С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор економічних наук, професор

Вид материала

Документы

Содержание Взаимосвязь экономической и экологической стратегий предприятия Екологічний сталий ланцюг поставок як інструмент сталого розвитку Екологізація економіки як передумова досягнення сталого розвитку

Подобный материал:

• С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 3090.43kb.
• С. М. Козьменко проректор двнз «Українська академія банківської справи нбу», доктор, 4637.05kb.
• Єпіфанов, ректор двнз «Українська академія банківської справи Національного банку України»,, 1134.49kb.
• Доктор економічних наук, професор, завідувач кафедри «Фінанси І кредит» Севастопольського, 118.95kb.
• Курс лекцій Для студентів освітньо-кваліфікаційного рівня "бакалавр" економічних спеціальностей, 3134.39kb.
• Національний банк України Університет банківської справи нбу львівський інститут банківської, 208.22kb.
• Державний вищий навчальний заклад «українська академія банківської справи національного, 2462.21kb.
• Теоретико-методологічні засади формування стратегії соціально-економічного розвитку, 7143.04kb.
• А. В. Буряк метод финансовых коэффициентов как инстурмент оценки эффективности деятельности, 122.42kb.
• О.Є. Кузьмін доктор економічних наук, ну „Львівська політехніка, 53.07kb.

Обґрунтування складових механізму управління якістю навколишнього середовища


Актуальність. Сталий розвиток економіки безпосередньо пов’язан з забезпеченням якості навколишнього середовища. Стан еволюцій в країні досяг тієї межі, коли якість сучасного навколишнього середовища може досягти критичного стану. Щорічно підприємства "викидають" близько 3 - 3,5 млн. т відходів І-го класу небезпеки (за євростандартами). Кількість підприємств, які забезпечують викиди токсичних речовин перевищує 2500[7]. Це відбувається через низьку інвестиційну активності у природоохоронну діяльність, високу концентрацію виробництва в окремих промислових регіонах, що призводить до збільшення викидів шкідливих речовин, твердих відходів, що обумовлює потребу в формуванні ринкового механізму та застосуванні таких інструментів, які сприятимуть покращенню якості навколишнього середовища в складній економічній системі «людина – навколишнє середовище».

Аналіз досліджень та публікацій. Теоретичні та методичні основи впливу економічних механізмів на регулювання природоохоронної діяльності досліджені багатьма вченими, а саме Александров І.О. [1], Садєков А. А. [2], Синякевич І.М. [3], Харічков С.К. [4], Буркинский Б.В. [4] та інші.

Проте недостатньо уваги приділено впливу ринкового механізму на поліпшення навколишнє середовище. Тому метою роботи є обґрунтування необхідності ринкового механізму управління якістю навколишнього середовища.

Основна частина. В регулюванні ринкової економіки та забезпеченні її ефективного функціонування важлива роль належить державі, особливо в галузі природокористування, де спектр її дій від адміністративних методів до формування інституціональних умов.

Інституціональний механізм регулювання соціально - економічних процесів є сукупність інститутів, тобто елементів соціальної структури суспільства, форм організації та регулювання їх за допомогою закріплення норм та правил[5]. Одним із інституціональних механізмів, які виконують державне регулювання та управління природоохоронною діяльністю є ринковий механізм, який направлений на забезпечення асиміляційного потенціалу навколишнього середовища.

Удосконалення такого механізму в екологічній сфері передбачає формування ринку для одиниць забруднення, дозволяючи фірмам купувати, продавати, торгувати або перерозподіляти права на забруднення. Цей підхід базується на первинному розподілі дозволів на забруднення. Організації можуть сильно знизити забруднення, за що вони отримують компенсацію, що є основою дотримання стандарту частково використанням очисного устаткування, а частково купуючи в інших фірм права на викиди. Тобто спочатку визначаються допустимі масштаби впливу на навколишнє середовище, потім розподіляють дозволи. Органи управління стежать за тим, щоб загальний вплив на навколишнє середовище не збільшився.

Іншими немало важливими інструментами механізму управління якістю навколишнього середовища є: державне обмеження; екологічні податки; видатки на відтворення навколишнього середовища; субсидії та стимулювання, а також компенсаційні схеми. Таким чином, сукупність цих інструментів водночас реалізує економічні та соціальні завдання із поліпшення якості навколишнього середовища, враховуючи приховану вартість, що включає завдану навколишньому середовищу шкоду у вигляді відходів, забруднення ґрунту тощо[6].

