С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор економічних наук, професор
| Вид материала | Документы |
- С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 3090.43kb.
- С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 4637.05kb.
- Єпіфанов, ректор двнз «Українська академія банківської справи Національного банку України»,, 1134.49kb.
- Доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри «Фінанси І кредит» Севастопольського, 118.95kb.
- Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" економічних спеціальностей, 3134.39kb.
- Національний банк України Університет банківської справи нбу львівський інститут банківської, 208.22kb.
- Державний вищий навчальний заклад «українська академія банківської справи національного, 2462.21kb.
- Теоретико-методологічні засади формування стратегії соціально-економічного розвитку, 7143.04kb.
- А. В. Буряк метод финансовых коэффициентов как инстурмент оценки эффективности деятельности, 122.42kb.
- О.Є. Кузьмін доктор економічних наук, ну „Львівська політехніка, 53.07kb.
СОЦІАЛЬНО – ЕКОЛОГІЧНА ВІДПОВІДАЛЬНІСТЬ ПІДПРИЄМСТВ ЛІСОВОГО КОМПЛЕКСУ УКРАЇНИ
Інститут соціальної відповідальності у лісовому комплексі формується внаслідок тиску на підприємства з боку основних зацікавлених в його діяльності сторін (стейкхолдерів): споживачів, постачальників, інвесторів, персоналу, державних органів влади, суспільства в цілому. Практична доцільність соціальної відповідальності підприємств обумовлена необхідністю: підвищення «зеленого» та ділового іміджу підприємства; покращення управління персоналом, інвестиційної привабливості; управління ризиками та, як наслідок, зростання капіталізації та підвищення довгострокової економічної сталості функціонування підприємств.
Підприємства лісового комплексу, поряд із підприємствами хімічної, нафтогазової та видобувної галузей, є своєрідними провідниками соціальної відповідальності. Багато з дослідників відзначають прямий зв'язок між поточною глобальною кризою лісів та розвитком соціальної відповідальності в якості реакції на дану кризу. Поширення соціальної відповідальності є вимогою ринку та інструментом забезпечення довіри до продавців лісової продукції в тому, що вони не продають продукцію з деревини, яка заготовлена засобами, котрі ведуть до руйнування навколишнього природного середовища, а фінансова успішність підприємств лісового комплексу виходить не в наслідок отримання ними екологічної та соціальної антиренти.
Соціально – екологічна відповідальність підприємства – підхід до управління підприємством з інтеграцією заходів соціальної та еколоігчної спрямованості до основної діяльності підприємства, що виходть за межі створення прибутку та законодавчо встановлених соціальних стандартів у контексті підвищення добробуту суспільства та локальної громади зокрема, а також забезпечення сталого розвитку.
Соціальна відповідальність підприємства – добровільне зобов'язання підприємства переслідувати довгострокові суспільно корисні цілі в економічній, екологічній та соціальній сферах, пов'язаних з основною діяльністю підприємства, прийняті підприємством відповідно до законодавства та економічних умов.
Слід відмітити, що вагоме місце в соціальній відповідальності лісового комплексу займає система лісової сертифікації. Сертифікація лісів є визнаним механізмом впровадження принципів сталого розвитку в лісове господарство. У цивілізованих країнах вона вже активно діє як багатогранний процес узгодження інтересів суб'єктів лісокористування. Економічне значення даного інструменту лісової політики зростає у випадку її спрямування на завоювання зовнішніх ринків. Проте стимулюючим чинником екологічної сертифікації лісів України є неадекватне лісове законодавство. Формування та зростання ринку екологічно вибагливих споживачів «екологічно чистої» продукції призвели до необхідності здійснення лісової сертифікації, що підтверджувало б надійність, екологічну «чистоту» та конукрентоспроможність лісової продукції та лісогосподарських послуг. Так, сертифікація почала відчутно впливати на конкурентоздатність підприємств, потоки лісопродукції та кон’юнктуру, особливо на екологічно чутливих ринках.
