України".

Для здійснення контролю за виконанням законів та інших актів, прийнятих парламентом, Верховною Радою створювалися такі, зокрема, тимчасові комісії: Тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України з питань моніторингу реалізації законодавства про вибори Президента України (Постанова Верховної Ради України від 07.09.2004 № 1982-IV); Тимчасова слідча комісія Верховної Ради України з питань додержання вимог законодавства України під час розслідування Головним управлінням МВС України у м. Києві кримінальної справи щодо дорожньо-транспортної події 2 листопада 2003 року за участю народного депутата України Черновецького Л. М. (Постанова Верховної Ради України від 07.04.2004 № 1668-IV); Тимчасова слідчі комісія Верховної Ради України з перевірки додержання вимог законодавства України Міністерством екології та природних ресурсів України при видачі спеціальних дозволів (ліцензій) на користування надрами (Постанова Верховної Ради України вiд 18.09.2003 № 1168-IV); Тимчасова спеціальна комісія Верховної Ради України по опрацюванню проектів законів України про внесення змін до Конституції України (Постанова Верховної Ради України від 26.12.2002 № 381-IV) та ін.

Слід зазначити, що коло підстав для призначення депутатського розслідування найбільш детально визначено у проекті закону "Про тимчасові слідчі та спеціальні комісії Верховної Ради України". За проектом, підставами для проведення депутатського розслідування і утворення спеціальних слідчих комісій можуть бути, зокрема, відомості про факти порушення Конституції України, законів або інших нормативно-правових актів органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їхніми посадовими особами та ін ( ст. 8 проекту Закону). Таким чином, проект закону не обмежує право проводити депутатські розслідування лише стосовно діяльності посадових осіб, на призначення яких Верховна Рада України давала свою згоду. Призначення і проведення таких розслідувань, за проектом, може здійснюватися парламентом стосовно будь-яких органів державної влади та місцевого самоврядування, які порушили приписи Конституції, законів або інших нормативно-правових актів України.

Тимчасова слідча комісія викладає результати проведеного нею розслідування в письмовому звіті, який повинен містити висновки і пропозиції про:

1) факти й обставини, які стали підставами для проведення розслідування;

2) відомості чи обставини, встановлені тимчасовою слідчою комісією, і докази, якими це підтверджується;

3) відомості чи обставини, що не підтвердилися;

4) факти й обставини, які не були перевірені, і причини цього.

У пропозиціях тимчасової слідчої комісії зазначається, яким чином мають бути використані висновки цієї комісії в разі прийняття Верховною Радою рішення щодо них. Пропозиції тимчасової слідчої комісії викладаються у проекті постанови чи іншого акта Верховної Ради і вносяться на розгляд Верховної Ради народними депутатами - членами тимчасової слідчої комісії.

При розгляді висновків і пропозицій тимчасової слідчої комісії Верховна Рада, в разі необхідності, вирішує питання щодо:

1) направлення матеріалів тимчасової слідчої комісії до Генеральної прокуратури України для їх вивчення та відповідного реагування;

2) направлення висновків тимчасової слідчої комісії Президенту України, Прем'єр-міністру України;

3) направлення висновків тимчасової слідчої комісії для реагування відповідному державному органу, органу місцевого самоврядування чи посадовій особі згідно із законом;

4) публікації висновків тимчасової слідчої комісії в газеті "Голос України" (ст. 83 Регламенту Верховної Ради України).

Таким чином, розглядуваний напрям парламентського контролю поширюється фактично на переважну більшість сфер діяльності різних органів державної влади та органів місцевого самоврядування у розумінні визначення відповідності діяльності цих органів законам та іншим, прийнятим парламентом актам. Ефективний парламентський контроль, що здійснюється Верховною Радою у розглядуваному напрямі її контрольної діяльності становить реальну гарантію того, що влада в Україні діє відповідно до вимог, мети і змісту законів верховної Ради України.

Водночас, завдяки здійсненню такого контролю, визначається ступінь ефективності регулювання прийнятими парламентом законодавчими актами відповідних суспільних відносин. Тим самим, парламент, реалізуючі контрольні повноваження щодо дотримання законів підконтрольними йому суб'єктами у їх практичній діяльності, з другого боку, здійснює оцінку результатів реалізації своєї законодавчої функції на основі визначення ступеню дійовості законодавчої регламентації відповідних суспільних відносин.