Таким чином, ринковий механізм управління якістю навколишнього середовища допоможе знизити витрати на його збереження через оптимальне використання ринкових інструментів.

Проте головними важелями формування механізму управління якістю навколишнього середовища є: забезпечення сталого використання ресурсів та управління процесами забруднення; балансування економічних, соціальних завдань навколишнього середовища в контексті потреб та політики сталого розвитку; дає підґрунтя для використання підприємствами очисних новітніх технологій; імплементування принципу платежу забруднювачів та платежу споживачів, визначив цим так звану «правильну ціну»[6].

Висновок. Головною метою формування механізму управління якістю навколишнього середовища є перевлаштування національної економіки на раціональне використання природних ресурсів через застосування новітніх технологій та перебудову системи управління викидами.

1. Александров И.А. Экономический рост и окружающая среда (введение в методологию измерения и анализа). / Александров И.А. - Донецк: ИЭП НАН Украины, 1996. - 158 с.
   
2. Садеков А. А. Механизмы эколого-экономического управления предприятием: Монография/ Садеков А. А. – Х.: Издательский дом «ИНЖЭК», 2004. - 224с.
   
3. Синякевич І.М.Інструменти екополітики: теорія і практика (рукопис)/. Синякевич І.М – Львів: УкрДЛТУ. – 2002. – 226 с
   
4. Харичков С.К. Экономико-экологические основы регионального природопользо вания и развития./Буркинский Б.В., Степанов В.Н., Харичков С.К. // – Одесса: Феникс, 2005. – 575с
   
5. Дементьєв В.В. Проблемы современной экономики и институциональная теория: Монография / В.В. Дементьев, P.M. Нуреев. - Донецк : ДонНТУ, 2009. – 500с
   
6. Market-based instruments for environmental policy. – European Environmental Agency. Brussels, 2005. – 120p
   
7. Державний комітет статистики України. - [электронний ресурс]. – Режим доступа: ссылка скрыта
   

Лопачук О.Н., Босая В.В.

Белорусский государственный экономический университет


ВЗАИМОСВЯЗЬ ЭКОНОМИЧЕСКОЙ И ЭКОЛОГИЧЕСКОЙ СТРАТЕГИЙ ПРЕДПРИЯТИЯ


В последние годы в Республике Беларусь усилилось внимание к стратегическому планированию, которое достаточно активно стало развиваться с 90-х гг. ХХ в. как на макро-, так и на микроуровнях. Формирование системы стратегического управления и планирования особенно актуально для стран, находящихся в условиях перехода к рыночной экономике, что связано с необходимостью обоснования траекторий развития различных систем, в том числе экономико-экологических.

Стратегия представляет собой детальный комплексный план управленческих действий, предназначенный для того, чтобы обеспечить достижение долговременного успеха предприятия. Разработка и выбор стратегии должны обосновываться обширными исследованиями и достоверными данными. Поскольку предприятие является сложной и многофункциональной системой, то, кроме стратегии предприятия как единого целого, вырабатываются такие функциональные стратегии, как стратегия маркетинга, финансово-экономическая стратегия, организационно-техническая стратегия, социальная и экологическая стратегия. С помощью функциональной стратегии обозначается направление деятельности той или иной функциональной службы в рамках общей стратегии предприятия. Их задача – достижение и укрепление специфических компетенций, обеспечивающих стабильное положение предприятия на рынке.

В документально оформленную экологическую стратегию в целях эффективной и своевременной её реализации целесообразно включить два блока документов.

1. Концепцию экологической стратегии – документально выраженное представление о желаемом будущем состоянии системы обеспечения экологической безопасности и системе мер и ресурсов, используемых для приближения этого будущего.

2. Стратегический план экологического развития – комплект документов по реализации стратегии. Это может быть набор стратегических программ, проектов и двух-, трёхгодичный план мероприятий по достижению экологической безопасности.

При разработке концепции стратегии развития предприятия очень часто преобладает подход, при котором экологические требования учитываются только в той мере, в какой они обусловливаются государственными предписаниями, нормативами и запретами («пассивная» экологическая стратегия). Подобная оборонительная экологическая стратегия соответствует классическому экономическому взгляду, согласно которому охрана природы важна лишь как ограничение, устанавливаемое извне. В этом случае предприятие нередко в полном объеме использует нестыковки и противоречия законодательства по охране природы, что, с одной стороны, влечет за собой ухудшение состояния окружающей среды, а с другой стороны, увеличивает риск финансовых потерь (штрафы) для предприятия и утраты его положительного имиджа.