Необхідно констатувати, що універсальної та ефективної методики реалізації соціальної відповільності як в лісовому комплексі, так і в інших галузях економіки досі не існує. Загальносвітові методики формування соціальної відповідальності не можуть бути повністю скопійовані на сучасному етапі для вітчизняних підприємств через існуючі відмінності в оціночній базі результативності економічної діяльності підприємств, специфічні природнокліматичні умови існування лісових територій радіоактивного забруднення навколо ЧАЕС, відсутність розвинутих інститутів ринкової економіки, а також єдиного трактування поняття соціальної відповідальності.
Підприємства – суб'єкти лісового комплексу можуть одночасно через підвищення рівня власної соціальної відповідальності сприяти формуванню більшого радіусу довіри до підприємства, тісноті соціальних взаємозв'язків з більшою кількістю стейкхолдерів та, як наслідок, соціального капіталу підприємства. Для досягнення такого ефекту підприємства можуть використовувати технології маркетингового спрямування. У свою чергу, соціальний капітал підприємства визначається як цінність, що створюється підприємством через соціальні відносини, як всередині підприємства, так і ззовні. Або ж соціальний капітал можна представити як сукупність реальних або потенційних ресурсів, що пов'язано з володінням сталою мережою соціальних зв'язків.
Необхідно констатувати, що в Україні існує реальна необхідність впровадження та розвитку соціально – екологічної відповідальності, а також лісової сертифікації на підприємствах лісового комплексу.
Мішеніна Г.А.
Сумський державний університет
РЕОРГАНІЗАЦІЯ ВЛАСНІСНОГО СТАТУСУ ЛІСОВИХ РЕСУРСІВ ЯК ПЕРЕДУМОВА РОЗВИТКУ ЛІСОГОСПОДАРСЬКОГО ПІДПРИЄМНИЦТВА ЕКОЛОГІЧНОГО СПРЯМУВАННЯ
Успішний розвиток лісогосподарського підприємництва на еколого-економічних засадах передбачає формування належного іституціонально-правового та ринкового середовища в лісоресурсній сфері, що виступає передумовою забезпечення суб’єктів підприємницької діяльності свободою економічного вибору та одночасно визначає ступінь їх екологічно-соціальної відповідальності за господарську діяльність у системі лісогосподарювання.
Дослідження проблеми створення та організації сприятливого навколишнього середовища для розвитку підприємницьких ініціатив у лісовому господарстві свідчить, що найбільш гострою проблемою на шляху до створення умов розвитку підприємництва екологічного спрямування в лісоресурсній сфері є статус суб'єктів лісових відносин – приватизована лісова економіка і відстале лісове господарство, які не можуть бути рівноцінними «гравцями» на «інституційному полі» [1]. Ці проблемні питання зумовлюють розроблення нових моделей системи лісоуправління, важливою складовою якої є інститут власності на лісові ресурси. Законодавче врегулювання питань та суперечностей щодо власнісного статусу є центральним моментом розвитку лісогосподарського підприємництва екологічного спрямувння, який визначає в кінцевому підсумку різні організаційно-правові форми господарювання (підприємництва), багатоукладність лісового господарства. Виходячи з цього реформуванню насамперед підлягають системи управління та права власності на земельні ділянки лісового фонду і лісові ресурси. Назріла необхідність чітко визначити ліс як об’єкт права власності з цивільно-правовими відносинами, які варто відобразити у Лісовому кодексі України. Адже приватна власність, будучи джерелом доходів для власника і основою, що забезпечує його незалежну поведінку, служить потужним стимулом до високоефективної діяльності тих суб’єктів господарювання, що безпосередньо розпоряджаються власністю, тобто виступають справжніми господарями.