Законодавство України, на жаль, відзначається певною нестабільністю, що підтверджується досить великою кількістю фактів внесення Верховною Радою змін навіть до нещодавно прийнятих нею законодавчих актів. Відмічена нестабільність законодавства обумовлюється частими змінами у економічній, політичній та соціальній сферах життєдіяльності українського суспільства і держави. Це вимагає адекватного реагування, в першу чергу, законодавця, який змушений вносити необхідні зміни до законодавства. Вирішальне значення у відміченій діяльності Верховної Ради, як законодавця, відіграють результати реалізації нею контрольної функції, отримання, аналіз, узагальнення, оцінка даних та всебічної інформації щодо ситуації у відповідних сферах суспільного і державного життя, і, на основі цього, визначення ступеню та оптимальності законодавчого забезпечення тих чи інших суспільних відносин. Саме на основі результатів контрольної діяльності парламент робить висновки про необхідність прийняття відповідних законів чи внесення змін до вже чинних, про вдосконалення законодавчого регулювання відповідних суспільних відносин.

Одним із яскравих прикладів контрольної діяльності Верховної Ради у розглядуваному напрямі є здійснення нею функції парламентського контролю за реалізацією закону про вибори Президента України в процесі виборчої кампанії 2004 року. Верховна Рада, здійснюючі функцію парламентського контролю за реалізацією закону про вибори у процесі виборчої кампанії 2004 року по виборах Президента України, 07 вересня 2004 року утворила тимчасову спеціальну комісію з питань здійснення моніторингу реалізації закону України Про вибори Президента України. За результатами проведення голосування при виборах Президента України 31 жовтня 2004 року було виявлено ряд недосконалостей закону про вибори, зокрема, стосовно складання списків виборців, щодо порядку здійснення голосування по відкріпних посвідченнях та ін. Мали місце також численні випадки неналежного застосування членами виборчих комісій положень Закону України "Про вибори Президента України". Виявлені недоліки закону обумовили виникнення ряду проблем при проведенні виборчої кампанії. Так, в результаті недоліків законодавства про вибори щодо складання списків виборців багато із громадян дізналися, що не можуть проголосувати, оскільки їх немає у списках виборців. Ще з більшим подивом вони сприйняли інформацію про те, що з цих причин змушені звертатись до суду чи тервиборчкому. Через це більшість таких громадян не змогли реалізувати своє конституційне право голосу на виборах (ст. 69-71 Конституції України) 31.

Спостерігачі місії від СНД зазначили, що згідно з нормами закону про вибори дуже ускладнені механізми додаткового внесення громадян до списків виборців і організація роботи дільничних виборчих комісій. 32

Недосконалості законодавчого регулювання порядку голосування по відкріпних посвідченнях створили умови, за яких один і той ж громадянин України, що отримав таке посвідчення, мав можливість реалізувати своє право голосу декілька разів на різних виборчих дільницях. Нажаль, на практиці мали місце непоодинокі факти, коли громадяни скористались такою своєю можливістю. Мали місце також спроби голосувати за фальшивими відкріпними посвідченнями. 33

Цим був порушений такий важливий принцип виборчого права яким є принцип рівного виборчого права, що встановлений у ст.71 Конституції України та законодавстві про вибори. У день голосування 31 жовтня 2004 року загалом суди розглянули 45 тисяч скарг, що дало змогу своєчасно усунути відповідні порушення виборчого закону. 34

У результаті, на практиці, факти порушення законодавства про вибори стали однією із серйозних причин, що створили проблеми при реальному визначенні підсумків виборів.

Виявлені при проведенні виборів Президента у 2004 році недоліки виборчого законодавства, стали підставою для висновку про необхідність вдосконалення законодавства про вибори та розробки заходів, що мають запобігати у майбутньому допущенню аналогічних порушень. Проведені Верховною Радою України аналіз та узагальнення результатів реалізації законодавства про вибори під час голосування 31 жовтня 2004 року при виборах Президента України стали підставою для розробки парламентом ряду пропозицій щодо вдосконалення порядку реалізації виборчого законодавства та запобігання допущенню його порушень при проведенні другого туру голосування 21 листопада 2004 року. На основі цього, Голова Верховної Ради України В. Литвин направив листи Голові центральної виборчої комісії С. Ківалову та Голові Верховного Суду України В. Маляренку. У листі до Голови ЦВК глава парламенту зазначив, що до такого звернення його спонукали виняткові обставини. Насамперед численні випадки неналежного застосування членами виборчих комісій положень Закону України "Про вибори Президента України" під час проведення голосування 31 жовтня 2004 року, що ускладнювало, а часто й унеможливлювало реалізацію громадянами України їх конституційних прав. Про ці факти повідомляли народні депутати, а також ідеться у багатьох зверненнях громадян на адресу Верховної Ради України та у свідченнях міжнародних спостерігачів. В. Литвин наголосив: у разі повторення відхилень від Закону під час голосування 21 листопада 2004 року можливі непередбачувані наслідки.