Вместе с тем, предприятия могут следовать и наступательной («активной») экологической стратегии. Она предполагает попытку изменения в соотношении экономических и экологических целей предприятия и нацелена на преодоление эколого-экономических противоречий, а мероприятия по охране окружающей среды понимаются как возможность изменить продукты и процессы производства на предприятии таким образом, чтобы достичь взаимодополняемости экологических и экономических целей. В этом случае предприятие может формировать и наращивать стратегический экологический потенциал (посредством эффективного экологического позиционирования) в качестве самостоятельной целевой установки.

Для разработки стратегического плана значимость и приоритетность экологических мероприятий представляется целесообразным выявить путем ранжирования экологических аспектов по таким критериям, как масштабность, управляемость, затратность, срочность. Масштабность может быть определена по валовым объемам образования загрязняющих веществ, количеству источников загрязнения, площади нарушенных земель и т.д. Управляемость характеризуется наличием или отсутствием разрешительных документов, а также уровнем отклонения от установленных лимитов по выбросам, сбросам и обращению с отходами. Затратность может быть оценена удельной величиной затрат на единичное уменьшение уровня воздействия. На характеристики срочности оказывают влияние фоновое загрязнение окружающей среды, а также мнения и требования заинтересованных сторон (поставщики, потребители, инвесторы, акционеры и т. д.). Таким образом, к наиболее приоритетным могут быть отнесены, например, мероприятия высокой и средней срочности, требующие малых и средних затрат, нацеленные на снижение значительного воздействия на окружающую среду.

1. Бородин А.И. Эколого-экономическое управление предприятием в эффективной экономике / Вестн. моск. ун-та. Сер.6. Экономика. – 2007. – №1. – С.88-113.
   
2. Любанова Т.П., Мясоедова Л.В., Олейникова Ю.А. Стратегическое планирование на предприятии : учебное пособие для вузов. – 2-е изд., перераб. и доп. Серия «Экономика и управление». – М. : ИКЦ «МарТ», 2009. – 400 с.
   
3. Суша Г.З. Экономика предприятия: учеб. пособие/Г.З.Суша. – М.: Новое знание,2003. – 384 с.
   

Маценко А.М., Хижняк М.

Сумский государственный университет


Экологические критерии экономической безопасности водопользования


В зарубежной и отечественной практике, а также в научной сфере достаточно много внимания уделено эколого-экономической безопасности водопользования, которая обуславливается с одной стороны максимальным использованием экоуслуг водных ресурсов для устойчивого экономического роста, а с другой – сохранением и достаточным воспроизводством водных ресурсов. На практике достигнуть такой гармонии достаточно тяжело в силу сложности взаимосвязей между подсистемами водных экосистем.

Известно, что экологически ненормированный рост объёмов потребления качественной воды в итоге приводит к значительному маржинальному удорожанию воды необходимого качества в связи с усложнением ее искусственной очистки. Возрастающий дефицит пресной воды способствует переходу к управлению водными ресурсами, в основе которого лежат преимущественно механизмы положительной обратной связи (изменение параметров гомеостаза системы). С целью снижения затрат на водоподготовку в развитых странах мира максимально задействуют природный потенциал. Для этого научно обосновано структурируют территорию бассейнов с целью минимизации загрязнения поверхностных и подземных источников воды и максимизации воспроизводственного потенциала водных экосистем.

Стратегии интегрального управления водными ресурсами кроме развития технико-экономических методов экономии воды (стимулирование перехода на маловодные и безводные технологии, опреснение соленой воды и т. д.) все чаще основываются на эколого-экономических методах (восстановление природной структуры бассейна, сохранение биоразнообразия и т.п.), ориентированных на устойчивое водопользование. Реализация подобной стратегии позволяет значительно экономить на затратах на водоподготовку, поскольку в случае качественной природной очистки затраты идут исключительно только на обеззараживание воды (опыт Великобритании). Для безопасного функционирования водного бассейна важно нормировать и антропогенную нагрузку на него. Считается, что задействовать для технологических целей без серьезных экологических последствий можно около 10-40% годового стока источника [1-3], в зависимости от величины водного объекта (малые, средние, большие реки). По нашему мнению, в этот лимит целесообразно включить как воду, которую могут приобретать и отбирать водопользователи, так и воду, гипотетически необходимую для разбавления неочищенных стоков до безопасных концентраций. Такой подход значительно упростит процедуры управления водными ресурсами и будет способствовать более безопасному водопользованию.