Уявлення про загальну картину щодо форм власності на ліси в розрізі окремих країн дають такі дані: питома вага приватних лісів у загальній лісовій площі в Україні становить близько 1%, а, наприклад, в Швеції – 78%, США – 72,3 %, Австрії – 43,5 %, Чехії – 21 % [2]. Першим кроком у напрямку реформування прав власності на ліси можна вважати положення Земельного кодексу України (глава 11, стаття 56), згідно з яким за рішенням органів місцевого самоврядування і органів виконавчої влади можуть безкоштовно або на платній основі передаватися у власність замкнуті земельні ділянки лісового фонду загальною площею до 5 га у складі сільських угідь, фермерських та інших господарств.
У зв’язку з необхідністю формування конкурентного середовища у сфері лісокористування та лісовідтворення, а також з метою посилення фінансової самодостатності лісових господарств актуалізується проблема інституціалізації реформування відносин власності на лісові ресурси за такими напрямками:
- корпоратизація державного сектору лісового господарства, передача частки лісового фонду у власність територіальних громад;
- перехід захисних лісових насаджень до власників сільськогосподарських угідь, що буде сприяти підвищенню ефективності агролісомеліоративних заходів та вирішенню відповідних фінансових проблем;
- формування орендних відносин, пов’язаних з використанням сировинних, екологічних та соціальних функцій лісів на окремих ділянках лісового фонду;
- збільшення площі замкнених лісових ділянок у межах сільськогосподарських підприємств, які можуть передаватися у приватну власність.
Але варто сказати, що значення інституту приватної власності в сучасних умовах не слід абсолютизувати. Підприємець необов’язково повинен бути власником засобів виробництва, капіталу, його головною функцією є управління власністю. Така позиція окреслює можливості розвитку державно-приватного партнерства у лісовому господарстві.
Таким чином, розвиток підприємництва в лісоресурсній сфері в цілому залежить не лише від існування приватної власності на ліси, існують й інші внутрішні мотиви та стимули ефективної та активної еколого-економічної діяльності суб’єктів лісогосподарювання. Формування інституціональних умов розвитку лісогосподарського підприємництва екологічного спрямування передбачає не стільки наявність приватної власності на лісові ресурси, скільки прозорості у лісових відносинах, що сприятиме зменшенню невизначеності, створенню стійкого економічного середовища у сфері лісогосподарювання, формування у суб’єктів підприємницького лісогосподарювання очікувань щодо результатів їх діяльності та відносин з іншими економічними суб’єктами.
- Козырева Г. Б. Социально-экономические последствия лесной политики современной России : [монография] / Г. Б. Козырева. - Серия «Научные доклады : независимый экономический анализ». – Москва : МОНФ, 2007. - 248 с.
- Степаненко М. А. Напрямки структурної перебудови розвитку лісоресурсного комплексу України : автореф. дис. на здобуття наук. ступеня канд. екон. наук : спец. 08.00.06. «Економіка природокористування і охорони навколишнього середовища» / М.А.Степаненко. - Київ, 2008. - 20 с
Мішеніна Н. В.
Сумський державний університет
ІНТЕГРОВАНЕ УПРАВЛІННЯ СТАЛИМ РОЗВИТКОМ ПІДПРИЄМСТВА
Підприємство як соціально – еколого – економічна система характеризується як відкрита система, так як спостерігаєтся зв'язок між організацією економічної, екологічної та соціальної діяльності, а також з інституціональним середовищем, регіональними, галузевими підсистемами господарського механізму. При цьому соціально – еколого – економічна система підприємства складається з певної кількості взаємопов'язаних елементів (складових), які виконують різноманітні організаційно – економічні функції. Це вимагає комплексної оцінки господарювання та інтегрованого управління сталим розвитком підприємства.
Інтегроване управління розвитком підприємства включає наступні основні складові: організаційно – інституціональну складову стабілізації розвитку; управління організаційно – технічним та соціально – еколого – економічним рівнем виробництва, систему управління знаннями. Кожна складова характеризується не тільки своїм специфічним складом завдань і цілей, а й складом інструментів, які визначають ефективність вирішення цих завдань.