Зважаючи на зазначене, Голова парламенту України звернувся до ЦВК із рядом пропозицій, які стали узагальненням суспільної позиції й отримали широку підтримку серед депутатського корпусу. Зокрема, було запропоновано: "невідкладно організувати та забезпечити виготовлення територіальними виборчими комісіями нових уточнених списків виборців для повторного голосування; при видачі виборцям дільничними виборчими комісіями відкріпних посвідчень вносити до них інформацію про серію, номер та дату видачі пред'явленого виборцем документа; фіксувати та узагальнювати у рішеннях відповідних виборчих комісій відомості про кількість виданих відкріпних посвідчень і кількість виборців, які отримали бюлетені за відкріпними посвідченнями; територіальним виборчім комісіям негайно передавати на ЦВК телеграфом (факсом) інформацію про підсумки голосування відразу після складання та підписання протоколу.

В. Литвин запропонував вивчити можливість реалізації такої ініціативи вносити інформацію про видане відкріпне посвідчення для повторного голосування (із зазначенням його номера, а також номера територіального виборчого округу та виборчої дільниці, дати та підпису члена виборчої комісії, засвідченого печаткою виборчої комісії) у пред'явлений виборцем документ, передбачений законом, на сторінці "особливі відмітки" або в іншому місці. А при внесенні виборця до списку виборців після пред'явлення ним документа з відміткою про видане відкріпне посвідчення погашати цей запис шляхом закреслення відбитку печатки дільничної виборчої комісії, що видала відкріпне посвідчення, проставлення дати погашення і підпису члена дільничної виборчої комісії.

З огляду на ймовірність повторення у другому турі виборів Президента України випадків відхилень від вимог закону, глава парламенту звернувся до Голови Верховного Суду з проханням сприяти організації роботи судів 21 листопада 2004 року в такому ж оперативному режимі, а також довести через виборчі комісії до відома виборців інформацію про місце розташування судів, що забезпечить своєчасний розгляд можливих скарг громадян". 35

Вдосконалюючи виборче законодавство з метою запобігання допущенню порушень, виявлених під час голосування 31 жовтня 2004 року, Верховна Рада України прийняла Закон, яким було заборонено здійснення голосування по відкріпних посвідченнях. Поряд із тим, на основі узагальнення виявлених недоліків виборчого законодавства, Верховною Радою були розроблені нові закони про вибори, що дало можливість, на більш високому рівні, здійснити законодавче регулювання відповідних суспільних відносин, уникнути багатьох із виявлених у процесі виборчої кампанії 2004 року порушень, при проведенні наступної виборчої кампанії у 2006 році щодо виборів до українського парламенту та виборів до органів місцевого самоврядування.

Таким чином, реалізація Верховною Радою України функції парламентського контролю щодо належної реалізації прийнятих нею законів та інших рішень виступає одним із важливих засобів втілення їх у життя. Парламент України, здійснюючі контроль за виконанням прийнятих ним законів, постанов та інших актів, перевіряє дотримання їх приписів всіма суб'єктами правовідносин у їх практичній діяльності.

Підсумовуючи вище викладене можна зробити висновок про те, що діяльність парламенту України по здійсненню контролю за виконанням чинних законів є найбільш всеосяжною, а тому її необхідно розглядати як один з основних напрямів контрольної діяльності Верховної Ради України. Подальше вдосконалення контрольної діяльності українського парламенту обумовлює необхідність, поряд із розвитком та підвищенням ефективності такої його діяльності у всіх визначених напрямах, приділення особливої уваги контролю за реалізацією законів, за ефективністю регулювання ними суспільних відносин, як найбільш всеосяжному напряму парламентського контролю.

З огляду на зазначене, особлива увага має бути приділена вдосконаленню законодавчої регламентації реалізації Верховною Радою України контрольної функції за виконанням законів та інших, прийнятих нею актів, як основного напряму парламентського контролю. При цьому особливо важливим є оптимальне вирішення найбільш принципових питань. Серед них зокрема:

- встановлення на конституційному рівні, що здійснення контролю за виконанням законів та інших, прийнятих Верховною Радою України актів, належить до виключної компетенції парламенту України;

- чітке визначення напрямів та меж компетенції контролю українського парламенту за виконанням законів України та інших рішень, що прийняті Верховною Радою.

Зазначене, водночас, обумовлює певні вимоги щодо фінансового, кадрового та іншого забезпечення контрольної діяльності Верховної Ради України у розглядуваному напрямі.