Указанные экологические ограничения обуславливают формирование рынка воды, субъектами которого с одной стороны выступает государство, в лице муниципальных и коммунальных организаций в сфере водопользования, а с другой водопользователи (субъекты хозяйствования и домохозяйства). При этом следует различать два совершенно разных рынка – конкурентный (государство - субъекты хозяйствования) и социально-экономический (государство - население). Объектом рынка пресной воды из поверхностных источников и одновременно товаром должны выступать уже указанные 10-40% среднегодового стока. Как показывает мировой опыт, наилучшее распределение природных ресурсов обеспечивается на основе рынка лицензий, которыми может торговать как государство, так и водопользователи между собой в случае недоиспользования приобретенных объемов воды или с целью привлечения дополнительных средств от экономии воды в результате перехода на более совершенные технологии. Рыночное (конкурентное) формирование цены на водные ресурсы является своеобразным мотивирующим к рационализации водопользования фактором.

С учетом экологических ограничений, регионы со значительными потребностями в водных ресурсах могут их компенсировать за счет водных ресурсов из подземных источников (временно), доставкой воды из соседних регионов, а также с помощью государственных программ, способствующих переходу на наилучшие технологии экономии воды. Естественно нужно предусмотреть механизмы сверхлимитного отбора, но только на основе принципа «загрязнитель платит», т.е. компенсационные платежи, штрафы и т.п. должны изыматься исключительно с прибыли предприятия-деструктора, а не закладываться в себестоимость продукции («потребитель платит»). В случае же необходимости использования водных ресурсов для общественных целей свыше экологически обоснованных норм необходимо внедрить в практику принцип «все общество платит» путем учета затрат на восстановление и поддержание водных экосистем в налогах для населения и субъектов хозяйствования.

1. Оценка допустимых изъятий стока в бассейнах малых рек: основные методические положения / [В. И. Данилов-Данильян, М. В. Болгов, В.Г. Дубинина и др.] // Водные ресурсы. — Т. 33, №2. — 2006. — C. 224—238.
   
2. Демиденко А. Що є цілями сталого розвитку водних ресурсів України та чи можна виміряти рух в їх напрямку? / А. Демиденко // Стратегія забезпечення сталого розвитку України : матеріали Міжнар. наук.-практ. конф., 20 травня 2008 р. — К. : РВПС України НАН України, 2008. — Ч. 2. —С. 19—21.
   
3. Яцик А. В. Водогосподарська екологія : у 4 т., 7 кн. — К. : Генеза. — Т.3, кн. 5. — 2004. — 496 с.
   

Мащак Н.М.

Національний університет «Львівська політехніка»


ЕКОЛОГІЧНИЙ СТАЛИЙ ЛАНЦЮГ ПОСТАВОК ЯК ІНСТРУМЕНТ СТАЛОГО РОЗВИТКУ


Керівники багатьох держав під тиском екологів, помітили проблему споживання ресурсів, що посилювалось, і влітку 1992 року в Ріо-де-Жанейро на Конференції ООН з навколишнього середовища, порушили питання, пов’язані з впливом на навколишнє середовище високорозвинутих держав. Було проаналізовано, які наслідки може принести для природи постійно прогресуюча глобалізація. Під час цього з’їзду було розроблено 27 принципів екологічно коректної поведінки подальшого користування середовищем і природними ресурсами. Ці рекомендації названо загальним принципом сталого розвитку [1].

Принцип сталого розвитку знаходить своє відображення у наступних твердженнях:

• запобігання забрудненням;
  
• ліквідація забруднень у джерела;
  
• відповідальність винного за забруднення;
  
• ефективність, тобто досягнення цілей охорони середовища з найменшими витратами [2].
  

Логістика, координуючи і інтегруючи фази і процеси, що відбуваються як на окремому підприємстві, так і між фірмами, з метою гарантування споживачу відповідного продукту, повинна трактуватися як інструмент, в якому містяться потенційні можливості сталого розвитку [3].