Довготривалий соціально-економічний розвиток підприємства передбачає постійне вирішення поточних соціально – економічних та екологічних проблем і завдань, тобто забезпечення сталого функціонування підприємства в поточному періоді. Стале функціонування підприємства має на увазі не тільки отримання стабільної норми прибутку, але й розуміння того, що саме відбувається на підприємстві, наявність формальної системи управління, що включає в себе систему реакцій на непрогнозовані ситуації і відхилення. Наявність певного набору норм, правил і вимог, відповідно до яких підприємство функціонує як господарюючий суб'єкт, є необхідною умовою для сталого розвитку підприємства. Умовно ці правила можна підрозділити на дві категорії - зовнішні правила (законодавство), тобто ті, на які підприємство не може вплинути, і правила внутрішні - ті, які підприємство створює для досягнення максимальної ефективності господарювання. Основною метою етапу організаційно – інституціональної стабілізації є визначення та формалізація основних процесів управління підприємством, формування єдиного в рамках підприємства інформаційного простору. Завдання даного етапу - забезпечення гармонійної і сталої роботи підприємства на основі використання максимально достовірного прогнозу змін зовнішнього середовища (інституціональних факторів і умов).
Управління організаційно – технічним рівнем та соціально – еколого –економічним рівнем розвитку підприємства передбачає наявність цільових значень, визначення напрямків в розвитку підприємства. Організаційний механізм впровадження тих чи інших ідей може здійснюватися повністю самостійно, або навпаки, цілком покладаючись на компетентність зовнішніх консультантів. Основними формами механізму впровадження організаційних та управлінських новацій можуть бути наступними:
-формування групи впровадження організаційних новацій на постійній основі;
-формування тимчасових команд на конкретні проекти;
-залучення консультантів, які пропонують оптимальну форму впровадження.
Управління знаннями - етап організаційного розвитку підприємства, який передбачає структуроване (формалізоване) управління знаннями. Під управлінням знаннями розуміється певне інтегральне знання, практичний досвід, вміння організації створити свій власний інтелектуальний продукт, послугу, яке виходить за рамки знань та досвіду окремих співробітників підприємства (керівника, спеціаліста).
Для того, що пов'язати стратегічні цілі сталого розвитку підприємства, та поточні (оперативні) дії, доцільно використовувати збалансовану систему показників (Роберт Каплан та Девід Нортон розробили збалансовану систему показників у 1990-их роках), побудовану з урахуванням економічних, соціальних та екологічних параметрів розвитку, що дозволить безперервно відслідковувати фактори, які впливають на ефективну діяльність підприємства. Збалансована система показників повинна бути адаптована до галузевої специфіки виробництва.
Мотосова Е.А.,
ООО «Межрегиональный центр экологического аудита и консалтинга»,
г. Москва
К ВОПРОСУ О СОВЕРШЕНСТВОВАНИИ МЕХАНИЗМА ОБЕСПЕЧЕНИЯ ЭКОЛОГИЧЕСКИ УСТОЙЧИВОГО РАЗВИТИЯ: ЭКОНОМИЧЕСКИЕ И ПРАВОВЫЕ АСПЕКТЫ
В 2011 году исполняется 20 лет, как начал широко внедряться экономический механизм природопользования [1]. В начале этого периода были разработаны нормативы платы за природные ресурсы и их использование, ставки платежей за загрязнение окружающей среды, был проведен широкомасштабный эксперимент по апробированию этих подходов на практике. Была заложена необходимая правовая и нормативная база по внедрению экономического механизма природопользования. Это стало возможным в результате большого научного задела, созданного такими учеными как Хачатуров Т.С., Гофман К.Г., Лукьянчиков Н.Н., Балацкий О.Ф., Гусев А.А., Мельник Л.Г. и др. Однако, как показала практика, отдельные элементы экономического механизма природопользования, такие как взимание платежей за негативное воздействие на окружающую среду, система финансирования природоохранной деятельности, внедрение принципов экологического налогообложения требуют своего развития и совершенствования. Речь идет также о реализации на практике рентного подхода в налогообложении, подключить ренту к экономическому механизму природопользования. Как показывает анализ, существующая налоговая система в значительной мере носит фискальный характер и не играет стимулирующей роли в сфере рационального природопользования. Стимулировать снижение загрязнения окружающей среды призваны экологические налоги и платежи. Существующая деформация механизма природопользования приводит к ситуации, в результате которой, с одной стороны, ухудшаются результаты хозяйственной деятельности предприятий в связи с экологическими издержками на охрану окружающей среды, а с другой - происходит скрытое субсидирование загрязнений за счет экономии на затратах по предотвращению загрязнений.