Екологічний сталий ланцюг поставок, який є вищезгаданою можливістю сталого розвитку, визначається як процес використання дружніх середовищу засобів, а також перетворення їх так, щоб можна було коригувати їхні побічні властивості та здіснювати рециклінг. В рамках цього процесу створюється кінцевий продукт, який підлягає утилізації і знову використовуватиметься аж до кінця свого життєвого циклу, створюючи таким чином рівновагу в ланцюгу поставок [2].

Сталі логістичні ланцюги – це ланцюги, які зростають на основі концепції логістичного екологічного імперативу. Ця концепція зводиться до трактування логістичних ланцюгів як систем декількох взаємопов’язаних ланок ланцюга постачання і дистрибуції, які перетворюють матерію і/або енергію, уможливлюючи реалізацію потреб окремих ланок в ланцюзі, з якими пов’язана одночасно необхідність усунення наслідків реалізації цих потреб. Згідно з цією концепцією, реалізація логістичних процесів в сталих ланцюгах поставок спирається на чотири принципи:

1. Селекції – пошук серед доступних спсобів задоволення потреб таких, які будуть альтернативними і, одночасно, зменшать обтяжливий вплив на навколишнє середовище і суспільне оточення.
   
2. Мінімізації – мінімізація споживання матеріалів, сировини, енергії і часу.
   
3. Максимізації – збільшення ефективності використання простору, матеріалів, сировини, енергії і часу.
   
4. Сортування – мінімізація і усунення в розмортований спосіб побічних наслідків реалізації логістичних процесів [3].
   

Сталі логістичні ланцюги залишаються в згоді з екосистемами через факт збереження в них піклування про:

• проектування виробів з метою швидкого розкладання і повторного перетворення;
  
• виробництво виробів з найдовшим життєвим циклом, що сприятиме зменшенню обсягів відходів і зростанню продуктивності матеріалів;
  
• близьке розміщення між собою учасників ланцюга (включно з кінцевим споживачем), що призводить до зменшення обсягів відходів, і навіть повне їхнє виключення;
  
• скорочення логістичних ланцюгів через виключення проміжних ланок і зменшення джерел постачання до необхідних стратегічних пунктів, які призводять до мінімізації споживання часу, енергії, простору, матеріалів [3].
  

Переваги від впровадження концепцій сталого розвитку в логістичні процеси ланцюгів поставок починаються від активного впливу на захист навколишнього середовища і закінчуються можливістю досягнення конкурентної переваги на ринку. Серед основних переваг для ланцюга поставок слід виділити:

• економія витрат від збереження вторинної сировини;
  
• доходи, отримані від продажу вторинної сировини;
  
• економія витрат закупівлі упаковки завдяки використанню упаковки багаторазового споживання;
  
• переваги пов’язані з поверненнями і рециклінгом;
  
• суспільна праця людей, пов’язана з сортуванням відходів;
  
• зростання доходів, пов’язаних з конкурентною перевагою фірм, реалізуючих на практиці принципи сталого розвитку;
  
• зростання доходів, пов’язаних з господарюванням більшим обсягом переробленої вторинної сировини [2].
  

1. a.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=995_455 - Декларація Конференції ООН у Ріо-де-Жанейро з навколишнього середовища (1992р).
   
2. Halina Brdulak, Katarzyna Michniewska, Zielona logistyka, ekologistyka, zrownowazony rozwoj w logistyce, Koncepcje i strategie logistyczne, Logistyka 4/2009, stor. 8-15.
   
3. Agnieszka Skowronska, Technologie logistyczne jako przyklad technologii srodowiskowych na drodze do zrownowazonego rozwoju, Logistyka – nauka, Logistyka 1/2008, stor. 85-90.
   

Мельник Л.Г., Мельник О.І., Бурлакова І.М.

Сумський державний університет


ЕКОЛОГІЗАЦІЯ ЕКОНОМІКИ ЯК ПЕРЕДУМОВА ДОСЯГНЕННЯ СТАЛОГО РОЗВИТКУ


Суспільне виробництво є базисом соціально-економічного розвитку. Основу суспільного виробництва становлять економічні процеси, пов’язані з виробництвом і споживанням товарів і послуг. Можна стверджувати, що досягнення сталого розвитку і забезпечення національної екологічної безпеки в будь-якій країні неможливе без екологізації суспільного виробництва.

Під екологізацією економіки слід розуміти цілеспрямований процес перетворення економіки, зорієнтований на зменшення інтегрального екодеструктивного впливу процесів виробництва і споживання товарів і послуг у розрахунку на одиницю сукупного суспільного продукту. Екологізація здійснюється через систему організаційних заходів, інноваційних процесів, реструктуризацію сфери виробництва і споживчого попиту, технологічну конверсію, раціоналізацію природокористування, трансформацію природоохоронної діяльності, які реалізуються як на макро-, так і на мікроекономічних рівнях.

Інтегральний екодеструктивний вплив характеризує приведені до єдиної критеріальної бази результати негативних наслідків впливу процесів виробництва та споживання предметів і послуг на людину і природні системи. Процеси, що утворюють основу екодеструктивної діяльності, можуть бути згруповані за такими напрямками: процеси, що можуть кваліфікуватися як різні види забруднення; антропогенні процеси, що можуть кваліфікуватися як порушення природних ландшафтів; процеси прямого впливу на організм людини, що можуть створювати загрозу життю та здоров’ю людей; процеси, що негативно впливають на особистість людини; процеси прямого негативного впливу на тварин і рослини.

Вибір критеріальної основи кількісної оцінки екологічного рівня процесів виробничо-споживчого циклу є складним. Результати проведеного дослідження показали, що у науковій літературі критеріальна основа оцінки екологічного рівня процесів виробництва і споживання продукції базується на застосуванні кількісних натуральних (енергоємність домоволодіння протягом року, питомі показники екологічного навантаження споживання на одну людину в натуральному вираженні, показники порівняння екологічності у натуральному вираженні, коефіцієнт використання сировини, коефіцієнт рециклінгу, ймовірнісні показники та ін.), вартісно-натуральних (кількість використаної енергії у натуральному вираженні на одиницю продукції у вартісному вираженні, питомі показники екологічного навантаження споживання на одну людину у вартісному вираженні, рівень екологічної якості продукції, екологічний результат на 1 грн капітальних вкладень та ін.), вартісних (збиткоємність, матеріаломісткість продукції у вартісному вираженні) та якісних показників (якісні показники порівняння рівня екологічності продукції, наприклад, дво- або багатопозиційна фіксація стану, експертна оцінка відхилення, бальна оцінка тощо). Ці види оцінок можуть вважаться несвоєчасними в нинішніх умовах та мають поступово включатися в систему статистичної звітності і соціологічних опитувань. Це сприятиме підготовці інформаційних служб, фахівців підприємств і населення до перспективних завдань екологізації суспільства.

Процес екологізації виробництва має бути системою, що постійно відтворює основні взаємопов’язані і взаємообумовлені системні елементи. До основних компонентів відтворювального механізму екологізації виробництва можуть бути віднесені: інституційний блок (формальні та неформальні інститути, організації, що забезпечують реалізацію екологічних цінностей та норм), блок регулювання (сукупність адміністративно-правових інструментів, що встановлюються органами державної влади), блок стимулювання (ринковоорієнтовані та фінансово-кредитні інструменти, що створюють стимули та здійснюють вплив на економічні інтереси й економічну поведінку суб’єктів господарювання в екологічно релевантному напрямку), організаційний блок (система економічних відносин між економічними суб’єктами продукції, які висувають екологічні вимоги та від яких залежить можливість здійснення процесів екологізації), блок екологізації (методичний блок процесів екологізації, який забезпечує вибір їх оптимальних напрямків).

Варто зазначити, що екологічність вихідних ресурсів для виробництва продукції, технології виробництва, умов її експлуатації можна проаналізувати за допомогою оцінки екологічних аспектів життєвого циклу (ЖЦ) продукції. Екологічна ціна товарів і послуг характеризує своєрідну екологоємність продукції, тобто сумарні екологічні витрати суспільства, пов’язані з використанням природного середовища під час виробництва і споживання одиниці продукції. До додаткових факторів оцінки екологічного рівня ЖЦ продукції можна віднести строк її експлуатації, функціональність та можливість повторного використання товару. Отже, розробка критеріальної оціночної бази створює передумови для вдосконалення відтворювальних механізмів екологізації соціально-економічного розвитку.

1. Мельник Л.Г. Екологічна економіка: підруч. / Л.Г. Мельник .– Суми: ВТД «Університетська книга», 2006. – 367с.
   
2. Бурлакова І.М. Науково-методична основа екологізації життєвого циклу продукції / І.М. Бурлакова // Механізм регулювання економіки.  – 2009. – Т.1, № 4. — С. 236 – 240.
   

Мішенін Є. В., Ярова І. Є.

Сумський національний аграрний університет