Реформа системы налогообложения должно обеспечить такие условия хозяйствования, которые позволят как минимум возмещение экологических затрат на проведение природоохранных мероприятий. В качестве объектов налогообложения можно принять, например, использование «грязных» технологий или производство экологически опасной продукции. Экономическое стимулирование рационального использования природных ресурсов можно стимулировать за счет установления налогов на потребление топливно-энергетических и других материальных ресурсов сверх установленных нормативов и стандартов.
Для стимулирования ресурсо- и энергосбережения необходимо установить удельные показатели на потребление топливно-энергетических и других материальных ресурсов на единицу продукции с учетом видов производства и экономической активности, а также ввести налог за сверхнормативное потребление указанных ресурсов. В результате этого средние затраты на производство единицы первичного природного сырья уменьшаются. В этих условиях предприятия, допускающие перерасход топливно-энергетических и других материальных ресурсов сверх установленных нормативов, должны возместить обществу упущенную выгоду в результате удорожания первичного природного сырья. Тем самым установление экологических налогов и платежей, а также налогов на сверхнормативное потребление ресурсов будет стимулировать экологическую модернизацию производства и переход на наилучшие доступные технологии.
В тоже время развитие механизма экологически устойчивого развития предполагает также формирование справедливого с точки зрения экономических отношений рынка в части обеспечения равных экономических условий в конкурентной борьбе. Этого можно достичь за счет изъятия природной ренты, как не заработанного дохода в результате эксплуатации лучших природных ресурсов по качеству, местоположению, естественным и экологическим условиям производства. Природная рента должна стать основным источником доходной части бюджета и роста общественного благосостояния народа. В результате этого возникнут условия, стимулирующие повышение эффективности производства и обеспечивающие справедливое распределение благ, получаемых от использования природных ресурсов. Введение природно-ресурсного рентного налога позволит перейти на более совершенные социально-экономические отношения в обществе, реализуя многовековую идею о праве каждого члена общества на природные ресурсы и на равную долю благ, получаемых от них. Природная рента может быть определена расчетным путем или посредством аукционных торгов на основе сумм, которые готовы платить физические или юридические лица за право пользования природными ресурсами. Расчётным путём природная рента определяется как разность между прибылью, остающейся в распоряжении предприятия после уплаты предлагаемых нами налогов (платежей), и нормальной прибылью, обеспечивающей развитие данного производства в рыночных условиях хозяйствования.
В широком понимании рента - доход, получаемый без труда и предпринимательской деятельности. Природная рента – блага, созданные природой. Гражданская рента – доход от платы за используемые природные ресурсы (природная рента в денежном выражении) [2].
Переход на новую систему налогообложения позволит обеспечить: а) формирование отношений граждан к природным ресурсам своей страны как к собственному богатству; б) превращение природной ренты в основной источник доходной части бюджета; в) рост общественного благосостояния народа за счёт природной ренты; г) создание материальных стимулов каждого гражданина в результатах своего труда; д) увеличение поступлений в государственный бюджет; е) улучшение среды обитания за счет формирования устойчивого финансирования природоохранной деятельности; ж) создание справедливого и социально ответственного общества.
Следует отметить, что в настоящее время в России в рамках совершенствования нормативно-правового регулирования природопользования в части платы за природные ресурсы и платы за негативное воздействие на окружающую среду рассматривается вопрос о введении платы за воздух. Такой законопроект внесен в Государственную Думу Российской Федерации в 2010 году. Согласно данному законопроекту атмосферный воздух приравнивается к природным ресурсам, таким как вода и полезные ископаемые, а за его использование промышленными предприятиями в технологических процессах должна взиматься плата. Проект закона «О внесении изменений в федеральный закон "Об охране атмосферного воздуха" и отдельные законодательные акты РФ» был внесен в нижнюю палату российского парламента Липецким областным советом депутатов. В частности, законопроектом предлагается внести во вторую часть Налогового кодекса поправки, предусматривающие плату за потребление атмосферного воздуха юридическими лицами для производственных нужд, а также за выдачу разрешения на это. В действующий федеральный закон "Об охране атмосферного воздуха" предлагается внести положения о нормативах и предельно допустимом потреблении атмосферного воздуха юридическими лицами, а также о плате за это потребление. Следует учитывать, что в настоящее время российское природоохранное законодательство подробно регламентирует порядок использования компонентов природной среды. Так, использование воды и плата за это регламентируются Водным кодексом Российской Федерации, порядок пользования недрами - законом "О недрах", существуют законы, касающиеся порядка использования животного мира, растительных ресурсов. Кроме того, федеральный закон «Об охране окружающей среды» (2002 г.) устанавливает, что использование природных ресурсов должно оплачиваться, а вред окружающей среде - возмещаться. Однако в настоящее время можно отметить отсутствие единого правового подхода и пробел законодательства в части потребления атмосферного воздуха как компонента природной среды. Вместе с тем атмосферный воздух - жизненно важный компонент окружающей среды - интенсивно эксплуатируется в процессе хозяйственной деятельности. Атмосферный воздух необходим для сжигания твердого, жидкого и газового топлива в любых технологических процессах. Образующиеся при этом выбросы парниковых газов играют ведущую роль в формировании совокупного выброса парниковых газов в стране. По имеющимся данным антропогенные выбросы парниковых газов в России в 2007 году составили 2,19 млрд. тонн эквивалента СО2, а для сжигания ископаемого топлива на промышленных объектах в 2007 году было использовано около 5,81 млрд. тонн атмосферного воздуха. Таким образом, изъятие атмосферного воздуха и выделение парниковых газов в процессах горения для производственных нужд осуществляется коммерческими юридическими лицами, а лесовосстановление и воспроизводство лесов, которые поглощают парниковые газы, обеспечивается органами государственной власти, органами местного самоуправления. Таким образом, принятие законопроекта можно рассматривать в системе по оценке ассимиляционного потенциала территории, что позволит создать экономические условия для совершенствования технологических процессов и снижения выбросов парниковых газов.
Очевидно, что такую плату в порядке эксперимента можно установить для наиболее крупных потребителей атмосферного воздуха и его загрязнителей. В соответствие с Государственным докладом «О состоянии и об охране окружающей среды Российской Федерации в 2009 году» крупнейшими источниками загрязнения атмосферного воздуха являются предприятия металлургического комплекса и электроэнергетики, табл. 1.
Таблица 1 - Динамика выбросов загрязняющих веществ крупнейшими источниками загрязнения атмосферного воздуха в Российской Федерации, тыс. т
| Предприятие | 2006 г. | 2007 г. | 2008 г. | 2009 г. |
| 1987,2 | 1990,1 | 1956,7 | 1949,8 |
| 337,3 | 306,2 | 373,5 | 313,7 |
| 335,8 | 335,0 | 315,3 | 290,0 |
| 316,3 | 308,3 | 280,5 | 289,1 |
- Мамин Р.Г. История перехода на экономические методы охраны окружающей среды в Российской Федерации. В кн.: Кто есть кто в экономике природопользования. Энциклопедия. Под ред. Лукьянчикова Н.Н. и др. М.: ЗАО «Издательство «Экономика», 2009, с. 64-68.
- Разовский Ю.В. Горная рента: экономика и законодательство. - М.: Экономика, 2000.
Петровська С.А.
Сумський державний університет